Діяльність Володимира Мономаха до і під час великого княжіння в Києві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Володимир Мономах - переяславський та чернігівський князь

1.1 Дитинство та юні роки князя

1.2 Співправління з великим князем Всеволодом Ярославичем (1078-1093 рр.)

1.3 Боротьба з половцями на переяславському столі

2. Володимир Всеволодович - великий київський князь

2.1 Заходи по стабілізації економічного і політичного життя на Русі

2.2 Особливості зовнішньої політики державця

2.3 Сприяння розвитку культури, літературна діяльність князя

Висновок

Використана література

Вступ

На сучасному етапі продовжується поглиблене вивчення історії України, спостерігається пошук по виявленню «білих плям» - маловідомих фактів, забутих історичних постатей. На цьому фоні особистість великого київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха не викликає посиленого інтересу, оскільки його діяльність була яскраво висвітлена ще в часи Київської Русі. Однак, важливим є врахування періоду, в якому правив цей державець. То були часи початку занепаду Русі, про що свідчили постійні чвари між родичами - князями і періодичні напади кочівників на Русь, котрі скористались з ослаблення держави. Значущою стала та обставина, що князь Володимир Мономах зумів дати відпір половецьким ордам і призупинити розпад Русі. Врахування історичного досвіду з подолання держаних труднощів є актуальним в будь - який час.

Хронологічні рамки даного дослідження є досить конкретними - це роки життя великого князя від 1053 р. до 1125 р., хоча політичну діяльність Володимир Всеволодович розпочав у 1068 р.

Мета курсової роботи - окреслити роль Володимира Мономаха в політичному, економічному, військовому, дипломатичному, культурному житті Давньоруської держави того періоду.

Основними завданнями є: визначення особливостей розвитку Русі, характеристика діяльності Володимира Всеволодовича в різні періоди його життя, на різних князівських столах.

Предметом дослідження є діяльність Володимира Мономаха до і під час великого княжіння в Києві.

Об'єктом виступає розвиток Київської Русі другої половини ХІ - першої сверті ХІІ ст.

Джерельна база даного дослідження представлена досить непогано. В неї входить «Повість минулих літ» Нестора - літописця, де змальовано юні роки князя, багато місця відведено для опису князівських з'їздів, боротьби Володимира Всеволодовича з половцями. Автор схвально з точки зору християнської моралі оцінює діяльність князя. Прихід на київський стіл Володимира Мономаха описаний в Київському літописі, який і розпочинається з цієї події. Надалі йде розповідь про особливості правління державця.

Згадки про його часи є і в «Слові о полку Ігоревім», «Слові про загибель руської землі» і навіть в половецьких народних піснях.

Важливим є і той факт, що Володимир Мономах єдиним з великих князів залишив мемуари, які були викладені в «Повчанні дітям» і частково в «Листі до Олега Святославича».

На основі цих творів, а також державних актів (внесок князя до Руської правди) історики могли скласти картину правління Володимира Мономаха. Так, М. Костомаров зазначав, що «довкола його імені обертаються майже всі відомі події руської історії в другій половині XI та в першій половині XII століття»[14, с. 42]. М. Грушевський вказував, що князь Володимир Всеволодович був «князь сильний і політик добрий, умів тримати Київ в своїх руках, і так само його син Мстислав» [5, с. 89].

В радянській історіографії давалась також позитивна оцінка діяча, котрий намагався зберігати Русь як єдину державу.

Сучасні науковці, які комплексно вивчають історію України, описують діяльність князя в рамках вивчення історії Русі. Провідними вченими в давньоруському періді на сьогодні є П. Толочко та О. Толочко, які розглядають постать Володимира Мономаха в монографії «Київська Русь»[21]. В цій книзі подано спробу дати характеристику діяльності князя з огляду на тогочасні традиції, спосіб життя, мораль.

Таким чином, завдяки значній джерельній базі та працям відомих вчених можна отримати історичний опис діяльності великого київського князя Володимира Мономаха.

1. Володимир Мономах - переяславський та чернігівський князь

1.1 Дитинство та юні роки

В історії України знайдеться небагато постатей, які в скрутні для держави часи зуміли знайти вихід із кризової ситуації, долати труднощі заради єдності і миру, використовуючи як військові, так і дипломатичні заходи. Серед них - визначний діяч Давньоруської держави, полководець, письменник і мислитель великий київський князь Володимир Мономах. Він зумів на певний час об'єднати майже всі руські князівства, призупинити розпад держави.

Своїм народженням Володимир був зобов'язаний війні, що спалахнула 1043 р. між двома великими державами середньовіччя: Візантією і Київською Руссю. Одним з її наслідків став династичний шлюб дочки грецького імператора Константина IX Мономаха Анастасії (Марії) з улюбленим сином Ярослава Всеволодом. Їхній син отримав три імені - Василій - християнське, Володимир - слов'янське і Мономах - на честь діда - візантійського імператора.

Всеволод був п'ятим сином Ярослава Мудрого. Саме його великий князь любив більше всіх і не приховував цього. Навіть у заповіті Ярослав Мудрий вказав, що якщо Всеволодові доведеться по черзі услід за братами зайняти трон великого князя Київського, то наказав поховати сина в Софійському соборі біля його власного саркофага. Відносно старших синів Ізяслава і Святослава такої приписки зроблено не було. Заповіт 1054 р. Ярослава ввів новий порядок престолонаслідування на Русі - черговий, за яким трон наслідувався не від батька до старшого сина, а переходив до старшого в роду, найчастіше від брата до брата. Після смерті Ярослава Мудрого київський стіл дістався його старшому синові Ізяславу, чернігівський - Святославу, переяславський - Всеволодові.

