Історія повсякденності як напрям соціально-історичних досліджень в історіографії ХХ ст.

Тим часом інтерв'ю стали важливим дослідницьким інструментом суспільних наук. В антропології, яка досягла зрілості в 1920-1930-х рр., дослідник, як правило, відіграє роль учасника-спостерігача. Методи інтерв'ю, опитування, що розроблені соціальною антропологією і соціологією, виявились корисними для істориків, хоч їм знадобився свій особливий підхід до зібраного матеріалу. Те, що методи усної історії знайшли хоч якесь застосування у професійних істориків, пов'язане передусім з неповнотою нетрадиційних письмових джерел з цілої низки тем, які складають предмет історії повсякденності.

В Україні й до 1991 р. і після неодноразово публікувались праці з історії побуту робітників чи селян (у роки перших п'ятирічок, під час післявоєнної відбудови). Але читати такі праці важко: вони перенасичені статистикою (офіційною), процентами, діаграмами, а жива людина випадала з таких досліджень. Причина в тому, що інформація черпалась із «других рук», вона спотворювалась «експертними оцінками». Усна же історія спогади, інтерв'ю, розповіді дозволяє поряд з ретельно підібраними письмовими джерелами почути голос простого народу.

Домашній побут лише один із багатьох аспектів минулого, де усна історія дозволяє скорегувати спотворення, що містяться в письмових джерелах.

В основі усної історії лежать два досить привабливі постулати. Поперше, особисті спогади розглядаються як ефективний інструмент відтворення минулого, як безпосередні враження про життя людей в їхньому справжньому вигляді. По-друге, прості люди отримують не тільки місце в історії, але й роль у «виробництві» історичного знання, а це вже має серйозне політичне спрямування. Усна історія розглядається в якості демократичної альтернативи, що кидає виклик монополії академічної еліти. Треба відмітити, що хвиля піднесення усної історії в Європі пов'язана з атмосферою 1968 р., коли нонконформістський підхід до традиційних укладів у політиці й науці брав верх у настроях молоді. Нове покоління вчених-істориків прагнуло вирватися з обіймів офіціозу в науці, вони хотіли створити справді «іншу історію», близьку до антропології, яка називалася «історія народів без історії», історія безграмотних. Низка дослідників в Італії, наприклад, намагалися дослідити історії провінцій, вивчити тим самим глибинні пласти народної історії, виходячи з того положення, що тільки дякуючи усним свідченням можна створити реальну «народну правду». В 1975 р. на XIV Міжнародному конгресі істориків у Сан-Франциско був проведений «круглий стіл» на тему «Усна історія як нова методологія історичних досліджень». А через рік, у 1976 р., у Болоньї вже було проведено І Міжнародну конференцію послідовників усної історії, яка розглянула важливу методологічну і прикладну проблему: «Антропологія й історія: усні джерела».

У 1980-ті рр. усна історія стає ефективним педагогічним засобом у Франції. Усні анкети використовувались, щоб прищепити інтерес учнів до історії. Отримані дітьми від їхніх бабусь і дідусів повідомлення були дивовижними документами, свідченнями, які дозволяли по-новому поглянути на події Другої світової війни та еміграції.

Природно, що до 1991 р. цей методологічний підхід (усна історія як джерельна база історії повсякденності) в Україні не знаходив підтримки і розповсюдження. Усна історія функціонувала як альтернативна офіційній народній науці й пропаганді, побутувала у формі народної традиції, чуток, анекдотів, фольклору, самвидаву та ін. Спрацьовував закон: «усна історія» це історія народів без історії, тобто бездержавних народів.

У 1993 р. в Україні був утворений Центр досліджень усної історії та культури (м. Київ), який очолив Вільям Нолл. Не тільки іноземець організовував цю роботу, а й фінансування польових досліджень та видання їх результатів теж було здійснене зарубіжними інституціями. Багато істориків в Україні продовжують вважати усну історію не вартим уваги історичним джерелом, думають, що свідки є упередженими. Згаданий же Центр, провівши в Україні у 1993-1995 рр. польові дослідження, переконливо показав переваги нової для нас методології і зібраної на її основі джерельної бази. Предметом опитувань стала історія сумнозвісних 1920-1930-х рр. життя селян у період примусової колективізації. Дослідження Вільяма Нолла являло собою зібрання усних історій (розповідей), записаних від найстаріших селян. Питальник, складений учасниками проекту, та його структура дозволяли використати відповіді, щоб показати весь спектр трансформації у житті селян: і зміни, що їх можна вимірювати матеріально (втрата худоби, житла, життя), і ті, що становлять важкодосліджувану сторону повсякденності психологізацію побуту.

Різновидом усних джерел для відтворення картин історії повсякденності можуть бути літературні твори (нариси, есе, подорожні замітки та ін.), що створені письменниками на основі безпосереднього спілкування з учасниками подій. Так, наприклад, у 1931 р. Федір Гладков опублікував у Москві нариси «Листи про Дніпробуд», які подають зовсім інші уявлення про «романтику» будов перших п'ятирічок. Він писав: «...на фронтоні стіни, що відокремлювала величезну залу їдальні від кухні, рельєфно проглядається лозунг: “Громадське харчування шлях до нового побуту”. Лозунг багатообіцяючий і відповідальний... Фабрика-кухня існує уже два роки, і її історія це історія скандалів і всяких негараздів. Із чисельних бесід з робітниками на різних ділянках робіт і в гуртожитках я виніс одне враження робітнича маса схвильована і люто ненавидить свою фабрику харчування, нібито там засіли найзліші вороги...

Липень місяць 1930 року. Величезна зала фабрики-кухні. Маса світла і непрохідний натовп людей. Духота, дурний запах кухні і грязюки. На численних столах суцільний навоз із об'їдків, грязних тарілок. Весело рояться вихори мух... Харчі розвозяться в термосах на далекі відстані. Поки вони дійдуть до місця в термосах, вони перетворюються в свинячу бовтаницю».

