Жінки України в повсякденні окупації: відмінності сценаріїв, інтенції і режисури виживання

Значна частина соціально маркованих навичок набувала при цьому визначеного ґендерного модусу. Серед найбільш розповсюджених та «опрацьованих» раніше механізмів виживання були «переписування» біографії, створення потрібної соціальності чи національності, маніфестація бідності, навички у використанні управлінських вад бюрократичного апарату (підкуп, підробка документів, хабарі), службового становища, ставлення до «державної власності» як інструменту годування родини тощо. Знання про те, в який спосіб переробити біографію, як використати своє приховане від радянської влади чи придумане для нацистів коріння, люди мали. Жінки за умов окупації «грали» у це свідомо й по-різному. Декотрі «формували» біографію, акцентуючи на репресіях, що їх зазнала родина:

«Матері домовлялися, як нас рятувати далі. Вони розробляли два варіанти. Перший. Прийшли німці. Рятівницею стає мати Варвари. Німці її не чіпатимуть, не повинні, позаяк батька Варвари розстріляли наші. У 37-му. Якщо ж повернуться наші, то вже моя мати бере на себе головну функцію з порятунку дітей, оскільки наш тато на фронті. Такий ось розклад» Щербакова Г. Эмиграция по-русску // Её же. Кто из вас генерал, девочки? - Москва, 2010. - С.263..

Хтось будував прийнятну для нацистів біографію енергійним перекресленням своїх попередніх поглядів. Очевидці подій були здивовані тим, як «полум'яні» радянці швидко ставали не менш палкими антирадянцями:

«Сестри П. шаленіють. За радянської влади вони активно виступали переконаними більшовичками, були безбожницями й тримали релігійних бабусь у постійному страху викриття. [...] натомість тепер сестри затято лають Сталіна, партію, радянську владу й гучно, по-давньому безсоромно, погрожують усім і кожному доносами німцям за радянські симпатії» Дневник Лашкевича Х.Г. [Електронний ресурс]: http://dnevniki-okkupacii.narod.ru/

lashkevich-dnevnik.html.

Поширеними були випадки приховування та «переписування» своєї національності («Розгорнула вдома документ, там чорним по білому: Ротман Берта Генріхівна, за національністю -- німкеня. Старі документи замотали в ганчірку, закопали у саду» Хемлин М. Про Берту // Знамя. -- 2007. -- №1 [Електронний ресурс]: http://magazines.russ.ru/ znamia/2007/1/he5.html). Такі дії були вдалими й ефективними там, де солідарною в мовчанні була спільнота:

«А в то время у нас єврейка-врачиха била. Ну і она -- діватися нікуди: не вспіла евакуїроваться -- лічила нас, покуда лєкарства були, а потом кончилися... Юза (начальник комендатури -- О.С.) прийшов, а у нас в то время она була. Юза прийшов, стоїть з кучером і з матір'ю балакає. А вона, врачиха, з ними шепоче, балакає по-настоящему, по-німецьки. Він у неї спрашує: “Ви хто по національності?”. А вона: “Я, мол, гречанка. До тьоті в гості прийшла”. Он так улибнулся і все. А сама ж на єврейку похожа! Чистокровна єврейка! [Усміхається]» Микола Якович К., 1931 р.н., с. Олександрівка-2, Старобешівський р-н Донецької обл. (запис зроблено В.Бондарєвою 2009 р.) // Особистий архів автора..

Пошуки «правильної для окупантів» біографії часто ініціювалися жінками, оскільки для чоловіків за життя під ворогом така відверта брехня само- усвідомлювалась як слабкість та боягузтво. Жінці й те, і інше було немовби дозволеним. Отже, чоловіки воліли погоджуватися зі своїми «боягузками»- дружинами, «боягузками»-сусідками, приятельками. За їхньою пропозицією вдома вивішувалися портрети предків-дворян, змінювалися прізвища:

«Анна Соломонівна зараз же вхопилася за цю нагоду: “А чому б вам, Олександре Гавриловичу, і не стати дворянином? У вас таке інтеліґентне обличчя, що ви можете зійти й за князя [.] Анна Со- ломонівна зраділа та вирізала цей портрет разом із портретом ґе- нерала Меєндорфа. “Перший буде ваш батько, а другий -- дядя по матері. Дивіться, ви схожі з вашим батьком як дві краплі води”» Дневник Лашкевича Х.Г. [Електронний ресурс]: http://dnevniki-okkupacii.narod.ru/

lashkevich-dnevnik.html.