Маленький княжич Володимир народився в Києві ще за життя діда. Всеволод Ярославович славився своєю любо'ю до знань, і, "сидячи удома", як писав пізніше Мономах, вивчив 5 мов. Швидше за все це були (крім рідної руської) грецька (рідна мова його дружини), латинська, половецька і англо-саксонська (на якій говорила його невістка Гіта, дочка останнього англосакського короля Гарольда II, перша дружина Володимира Мономаха). Усе життя князь Всеволод збирав книги, оточив себе мудрими мужами і ченцями. Про дитячі роки його сина мало відомо. Можна припустити, що вони протікали так само, як у інших княжичів. У віці 3 років пройшов Володимир постриження. Це був звичай посвячення маленької людини зі знатної сім'ї в чоловіки. Зазвичай батько дарував дитині коня, сам його на нього усаджував. Потім княжичеві відстригали пасмо волосся на знак того, що він став дорослим. Влаштовували бенкет. Винуватцеві урочистості вручали дорогі подарунки. У 7-8 років княжича починали вчити Закону Божому, грамоті, рахунку, військовій справі. По "Ізборниках" знайомили зі світовою і рідною історією. Розважався княжич полюваннями і бенкетами з батьківською ближньою дружиною.

Швидше за все, до 13 років Володимир майже безвиїзно жив в місті свого батька Переяславі. Переяславське князівство було південним прикордонням Русі з Великим Степом. Після розгрому Ярославом Мудрим печенігів в степовому просторі пройшла зміна тюркських кочових орд. Значна частина печенігів відкочовувала до Дунаю, де була прийнята Угорщиною. Ті, що залишилися, перетворилися на дружнє Русі автономне населення. Південніше тимчасово розташувалися торки, яких швидко витіснили численні племена кипчаків, яких прозвали на Русі половцями від староруського слова "полова" - свіжоскошена солома - за незвичайний для тюрків світлий колір волосся.

В 13 років по волі батька Володимир став князем ростовським і на чолі власної дружини відправився через дрімучі муромські ліси в північно-східні володіння стольного Києва. З часом князь розширив і зміцнив новими фортецями Ростов і Суздаль. У останньому поставив кам'яний собор Успіння Богородиці - перший кам'яний храм Ростово-Суздальської землі. Почав закладати нові міста - Володимир - на - Клязьмі, Клещине містечко на Переяславському озері, будував і заселяв села. 60-90-і рр. XI ст. виявилися нещасливими для Київської Русі. З 1068 р. її безперервно атакували половці. Невідомо, чи брав участь 15-річний Мономах в невдалій спробі Ярославичів відбити перший похід кочівників на Русь в 1068 р. Але про нечуване розорення руської землі в ході цього нашестя на чолі хана Шарукана Володимир безумовно знав. Усе лісостепове прикордоння Русі було спустошено. Половці спалювали селища, захоплювали худобу, майно, викрадали полонених. Натовпи біженців спрямувалися вглиб Русі. Володимир Мономах приймав біженців, надавав їм пільги, будував для них містечка і села.

У 1073 р. великим князем Київським став Святослав Ярославович. Разом із Всеволодом, князем Переяслава, Святослав змусив Ізяслава втекти до Польщі, звідки родом була його дружина, дочка польського короля. До своєї смерті в 1076 р. Святослав сидів в Києві. Всеволод отримав від великого князя Святослава Чернігів. Так де-факто сімейство Всеволода стало самим "багатоземельним" в роду Рюриковичів.

За наказом великого князя Святослава і батька в 1073 р. Володимир Мономах виконав дуже важливе і важке дипломатичне завдання. Йому потрібно було примирити нового володаря великого київського столу і польську корону. Адже саме в Польщі сховався у родичів дружини скинений Ізяслав. Мономах блискуче виконав це доручення.

У 1076 р. Володимир з двоюрідним братом Олегом Святославичем вже воював за Польщу проти чехів. Тут вперше розкрився талант Мономаха як воєначальника. Похід тривав 4 місяці. Руські дружини билися в Сілезії, пройшли через Глогову (Глогау), дісталися до Бемервальда (Чеського лісу). Після укладення миру між Польщею і Чехією, Володимир і Олег виявилися у скрутному становищі. Польський король вирішив не розплачуватися з ними за їх допомогу. Цим віроломством він нічого не виграв. Молоді князі не дозволили себе ображати. Як істинні сини свого віку вони почали "пустошити" володіння норовливого союзника, обложили місто Глогов і не пішли з Польщі, доки король не прислав їм 1000 гривен срібла (близько 100 кг) і інші дари. З цією даниною і іншою військовою здобиччю брати повернулися на Русь.

Саме в цей час у Володимира народився син. Дружина Мономаха - Гіта - дочка останнього англо-саксонського короля Гарольда - назвала первістка Мстиславом. Саме він продовжив політику батька і в майбутньому його прозвали Великим. Хресним батьком новонародженого став Олег Святославич. Через рік, у 1077 р. Володимир воював із полоцьким князем Всеславом, котрий не бажав коритися київському князеві.

1078 р. помер Святослав. Ізяслав, скориставшись з нагоди, на чолі польських військ повернувся до Києва. На думку істориків, Всеволод, не будучи хорошим воєначальником, віддав Київ братові. Однак, завдяки дипломатичним здібностям, у нього залишився чернігівський стіл на додачу до переяславського, ростово-суздальського і новгородського, де сиділи його сини і внук. Таким чином, родина Всеволода стала найбільш впливовою на Русі.

У 1078 р. Ізяслав Київський і Всеволод послали Володимира проти давнього супротивника Ярославичів Всеслава Полоцького. Мономах здолав Всеслава і спалив Полоцьк. Однак, в цей же час проти Всеволода повстали сини покійного Святослава, які бажали залишити Чернігів за собою. У цьому протистоянні батькові Мономаха вирішив допомогти Ізяслав Ярославич. 3 жовтня 1078 р. на Нежатиній Ниві сталася вирішальна битва.

Святославичі програли битву. Гліб Святославич був убитий, його брати Давид, Роман і Олег втекли. Загинув і великий князь Київський Ізяслав Ярославич. За принципом престолонаслідування Ярослава Мудрого наступним кандидатом на київський стіл після братів Ізяслава і Святослава ставав Всеволод. З цього часу для Володимира почався новий етап у його діяльності.

Таким чином, ще в юні роки Володимирові Всеволодовичеві довелося вирішувати проблеми державного рівня, проявляти себе на полі бою. Мономах зарекомендував себе як вправний воєначальник і розумний політик. Досвід, набутий в цей час, знадобився майбутньому великому князеві.

1.2 Співправління з великим князем Всеволодом Ярославовичем (1078-1093 рр.)

