Михайло Сергійович Грушевський – науковець і політичний діяч

М.С. Грушевський (1866-1934) – визначний історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Дитинство та юність Грушевського. Часи життя у вимушеній еміграції.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 07.10.2017
Размер файла 45,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Михайло Сергійович Грушевський - науковець і політичний діяч

м. Полтава

2016р.

Вступ

грушевський історик письменник

Кожний народ має своїх національних героїв, які в найкритичніший момент історії втілюють найкращі його риси, піднімають на боротьбу інших і беруть на себе відповідальність за майбутнє нації, ведучи її за собою. Однією з таких особистостей, без перебільшення, був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - визначний історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, засновник Української Народної Республіки. Він був особистістю, яка не лише мала високі ідейні переконання, а й звичайні людські риси характеру, емоції і пристрасті, честолюбні амбіції, симпатії й антипатії, душевні потрясіння, певні слабкості й болючі помилки. А ще він був людиною своєї епохи - часів гострих соціальних суперечностей і жорстокого національного гніту з боку імперської влади стосовно українського народу і його еліти, до нього особисто як одного з найпомітніших її представників. Він і його сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих умов (наприклад у 1917-1918 рр.): «Я був стомлений. - згадував М. Грушевський, - боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу. Вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в ніч. При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу». У його працях концентрувалися попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях.

В радянські часи, Михайла Грушевського якщо і згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своєї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

1. Дитинство та юність

Михайло Грушевський походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини на Чигиринщині. Рід мав козацькі корені та первісне прізвище Груша.

Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько, Сергій Федорович Грушевський після закінчення Київської духовної академії працював вчителем словесності. Згодом його батьки переїхали в Ставропіль, а пізніше поселилися на Кавказі . Виховання, розповіді батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні.

З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на справжнього вчителя -- відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію.

2. Працюючи у Львівському університеті

Маючи зв'язки із представниками львівських істориків, професор Антонович радить магістру Михайлу Грушевському виїхати до Львова, де, за рекомендацією свого наставника, він очолив у 1894 році кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом та історії Східної Європи» у Львівському університеті.

У Львові молодий Михайло Грушевський розпочав свою бурхливу науково-педагогічну діяльність і протягом двадцяти років успішно працював як в університеті, так і в Науковому товаристві імені Т. Шевченка. І тут, в столиці Галичини, старовинному Львові, прийшло до вченого визнання і слава великого дослідника історії України.

Чітко вироблена організація праці вченого давала рік у рік свої плоди. Постійна робота в бібліотеках і архівах заповнювала теки вченого джерелами, а викладання предмету, надто під час семінарських занять, додавало йому снаги. У своїй автобіографії професор Грушевський писав, як в університеті викладав і вів семінарські заняття, щоб «впровадити здібних слухачів в самостійні наукові заняття», а то і вів «приватні наукові заняття поза університетом», готував своїх учнів до самостійної наукової роботи і кращі їх реферати друкував у «Записках» НТШ.

Так поступово створювалася Львівська школа професора Михайла Грушевського. На очах вчителя зростав рівень підготовки його учнів-студентів, спочатку вони під проводом професора відчитували виявлені ними документи й інтерпретували їх, обговорювали праці інших дослідників, проводили корисні дискусії з тих чи інших проблем історії України, ставали зрілими науковцями. Як згадував Грушевський. частина цих учнів після закінчення університету йшла в «глуху провінцію», а деякі з них «полишали значний слід в науковій роботі». Своїми перспективними учнями академік називає когорту вчених, які пізніше успішно працювали над історією України.

Це були О. Терлецький, Д. Коренець, М. Кордуба, С. Томашівський, С. Рудницький, О. Целевич, З. Кузеля, О. Чайківський, В. Герасимчук, О. Сушко, Ф. Голійчук, І. Джиджора, І. Кравецький, І. Крип'якевич.

