Сучасне осмислення історії Донбасу

Думки, висловлені в роботі, відзначаються доволі свіжим безстороннім поглядом на українські проблеми. Таким, зокрема, виглядає й нетривіальний погляд на периферійність як "відчуття неприлаштованості стосовно канону української, санкціонованого центром" та сепаратизм, як "певну форму бунту російськомовних українців", "міф самоідентифікації цієї найчисельніше репрезентованої в Донбасі суспільної групи" і, нарешті, не стільки діяльність, як ідею, "що символічно компенсує мешканцям Донбасу статус культурного підпорядкування Києву" Студенна-Скруква М. Український Донбас. Обличчя регіональної ідентичності. - К.: Лабораторія законодавчих ініціатив, 2014. - С. 21..

Втім і дискусійних зауважень, як і в будь-якій праці, тут вистачає. До таких слід віднести думку авторки, що "Донбас на зламі ХХ і ХХІ століть є досконалою лінзою, завдяки якій можна побачити процес переходу від індустріального суспільства до суспільства інформаційного, що робітничому середовищу принесло особливо болючі наслідки" Там само. - С. 21. Там само. - С. 280.. Міркування про те, що пострадянський Донбас є постіндустріальним, суперечить визначенню сутності бідності в постіндустріальному суспільстві авторства Зигмунда Баумана, на яке посилається сама авторка: "Не можна ставити знак рівності між бідним у суспільстві, яке потребує кожної дорослої людини для виробничої праці, і бідним у суспільстві, яке завдяки надзвичайній силі, накопиченій сторіччями виробництва, може виробляти все, що потрібно, без співучасті величезної і постійно збільшуваної групи своїх членів"³⁴. Якби ж то виділені слова хоч якоюсь мірою віддзеркалювали сьогоденні проблеми України та українського Донбасу! Варто, скоріше, мовити про демонтаж індустріального суспільства в його радянському варіанті, і до сьогодні невизначений вектор руху того, що від нього залишилося. Про жодне порівняння стану економіки та соціального середовища регіону із становищем постіндустріальних країн у класичному значенні цього слова говорити не доводиться. Провалля між соціальними полюсами сучасного Донбасу викликає саме ця обставина, зовнішня ж аналогія між регіонами, які дослідниця наводить у якості прикладу (Armstrong Business Park у Ньюкаслі та Вест-Енд) не має затьмарювати сутнісну відмінність між ними і Донбасом.

На вирішальному впливі на формування світоглядно-ціннісних орієнтирів населення українського Донбасу радянської промислової "революції згори" та загалом сталінської доби наголошує німецька дослідниця К. Ціммер у публікації "В полоні минулої слави. Самоідентифікація і самосимволізація в Донбасі" Zimmer Kerstin. Trapped in past glory. Self-identification and self-symbolisation in the Donbas / Kerstin Zimmer; edited by Adam Swain // Re-Constructing the PostSoviet Industrial Region: The Donbas in Transition. - London and New York: Routledge, 2007. - Pp. 97-121.. Науковець виокремлює наступні характерні риси свідомості мешканців Донбасу: уявлення про його унікальність (у європейському і навіть світовому масштабі) та формування місцевої спільноти на основі передовсім соціокультурних критеріїв, об'єднавчим центром яких виступає саме регіон, а не якась більша територіальна, етнічна чи політична спільнота. "Регіон вважається "першим серед рівних"... Унікальність, на якій постійно наголошується, потужність і привілейоване становище регіону за радянських часів використовуються як доказ того, що такі самі позиції Донбас має сьогодні і матиме в майбутньому" Zimmer Kerstin. - P. 103. Там само. - P. 114. Див.: Жители Дзержинска пытаются выжить и не вспоминают об оккупации // podrobnosti.ua/2033662-zhiteli-dzerzhinska-pytajutsja-vyzhit-i-ne-vspo.... Узагальнюючи численні інтерв'ю з мешканцями Донбасу, дослідниця стверджує, що місцева "уявлена спільнота" самовизначається у соціально-економічних, а не в етнічних термінах. В цьому висновки К. Ціммер доволі суголосні зауваженням Г. Куромії та, що характерно, інтерпретують реально існуючий пласт обивательської свідомості донбасівців, передовсім старшого покоління. Найбільш яскравим його втіленням для нас є висловлювання однієї з мешканок Донбасу, що на питання "До якої нації належав Ваш батько?", - відповідала: "Мій батько шахтарем був, воював і помер шахтарем, і краще за шахтарів нації немає".