Інколи, дуже рідко, правдиве слово від народу могло прозвучати на нараді, активі, зборах. Це протоколювалось, але далі ставало документом з грифом «таємно». Так, наприклад, на Запорізькій обласній партконференції 26 грудня 1980 р. було зафіксовано виступ токаря Токмацького дизелебудівного заводу В. Чорногор (члена партії!): «Часто доводиться зіштовхуватися з фактами ненормального постачання товарами масового побуту. Чим можна пояснити, що в магазинах відсутні зубні щітки, пральні порошки, зубна паста, мило й інші предмети повсякденного використання... Товариші з обласного управління торгівлі! Дозвольте вам поставити запитання: “Можливо винайдено новий спосіб прання без порошку або мила? Так тоді не тримайте його в таємниці, підкажіть, як це робиться”».

Історикам доводиться дуже ретельно працювати, відтворюючи картину повсякденності як з традиційними джерелами (письмові, етнографічні, фотота фонодокументами та ін.), так і з нетрадиційними. Дуже важко зануритись у внутрішній світ людей, зважаючи на явище когнітивного дисонансу, що характерне для людей епохи тоталітаризму. Необхідно залучати методи психоаналізу (психоісторії), щоб зрозуміти мотиви поведінки людей. Відтворити справжнє ставлення українців до повсякденного життя у той час можна лише через побічні джерела. Нетрадиційними джерелами є чутки, численні анекдоти, частівки, пісні, травесті відомих пісень та ін., що теж зафіксовані і видані (Дожилась Україна... Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні. Зібр. і проком. І. Бугаєвич. К., 1993; Борєв Ю. Короткий курс історії XX століття в анекдотах, частівках, байках, мемуарах і т.д. М., 1995). Значну цінність мають листи рядових українців до газет, керівників держави і партії, де вони відверто говорили про справжнє життя, а не ілюзорне, пропаговане владою. Так, наприклад, робітник із с. Ново-Миколаївського Лисогорського району Первомайської округи УСРР писав Г. Петровському: «Ти в Харкові [столиці] зайняв хорошу квартиру з м'якою обстановкою і представляєш із себе владу народів і за що отримуєш необмежене жалування, а я із своєю сім'єю живу в старій глиняній халупі, в барахлі ходимо і в ньому ж і спимо, що заробимо, то все на владу Рад віддамо, а сам залишаючись радий, як кажуть, шматові хліба насущного, а господарство все підіймається на мінус з кожним роком...».

Невичерпним джерелом української народної історичної самосвідомості (пам'яті) є, звичайно, наш самобутній фольклор з його багатством видів і жанрів. Досить часто саме фольклор фіксував справжнє ставлення українців до повсякденних проблем і спроб влади їх розв'язати. «На папері голо, а пам'ять народна зафіксувала все, що чи то боляче, чи радісно перейшло через неї», писала професор К. Фролова про відомий трагічний розрив між офіційною (писаною історією) і народною історією, що панував у нашому суспільстві за доби тоталітаризму.

Таким чином, в процесі дослідження історії повсякденності справа полягає не в тому, щоб знайти одне чи кілька авторитетних джерел і отримати з них все цінне, адже більшість джерел хибують неточністю, неповнотою чи спотвореністю. Справа полягає в зібранні максимальної кількості даних на основі вивчення широкого кола джерел бажано всіх джерел, що мають відношення до історії повсякденності. Такий метод дає більше можливостей для виявлення неточностей і спотворень у конкретних джерелах. Кожен вид джерел має свої слабкі і сильні сторони при їх вивченні в комплексі та порівняльному аналізі є надія, що вони відкриють нам істинні факти або хоч би дозволять максимально наблизитись до істини.

2. Соціальна історія крізь призму повсякденності

На початку ХХІ ст. в українській історіографії поглиблюється процес переосмислення уявлень про суспільство та механізми його функціонування, про місце людини в ньому. Відповідно, різні сторони й аспекти соціальної історії підлягають глибшому науковому дослідженню і набувають дедалі більшої актуальності. Сучасний підхід не обмежується пізнавальними або оціночними критеріями, а враховує широкі культурні параметри, що включають ідеологічні, економічні, соціальні та індивідуальні фактори поведінки, а також мову, колективну пам'ять, менталітет, відчуття часу, символіку простору і т.п.

Зацікавленість реаліями щоденного життя суспільства зумовлена тим, що повсякденність є обов'язковим і невід'ємним підґрунтям соціалізації людини. Для соціальних істориків вона постає у функціонуванні суспільства як «природна», «самоочевидна умова людської діяльності»⁵. Без вивчення механізмів щоденного буття людини не можливе адекватне розуміння не тільки її приватної сфери, а й суспільного життя в цілому. Суспільство це не просто сукупність індивідів, груп чи верств, це система загальноприйнятих ними стосунків, вироблення яких хоч і відбувається на індивідуальному рівні, передбачає суспільну адаптацію з урахуванням державної політики та ідеології, національно-культурних традицій, а також щоденних життєвих практик. Завдяки науковим досягненням етнографії, соціальної, історичної та культурної антропології сучасні гуманітарії дійшли висновку, що в усі історичні часи люди прагнули задовольняти свої потреби цивілізовано і відкрили універсальні способи організації життя, до яких відносять мову, гру, працю, одяг, житло, харчування. Поруч з універсальними для всіх суспільств і етносів були вироблені й локально-історичні способи організації життя: міфи, вірування, ритуали, традиції та звичаї. З'ясовується, що як перші, так і другі виробляються і проявляються у щоденних практиках. Можна стверджувати, що європейська історія ґрунтується на традиціях повсякденності, культивованих століттями, що передавалися від покоління до покоління. Ці традиції закріплюються в мові, в міміці та жесті, в моді, манерах, оселі. Вони виступають основою етичних, естетичних і взагалі життєвих відмінностей, на підставі яких здійснюються пізнання й оцінка навколишнього світу. Врешті ці відмінності визначають національну ідентичність (у формі диференціації свого і чужого), статеву приналежність (на ґрунті поділу чоловічого та жіночого), ставлення до суспільства і держави, до роботи і розваг, до життя і смерті, до природи і людини. Увага до цих непомітних, але дуже важливих для існування суспільства форм повсякденного порядку є особливо актуальною для сьогоднішньої історичної науки.