Всебічно вивчаючи першоджерела, Михайло Грушевський плідно працює над різними проблемами історії рідного краю, незабаром стає головою історико-філософської секції Наукового товариства імені Шевченка і редактором його славнозвісних «Записок». Сам учений писав у своїй біографії, що «з початком 1897 року став головою Товариства імені Шевченка, провадив ним фактично від часу свого переїзду (1894) і заразом далі зоставався головою його історичної секції й археографічної комісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської».

Яка то була гігантська робота, видно хоча би з того, що за вісімнадцять років (1895-1913). М. Грушевський відредагував 110 томів «Записок» НТШ. Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, і, зокрема. археографічна, що видавала фундаментальні дослідження - «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури». Знов успішно працювала етнографічна комісія, яка вивчала культуру і побут українського народу, видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до українсько-руської етнології», в яких прославились своїми публікаціями відомі тодішні вчені Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші.

Михайло Грушевський був засновником періодичного видання за європейськими зразками - літературного місячника під назвою «Літературно-науковий вісник» (1898 р.), що об'єднав галицьких та буковинських українців з наддніпрянцями. У віснику плідно працювали такі світочі науки і літератури, як І. Франко, В. Гнатюк. О. Маковей.

Ім'я Михайла Грушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичного діяча з кожним роком ставало все популярнішим. У Львові він тісно співробітничав з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в напрямі вивчення рідної історії.

Прогресивна галицька інтелігенція раділа з успіхів наукової і громадсько-політичної діяльності Грушевського, тому з таким глибоким поклоном зустріли його учні 10-річчя діяльності свого наставника, присвятили йому збірник. А шанувати було за що свого наставника, бо за спиною його на 1905 рік було опубліковано 593 праці, які подав тоді відомий галицький бібліограф Іван Левицький в своєму бібліографічному словнику.

М. Грушевський був надзвичайно працездатний і віртуозно умів поєднувати роботу на кафедрі і головування в НТШ та своєчасне редагування його наукових «Записок» і «Літературно-наукового вісника», встигав дбати про видавництво, бібліотеку, музей, друкарню і все інше.

У своїх спогадах Іван Крип'якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий. Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, що сміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації».

Михайло Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але став й відомим громадсько-політичним діячем.

Ще у Києві Михайло Грушевський був активним політичним діячем, а в 1899 році став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині.

Окрім цього, Михайло Грушевський значну увагу приділяє галицькій рідній школі. 1908 року за його почином створюється у Львові організація українського вчительства середніх шкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором її журналу «Наша школа». В 1910 році повстає за його почином «Український шкільний союз», що ставить собі за мету опікуватися розбудовою українського приватного середнього шкільництва. І знову професор Грушевський стає його першим головою.

Яскравим прикладом цього може послужити його патріотичне ставлення до української мови. У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» він писав: «В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян». Саме в ній М. Грушевський чітко висловився про те, що «вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють», «треба доконче вчити дітей рідною мовою, щоб наука йшла добре - значить на Україні треба вчити по школах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньої темноти». У численних працях з цього ж приводу учений висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не вчились в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської».

На багатьох прикладах історії нашого народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, - був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший... З України потім ціле століття находили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», - стверджує історик.

А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер..., щоб у Львові був осібний український університет».

3. “Історія України-Руси”

Найбільш фундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах «Історія України-Руси» - плід копіткої багаторічної праці вченого, що приніс йому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Але на цей сподвижницький шлях трудно було вступити, потрібно було зібрати колосальну силу першоджерел, аналітичне осмислити всі праці своїх попередників, створити свою схему, винайти видавничі можливості і спробувати окремими частинами друкувати певні розділи...