Фіксація сьогоденного стану масової свідомості регіональної спільноти безумовно є також важливою справою. Втім, наскільки уявлення пересічних обивателів відповідають дійсності? Варто наголосити, що західним науковцям, які виросли в країнах розвиненої демократії, де було відсутнім системне нищення суспільства як такого і не застосовувалися тривалі в часі практики державного маніпулювання масовою свідомістю (історія відвела навіть ІІІ Рейху набагато менше часу, ніж СРСР), часом доволі складно навіть припустити, що стан масової свідомості пострадянського суспільства може бути чимось інакшим, аніж результатом об'єктивного розвитку суспільного організму. В цьому сенсі варто наголосити, що соціальні методи дослідження, цілком об'єктивно фіксуючи сьогоденний зріз масової свідомості, не пояснюють по суті ані причини відповідних змін, ані, що найважливіше, порушують питання про відповідність зафіксованих уявлень реальному стану речей. Те, що масова свідомість пострадянської спільноти все ще перебуває під потужним впливом радянської пропагандистської риторики, не має заводити в професійний ступор науковців.

Підводячи підсумки стислого огляду дотичної історіографії, варто відзначити наступне. Події останніх років змусили українських істориків поглянути на Донбас та його історію під новим кутом зору, суттєво оновити свій дослідницький інструментарій, зважаючи на гостроту протистояння на Сході України та завдання, що постають перед державою та суспільством у зв'язку із цим. Ті проблеми та питання, що раніше видавалися не такими вагомими і цікавими, постали в новому світлі і вимагають сучасної інтерпретації. Низка раніше затверджених мисленевих штампів нині виглядає анахронізмом, що має бути замінений дійсно науковим знанням.

Для ілюстрації можна навести заяложений історіографічний штамп про русифікаторську політику царату по відношенню до етнічних компонентів регіону на етапі його колонізації, що якимось надприродним чином органічно сполучається із висновками про формування "місцевої поліетнічної культури" Див. приміром: Донбас в етнополітичному вимірі... - С. 56, 110.. У величезному доробку вітчизняних істориків даремно відшуковувати праці, які б подолали спокусу більшовицького етнокультурного дискурсу. Переважна більшість науковців навіть не задаються питанням, яким чином відбувалася русифікація в умовах майже цілковитої неписьменності російською мовою, практичної відсутності навчальних закладів, засобів масової інформації та закритості компактних етнічних громад, що існували на засадах етнокультурної автономії? Тим часом усталений більшовицькою історіографією штамп кочує з видання у видання, з них - на газетні шпальти і, завдячуючи старанням журналістів, давно і міцно перетворився на мислеформу, за якою геть відсутнє і знання реальних історичних процесів, і, відповідно, розуміння сьогоденних болючих проблем. Не менш химерним чином автори примудряються тиражувати тезу про волелюбність місцевої спільноти, водночас зазначаючи стало високі показники (близько 68 %) відповідей на питання "Україні не вистачає сильної руки" та потужну вагу імперських ціннісних орієнтацій у структурі регіональної свідомості.

Підоснова такого стану, між тим, абсолютно зрозуміла: окремі аспекти багатої історії регіону вивчені значно докладніше (це, зокрема, історія грецької громади, німецьких та єврейських колоній), інші (передовсім це стосується етнонаціональних процесів у промислових поселеннях) впродовж десятиліть залишаються на маргінесі наукових досліджень. Отож, без відповідної підготовки і широти кругозору "примирити" в одній праці штампи про русифікацію та надзвичайно красномовний конкретний фактичний матеріал, скажімо, про життя Маріупольського грецького округу, доволі важко. Це, однак, не означає, що цього не слід намагатися робити.

