Англійська революція 17 століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

англія революція кромвель парламент

Вступ

1. Англія напередодні революції

1.1 Соціально - економічний розвиток держави

1.2 Загострення суперечностей між законодавчою і виконавчою владою

2. Громадянська війна - пік революційних подій

2.1 Діяльність Довгого парламенту та її наслідки

2.2 Протекторат Олівера Кромвеля

Висновок

Використана література



Вступ

Значущість революційних процесів минулого, на думку практично всіх вітчизняних і зарубіжних дослідників, є важливою, оскільки вони багато в чому сформували реалії і проблематику сьогоднішнього часу в провідних країнах світу. Оцінка цих революцій, їх соціальної спрямованості, типології, характеру, рушійних сил, а головне позитивних або негативних наслідків досі є об'єктом гострих дискусій.

На цьому тлі однією з перших стала Англійська буржуазна революція, котра стала яскравою подією всесвітньої історії. Події 40-х - 60-х рр. XVII ст. в Англії притягують увагу істориків упродовж віків, не припиняються спроби пояснити, які були причини і наслідку однієї з найграндіозніших криз в британській історії. На даний момент підйом переживають дослідження в області політичної культури епохи, зокрема, комунікації королівської влади з населенням, зародження "громадської думки" в ході революції, значення пуританських ідей та їх вплив на масову свідомість. Такі пошуки є актуальними, оскільки допомагають краще розуміти особливості розвитку кризових ситуацій, способи їх подолання завдяки досвіду минулого.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період від початку XVII ст. до реставрації Стюартів 1660 р., хоча більше уваги приділено періоду з 1640 р. (початок діяльності Довгого парламенту) до 1657 р. (смерть лорд - протектора Олівера Кромвеля), оскільки в цей час революційні події досягли свого піку.

Мета курсової роботи - окреслити особливості перебігу Англійської революції, її вплив на внутрішнє життя держави, а також на тогочасне міжнародне життя.

Основними завданнями є: визначити основні причини та суперечності, що викликали внутрішній конфлікт, охарактеризувати діяльність королівської родини Стюартів, окреслити роль Довгого парламенту як провідника змін, дати оцінку ролі Олівера Кромвеля в ході революційних подій, його протекторату.

Предметом дослідження є загальна характеристика Англійської буржуазної революції, її місця в британській та світовій історії.

Об'єктом виступає політичний, економічний, релігійний розвиток Англії в XVII ст.

Джерельна база даного дослідження представлена досить непогано. Сюди входить різного роду офіційна документація, що містить відомості, що відносяться до передреволюційного часу. Це, наприклад, документи, що розмежовують поземельні суперечки, де ломка середньовічних порядків і зародження елементів капіталістичних відносин були дуже інтенсивними. Основним джерелом для вивчення цих явищ в Англії XVI - XVII вв. являються маноріальні описи земельних володінь[14].

Особливу групу джерел представляють документи, що характеризують законодавство революційної епохи. У матеріали офіційного характеру також входять публікації міжнародних договорів, урядових постанов, законів, акцій, рішень монархів і урядів з окремих питань зовнішньополітичної діяльності, проектів конституцій[14].

Ще одну групу джерел становлять документи приватного характеру, такі як листи, спогади як визначних діячів революції, так і її звичайних учасників.

Дослідження по історії Англійської революції численні, їх потік не вичерпується, щороку в різних країнах світу виходять десятки статей і книг з цієї теми. Вивчення образів влади в цей період ведеться дуже активно, кількість присвячених ним робіт нестримно росте. В історіографії подій 1640 - 50 - х рр., окрім нових предметів дослідження, що виникають час від часу, існують декілька головних питань, на які намагалися і намагаються відповісти історики, що належать до різних шкіл, це, передусім, закономірність і неминучість або випадковість події в те двадцятиріччя, і витікаюча звідси проблема осмислення природи цих подій, за якою стоять спроби визначити і їх причини, і характер, і наслідки. Представники деяких напрямів вважають їх революцією, інші (певною мірою, щоб загострити дискусію) віддають перевагу виразу "великий заколот", на даний момент більшість англомовних дослідників використовують нейтральну фразу "громадянська війна", "громадянські війни", або, точніше, "війни трьох королівств", кажучи про 1640-і рр., а також "епоха республіки і протекторату" - про 1650-і [5, 9, 17, 18, 20, 24, 28, 29, 32, 34].

Традиційно виділяється три основні англомовні історіографічні школи: ліберальна (висхідна до т.з. "вігської" історіографії XIX ст.), марксистська і ревізіоністська. Зараз найбільшою мірою поширені праці постревізіоністів - досить помірних істориків, що не заперечують закономірностей розвитку суспільства і що визнають його багатофакторність[9, 17].

На 1980 - 90 - і рр. доводиться підвищений інтерес до політичної культури і інтелектуальної історії Англійської революції, що проявився в роботах представників різних історичних шкіл.

Таким чином, Англійська революція XVII ст. досить яскраво висвітлена істориками різних історичних періодів та наукових шкіл.



1. Англія напередодні революції

1.1 Соціально - економічний розвиток держави

Капіталістичне виробництво великими темпами розвивалося в Англії вже з XVI ст. Розташована на острові в Атлантичному океані, вона виявилася в центрі світових торговельних шляхів. Та все ж головну роль в економічному розвитку країни зіграли обставини її внутрішнього життя.

Нові технічні винаходи і вдосконалення, а головне - нові форми організації промислової праці, які були розраховані на масове виробництво товарів, свідчили про те, що англійська промисловість поступово перебудовувалась на капіталістичний лад.

Вже до середини XVII ст. в країні вироблялося 1/3 з європейського кам'яного вугілля. Воно використовувалося не лише в побутових потребах, як, наприклад, опалювання будинків і інше, але також почало застосовуватися вже і для промислових цілей. Приблизно за ті ж 100 років кількість залізної руди, що добувалася, зросла в три рази, а добуток міді, олова, свинцю і солі збільшилася в 6- 8 разів. Великих успіхів добилася Англія у виробництві гончарних і металевих виробів, а також в кораблебудуванні.

Швидкими темпами розвивалося текстильна промисловість. Ця галузь була широко поширена в Англії і раніше - упродовж багатьох віків. Проте на початку XVII ст. обробка шерсті мала особливо велике значення і охопила усю Англію. Необхідно відмітити, що вже в середині XVI ст. вивезення тканин складало 80 % усього англійського експорту.