Лише з переходом у Львів вдалося почати вченому видання перших томів «Історії України-Руси». Але цьому передувала велика робота по збору матеріалів, частину яких, безперечно, допомогли виявити його учні, але систематизація і узагальнення уважно опрацьовувалися вже досвідченим професором. Тому тенденційні твердження професора Л.А.Коваленка з Кам'янця-Подільського у його «Історіографії історії УРСР» (1983) про те, що всі вісім томів, котрі вийшли до 1917 року, побудовані на підібраних і систематизованих матеріалах учнів, є просто вигадкою і не роблять честі авторові. Модою було і для деяких радянських істориків фальсифікувати титанічну спадщину Грушевського, зводити її до «волюнтаризму», як це зробив Коваленко.

Михайло Грушевський згадував, що «зайнявши кафедру, я сім семестрів к ряду (1894-97) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії... “Ближче розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу... Протягом 1897-98 рр. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукуваний».

З цього року й почали виходити по черзі томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий другий том, у 1990 - третій, у 1903 - четвертий, у 1905 - п'ятий, а на початку XX ст. були опубліковані наступні 6-8 томи.

Пізніше затримка видання наступних томів була викликана політичними обставинами, працею на посаді голови Центральної Ради. вимушеною еміграцією і тільки з поверненням на Україну в 1924 році історик спромігся підготувати і видати дев'ятий том «Історії Українн-Руси» (1928-31). Він підготував і десятий та одинадцятий томи, десятий вийшов вже після його смерті, під редакцією дочки Катерини Грушевської у 1936 році, а доля подальших рукописів стала таємницею для нас.

Деякі томи «Історії України-Руси» перевидавалися ще за життя вченого у Львові, Києві, Відні, а з наступом сталінізму на українську культуру в 30-х роках і пізніших десятиліттях такого роду перевидання припинились. І тільки за кордоном, у Нью-Йорку, в 1954-58 рр. перевидано цей десятитомник. Прикро, що вчений довів своє дослідження тільки до 1658 року.

У цілому багатотомна історія України Михайла Грушевського, як уже було сказано, грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичного процесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття.

Незважаючи на різні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим твором української національної історіографії, а її автор - Михайло Грушевський зайняв місце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково, починаючи від Івана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високу оцінку цьому дослідженню.

Працюючи в поті чола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгу для народу, причому не одну, а три. У 1907 році в С.-Петербурзі вийшла невеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вона стала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історії України для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисах переглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів до середини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очерк истории украинского народа», яка перевидавалась у 1906, 1911, 1990 роках. А у 1911 році в Києві з'явилася третя, значно більша книга автора - «Ілюстрована історія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XX ст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою. Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій - старовинні гравюри, малюнки, портрети і т. д.

Це був свого роду дар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності. У передмові до першого видання М. Грушевський писав: «Бажаючи подякувати українському громадянству, що привітало мене з 25-літтям моєї письменської діяльності, вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Хотів я дати громадянству нашому книгу, написану легко і приступно, оживлену образами минулого життя, уривками нашої старої творчості, нашої словесности, і знимками цікавих предметів старого побуту, портретами давніх українських діячів, картками і планами вікопомних подій».

Ця книга багато разів перевидавалась у нас і за рубежем і стає сьогодні настільною книгою кожного свідомого українця.

Невмирущість історичних праць Михайла Грушевського грунтується на тому, що ці книгинаписані на міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичним узагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початку XX століття. Найголовніша цінність їх полягає у правильній схемі подання історії України, яку виробив вчений. Ще у 1904 році М. Грушевський в «Сборнике статей по славяноведению» опублікував статтю під назвою «Звичайна схема «русской історії», або справа раціонального укладу історії східного слов'янства», в якій на основі вагомих джерел подав концепцію-схему історичного розвитку українського і білоруського народів. Ця схема стала основою всієї пізнішої історіографії не лише на Україні, але й серед українських істориків діаспори.

4. Державна діяльність

Михайло Грушевський -- видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя -- самоствердженню свого народу. Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: "Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою". Тривала подвижницька праця Михайла Грушевського у Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, "право самому порядкувати на власній землі". Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна. Михайло Сергійович обіймав провід Центральної Ради,був першим президентом Української держави. Керував він на цій посаді від 4 березня 1917 р. по 28 квітня 1918 р. За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва.