Ми свідомі того, що нове дослідження Донбасу вимагає суттєвого оновлення дослідницьких методик, оскільки "... цей "сконструйований" переважно з економічних і політичних міркувань регіон не підпадає під усталену схему дослідження історичних регіонів. Як свідомі і того, якою є нині суспільна значущість такого дослідження.

Отож, врешті варто зробити невеличкий екскурс у найбільш гостру суспільно-політичну і наукову дискусію навколо проблем українського Донбасу - ідеться про донбаську ідентичність. Ідентичність Донбасу, в якій відзначається виразний примат суспільних ідентичностей над національними, впродовж років розглядається як гальмо і чи не найсуттєвіша загроза українському суверенітету. Як цілком слушно, слідом за Куромією, зазначає М. Студенна-Скруква, "феномен Донбасу в якомусь сенсі підважував схему, яка трактує народження націй і національних ідентичностей як наслідок інтенсивних соціальних і економічних змін" Верменич Я.В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. - С. 6-7. Студенна-Скруква М. Український Донбас. Обличчя регіональної ідентичності. - С. 63.. Саме тому, а ще й завдяки потужному провокаційному впливу на суспільно-політичний дискурс, впродовж півтора десятків років від виходу в світ перших дотичних праць М. Рябчука Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і "розбудова держави". - К., 2000; Його ж. Дві України: реальні межі, віртуальні ігри. - К., 2003; Його ж. Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом. - К., 2004; Його ж. У ліжку зі слоном - українсько-російські асиметричні відносини: культурний аспект. - Ужгород, Граджа, 2006; Його ж. Постколоніальний синдром. Спостереження. - К., 2011. та ін. він перебуває в епіцентрі бурхливої емоційної дискусії.

"Ідентичність сучасних українців є надзвичайно складним гібридом західноукраїнського (як правило, націоналістичного), російського (імперського) та радянського (псевдоінтернаціонального) проектів. Як не дивно, об'єднуючим для всіх цих історичних регіонів виявився радянський період УРСР. І не тільки тому, що це був час, коли остаточно сформувалися територіальні межі сучасної України" Василь Расевич. Ковбаса є ковбаса. Чому Захід і Схід не завжди разом // Zaxid net. - 2014. - 29 грудня. - Режим електронного доступу // zaxid.net/news/showNews.do? objectId..., - цілком слушно зазначає Василь Расевич. Але дивлячись у "деркало" Донбасу українське суспільство має усвідомити, що більшою-меншою мірою він є віддзеркаленням її самої. Культивуючи міф про властиво радянськість Донбасу, українське суспільство, шкодить собі невизнанням власних проблем.

"Совєтськість" - не єдина форма макроідентичності донбасівців. Здається настав час задуматись: певне, є якість приховані причини того, що всупереч передбаченням Куромії, "модернізаційні процеси мали урухомити в Донбасі сильну конфронтацію різних націоналістичних течій, спричиняючи відносну гомогенізацію суспільства. Нічого такого не сталось, радше навпаки: гомогенізація і справді відбулася, але національний чинник не активізувався" Див.: Студенна-Скруква М. Український Донбас. Обличчя регіональної іден-тичності. - С. 64.?

