Вихованці Києво-Могилянської академії: українські мемуаристи Я. Маркович та М. Ханенко (перша половина ХVІІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Упродовж першої половини XVIII ст. Києво-Могилянська академія стала провідним освітнім центром не лише для України, але й для інших народів слов'яно-православного ареалу. Значного розвитку вона досягла за часів Т. Прокоповича. Попри конфесійний характер це був освітній навчальний заклад, «що прилучав до загальноприйнятої європейської вченості і мав на меті не лише гартування духовенства, а й виховання “конфесійно свідомих” освічених представників різноманітних прошарків суспільства -- шляхти, козацької старшини, міщан, знання яких мали приносити користь як їм особисто, так і церкві чи державі». Вихованці академії мемуаристи Я. Маркович та М. Ханенко належали саме до категорії таких людей.

Яків Маркович (1696--1770 рр.) був сином лубенського полковника, бунчуковим товаришем, за відсутності свого батька виконував функції наказного полковника в Лубнах. Засідав у лічильній комісії, після відставки батька з посади генерального підскарбія в 1740 р. певний час утримував його уряд, у відставку вийшов у ранзі генерального підскарбія. Вів щоденник упродовж 1717-1767 рр. Микола Ханенко (1693-1760 рр.) походив із родин правобережного гетьмана М. Ханенка та генерального обозного мазепинських часів І. Ломиковського. На службі з 1710 р., із 1717 р. працював у Генеральній військовій канцелярії, у 1721 р. був старшим канцеляристом, головним помічником генерального писаря. Вів офіційний щоденник установи, який розпочинався подіями початку 1722 р. і закінчувався смертю гетьмана І. Скоропадського (липень 1722 р.). Восени 1722 р. за дорученням генеральної старшини М. Ханенко разом із бунчуковим товаришем С. Тарновським вирушив на Каспій, у ставку Петра І, котрий саме здійснював свій Перський похід, спрямований на завоювання торговельних шляхів, що вели з Північного Кавказу в Персію, із проханням дозволити обрати нового гетьмана. Підтримував кандидатуру П. Полуботка. У травні 1723 р. у складі козацької депутації, яка мала намір домагатися в Петра І обрання гетьмана, прибув до Петербурга, де разом з іншими старшинами був ув'язнений у Петропавловській фортеці. Повернувся в Україну лише 1726 р., згодом одержав посаду стародубського судді, у 1738 р. - уряд стародубського полкового обозного, а 1741 р. -- генерального бунчужного. За часів гетьмана К.Розумовського став генеральним хорунжим. Із 1719 р. вів приватний щоденник, який закінчується короткими замітками за 1754 р. Відсутні записи за 1728--1729, 1734--1741 (М. Ханенко брав участь у російсько-турецькій війні 1735--1739 рр. та, імовірно, не робив нотаток), 1744, 1750--1751 рр.

У щоденниках цих діячів знайшли своє відображення як службова діяльність, приватне життя, ведення господарства, так і політичні процеси в Гетьманщині й Російській імперії, політика уряду, спрямована на обмеження та остаточну ліквідацію гетьманату, а також широкі інтереси авторів нотаток у філософії, історії, теології, природознавстві. Вони формувалися під впливом курсів, що їх майбутні мемуаристи прослухали в Києво-Могилянській академії, зокрема Т. Прокоповича, котрий упродовж 1705--1716 рр. читав поетику, риторику, філософію й богослов'я, а в 1711--1716 рр. був ректором. За словами сучасного дослідника Ю. Сватка: «Прокопович, та зрештою вся очолювана ним інституція, здається, не дуже переймаються переважно світським характером могилянського виховання, в якому дивним чином збігаються схоластичний вишкіл і латинська дресура єзуїтських колегіумів, “освічене благочестя” (pietas litterata) протестантських гімназій, силогістика Арістотеля і пізньосередньовічна та ренесансна алегореза, антикатолицький запал ректорату і Дунс чи Тома під рукою, а ще Ф.Бекон і Декарт etc.».

Аналіз інтелектуальних інтересів та духовних запитів відомих вихованців академії -- Я. Марковича й М. Ханенка -- свідчить саме на користь такого висновку. Навчальний заклад давав загалом гуманітарну освіту, знання мов, зокрема латинської, якою викладалися курси поетики, риторики, філософії й богослов'я, польської, пізніше німецької, французької. На прикладах літератури античних часів та епохи Відродження курси поетики знайомили студентів із системою версифікації, літературними жанрами, викладали сутність поетичного вимислу, образність поетичної мови, прищеплювали любов до творчості. Зміст курсу риторики характеризувався тим, що вона «є певним зводом правил, тому логічно переходить від описання цих правил до запровадження їх як норми в академічній сфері (дисципліна), у практиці публічного мовлення та формах колективної поведінки, які врешті також підпорядковані комунікативним завданням». Характеризуючи філософію Києво-Могилянської академії Я. Стратій пише, що «вона була підпорядкована приматові теології, розглядалася переважно як помічник у справах віри, являла собою одну з модифікацій шкільної, так би мовити “відчуженої” філософії, часом була доволі несамостійною. Проте, її значення полягає у створенні власного інформаційного поля, необхідного для майбутнього розвитку філософського мислення».

Я. Маркович і М. Ханенко здобули знання латинської й польської мов (перший, судячи із записів у щоденнику, знав і староєврейську). У 1729 р. у Глухові у гетьманського секретаря Луки Я. Маркович розпочав вивчати французьку, а М. Ханенко брав уроки цієї мови, перебуваючи в Петербурзі впродовж 1745--1749 рр. Про зміст освіти та інтелектуальні інтереси мемуаристів, що сформувалися в Києво-Могилянській академії, свідчить підбір книг, які вони купували та збирали, а також обмінювалися не лише між собою, але з іншими людьми свого кола. Книжкові зібрання Я. Марковича та М. Ханенка привертали увагу дослідників. Аналізувався до певної міри репертуар та формування приватних бібліотек, ціни на книжки та оправи, обмін книгами. Нижче ми спробуємо показати не лише вплив характеру та змісту освіти на становлення особистості мемуаристів, але й на читацькі інтереси ширшого кола козацької старшини -- бунчукового та знатного товариства, полковників, сотників, канцеляристів, писарів, рядового й вищого духівництва, які родинними, товариськими чи службовими обов'язками були пов'язаними з Я. Марковичем і М. Ханенком. До того ж представники козацької старшини, як правило, здобували освіту саме в Києво-Могилянській академії. Простежимо поширення в їхньому колі творів Т. Прокоповича, певної історичної, філософської, теологічної літератури.