їхніми зусиллями та зв'язками шукалися, знаходилися люди (чи то засоби) для виготовлення нових документів («Я достала мужу паспорт, но нужна была фотография. Нашла одного человека на окраине города, он сказал, что он мастер на все руки» Письма супругов Индикт, г. Харьков: Свидетельства, письма, дневники [Електронний ресурс]: http://www.yadvashem.org/yv/ru/education/testimonies/indikt.asp).

По-новому було опановано бажаний для радянської влади концепт бідності. За німців бути бідною легко, адже багатіти ні з чого. Однак сама процедура демонстрації бідності мала нові, у тому числі й ґендерно модифіковані ознаки. По-перше, бути бідною означало «погано жити за совєтів». По-друге, це означало не бути пограбованою, позбавленою останнього майна, а з тим -- зберегти цінні для обміну на харчі речі. По-третє, акцентована в одязі бідність (навіть неохайність і маніфестована некрасивість) вирішувала важливі завдання: приховувала жінку як об'єкт сексуального домагання:

«-- Ти чого сиднем сидиш? Піди, прогуляйся. Та стареньку сукню надінь, чого наряджатися не за часом!

І вона покірно надягала стареньке, пов'язувала голову рваною хустинкою, узувала стоптані туфлі. Але й з цих обносків, усьому наперекір, нестримно та переможно виривалась її молода врода.

І Тарас тривожно зітхав: “Ось до чого дожив! Уроді рідної доньки не радий!”» Горбатов Б. Непокоренньїе [Електронний ресурс]: http://miiLtera.lib.ru/prose/russian/gorbatov1/01.htmI.

Зловживання службовим становищем або його використання також було практикою, яка допомагала спільноті виживати, ховатися та годуватись у 1920-1930-х рр. Ідеться про видачу фальшивих медичних довідок, перепусток, інших документів. Так само і про крадіжки як привласнення того, із чим «працювали». Найбільшою цінністю, чи то за часів радянського голоду, чи за окупації, характеризувалися робочі місця, пов'язані з продуктами -- їх привласнення мало характер і простих крадіжок, і «творчого» використання:

«У жандармерію я поступила на посаду прибиральниці [...]. Пропрацювавши чотири -- п'ять місяців, мене розрахували за те, що ми крали продукти» Державний архів Донецької області (далі -- ДАДО). -- Ф.Р-1838. -- Оп.1. -- Спр.13. -- Арк.35.; «Бабушка Оришка моя украла у німців косу. Кузня була отут [показує] і костьол здоровий, їсти варили, і стояла коса німців, вони нею косили. Бабушка вкрала й однесла до когось» Респондент А., 1930 р.н., Луганська обл. (запис зроблено В.О.Бондарєвою, 2009 р.) // Особистий архів автора.; «Б. пропонувала робітникам рубати риб'ячі голови, щоб було побільше м'яса, і ці голови ми нелеґально передавали полоненим бійцям Червоної армії» ДАДО. - Ф.Р-6243. - Оп.2. - Спр.2. - Арк.28..

Певним чином використання «службового» чи навіть «особистого» становища набувало ґендерного модусу: ідеться про інформацію та засоби її розповсюдження через так зване «сарафанне радіо» («одна бабка сказала»). Слід визнати, що джерелом інформації про збір дівчат і хлопців на примусові роботи, про облави, розшук євреїв могли бути як жінки, так і чоловіки. А от, власне, поширення відбувалося завдяки жіночим мережам спілкування:

«Дядько Ігнат прийшов: “Дівчата! Сообщіть всім, шоб розбігалися, хто куди може!”. Хто в комиші, хто куди поховався. Нємці ходили по хатам, а молодьож порозходилася... Так і сиділи по три дня.

Питали: “А де ваша дочка?.“Пішла міняти хліба.”. І шо? І шукай її. Так і осталися. Нікого не забрали. Із Фєніно нікого не забрали» Микола Якович К., 1931 р.н., с. Олександрівка-2, Старобешівський р-н Донецької обл. (запис зроблено В.Бондарєвою 2009 р.) // Особистий архів автора..