Традиційно окреслена проблематика привертає увагу широкого кола суспільствознавців, передовсім соціологів і політологів. Першопроходьцем предметного дослідження регіональної ідентичності Донбасу по праву слід вважати луганського філософа/соціолога Іллю Кононова - автора низки вагомих досліджень Кононов І.Ф. Етнос. Цінності, Комунікація. Донбас в етнокультурних координатах України. - Луганськ, 2000; Луганщина: етнокультурний вимір / ред. Кононов І.Ф., Галич О.А. - Луганськ, 2001. Кризис и самоорганизация. Шахтерские города и поселки Донбасса в период реструктуризации угольной промышленности: социальное и эколо-гическое измерения. - Луганск, 2001 (співавт.); Гражданское общество: идея, наследие социализма и современная украинская реальность. - Луганск, 2002 (співавт.); Донбасс и Галичина в зеркалах региональных сознаний (по материалам групповых интервью) // Методологія, теорія та практика соціол. аналізу сучас. сусп-ва: Зб. наук. пр. - Вип. 15. - Х., 2009.. Як зазначає І. Кононов, у Донбасі від початку його формування головним елементом етнічної структури є велике ядерне утворення - українсько-російська домінуюча етнічна коаліція. Це утворення виникло внаслідок зближення ціннісних уявлень українців та росіян, формування синтетичних українсько-російських явищ в культурі регіону, зламу ендогенного порогу між етнічними групами. А проте "етнічна структура Донбасу не має ієрархічного характеру і не є головним стрижнем соціальної структури регіону". Таким стрижнем, на відміну від Галичини, тут, на думку дослідника, завжди були соціально-економічні ієрархії.

Події останнього часу промовисто "натякають" на те, що про коаліцію можна забути. До того ж, не слід відкидати того факту, що відзначена коаліція ніколи не була коаліцією повноправних партнерів і існувала як повноцінна коаліція лише на низовому рівні.

Дійсно, коли на глибині понад тисячу метрів стається викид метану чи зривається вагонетка, шахтарям, які там знаходяться, найменш важливо, хто - єврей, болгарин, німець чи українець - прийде на допомогу. Головне - щоб допомога прийшла вчасно. Виробничі процеси впродовж десятиліть формували в промисловому серці Донбасу такі форми соціальної взаємодії, що нівелювали їх етнонаціональну основу, принаймні на рівні масової культури, виробничого та громадського життя. Однак розуміння реалій повсякденного існування регіональної спільноти не має позбавляти нас можливості подивитися на проблему з більш узагальненої точки зору. Такий погляд тим більш актуальний з огляду на події останніх років. Як не парадоксально, концепти "домінуючої українсько- російської коаліції" і примату соціально-класових пріоритетів донбасівців виявилися абсолютно безпорадними перед навалою ідей "русского мира". Причому так само безпорадними перед їх токсичним впливом виявилися місцеві українці та росіяни. Отож, пошуки відповідей на непрості питання стосовно пріоритетів донбаської ідентичності тривають.

Серед останніх у часі роздумів на цю тему є праця Олександра Єременка "Размышления о Луганской Вандее", метою якої, за визначенням автора була спроба розібратися в тому, що відбулося у Луганську, занурившись у надра донбаської свідомості Кононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. - Луганськ, 2006. - С. 17. Див.: Еременко Александр. Донбассцы - новые евреи постмодерна // Реальная газета. - 2015. - 28 августа.. Події весни 2014 р. автор аналізує за аналогією із департаментом Західної Франції Вандеєю, де селяни, визволені від феодальної залежності Французькою революцією, повстали проти неї - тобто, фактично проти своєї свободи. Символом луганської Вандеї О. Єременко вважає картинку, побачену ним на сепаратистському блокпості, - два прапори Він, слід зауважити, не самотній у своїх спостереженнях. Аналогічні замальовки не поодинокі. Див. приміром: "Я на время унеслась в далекое прошлое, в Первомаи сталинских времен. Люди с георгиевскими бантами, портретами Сталина, Путина,

Берии... И тут же с православными крестами" - Див.: "Хорошо помню сюрреалис-тическую картину у захваченного здания Донецкого горсовета, еще до активных воен-ных действий. Настроение приподнятое, играет оркестр - сначала "Красная армия всех сильней" и тут же "Поручик Голицын, раздайте патроны", иконы с ликом Николая II соседствуют с красными флагами, под которыми убивали этого царя, православные фундаменталисты сменяют неоязычников - как эти люди, представляющие изначально враждебные друг другу идеологии, оказались вместе?" - Див.: Между ватниками и вышиватниками // hadashot.kiev.ua/content/mezhdu-vatnikami-i-vyshivatnikami. - червоний та з ликом Спасителя, а безпосередньою підосновою "колективної шизофренії луганчан і донеччан" - імперську складову свідомості (як у її класичній, так і в радянській версії).