25-26 березня на з'їзді Товариства Українських Поступовців, де зібралися делегати з усієї України, Михайло Грушевський головував, а 19 квітня 1917 року він відкрив Український Національний Конгрес, де також зібралися 900 делегатів з усієї України, і де були прийняті відповідні резолюції і проведено перевибори Центральної Ради та затверджено програму дальшої діяльності організованого українського громадянства. І взагалі багато вклав труду Грушевський в організацію роботи Центральної Ради у перших її кроках.

Михайло Грушевський був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів Центральної Ради. Це він 19 листопада 1917 року урочисто виголосив ІІІ Універсал, за яким проголошено Українську Народну Республіку - акт великої історичної ваги.

Але найбільшу славу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. Очевидці згадували потім, що засідання Малої Ради, на якій проголошувалась самостійність Української Народної Республіки, розпочалося 22 січня 1918 року, а закінчилося 25 січня о 12 год. 20 хвилин. У ніч з 24 на 25 січня 1918 року відбулося прилюдне засідання Малої Ради. Збори відкрив Михайло Грушевський вступною промовою, а потім взяв в руки текст IV Універсалу і урочистим голосом до всіх присутніх, що встали, звернувся словами: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворились Українські землі, Вільна Українська Народна Республіка. Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців за волю й права робочого люду... Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського народу». Ці слова були зустріти шквалом оплесків і вигуків «Слава», кілька разів читання припинялось оваціями. Так вітало Універсал свідоме українське громадянство, що заповнило цієї пам'ятної ночі залу Педагогічного музею у Києві - столиці незалежної України.

Окрім свободи, необхідною умовою є рівність всіх людей: “однакове право повинні мати пани, мужики, просвіщенні і прості, чоловіки і жінки, якого хто б був народу і віри ”. М.С. Грушевський пропонував перевірений досвідом передових країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори.

Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її існування, які виділяв М. Грушевський, слід згадати перш за все державний устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю, координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування. Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави. Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам. Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція.

Щирий патріотизм Михайла Грушевського виявився і в тому, як він радив делегатам, що вирушали на брестські переговори. Тоді він поставив питання про майбутні кордони УНР. За його інструкцією українські делегати мали вимагати в Бресті включення в склад Української Народної Республіки всіх територій, Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, щоб ні одного клаптика української землі не залишилося під чужим пануванням. З особливою докладністю з'ясовував Грушевський делегатам прикордонну лінію на північному сході, дбаючи за кожне містечко, за кожне село з українським населенням.

Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політично дезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.

Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з'їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.

Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

5. Еміграція

Неспокійні часи на Україні в середині 1918 року змусили Михайла Грушевського відійти від керівництва Української Народної Республіки. Настав період важких випробувань для популярного українського лідера.

Пізніше Михайло Грушевський переїхав до Кам'янця, де редагував якийсь час газету «Голос Поділля» і продовжував працювати над підручником з історії України. Звідси емігрував за кордон, де проживав п'ять років (1919-1924 рр.).

У кінці березня 1919 р. Михайло Грушевський виїхав до Праги, а далі доля його зв'язала з Віднем, Берліном, Женевою. Цей емігрантський період також був плідним в його науковому житті. У Відні восени 1919 р. М. Грушевський заснував Український соціологічний інститут, видавав часопис «Боріться - поборете». Цей інститут під його керівництвом успішно працював над проблемами соціології, історії і культури. Тут вчений підготував працю «Початки громадянства» (генетична соціологія), яку опублікував пізніше окремим виданням.

Зрозуміло, що відсутність джерел до вивчення історії України не давало можливості продовжувати Грушевському працю над подальшими томами «Історії України-Руси», зате він блискуче опрацював українську літературу і підготував п'ятитомну «Історію української літератури» - друге фундаментальне дослідження, яке пізніше видав у Києві і Львові. Як стверджують дослідники, в цій роботі вчений, вірний своїм творчим принципам, не пропонує читачам застиглі схеми та усталені висновки. За його ж словами, він хотів дати своїм читачам можливість «відчувати і зрозуміти все те багатство почуття, краси і сили, яке вкладено і заховано в нашій літературній спадщині». Він вдало використав фольклор та інші матеріали.