Ці мережі мали неабияке значення для рятування та виживання. Однак марковані як незначущі «бабські» часто-густо страшні звістки не сприймалися серйозно. Наслідком такого знецінення були криваві розправи, відправка на примусові роботи тощо.

Слід підкреслити, що цінність жіночих інформаційних мереж не зводилася тільки до прагматичних завдань рятування тих чи інших людей. Інформація, що її жінки передавали одна одній, була важливою як у сенсі можливості «не занепасти духом» («Набокіна дуже часто приносила до нас на квартиру радянські листівки, а також повідомляла нам про події на фронті... Повідомлення ці вона дізнавалася по радіо або від обізнаних осіб» ДАДО. - Ф.Р-326. - Оп.2. - Спр.92. - Арк.20.), так і щодо ймовірного вибору стратегії поведінки. Чутки про успіхи Червоної армії могли вберегти людину від зради сусідів чи надихнути на порятунок солдатів або євреїв, щоб, власне, цим «звітувати» перед радянцями.

Інші, так само освоєні ще за часів радвлади, практики «роботи на ворога» полягали в імітації трудової активності, саботажі, умисному неробстві, за яке, однак, можна було отримати гроші та пайок:

«Служба у житловідділі управи на перших порах заспокоїла її. Працювати ніхто не хотів. Сиділи, гризли зернята. Лушпиння спльовували в порожні шухляди письмових столів.

-- Плюйте, дівчата, плюйте, -- говорила їм Зоя Яківна, головбух відділу. -- Тільки переконливо вас прошу, коли німець увійде вдавайте, що ви працюєте. Робіть вигляд, переконливо вас прошу» Горбатов Б. Непокорённые [Електронний ресурс]: http://militera.lib.ru/prose/russian/

gorbatov1/01.html.

Ще один ракурс наявності попереднього досвіду виживання полягає в тому, що спільнота підрадянської України пережила не меншу катастрофу, ніж війна та окупація. Л.Нітгаммер, аналізуючи усні свідчення жінок на окупованих німецьких землях, виявив як імпліцитне акцентоване очікування зґвалтування Нитхаммер Л. Вопросы к немецкой памяти: Статьи по устной истории. - Москва, 2012. - С.192-213.. Очікування, що притаманне чи то спогадам, усним свідченням, чи то офіційно зафіксованим особовим документам доби -- це очікування голоду. Цей досвід не було забуто, стерто з пам'яті. На допиті, котрий відбувся наприкінці 1943 р. щодо роботи в публічному домі, одна з «баришень», Віра Глазунова (1912 р.н.), розповідала свою біографію: «У 1934 році я з цим чоловіком розійшлася з причини поганого характеру в нього. Від цього чоловіка я мала двох дітей, котрі померли до 1933 року» ДАДО. - Ф.Р-1838. - Оп.1. - Спр.13. - Арк.34.. Голод був «ключовою подією доби», а відтак -- простором набутих, і для тих, хто вижив, ефективних стратегій дії. Певні ресурси та стратегії були специфічно жіночими, саме вони стали підґрунтям виживання й життя за умов окупації. їх внутрішня інтенція описувалася простою формулою: «їсти та годувати».

Жіночі стратегії протидії й виживання

Аналізуючи ґендерні особливості пережитого досвіду Голодомору, О.Кісь виявила основні жіночі стратегії протидії та виживання. Перша здійснювалася через пасивний (приховування майна, продуктів) чи активний («бабські бунти») спротив і намагання легітимно відстояти свої права. Стратегії виживання з виразним ґендерним маркуванням було позначено продажем та обміном жіночого майна на продовольство, жіночою взаємодопомогою, передачею дітей до державних дитбудинків, жіночим тілом Кісь О. Пережити смерть, розказати невимовне: ґендерні особливості жіночого досвіду Голодомору // Українознавчий альманах. -- Вип.6. -- К., 2011. -- С.103--104.. Опрацьовані нами документи дають підстави констатувати, що жінки в роки окупації задіяли майже всі ці стратегії й ресурси. Єдина суттєва відмінність полягає в тому, що дітей (особливо якщо йшлося про єврейських) передавали не до сиротинців, а до інших сімей. Пасивний спротив, пов'язаний із приховуванням майна та продовольства, проявляється у свідченнях фактично кожної людини, котра пережила окупацію. Важливо підкреслити, що ця стратегія розповсюджувалася не тільки на власне, але й на державне чи колгоспне майно:

«А Тунічка була депутатом облсовєта, комуністка до войны [...]