Норми, вірування, зразки поведінки, мови, ритми праці та відпочинку утворюють основу порядку як суспільного, так і індивідуального життя людини. Відомі західні соціологи П. Бергер і Т. Лукман справедливо підкреслювали, що цілком впорядкована реальність повсякденного життя систематизована у зразках, які здаються незалежними від нашого розуміння і які накладаються на нього. «Реальність повсякденного життя виявляється вже об'єктивованою, тобто конституйованою порядком об'єктів, які були визначені як об'єкти до нашої появи на сцені. Мова, що використовується у повсякденному житті, постійно надає нам необхідні об'єктивації і встановлює порядок, у рамках якого набувають сенсу і значення і ці об'єктивації, і саме повсякденне життя»⁶, писали вони. Ця повсякденна система порядку не є незмінною, а еволюціонує в ході суспільного прогресу. Вона змінюється наче непомітно, але так, що нові покоління успадковують комунікаційне середовище адекватно і мають можливість його трансформувати відповідно до своїх смаків, потреб. Історія не зводиться до перебігу політичних, економічних чи культурних подій, а охоплює різноманітні форми життя, спілкування і поведінки. Значимими культурними критеріями є вже не стільки ідеї, скільки реальні цілі, потреби, правила, ролі, комунікативні та семантичні коди спілкування . У сучасному суспільстві все більш важливе значення набуває комунікація. Комунікація не зводиться лише до отримання та передачі інформації. Крім різноманітних повідомлень, констатації подій і пізнавальних суджень існує особливий клас висловлювань, які одночасно виступають діями, як, наприклад, вибачення, освідчення в коханні, клятва, наказ і т.п.

Отже, повсякденність це зрозуміла реальність, фактичність, світ буденного життя, де люди народжуються і помирають, радіють і страждають, це світ анонімних практик, це звички, стереотипи, правила, думки і переживання людей, а також і їх поведінка, діяльність, регульована нормами і соціальними інститутами . На думку В. Сирова, повсякденність є передусім спосіб конституювання реальності⁹.

Ще донедавна повсякденне життя суспільства тлумачилось істориками як другорядне, маловартісне, не визначальне у його житті, ним можна було знехтувати як малою величиною, що істотно не спричиняється на дії соціальних інститутів і механізмів їх суспільної взаємодії. У межах класичних підходів соціального пізнання (представлених, зокрема, марксизмом, фрейдизмом, структурним функціоналізмом) повсякденність вважається за нищу реальність, значенням якої можна знехтувати. Вона суть поверхня, за якою криється певна глибина, або ж завіса з фетишистських форм, за якою лежить справжня реальність (економічні зв'язки і стосунки в марксизмі, «Воно» у фрейдизмі, визначальні для людської поведінки і світосприйняття стійкі структури у структурному функціоналізмі). М. Бердяєв, А. Камю, Г. Маркузе, Е. Муньє, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фромм, М. Хайдеггер, О. Шпенглер, К. Ясперс та ін. ототожнювали повсякденне з «масовим», обивательським і розглядали його під знаком культурного занепаду, як спорожніле. Дослідник повсякденності виступав як абсолютний спостерігач, для якого живий досвід був лише симптомом цього глибинного шару соціальної реальності. До повсякденності у зв'язку з цим культивувалась «герменевтика підозри».

Така зневажливість до повсякдення зародилась у західній традиції ще в античній Елладі, де громадянин, як член і представник полісного суспільства, являв і утверджував себе у публічній сфері, оскільки тільки в ній мав можливість виказати свої таланти, чесноти, необхідні для слави і процвітання рідного міста (поліса). Саме у Греції започаткувались такі норми соціалізації. Колискою еллінського полісного суспільства був майдан, агора, як осереддя і символ соціального простору, як політичний, торговий і сакральний центр водночас. Полісна громадянська єдність і відповідальність виростала з публічності, вона також була результатом владних стосунків і зводилася до впорядкування посередництвом кодексів і угод, тобто норм і обмежень. Саме змагальність між громадянами в суспільному житті (агонізм), а не тільки в спортивних випробуваннях, як засадничий принцип грецького громадянського світу, позбавила повсякденне життя елліна значущості і самодостатності, оскільки не випадало чоловікові виказати свій хист у щоденно повторюваних вчинках і діях, таких зрозумілих і буденних, звичних і рутинних, нудних і звичайних, іноді брудних і непривабливих. Визначаючи необхідні умови набуття людиною своєї ідентичності, Аристотель наполягав на встановленні дистанції між «Я» та іншими, між «Я» і світом сущого. Лише простір публічності, у такому разі, надавав можливість ідентифікації, забезпечував свободу суб'єкта, здійснювану в небайдужому спостереженні й вільному судженні. Отже, суб'єктивність була підпорядкована законам єдності, що задавалися публічністю, тобто сформована соціальними практиками¹⁰.

Оскільки у звичному (повсякденному) опозиція «Я інший» взагалі втрачає свою доцільність, не є виправданою, то для особи цей світ, що «байдужий» до неї, має сумнівну цінність. Звідси й походить презирство до повсякденності, побуту, приватного світу дому як тієї сфери, яка розмиває воління, розсіює суб'єктивність. Уже в античності цей факт знаходить своє вираження в протиставленні людини як громадянина (polites) і приватної особи, господаря дому (idiotes), протиставленні, що утверджує пріоритет і значимість першого на противагу другому. У просторі дому суспільні кодекси не те щоби зовсім втрачають свою силу, але істотно послаблюються. Дім, приватне життя, світ повсякденних турбот це свого роду укриття від загально проникного світла публічності. Тут людина якоюсь мірою уникає необхідності «стояти і вистояти», чинячи опір зовнішнім, владним силам і формуючись під їх впливом¹¹. Водночас, оскільки людина немислима без дому (неможливо «струсити пил» повсякденності з ніг раз і назавжди), то в західній культурі склався двоїстий підхід до повсякденності, певна поблажливість до наявності цієї сфери буття.

У середньовіччі повсякденність набула ще більшої нігілізації через низку причин. По-перше, щоденне життя жодною мірою не підлягало сакральній легітимації (земне мить, небесне вічність), навіть більше: буденний гріховний світ загрожував духовній довершеності, заважав сходженню до божественних істин. По-друге, повторювана зрозумілість повсякдення, її банальність, позірна нескладність і доступність стали тлумачитись як вульгарність (vulgate простонародний) на противагу і вищому таїнству життя, і когнітивним принципам схоластичної науки.