Володимир Мономах зумів відразу ж "впокоїти" тих, хто міг продовжити боротьбу проти його батька. З одного боку це були Святославичі, з іншого - Всеслав Полоцький. Роман і Олег Святославичі, що з'явилися на Русі з половецькою підтримкою, були розбиті. Роман загинув, а Олег втік у візантійські межі, потім закріпився в Тмутаракані. Володимир Мономах тим часом вже йшов на Всеслава, що тримав в облозі Смоленськ. Дізнавшись про наближення Мономаха, полоцький князь підпалив Смоленськ і відступив без бою у свою землю. Володимир переслідував його і там, спустошуючи володіння супротивника. У 1079 р. він повторив вторгнення в Полоцьке князівство і взяв Мінськ. Все це відбило бажання у Всеслава відвойовувати у великого князя Київського Всеволода "його" території. У 1080-1092 рр. Володимир Мономах воював з торками. У результаті цей степовий народ, що жив в південному прикордонні Русі, став союзником Києва. Разом із залишками печенігів і берендеїв торки склали союз Чорних клобуков, своєрідну автономну по відношенню до Києва кочову прикордонну варту Русі.

В ході усіх цих звершень головною резиденцією Мономаха в 1078-1094 рр. був Чернігів. Звідси Володимир йшов в "великі шляхи" (військові походи), сюди він повертався. У Чернігові за наказом Володимира Всеволодовича був побудований розкішний на ті часи кам'яний князівський терем, а в іншому місті Чернігівської землі Любечі Мономах заклав потужний замок.

Пізніше у своєму "Повчанні дітям" Володимир Мономах часто звертався до чернігівського періоду свого життя: "Те, що міг би зробити мій дружинник, я робив завжди сам і на війні і на полюванні, не давав собі відпочинку ні вночі, ні вдень, незважаючи на спеку або холоднечу. Я не покладався на посадників і биричів, але сам стежив за усім порядком у своєму господарстві. Я піклувався і про облаштування полювання, і про коней, і навіть про ловецьких птахів, про соколів і яструбів" [29].

Полювання князя з дружиною в ті часи було не менш важливою і престижною справою, ніж війна або бенкет-рада з дружиною. Ідеальний, в сприйнятті русичів того часу, князь повинен був в усіх цих справах виявлятися першим. Тому Володимир не без гордості згадував свої мисливські подвиги під Черніговом: "Ось коли я жив в Чернігові, я своїми руками стриножив в лісових пущах три десятки диких коней, та ще коли доводилося їздити по степу, то теж власноручно ловив їх. Двічі тури піднімали мене з конем на роги. Олень бив мене рогами, лось ногами топтав, а інший бив; дикий вепр зірвав у мене зі стегна меч, ведмідь укусив мені коліно, а рись одного дня, стрибнувши мені на стегна, повалила разом з конем"[29]. На одному з полювань упустив князь золотий амулет-змійовик, який був виявлений лише в 1821 р.

Сидячи в Чернігові, Володимир постійно знаходиться біля батька, являючись, по суті, його співправителем. "З Чернігова я сотні разів скакав до батька в Київ за один день, до вечірні"[29], - можна прочитати в "Повчанні" Мономаха. Як і батько, Володимир боровся за максимальне зосередження руських земель під рукою київського князя, вважаючи, що тільки так можна добитися зміцнення центральної влади над усією Руссю, припинити усобиці, які при Ярославичах стали звичною рисою внутрішнього життя країни. Родове старшинство заради цього мало бралось до уваги. Старший в порівнянні з Володимиром Святополк Ізяславович сидів в маленькому Турові, тоді як його молодший зведений брат Ростислав, що не досяг і 10 років, управляв третім за старшинством столом в Переяславі.

Політика стягування земель під руку сім'ї Всеволода і успішні військові рейди Володимира Мономаха проти "неслухів" давали свої результати. Русь, що стояла на порозі політичної роздробленості, зберігала єдність.

Проте головну загрозу єдності Русі і центральної влади великого князя складали тоді не Ізяславичі, що сиділи на малих волостях, і не поріділі нащадки Святослава. Раніше усіх відокремилася і прагнула до незалежності велика західна частина Русі - Полоцька земля. Там з часів Володимира I сиділи нащадки його сина Рогволода. Вже в 1067 р. Ярославичі воювали з полоцьким князем Всеславом, який намагався збільшити свої володіння, віднявши у Ярославичів Новгород. Війна йшла з граничною жорстокістю з обох боків. За великого князювання Всеволода Володимиру Мономаху довелося не раз стикатися в бою зі Всеславом і його полочанами.

Кінець князювання Всеволода був невдалим. Неврожаї протягом декількох років викликали голод, хвороби і мор. Половці нападали невпинно, і навіть Володимир Мономах - кращий руський полководець тих років - не міг зупинити їх натиск.

В ті часи населення Русі усі успіхи і невдачі пов'язувало зі своїми князями. Померлий в 1093 р. Всеволод залишив в цьому сенсі незавидний спадок. По смерті великого князя кияни не захотіли бачити на престолі його фактичного співправителя Володимира. Вони покликали в Київ спадкоємця "по черзі" - Святополка Ізяславовича Турівського. Сидячи в невеликому Турові, Святополк мав дружину в 800 чоловік. Ця сила ні в яке порівняння не йшла з військовими можливостями Володимира Мономаха, що контролював Чернігів, Переяславль, Новгород і землю Ростово-Суздальську. Але Мономах не став воювати з двоюрідним братом. Володимир пішов княжити у Чернігів, не бажаючи починати нові усобиці.

Отже, будучи сином великого київського князя Всеволода, Володимир мав значний вплив на державні справи, брав участь у вирішенні всіх найважливіших питань. Однак, в силу традицій престолонаслідування, порядку старшинства, і не бажаючи вести братовбивчі війни, Мономах уступив київський стіл після смерті батька своєму двоюрідному братові.

