Радянське минуле в оцінках студентів-істориків

Найбільш негативні події в історії УРСР та СРСР

Проблема у тому, що часто події республіканського значення проектувалися на Союз загалом і навпаки. Ідеться, перш за все, про Голодомор, який зайняв чільну позицію як в списку негативних подій в історії УРСР, так і в історії СРСР.

Чільні позиції Голодомору, який є абсолютним лідером за кількістю згадок, пояснюються освітньою політикою держави в 2000-х рр. Саме на шкільні роки респондентів припала активізація діяльності президента В.Ющенка у сфері історичної політики. У 2008 р., на 75-ті роковини Голодомору, студенти п'ятого та четвертого курсів якраз навчалися в 11 і 10 класах, а отже, були безпосередньо втягнуті у систему державних заходів з «донесення правди про геноцид українського народу» та вшанування пам'яті жертв голоду . Крім того, значна частина респондентів походить з невеликих містечок чи сіл (у НДУ таких було 50%, у ВДПУ 63%), де досить сильно збереглася пам'ять про голод 1932-1933 рр. Ці ж фактори пояснюють те, що абсолютна більшість студентів визнала Голодомор в Україні актом геноциду (від 88% до 98% опитаних).

Також поясненням як оцінки сталінського періоду, так і голоду 1932-- 1933 рр. є висвітлення цих тем у підручниках з історії України. Як прослідкував Я.Ґ.Янмаат, провина за голод 1932--1933 рр. у підручниках авторства Ф.Турченка25 та С.Кульчицького з Ю.Шаповалом26 повністю покладається на сталінське керівництво, при цьому Ф.Турченко використовує досить гострі вирази для опису подій в Україні та характеристики сталінського режиму й намагається поширити страждання від голоду на всю українську націю27. і хоча жоден із цих підручників, як стверджує Я.Ґ.Янмаат, не артикулює етнічний фактор, помітно, що українці не представляються у невигідному світлі. Наприклад, не згадується участь українців у конфіскаціях, як наслідок, текст залишає враження, що єтнічні українці тільки жертви колективізації і голоду.

Іншим примітним моментом є те, що Друга світова війна потрапила як до списку найбільш негативних, так і найбільш позитивних (перемога у війні) подій радянської історії. У контєксті цього важливим питанням є обрання назви для війни з нацистською Німеччиною. Студентам до питання «яка з назв є найоптимальнішою назвою для війни з нацистською Німеччиною?» був запропонований такий перелік: «Велика Вітчизняна війна», «Друга світова війна», «німецько-радянська війна», кожна з яких відсилає до певної Інтерпретаційної схеми минулого.

Жоден з варіантів відповідей не здобув однозначної підтримки серед студентів. Назва «Велика Вітчизняна війна» продовжує переважати (40%), але збільшується і кількість прихильників назви «Друга світова війна»29 (31%). А у відповідях студентів першого курсу ПНПУ й останніх курсів ЧНУ другий варіант навіть переважив (48% і 49% відповідно). Прихильників назви «німецько-радянська війна» було 24%, і 5% респондентів не змогли визначитися. Привертає увагу те, що близько третини студентів на означення війни з нацистською Німеччиною в анкетах вживали тільки слово «війна», навіть без вказівки часових рамок, ніби даючи зрозуміти, що війна була лише одна, а тому будь-які уточнення зайві.

Хоча у своїй основі наратив про «Велику Вітчизняну війну» був збережений після здобуття Україною незалежності, до нього були включені такі теми, як боротьба ОУН та УПА, а також Голокост. Історична політика В.Ющенка, а також підручники Ф.Турченка для 10 та 11 класів, якими користувалися переважно респонденти в період навчання у школі, успішно утвердили погляд на ОУН і УПА як борців за незалежність України30, що підтверджують результати опитування. 36% респондентів на питання, «чи підтримуєте ви визнання борців ОУН і УПА борцями за незалежність України?» відповіли ствердно, а 33% -- «швидше так» . У порівнянні зі студентами першого курсу, серед старшокурсників більше тих, хто визнає ОУН і УПА борцями за незалежність (68% і 74% відповідно). Лише 9% старшокурсників не змогли дати відповідь на це питання, на першому курсі таких було 21%. Молоде покоління продемонструвало готовність сприйняти більш широкий погляд на події Другої світової війни, що помітно і в обранні назви для означення війни з нацистською Німеччиною. Це є значним досягненням, адже тема війни залишається найбільш складною у сприйманні, де національній протистоїть російсько-радянська інтерпретаційна схема. Остання найбільш помітно представлена у сфері культурної індустрії.

