В'ячеслав Липинський

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ на тему:

Народився В'ячеслав Казимирович Липинський 5 квітня 1882 року в селі Затурці Володимирського повіту Волинської губернії (тепер Локачівський район Волинської області) в шляхетській родині. Його батько, Казимир Липинський - поміщик середньої руки, володів невеликим родовим маєтком, що дістався у спадщину від предків. Дитячі роки хлопчика минули у рідному селі, серед чудової поліської природи.

Перші життєві враження, здобуті від спілкування з українськими селянами, наклали глибокий відбиток на світосприйняття малого Вацлава. Виховання та початкова освіта, здобуті ним у батьківському домі, були звичайними для дворянських родин того часу. Наскільки ґрунтовними вони були, свідчить той факт, що свого часу хлопчика було прийнято до другого класу Житомирської чоловічої гімназії, "из домашнего приготовления", як записано в документі. Відбулася ця перша в житті майбутнього вченого важлива подія 20 серпня 1893 року.

Після здачі вступних іспитів, Вацлава Липинського було зараховано до 2-го відділення 2-го класу, наставником або, по нинішньому класним керівником, якого був учитель російської словесності Іван Цедровський, до речі, родич відомого архітектора Андрія Білогруда. Клас, до якого потрапив Липинський, не відрізнявся нічим особливим від інших. Хіба тим, що в ньому, на паралельному відділенні, навчався Броніслав Мацієвич - в майбутньому один з піонерів вітчизняної авіації.

Життя цього славного і тепер абсолютно забутого сина Житомира трагічно обірвалось в 1911 році у небі Севастополя. До речі, ось такі "авіаторські" асоціації тут можна продовжити, адже в Житомирській гімназії незадовго до Липинського навчався винахідник першого в світі ранцевого авіаційного парашуту Гліб Котєльников. Але свій винахід Гліб зробив, нажаль, через рік після смерті Мацієвича...

Гімназичне життя Вацлава Липинського складалось не досить вдало, хлопець часто хворів, тому не відвідував багато занять. Лише в 1893/94 навчальному році він пропустив з цієї причини 90 днів занять, особливо багато їх припало на третю чверть - 45 днів. Найважчим видався 1896/97 рік, який був пропущений майже повністю. Це і стало головною причиною того, що Липинського залишили на повторне навчання в четвертому класі. Проте Вацлав був-таки в ладах з наукою! Завдяки наполегливості і працьовитості хлопець навчався чудово. Погортаймо "Общую ведомость гимназистов II класса", що зберігається у фондах державного архіву Житомирської області. Проти прізвища гімназиста Липинського бачимо самі "п'ятірки", і лише одну "четвірку" з арифметики. До наступного, третього класу, він переведений з нагородою І ступеня. Він отримав "Похвальний лист" і книгу. В розрядному списку, що складався за рівнем успішності, його ім'я стоїть на першому місці.

У класі, в якому не за власною волею повторно опинився Липинський, навчались вже згаданий вище Іван Фещенко-Чопівський та майбутній видатний польський композитор і музикант Юзеф Турчинський. Однак, доля звела їх ненадовго. Занепокоєні постійними хворобами сина, батьки забрали Вацлава зі столиці губернії спочатку до Луцька (тоді - повітового міста), а згодом перевели до Першої київської гімназії. Знаменитої гімназії. Тієї самої, випускник якої - Кость Паустовський пригадував у повісті "Бросок на юг", як він на збережені п'ятаки їздив диліжансом "Київ-Житомир". Він пише: "Ещо с тех лет, повитых туманом времени, я запомнил несчастньіе фигуры запяточных пассажиров, трясущихся на жестких сидениях. Одной рукой они судорожно держались за железную ручку, а другой придерживали пыльный котелок или картуз. В глазах у них было тупое отчаяние...". Чи не був одним з таких пасажирів і Вацлав, коли мандрував Брест-Литовським шосе з Києва через Житомир та Рівне до рідних Затурець.

Після закінчення київської гімназії В. Липинський деякий час служив "вольноопределяющимся" драгунського полку в Кременці. Але скоро він залишив військову службу і вступив до Ягеллонського університету в Кракові, спочатку на агрономічний, а потім на філософський факультет. Згодом він продовжив навчання в Женевському університеті, удосконалюючись в історії та філософії.

Після завершення освіти у 1908 році Липинський повернувся в Україну і оселився на хуторі Русалівські Чагарі біля Умані. Першою науковою працею молодого вченого стала монографія про Данила Вратковського, опублікована 1909 року в українському часописі "Літературно-науковий вісник". Наступна робота - "Шляхта на Україні, їі участь в життю українського народу в перспективі історії" стала помітним явищем в тогочасній історіографії. В ній вчений вперше обгрунтував тезу про провідну роль шляхти у формуванні української держави, закликав представників цієї верстви братися за відродження України. З 1910 року Липинський знову у Кракові, де продовжив заняття науковою діяльністю. Результатом трирічної праці стала книга "Z Dziejow Ukrainy" і обрання дійсним членом наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).