Винесений з академії інтерес до читання та збирання книг присутній у щоденниках Я. Марковича й М. Ханенка. Перший запис про бібліотеку Я. Марковича датується 25 березня 1725 р., коли він збирався в Гілянський похід: «Книги въ библютекахъ пересмотрувалемъ, которыхъ въ скрині показалось и зложилось 66, а въ библіотеці 146, в той же библіотеці зъ другой сторони 44, а винятихъ въ походъ 31, итого всЬхъ 287 и болшъ». За записом наступного дня книжок було 289, а у квітні є нотатка, що «пересмотрувалемъ книгъ, которихъ въ дорогу вибиралемъ, числомъ 50», укладав «реєстрик» цих книжок, а ті, що залишалися у скрині, запечатував. Книги зберігалися не лише у садибі мемуариста у с. Сваркове, але й у маєтку батька в Ромнах, де на той час нараховувалося 21 богословська, 12 філософських, 10 історичних, 5 медичних та 8 книжок на іншу тематику. Той факт, що представник старшини, ідучи в похід, брав із собою книги, не поодинокий, адже інші бунчукові товариші -- учасники воєнної акції також мали із собою книги. Так, 29 квітня 1726 р. Я. Маркович записав, що С. Гамалія повернув його книжку «Compendium medicum», натомість дав йому свою -- «Opera Basilii magni». У липні 1729 р., повернувшись із Москви, Я. Маркович занотував у щоденнику, що пересушував і переглядав свої книги, яких було вже 340, причому зазначав лише формат, не розбиваючи за тематикою і не вказуючи назв. За 27 квітня 1737 р. у щоденнику є запис, що у сварківському маєтку було 290 книжок, «да на версі з того числа оставлено книг 29, а в Глухов взято 8, в том числі библіотеки Кіевской 2». У Я. Маркович а було подвір'я в Києві -- імовірно тут також зберігалися книги. Його бібліотека поповнювалася переважно шляхом замовлення та придбання друків у Москві, Петербурзі, Гданську, Бреслау (Вроцлаві). У квітні 1742 р. він звернувся до придворного лікаря імператриці Єлизавети - Й. Лестока з проханням купити книги, видані у Петербурзі. Там само замовляв французькі газети. Книгозбірня М. Ханенка також формувалася через замовлення й купівлю книжок переважно в Петербурзі та за кордоном.

Неабиякий інтерес викликали в Я. Марковича філософські й теологічні проблеми. Виписки з праць на відповідну тематику межують у щоденнику із записами про господарство, торгівлю, родинне життя, події політичного значення. Він підтримував тісні зв'язки зі своїм учителем -- Т. Прокоповичем, який вплинув на формування інтелектуальних інтересів. Вони активно листувалися. Зокрема ректор надсилав колишньому випускникові свої твори та цікавився його думкою. Він дбав про різнобічні інтереси свого учня, про що можна судити з переліку книжок, надісланих йому 1716 р. Це були «Теологіка» Якова, короля Англії, яку він подарував із надією, щоб «чутка про твою мудрість наповнила Русь так само, [як мудрість] того наповнила Британію», свої власні «Апології»: одна з них -- як відповідь лютеранським теологам «на захист віри», інша -- відгук на книгу Й. Гербінія «Про київські печери», видану в Кенігсбергу 1675 р. (автор останньої спростовував різні печерські «чуда» та висловлював думку, що нетлінність мощів печерських святих могла зумовлюватися природними особливостями). Далі в переліку йшли «польська книга про коней Гіппіка, математика Фінея Оронція». Своєю чергою Я. Маркович надсилав учителеві книжки зі свого зібрання. У кожному листі Т. Прокопович запевняв колишнього учня, що піклуватиметься про його інтереси навіть «і тоді, коли не матиме змоги». Він повідомляв Я. Марковичу про свої праці, писав, що на замовлення Петра І підготував «каталог великих князів та імператорів Русі, починаючи, звичайно, від першого державця Рюрика й закінчуючи нашим, що тепер править». Цю працю оцінював як «писаннячко слабеньке й мале». Проте укладаючи його, звертався до «польських і рутенських хронологів», відзначав наявні різночитання та замислювався над питанням: «хто з них, власне, правдивіше говорить».

У щоденнику Я. Марковича, який розпочався невеликими замітками, згадується про листування з Т. Прокоповичем у травні 1726 р., коли він перебував в укріпленні Св. Хреста на Каспії. До нього писав із «прошеніем о нужді нашей». Бунчукові товариші в різноманітний спосіб домагалися дозволу повернутися з виснажливого походу. Саме про це, імовірно, ішлося в листі. Записав у щоденник у липні, що астраханський архієрей Лаврентій Горка, вихованець і викладач Києво-Могилянської академії, з яким неодноразово зустрічався, коли перебував в Астрахані, переслав Т. Прокоповичу лист Я. Маркович а «з его интерцессіею». 16 серпня 1726 р. в Астрахані одержав із дому «календаръ и казанне новгородского архиепископа, отъ его съ надписашемъ его собственнимъ». У вересні того року з Астрахані Я. Маркович передавав листа Т. Прокоповичу «о себі» через Ф.Ушакова, котрий їхав у Петербург, а у серпні 1727 р. - через О. Левицького. Із Л. Горкою листувався й пізніше, про що свідчить запис від 21 вересня 1727 р., де йдеться про одержання двох листів і заповіту, в якому Я. Маркович у виділялося 100 руб. Він одержав гроші після смерті Лаврентія.

Перебуваючи в Москві (прибув 1 січня 1728, а від'їхав 29 травня 1729 рр.) у справах звинувачення батька -- лубенського полковника А.Марковича у зловживаннях під час свого врядування, відчуження ним ратушного села Засулля та хутора Калюжненків, захоплення грунтів, а також у власних інтересах (відстоював права на села Перервинець, Кулажинці, хутір Криворудський), Яків часто зустрічався зі своїм учителем. Вів із ним не лише інтелектуальні бесіди, але й просив допомоги в розв'язанні майнових справ. Невипадково записав у своєму щоденнику (під 2 травня 1728 р.), що «архиерей новгородский рекомендовал меня п. гетману», тобто Д.Апостолу, з яким у Марковичів був довготривалий конфлікт. Нотував про бесіди у Т. Прокоповича разом із Т. Кроликом, вихованцем Києво-Могилянської академії і архімандритом московського Новоспаського монастиря, під час яких вони, «довго просидівши», вели розмови про сентенції картезіанців. Я. Марковича цікавили теорії пізнання, він записав, що картезіанці «всякое чувство отъ животних всі отоймаючой, а толко единому человіку, имущему умъ причитаючей, будто чувство без ума не можетъ бить». Але «оное мнініе Картезія» (тобто Р. Декарта -- О.Д.), зазначав мемуарист, «есть некріпкое». Практика свідчить, писав Я. Маркович , що деякі диковинні вчинки тварин не можуть мати місце без «чувствій и безъ памятствованія». Т. Прокопович у своєму курсі філософії (складався з логіки, натурфілософії або фізики та етики) відзначав, що й «тварини наслідують різні мистецтва людей і здатні до навчання», але вони не володіють розумом, і «протягом усіх віків філософськи найдоступнішим і найпереконливішим є визначення людини як розумної тварини». Він уважав, що пізнання базується на взаємодії чуттєвого досвіду й розуму, без якого неможливо проникнути у сутність речей та явищ. Я. Маркович, роблячи виписки з «книги латинської» «Scrutinium sacerdotale» (28 вересня 1728 р.), порівнював учення про пізнання істини («проба правди») в епікурейців і перипатетиків та картезіанців. У перших «есть самое чувствій чили смисловъ отправленія да предзнаніе ума; а в картезшновъ познаніе ясное и собенное, которого основашемъ и виною есть правда Божія». Наводив приклад, що коли він усвідомлює себе як «животное разумное, что должности такового животного во мні сущіе ясно и собенно вижу или познаю; познаніе же тое ясное и собенное для того признано битъ въ томь правдивое, что Богъ творецъ оного самая есть верховная правда». Говорили у Т. Прокоповича і про сутність духу, в якому є «особливійшее нічто, чего мы не відаем».