Відповідаючи на питання про кращий, на їхню думку, фільм про Другу світову війну, студенти найчастіше згадували саме радянське кіно, а також сучасні російські телесеріали та фільми. Лідерами списку стали фільм «У бій ідуть самі старі» (1973 р.) та російський серіал «Штрафбат» (2004 р.). Серед іншої телекінопродукції найчастіше вказували: «Сталінград» (2013 р.), який вийшов на широкий екран за місяць перед анкетуванням, «У червні 1941» (телесеріал 2008 р.), «Диверсант» (телесеріал 2003 р.), «Сімнадцять спалахів весни» (багатосерійний телефільм 1973 р.), «Брестська фортеця» (російсько-білоруський фільм 2010 р.) та «А зорі тут тихі» (1972 р.). Американські та європейські фільми про війну вказували лише поодинокі студенти старших курсів (найчастіше «Перл-Гарбор» 2001 р.). Перераховані стрічки презентують пам'ять про Другу світову в її російському викладі, який майже достеменно відтворює радянський наратив. Фільмам притаманний чіткий поділ на «героїв» (бійці Червоної армії) та «ворогів» (німці, колабораціоністи), в центрі сюжету, як правило, подвиг окремих солдатів радянської армії заради «великої перемоги». Загалом український досвід не виокремлюється із загальносоюзного, відсутні українські сюжети, а тема ОУН та УПА представляється лише у негативному світлі. Хоча неможливо визначити, якою мірою медіа відбивають настрої та уявлення аудиторії, а якою -- творять їх, але безсумнівно те, що сегменти «культурної індустрії» прямо впливають на процес формування громадянської та національної ідентичності в молодого покоління.

Переважання російської та радянської продукції у відповідях студентів пояснюється частою демонстрацією цих фільмів на центральних українських телеканалах, особливо 9 травня. Візьмемо для прикладу телепрограму на цей день у 2011 і 2012 рр. каналів «1+1» та «Інтер». У 2011 р. «Інтер» зранку демонстрував телесеріал «Сімнадцять спалахів вєсни» (1973 р.) та фільм «Офіцери» (1971 р.), увечері російську стрічку «Зірка» (2002 р.) та російсько-білоруську «Брестську фортецю» (2010 р.). Телеканал «і+і» розпочав свою святкову програму російськими фільмами «У червні 41-го» (2008 р.) та «День Перемоги» (2007 р.), а ввечері показав російсько-український фільм «Сорокап'ятка» (2008 р.) та російську стрічку «Сволота» (2006 р.) . У 2012 р. телепрограма каналу «Інтер» складалася з радянського фільму «Летять журавлі» (1957 р.) та російських «День Перемоги» (2007 р.), «Благословіть жінку» (2003 р.), двох останніх частин «Утомлених сонцем» (2010 і 2011 рр.). Телеканал «1+1» показав американський фільм «Перл-Гарбор», але вранці й увечері були все ті ж російські «Сволота» (2006 р.) та «Нездійсненне завдання» (2006 р.). Домінування художніх фільмів про війну в телепрограмах провідних каналів у порівнянні з документальними стрічками, а також передачами освітнього змісту не сприяє формуванню критичного ставлення в молодого покоління до подій та учасників Другої світової війни. Крім того, українська ідентичність у цій художній продукції або ж зовсім не представлена, або подається як цілком сумісна з російською та радянською, вона ніби розчиняється у східнослов'янській та пострадянській ідентичності.