Когда вже в колхозі забрали всіх, їй поручили председательствовать. Она бачить: нємці підходять. Она взяла і все людям роздала: зерно, овці -- усе роздала людям, шоб нічого не осталось у колхозі. Два года пробула під немцами, і ніхто і слова не сказав!» Микола Якович К., 1931 р.н., с. Олександрівка-2, Старобешівський р-н Донецької обл. (запис зроблено В.Бондарєвою 2009 р.) // Особистий архів автора..

Щодо активного спротиву -- «бабських бунтів», їх зафіксувала при відступі радянська влада (причому аналогічні події за участі жінок пригадують і очевидці відходу німецьких військ). Такі вияви активності були пов'язаними з намаганням урятувати майно, від чого залежало подальше життя громади:

«За останні дні в деяких районах Сталінської області, у зв'язку з роботами щодо демонтажу й евакуації обладнання шахт, а також підготовкою їх до виведення з ладу, мали місце гострі а[нти]/р[а- дянські] прояви волиночного характеру з боку окремої частини робітників та, особливо, жінок. [.] Жінки, обеззброївши сторожову охорону шахти, порвали телефонний зв'язок, відібрали вибухові матеріали й вкинули їх до резервуару з водою, потім вимкнули електроенергію, узяли її (шахту -- О.С.) під свою охорону» Див.: Бажан О. Общественные настроения в Украинской ССР в первые дни Великой Отечественной войны (по документам Отраслевого государственного архива Службы безопасности Украины) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2011. - №2. - С.45-46..

Спроби легітимного відстоювання власного продовольства -- через скарги на нацистських мародерів та місцевих поліцаїв -- зафіксовано в документах військової адміністрації та усних свідченнях:

«Як-то прийшли нємці опять, а мати говорить: “А ну бєгі, Ніко- лай, за комендантом!”. Оні поворачиваються: “Комендант! Комендант!” [Говорить із німецьким акцентом, змінюючи голос], -- і тікать. Бояться ж! Он же грамотно об'ясняв! Вот такіє дєла при нємцах билі» Микола Якович К., 1931 р.н., с. Олександрівка-2, Старобешівський р-н Донецької обл. (запис зроблено В.Бондарєвою 2009 р.) // Особистий архів автора..

Картинами продажу та обміну жіночого майна сповнені як офіційні відомості військових адміністрацій, так і щоденники, усні свідчення, художні тексти. Важливо підкреслити, що жінки міняли на харчі здебільшого власні одяг, взуття, прикраси, при цьому не пускаючи у хід речі своїх чоловіків. З одного боку, це пояснюється тим, що бартерні стосунки встановлювалися саме між жінками, з іншого -- майно чоловіка було недоторканним, адже існувала стійка віра в те, що допоки воно є, останній -- живий.

Запровадження стратегії жіночої взаємодопомоги суттєво розширювало кордони «своїх» навіть у тих ситуаціях, коли межа між «своїми» та «чужими» була нечіткою. Намагаючись віднайти принципи й механізми самоідентифіка- ційних процесів за умов окупації, дослідники формують різні концепти, у тому числі «національного солідаризму», «радянськості», «українського народу». Однак жоден із них не може надати остаточної відповіді на запитання: хто, коли та в який спосіб був позначений для людей «своїм», а хто -- «чужим», або «не нашим»? В умовах окупації особистісний тип соціального зв'язку набував акцентованого значення. Щодо жінок, то кордони «своїх» у них вочевидь були розширеними за рахунок тих, із ким солідаризувалось їхнє серце та практики -- жінок із дітьми, просто дітей, хворих, поранених, немічних і безпорадних:

«Іноді через наше село гнали тисячні колони полонених. Жінки виносили їм картоплю, яблука -- хто що мав. Конвоїри дивились на це крізь пальці» Корсун В. Спогади // Проект: 1939--1945 рр.: Ненаписана історія [Електронний ресурс]: http://texty.org.ua/pg/article/solodko/read/21893.