Учень надовго затримувався у вчителя, роздивлявся книги й картини. Крім того, Т. Прокопович давав Я. Марковичу різні господарські поради. Коли той довідався про смерть наставника, записав у щоденнику під 5 жовтня 1736 р.: «Преосвященний архиепископъ Великоновагородский и Великолуцкий Феофан Прокоповичъ, первий всероссийского синода вице-президент, малороссийской породи, иногда мой великий благодітел в С.П. бурху умре».

М. Ханенко, перебуваючи 1732 р. в Петербурзі, також спілкувався з Т. Прокоповичем, залишив запис про зустрічі з ним у нього «на Карповці», де вони «ходили по огороду и забавлялись годинъ зъ 6, а потомъ его жъ преосвященство приказалъ всЪхъ насъ отвезтъ своею баржею». Утім, на відміну від Я. Марковича, не передавав зміст їхніх бесід. Просив сановника використати свої можливості й допомогти йому в підтвердженні володінь, проте зазначав, що це йому не вдалося. Коли захворів, то записав, що його лікував медик Т. Прокоповича.

Судячи з записів у щоденниках Я. Марковича і М. Ханенка, твори Т. Прокоповича користувалися популярністю й поширювалися в Гетьманщині. У зібранні М. Ханенка був рукопис праці «о неудобъ носимомъ игу», який узяв у нього в 1753 р. бунчуковий товариш, відомий правник Ф. Чуйкевич. Надвірному радникові Іноземної колегії А. Олсуф'єву в 1748 р. він подарував книгу «о блаженствахъ, изданія покойного Феофана Прокоповича». Інтерес викликали й листи Т. Прокоповича до Я. Марковича. На те, що вони писалися не лише для нього, але й для ширшої аудиторії, указував ще М. Петров. Я. Маркович давав лубенському полковникові П. Апостолу, гетьманському синові, для читання проповіді Теофана. Хмельовський сотник О.Шкляревич, зять бунчукового товариша А.Полетики, узяв у Я. Марковича «з розпискою» лист Т. Прокоповича «и книжицу объ оправданіи верой» (1761 р.). Записав також пізніше, що одержав від О. Шкляревича «Описание Камчатки и Dictionarum, да проповідей покойного Феофана Прокоповича 2-й томъ». Я. Маркович, який обмінювався книгами з радником гетьмана К. Розумовського -- Г. Тепловим, позичив йому в 1752 р. три книжки: «Одну печатную Буддея о несоединеніи россійской церви съ римской; 2-я писанная, трактатъ Феофана объ оправданіи, и 3-я, писанная, великая, гді и письма Феофана». Знаючи про інтерес Я. Марковича до філософії, Г. Теплов того ж року дав йому «русскую книжку о философіи» -- імовірно йшлося про його власну працю, котра вийшла 1751 р. під назвою «Знания, что касаются философии для пользы тех, которые об этой материи иностранных книг читать не могут», ставши одним із перших у Росії посібників з історії філософії.

До свого викладу філософії Т. Прокопович включив етику, яка в лекційних курсах Києво-Могилянської академії поділялася на теоретичну і практичну. Перша займалася обґрунтуванням місця людини у світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності людини за власні вчинки. Друга вказувала на шляхи й засоби влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання згідно з уявленнями про досконалу людину. Курс Т. Прокоповича базувався на працях Аристотеля, він зазначав, що той написав «більше ніж сто книжок про етику». У Москві в 1728 р. Я. Маркович купив «Політику Аристотелесеву», що свідчить про його інтерес до цих питань. Т. Прокопович уважав, що щастя досягається за умов дотримання людиною природного, морального, громадянського й Божого закону. Природний закон спричиняється усвідомленням людиною потреби у праці та визначає в ній схильність до її певного виду. І лише пізнавши себе, вона виявляє здатність до того чи іншого виду праці, людина працює на себе, свою родину, суспільство й державу. Необхідною умовою щастя вважав здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки зі щастям несумісні. Вплив курсу етики помітний у настанові М.Ханенка синові Василеві, якого він відправив на навчання в Кільський університет, та в листах до нього, де викладено основні засади формування освіченої людини, громадянина, вихованого в дусі відданості вірі, дотримання звичаїв та обрядів, шанування батьків, служби на користь Вітчизни.

Я. Маркович і М. Ханенко, особливо перший, були обізнаними з православною, католицькою, а також протестантською доктринами. Т. Прокопович не випадково цінував пізнання Я. Марковича в теології й навіть схиляв його до духовної діяльності. У листах учителя до учня є роздуми над богословськими проблемами. У квітні 1716 р. він писав, що надіслав йому на його прохання два своїх теологічних трактати -- «Про творення та промисел» і «Про стан першої людини», висловлюючи сподівання, що адресат знайде тут «дещо звичайне, а дещо й цікаве: легке, важке, корисне й некорисне -- різне». Просив повернути рукопис, оскільки сам ректор узяв свій твір в одного учня. Прислухався до його думки. Так, щодо зауважень Я. Марковича до його «трактату» «Про виправдання вірою», то спочатку розцінив їх як «необгрунтовані закиди», а пізніше писав, що врахував і переробив книгу, надав їй форми запитань, тобто те, що й рекомендував Я. Маркович. На розгляд останнього було передано і працю про вчення православної церкви щодо прощення гріхів (видана у Бреслау фірмою Й. Корна в 1769 р. під назвою «Christiana Orthodoxa Doctrina de gratuita Peccatoris per Christum Justificatione quam in gratiam intergerrimi amici sui Domini Jakobi Markiewicz»).