1.3 Боротьба з половцями на переяславському столі

Великий князь Київський Святополк II Ізяславович виявився жадібним, хитрим і одночасно слабким політиком. Він не міг впоратися з тими внутрішніми і зовнішніми проблемами, які постали перед Руссю у кінці XI ст. Згасала міжнародна торгівля Європи з Візантією, яка протягом останніх двохсот років була головним джерелом багатства руської держави, її князівсько-дружинної і міської еліти. Вигода від міжнародної торгівлі змушувала всіх триматися Києва, що контролював шлях "З варяг у греки". Новим джерелом прибутків князів і знаті тепер ставала вотчина. Проте "осідання князів і старшої дружини на землю" роз'єднувало раніше єдину еліту, прив'язувало її до тих областей, де розташовувалися її земельні володіння. Загальні інтереси розпадалися. На зміну їм йшов місцевий патріотизм, породжує часті міжусобні війни. З падінням торговельних прибутків зникли дружини "варягів із-за моря", які раніше були частими союзниками київських князів в їх військових конфліктах із зовнішніми і внутрішніми ворогами. А тим часом степові кочівники половці в 60-90-і рр. XI ст. з незмінним успіхом здійснювали свої щорічні вторгнення в руські межі. Це був складний час, коли єдина держава доживала своє, а нова політична система незалежних руських князівств ще не народилась.

В цей період для Володимира Мономаха після смерті батька серйозним випробуванням стала битва на Стугні, котру він програв. Новий великий кивський князь Святополк ІІ бажав виправдати довіру тих, хто допоміг йому зійти на престол, і організував похід проти половців. Аргументи Мономаха щодо замалої кількості русичів не були вислухані. Щоб не заслужити слави боягуза Володимир Всеволодович взяв участь у битві разом зі зведеним братом Ростиславом. Однак, за повідомленням літописця, під час бою полки киян запанікували і відступили, надавши половцям значної переваги. Битва була програна, Ростислав потонув у річці, Володимир, намагаючись врятувати його, ледь не загинув і сам. Ватаги кочовиків безкарно спустошували сільські округи Києва і Чернігова. Так Володимир залишився єдиним із спадкоємців Всеволода Ярославича.

Безумовно, Володимир Мономах був сином свого часу. У 1093 - 1113 рр. окрім половецької загрози його турбували дві проблеми: він зводив села і будував укріплені міста в землі Ростово-Суздальській, розселяючи по ній захоплених в міжусобицях полонених та ворогував з двоюрідним братом Олегом Тмутараканським за Чернігів. Але не ці справи князя літописці поставили йому в заслугу. Вони підкреслювали те, що захист Руської землі від половців Володимир, на відміну від багатьох інших князів, поставив вище за всі свої особисті амбіції. Заради боротьби з половцями він знайшов, врешті-решт, компроміс зі своєю ріднею, переконав усіх об'єднати сили, і повів це спільноруське воїнство на Великий Половецький Степ.

Показовим в цьому плані був підсумок його боротьби за Чернігів з Олегом Святославичем. Той, будучи старшим за Мономаха по родовій лінії, вимагав віддати Чернігів - "отчину його батька Святослава". Тмутараканська дружина Олега була занадто мала, щоб підкріпити цю вимогу, і Олег для війни з Мономахом водив на Русь половців. Після поразки на Стугні Олег з половцями взяв в облогу Чернігів. Платою кочівникам за допомогу служив дозвіл Олега грабувати половцям сільську округу міста, яке сам Олег називав "своєю отчиною". У 1094 р. Володимир був змушений покинути Чернігів. Можливо, у нього не вистачило сил, щоб здолати Олега. Або ж Мономах вирішив не губити руських людей (літописець відмітив його пояснення щодо половців - "не хвалитися поганим"), тим паче, що черговий порядок престолонаслідування, введений Ярославом Мудрим, в цій суперечці був явно не на його стороні. русь мономах політика економіка

Головною резиденцією Володимира Мономаха з 1094 р. до заняття ним київського престолу в 1113 р. стало місто його дитинства - Переяслав. Прикордонне зі Степом положення змушувало Володимира концентруватися, передусім, на відбитті половецького натиску.

У 1095 р. Володимир був вимушений укласти мир з ханами Ітларом і Китаном, виплатити їм данину і віддати свого сина Святослава в заручники. Хани і їх оточення розташувалися в Переяславі і бенкетували, святкуючи таке вигідне для них завершення справи. Тим часом Володимир радився з дружиною. Його воєвода Ратибор з синами, а також київський боярин Словята радили покінчити з ханами, замкнувши їх в залі для бенкетів і перестріляти через люк в стелі. У виправдання такого ходу говорили: половці самі часто порушують договори. У результаті так і вирішили. Ітлар, Китан і їх найближче оточення були вбиті. Дружинники Мономаха зуміли неушкодженим визволити княжича Святослава. Воїни ханів були розбиті.

Хани Тугоркан і Боняк, що невдало сходили на Візантію, вирішили атакувати Русь. Боняк з ходу вторгся на Київщину в травні 1096 р. Святополк і Володимир Мономах тоді були зайняті боротьбою з Олегом Святославичем. Скориставшись цим, Боняк розграбував сільську округу Києва, спалив князівський терем в Берестові. Одночасно з Боняком в переяславських володіннях Мономаха на східному узбережжі Дніпра безчинствував хан Куря. Успіхи Боняка і Курі прискорили вторгнення на південь Русі ще одного половецького вождя Тугоркана з сином. 31 травня він взяв в облогу Переяслав, але вже 19 липня полки, ведені Володимиром Мономахом і Святополком Київським, розбили кипчаків у Зарубинського броду на Дніпрі. Тут загинув хан Тугоркан (Тугарин Змійович руських билин). Тіло Тугоркана знайшов і поховав у Берестові великий київський князь Святополк. Після розгрому Тугоркана русичі вперше захопили у своїх степових супротивників безліч полонених, худоби і іншої здобичі. Поразка і смерть Тугоркана змусила Боняка і Курю покинути руські межі, але йшли вони з великою здобиччю і полоном.

В ході цих битв Олег Святославович не збирався допомагати братам, він залишався союзником половців. У відповідь Мономах і Святополк змусили покинути Олега Чернігів. Останній почав спустошувати Ростово - Суздальські землі, в одній із сутичок загинув син Мономаха. Врешті-решт, Олег Святославович був розбитий своїм хрещенником - сином Володимира Всеволодовича Мстиславом. Хрестоматійною стала реакція Мономаха на цю подію. Замість помсти він звернувся з листом до Олега, де закликав до примирення і прохав брата припинити "дружбу" з половцями заради безпеки руських земель.