Повернення:Михайло Грушевський 25 березня 1924 року з сім'єю виїхав з Відня і через п'ять днів прибув у Київ.

Михайло Грушевський почав працювати в історико-філологічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) на посаді керівника кафедри української історії та очолив археографічну комісію. Завдяки організаторському таланту Михайла Грушевського за кілька років доручені йому академічні відділи перетворилися на розгалужену сітку історичних установ.

М.С. Грушевський працює багато і плідно: наукові інтереси зосереджуються на науковій спадщині, концепціях та поглядах М.І. Костомарова, В.Б. Антоновича, П.О. Куліша, М.П. Драгоманова. Як і в Львові, навколо М.С. Грушевського гуртуються молоді, талановиті вчені (С.Глушко, А.Глядківський, М.Карачківський, С.Шамрай, В.Юркевич, М.Ткаченко, В.Новицький), які зробили свій внесок у розвиток історичної науки України. Визнанням великих заслуг Грушевського - вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наук СРСР.

25 листопада 1934 р. під час відпочинку та лікування у Кисловодську М.С. Грушевський помер.

Висновок

Великою заслугою Грушевського, як вченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу Не меншими є і його заслуги перед народом як політичного діяча. Ми всі повинні пам'ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського -- видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

Ці та інші здобутки ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

Література

1. Верстюк В.Ф.: М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал. - 1996. - № 5. - С. 39.

2. Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал. - 1996. - № 5. -С. 5.

3. Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. - К., 1992. - С. 109.

4. Мироненко О.О. Світоч української державності. - К., 1995. - С. 158.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Юність і зрілість Михайла Грушевського. Роки викладання у Львівському ніверситеті: історик, публіцист, борець. "Історія України-Руси". Діяльність на чолі Центральної Ради. Перший Президент Української держави. Роки еміграції. Повернення в Україну.

    реферат [2,6 M], добавлен 26.11.2007

  • Дослідження життєвого шляху, наукової та політичної діяльності М.С. Грушевського – історика, публіциста, голови Центральної Ради, академіка, автора багаточисельних наукових праць. Політичне життя М.С. Грушевського. Суть ідеї соціалістичного федералізму.

    курсовая работа [46,5 K], добавлен 09.01.2012

  • Місце Грушевського в системі методології позитивізму. Значення політичної та наукової діяльності історика в процесі становлення української державності. Історична теорія в науковій творчості політика. Формування національних зразків державного управління.

    статья [24,8 K], добавлен 18.12.2017

  • Томас Мор як людина блискучого розуму та широкої ерудиції, письменник-гуманіст, поет, богослов, історик, юрист, дипломат, політичний діяч і мученик за віру. Нарис життя та кар'єрного становлення історичної постаті, витоки його політичних переконань.

    реферат [19,1 K], добавлен 20.10.2012

  • Наукова діяльність. На чолі Центральної ради. Трагедія Бреста. Шлях на Голгофу. Історична постать і драматична доля Михайла Сергійовича Грушевського - видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча.

    реферат [24,3 K], добавлен 09.11.2003

  • Вивчення біографії видатного українського історика, політика, державного діяча В'ячеслава Липинського. Ідеологія Липинського у гімназичні часи, військова служба в російському війську. Історичні монографії, організація Українського військового товариства.

    реферат [31,1 K], добавлен 26.09.2010

  • Дослідження впливу журналу "Київська Старовина" на творчу долю М. Грушевського. Аналіз співпраці вченого з виданням. Внесок авторів "Київської Старовини" у справу популяризації історіографічних ідей Грушевського. Критика "еклектичної манери" Грушевського.