Під впливом учителя Я. Маркович зацікавився працями німецького протестантського теолога й філософа Й. Будде, який проповідував учення пієтизму -- течії у протестантському русі, що виникла наприкінці XVII ст. Основними її ідеями було формування в людині благочестя (від лат. «pietas») шляхом співпереживання віри, благочинними справами, запереченням церковної обрядовості, поширенням освіти, зокрема вивчення мов, якими виконане Святе Письмо -- грецької, латини, староєврейської. За словами В. Нічик, представники пієтизму «прагнули відродити раннє християнство і на його засадах християнізувати всі сфери людського життя. [...] Досягти успіхів у реалізації цих реформаційних ідеалів сподівалися просвітницькими засобами -- через поширення освіти і проповідь євангельської любові». Т. Прокопович підтримував контакти з Й. Будде, вони листувалися, але на сьогодні листи його невідомі. Опосередковано про них може свідчити активна участь німецького теолога в богословських суперечках Т. Прокоповича і С. Яворського та його прихильниками. Петро І, перебуваючи у Західній Європі, привіз послання від сорбоннських теологів, в якому висловлювалася надія на єднання православної та католицької церков. Відповідь на це послання написав Т. Прокопович. Ідею об'єднання він уважав можливою за підтримки чотирьох уселенських патріархів, визнавав, що потрібен тривалий підготовчий процес, обмін думками між теологами («Такі короткі розмови не зашкодили б і загальній церковній думці, ба навіть сподіваємось, сприяли б певнішій підготовці до пошуків жаданого миру»). Дуже швидко відповідь Т. Прокоповича стала відома Й. Будде, який відгукнувся на цю проблему виданою в Єні 1719 р. своєю працею про розбіжності у вченнях римської та православної церков -- «Ecclesia Romana cum Ruthenica irreconcilrnbilis...», де доводив неможливість подібного кроку. У 1722 р. він писав Т. Прокоповичу, що «російська церква і ми, тобто лютеранська, не будемо під римським ярмом». Я. Маркович читав працю Т. Прокоповича «до парижских богословов». У серпні 1729 р. записав, що надіслав у Москву новгородському архієреєві листа «и копію его писанія до парижских богослововъ». Мав ще копії цієї праці, одну з них дав І. Савицькому, «писарю печерському і київському», разом із віршами Т. Прокоповича «на привіть его величества, въ Новгороді випечатанихъ». Пізніше, коли було опубліковано книгу С. Яворського «Камінь віри» (1728 р.), спрямовану проти протестантизму й на захист догматів та обрядів православної церкви, а Т. Прокопович уважався прихильником протестантизму, Й. Будде видав твір «Epistola apologetica pro ecclesia lutherana contra calumnrns et obstrictatione Stephani Javorskii» (1729 р.). Скорочений виклад цієї праці під назвою «Stephani Javorscii genius, ex ejus opere posthumo theosophico, Petra Fidei dicto, in epistola familiari revelatus» надрукував Й.Яблонський, брат президента Берлінської академії, з яким підтримував дружні відносини Т. Прокопович. Цими текстами цікавилися як Я. Маркович і М. Ханенко, так і інші освічені старшини. Перший записав у лютому 1731 р., що одержав від М. Скоропадського, зятя гетьмана Д. Апостола, котрий згодом стане генеральним підскарбієм, працю «Epistola apologetika Buddei на Камень Вірі», а у травні того ж року зазначав, що «гетьман прислал ко мні газети францужскіе и при томъ получилъ я книжицу против Каменя Віри називаючуся Genius Stephani Javorscii». Імовірно газети та книги були від сина гетьмана лубенського полковника П. Апостола, з яким товаришував та обмінювався друками Я. Маркович . М. Ханенко замовив цю працю в Петербурзі 1732 р. -- очевидно під впливом розмов із Т. Прокоповичем.

У Москві, спілкуючись зі вчителем, Я. Маркович брав у нього для читання книги Й. Будде й теологічну працю «Петра Даниіла Гуеція, епископа Абринценского под титуломъ Demonstratio theologicа». Робив виписки з цих авторів. А в 1730 р. йому у Гданську купили твори Й. Будде та П. Юе. Із праці першого «Theses de аШето et superstitione» Я. Маркович занотував про «вчення атеїстів чи безбожників: зречення промислу Божого, сумніви щодо безсмертя душі, невіра у чудеса та пророцтва, відкидання благочестя, ганьба Святого писання». Його цікавила проблема безсмертя душі. Викладав уявлення давніх єгиптян, що душа померлого переходить у тіло новонароджених і за 3 тис. років нібито знову повернеться від тварини в людину. Далі переказував думки єгипетських філософів, які вважали, що по смерті тіла душа йде «к Богу или к душі мира всего, которую и толъ ділному животному признавали быти, нікоторую тонкость вишнего воздуха». Розглядав інші трактування: одні вважали «оную душу частію существа Божіяго», а Піфагор, який не визнавав смерті душі, але й безсмертя не сповідував, зазначав, що «Бог тесенъ же, хочай тончайшого самого состава, въ якой силе и Платонъ филозофъ тожъ безсмертіе души утверджалъ». Аристотель, як і його «толковникъ арапин Аверросс», «духи движущіе, разумніе всякому кругу опреділивши съ тФхъ духовъ и кругу земному единого духа разумного, съ которого и души человіческіе бываютъ, призналъ, и оного частію существа божіяго и послідователно безсмертного показалъ; души же человіческіе, яко множественна смерти и тлінію причелъ» (запис від 4 жовтня 1728 р.). Робив виписки з праці Й. Будде «Lexicon philosophicum» та з «бесіди богословской Стефана Хаввина», називав їх «превисокіи филозофи», роздуми про «суеверия астрологические», характеризув астрологію як учення «суетное и честнихъ мужей недостойное, албо рачей вимишленіе тунеядцовъ лживое». Астрологи, писав Я. Маркович, претендують на знання того, що «никому же кромі всевидущого Бога видимо есть». Занотовував із «бесід Стефана Хаввина» трактування поняття «фатум», якого налічував чотири види: математичний або астрологічний; стоїчний («нужное всех вещей сплетеніе и потому случаевъ попремінное собитіе»); фізичний або натуральний («всяких вещей дійствіе»); божественний («оного дійствія ненатуралного премудрое строеніе и промыслъ»). Зазначав, що тільки два останніх трактування «имФютъ разумъ правильный и христіян- ская филозофія не противится симъ».