«Моя сусідка Бирюкова добре знала, що мій чоловік -- комуніст, і що я бідую. Вона сама прийшла до мене та запропонувала мені роботу, влаштувала в їдальню консервного заводу. Мені Бирюкова часто виписувала рибу, масло й інші продукти. І завдяки цьому я годувала своїх дітей та матір» ДАДО. - Ф.Р-6243. - Оп.2. - Спр.2. - Арк.27..

«Самовільно залишивши роботу, я з дому нікуди не виходила.

Дістала довідку про хворобу... У цей період проходило масове відправлення дівчат до Німеччини. Начальниця жіночого відділу, перевіривши в мене на дому мої довідки, зробила позначку про це в картці, чим урятувала від Німеччини» Там само. - Ф.Р-1838. - Оп-1. - Спр.13. - Арк.1..

Участь у мережах жіночої солідарності, з одного боку, була варіантом персонального вибору кожної, з іншого -- ґрунтувалася на архаїчних практиках дару Мосс М. Очерк о даре: Форма и основание обмена в архаических обществах // Его же. Общества. Обмен. Личность. -- Москва, 1996. -- С.85--111.. Виходячи з принципу «даю, щоб ти дала/дав», жінки не очікували миттєвої вигоди, вони ніби зобов'язували «вищі сили» побачити дар і спонукати незнайомих людей до того, щоб ланцюг добра не переривався та спрацьовував «потім» чи «десь там, де воювали/переховувалися діти або чоловіки». Зрозуміло, були й інші, більш прагматичні мотивації, у тому числі створення «факту біографії», зобов'язання матеріальної віддяки, формування символічного капіталу тощо.

Найбільш складною для аналізу через брак джерельної бази та дискусійність термінології («ґендерцид», «горизонтальна колаборація», «проституційні відносини», «примус до проституції», «секс за бартером» тощо Brownmiller S. Against Our Will: Men, Women and Rape. -- New York, 1975. -- 472 р.; Card C. Rape as a Weapon of War // Hypatia. -- 1996. -- №4. -- Р.5--18; Mьhlhдuser R. Eroberungen: Sexuelle Gewalttaten und intime Beziehungen deutscher Soldaten in der Sowjetunion 1941--1945. -- Hamburg, 2010. -- 410 s.; Beck В. Rape: The Military Trials of Sexual Crimes Committed by Soldiers in the Wehrmacht, 1939-1944 // Home/Front: The Military, War and Gender in Twentieth-Century Germany. - Oxford; New York, 2002. - Р.255-273.) є стратегія виживання, пов'язана з використанням тілесного ресурсу. Якщо спробувати окреслити всі можливі сценарії, то першою, відправною, точкою може бути позначене не тіло як сексуальний об'єкт, а тіло -- як фізична оболонка життєвих процесів. Ідеться про обмін «життя на життя». Центральною фіґурою такого обміну поставали літні жінки. «Тіло для смерті», «тіло, якого не шкода» або «життя, котрого не шкода» -- це один із механізмів поведінки жінок старшого віку: «Мы всё, что было с собой, поели. Бабушка говорит: “Я самая старшая, я пойду на разведку”. Пошла она в город» Тетяна Опанасівна Г., 26.07.1926, с. Троїцьке, Попаснянський р-н Луганської обл. (запис зроблено О.Бабкіною, 2010 р.) // Особистий архів автора.. Ці, ще «невидимі» для історичних дискурсів, жінки в умовах окупації впевнено призначали себе головним «витратним матеріалом»: вони вільно пересувалися забороненими для руху людей територіями, вступали у сутички з мародерами та грабіжниками, переховували молодших членів родини, за потреби брали на себе провину в діях, що їх окупаційна влада позначала як злочин.

Слід визнати, що така стратегія діяла й для певної кількості молодих дівчат, котрі були переконаними носіями радянської чи української національної ідентичності. Різниця, щоправда, полягала в тому, що літні вирішували переважно прагматичні завдання виживання родини, а юні жінки обирали стратегію «недаремної смерті» - заради ідей та подій експресивного порядку.