Разом з розвитком старих галузей промисловості в Англії було засновано багато мануфактур в нових галузях виробництва - шовковій, бавовняній, скляній, паперовій, миловарній та ін.

Чималих успіхів в XVII ст. досягла і торгівля. Вже в XVI ст. в країні почав складатися національний ринок. Все більше втрачало значення іноземне купецтво, яке раніше тримало у своїх руках майже усю зовнішню торгівлю країни. У 1598 р. був закритий ганзейский "Сталевий двір" в Лондоні. Англійські купці все частіше почали проникати на іноземні ринки, при цьому з успіхом відтісняючи своїх конкурентів. Услід одна за одною виникали нові компанії - Московська (1555 р.), Марокканська (1585 р.), Східна (на Балтійському морі, 1579 р.), Левантська (1581 р.), Африканська (1588 р.), Ост-Індська (1600 р.) та ін. Вони швидко розповсюдили свій вплив від Балтики до Вест-Індії на заході і до Китаю - на сході.

Незважаючи на досить відчутні успіхи промисловості і торгівлі, вони не могли розвиватися в повну міру, оскільки їх розвиток гальмувався пануючим феодальним ладом. Адже ще і до середини XVII ст. Англія в основному залишалася аграрною країною, в якій переважання села над містом, землеробства над промисловістю було значним. Мало того, навіть у кінці XVII ст. з 5,5 млн. населення країни 4,1 млн. жило в селах.

Найбільшим містом, яке різко виділялося серед інших міст концентрацією населення, був Лондон. В той час він перетворився на міжнародний центр торгівлі і кредиту. Швидко росло населення міста. Напередодні революції в ньому проживало близько 200 тис. чол. Інші міста за цим показником не йшли з ним ні в яке порівняння. Так, наприклад, населення Брістоля складало всього 29 тис., в Норічі проживали 24 тис., в Йорці - 10 тис., Екзетереpі - також 10 тис.

Хоча в сільське господарство широко впроваджувалися капіталістичні відносини, в англійському передреволюційному селу основними класами продовжували залишатися - з одного боку - традиційні утримувачі-селяни і - з іншої сторони - феодальні землевласники - лендлорди.

І ті, і інші вели між собою запеклу, то приховану, то відкриту боротьбу за землю. Вже з кінця XV ст. лорди, намагаючись використовувати вигідну кон'юнктуру для підвищення прибутковості своїх маєтків, почали похід проти селян-утримувачів з їх общинною, надільної системи господарства. Для лордів традиційні утримувачі стали головною перешкодою на шляху до нових форм господарського використання землі. Для заповзятливих англійських дворян первинним завданням стало зігнати селян із землі.

Для досягнення цієї мети використовувалися два шляхи. Перший шлях полягав в обгороджуванні і захопленні селянських земель і громадських угідь - лісів, боліт, пасовищ. Другий - у всілякому піднятті земельної ренти.

Напередодні революції обгороджування повністю або частково були проведені в більшості графств.

З цих характерних особливостей економічного розвитку передреволюційної Англії витікала і своєрідність соціальної структури англійського народу, яке визначило розстановку сил в революції.

Необхідно відмітити, що англійське суспільство, як і сучасне йому французьке, ділилося на декілька станів. У своєму "Описі Англії" (1577 р.) Вільям Гаррісон соціальну структуру сучасного йому населення розділив таким чином. "Ми в Англії, - писав він, - зазвичай підрозділяємо людей на чотири сорти".

Перший сорт - це джентельмени: титулована знать, лицарі, есквайри, а також ті, кого іменують просто джентельменами. Другий - це бюргери: члени міських корпорацій, домовласники, платники податків. Третій - йомени: заможна верхівка селян, власники землі на праві фрігольда з річним доходом в 40 шилл., а також багаті орендарі. І, нарешті, четвертий сорт - це поденники, коттери, копігольдери, ремісники. Про них Гаррісон писав, що це люди, які не мають "ні голосу, ні влади в державі, ними керують, і не їм управляти іншими"[6, c.162].

Проте, на відміну від тієї ж Франції, ці стани в Англії не були відособленими і замкнутими і перехід від одного стану в інший проходив досить легко і менш хворобливо.

В той же час відбувся поділ дворянства на дві групи: родовите дворянство, яке відзначалось давністю родів і привілеями, та нове - джентрі, яке діяло капіталістичними методами та його представники були підприємцями.

Одним з головних завдань нове дворянство рахувало перетворення своїх усе зростаючих земельних володінь у вільну від феодальної залежності власність буржуазного типу. Проте абсолютистський режим протиставляв сподіванням нового дворянства усе більш жорстку систему феодального контролю за його землеволодінням.

Інша частина дворянства - переважно знать і дворяни західних і північних графств - по своєму соціальному характеру і спрямуванню була як би повною протилежністю нових дворян. По способу життя і по джерелу прибутків вони продовжували залишатися феодалами, отримуючи зі своїх земель традиційну феодальну ренту. Їх землеволодіння зберігало середньовічний характер. Старе дворянство спиралось на підтримку корони і з нею пов'язувало своє благополуччя. В той же час нове (джентрі) стало в майбутньому опорою революційних подій. Це визначило одну із особливостей англійської революції.

Характерним став також релігійний розкол, котрий став важливою рисою англійського суспільства.

Англійська королівська реформація церкви, котру Єлизавета остаточно закріпила в "39 статтях" англіканського віросповідання, була реформацією половинчастою і незавершеною. Реформована англіканська церква позбавилася від верховенства папи, але в той же час підкорялася королеві. Внаслідок цього стали закриватися монастирі і проводилась секуляризація монастирського майна, проте землеволодіння єпископів і церковних установ збереглося в недоторканості. Залишилась і середньовічна, дуже обтяжлива для селян церковна десятина. Крім того, зберігався епископат, дворянський по своєму соціальному складу і громадському положенню.

Англійська церква стала в усьому залежати від корони, перетворилася на її слухняну служницю. В результаті такого тісного злиття держави і церкви ненависть багатьох громадян до абсолютизму поширилася і на англіканську церкву. Політична опозиція проявлялася у вигляді церковного розколу - диссентерства (від англійського dissent - розкол).