Працями Й. Будде Я. Маркович цікавився й надалі, про що свідчить запис від жовтня 1748 р.: коли до нього дорогою в Київ, в академію, заїхав син брата разом зі своїм інспектором, то він просив останнього надіслати йому реєстр книг і замовив купити «Lexicon philosophicum Buddei» и «Opera omnia Chrisostomi». Занотував у щоденнику в грудні того ж року повідомлення від професора риторики Д. Галяховського, що до «Різдва одержить книги Златоуста і Буддея». Є запис за серпень 1749 р. про те, що отримав від нього дві книги «Будея за 4 рубля 60 коп.». Йому ж доручав і нагляд за онуками, яких відправив на навчання в академію. М. Ханенко у Петербурзі в 1732 р. також замовив один із томів праці Й. Будде «Historia ecclesiastica».

Я. Маркович і М. Ханенко читали твори отців церкви, житія святих, коментарі на Святе Письмо єзуїта Корнелія Лапіда та інших авторів. Я. Маркович багато виписував із праць Августина Блаженного, одного з отців християнської церкви, особливо під час свого перебування в Москві 1728-1729 рр. та пізніше. Так, 10 січня 1740 р. записав, що читав трактування Августина на євангельську сентенцію «ученіе мое ніст мое, но пославшего мя». М. Ханенко у вересні 1742 р. надіслав дружині миргородського полкового судді Ф.Остроградського Параскеві дві книги латинською мовою: «Августина и о шператорахъ римскихъ». Популярними були і праці Іоанна Золотоуста. У Москві в 1728 р. Я. Маркович придбав «книгу старую бесіди Златоуст на діянія за полтора руб.». Тоді ж подарував канцеляристові І. Нестеровичу «другую часть бесФдъ Златоуста на Павлови посланія», а собі купив іншу. Через нього й передав разом з іншими покупками цю книжку додому. Твори отців церкви давав читати своїм приятелям: М. Ханенкові надіслав праці Іоанна Золотоуста, а Ф. Чуйкевичу дав для перекладу книгу «Eusebii Pamphili historiam ecctesiasticam». С. Столповський, писар Лубенського полку, лубенський полковий хорунжий, бунчуковий товариш, діяч кодифікаційної комісії, яка уклала звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», узяв у нього книгу «Crucigeri in Evangelio Iohanni».

Навіть під час воєнного походу Я. Маркович укладав божественні пісні. Будучи в Астрахані, занотував 10 січня 1727 р., що написав пісню «О оправ- даніи нашемъ предъ Богомъ». Уклав і молитву, «приличную идущему на исповФдъ». У щоденнику є запис за 1727 р., що «3 молитви уписалемъ у тестаментъ». Синові Михайлові, якого відправляв на навчання до Москви, дав молитву і наказував «ни единого дня не проводи безъ молитв утреннихъ и вечернихъ [...] молись Богу и надійся, что он тебе помогаетъ». Сам дотримувався всіх обрядів, сповідався і причащався, спокутував гріхи та записував накладені єпитимії, наприклад: на 1740 р. «Новий Завіт прочест ввес через цілий год и внимателно набоженства слушат, мислію не скитаяся». Інший запис: «Исповідовался. Епитемія: псаломъ съ поклонами вичитать». Перед Різдвом 1755 р. записав, що сповідався в отця Андрія, «которий рекомендовал милостиню». Я. Маркович займався перекладом богословських творів, перший запис про це датується 1724 р. - тоді він переклав слово Григорія Неокесарійського на Благовіщення Богородиці з латинської мови «на язикъ русскій», а також «кафисму третую переведлемъ зъ шныхъ дтлектовъ, противу еврейскаго на славенскій». Писав, що перед Великоднем 1725 р. «компонував» латинською мовою «слова на страсти Христови», для укладання яких підібрав 16 термінів ампліфікації, «до всякой річи служачіе: 8 absolutes, 8 relationes», а після Великодня «началъ составлять о Воскресеніи Христовомъ повість отъ евангелистовъ разнихъ текстовъ». Будучи в Москві 19 липня 1728 р. записав у щоденник, що «псаломъ ІІ противъ еврейского вивернулемъ на словенскій діялекть». У березні 1729 р. там же «начал писать разсужденіе богословское на безбожіе, на чисто, я диктовалъ, а Мировичъ писалъ», закінчив працю у квітні, «въ 20 листахъ, in 4-to».

У 1724 р. він просив у свого дядька Ф. Марковича книгу «Zywoty switych оусода> (можливо, ішлося про працю Л.Барановича, видану в Києві 1670 р., чи П.Скарги, яка багато разів перевидавалася), котру читав разом зі своїм приятелем С. Столповським. Коли померла його тітка гетьманша А. Скоропадська і її дочка У. Толстая дозволила Якову вибрати собі книги, він записав у щоденник 25 січня 1731 р., що взяв 8 книжок, серед них якусь із праць популярного тоді єзуїтського теолога Корнелія Лапіда, «Zywoty oyc.», а також атлас та «Historia Еигореа». Підбір книг може свідчити і про читацькі інтереси гетьмана І. Скоропадського.

Я. Маркович співав під час богослужінь. У щоденнику є запис про те, що, перебуваючи 1726 р. на Благовіщення в укріпленні Св. Хреста, він співав на крилосі разом з іншими значковими й бунчуковими товаришами, «нарочно ордеромъ генеральскимъ призванъше». Зазначив, що там же і при похованні дружини генерала Кропотова «співаніе было по малороссійску», що є свідченням особливостей українського церковного наспіву та традиційної участі мирян у церковних відправах.

М. Ханенко також мав інтерес до теології. В іпатіївського архімандрита Платона Малиновського, вихованця й викладача Києво-Могилянської академії, із ним він неодноразово зустрічався, коли бував у Петербурзі в 1732 р., узяв для читання «Sulpitii Severi hystoriam sacram». У реєстрі книг, які 1732 р. просив «за моремт покупить» через академіка Г.Крафта, біля згаданої книги стоїть цифра «8» -- імовірно кількість примірників. У тому ж реєстрі зазначено такі книжки: Iosephi Binghami Angli origines sive antiquitates eccles. - 4, Veysmani Histor. Eccles. - 4, Nic. Bergius de statu eccles. religionis Moschkoviticae; Ortodoxa conffesio Catolicae atque Apostolicae Ecclesiae orientalis - 8, до цієї книги вказав також місце та рік видання - Lipsiae, 1695. Якщо ці цифри означають кількість примірників, тоді можна говорити про попит серед освіченого козацького середовища на теологічну літературу. Купив і книгу Г. Гроція «de veritate religionis Christianae», за оправу якої сплатив 64 коп. М. Ханенко добре знав польську мову, купував у Петербурзі в академії наук польські Псалтир і Біблію, і маючи намір вивчати французьку брав уроки в учителя Еміха, придбав франкомовний Новий Заповіт. Зацікавився й мусульманським віровченням, купив у Москві 1749 р. «Систему магометанской религіи».