Радянський календар. Окремим компонентом політики пам'яті є формування спільного календаря пам'ятних дат і свят. Відзначення певних дат є важливим інструментом конструювання та підтримання історичної пам'яті й колективної ідентичності. Зважаючи на це, розглянемо як радянський памяттєвий календар сприймається й інтерпретується сьогодні. Для цього студентам був запропонований перелік радянських святкових і пам'ятних дат, навпроти яких слід було вказати свято чи назвати подію, яка вшановується у цей день. Після здобуття Україною незалежності радянський святковий календар загалом був збережений, якщо вносились окремі корективи, то незначні. Наприклад, змінили назву свята: День радянської армії і військово-морського флоту (23 лютого) Днем захисника Вітчизни у 1999 р.

Головними святковими датами в СРСР були 7 листопада, 9 травня та 1 травня, у ці дні відбувалися наймасовіші паради та святкування. З цієї тріади в незалежній Україні збереглася традиція святкування Дня Перемоги (9 травня) та Дня міжнародної солідарності трудящих (1 травня). Відповідно з означенням цих дат в опитаних студентів не виникло жодних проблем. 1 травня називали або як «День міжнародної солідарності трудящих», або як «Дєнь праці». Натомість, при визначенні дати 7 листопада студенти відчували значно більші труднощі. Правильно визначили цю дату лише 36% студентів ПНПУ, 32% студентів ЖДУ, 54% студентів ВДПУ та приблизно стільки ж (52%) студентів НДУ. При цьому найбільший відсоток неправильних відповідей зафіксований на першому курсі історичного факультету ЖДУ 65%.

День космонавтики36 (12 квітня) в ПНПУ правильно визначили лише 39% опитаних та 32% у ВДПУ, натомість у НДУ цю дату знали 82% студентів. Незважаючи на те, що Житомир є батьківщиною С.Корольова, відомого радянського вченого в галузі космонавтики, а в місті розташований Музей космонавтики його імені, 52% житомирських студентів-істориків четвертого курсу та 86% першого не змогли правильно визначити цю дату.

Найскладнішою датою для студентів усіх університетів виявилася дата народження В.Леніна. У ВДПУ лише 13% студентів її знали, схожа ситуація в ЖДУ та ПНПУ (12% та 14%). У ніжинському вузі відсоток був трохи вищий -- 28%.

На тлі загалом низького знання визначних дат радянської історії, вирізняються студенти-історики Черкаського університету. Тут дату Жовтневого перевороту не змогли назвати лише 20% студентів, а такі дати як 22 квітня (день народження В.Леніна) та 12 квітня (День космонавтики) правильно визначили 44% та 79% відповідно. Високий рівень знань пояснюється частково тим, що тільки у ЧНУ є окремий курс, присвячений історії СРСР.

Святкові дні 8 березня та 23 лютого студенти загалом сприймають в тендерному вимірі, як жіноче і чоловіче свято. Абсолютна більшість опитаних знали ці дати, відповіді різнились хіба що назвами, які вони використовували для їх означення. Назва свята 8 березня варіювалася від «Міжнародний жіночий день» (40%) до «День жінок», «Всесвітній день жінок». Щодо 23 лютого респонденти найчастіше послуговувались назвами «День радянської армії» (32%) та «День захисника Вітчизни» (36%). Також студенти використовували такі назви, як: «День Збройних сил СРСР», «День Збройних сил України» (свято, яке офіційно в Україні відзначається 6 грудня), «День армії (збройних сил)», «Чоловічий день». Отже, студенти продовжують використовувати як радянські назви, так і ті, що були впроваджені вже в незалежній Україні, іноді навіть плутаючи свята як у випадку з Днем Збройних сил України.

Можна констатувати, що визначальним у сприйнятті певної дати є її календарний факт (нє)святковості. Промовистим прикладом стала дата Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка зникла з переліку святкових днів у 1999 р. , у 2013 р. вона майже повністю відсутня в пам'яті молодого покоління. На противагу, День Перемоги, відзначення котрого активно підтримується на державному рівні , зайняв чільнє місцє як серед найбільш позитивних подій в історії України, так і серед святкових дат незалежної України. Що пояснюється особливим місцем цієї дати в колективній (родинній) пам'яті населення регіону Центральної України, зважаючи на кількість втрат у роки війни і масштабність Бойових дій на цій території. Студенти беруть активну участь у офіційних комемораційних заходах, приурочених до Дня Перемоги. На запитання «Що Ви робили в день 9 травня минулого року?» типовими відповідями студентів стали: «Відвідав(ла) мітинг, вшанував(ла) загиблих у війні», «взяв(ла) участь у параді, ході, присвяченому Перемозі, у покладанні квітів до пам'ятника Невідомому солдату». Студенти часто також згадували, що святкували цей день вдома з друзями/родичами, переглядали фільми про війну, дивилися трансляцію воєнних парадів у Москві і Києві. Лише для невеликої кількості студентів (Близько 10%) це був звичайний день.