Ще наприкінці правління Єлизавети виникла релігійна течія, представники котрої хотіли очистити англіканську церкву від залишків католицьких обрядів. Себе вони називали пуританами (від латинського purus - «чистий»). На перший погляд їх вимоги здавались далекими від політики.

Проте - і це стало однією з головних особливостей буржуазної революції в Англії XVII ст.- ідеологічна підготовка революції, "просвітництво" мас - армії для майбутніх битв - велося не у формі раціонально викладених політичних і морально-філософських навчань, а у формі протиставлення однієї релігійної доктрини іншій, одних церковних обрядів іншим, нових принципів церкви старим. Характер цих доктрин і обрядів повністю відповідав вимогам суспільства, що народжувалось. Не можна було перемогти абсолютизм, при цьому не зруйнувавши його ідеологічну опору - англіканську церкву, не очорнивши в очах народу стару віру, яка освячувала старий порядок. В той же час не можна було підняти людей на боротьбу за відновлення буржуазних відносин, при цьому не обгрунтувавши їх необхідність ім'ям "істинної" віри.

Пуританізм був по суті виявом кальвінізму в Англії, його ідеями стали здешевлення церкви і освячення збагачення, що повністю відповідали буржуазній ідеології. Активно пропагувались пуританські доктрини серед населення, де підтримувалась боротьба проти абсолютної влади короля.

Про значну роль пуританської публіцистики в передреволюційні і революційні роки потім писав відомий індепендентський письменник і політичний діяч Джон Мільтон: "Книги - це зовсім не мертва річ, бо вони містять в собі іскри життя, такі ж активні, як і ті люди, які їх створили… Вони містять в собі могутню привабливу силу і, подібно до зубів дракона грецької міфології, будучи посіяні, дають сходи у вигляді натовпу озброєних людей, що піднявся із землі" [6, c. 171].



1.2 Загострення суперечностей між законодавчою і виконавчою владою

У 1603 р. завершилося майже півстолітнє правління королеви Єлизавети. Англія за нього стала однією з найсильніших держав Європи.

Єлизавета через відсутність інших близьких родичів заповіла престол синові страченої нею шотландської королеви Марії Стюарт -- Якову. В Англії запанувала династія Стюартів. Вони прагнули встановити в країні абсолютну монархію, наслідуючи приклад Людовика XIV у Франції. Свою королівську владу сприймали як даровану Божою милістю, тому будь-які спроби обмеження розцінювали як зазіхання на неї. Стародавні права парламенту вважалися поступками з боку монархів, що їх можна й забрати назад.

Політичні суперечки мали релігійне забарвлення. Гостра боротьба точилася між протестантськими партіями, англіканською державною церквою та католицькими симпатіями Стюартів.

Яків І (1603--1625 рр.) своєю політикою, як внутрішньою, так і зовнішньою, викликав невдоволення більшості громадян. Ставши на бік англіканської церкви, він учинив гоніння як на пуритан (протестантів), так і на католиків. Останні, своєю чергою, організували проти нього “порохову змову” (намірялися висадити в повітря парламент, коли там знаходився король), але невдало. Проти Якова І виступили й шотландці, обурені введенням англіканської церкви. Король кинув виклик і парламентові -- постійними порушеннями конституційної законності, стягуванням нелегітимних податків, зовнішньою політикою, спрямованою на підтримку католицьких країн.

Після Якова І на престол зійшов його син Карл І (1625--1649 рр.), який за особистими якостями був кращим від батька, але продовжував його політику.

Карл І потребував коштів для продовження воєн проти Іспанії та Франції. За перші три роки свого правління він тричі скликав і розпускав парламент: перший дав йому незначну суму, другий взагалі відмовив, а третій ладен був надати кошти за умови, що король підпише “Петицію про права”, яка відновлювала й підтверджувала всі здобуті англійцями права, а саме:

король не мав права збирати податки без згоди парламенту;

не міг нікого піддавати страті без згоди парламенту;

не повинен створювати надзвичайних судів;

не мав права влаштовувати військові постої тощо.

Підписавши цей документ, Карл І, одначе, не збирався його виконувати. Тільки-но було виділено кошти, він зігнорував умови договору і протягом 11 років взагалі не скликав парламенту. Для покриття своїх витрат він поширив на всю Англію корабельний податок (щитові гроші) -- обов'язок прибережних областей утримувати флот. Для придушення невдоволених було розширено діяльність надзвичайних судів (“верховна комісія”, “зоряна палата”).

Карл I надалі вирішив правити без парламенту. Після смерті свого попереднього фаворита герцога Бекінгема своїми головними радниками король зробив архієпископа Лода і графа Страффорда. Упродовж 11 років вони являлися ідеологами абсолютистсько - феодалального устрою.

Задля стабілізації своєї внутрішньої політики, король поквапився підписати мир з Францією та Іспанією.

Одночасно з посиленням терору проти пуритан відбувалося все більше зближення англіканської церкви з католицизмом. Дружина Карла I - Генрієта-Марія - за походженням французька принцеса, і після приїзду в Англію залишалася католичкою, і в капелі королеви відкрито служили католицьку месу. Це викликало протест в середовищі буржуазії і нового дворянства, яке своїми земельними багатствами в значній мірі було зобов'язано секуляризації земель католицьких монастирів.

У зв'язку з викликаним війною на континенті Європи підвищеним попитом на англійські товари на початку 30-х років в зовнішній торгівлі і в промисловості настало деяке пожвавлення. Сприятлива ринкова кон'юнктура дещо охолодила гарячність буржуазної опозиції.

Однак, потрібні були кошти в обхід парламенту. Митні збори збирались всупереч згаданим постановам парламенту 1628-1629 рр. Великими темпами йшла торгівля патентами на промислові монополії. У 1630 р. був знову введений старий закон, який зобов'язав усіх осіб, що мали не менше 40 ф. ст. земельного доходу, являтися до двору для отримання рицарського звання. Тих, хто намагався відхилитися від цієї дороговартої для нього честі, штрафували.

У 1634 р. урядом були перевірені межі королівських заповідних лісів, оскільки багато з них насправді вже давно перейшли в приватні руки. Порушникам, серед яких, до речі, було немало представників знаті, доводилося сплачувати великі штрафи.

У результаті проведених заходів, під час котрих інтенсивно експлуатувалися феодальні права корони, фінансове положення палати у справах опіки і відчужень значно покращало.