Я. Маркович мав хист до літературної творчості, що також прищеплювалося вихованцям Києво-Могилянської академії у процесі читання курсів поетики й риторики. Студентів заохочували до написання вітальних віршів, орацій. Це були найбільш популярні предмети, багато студентів на цьому й закінчували своє навчання. Т. Прокопович у 1705 р. читав в академії курс поетики. Рукопис його Я. Маркович у приніс роменський протопіп (серпень 1729 р.). Серед книг М.Ханенка згадано переписаний ним власноруч у 1709 р. рукопис «Мистецтво поетики» («Ars poetica»), де були вірші С. Яворського, Т. Прокоповича, П. Орлика У нього був і «Демокрить, віршами полскими писаний».

У книгозбірнях мемуаристів представлено й класичну літературу. Користувалися популярністю твори Езопа, Вергілія, Цицерона, зокрема «Езопови басни» були у М. Ханенка. Він у Петербурзі 1732 р. купив «Vergilii omnia opera 46 к.». У 1746 р. секретар спадкоємця престолу Петра Федоровича Вінклер приніс йому разом із листами від сина Василя, який навчався в Кільському університеті, сатиричну працю німецьких гуманістів початку XVI ст. «Epistole obscurorum virorum». Я. Маркович писав вірші та вітальні промови. Коли його батько на початку 1725 р. повернувся з походу, він «сочинилт вирши дочкамт своимт для привіта родителя». Написав також вітального вірша для своєї сестри Олесі. Перебуваючи в поході, де 1725 р. Я. Маркович відзначив своє 29-ліття, відірваний від родини, невпевнений у поверненні живим він, імовірно, гостро переживав відчуття «марності світу цього» та швидкоплинності часу людського життя. Невипадково переклав пісню «Якопонія Cur mundus militat sub vana gloria», де є такі слова:

«Не знает всякъ, утро будеши ли жити?

Чини добро, поколъ можеши чинити

Такъ мирская слава висока здается

Въ писаніи святомъ цвіта селний зовется

Якъ листья легкіе же вЬтеръ звЬваетъ, так житте людское скоро исщезаетъ

Не називай своимъ, що можешь втеряти

Що світа даетъ тебі, намірен отняти

Помишляй вишняя, серцемъ в небі живи

Щастливъ естъ человЬкъ, світа марний презріли».

Ураховуючи обставини, в яких опинився автор щоденника, звернення до цього твору не було випадковим. Писав Я. Маркович також і латиною. Зокрема вітав 1 серпня 1729 р. охтирського полковника (його брат Андрій був одружений із дочкою цього старшини).

М. Ханенко теж займався перекладами. У квітні 1747 р. в Петербурзі записав у щоденник, що «началъ переводить Малярдовы до покойного преосвященного Феофана Прокоповича отвіты о вірі нашей и о римской и протестантскихъ религтхъ». Синодальний обер-секретар Я. Леванідов прислав йому для вичитки два томи «новонапечатаного Телемака», популярної книги про пригоди Телемака французького письменника Ф. Фенелона, примірники якої французькою й польською мовами були в Я. Маркович а та М.Ханенка. У російському перекладі з'явилася 1747 р. М. Ханенко надіслав йому свої переклади «Катехізису», «Апологію» і «Малярда отвіты какъ приступилъ к нашей церкві». Судячи з цього запису, М. Ханенко як знавець мов користувався авторитетом у Синоді.

І з курсу риторики, прочитаного в академії Т. Прокоповичем у 1706 р., Я. Маркович та М. Ханенко засвоїли правила епістолярного жанру й навички виголошувати вітальні промови. Про освіченість Я. Маркович а добре знали козацькі старшини. Невипадково він, разом з П.Апостолом, був у складі депутації, котра їхала в Петербург у січні 1742 р. вітати зі сходженням на престол Єлизавету Петрівну. Тоді промову виголосив лубенський полковник П. Апостол, а після коронації в Москві, коли відбулася аудієнція з імператрицею -- Я. Маркович . Його промова, без сумніву, була побудована за правилами риторичного жанру, але, імовірно, стала імпровізацією, оскільки, записуючи у щоденник вітання перського посла, він відзначив, що той «ръ говорилъ съ бумаги готовую» і переповів цю промову, яку в перекладі російською мовою читав радник Іноземної колегії П. Курбатов. А коли Єлизавета Петрівна зібралася їхати в Україну, то його приятель і «пан брат» генеральний підскарбій М. Скоропадський замовив вітальну промову для спадкоємця престолу Петра Федоровича. Я. Маркович записав у своєму щоденнику, що імператрицю у Глухові вітав М. Скоропадський. Можливо, він використав текст, написаний Я. Марковичем.

Славу оратора М. Ханенко мав із молодих літ. Невипадково на весіллі М.Скоропадського, на той час чернігівського полкового обозного, у грудні 1719 р. записав у щоденнику, що «передъ которого начаткомъ говорилъ я орацію, просячи у гетмана и гетмановой, такожъ и у отца благословенія». Цікаво, що в курсі риторики Т. Прокоповича є розділ «Про весільну промову», де викладено настанови, із чого почати та чим її закінчувати. Автор наводив основні думки про подружжя зі Святого Письма, праць Аристотеля, Платона, Плутарха, Фукідіда. А далі зазначав, що переходячи до окремих питань, оратор мав наголосити на цінності шлюбу, завдяки якому «зростає рід і зберігається слава імені», а також, «по-перше -- виразити публічну чи приватну радість; по-друге, необхідно збудити почуття надії на добро, яке дасть це подружжя як батьківщині, так і сім'ї». Імовірно цими настановами скористався молодий М. Ханенко, а зі М.Скоропадським його на все життя пов'язали як ділові, так і суто дружні стосунки.

М. Ханенко зацікавився працею Т. Прокоповича «Lucubrationes, quae praeter unam narrationem, jam orationes, jam epistolas in se comprehendunt», видану фірмою Й. Корна у Бреслау 1743 р. її в лютому 1748 р. приніс йому перекладач Іноземної колегії земляк І. Данилевський. У нього була й популярна польська риторика І. Пісарського «Mowca polski», яку він позичив бунчуковому товаришеві П. Іскрицькому. Перебуваючи впродовж 1745--1749 рр. у Петербурзі й Москві у складі старшинської депутації, яка домагалася відновлення гетьманства, М. Ханенко записував у щоденник відомості про аудієнції з імператрицею та спадкоємцем престолу Петром Федоровичем, котрого вітали з приводу одруження з ангальт-цербстською принцесою Софією, що згодом стане Катериною ІІ. Депутати виголошували промови, із текстами яких забажав ознайомитися майбутній гетьман К.Розумовський, про що записано у щоденнику під 8 квітня 1746 р. Цікаво, що коли старшинська депутація мала висловити подяку імператриці Єлизаветі за дозвіл обрати гетьмана і «за всякіе явленные Малой Россіи милости монаршіе» під час прощальної аудієнції в Москві у грудні 1749 р., канцлер О. Бестужев-Рюмін попередньо ознайомився з промовою, «взял написанную рФчъ нашу», і лише тоді представив старшин монархині. Промову виголосив М. Ханенко і депутати висловили бажання надрукувати текст в академічній типографії.