У добу Відродження з її ідеальним антропоцентризмом і титанізмом повсякденність, не виліковна від буденних дріб'язкових турбот, не позбавлена бруду стосунків і ницості вчинків та дій пересічної людини, остаточно набула окреслень закритої сфери і була протиставлена відкритій теренам високої культури¹².

З огляду на вище означені причини повсякденність трактується класичною філософською традицією Заходу як анонімно-усереднений модус соціальності, як несправжня сфера людського буття, тому тема повсякденності посіла периферійне місце в системі класичного філософського знання, набула в ньому маргінального характеру. Відповідно, в усіх гуманітарних науках не було сформовано зацікавленості до буденного, в тому числі й в історії.

Історики дійдуть об'єктивації теренів щоденного життя лише в останній третині ХХ ст. Письменники зацікавляться ним і запропонують розгорнуті предметні описи в добу «великого роману» XVIII ст. Та вперше в історії культури непримітну прозу повсякдення на подіум особливого пошанування піднесли у XVII ст. «малі» голландці своїм побутовим малярством. «Малі» бо у них уже був великий (без жодних лапок) Рембрандт, бо їх було багато, по-різному талановитих і плідних, бо вони знехтували академічною традицією й жанровою ієрархією, бо вони замість античних, біблійних, історичних, героїчних сюжетів заходилися масово і добросовісно зображувати звичайне життя: веселі й галасливі кампанії міських пиятик і картярів, домашній затишок бюргерського помешкання, де дівчина зосереджено мережить складний візерунок, де точиться розмова між подружжям по закінченні робочого дня, де знесилене спить хворе дитя, де учитель дає урок географії чи музики, де кредитор підраховує відсоток денного успіху, де ґаздиня готує обід... просто звичне, звичайне, щоденне, банальне не виключне, не парадне, не офіційне, не публічне життя. Пізніше О. Пушкін назве цей вид малярства «строкатим сміттям».

Звичайно, нам можуть видатися нудними і монотонними численні картини «малих» голландців з чистенькими кімнатками, з охайними хазяйками у біленьких чепцях, анемічні дівчата в оторочених хутром жакетах і атласних спідницях, що читають листи, п'ють бокал лимонаду, добирають ноту на клавесині. Але не будемо поспішати з висновками. Ці живописці вглядалися в життя звичайної людини, роблячи його вартим уваги. Гегель писав: «Цей багатий почуттями, здатний до мистецтва народ прагнув і в живописі радіти такому ж здоровому і разом з тим довершеному, приємному спокою свого життя»¹³. Звернення до самих різних сторін щоденного життя, її поетизація й становлять головну характеристику голландського малярства XVII ст.¹⁴. Висока майстерність митців, оптимістичний характер, м'який ліризм надають картинам «малих» ту принадність, що не тільки виправдовує їх існування, а й підносить їх до рівня спеціального дослідження.

Слід зауважити ще на одній особливості. Вони писали такі банальні сцени попри те, що країна щойно видряпалась з-під іспанського панування, воювала з Англією, виборюючи першість в Атлантиці, потерпала від неврожаїв та інших пошестей. Разом з тим митці не тримались виключної теми й ідеального канону, в їх картинах немає ідеалу й змістової домінанти: все рівноцінне за значенням: і начиння будинку, і чепурна вуличка, і нехитре дозвілля родини, і небагате щире частування гостей, і зацікавлена розмова перехожих, і ринкова площа з її гамором і строкатим товаром. Коротко кажучи, в об'єктиві життя людей і речей справжній потік життя. Справа саме в ньому, а не у конкретних подіях, що його складають.

Пензлем «малих» голландців був створений масовий реалістичний повсякденний автопортрет цілого народу, котрий самовиразився не через ототожнення з визначними подіями, а через свій і тільки конкретно свій без відсилань до міфічних архетипів й історичних взірців образ і уклад. Такий демократизм був результатом глибокої національної самоповаги молодої нації, водночас, і великої гордині¹⁵. Варто додати самодостатності, самоідентифікації. Цілі альбоми ХУІІ ст. списані типами це переліки, класифікації, що, по суті, є знаком позитивістського міркування, «обмацування» світу (емпіричне дослідництво), найменування явищ і предметів. У голландців багато ринків, комор, кухонь, їжі. Кухня круговорот буття, перехрестя життя, не більше (але й не менше!).

Лише століттям пізніше великий енциклопедист і просвітник Ж.Ж. Руссо влучно резюмував: «Потрібно бути великим філософом, щоб одного разу помітити те, що бачиш щодня». Філософи-просвітники на чолі з Д. Дідро у першому наближенні зрозуміли, що існує залежність між технологіями виробництва і типом панівної у суспільстві думки, Гегель розглядав людську діяльність не тільки як духовну, а й трудову. В середині ХІХ ст. до епохи «загибелі богів» і «повстання мас» у системі ціннісних протиставлень з аристократичним (ієрархічно-високим), офіційним (державним), інститутиалізованим, святковим тощо стала оформлюватися семантична галузь повсякденного.

До перших спроб осмислити онтологічну природу повсякденності належить «філософія повсякденності» російського мислителя В. Розанова, яку він розумів як місце, дім, обжитий простір, де народжується і зростає людина як самодостатня особистість. Саме в ньому людина стає причетною до світу, долає дистанцію, виліковується від антропоцентричної зверхності. В. Розанову належить заслуга повернення давно забутої істини: вічне живе в повсякденному, немає межі між буденним і сакральним. Навіть більше того: вічне дане нам тільки в повсякденному, тут і тепер, у плинних подіях, дрібницях, «павутинках побуту», в просторі дому. Для В. Розанова справжнє дане нам тільки через повсякденне, а не в навмисних потугах розуму і гіпотетичних екстремальних «межових ситуаціях» . Він визнає єдиним розділ: простір дому і вороже «зовнішнє місце», від якого слід берегти себе і свій дім. В. Розанов не поділяв західного розуміння повсякденності як «зворотного боку» офіційної культури, надаючи їй самостійного буттєвого статусу. Він звільнив повсякденність з-під «рабської залежності» від публічності, а тим самим, його розуміння повсякденності відходить від ідеологічного штампу прогресистської свідомості. До наукових передтеч історії повсякденності також відносять данця Ф. Трелс-Лунда і голландця Й. Хейзінгу.