Однак, з часом відмова платити корабельні гроші прийняла масовий характер. Скоро в усіх графствах країни стало відоме ім'я сквайра Джона Гемпдена, який зажадав, щоб суд довів йому законність цього податку.

Втім, справу Гемпдену виграти не вдалося. На догоду королеві судді більшістю своїх голосів визнали за королем право стягувати "корабельні гроші" так часто, як він це визнає потрібним. Гемпден був засуджений.

Таким чином, хоч би на якийсь час, але позапарламентське джерело прибутків, здавалося, було знайдене.

Продовжувався тиск на пуритан, їхня діяльність була поза законом, видавнича справа переслідувалась. З Англії почалася масова еміграція до Північної Америки. Занепокоєний цим Карл I заборонив її під загрозою жорстоких покарань.

Отже, певний час в Англії встановився не характерний для неї режим абсолютної влади короля, що викликало невдоволення буржуазії та джентрі, які становили більшість в парламенті. Втім, для того, щоб виявилася слабкість абсолютизму досить було одного зовнішнього поштовху. Таким поштовхом і послужила війна з Шотландією.



2. Громадянська війна - пік революційних подій

2.1 Діяльність Довгого парламенту та її наслідки

Причиною військового зіткнення з Шотландією стало бажання архієпископа Лодда впровадити англіканську церкву в цій країні. Він зумів переконати короля, що здійснити це завдання буде не важко. В результаті Карл I розгнівав пресвітеріан в Шотландії, наполягаючи на тому, що вони зобов'язані користуватись англійським молитовником. Пуритани заявили, що вони готові воювати для захисту своєї релігії. У 1639 р. шотландська армія рушила на Лондон. У той час Карл був не здатний зібрати сильне військо, щоб дати відсіч шотландцям. Він був вимушений погодитись більше не втручатися в релігійні справи Шотландії, а також сплатити її військові витрати. Фактично почавши платити Шотландії принизливу данину, Карл I значно втратив свій авторитет в очах підданих.

У Карла не було досить грошей, щоб заплатити шотландцям, і він вирішив звернутися за допомогою до парламенту. Парламент, скликаний в 1640 році, існував 12 років, за що дістав назву "Довгий парламент". Цього разу парламентарі мали намір обмежити владу монарха. Під керівництвом Джона Піма був створений закон, що зобов'язав скликати парламент кожні три роки і позбавляв короля права його розпускати. Також був введений ще цілий ряд законів, що не дозволяли монархові збільшувати податки самостійно. Але найбільш неприйнятним для Карла І був Білль про міліцію Артура Хаселріга, згідно з яким король не був її верховним головнокомандувачем.

Вже на самому початку своєї роботи палата общин відкрила судове переслідування проти лорда Страффорда, що був головним натхненником королівського режиму. Страффорда відправили в Тауэр, а через місяць там опинився і архієпископ Лод. Судова, Зоряна палата і адміністративні ради у справах Півночі і Уельсу були ліквідовані. Окрім них, перестала функціонувати і церковна Висока комісія.

Парламент переглянув справи політичних ув'язнених, які незабаром вийшли з в'язниць. Були скасовані патенти на монополії, а їх володарі виключені з парламенту. Протизаконним був оголошений вирок у справі Гемпдена. Було прийнято постанову, що забороняє стягування якого б то не було податку без дозволу парламенту.

Нарешті, одне з найвідчутніших досягнень парламенту полягало в тому, що король вимушений був підписати закон, згідно з яким парламент міг бути розпущений тільки по своєму власному бажанню. Цей закон був підписаний 10 травня 1641 р.

Таким чином, основи абсолютизму виявилися значно підірваними.

Поза сумнівом, що на вживання таких радикальних заходів значною мірою вплинула підтримка дій парламентарів нижчими верствами населення і в першу чергу робітничими масами Лондона. Лондонські підмайстри і учні, дрібні ремісники, портові робітники і матроси своїми рішучими виступами на вулицях столиці надавали розмовам парламентарів більше красномовства і сміливості.

Народні хвилювання на підтримку дій парламенту не один раз змушували короля йти йому на поступки.

Так, наприклад, сталося з біллем про опалу Страффорда, звинуваченого в державній зраді, а також у ряді інших злочинів. Тільки загроза штурму королівського палацу народом змусила Карла І дати згоду на цей білль.

Таким чином 12 травня 1641 р. при величезному натовпі Страффорд був страчений.

Цією подією завершився перший етап Англійської буржуазної революції.

Проте страта Страффорда як би розколола парламент на декілька частин. Частина парламентарів насторожилася, інші різко зайняли праві позиції і почали рішуче чинити опір подальшим перетворенням в країні.

В той же час розгніваний Карл I вирішив, що прийшов час завдати удару у відповідь. 4 січня 1642 р., монарх віддав наказ заарештувати Джона Піма, Артура Хаселріга, Джона Хампдена, Дензела Оллеса та Вільяма Строда. Усім п'ятьом вдалося втекти, перш ніж прибули солдати - "пташки відлетіли", як резюмував король. Члени парламенту вирішили сформувати свою власну армію. Після провалу спроби заарештувати п'ятьох членів парламенту, Карл І втік з Лондона в Йорк. Побоюючись, що громадянська війна неминуча, він почав збирати армію.

Англія відкрито розділилася на два табори: прихильників короля - кавалерів і прибічників парламенту - круглоголових, які на відміну від кавалерів не носили довгого волосся, що спадало на плечі.

Північні і західні графства в основному опинились на стороні короля, а південні і східні - на стороні парламенту. Хоча, звичайно, і в межах "роялістської" зони знаходилися деякі опорні пункти парламенту, і, навпаки, на території, контрольованій парламентом, були опорні пункти прибічників короля.

Території, що підтримали короля, були економічно відсталими і рідко населеними. На стороні парламенту виступили багаті і економічно найбільш розвинені графства Англії.

Представники великої знаті і значна частина середнього дворянства, державна англіканська церква, придворні чиновники і пов'язані з двором фінансисти-монополісти в основному виступали на стороні короля. Навпаки, велика частина торговельно-підприємницьких елементів стала опорою парламенту, так само як і народні низи.

Як правило, вчені-історики першу громадянську війну (1642-1646) ділять на два етапи:

з 1642 до літа 1644 р., коли парламент переважно займав оборонну позицію, а воєнна ініціатива знаходилася в основному в руках короля;

з літа 1644 по 1646 р., коли ініціатива у військових діях була повністю на стороні парламенту.