Комемораційні заходи мають величезний вплив на формування історичної пам'яті спільноти. За визначенням англійського соціолога П.Коннертона, ритуали й церемонії як формалізовані акти, які мають тенденцію до стилізації, стереотипності та повторюваності, сприяють встановленню відчуття зв'язку з минулим, більше того, вони відкрито проголошують таку неперервність39. Відповідно систематичне відтворення наративу про радянсько-німецьку війну з акцентом на «великій перемозі» 9 травня сприяє утвердженню у студентів погляду на День Перемоги як визначальну для історії України подію. Це пояснює той факт, що відповідно саме перемога у Другій світовій війні стала однією з найпозитивніших подій в історії УРСР та СРСР.

Упродовж більше як двадцяти років існування України як незалежної держави в українській історіографії утвердився комплекс історичних уявлень та інтерпретацій минулого, який умовно називають національним наративом. Історична політика стала засобом мобілізації населення, а національна історія тим, навколо чого таке об'єднання відбулося. Велику роль у впроваджені національного наративу відіграла освіта, яка є однією з основних засобів індоктринації населення, формування патріотизму та національної свідомості.

Як і в інших державах, з розпадом СРСР та комуністичного блоку в Україні утвердилася модель національного історієписання, яка стала інструментом побудови національної держави. Історична політика вибудовувалася в опозиції до радянського спадку. Як вказує український історик Лариса Нагорна, акцент робиться на героїзації «свого» й дистанціюванні від «чужого»; в останньому постійно відшукувалися ознаки ворожості40. Цим «чужим» був СРСР (або в редукованому вигляді Росія), відповідно все негативне пов'язувалося з російським/радянським впливом. Але, що цікаво, лише в освітній сфері вдалося більш-менш повно замістити комуністичний наратив на національний. Негативний погляд на радянський період, представлений у підручниках, підважується у свідомості опитаних студентів впливом старшого покоління, продуктами російської та радянської «культурної індустрії». Крім того, до 2014 р. радянські монументи і назви вулиць домінували у просторі центральноукраїнських населених пунктів. Як наслідок, у студентів сформувалося амбівалентне ставлення до радянського спадку. Лише третина з опитаних висловилась за радикальне знищення всього «радянського» та повністю заперечила цінність спадщини УРСР/СРСР.

За президентства В.Ющенка історична сфера стала однією з найбільш помітних сфер діяльності влади. Особливу увагу президент приділив темі Голодомору та діяльності ОУН і УПА в боротьбі за українську незалежність. В Україні створюється Інститут національної пам'яті за зразком польського, основним завданням якого проголошувалося забезпечення формування державної політики з питань національної пам'яті. Але наслідки політики В.Ющенка були суперечливими, віктимізація національного наративу не сприяла соціальній мобілізації населення, а наголос на стражданнях і боротьбі українського народу призвів до того, що радянський період розглядався виключно як негативний досвід. Звідси і опір частини студентів до намагання подати радянську історію України лише в контексті мартирологічного дискурсу. Тема ж ОУН і УПА стала предметом політичних маніпуляцій та боротьби, що унеможливило досягнення консенсусу в оцінці їхньої діяльності.

Так як шкільні роки опитаних припадають на період президентства В.Ющенка, зрозуміло, що основними маркерами періоду для них є Друга світова війна та Голодомор, який в уявленні студентів став трагедією загальнонаціонального масштабу. Ставлення ж до ОУН і УПА є радше помірковано позитивним, ніж негативним, а значна кількість невизначених вказує на контроверсійність цієї теми у суспільстві. Це, в свою чергу, сприяє зацікавленості молодого покоління в діяльності націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях у роки війни. Відповідаючи на питання «Що ви вважаєте потрібно додати до вивчєння історії України 1917--1991 рр.?» найбільше студентів, особливо хлопців, вказали тему ОУН і УПА, а також загалом історію Другої світової війни.