Боротьба з степовиками і справді була тяжкою. У 1097 р. вони здійснили новий натиск на Південну Русь. 19 червня 1097 р. Володимир Мономах і Святополк II Київський розбили одне половецьке військо на річці Трубіж, але інша степова орда розграбувала київські передмістя. Це лихо змусило всіх старших князів зібратися на з'їзд в Любечі. Князі усвідомили необхідність об'єднання перед натиском Степу. На думку істориків, Мономах хотів у ході з'їзду повернути чернігівські землі. Однак, цього не сталось. Рішення з'їзду -"Кожен тримає отчину (тобто володіння батька) свою!" закріпило за Олегом і його братом Давидом Чернігівські і Новгород-Сіверські землі. Проте в іншому важливому для Володимира Мономаха питанні - осмисленні князями необхідності спільної боротьби усіх проти половців, був зроблений крок вперед. "Навіщо губимо Руську землю, самі між собою влаштовуючи розбрати? - запитували князі. - А половці землю нашу несуть сильно і раді, що між нами йдуть війни"[15, c.197]. Рішення з'їзду - "Кожен тримає отчину свою!" не викоренило міжусобиці, але стало однією з передумов можливості організації спільних загальнокнязівських походів на Великий Степ.

Думку про організацію спільноруських походів проти половців Мономах розвивав на князівських з'їздах: Вітичевському 1100 р. і Долобському 1103 р. Після Долобського з'їзду відбувся - в тому ж 1103 р. - перший такий похід. Полки практично усіх знатних руських князів зібралися в урочищі Сутень на Дніпрі, i 4 квітня 1103 р. завдали поразки половцям. Загинули хан Урусоба і 19 інших половецьких правителів.

У 1107 р. кипчаки спробували завдати удару у відповідь. У травні хан Боняк оточив місто Лубен в Переяславському князівстві Монамаха. Володимир, об'єднавшись зі Святополком Київським, відігнали степовиків від Лубен. Кинувши здобич, половці повернули в степ. Боняк вступив в переговори з руськими князями. Уклали мир, підкріплений династичними шлюбами: син Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) узяв в дружини дочку хана Аепи; на її сестрі одружився і син Олега Чернігівського - Святослав. Оскільки половці не мали держави, мир з ними не міг бути довгим. Якщо одні хани і дотримували його, то інші не вважали себе пов'язаними цим договором. Напади кочівників відновилися. Далі послідували спільноруські походи 1109, 1110 і 1111 рр.

Особливо спустошливим для кипчаків і звитяжним для русичів став похід 1111 р. Ряд ханів збиралися завдати Русі нового удару. Проте невелика дружина воїнів Володимира Мономаха на чолі воєводи Дмитра зробила вилазку в Степ і розвідала плани супротивника. 26 лютого 1111 р. у Великий Степ під керівництвом Мономаха рушили майже усі руські князі, включаючи Святополка Київського. Попереду воїнів тоді їхали священики. Вони читали біблейські тексти, співали псалми і несли хрести. В глибині Половецького степу русичі захопили столицю кипчаків Шарукань і місто Сугров. Шарукан намагався відвести основні сили степовиків, але 26 березня 1111 р. русичі їх нагнали. Битва на Сальниці завершилася повною перемогою. Літописці запевняли, що звістка про розгром "поганих" (язичників-половців) дійшла до Польщі, Чехії, Угорщини і самого Риму. Деякі історики називають похід 1111 р. "хрестовим походом" Мономаха на степовиків[30].

В ході руського натиску на Великий Степ зазнали поразки знамениті хани Боняк і Куря. Загинув Шарукан - ворог і зять великого київського князя Святополка II (у 1095 р. для укладення миру після розгрому на Стугні Святополк змушений був поріднитися зі степовим вождем). У боротьбі з половцями Володимир Мономах був нещадний. Він навіть не відпускав за викуп полонених ханів і знатних половців, наказував їх страчувати. Жах охопив Половецький Степ. Половецькі матері за версією автора "Слова про погибель руської землі" лякали дітей ім'ям Мономаха.

З внутрішньополітичних перемог варто відмітити його безперечний вплив в Новгороді. Це місто, головний суперник Києва, за спільноруською значимістю не входило в старшинство міст, які за задумом Ярослава Мудрого повинні були переходити по родових сходах. У Новгороді зазвичай сидів син великого князя Київського. У 1102 р. Святополк спробував посадити новгородцям свого сина, щоб той замінив сина Володимира Мономаха, що сидів на новгородському столі, - Мстислава. "Якщо у твого сина дві голови, - відповіли новгородці, - то присилай його нам"! У результаті Новгород залишився за первістком Мономаха.

Таким чином, не будучи великим київським князем, і віддавши Чернігів своєму двоюрідному брату Олегу Святославичу, Володимир Мономах завдяки організації вдалих загальноруських походів на половецький степ, став відігравати головну роль в політичному житті країни. Його авторитет значно зріс, саме його народ Русі вважав реальним правителем, здатним принести мир і захист державі.

2. Володимир Всеволодович - великий київський князь

2.1 Заходи по стабілізації економічного і політичного життя на Русі

1113 р. став вирішальним в житті переяславського князя. Цей рік розпочався із дивного знамення. 19 березня сталось затемнення сонця, а через 10 днів спостерігалось ще й затемнення місяця. Все це нагадувало небесні знаки, які передували заворушенням 1068 р., тому ці астрономічні події літописець пов'язав зі смертю Святополка Ізяславича[15, c.204].

Одразу після Великодня великий київський князь занедужав і через кілька днів, 16 квітня 1113 р., помер. Його привезли в човні з Вишгорода і поховали в заснованому ним Михайлівському соборі.