Вивчення досвіду Придністров'я, Абхазії та Південної Осетії виявило багато спільного в механіці їхнього утворення та в наслідках. Висновок про те, що сепаратистські повстання спалахують або в регіонах із застарілою, історично сформованою конфліктністю між автохтонним населенням й титульною нацією, або в регіонах із відсутнім національно-етнічним "стрижнем", у принципі не викликає заперечень. До останніх О. Єременко, власне і відносить Донбас із виразним приматом соціальних ідентифікацій у регіональній свідомості. "Типовому донбасівцю неважливо було, якої ти національності, йому була важливою твоя соціально-класова приналежність. Саме тому комуністична ідеологія знаходила тут благодатний ґрунт. Поскребіть типового донбасівця, і ви знайдете там марксиста".

Висновки, слід відзначити, доволі суперечливі, хоч і не позбавлені підґрунтя: з одного боку, серед причин подій на Донбасі О. Єременко називає "пережитки общинного укладу в соціальній структурі і в свідомості, що виявляються, зокрема, в неприйнятті приватної власності", а з іншої - "протест проти сучасного світового порядку, в якому соціалізм виявився поверженим капіталізмом". До того ж, "русский мир" не обіцяв цим природженим "марксистам" жодної перспективи світлого комуністичного майбутнього, риторика сепаратистського руху на етапі російської інвазії була геть іншою. Отож, і відповіді на питання про її доволі широку підтримку слід шукати деінде.

Прочитання роботи О. Єременка, власне, вкотре приводить до думки, що немає простих відповідей на складні питання. Тим не менше, пошук цей залишається вкрай актуальним і, навряд чи, має збочуватися при відчутті власної безпорадності. Для нас "... висновок надзвичайної важливості", - як його окреслив О. Єременко, - Является ли Донбасс украинской Вандеей или Сепаратизм под копирку. Взгляд с Востока // Остров. - 2015. - 28 августа. Там само. "... висновок не лише про соціальне пізнання, але, в першу чергу, про соціальну дію", - став чи не найбільш дратівливим стимулом для початку роботи. Слова науковця про те, що "важливість соціальної пам'яті, історичної традиції, "ґрунту" і "коріння" сильно перебільшена. Надмірно колупатися в історичних коріннях непродуктивно. Залишимо історію історикам.... Нам треба задуматися не про те, як укорінитися в нашій історії, а про те, як відірватися від неї. Бувають традиції, що сковують, буває хвора, поранена пам'ять. В історії постійно "мертвий хапає живого". Наша відповідальність перед майбутнім важливіша за відповідальність перед минулим" Там само., - є показником того, що не лише пересічні мешканці України, а й її науковий загал переживає тотальний когнітивний дисонанс. Це не лише сумно, а й небезпечно.

Як професійні історики ми, навпаки, вважаємо, що сьогоденні блукання суспільства в лабіринтах власної свідомості обумовлені занадто глибокою відірваністю від власних коренів, історичним забуттям та короткою пам'яттю Наскільки небезпечним є споживацьке ставлення до власної історії, до яких катастрофічних наслідків призводить тренд підміни реальної історії набором легко уживаних міфів і штампів, свідчить стан сучасної масової свідомості в Росії. Найбільш предметно пряму залежність між "приватизацією" історії та передапокаліптичним ста-ном суспільного дискурсу висловила головний редактор Colta.ru Марія Степанова: "У России - и это ее большая проблема, - нет этой возможности оттолкнуться от чего- то. Она может бежать только от себя, у нее нет образа другого, от которого хотелось бы уйти. Мне кажется, что этим другим может стать наше неупокоенное, непримиренное, неотстраненное прошлое, постоянно возвращающее нас к себе". - Див.: Главный редактор Colta.ru Мария Степанова - о застрявшей в прошлом России, публичном договоре с Путиным и языке пропаганды // osvita.mediasapiens.ua/.../glavnyy_redaktor_ coltaru_mariya_stepanova_.... Відновлення історичної пам'яті народу, звичайно, не вирішить автоматично всіх його сьогоденних проблем, втім принаймні допоможе розібратися в їх першопричинах.