Інші сценарії стратегії використання тілесного ресурсу можуть бути позначеними як тіло в обмін на власне життя; тіло в обмін на життя інших (діти, чоловік, батьки); тіло в обмін на їжу; тіло в обмін на порятунок від примусових робіт:

«-- А в нього була жінка наша. -- Так яким чином вона погодилася вийти за нього заміж: він же був поліцаєм? -- Та як... Заставив жениться. Сказав, шо як не согласиться, застреле її» Респондентка А., 1930 р.н., Луганська обл. (запис зроблено В.О.Бондарєвою, 2009 р.) // Особистий архів автора..

«Користуючись своїм становищем, Усач зґвалтував Пациоріну.

Він лякав її долею її дітей» Дневник Лашкевича Х.Г. [Електронний ресурс]: http://dnevniki-okkupacii.narod.ru/

lashkevich-dnevnik.html.

«Одна мамина знайома залишилася в окупації з двома дітьми, котрі гинули від голоду. І німці, що жили в них, почали їх підгодовувати. З одним із них -- якимось вищим чином -- вона жила до приходу наших і їхати до Німеччини відмовилася» Из воспоминаний харьковчанки Л.Р.Алкснис «Моя война» // Город и война: Харьков в годы Великой Отечественной войны. -- Санкт-Петербург, 2013. -- С.471..

«Поїздка до Німеччина була страшною справою і я вирішила краще провести час з одним німцем і тим самим відкупитися. І я була з німцем-лікарем не більше трьох разів» Цит. за: Гінда В. Жіноче тіло як один з ресурсів виживання на окупованих нацистами територіях [Електронний ресурс]: http://www.historians.in.ua/index.php/zabuti-zertvy-viyny/979- volodymyr-hinda-zhinoche-tilo-iak-odyn-iz-resursiv-vyzhyvannia-na-okupovanykh-natsystamy- terytoriiakh.

Кожен із цих сценаріїв міг бути варіативним, таким, що змінювався залежно від зовнішніх обставин та внутрішніх настанов. Подеколи мало місце очевидне насилля, іноді -- насилля було прихованим, замаскованим під «власний вибір» жінки. Насильниками поставали як окупанти, так і поліцаї й місцеві жителі (сусіди, знайомі). Випадки насильницьких дій щодо жінок та примушування до сексуальних стосунків зафіксовано як в еґо-документах, так і в офіційних відомостях про діяльність партизанських загонів і підрозділів повстанської армії Див.: Тэк Н. У партизан: судьба женщин // Женщины на краю Европы. -- Минск, 2003 [Електронний ресурс]: http://wmw.gender-ehu.org/publications.htm; Гогун А. Сталинские коммандос: Украинские партизанские формирования, 1941--1944. -- Москва, 2012. -- 526 с.; «...Создать невыносимые условия для врага и всех его пособников.»: Красные партизаны Украины, 1941--1944: малоизученные страницы истории: Док. и мат. / Авт.-сост. А.Гогун, А.Кентий. -- К., 2006. -- 430 с.; Антонова Т. Жінка та її «мирні», «напівмирні» й «воєнні» ролі в боротьбі ОУН і УПА // Український визвольний рух. -- Зб.9. -- Л., 2007. -- С.138--147; Петренко О. Женщины, насилие и украинское повстанческое движение в годы Второй мировой войны: Программа конференции [Електронний ресурс]: http://www.dhi-moskau.de/fileadmin/pdf/Veranstaltungen/2012/ Programm_2012-12-07_ru.pdf.

В.Гінда зауважує, що була «категорія жінок, які вправно використовували власне тіло у розправі зі своїми недругами, або в намаганнях заволодіти чужим майном» Гінда В. Жіноче тіло як один з ресурсів виживання на окупованих нацистами територіях [Електронний ресурс]: http://www.historians.in.ua/index.php/zabuti-zertvy-viyny/979-volodymyr- hinda-zhinoche-tilo-iak-odyn-iz-resursiv-vyzhyvannia-na-okupovanykh-natsystamy-terytoriiakh. Художні тексти та еґо-документи дають всі підстави розглядати й аналізувати цю стратегію виживання. Більше того, такі стратегії виживання, що їх запроваджували жінки та чоловіки, дають змогу унаочнити проблему «поганих своїх», яка на сьогодні певною мірою проявлена в дослідженнях з історії Голокосту в Україні, але очевидно, що вона мала значно ширші кордони. Однак була й інша категорія жінок, котрі свідомо -- як у межах промовленої радянської ідентичності, так і національного патріотизму, а також у рамках індивідуального, позаідейного вибору -- «обмінювали тіло» на життя інших, чужих, не пов'язаних кровними узами людей:

«Бирюкова (звинувачена в роботі на ворога та інтимних стосунках із німцем -- шефом рибокомбінату -- О.С.) намагалася прийняти на фабрику всіх тих, кому загрожувала небезпека від німецького командування -- дружин комуністів, євреїв (тих, хто мав єврейських дітей), комуністів, комсомольців» ДАДО. - Ф.Р-6243. - Оп.2. - Спр.2. - Арк.27-28..

Одним із варіантів використання тіла як ресурсу виживання була робота в борделях. Розмірковуючи над мотивами, котрі приводили жінок до такого роду праці, О.Будницький зауважив, що «за відомостями військових трибуналів переважна більшість тих, хто йшов служити в борделі -- це були незаміжні дівчата чи доволі молоді, як правило бездітні, жінки» Будницкий О. Сексуальные преступления вермахта: Интервью [Електронний ресурс]: http://echo.msk.ru/programs/netak/693919-echo/. Наша інформація з приводу демографічних показників та мотивів праці в будинках розпусти уривчаста, однак дещо суперечить цій думці. Не виключено, що Сталінська область, механізм роботи борделів в якій було розкрито завдяки допитам, проведеним співробітниками Комісії з розслідування злочинів фашистів, є унікальною. Ці матеріали варті того, щоб їх проаналізувати.

Так, підслідна Лідія Петрівна Боровик, 1914 р.н., удова з 1942 р., мала доньку Людмилу. Улаштувалася на роботу в бордель 8 липня 1943 р. Пояснювала це так: «Джерел до існування не було в мене» ДАДО. - Ф.Р-1838. - Оп.1. - Спр.13. - Арк.32.. Далі вона назвала слідчому знайомих «баришень», про яких мала певні відомості. Підготовлений у процесі слідства список складався з тринадцяти позицій:

«1. Ніна, заміжня, був у неї хлопчик, жила в Макіївці з матір'ю

Клава, мала 1 дівчинку, жила десь біля шахти

Нюся, мала 1 хлопчика, вона сестра Клави

Шура, 32 роки, її сестра працювала прибиральницею

Тамара, їй 25 років, заміжня

Марія Силутіна, 22 роки, був у неї батько й мати, вона виїхала з німцями

Рая, 27 років, мала 1 хлопчика

Марґот Ільїна, літня, товариська

Валя Запорожець, брюнетка, у неї у Дніпропетровську брат

Віра Глазунова, заміжня [розлучена, 1912 р.н., двоє дітей померли до 1933 р.]

Надя з села» Там само..

П'ятеро з чотирнадцяти (з урахуванням самої Л.Боровик) фіґуранток списку мали дітей; трьох підслідна назвала заміжніми; натомість молодою, бездітною та незаміжньою можна визначити тільки одну жінку. Досвід бордельних «баришень» із міста Сталіно -- не історія легковажності, це -- очевидне використання тілесного ресурсу задля можливості їсти та прогодувати. Дуже промовисті заклеєні 11-й і 12-й рядки списку, де було зазначено імена та прізвища ще двох жінок. Хто вони? Чому слідчий приховав їх від подальшого розслідування? Ким вони були для нього або для тих, хто за них просив? І, головне, скільки таких «заклеєних рядків» отримали військові трибунали?

Слід визнати, що інколи громада після окупантів пильно оберігала свої секрети, захищала «гулящих», виправдовувала їх, а подеколи сприяла подальшим «перекроюванням біографій» через зміну місця мешкання, одруження, «втрату документів» тощо:

«[...] гуляла одна, але нікого не виказала, мамка ходила потім за неї просити. Та їй і не було нічого. Бо просили і мамка, і тьотка Шура Демідова. Багато разів ходили -- доказували, шо Надька та жила з Лефером тим, але нікого не виказала» Анна Павлівна Т., 1930 р.н., м. Донецьк (запис зроблено автором 2007 р.) // Особистий архів автора..