Смерть великого князя Святополка II викликала в Києві повстання проти лихварів, яким протегував великий князь, можливо, отримуючи за те частину їх прибутку. За "купу" (займ) лихварі брали 200-300%. Боржники змушені були продавати дружин, дітей, а потім і себе на сплату боргів. Це торкнулося сотень родин. Вони втратили свободу: з "людей" (так староруський кодекс законів "Руська Правда" іменував вільних) перетворювалися на "закупів" (залежних боржників), а ще гірше в "челядь" (рабів). Також князя підозрювали у спекуляціх із сіллю, яка в ті часи була стратегічно важливим продуктом для населення.

Ще перед повстанням кияни вислали делегацію до Переяславля, пропонуючи Мономахові київський стіл. Однак, Володимир Всеволодович відмовився. Він поважав рішення Любецького з'їзду, за яким Київ перетворився на отчину (спадкове володіння) нащадків Ізяслава Ярославича. Син померлого Святополка Ярослав сидів на Волині, йому належало стати законним спадкоємцем батька.

Тим часом заворушення в Києві зростали. Спочатку було розграбовано двір Святополкового тисяцького Путяти, далі народний гнів поширився на лихварів, багато з яких були перебиті. Хаос, що панував у Києві, і небезпека для життя і майна заможних міщан та бояр змусили останніх вдруге звернутися до Мономаха із запрошенням на великокнязівський стіл. Літопис оповідає, що городяни лякали Володимира Всеволодовича люттю черні, що могла загрожувати і монастирям. Крім того, делегати, згідно букви літопису, нагадали князеві, що в Києві сиділи його дід Ярослав Мудрий і батько Всеволод Ярославович. Володимир Мономах погодився, зважаючи на обставини, і зайняв великокнязівський стіл у віці 60 років. У Києві відбулась урочиста зустріч, повстання почало вщухати. Ніхто з князів, навіть Олег Чернігівський, який був старшим від Мономаха за родовим рахунком, не чинили опір такому результату справи.

Мономах швидко вирішив проблему боржників. Він видав новий закон "Статут про рези" (відсотки). Відтепер ніхто не міг брати із закупів (боржників) вище 50% річних і тримати насильно їх на своєму дворі в працівниках, якщо вони просили відпустити їх, щоб знайти кошти для повернення боргу. Закупи, що три роки пропрацювали на кредитора, вважалися такими, що сплатили борг і рези по ньому. На думку російського історика І. Фроянова, цей законодавчий акт зменшив соціальну напругу в давньоруському суспільстві[25, c.138].

На велике князювання Володимира Мономаха в Києві (1113-1125), а потім і його старшого сина Мстислава (1125-1132) приходиться період останнього посилення центральної влади в Київській Русі. Згідно з думкою відомих українських істориків П. Толочка та О. Толочка Володимир Всеволодович "…виявився потрібною людиною в потрібному місці. Він на голову перевищував усіх своїх сучасників і взагалі був особистістю незрівнянно ширших обріїв, ніж це, на жаль, ставало нормою для Русі"[21, c. 211].

Продовжуючи лінію, яку вів свого часу його батько Всеволод Ярославич, Володимир Мономах прагнув зосередити в руках своєї сім'ї найбільшу кількість староруських столів. До 1125 р. близько трьох чвертей усіх волостей Русі значилися за Володимиром і його синами. Зокрема, Володимир віддав київське передмістя Білгород своєму первістку Мстиславу (1117). У Новгороді затвердив внука - Всеволода Мстиславича (1118). Синам Мономаха дісталися Турів (1113) і Володимир на Волині, звідки був вигнаний Ярослав, син Святополка II. У 1119 р. Володимир Мономах опанував Мінськ. Спроби ряду князів військовим шляхом протистояти такій політиці централізації не увінчались успіхом. Скажімо, Ярослав Святополчич намагався відвоювати в Мономаха Волинь в союзі з угорцями, поляками і галицькими Ростиславичами, проте програв і загинув в 1123 р.

Не забував великий князь і про степових сусідів Русі. Його син Ярополк, який відвагою і військовими талантами нагадував свого пращура Святослава Ігоревича, двічі ходив в Степ. У 1116 р. він захопив 3 половецькі міста. Коли ж Володимир Всеволодович відправив його до Степу наступного разу, молодий князь просто не знайшов половців. Вони відкочовували чимдалі від Київської Русі: до Волги, Азовського моря, а орда хана Отрака, переваливши Кавказький хребет, пішла служити грузинському цареві Давиду Будівнику. Половці затихнули і до кінця життя Володимира Мономаха не турбували Русь. Разом з тим, син великого князя від другого шлюбу Юрій Долгорукий був одруженим на доньці половецького хана Аепи. Таким чином, Володимир Мономах намагався підтримувати мир на русько - половецькому кордоні не лише військовими засобами.

Стабілізація політичного життя, припинення князівських усобиць з незмінною присутністю половців, безпека державних кордонів сприяли покращенню життя простих людей і економічного становища в цілому.

В Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян. В цей час у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини. Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на власності вільних селян --членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність значної кількості незаселеної, господарське неосвоєної землі, що сповільнювало феодалізацію.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько- адміністративним і військовим центром було укріплене феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації: управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживання.Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і придбання товарів, що не вироблялися у господарстві.

XII--XIII ст. в історії Київської Русі стало періодом розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд, планування, архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і

торгівля. Літопис "Повість временних літ" нараховує на Русі в IX--Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст. -- близько 60.

Структура міста в Київській Русі мало чим відрізнялася від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був "торг" -- ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.

Активною була і зовнішня торгівля. Письмові джерела подають відомості, що руські купці в Х--XII ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, Придунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції,

Італії і навіть Іспанії. Добиралися туди переважно сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сировину. Русичі завозили в Західну

Європу товари свого традиційного експорту.

У XII--XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривня(срібні зливки масою 160 - 500 г). Ця форма грошей свідчила про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну.

Хоча гривня і була основною фінансовою одиницею, археологи виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в XI--XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50% боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113 p. "Статуту про рези" стала свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку.

Таким чином, період великого княжіння Володимира Всеволодовича на Русі став періодом припинення князівських усобиць шляхом концентрації земель в руках родини Мономашичів. Із приходом до влади Володимир Мономах полегшив становище боржників, продовжував боротьбу з половцями. Стабілізація політичного життя і припинення воєн сприяли економічному розвитку.