Втім, думки про обмеженість когнітивного потенціалу сучасної науки чимдалі гучніше лунають не лише в українському, а й у всесвітньому науковому середовищі. На думку професора Ілліной- ського університету (США) Г. Кисельова, людство переживає один з моментів, коли культура відступає перед новітнім варварством. "Світ людини стагнує, втрачаючи свою основну характеристику - орієнтацію на моральний закон, коли, зокрема, різні сили в ареалах, що відрізняються за рівнем розвитку, мають власне уявлення про духовні цінності і фактично відмовляються від діалогу". У такому разі буття "розріджене", люди живуть "поза свідомістю", паразитуючи на здобутках минулих поколінь або "знесмислюючи" їх. Події рухаються по колу, і черговий виток здатен привести до повернення власного минулого, не пережитого і з не розв'язаними проблемами. Досвід не осмислюється, історія немовби "зависає" Киселев Г.С. История как бытие // Вопросы философии. - 2014. - № 4. - С. 11. Верменич Я.В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. - С. 8..

Зі свого боку зауважимо - "криза трансцендентного" і "капітуляція людського розуму перед поясненням реальності" виникають передовсім внаслідок поверхового знання історичних процесів чи їх надмірного спрощення, які власне і спричиняють відчуття безпорадності перед навалою суперечливих фактів. Це, зауваження, звісно, не заперечує того, що реконцептуалізація теоретичних підходів до вивчення таких продуктів модернізації, як нація і національна держава, в світлі історії Донбасу та подій останніх років, дійсно залишається вкрай актуальною науковою проблемою.

Отож, завдання пропонованої книжки, крім системного аналізу взаємодії факторів етнокультурної, суспільно-політичної та соціально-економічної стандартизації, що стали підосновою формування сучасної донецької регіональної спільноти, полягає в наповненні розмірковувань сучасних суспільствознавців фактографічною канвою. Це допоможе глибше й змістовніше побачити минуле краю в усій його складності та контроверсійності.

Історичний досвід Донбасу має бути осмислений. Новітнє варварство - шлях у прірву. Приклад Росії - тому підтвердження. На осмислення історичного феномену Донбасу в Україні має бути мобілізований інтелектуальний потенціал та максимальна амплітуда міждисциплінарного дослідницького інструментарію. Що стосується ракурсу досліджень, то доволі продуктивним видається зауваження Я. Верменич про те, що "історія України вмістила історії різної тривалості, і кожна з них має досліджуватися у її власних темпоритмах.

На завершення висловимо ще кілька принципових зауважень у контексті заявленої проблематики. - Не лишень своєю унікальністю привертає увагу історичний обшир Донбасу. Це є вікно в історію українського націотворення й водночас інструмент його подальшої гармонізації. "... Існує ціла гама передумов, через які творення сучасного українського суспільства стикається зі складнощами. Незаперечним здається тільки те, що українська національна ідентичність для виконання свого практичного, функціонального виміру консолідації нації мусить врахувати поліфонію різноманітних культурних кодів, що виникають у різних частинах країни, - зазначає М. Студенна-Скруква. Втім, на нашу думку, варто не стільки "врахувати" наявні культурні коди, скільки провести їх системний аудит та розібратися із концептом і напрямком державотворення. Донбас у цій стратегії виконуватиме функцію своєрідного дослідницького майданчика, на якому новітній український проект тестуватиметься на відповідність викликам сучасності. Власне, сучасна наукова інтерпретація ідентичності та проблем, що генерує Донбас, є не самоціллю, а шляхом відповіді на значно ширші питання в контексті сучасного етапу українського націотворення.