Як і в інших країнах пострадянського та посткомуністичного простору, в Україні негативний етностереотип закріпився за росіянами, а Радянський Союз представляється як російський проект. Відповідно до результатів опитування СРСР асоціюється з русифікацією, репресіями, колоніальною політикою, деспотизмом, відсталістю, в той час як українці представляються кращими в культурному та моральному плані, а українська нація як пригноблена. Зведення історії УРСР до національної боротьби українців за незалежність є спрощенням тих процесів, що відбувалися на території сучасної України від 1917 до 1991 року. Крім того, в такому представлені історія «радянської України» та СРСР штучно розділяється, а Україна з однієї з найсильніших республік перетворилася в колонію.

Унаслідок домінування політичної та мілітарної історії в систємі шкільної й університетської освіти радянський побут, культура, наукові досягнення залишаються поза увагою, а українська культура в радянський час розглядається відірваною від загального контексту і часто зводиться до «протєстної» і «репресованої» культури. Крім того, всі події й особи радянської історії оцінюються з погляду їх (нє)корисності національній боротьбі українців, не враховуються повєдінкові мотивації різних суспільних і локальних груп. Уявлення студентів про радянський час занадто спрощені й нєповні, вони визначені національним каноном, який значною мірою є ідеологічним. Радянська історія потребує ґрунтовного переосмислення в контєксті історії України. Адже сучасна незалежна Україна є Більшою мірою правонаступницею УРСР у політичному, культурному, економічному плані, ніж УНР чи іншого державного утворення, яке існувало на її території.

Академічний курс (в частині радянського періоду) є продовженням і поглибленням шкільного курсу історії без відходу від національного наративу, який залишається архаїчним, і, як наслідок, нецікавим. Від 25% опитаних у ЖДУ до 55% в НДУ, які обрали історію своєю спеціальністю, на питання, «чи задоволені ви якістю історичної освіти в школі?» дали негативну відповідь. Найменше незадоволених в ЖДУ і ЧНУ -- 25% опитаних, найбільше в ПНПУ і НДУ -- 51% і 55% відповідно. Критика шкільної освіти найчастіше зводилася до непрофесійності вчителів та застарілих методів викладання. Часто нарікання викликають також підручники з історії, одні звинувачували їх в не цікавості і перевантаженості фактами, інші висловилися проти практики переписування підручників.

Важливим моментом є те, що, за переконанням студентів, історія радянського періоду і досі має «білі плями», що, на їхню думку, є наслідком державної політики у сфері освіти («багато важливих подій просто приховують», «деякі факти з історії СРСР замовчуються і не вивчаються» (ВДПУ), «школярі повинні знати правду і реальність» (ПНПУ). Це частково є наслідком впливу продуктів «культурної індустрії», різного роду документальних, історичних Фільмів та програм із властивим їм потягом до таємниць, а також того обсягу інформації, яку студент може найти в мережі Інтернет, але яка не представлена у шкільному курсі.

Привертає увагу надзвичайна відкритість та емоційність студентів у відповідях. Це відображається як у словах, якими вони послуговуються, так і пунктуації, яку використовують. Наприклад, відповідаючи на питання про те, «чи є історія СРСР частиною історії України?», студент з ЖДУ написав: «на жаль, так», а в ПНПУ відповіддю студента на питання: «чи є голод 1932--1933 рр. в Україні гєноцидом?» стало «Так!!!» або ж інший приклад -- «Так, що це за питання?». Радянський період продовжує викликати емоційну реакцію в молодого покоління, що значною мірою зумовлено уявленням студентів про нього як про перешкоду до кращого, європейського майбутнього. Абсолютна Більшість студентів висловлює сильні проукраїнські, а часто і проєвропейські погляди. Студенти відрізняються лише рівнем висловлювань, найбільш радикальні в цьому плані студенти з Полтавщини, на противагу, вінницькі студенти були більш стримані у висловлюваннях.