Перша велика битва парламентських сил "круглоголових" з "кавалерами" сталася 23 жовтня 1642 р. при Еджгіллі. Парламентське ополчення було близьке до того, щоб завдати поразки королівським збройним силам, проте головнокомандуючий парламентською армією граф Ессекс давав можливість роялістам виходити з бою без значних втрат. Він виявив явне небажання завдати королеві рішучого удару, хоча для цього були усі можливості. В результаті король закріпився в Оксфорді - всього в 50 милях від Лондона.

У цій же битві було виявлено перевагу роялістів у вирішальному тоді роді військ - кавалерії.

Головною слабкістю парламентської армії було те, що вона складалась в основному з найманців, котрі за гроші могли служити кому завгодно.

Дійсно, вже до літа 1643 р. положення парламенту наблизилося до критичної риси. Парламентська армія Ессекса, насилу просуваючись до Оксфорда, резиденції короля, танула на очах від дезертирства і епідемій.

В той же час король Карл I продовжував нарощувати свої сили. Поїхавши в 1642 р. у Францію, королева повернулася назад з людьми, спорядженням і значними грошовими сумами. Парламентська армія Уоллера, яка блокувала роялістів на заході, виявилася майже повністю знищеною.

Крім того, специфічним було ставлення пресвітеріан (частини пуритан, котрі вимагали скачувати єпископів, однак організаційно не поривали з англіканською церквою) до революційних подій. Вони не бажали подальшого наростання розколу в суспільстві, свавілля народних мас. Заради цього воєнні дії часто супроводжувались переговорами з королем про поступки. В той же час індепенденти (інша частина пуритан, котрі відкидали будь-яку ієрархію і залежність церкви від держави) рішуче виступали за повалення абсолютизму. Однак, на той час більшість в парламенті становили пресвітеріани.

Таким чином, попервах армія парламенту зазнавала поразок, але завдяки рішучим діям Олівера Кромвеля, який очолив її, ситуація змінилася. О. Кромвель був дрібнопомісним дворянином і належав до секти індепендентів (незалежних), що виступали за повну незалежність церкви від держави, а в політичному плані обстоювали республіканську форму правління. Він відзначився тим, що в парламенті дуже різко виступав проти короля. Коли розпочалася громадянська війна, Кромвель за згодою парламенту на власний кошт спорядив два кавалерійські полки, до яких добирав людей зі стійкими релігійними переконаннями (індепендентів). Зразково дисципліновані, хоробрі, віддані вождеві, об'єднані спільними релігійними й політичними переконаннями, полки Кромвеля започаткували нову парламентську армію. Ця армія дістала назву армії “нового зразка”, її солдатів називали “залізнобокими”.

У одній з найбільших в громадянській війні битв - при Марстон-Мурі, біля Йорка, котра сталася 2 липня 1644 р., завдяки військовому таланту Кромвеля і мужності його загонів парламентська армія отримала блискучу перемогу. У полон було захоплено безліч полонених, а також військові трофеї.

В той же час тактика затягування війни, що здійснювалася пресвітеріанськими воєначальниками на Півдні і Заході, практично звела нанівець результати цієї перемоги. Наново укомплектована армія Уоллера зазнала вторинної поразки; армія Ессекса була розгромлена, а сам Ессекс трохи не потрапив в полон. При цьому його найближчий помічник граф Манчестер, який під своїми прапорами мав близько 20 тис. чол., навіть не рушив з місця.

Скрутне становище народу, яке у зв'язку з громадянською війною ще більше погіршало, а також зростання його невдоволення на деякий час ослабили позиції пресвітеріан в парламенті. Використавши цей факт, інденпенденти на чолі з Кромвелем добились прийняття парламентом плану корінної реорганизації армії. Так, наприклад, замість територіальних загонів міліції і загонів найманців було вирішено створити єдину регулярну армію - "нового зразка", яка б вербувалася з добровольців в підлеглих парламенту графствах, з єдиним, централізованим командуванням, а також утриманням військ за рахунок державного бюджету.

До весни 1645 р. план парламенту про корінну реорганізацію армії був проведений в життя. Армія "нового зразка" чисельністю в 22 тис. чол., у тому числі 6-тисячний загін кавалерії, в який влились і "залізнобокі" Кромвеля, стала ударною силою парламенту. Для армії були характерні пуританський ентузіазм і революційний підйом. На чолі її стояли офіцери, серед яких було немало представників нижчих верств населення. Так, наприклад, полковник Прайд - колишній візник, полковник Х'юсон - у минулому швець, полковник Фокс колись був майстром-казанярем і т. д.

Нова армія була повна рішучості вступити в боротьбу з королівськими силами. Її командувачем був призначений 33-річний Томас Ферфакс, який до цього очолював парламентські сили на півночі. Кавалерію очолив Олівер Кромвель, слава про якого гриміла по всій Англії.

Таким чином, командування армією виявилося в руках індепендентів.

Спираючись на самовіддачу і масовий героїзм селян і міських ремісників, одягнених в солдатські мундири, армія " нового зразка", централізована і дисциплінована, вирішила результат громадянської війни на користь парламенту.

Нищівний удар по "кавалерам" вона нанесла 14 червня 1645 р. в битві при Нейзбі в Нортгемптонширі. Величезна роль в цій битві належала кромвелівській кінноті "залізнобоких", яка обрушилася на фланг і тил роялістської піхоти.

Сам король в цій битві ледве врятувався втечею. Він втік на Північ і 5 травня 1646 р. здався в полон шотландцям, розраховуючи таким чином зіграти на англо-шотландських протиріччях.

Проте шотландська сторона порахувала більш вигідним видати Карла англійському парламенту. За це парламент зобов'язався виплатити їй 400 тис. ф. ст. (офіційно як відшкодування за військові витрати).

Так закінчилася перша громадянська війна.

Після ув'язнення короля парламент прийняв низку законів. Усю землю було проголошено приватною власністю її володарів (окрім селян); торговельно-промислові верстви суспільства домоглися повної свободи підприємницької діяльності та знищення монополій; землі короля, його прихильників та церкви було розпродано або віддано солдатам як плату за службу.

Знаходячись в полоні, король знову вирішив шукати допомоги в шотландців. За обіцянку ввести пресвітеріанський устрій в Англії та певні поступки вони надали військову допомогу роялістам. Розпочалась друга громадянська війна. Однак, через неузгодженість дій прибічників короля, війська Олівера Кромвеля та парламентарів швидко одержали перемогу.