Сучасне соціокультурне середовище Донбасу дійсно є плідним ґрунтом для процесів культурної маргіналізації: покоління виростали із невизначеною, а то й анаціональною самоідентифікацією. Не космополітичною, а саме анаціональною. І саме ця обставина ставить вкрай високі вимоги перед дослідниками, які будуть звертатися до вивчення дотичної проблематики. Не менш потужні виклики стоятимуть перед державниками, які мають інтегрувати Донбас у загальноукраїнський політичний та етнокультурний проект. Надійною основою відповідних стратегій може бути лише розвій фундаментальних наукових досліджень.

Історичний досвід Донбасу засвідчує: формування модерної української політичної нації є об'єктивним і, тепер вже зрозуміло, незворотним процесом, який неспроможні зупинити жодні імперські практики. Проте останні спроможні суттєво його гальмувати, відтерміновуючи вирішення низки завдань обов'язкового "дорослішання" цього складного соціального організму, формування й розвиток відповідного йому громадянського суспільства, механізмів взаємодії суспільства і влади.

Націотворення - наскрізний процес переродження суспільства. Його неможливо "організувати" чи "вигадати". Він має просуватися як згори соціального організму, так і знизу. Цього, на жаль, впродовж 24 років незалежності не спостерігалося не лише на Донбасі, а й у решті історичних регіонів. Намагання згори створити нові смисли і надати українській нації модерної форми не були результативними, оскільки були штучними. Органічний процес націотворення - тривалий в часі і має пройти кілька етапів. Надзвичайно відповідальним серед них є просвітництво, впродовж якого нові національні смисли не лише генеруються інтелігенцією, а й розчиняються в суспільстві, перетворюючись на органічну складову його ментальності. Отож, українська модерна нація не може народитися раніше, аніж "перетравить" свій радянський досвід, не розкриє в ньому все втаємничене і незнане. Фактично йдеться про своєрідне пробудження від вікового летаргійного сну, в який українська етноспільнота була занурена більшовиками. У новому історичному контексті ця спільнота мала виносити й народити нову інтелігенцію. Осмисливши досвід попередників, вона спроможна була б виробити нові смисли і привнести їх у масову свідомість. Знадобився час, два Майдани, аби зміни з уявних почали ставали очевидними. Втім, без акту зовнішньої агресії цей процес навіть узимку 2013-2014 рр. не виглядав незворотним. Цинічна анексія Криму, безчинства козачків та "реконструкторів" на Луганщині і, врешті, "донбаський розлам" стали каталізатором підростання "молодшого брата". Впродовж року він "перемахнув" кілька десятирічь повільного інфантильного дорослішання.

За окреслених обставин роль суспільствознавців складно переоцінити. Слід визнати, що пріоритетні позиції в аналізі причин та етапів формування так званої донецької ідентичності міцно утримують політологи, культурологи, соціологи, публіцисти. Впродовж років історики дистанціювалися від дослідження дотичної проблематики, віддаючи перевагу конкретиці соціально-економічної, суспільно-політичної та культурної історії Донбасу. Це не йшло на користь підведенню дійсно наукового підґрунтя під пропоновані суспільству концепції.

Звісно, кожна наукова дисципліна має свій понятійний, дослідницький інструментарій. Однак, методологічний інструментарій у суспільствознавців відрізняється мало, а будь-які наукові висновки мають ґрунтуватися на значній емпіричній базі та глибокому знанні предмету. Жодні екстраполяції, робочі гіпотези, оберненні на аксіоми за допомогою методу аналогій, висновки за методом: "теорія Гроха свідчить, що... значить, у Донбасі..." не можна визнати науковими. Власне, такими є більшість сьогоденних тверджень не лише науково-популярної, а й наукової літератури, де автори з легкістю переплигують з однієї історичної епохи в іншу, вважаючи і людину (як продукт історичної епохи) і регіональні культурні феномени (як наслідок життєдіяльності цілком конкретних людей) чимось незмінним, сформованим самим духом Дикого Поля, не розуміючи, що понад 90 % сучасних мешканців Донбасу не мають до Дикого Поля жодного генетичного стосунку. Величезна більшість висновків, за допомогою яких формується сучасний суспільно- політичний дискурс навколо Донбасу, є банальними міфами, позбавленими опертя на реальність.