2.2 Особливості зовнішньої політики державця

Після подолання розбрату на Русі, поліпшення економічного життя та відсічі половецьких набігів слава та авторитет великого київського князя значно зросли. Внаслідок цього Володимир Всеволодович активніше, ніж його попередники, виступав як дипломат.

Вперше за багато десятиліть Мономах почав втручатись у візантійські справи. Дочка Володимира Марія була видана за Леона Діогеновича (невідомо, на думку істориків, за справжнього сина імператора, чи за авантюриста і самозванця, який прибрав його ім'я). Скоріше всього, інозмець видава себе за померлого сина візантійського імператора Романа IV Діогена. Самозванець вів війну з діючим імператором Олексієм І Комніним. Коли цей Леон спробував був 1116 р. облаштуватися в подунайських провінціях Візантії, Мономах надав йому дієву допомогу. Діогеновичу піддалися кілька міст, але в Доростолі його було підступно вбито "двома сорочининами", як гадав літопис, підісланими імператором Олексієм Комніним. Для Мономаха, втім, захоплені землі вже були своїми (не виключено, що він пам'ятав щось про Святославову державу зі столицею в Доростолі, адже був книжником і літератором, міг про це дізнатись із літопису). Київський князь продовжував боротьбу з імперією ромеїв за інтереси свого внука - сина Марії Володимирівни та Леона книжича Василія (котрий невдовзі помер). Володимир Всеволодович послав на Дунай Івана Войтишича, і той посадив у дунайських містах князівських посадників. Очевидно, Візантія швидко перехопила ініціативу, бо того ж 1116 р. Мономахові довелося знову посилати на Дунай сина Вячеслава з Фомою Ратиборичем, але ті не змогли взяти Доростола.

Завершилось це останнє в історії військове протистояння між Київською Руссю та Візантією дипломатичними переговорами та компромісом. Під час підписання мирного договору грецькі посланці вручили великому київському князеві багаті подарунки, що включали царські регалії (звідси в історичній традиції народилась легенда про «шапку Мономаха»).

Цей несподіваний прорив у візантійські справи тільки підвищив ставки Мономаха в Константинополі. Його внука Євпраксія, Мстиславова дочка, 1122 р. була видана за племінника візантійського імператора. Мстислав Володимирович і надалі зберігав якісь особливі зв'язки з константинопольським двором, доказом чого став той факт, що свого часу він вислав туди бунтівних полоцьких князів і їх тримали аж до Мстиславової смерті.

Володимир Мономах, син візантійської царівни, добре знав, як багато значать добрі зв'язки в Європі. Його найстарший син Мстислав був одружений з Кристиною, дочкою шведського конунга (двох дочок від цього шлюбу Мстислав також видав у Скандинавію: Інгеборгу -- за датського конунга Канута, Малфрід -- за норвезького конунга Сігурда). Другим шлюбом Малфрід була одружена з датським конунгом Еріком і її син, знаменитий датський король Вальдемар, носив ім'я діда Мономаха. Дочка Володимира Євфимія була видана за угорського короля Коломана, і хоча шлюб цей був украй невдалим і швидко розпався, він мав далекі наслідки для русько-угорських стосунків. Син Євфимії Борис Коломанович став згодом серйозним претендентом на угорську корону. У всіх цих шлюбах не було, звичайно, політичних розрахунків. Ні Данія, ні Норвегія не були і не могли бути ефективними союзниками Русі. Переважали міркування престижу: зарубіжні шлюби давали зрозуміти, що на Русі рівної цій родині не було.

Таким чином, особливості зовнішньої політики Володимира Мономаха де в чому нагадували часи його діда - Ярослава Мудрого. В історії Київської Русі це був останній період її активної діяльності на зовнішньополітичній арені.

2.3 Сприяння розвитку культури, літературна діяльність князя

Законодавчі, військові, дипломатичні і династичні справи великого князя Володимира Мономаха не перешкодили йому потурбуватись про те, яким чином буде збережена історія його епохи і взагалі історія Русі. Окремі літописні записи велися в Новгороді і Києві ще з кінця Х ст. При Ярославі Мудрому, можливо, було складений перший систематичний літописний звід. Все це лягло в основу "Повісті минулих літ", яку в правління великого князя київського Святополка II склав чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, довівши до 1113 р. За наказом Володимира Мономаха "Повість минулих літ" двічі редагувалася. У 1116 р. ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром, політичним прибічником Мономаха. Ця редакція дійшла до сьогодення в Лаврентівському літопису (за ім'ям ченця, що переписав її в XV ст.). Ще раз "Повість минулих літ" редагувалася в 1118 р. У цій редакції брав участь син Володимира Всеволодовича Мстислав і привезені ним з півночі вчені новгородські ченці. Ця версія літопису відома за Іпатіївським списком (назва присвячена монастирю, де був вперше виявлений текст).

Піклувався великий князь і щодо благоустрою міста. За даними літопису 1115 р. був збудований міст через Дніпро. Віддаючи шану святим Борису і Глібу і сприяючи консолідації Русі, Володимир Всеволодович збудував 1117 р. на їх честь церкву на річці Альті.

Князь Володимир Мономах був освіченою людиною, мав літературний талант. В цьому він був єдиний з-поміж руських князів, і не лише своєї доби. Про це свідчать два твори, написані князем - «Повчання дітям» та «Грамота Олегу Святославичу». Обидва цих твори вміщені в Лаврентіївському літописі під 1096 р.

Своє послання дітям Володимир Мономах розпочав зі слів: «Сидячи на санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто, слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх,-- нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися». Аналізуючи ці слова, вчений Л. Махновець на основі того, що вислів «сидячи на санях» символізував глибоку старість і наближення смерті, висловив припущення, що цей твір був укладений автором у 1117 р.