Проте, парламентські пресвітеріани звістку про перемогу армії прийняли далеко не із захватом. Парламент раптом відновив переговори з королем. Він вимагав від нього лише незначних поступок: передачі міліції під контроль парламенту на три роки і встановлення пресвітеріанського ладу церкви аж до скликання загальнонаціонального церковного Синоду.

Але угоді пресвітеріан з королем перешкодила співпраця левелерів (громадський рух за урівняння всіх людей в правах, виражав інтереси міських робітників, селян, орендарів) та індепендентів.

2 грудня армія увійшла до Лондона. Ферфакс з командуванням розмістився в королівському палаці Уайтхолл, солдати під проливним дощем розбили табір в Гайд-парку.

Одночасно армійські посланці захопили короля і перевезли його з острова Уайт у відокремлений замок на скелі Херст. Парламентські пресвітеріани, дізнавшись про це, ухвалили резолюцію, в якій говорилось, що король "переведений без відома і згоди парламенту". Після цього вирішено було обговорити умови договору з королем. 140 голосами проти 104 члени парламенту ухвалили, що є причини укласти з королем мир.

Проте їх намірам не судилося збутись. 6 грудня 1648 р., після того, як загін драгун під командуванням полковника Прайда зайняв вхід в парламент, була здійснена чистка палати громад від пресвітеріан. З парламенту було вигнано близько 150 депутатів. Частину їх ув'язнили.

Тепер в Довгому парламенті залишилося за списком близько вісімдесяти членів. Усі вони були індепенденти. Перешкод до суду над королем практично не лишилось.

Олівер Кромвель спочатку хотів залишити життя королю, однак згодом парламент розпочав звинувачувальний процес над Карлом І. Обійшовши спротив палати лордів, найбільш радикально налаштовані індепенденти та левелери засудили короля до страти. 30 січня 1649 р. Карлові I відрубали голову. Після цього в парламенті було скасовано палату лордів, Англію проголошено республікою. Законодавчу владу передано Довгому парламенту, виконавчу -- Державній раді. Але фактичним правителем країни став Кромвель.

Після страти короля і проголошення республіки до влади в країні прийшли індепенденти. Будучи фанатично віруючими, вони розпочали будівництво держави відповідно до свого тлумачення Святого Письма, як вони його розуміли.

Держава, на їхню думку, повинна будуватися на тих самих засадах, що й громади віруючих, тобто на основі ідеї суспільного договору, який передбачав взаємне визнання прав та обов'язків членів колективу чи громадян.

Крім того, індепенденти не терпіли будь-якого іншого тлумачення Святого Письма і тому одразу розпочали репресії проти інших релігійних сект. Найбільше постраждали дигери (“справжні урівнювачі”), які розорювали пустища, вважаючи, що вони не можуть бути чиєюсь власністю, а отже, є спільними. Дигери вважали, що в суспільстві всі мають працювати на спільне благо на чолі з вибраними наглядачами. У держави не повинно бути грошей, а за купівлю-продаж слід карати на горло.

Кромвель, ясна річ, не поділяв поглядів дигерів. Він був твердо переконаний, що приватна власність є невід'ємним правом кожної людини, а встановлення майнової рівності -- це порушення англійських традицій.

Інша секта -- левелери (“урівнювачі”), на чолі з Джоном Лільберном, стверджувала: оскільки перед Богом усі рівні, то слід для всіх встановити рівні права. З цього твердження випливали їхні вимоги: встановлення загального виборчого права для чоловіків, ліквідація палати лордів, скасування “гнилих містечок” (міста, які в минулому здобули право посилати своїх депутатів до парламенту, але згодом занепали) та ін. Урівнювачі оголошували народ джерелом влади. Левелери свого часу відіграли вирішальну роль у страті короля і в реформі парламенту. Але й вони зазнали гонінь і переслідувань.

Між тим на політичному горизонті знову стало неспокійно. Страта англійського короля викликала обурення в усій Європі. Дипломатичні стосунки з новою республікою були порвані. Свій офіційний протест Англії направили Франція, Іспанія, Австрія.

Росло невдоволення нижчих верств населення, чий економічний стан з кожним роком ставав усе більш важким. Застій, що тривав, в торгівлі і промисловості означав масове безробіття в Лондоні і інших промислових районах. Із-за недородів 1647 і 1648 рр. хліб для багатьох перетворився на недоступну розкіш.

Раз у раз з'являлися численні петиції, звернені до Державної ради. У них говорилось про низький рівень заробітної плати, про дороговизну продовольства і палива. Велика кількість селян і ремісників армійськими реквізиціями і солдатським грабежом була перетворена на пауперів. А солдатські грабежі дійсно прийняли великий розмах. Кромвелю навіть довелося відправити по усіх армійських підрозділах спеціальну прокламацію, в котрій за цю негідну поведінку назначалась смертна кара.

Непомірними залишались податки. Громадянська війна закінчилася, але уряд не квапився відміняти ні акцизних зборів, ні інших військових податків. Церковна десятина продовжувала стягуватись, не дивлячись на те, що була проголошена свобода совісті. З початку війни сильно підскочили ціни на м'ясо, сіль, тканини, вугілля.

Частими стали виступи в армії, підбурювані то дигерами, то левелерами. Однак, використовуючи розрізненість опозиції, Кромвель зумів розбити бунтівників поодинці.

Перемігши у громадянській війні, О. Кромвель з відданою армією здійснив каральні походи в Шотландію, яка визнала своїм королем Карла ІІ, сина страченого Карла І. Наступною жертвою стала Ірландія, католики якої допомагали англійському королю в боротьбі проти парламенту. Походи в Шотландію та Ірландію суттєво відрізнялися від династичних війн середньовіччя. Вони започаткували майбутню англійську колоніальну імперію.

Важливим для колоніальної експансії та морської першості став виданий 1651 р. Навігаційний акт, за яким усі товари, що потрапляли до Англії, могли перевозитися лише англійськими суднами або ж суднами країни-виробника. Цей акт, спрямований проти голландців, які вели посередницьку торгівлю, призвів до війни проти Голландії, в якій остання зазнала поразки.