Не можна не визнати, що в соціально-історичній теорії К. Маркса є сюжети і підходи, котрі дозволяли тлумачити людську повсякденність як складну, «багатошарову», «зачакловану». Однак, відповідно до телеологічних начал марксистської думки, наукове пізнання воно ж і перетворення суспільного життя (!) передбачало категоричне подолання позасвідомих начал, обов'язковий збіг теорії і практики, досконалу побудову загальної універсальної практики. Тим самим і для дослідника, і для історичного діяча повсякденність правила завісою, за якою знаходиться справжня реальність економічних стосунків і зв'язків, тобто повсякденність була лише світом хибних форм¹⁷.

Радикальним поворотом в історичній науці, що сприяв формуванню історії повсякденності як напряму спеціальних історичних студій, була зміна дослідних пріоритетів і методологій у середовищі французьких істориків, де найбільш гостро була усвідомлена загальна криза позитивізму. Йдеться про діяльність М. Блока і Л. Февра зі «Школи “Анналів”», котрі першими визнали необхідність антропологізації історичної науки, повернення на її сторінки людини як історичного суб'єкту, що був втрачений, розчинений у глобальних політичних, економічних подіях і процесах. Вони виступили проти спрощеного детермінізму і лінійної схеми причинно-наслідкових зв'язків історії, піднесли питання про необхідність вивчення глибинних підстав дій та вчинків людей, заклали підстави для вивчення менталітету.

Остаточна легітимація проблематики повсякденності в історичній науці пов'язана з Ф. Броделем. Він показав, що умови повсякденного існування людини, той культурно-історичний контекст, на тлі якого розгортається життя людини, його історія, спричиняють вирішальний вплив на вчинки та поведінку людей. Ф. Бродель пише: «Висхідним моментом для мене була повсякденність та сторона життя, в яку ми буваємо втягнутими, навіть не даючи собі звіту, звичка, чи навіть рутина, це тисячі дій, що протікають і закінчуються наче самі по собі, виконання яких не вимагає нічиїх рішень і котрі відбуваються, по правді кажучи, майже не зачіпаючи нашої свідомості. Я гадаю, що людство більш ніж наполовину занурене в такого роду повсякденність. Незліченні дії, передані в спадок, накопичені без будь-якого порядку, повторювані до безконечності, перш ніж ми прийшли у цей світ, допомагають нам жити і водночас підкорюють нас, чимало вирішуючи за нас впродовж нашого існування. Тут ми маємо справу зі спонуканнями, імпульсами, стереотипами, прийомами і способами дії, а також різними типами зобов'язань, що змушують діяти, котрі почасти, причому частіше, ніж ми це можемо уявити, занурюються до самих незапам'ятних часів <...>. Мені хотілось побачити самому і показати іншим цю зазвичай ледь помітну історію наче злежану масу буденних подій зануритися в неї і опанувати її»¹⁸.

Інший анналіст А. Лефевр розглядав повсякденність як «справжній локус творчості, де створюється як усе людське, так і сама людина». А. Шюц називав повсякденність «верховною реальністю». «З самого початку, писав він, повсякденність постає перед нами як смисловий універсам, сукупність значень, котрі ми маємо інтерпретувати для того, щоб здобути опертя у цьому світі, прийти до згоди з ним»¹⁹.

Загострена цікавість до повсякденності сьогодні ознака зміни парадигм, зламу, що супроводжується критикою глобальних пояснювальних схем, глобальних соціальних і культурних проектів, прагненням до пошуку нових засад історичної науки, спротив проти репресивності класичної науки, класичних соціальних інститутів, підвищеною цікавістю до культурної плоті історії²⁰. Вона відкриває значно більші перспективи, ніж традиційна історія. Сама природа об'єкту, який досліджує історія повсякденності, наче «зсередини» змінює ставлення дослідника до того, що він знає, до самої ідеї пізнання соціального світу.

Директор Сорбонського Центру досліджень повсякденного життя М. Маффесолі трактує піднесену увагу до повсякденності як ознаку обвалу великих пояснювальних схем минулого²¹. Він пропонує вийти за інституційні межі й шукати опертя у тому, що у класичній науці розглядалось як зневажливо мале.

Російський культуролог В. Лелеко відзначає, що повсякденність у європейській культурі другої половини ХХ ст. набула нової якості під впливом науково-технічного прогресу. Повсякденне життя починає претендувати на високу культурну значущість, висувається на авансцену суспільного життя, знаходиться у центрі суспільної уваги .

Увага вітчизняних істориків до щоденного життя спонукана зламом повсякденного життєвого укладу величезної кількості людей, що стався внаслідок розпаду СРСР. Водночас норми радянської повсякденності не подолані революційними змінами суспільного і державного ладу, вони в різних проявах і дозах продовжують визначати поведінку людей, їх вибір, впливають на ціннісні орієнтири. По-друге, концепції модернізму чи тоталітаризму, у межах яких відтворювалось радянське минуле, не надали вичерпного пояснення феномену історії країни Рад. Пануючий від здобуття самостійності України державницький підхід у національній історії донедавна також залишав на узбіччі історичної аналітики повсякденні реалії. Нині починає утверджуватись розуміння того, що хід історії залежить не тільки від «великої політики», а й повсякденних практик пересічних людей. Тому подальше зневажання «негаласливою» сферою життя невиправдане.

Усвідомлення в сучасній філософії, соціології та історії повсякдення як особливо значимої сфери, з одного боку, почасти повертає їй втрачений статус і, з іншого, показує в ній соціальний і етичний вимір в сучасності. Історик Л. Беловінський визначає повсякденність як «поєднання різних видів спеціалізованої і буденної діяльності, детермінованої ціннісними орієнтаціями людини». Історію повсякденності він трактує як «інструмент», що дозволяє перейти до вивчення і опису цілісних культурно-історичних процесів, орієнтованих... на людину» .