Із курсу риторики Я. Маркович і М. Ханенко засвоїли інтерес до літератури про життя видатних людей, на прикладах яких ґрунтувалися ті чи інші правила риторичного мистецтва. У М. Ханенка було видання «Cronis epistola de officiis», яке він придбав за 30 коп. У 1745 р. купив «книгу Марка Авреля», імовірно «Житие и дела Марка Аврелия Антонина цесаря римского, а при том собственныя и премудрия его рассуждения о себе самом» (Петербург, 1740 р.). У Я. Маркович а був латиномовний Корнелій Непот, він подарував хворому племінникові Івасеві книгу цього автора, а ще «Horum polonicum, а третую до немецкого язика, якъ би синоніму». Приклади з праць Непота використовувалися в курсах риторики, і зокрема, у Т. Прокоповича. Корнелій Непот згаданий і серед книжок М .Ханенка. У Я. Маркович а було й видання праць «Venerabilis Beda». 13 серпня 1729 р. він записав, що прибувши до батьків у Ромни, подарував братам Луці та Іванові чотири книги, серед них і авторства Беди Превелебного, а їх інспекторові -- книжку про спосіб підписування листів. Його брати навчалися в Києво-Могилянській академії. 3 липня 1727 р. записав про їх приїзд на канікули «зъ училищъ кіевскихь». Згадував і про їхнього інспектора Лісаневича, «протопопи прилуцкого брать меншій, которий нисколько літь по чужихь краяхь перекгриноваль».

І хоча історія не читалася в Києво-Могилянській академії у часи навчання там Я. Маркович а та М. Ханенка, проте інтерес до цього предмета вони могли винести з курсів поетики, риторики та етики Т. Прокоповича. У своїй поетиці він наголошував на відмінностях між поетичним вимислом та історією, зазначав, що історичне оповідання має три характерних ознаки: «Стислість, ясність і правдоподібність». У риториці є цілий розділ, присвячений написанню історії, де на основі творів Лукіана, Цицерона, Діодора Сицилійського та інших авторів викладалися основні настанови, яких необхідно дотримуватися при цьому. У вступі Т. Прокопович цитував Цицерона, що історія -- це «свідок часів, світло істини, пам'ять минулого, учителька життя, вісник старовини, і чиє ж слово, як не оратора, робить її безсмертною?». Необхідно зазначити, що самі щоденники за формою та стилем умовно відносять до творів «літописного типу», де різні за змістом записи єднає час, що пов'язує один запис з іншим. І у щоденниках, як і в літописах, дні, коли не відбулося жодних подій, вартих того, щоб бути записаними, позначалися фразою «так прошли», або латиною, як здебільшого записував М. Ханенко -- «vacat» («вільний»). Цікаво, що своє перебування в поході Я. Маркович вирішив викласти як історію, про що записав у щоденник під 15 січня 1726 р.: «Сегодня рано началемь листомь исторію писать до брата Семена, начавши оть прибытія нашего в Астрахань». А 5 квітня є запис, що закінчив писати історію, яку виклав у листі до брата Семена «в 12 листах затинаючійся». Його щоденник під час походу 1725--1727 рр. більш схожий на історію, аніж на приватні записи.

Мемуаристи без сумніву скористалися настановами вчителя щодо стислості та ясності викладу.

Я. Маркович читав літописи, зокрема ввів до свого щоденника літописні замітки свого тестя П.Полуботка, що охоплювали період від 1445 до 1715 рр. Вирушаючи в Гілянський похід 1 липня 1725 р. він записав, що заїхали в табір до «прилучанъ, п. Федора, Горленка и прочіихь, где книжку писанную літописную о казаках взялисмо для прочитання». Виписував чимало з літопису до щоденника. Імовірно йшлося про коротку редакцію так званого «Літопису Граб'янки». Я. Маркович міг читати й літопис, відомий під назвою «Короткий опис Малоросії», один зі списків котрого був у Петра та Якова Мировичів. Якщо старшини брали літописи в походи, то це -- одне зі свідчень як поширення рукописних літописних списків, так і зацікавлення до власної минувшини серед козацької старшини. У 1727 р., пояснюючи російському резидентові Ф. Наумову, що таке Литовський статут, Я. Маркович додав виписку про прихід до Києва литовського володаря: «Гедеминъ, князъ литовский, доставши Кіевь, устроилъ на своемъ місті князя Ольшанскаго; 1471 року Казимиръ IV, король польскій, княженіе Кіевское на воеводство перемінила. Серед його книг був і «Синопсис давній». Чимало історичних праць купив у Москві в 1751 р.: «Русскую историю сибирскую и историю Юстиниана», останню «на французком язикі за три рубля». А ще 9 книг французькою мовою, у тому числі «1) о христіанстві Ефиопіи и Арменіи; 2) о послідній революціи персидской и 3) о древней Греціи». Цікавився історією Глухова, у лютому 1761 р. зробив виписку: «Хронику русскую составилъ нікоторий Василій около 1100 года по Р.Х. Глуховъ упоминается 1153 г.». Перебуваючи в Москві 1728 р. записав переказану К. Заруцьким історію Глухова, де йшлося про те, що місто до завоювання «татарами азіатскими» називалося «Васильков», було великим і мало 70 церков. Після розорення довгий час стояло пусткою, «якобы въ глуші, зъ той причини начавши селитись люде стали оний звать Глуховомъ». Далі підпало під владу литовських князів, які «всю Малую Россію держали въ своемъ порабощеніи черезъ килка сотъ літь».

У середовищі освіченої козацької старшини події XVII ст., утворення Гетьманщини викликали особливий інтерес, що мотивувалося усталеними в історичній свідомості уявленнями про легітимність гетьманської форми правління, яка ґрунтувалася на збереженні «прав і вольностей», наданих литовськими князями та польськими королями й підтверджених російським царем Олексієм Михайловичем у 1654 р.