З моменту проголошення республіки верховна влада в країні належала залишкам Довгого парламенту, в якому після всіляких “чисток” залишилися виключно індепенденти. Другою важливою силою в державі була армія, яка підкорялась особисто О. Кромвелю. Її багнети забезпечили проведення всіх тогочасних реформ.

Тривале правління Довгого парламенту викликало обурення населення, особливо армії, яка протягом значного часу не отримувала платні, тоді як депутати збагачувалися завдяки зловживанням під час продажу королівського майна. Армія вимагала нових виборів. Кромвель розігнав Довгий парламент і скликав конвент (Установчі збори), де були самі лише індепенденти. Цей конвент назвали “парламентом святих” (через побожність депутатів). “Святі” прийняли низку важливих реформ:

оголосили свободу совісті (віросповідань);

запровадили цивільний шлюб;

запровадили вибори священиків мирянами і скасували церковну десятину;

вирішили замінити стару (прецедентну) систему судочинства, що спиралася на закони різних часів, новою, заснованою на єдиному судовому уставі (кодексі), прийнятому 1653 р.

Проти таких реформ виступили священики, юристи, а також армія. О. Кромвель розпустив “парламент святих”. За згодою армії було прийнято нову конституцію (“Знаряддя управління”), розроблену комісією під керівництвом генерала Ламберта. Схвалена 16 грудня 1653 р. Державною радою, вона передавала всю владу Оліверові Кромвелю -- лорду-протектору Англії, Шотландії та Ірландії. Кромвель зосереджував у своїх руках усю виконавчу владу, діставав право затверджувати членів Державної ради, а також право збирати податки в розмірах, достатніх для утримання армії. Після цього в руках Кромвеля опинилося більше влади, ніж у короля напередодні революції.

Таким чином, протистояння короля та парламенту вилилось в громадянську війну, в якій буржуазія хотіла знищити всі перешкоди на шляху економічної свободи. Ця боротьба проходила під політичними та релігійними гаслами різних партій та сект і в результаті призвела до страти короля та проголошення республіки. Однак, в результаті постійних парламентських протиріч та соціальної нестабільності Олівер Кромвель зумів захопити одноосібну владу в державі.

2.2 Протекторат Олівера Кромвеля

Незважаючи на досягнення в зовнішній та внутрішній політиці лорд - протектор не міг повністю ігнорувати парламент.

Здавалося, все було зроблено для того, щоб новий парламент не став в опозицію Кромвелю, та все ж новий керівник держави в ньому не був повністю упевнений.

Відкриттю першого парламенту протекторату передували дві важливі події: видання ордонанса про повне державне злиття Шотландії та Ірландії з Англією і укладення вигідного миру з Голандією.

Парламент відкрився 3 вересня 1654 р. На відкритті Кромвель виголосив тривалу промову, яка тривала більше трьох годин.

Кромвель говорив про мир і процвітання країни, про вигідну дружбу з сусідніми державами, про панування на морях.

Проте після його промови парламент почав свою діяльність з того, що поставив під сумнів конституційні повноваження протектора. Не зробили його податливішим ні повторні умовляння Кромвеля, ні насильницьке видалення з його складу більше сотні депутатів, що відмовилися підписати заяву про визнання існуючого політичного порядку. 22 січня 1655 р. парламент був розпущений.

Проте услід за цим Кромвель виявився перед найгострішою проблемою - пошук засобів для поповнення казни.

При тому, що в 1654 р. прибуткова частина бюджету досягала величезної цифри в 1,5 млн. ф. ст., дефіцит в казначействі складав більше 500 тис. ф. ст. в рік. Для того, щоб якось стабілізувати бюджет, необхідно було різко скоротити витрати на утримання армії і флоту, але Кромвель і його офіцерське оточення повністю усвідомлювали те, що армія є основною опорою протекторату. Тому, незважаючи на настання довгожданого миру, в країні цілком зберігався обтяжливий податковий збір військового часу - акцизи, так зване щомісячне обложення і тому подібне. Все це робилося для того, щоб зберегти постійну армію, чисельність якої в 50-і роки дійшла вже до 60 тис. чол.

Завдяки цьому активною була і зовнішня політика лорда - протектора. "Якби я був на десять років молодшим, - говорив Кромвель, - не було б короля в Європі, якого я б не змусив тремтіти"[6, c. 186]. Він мріяв про хрестовий похід протестантів проти усіх католицьких сил, про світове панування своєї країни.

Але Кромвель був не лише мрійником, а в той же час і тверезим реалістом і розумним політиком.

Найголовнішим своїм зовнішньополітичним завданням він рахував встановлення союзу протестантських країн - Англії, Голандії, Швеції і Данії. Головна роль в цьому союзі, звичайно ж, відводилася Англії. Мир з Голландією, договори з Данією і Швецією сприяли вільному доступу англійським купцям в Балтійське море.

Голандії, яка була одним з найголовніших суперників Англійської республіки, Кромвель запропонував поділити сфери впливу у світі: Схід - сфера впливу голандських торговців, у Вест-Індії і Америці панує Англія, а в Європі і Африці вони користуватимуться рівними правами.

Але для повноцінного союзу протестантських держав не вистачало головного - економічної основи. Голандці ніяк не могли порозумітися з англійцями, коли мова заходила про розподіл сфер впливу, а ворожнеча між Швецією і Данією через деякий час переросла у війну.

Велике значення Кромвель надавав і встановленню стосунків між Англією і Францією, а також між Англією та Іспанією. Ці держави знаходилися у стані війни між собою, і кожна з них прагнула взяти в союзники англійців.

Кромвель вибрав Францію. Співпраця з нею, на його думку, давала великі вигоди, до того ж, Іспанію він вважав своїм "природним ворогом".

У листопаді 1655 р. договір з Францією, який проголошував мир, дружбу і співпрацю, набув чинності. Англія і Франція обіцяли не допомагати ворогам і "бунтівникам" іншої сторони, встановили безперешкодне ввезення в Англію французьких тканин і вин, а у Францію англійських вовняних і шовкових тканин.

Згідно з секретним пунктом договору, Франція брала на себе зобов'язання без згоди Англії не укладати миру з Іспанією.

Незабаром почалася війна між англійцями і іспанцями на морі. Адмірал Блейк полював за срібним іспанським флотом, а адмірал Пені захопив Ямайку.

Іспанія тут же наклала арешт на англійські кораблі і товари, що знаходяться в її портах і відкликала свого посла з Лондона.