Історики повсякденності інтегрують різні види позанаукового соціального знання, проливаючи світло на всі ці уламки і фрагменти, банальності й вульгарності, котрі й складають зміст існування. З'ясовується, між тим, що в новому матеріалі і новою мовою виражена стара ідея: маси справді є рушійною силою історії, але мотивує їх діяльність зовсім не правильна теорія. Навпаки, звичайний досвід ось локомотив людської історії. Це галузь, де факти, повторюючись, перетворюються в структури, де виникає сподівання на новацію і водночас забезпечується стабільність соціального функціонування²⁴.

При вивченні світу повсякденності дослідник вдається до аналізу життєвого процесу, спираючись на певні соціальні інститути (школа, храм, ринок, театр, вулиця), хоча йому від самого початку ясно, що повсякденні практики не втілюються в жодному офіційному інституті. Вони утворюють своєрідні «вільні зони», захищені або ті, що бороняться від інституційних тисків²⁵. Дослідити цей простір «вільних зон», навчитися розбиратися в його рушійних силах, вміти бачити, як вони тиснуть на людське існування і діяльність, знати закономірності цих процесів у реальному втіленні, а не абстрагованому з суспільних відносин, і спостерігати живу еволюцію суспільства ось завдання, до яких підійшла сучасна історична наука. Історія повсякденності передбачає зосередження уваги на поведінці, обрядових практиках, поглядах, уявленнях і формах повсякденного опору, опозиційності аж до державно-корпоративних взаємовідносин, а також на самосприйнятті суб'єктів дослідження. За допомогою останньої дослідник намагається поглянути на події та явища з урахуванням позицій її дійових осіб, що знайшло означення в такій категорії, як людський вимір. Той, хто займається повсякденністю теоретично, виходячи зі сприймання повсякденного життя як цінності, ніколи не буде прирівнювати теорію до реальності, патерналістськи ставитися до чужої чи власної повсякденності. Для нього немислима ситуація поділу світу на «ми» і «вони», де «ми» завжди праві, а «вони» ні. Йому чужий погляд мудрих і всепроникних «ми», що судять історію з безпечної історичної відстані. Така позиція веде до розуміння неможливості вести теоретичну роботу в полюсах прославляння-викриття. Сам дослідник відчуває себе безпосередньо включеним до живого історичного ланцюга і бере на себе відповідальність за діяння попередників і сучасників.

Якщо досліджувати радянську історію з точки зору повсякденності, то виявиться, що більшовицькі теоретики не прилетіли з Марсу, що сталінізм породжувався і зміцнювався у «теплій плоті» повсякденного існування. Тоді, ймовірно, виникає розуміння того, що біди нашого суспільства пов'язані не з діями прихованого ворога, а з мутаціями в клітинках цивілізації, що історія повторюється тому, що не змінюємося ми самі, що за ідеологією насилля над повсякденністю стоїть своя повсякденність . Саме практика повсякденного життя (якою, як з'ясувалось, «перевіряється» будь-яка соціально-історична теорія) «перекинула» марксистсько-ленінське вчення і саму конструкцію побудованого соціалізму. Процес «оповсякденювання» історичної дійсності, на думку німецького філософа Б.Вальденфельса, є всього лиш інструментом, що дозволяє уточнювати і ускладнювати існуючі моделі минулого.

Водночас, «імпресіонізм» повсякденності неминуче змушує дослідників до осмислення її феномену в зв'язку з реаліями неповсякденного життя і навіть всупереч їм. Однак через багатоликість повсякденності і, як наслідок, розмаїття дослідницьких завдань та використовуваних методологій, її численні тлумачення, по суті справи, не можна звести до спільного знаменника²⁷. Звичайно, існували і продовжують існувати різновиди соціального пізнання, не пов'язані з вивченням світу повсякденності безпосередньо. Однак з огляду на методологію пізнання важливим залишається питання про зіставлення соціального знання з первинними значеннями у складному космосі людських діяльностей. Ми повинні завжди повертатися до «забутої людини», чиї почуття, уявлення і діяльність лежать в основі руху будьякої соціальної системи.

При всій «академічності» наукових суперечок про поняття «повсякденність» ніхто не наважиться заперечувати, що нині в системі знань про минуле існує напрям, представники якого сполучають елементи матеріальної і духовної культури, вивчаючи житло, одяг, сім'ю, дозвілля, харчування, народження, смерть. Це історія маленьких життєвих світів, своєрідна альтернатива дослідженням, зосередженим на глобальних політичних подіях, суспільних структурах і процесах. Однак не слід вважати, що історико-соціальний аналіз намагається подати рух цивілізації як безладне нагромадження локальних побутових картинок. Навпаки, він спрямований на виявлення об'єктивних культурно-психологічних характеристик зовні буденних сторін людського життя.

Ментальні установки особи, її поведінкові стереотипи значною мірою складаються під впливом повсякденності .

3. Джерела з історії повсякденності

Як самостійний науковий напрям, історія повсякденності мусить спиратися на відповідний корпус історичних джерел, що надавався б не тільки до відповідної реконструкції щоденних практик, а й до адекватного тлумачення повсякденності, її розкодування, необхідного для цілісного розуміння історичного минулого в цілому. Зокрема, для отримання об'єктивних знань про історію повсякденності радянського суспільства в післявоєнний період необхідно розглянути низку джерелознавчих питань теоретико-методологічного та прикладного характеру.

Одна з центральних методологічних проблем пов'язана з самим поняттям історичного джерела в історії повсякденності. В основу його визначення традиційно кладуть інформаційну цінність, коли до історичних джерел відносять все, що містить інформацію про предмет дослідження. Друге важливе питання стосується джерелознавчої критики, тобто питання достовірності відображення, точності і повноти відтворення, що залежать від якості задіяних джерел, масштабів їх використання, а також методики і методології дослідження.