І хоча Києво-Могилянська академія не давала спеціальних природничих знань, студенти Т. Прокоповича могли ознайомитися з багатьма проблемами природознавства. Він «посилається на численні спостереження у галузі оптики, механіки, гідродинаміки, гірської артилерійської, інженерної справи. Вчить своїх студентів експериментувати при дослідженні мінералів, атмосферного тиску, розмноження найпростіших механізмів». Т. Прокопович у 1707 р. вперше в академії включив до філософії курс математики. У вступі зазначав, що вирішив ознайомити своїх учнів із деякими найважливішими розділами цієї науки, які «зміг засвоїти шляхом самостійного вивчення і читання, не чувши живого слова викладачів, у свою чергу охоче передам іншим, а саме -- арифметику та геометрію». У розділі натурфілософії Т. Прокоповича є матеріал і про метеорологію, природу таких явищ, як дощ, туман, роса, град, сніг. Невипадково Я. Маркович із 1729 р. щоденно фіксував погодні умови -- як удень, так і вночі. Його записи -- надзвичайно цінне джерело для вивчення метеорології, а також народної лексики. Для опису погоди він емоційно використовував певне кліше, уживав доволі часто епітети: ночі «тихі», «ясні», «теплі» у весняну й літню пору, узимку «ясні», «морозні» тощо. Наприклад, 23 червня 1735 р. записав, що день був спочатку тихий, теплий і світлий, а на вечір з'явилися хмари «з жестокою бурою и кгвалтовним дожчем и уставичною блискавицею и великим громом; и тое тривало до полуночі, а з полуночі стало ви- погожуватис и выпогодилос до світа, толко вітер не перестал». 29 липня того ж року писав: «Сильний дожчь мочил и грозний гром страхал». А під 16 червня 1736 р. читаємо: «День былъ жаркий, а з полдня хмара силная наступила и великий дожчъ, а до вечора вияснилос и ночъ тиха, світла, тепла». У щоденнику М.Ханенка є лише записи про незвичні погодні явища. Так, перебуваючи в Петербурзі він записував, коли замерзла або скресала Нева, нотував про шторми в Невській затоці та ін.

Я. Маркович читав і робив виписки з книги «Бекона Веруламія исторіи натуральной и експерминтальной», котрі стосувалися корисних порад щодо довголіття. Особливий інтерес проявляв до медицини, купував «диспутації медичні» та іншу подібну літературу. У щоденнику є чимала виписка з медичних праць А. Левенгука про будову й функціонування в людському організмі шкіри, залоз, кровоносної системи, очного яблука. На праці цього вченого увагу Я. Маркович а звернув Т. Прокопович. Записував у щоденник рецепти від різних хвороб, діагнози, котрі ставили медики йому та його рідним, народні методи лікування людей, коней. Маючи такий інтерес до медицини організував аптеку у Глухові. Цікавився Я. Маркович і алхімією, як свідчить його запис про передачу С.Столповському книги «Alexius Pеdemontanus».

Мав Я. Маркович інтерес і до технічної літератури. Так, у березні 1753 р. згаданому вже вище О. Шкляревичу він передав книгу «с чертежами машинъ мельничнихъ». Перебуваючи 1742 р. в Петербурзі відвідував академію, кунсткамеру, бібліотеку, бачив глобус «и другихъ диковинокъ», купував книги. В академії спостерігав за експериментальними дослідами німецького математика Г. Крафта «из стеклами зажигательними». Відвідав також зоопарк. У Москві ходив у Грановиту палату, де бачив імператорські регалії (при цьому вказував ціну діамантів). У Петербурзі придбав, особливо це підкресливши, «книжку о небоземныхъ глобусахъ».

Із Г. Крафтом спілкувався й М. Ханенко. Перебуваючи в Петербурзі 1732 р. він також відвідував Академію наук, де зустрічався з ним та академічним учнем В. Ададуровим, записав у щоденнику, що вони «забовлялисъ разными дискурсами о математическихъ и прочшхъ сщенцшхъ». В. Ададуров пізніше входив до кола фаворита імператриці Єлизавети О. Розумовського й тісно контактував із його земляками. М. Ханенко під час свого тривалого перебування в російській столиці неодноразово бував в академії, записав, що у професора-механіка Й. Брукнера спостерігав «електричні експерименти». Серед книг М.Ханенка згадано математичне видання «Arithmeticae Lambergii, De logarytmis, tangentibus et secantibus», імовірно замовлене під впливом зустрічей і розмов із німецьким ученим Г. Крафтом. За 60 коп. автор записів придбав «Физику експерименталную». Замовляв він і географічні праці. Можливо не лише для себе. Наприклад, біля назви книги К. Целларія «Geographia antiqua et nova» бачимо число 12; книжок Ф. Клювера «Introductio in universam geographiam» - також 12, «Epitome histotiae totius mundi» - 4, твору С. Пуфендорфа «Introductio ad histor. Europ.» - 8. У Москві в 1749 р. граф І. Гендриков, якому було доручено провести обрання гетьмана в 1750 р., подарував йому невеликий атлас, «в 40 картинахъ состоящій», який М. Ханенко віддав в оправу. У його щоденнику, на відміну від твору Я. Маркович а, немає виписок із прочитаних книг чи газет. Стиль щоденника подібний до діаріушів Генеральної військової канцелярії: виклад подій стислий, занотовується лише суть справи. Також у щоденниках як Я. Маркович а, так і М. Ханенка відсутні будь-які оціночні моменти.

Навчання в Києво-Могилянській академії для родини Марковичів та Ханенків стало традицією. Тут здобували знання брати, небожі та онуки Марковича, Ханенкові небожі. Я. Маркович і М. Ханенко підтримували зв'язки з альма-матер. Одержав у подарунок книги від києво-печерського намісника І. Негребецького, який відав монастирською друкарнею. Готуючи поїздку імператриці Єлизавети в Гетьманщину, інспектував восени 1743 р. шляхи, гаті, мости, і прибувши в листопаді до Києва найперше відвідав Києво-Печерський монастир, зустрічався з архімандритом Т. Щербацьким, який подарував йому «Камінь віри» С. Яворського, отцем М. Якубовичем. У Свято-Михайлівському монастирі прикладався до мощів св. Варвари, був в архімандрита С. Думницького, економа Й. Миткевича. У Софійському монастирі слухав службу митрополита Р. Заборовського, а після обідав разом із ним, відвідав кафедрального писаря М. Стефановича. М. Ханенко робив пожертви на Києво-Могилянську академію: «На школы кіевскіе данъ двойный червоній» (січень 1732 р.). Для М. Ханенка та Я. Маркович а це була не лише духовна потреба, а й почуття корпоративності, що єднало на довгі роки могилянських вихованців.

Я. Маркович , будучи влітку 1738 р. в Києві, побував у Братській церкві й обідав в архімандрита та ректора академії А. Дубневича, також їздив до архієрея у Софію (Р. Заборовського). Слухав службу в Михайлівському монастирі, заходив до «давнего моего кондисципула отца Бузановского», який прислав йому в подарунок акафіст св. Варвари. Побував у лаврських печерах, уклонився мощам св. Антонія. Обідав у печерського писаря, економа й намісника обителі Вассіяна. У Києві купив «Тріодь цвітну» за 4 руб. і 50 коп. мемуарист могилянський гетьманщина маркович