Композиційно «Послання дітям» складається із трьох частин. В першій князь Володимир Всеволодович, як він пояснював сам, навів уривки зі Святого Письма, головним чином з Псалтирі, які були йому любі. Найбільше цитат присвячено почуттям людини, яка сподівається на Бога, котрий визволить її від ворогів і неправедних утисків. Аналізуючи це, можна зробити висновок про непросте життя переяславського, а потім великого князя в умовах тогочасної Русі. Попри це, державний діяч радив нащадкам не мстити ворогам і супротивникам в дусі християнської моралі. Автор радив дбати щодо посту, сліз і милостині, виявляв подив щодо Божих творінь. Слова Мономаха «Вбогих не забувайте, заступіться за вдовицю» стали хрестоматійними. В даній частині вимальовується образ людини, яка покладала надію на Бога і возвеличувала християнські чесноти.

В другій частині князь радив дітям жити, дотримуючись заповідей, щоб бути добрим володарем для підданих.

Найцікавішою для істориків стала третя частина, де був опис «трудів і шляхів» князя. Тут можна знайти відомості, котрих немає в літописі. Ця спроба автобіографії на поч. ХІІ ст. стала безпрецендентною не тільки в попередній руській літературі, такої не було і декілька століть по тому. Саме зверненння до цього жанру свідчило про високе відчуття відповідальності особистості та усвідомення цінності індивідуального життєвого шляху. В даній частині вимальовується життя воїна і князя, заповнене походами (він їх нарахував лише значних 83), битвами і небезпеками. В дусі християнської моралі автор не приписував собі жодної перемоги, покладаючи все на Бога. Цей документ дає зрозуміти з чого складалося князівське життя та яких сил, моральних і фізичних, воно потребувало. Навіть мирні розваги могли бути не менш небезпечними, ніж військові походи. Володимир Всеволодович згадував, як доводилось зв'язувати диких коней власноруч, двічі його з конем на роги піднімав тур, одного разу - олень, двічі - лосі, нападали на князя вепр, ведмідь і «лютий зверь» (версії науковців різні - рись, барс або леопард).

Автор, не приховуючи, розповідав, скільки уклав мирних угод (без однієї двадцять), як мирним шляхом, без кровопролиття, вирішував спірні питання, і скільки і як саме страчував половців під час походів. Постає калейдоскоп битв, походів, мирних договорів князя - воїна, в якому віддзеркалюється історія Київської Русі того періоду.

Лист Володимира Мономаха до Олега Святославича було написано наприкінці 1096 або на початку 1097 р. за таких обставин. У 1094 р. Олег утретє навів половців на Руську землю і захопив отчину свого батька -- Чернігів, де тоді сидів Володимир. У 1096 р. Святополк Ізяславич та Володимир Мономах вигнали Олега з Чернігова, потім перемогли в битві під Стародубом, і він пішов до Мурома, де засів син Мономаха Ізяслав. У битві під Муромом 6 вересня 1096 р. Ізяслав загинув і перемогу здобув Олег, захопивши також Ростов і Суздаль. Мстислав, син Володимира, який сидів у Новгороді, пішов на Олега, вигнав його з Ростова і Суздаля, запропонувавши йому помиритися з Володимиром. У зв'язку з цим Мстислав написав лист своєму батькові, а батько написав даного листа до Олега.

В ньому автор знову з християнських позицій, і не бажаючи на Русі нового витку усобиць, пробачав двоюрідного брата за вбивство сина, пропонував мир за умови, що Олег Святославич полишить свою дружбу з половцями. Можна уявити, скільки душевних сил знадобилось князеві, щоб прийняти це рішення.

Таким чином, в творах Володимира Мономаха прослідковується образ князя - воїна, котрий возвеличував християнські чесноти, дбав про захист Вітчизни і не приховував своїх помилок.

Помер великий князь Володимир Всеволодович, за літописним рядком, 1113 р., 19 травня у віці 73 років на річці Альті біля збудованої ним церкви. Сини і бояри перенесли його до Києва, де він був похований у Софії Київській разом з прахом батька Всеволода Ярославича.

Літописець, високо оцінюючи діяльність князя Володимира Мономаха, зазначив при написанні про смерть державця: «Преставився благовірний князь, христолюбивий великий князь всеї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руськую землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях. А найбільше страшним він був для поганих, [цей] братолюбець, і нищелюбець, і добрий дбайливець за Руськую землю»[15, c. 307].

Висновок

Таким чином, Володимир Мономах виступив на арену політичного життя у п'ятнадцятирічному віці, з 1078 р., коли його батько, Всеволод Ярославич, почав князювати у Києві. Саме в ті часи особливо загострилася міжусобна боротьба поміж князями, які не могли вирішити між собою спадкові справи, запроваджені Ярославом Мудрим. Крім міжусобних чвар та запеклих сутичок за князівську владу Київській державі загрожувало сусідство з половцями, які раз у раз нападали на Русь, перешкоджали рухові торговельних караванів по Дніпру, підходили нерідко майже до самого Києва, тримаючи населення у постійній небезпеці. За умов чвар і розбратів, нерідко й збройних сутичок між спадкоємцями, коли іноді й самі князі запрошували собі на допомогу кочовиків, державі загрожувала катастрофа, яку міг відвернути лише сильний і мудрий правитель. Саме таким і постав у той важливий період князь Володимир Мономах. Найважливішим завданням було встановлення порядку і злагоди між князями і, найголовніше, згуртування всіх сил Київської держави на захист проти зовнішньої експансії. Перше зіткнення з половцями було невдале для русичів. Після програшу на річці Альті кияни прогнали Ізяслава, його місце посів Святослав, але потім старший Ярославич повернувся.

Однак, після смерті Ізяслава і Святослава Ярославичів великим київським князем став Всеволод. Відтоді молодий князь Мономах повів запеклу війну, як із внутрішніми ворогами, безудільними князями, синами Ростислава Володимировича, так і з полоцькими князями, які, використовуючи допомогу кочовиків, сіяли смуту в державі. Володимир зброєю упокорював і в'ятичів, які не хотіли підкорятися Рюриковичам. Коли й Волинь не підкорилася київському князю Всеволоду, Володимир, за наказом батька, навів там лад і посадив на князівський стіл київського ставленика.

Таким чином, на час смерті свого батька, великого князя київського Всеволода, Володимир був уже відомий у державі й популярний як серед народу, так і серед вищих зверхників, бояр та дружинників. Не бажаючи бути призвідником нових чвар, Володимир відмовився від права на київський престол і сам прикликав на київське князювання Ізяславового сина Святополка з Турова.