Деякі теоретичні питання джерельного забезпечення історії повсякденності вже знайшли певне осмислення серед істориків . На думку російської дослідниці А. Сальникової, джерела з історії повсякденності становлять особливий вид документів, в яких соціоантропологічне начало виражене особливо потужно³⁰. Втім це не надає цим документам якоїсь виключності й ізольованості, навпаки, оскільки повсякденність являє собою форму звичайного протікання людського життя, то її прояви (факти повсякденності) відкладаються прямо чи опосередковано у різних документах. Тому як сама історія повсякденності не ізольована від «великої» історії, так і її джерела не ізольовані від інших документів. Такої ж думки дотримується російський дослідник А. Купріянов, спеціально підкреслюючи, що історик повсякдення може бути, так би мовити, «всеїдним»³¹. Скидається на те, що про повсякденність може свідчити ледь не будь-який людський документ: від штатного розкладу установи до приватного щоденника, від офіційної відомості на отримання зарплати до скарги чи судової заяви. Справді, джерела з історії повсякденності порівняно чисельні й різноманітні, оскільки у кожного була «своя» повсякденність, що на макрорівні зливається у повсякденність епохи, суспільства.

Джерела повсякденності залежно від походження і призначення можуть говорити про одне й те саме різною мовою, вживати різну лексику, послуговуватись різним семантично-символічним кодуванням реальності. Вони можуть засвідчувати різні сторони повсякденності, зовсім не обов'язково дотичні для відтворення цілісної картини. Джерела повсякденності почасти не підвладні чіткій системності, тим більше ієрархічності, вони дуже часто мозаїчні, уламкові. Історику повсякденності нерідко, як археологу, доводиться за фрагментом вибудовувати ціле. Втім, як зауважив Ю. Лотман, вони можуть бути більш промовистими за цілі тексти: «Саме уламки! ... випадкові дефекти культурних пам'яток стають ефектами, потенціюючи можливості інших смислів, не передбачених повним текстом»³².

Мало, що джерела повсякденності надміру «неслухняні», «не вишикувані» та строкаті, їх, попри позірну простоту (яка іноді межує з примітивізмом і наївністю), насправді нелегко прочитати. Їх «маніфестний» зміст не вичерпує інформативності документу, його підтекст мусить теж підлягати розшифруванню. Інтерпретація змісту чи не одне з головних дослідницьких завдань. Джерела з повсякденності вочевидь мають кілька рівнів інформативності. Передусім, вони фіксують факт, подію, обрамлюють її конкретно і предметно. Але, головне, вони містять приховану інформацію, символічну. Завданням історика є цей сенс віднайти і прочитати, піддати розшифруванню. Тлумачити такі джерела непросто і відповідально. Текст завжди кимсь створений і являє собою подію, що сталась, перекладену якоюсь мовою. Одна і та ж реальність, кодована різними способами, дасть різні іноді протилежні тексти. Видобування з тексту факту, з розповіді події являє собою операцію дешифрування. Щоб розкрити латентний зміст тексту, дослідник має вдаватись до різних джерелознавчих прийомів і методів. На текстових документах завжди є не тільки відбиток приватного авторства, на них позначаються закони політичного, релігійного, філософського порядку, жанрові коди, етикетні міркування епохи в цілому. Історик повсякденності має добре розумітися на них, щоб дійти справжнього змісту документального свідчення. Найчастіше вживаний прийом мікроаналізу не є універсальним, він різною мірою прийнятний до різних історичних епох .

У масовій уяві нерідко побутують помилкові судження і хибні уявлення про повсякденне життя радянських людей, що виникли через некритичне прочитання джерела і штучне накидання сучасних стандартів почування на пройдешнє, так би мовити вимірювання сучасними мірками минулого. З огляду на це, напевне, як жодна інша історична галузь, історія повсякденності передбачає при джерелознавчому аналізі не відсторонений підхід, а авторську співучасть, коли дослідник здатний занурюватися в документ, щиро і зацікавлено переживати його відомості, співчувати його автору, разом з ним гніватися, радіти, обурюватися, ніяковіти, сумувати, сміятися. Це необхідно, оскільки відтворення повсякденної історії тримається не тільки на розумінні, а й відчуванні реалій минулого. Саме так історик може отримати ключ до розуміння минулого, яке лежить в «розумінні минулих розумінь» .

У традиційній історіографії «якісна» методологія, запозичена істориками з соціології у середині 1990-х рр., спочатку сприймалась як заперечення суворості наукового дослідження³⁵. З часом проблема доцільності використання «якісних» і «кількісних» методів при дослідженні історії повсякденності була плюралістично розв'язана на користь їх мирного співіснування і співпраці. Там, де можливо, історик повсякденності має зіставляти власні «враження» з контекстами будь-якого роду: звіряти випадок з даними статистики і демографії, ставити в найширший загальнотеоретичний контекст³⁶. Отже, історія повсякденності вимагає від дослідника умілого переходу від мікрорівня до макрорівня , переходу від приватного до цілого і навпаки. Перед істориком повсякденності має місце відмова від будь-яких апріорних суджень і постулатів і стоїть завдання подолання в дослідницькій практиці протиставлень індивідуального / колективного, одиничного / масового, унікального / загального .

Реконструкція щоденного життя не тільки суспільства, а навіть окремої групи або особи процес надзвичайно не простий. Повсякденність багатолика, вона може бути спостережена з різних позицій. Отже, вона не може бути висловлена лише одним способом.

Прийнятні для відтворення історії радянської повсякденності джерела можна розділити на такі групи: 1) офіційні історичні документи;

2) джерела особового походження (епістолярії, мемуари, біографії, щоденники тощо); 3) періодична преса; 4) художня література та історична публіцистика; 5) візуальна документалістика (кінострічки, світлини, листівки, афіші, плакати та інші поліграфічні носії); 6) усні свідчення (інтерв'ю, опитування, чутки, анекдоти, бувальщини).

Простір повсякденності охоплює різні території людського існування від унормовано-виробничого до побутово-приватного. Кожний з цих теренів має свою документалістику. Офіційні законодавчі, розпорядчонормативні, виробничо-ділові документи, ділове листування проливають світло на масову повсякденність трудового процесу, суспільного життя, стосунків між різними владними і громадськими інститутами; судовослідчі документи надають можливість простежити соціальні відхилення, прояви девіантної поведінки; демографічна статистика відбиває станововікові зміни суспільства тощо. Офіційні документи необхідні, без них історик втратить загальну мапу дослідження, зіб'ється на манівці дрібниць, випадків, нетиповостей і виключень. Водночас, галузь повсякденності є досить самостійною, вона до всіх владних рішень додає чимало свого, насичує їх досвідом «маленьких приватних життів», які можуть радикально, до невпізнанності змінити ці офіційні настанови.