В результаті дискурс збочився в напрямку культивування низки шаблонів, штампів, умоглядних зауважень, необґрунтованих екстраполяцій, що справляють неабиякий вплив на суспільні настрої. Радянський міф "Всесоюзної кочегарки" замінив дискурс "двох Україн", що стараннями політиків вже понад десятиріччя розділяє український електорат. Власне, сьогоденні події на Донбасі є інверсією вкорінених стереотипів, що з латентної фази перейшли в активну.

Отож, і суспільство і держава потребують нової історії Донбасу. Не йдеться про "переписування" її в антитезу тій, що була, чи в антитезу "російському виклику". Не йдеться й про огульне засудження радянської спадщини, яке в сучасних обставинах спричинятиме ще глибший суспільний розкол. Йдеться про повноцінне осмислення історичного шляху регіону. Йдеться про те, що історія Донбасу має перестати бути історією шахт і заводів, будівель п'ятирічки, стаханівського руху. Вона має перетворитися на багатогранну і поліфонічну історію звитяг і страждань народу.

Настав час переглянути і деталізувати концепти "боротьби двох культур", "двох Україн", "російськомовного Донбасу". В центрі нової історії Донбасу, наповненої Правдою в усій її принадливості і ганебності, має постати Людина. Врешті, коли обивателі дізнаються, як і чому П. Ангеліна (грекиня з урумського селища Старобешево) стала стахановкою і як вона заплатила за всесоюзну славу сталінської орденоносиці, найсмачніше "Ескімо" за 22 коп. на паличці перестане здаватися таким солодким. Тоді ж нарешті відновиться зруйнована більшовиками ланка історичної пам'яті, без опертя на яку, говорити про повноцінне націотворення не доводиться.

Це завдання сучасної історіографії є надскладним. Ймовірно, жодна з країн світу не знала такого системного нищення історичних засад етновідтворення, спотворення фактів і дискредитації скільки- небудь помітних історичних постатей, як Україна. Отож, наповнення історичної канви Правдою лишатиметься пріоритетним завданням наступної генерації українських істориків. Без відновлення історичної пам'яті на засадах Правди розмови про рух у майбутнє є безглуздими.

На щастя, інструментів для цього у сучасній історіографії більше, ніж досить: це - мікроісторія, історія повсякденності, історична урбаністика, історична антропологія тощо.

З названим вище завданням історична наука потроху впорається. Наступне ж її завдання значно відповідальніше в контексті сучасного етапу українського націотворення. Йдеться про продукування базових історичних і пам'яттєвих складових модерного українського національного проекту. Завдання це є обов'язковим для всіх сучасних націй, і ми не є винятком.

Попри весь той суспільний негатив, напругу, роздратування і часом природну реакцію зневіри і відторгнення, що спричинив "донбаський розлам" (останні артикулюються в інформаційному середовищі висловами на кшталт: "Як із ними жити в одній країні?", "Відділити і забути", "Ампутувати як гангрену" тощо), його місце у вітчизняній історії та модерному національному проекті має бути врешті чітко визначене. Та ситуація, що Донбас ніби ментально й культурно "завис" поміж Україною і Росією, не може тривати вічно. Подальше культивування українським суспільством такого собі "статус-кво" щодо умоглядного "російськомовного Донбасу" є прямою загрозою не лише державному суверенітету, а й майбутньому української нації.

Донбас нині - не лише зона суспільного конфлікту, не лише поле "гібридної війни", де борониться український суверенітет, не лише дзеркало, в якому відбиваються попередні політичні помилки та економічні прорахунки влади. Це - потужний каталізатор сучасної фази націотворення, причому по обидва боки умовного "гібридного" кордону. Донбас (не важливо, розуміє це нині загал Великої України та мешканці окупованих територій, чи ні) то є чистилище сучасної української ідеї і горнило громадянського суспільства. Нація народжується у вогні у принципово нових історичних обставинах.

Размещено на Allbest.ru