    статья [52,1 K], добавлен 17.08.2017

  • Наукова діяльність. На чолі Центральної ради. Трагедія Бреста. Шлях на Голгофу. Грушевський започаткував українську державність. Одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щ

    реферат [22,4 K], добавлен 21.04.2005

  • Життя Григорія Сковороди, який вийшов з козацького роду. Юнацькі роки Юрія Дрогобича. Справа відродження української культури Олени Теліги. Володимир Антонович як видатний історик, етнограф, археолог, публіцист. Загадкова постать Устима Кармелюка.

    доклад [32,3 K], добавлен 21.04.2011

  • Основні віхи життєвого та політичного шляху М.С. Грушевського, еволюція його світоглядно-філософських та політичних позицій. Внесок великого українця у розвиток вітчизняної історії та археології, його роль у процесі боротьби за українську державність.

    дипломная работа [4,8 M], добавлен 10.07.2012

  • Визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольних змагань українського народу. Дії Данила Нечая на початку війни. У політичному плані Данило Нечай очолював радикальну течію в українському керівництві. Смерть Данило Нечая.

    реферат [9,7 K], добавлен 08.02.2007

  • Умови, в яких формувалися соціологічні погляди видатного громадського і державного діяча, лідера національно-демократичної революції Михайла Грушевського. Ідея суверенності українського народу. Плани М. Грушевського щодо розвитку соціології в Україні.

    контрольная работа [24,0 K], добавлен 21.03.2014

  • Політична ситуація Німеччини у кінці XIX – на початку XX століття. Життя та партійна діяльність одного з політичних діячів німецького Міжнародного робітничого і комуністичного руху Ернеста Тельмана, одного з головних політичних опонентів Гітлера.

    курсовая работа [61,4 K], добавлен 30.03.2011

  • Біографія Володимира Винниченка - першого письменника новітньої української прози, першого революціонера, першого прем’єр-міністра незалежної України. Життя після революції, еміграція. Повне відлучення від України. Літературна діяльність Винниченка.

    реферат [24,6 K], добавлен 28.02.2010

  • Еміграція як соціально-економічне і політичне явище. Відсутність української державності, як основний рушійний фактор міграційних і еміграційних процесів. Новий вид української еміграції - виїзд на роботу спеціалістів різних галузей науки і техніки.

    реферат [52,4 K], добавлен 26.09.2014

  • Формування політичного світогляду С. Петлюри. Організація український військ у 1917 році. Діяльність Петлюри у період Центральної Ради. Петлюра на чолі військ у період Першої світової війни. Петлюра в еміграції та його діяльність. Вбивство Симона Петлюри.

    реферат [21,7 K], добавлен 29.09.2009

  • Коротка біографічна довідка з життя Винниченко. Становлення майбутнього громадського і політичного діяча. Розквіт політичної кар’єри: керівник уряду Центральної Ради 1917-1918 рр., на посаді голови Директорії. Науково-видавнича діяльність Винниченко.

    курсовая работа [1,7 M], добавлен 14.11.2011

  • Аналіз головного питання щодо висвітлення українськими істориками з діаспори діяльності М. Грушевського в Науковому Товаристві ім. Шевченка (НТШ). Оцінка діяльності Грушевського на посаді голови НТШ у контексті розвитку національного руху в Галичині.

    статья [17,5 K], добавлен 14.08.2017

  • Діяльність Львівської та Київської історичної шкіл Грушевського, хронологічні періоди. Історична новизна праць С. Томашівського, присвячених добі Хмельниччини в Галичині. Робота Всеукраїнської Академії Наук. Традиції Українського Наукового Товариства.

    реферат [28,4 K], добавлен 30.05.2014

  • Перша світова війна та її наслідки для Німеччини. Гітлерівська Німеччина: політичний режим і державний лад. Державно-політичний розвиток роз’єднаних німецьких земель у післявоєнний період. Возз’єднання ФРН та НДР, значення для німецької нації та Європи.

    реферат [35,7 K], добавлен 13.05.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.