«Ліза Петренчиха гуляла з німцями як хотіла. Але ніхто в Лізу каменем не кидав, хоча німці були ворогами. Говорили про це тихо й співчутливо. Ій-то жити залишилося всього нічого. Хіба ж вона винна, що війна?» Щербакова Г. Рассказ для Димы // Её же. Кто из вас генерал, девочки? -- С.197..

Зафіксований у радянському дискурсі окупації міф про «всенародне засудження» таких жінок не витримує документальної перевірки. За справді неґа- тивного ставлення до «нерадянської поведінки» певних жінок спільнота у своїх оцінках завжди виходила з конкретних обставин, ситуацій, характеристик її учасників тощо. За даними Т.Вронської, і сама радянська влада, незважаючи на проголошений курс на переслідування жінок, «викритих у добровільних інтимних або близьких стосунках з особовим складом окупаційних військ, або чиновниками каральних та адміністративних органів», масових і системних репресій не розгорнула Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці (1917-- 1953 рр.). -- К., 2013. -- С.302..

***

Підсумовуючи, зазначимо, що історія жінок, які пережили/не пережили окупацію -- це проблема, до розв'язання котрої вітчизняні й зарубіжні дослідники тільки підходять. Вимушене або «сором'язливе» мовчання у цій темі пов'язане як із певними труднощами інструментального характеру, так і з продовженням акцентуації панівного радянського дискурсу, що описував «однакове страждання однакових жінок». Досвід жінок на окупованих землях був різним, не лінійним, він зумовлювався як соціально-демографічними показниками, так і особливостями окупаційного режиму, місцем проживання, наявністю чи відсутністю «своїх» чоловіків, власним вибором та усвідомленою ідентичністю жінок.

Факти й документи, проаналізовані нами, дають змогу стверджувати, що владний погляд на жінку був «ресурсним» як із боку «совєтів», так і окупантів. Радянські настанови пропонували жінкам «стати замість чоловіків» і тим сприяли певній інверсії ґендерних порядків. Для підрадянської України надзвичайно важливими були навички виживання за умов «внутрішньої колонізації», що їх упродовж 1920-1930-х рр. створювала влада та котрі в майже незмінному вигляді було застосовано як ефективні механізми виживання за окупації: переписування біографії, маніфестована бідність, досвід у стосунках із бюрократією, формування інформаційних мереж тощо. Частина з опрацьованих жінками навичок набувала виразного ґендерного модусу.

Можна констатувати, що для жінок досвід окупації був вписаним у попередній досвід катастроф. Очікування голоду -- найбільш акцентоване в усіх видах джерел особового походження. Є підстави стверджувати, що стратегії жіночого досвіду виживання вже було напрацьовано в умовах голодового катаклізму. Найбільш розповсюдженими стали пасивний та активний спротив, не політичний, однак такий, що міг проявлятися й через леґальні форми; обмінні практики, у тому числі такі, котрі здійснювалися в очікуванні віддалених у часі наслідків; жіноча взаємодопомога, що суттєво розширювала простір «своїх» завдяки приєднанню до нього численних та різних за віком, статтю, національністю, походженням «чужих»; використання тілесного ресурсу.

Досвіди виживання/життя/смерті жінок в умовах окупації були різними, однак загальною тенденцією ставало створення певної ієрархії цінностей, найголовнішими серед яких були вижити та вберегтися. Цим прагматичним завданням зумовлювалися різні практики -- від свідомого подвигу до пасивного чекання; від ситуативного спротиву до визнання «чужих» силою та владою; від еґоїстичної насолоди життям до щирого співчуття «нещасним загарбникам»; від готовності померти за чужих і своїх дітей до згоди працювати в публічному домі; від ситуативної зрадницької поведінки до втіленого бажання «стати до боротьби».

Жіноча історія окупації ще має набути свій повноцінний масив джерел, власні аналітичні підходи та методи. Вивчення приватних жіночих стратегій може значною мірою підірвати концепт «єдності» й «однаковості», вплинути на зміни політик пам'яті, переводячи їх із режиму мовчазного співчуття/за- судження в режим розуміння та аналізу.

Размещено на Allbest.ru