Тим часом, англійська армія оволоділа містом Дюнкерк у Бельгії, що знаходився під владою Іспанії. Англійський флот розгромив іспанський біля Канарських островів, відкривши дорогу англійській торгівлі в Карибському і Середземному морях. “Ключі від континенту, -- казали про Кромвеля, -- висять у нього на поясі”[7, c. 197]. Між іншим, лорд - протектор переписувався з іншим відомим діячем, який теж прийшов до влади в результаті революції, - українським гетьманом Богданом Хмельницьким.

Тим часом росло невдоволення всередині країни. Затяжні війни виснажили казну. Купці були невдоволені припиненням торгівлі з Іспанією, армія - неотриманням платні і вся країна - великими податками.

Це спробували використовувати у своїх цілях "кавалери". У березні 1655 р. в декількох містах були розкриті роялістські змови, а в місті Солсбері спалахнув відкритий заколот.

Крім того, не припинили своєї активної діяльності левелеры і деякі радикальні секти. Особливо їх виступи почастішали в середині 50-х років.

В той же час, необхідно відмітити, що левелери 50-х років багато в чому змінилися. Вони переродилися в безпринципних змовників-терористів, які заради скинення Кромвеля готові були йти на все, навіть на угоди з роялістами і агентами іспанського короля.

Невідомо, до чого б могла привести їх діяльність, коли б не широко розгалужена шпигунська мережа, яку очолював друг Кромвеля і начальник його розвідки Джон Тердло.

З'явилися небезпечні симптоми, які нагадували переддень революції. Кромвель прекрасно розумів, чим все це може закінчитись, і незабаром ввів неприховану військову диктатуру.

Кромвель вирішив розділити Англію і Уельс на одинадцять округів, а на чолі кожного округу поставити генерал - майора - протектора в миниатюрі, на якого покладалися великі обов'язки. Генерал - майорами Кромвель призначив людей, котрих добре знав, своїх вірних соратників по громадянській війні - Десборо, Уоллі, Гоффе, Флітвуда, Ламберта. Втім, на таких посадах виявилися і випадкові люди, готові вислужитися за всяку ціну. В результаті в багатьох графствах надмірно поширилося шпигунство, наклепництво. Закривалися готелі, будинки, де грали в азартні ігри, таверни. Скасовувались кінні перегони, змагання гончих собак. В'язниці були переповнені.

Країна занурювалася в морок. Вона ставала другою Женевою часів Кальвіна - похмурою і підозрілою. У республіці запанував військово-поліцейський порядок. Не випадково протектор в одній зі своїх парламентських промов порівняв самого себе з "хорошим констеблем (поліцейським), який покликаний охороняти порядок в окрузі"[6, c. 189].

17 вересня 1656 р. відкрився другий парламент протекторату. Його депутати хотіли скачувати посади генерал - майорів, а потім запропонували Кромвелю посаду короля, оскільки це було історично прийнятним для Англії.

Так з'явилося заповітне бажання буржуазії і дворянства відновити в Англії монархію.

Проте проти монархії виступила офіцерська верхівка, яка не хотіла розлучатися зі своїм впливом в державі. Під її тиском Кромвель був вимушений відмовитися від королівського титулу. Проте це не перешкодило парламенту придати його влади характер фактично королівської. Титул протектора був оголошений спадковим в сім'ї Кромвеля. Вирішено було відновити верхню палату в складі не більше 70 і не менше 40 пожиттєво призначених протектором членів. Нова конституція була введена в дію 26 червня 1657 р.

В той же час і другий парламент протекторату не виявив великого бажання стати слухняним знаряддям в руках Кромвеля. Замість того щоб вотувати нові податки, депутати парламенту затіяли безкінечну суперечку про правомочність верхньої палати.

Навесні 1658 р. і цей парламент був розпущений.

Тим часом ситуація в Англії ускладнювалась. Війна з Іспанією не принесла величезних прибутків, через фінансову нестабільність Сіті відмовив державі в кредиті. Ніякі військові успіхи вже не в змозі були запобігти політичній кризі в країні. Уся система протекторату з неминучістю наближалася до реставрації монархії.

Тим часом стан Кромвеля різко погіршився. Він ослабів, його знобило. 24 серпня за вимогою лікарів Кромвеля перевезли в Уайтхол, а 2 вересня стало ясне, що хвороба не відступить. До ранку він втратив дар мови, а 3 вересня 1658 р. лорд - протектор помер.

Кромвель залишив своїм наступником сина Річарда. Проте останній не зумів довго протриматися при владі. На відміну від батька, він не мав ані політичного, ані воєнного обдаровання, а головне -- підтримки армії та парламенту. Він швидко перетворився на маріонетку генералітету і, зрештою, змушений був відмовитися від звання протектора. За цим сталася неодноразова зміна урядів.

Торгово-промислові та аристократичні верстви, занепокоєні можливими виступами населення, вирішили запросити сина страченого короля -- Карла ІІ. Командувач англійських військ у Шотландії генерал Монк, дійшовши згоди з Карлом ІІ, який жив у Голландії, запросив його на престол. У 1660 р. в Англії було здійснено політичну реставрацію -- відновлено правління династії Стюартів.

Таким чином, протекторат Кромвеля виявився військово-релігійною диктатурою. Ця диктатура трималася на авторитеті сили, пуританських уявленнях про життя та успіхах Кромвеля у зовнішній політиці. Однак, із реставрацією Стюартів не відбулося повного повернення до режиму абсолютної влади короля. Буржуазія опинилася при владі і стала впливовою силою в парламенті, було остаточно закріплено приєднання Шотландії та Ірландії до складу Англії.

Висновок

Таким чином, внаслідок буржуазної революції в Британії, яку історики називають пуританською, було покладено край правлінню Карла І, що керував Англією фактично як абсолютний монарх. Державу було проголошено республікою, в якій вирішальну роль протягом усього її існування відігравав Олівер Кромвель. У країні фактично було встановлено диктатуру, що спиралася на суворі пуританські ідеали. Після смерті О. Кромвеля англійці побажали відновити монархію, і на престолі опинився син страченого короля Карл ІІ Стюарт.

Яскравою особливістю Англійської революції було те, що в ній взяв участь прошарок нового дворянства, що по суті був нової буржуазією, який зі свого середовища виділив енергійних керівників революції (Кромвель та ін.).

...