Історик повсякденності має вивчати різні документи, чітко визначивши позицію відтворення повсякденної історії. На історію повсякденності можна дивитися як «згори», так і «знизу». У першому випадку пріоритет мають документи офіційного походження, а в другому приватні, неофіційні, хоча і в одному, і в іншому разі доцільніше їх комбінувати. Лише на перший погляд видається парадоксальною репліка Н. Козлової: «Працюючи з документами, вкотре переконуєшся, що не можна вірити епосі на слово. Не слід приймати за реальність ні те, що сказано офіційно, ні те, що записане у заповітному щоденнику» .

Офіційні документи дослідники зазвичай використовували лише по своїй прямій інформативності (наприклад, статистику зростання заробітної платні робітників у СРСР показували, як прояв турботи держави про добробут працюючих). Звично історик послуговувався відомостями, що напряму свідчили про факт, подію, явище, особу. До останнього часу джерелознавці зосереджувались на потенціалі офіційних документів, свідомо чи несвідомо відмовляючись від глибокого аналізу їх реальної відповідності дійсності. Через це й розквітла «історія без людини». Людина, по суті, була втрачена ще на рівні джерельнодокументального кодування відомостей про неї. Поняття «соціальне середовище» («клас», «народ», «верства») без сліду поглинуло «пересічну людину», не залишивши про неї, конкретну, такої ж конкретної (унікальної) фіксації. Історія повсякденності актуалізувала інший підхід до документів офіційного походження, який, на думку деяких джерелознавців, навіть призвів до зміни джерелознавчої свідомості як «...сукупності буттєво притаманних тій або іншій історіографічній ситуації знань, уявлень про історичні джерела і шляхи їх вивчення, теоретико-методологічних конструкцій, методичних схем, класифікаційних настанов, очевидних і неочевидних канонів, невербалізованого дослідницького досвіду»⁴⁰. Через це змінився не тільки статус джерел, а й оптика бачення документа. Саме інший кут зору на писемне джерело (почасти не раз бачене, читане, проаналізоване), відкриває (розбуджує) другий пласт інформативності, яка набирає чинності в разі інших запитань до джерела. Не випадково Н. Яковенко вказує на те, що так звані «білі плями» в історії, крім іншого, нерідко спричинені невмінням дослідника «запитати» документ, «розговорити» його, побачити в ньому інші можливості свідчення. На її переконання, «поява одного нового питання лавиноподібно тягне за собою вервечку інших, і власне в такий спосіб у конкуренції гіпотез і відповідей розвивається історична наука» . Це її застереження вкрай важливе для історика повсякденності. За офіційним фіксатором можна розгледіти почасти не один і не два рівні відомостей про справжні реалії життя людей. Для прикладу, скарги і заяви громадян не тільки вказують на негаразди соціального забезпечення, а й засвідчують настрої людей, їхні фобії і забобони, а також виказують опірність (чи терпимість, чи байдужість) суспільства до владних рішень і практик.

В унормованій ієрархії джерел традиційно найважливішими визнаються оригінальні офіційні документи, сучасні подіям, явищам, фактам або ідеям, з якими вони пов'язані. Вважається, що їм притаманна найбільша достовірність та інформативність, бо вони знаходяться за місцем і часом «найближче» до подій, що піддаються аналізу. Їм традиційні історики віддають перевагу. Архівосховища зберігають документи різних державних і урядових установ, політичних партій, громадських організацій, товариств і об'єднань. Ці документальні колекції складались згідно офіційних настанов і стандартів, багато реалій не ввійшли до кола їх презентації, оскільки не мали офіційного поклику, знаходились поза визнаною шкалою покажчиків і цінностей. Такі документи уможливлюють погляд на події та явища з офіційної точки зору, відображають історичні процеси згідно рекомендацій, постанов, резолюцій, циркулярів, приписів, наказів тощо. Якщо ці документи і відбивають життєві перипетії, то у межах офіційно прийнятних стандартів. Історик повсякденності не повинен забувати, що до радянських архівосховищ потрапляли переважно документи певних органів управління, державних установ, громадських організацій тощо. Це документи, що відбивають їх діяльність у реалізації державної політики, вони й зібрані під цим кутом зору, їх позиція не тільки відсторонена від безпосередніх її виконавців, а й почасти не враховує зворотної реакції, або її типізує, не даючи конкретної характеристики. Це документи загального характеру.

Втім, вивчаючи повсякденне життя людей (того чи іншого часу, станово-групової, статево-вікової, етнічно-конфесійної приналежності тощо), історик справді не може обійтися без подібних фактів-цеглин. Чи можна говорити, припустимо, про рівень матеріально-побутового забезпечення, не маючи офіційних відомостей про рівень заробітної платні, пенсійного забезпечення, преміювання й інших соціальних виплат, а також про споживчий кошик (у кількісному і якісному вимірі), про цінову політику на промислові й продуктові товари, коливання ринкових цін? Як розкрити дозвіллєву сторону повсякдення, не оперуючи офіційними відомостями про мережу театрів, кінотеатрів, клубів і будинків творчості, не спираючись на статистику відвідування бібліотек, музеїв, спортивних секцій, культурних закладів тощо? Без офіційних відомостей про мережу лікарень, медичних пунктів, аптек, санаторіїв, будинків відпочинку, про кількість і фаховий рівень лікарського та середнього і нижчого медичного персоналу в них, а також про матеріально-технічну базу цих закладів такий важливий бік повсякденності як фізичний стан, самопочуття і здоров'я суспільства залишиться без належного висвітлення.

Офіційні документи є продуктом відбору. Великі групи документів, з якими працює історик, містять матеріал, вибірковий за своїм характером. Його відбір залежав як від особистих уподобань автора даного джерела, так і особливо від панівних у його час і його соціальній групі ціннісних настанов. Таким чином, коли історик починає досліджувати певну проблему, він має враховувати ту обставину, що наявні у нього документи можуть вважатися першоджерелами лише досить умовно, оскільки вони пройшли стадію відбору і первинної обробки, проведених як раз тим часом і тими людьми, історію яких ми маємо намір вивчати.