Друге повернення вченого в Україну було викликане подіями Першої світової війни. Як офіцер запасу, Липинський брав участь у бойових діях, але через хворобу незабаром був переведений до тилової частини.

З перших днів революції він включився в активну політичну боротьбу, українізував свою військову частину в Полтаві. Але підтримки з боку Генерального секретаріату військових справ Украіни не отримав - як дворянин.

У 1913 рогу гетьман П. Скоропадський призначив В. Липинського послом до Австрії. В 1919 році він прибув до Райхенау, щоб уже більше ніколи не повернутися на Україну. Приблизно таким шляхом розпочав емігрантську епопею і колишній однокласник Липинського, вже згадуваний тут Іван Фещенко-Чопівський. Сумним фактом нашої історії є те, що два таких видатних політичних діячі, які зробили величезний внесок у справу відродження української державності, представляли дві протилежних течії національного руху, і, зрештою, опинились по різні боки ідеологічних барикад.

На еміграції Липинський став головним ідеологом української державності, обстоюючи монархічні засади. Він вважав, що Українська держава має бути синтезом культурних досягнень Заходу і Сходу, і разом з тим традиційних основ свого існування. Влітку 1920 року Липинський заснував Союз хліборобів-державників, бо саме в цій верстві бачив рушійну силу побудови Української держави.

В. Липинський редагував науково-публіцистичний часопис "Хліборобська Україна", на сторінках якого було надруковано його програмну працю "Листи до братів-хліборобів", названу "державницьким Євангелієм" України. В передмові до неї автор зазначав, що "книга ця призначена для тих сучасних і будучих, якого б вони не були обряду, мови і племені - мешканців української землі, що хотітимуть окремої і суверенної рицарською дисципліною і вірністю провідників здобутої, на співпраці класів во ім'я Релігії, Землі - Батьківщини і Авторитету - побудованої української держави". Викладені Липинським у цій праці визначення політичної культури в органічному взаємозв'язку з розробкою проблем функціонування еліт в Україні і постання монархічної гетьманськоі держави є значним внеском у розвиток світової політичної теорії взагалі і української політології як науки зокрема.

1926 року В. Липинський очолив кафедру політології і соціології в Українському науковому інституті в Берліні. В цей час він не полишав наукової діяльності. Написав ряд статей, опублікованих у книзі "Релігія і церква в історії України", розпочав роботу над історіософською працею "Гетьманство - теорія української трудової монархії". Але важка хвороба перервала напружену творчу працю вченого. 14 серпня 1331 року, під час лікування в Австрії, Вячеслав Казимирович Липинський пішов із життя.

При аналізі літератури, присвяченої творчості та політичній діяльності видатного українського історика, політолога, громадського діяча В. К. Липинського, звертає на себе увагу недостатній ступінь дослідженості його поглядів на зовнішню політику і самої його постаті як дипломата.Після здобуття Україною державного суверенітету гостро постало завдання формування самостійного зовнішньополітичного курсу як невід\'ємної складової частини будь-якої незалежної державності. У зв\'язку з цим варто враховувати як певний попередній досвід міжнародних відносин українських держав періоду 1917-1923 рр., так і оригінальні погляди на цю проблематику визначних українських інтелектуалів та політиків того часу, і, зокрема, В. Липинського, тим більше, що деякі з них не втратили своєї актуальності і зараз. липинський політичний посол скоропадський

Справа наукового дослідження вказаного аспекту творчості Липинського суттєво ускладнюється тим, що він фактично не залишив нащадкам спеціальних студій з теорії міжнародних відносин або ж історії української дипломатії. Відтак необхідно, крім більш докладного вивчення праць самого Липинського, звернути увагу на літературу мемуарного напрямку, особливо праць керівника зовнішньополітичного відомства Української держави Д. Дорошенка "Мої спомини про недавнє минуле" та 2-томної "Історії України. 1917-1923". Додаткову можливість для висвітлення поглядів Липинського на міжнародне становище України та його праці на дипломатичній посаді надає використання документів архівного фонду Міністерства закордонних справ Української Держави, де міститься листування представництва у Відні з Києвом, особисті листи Липинського Д. Дорошенку.

Перші міркування відносно ролі незалежної України серед держав світу з'являються у В. Липинського ще до 1917 р. Перебуваючи за кордоном, у Австрії та Швейцарії, він подає думку створення у колах української політичної еміграції організації, яка б пристосувала боротьбу за самостійну Україну до міжнародних відносин.

До питання зовнішньої політики України Липинський підходить як прибічник ідеї монархічного ладу і відродження української державності. Справа та прерогатива монарха, вважає він, зорганізувати армію і державну адміністрацію, включаючи й дипломатичну. Для нього була цілком імовірною залежність міжнародної політики від внутрішньої, спроможність держави досягти успіху зовні лише за ефективної побудови сильної соборної національної держави на терені самої України. З цієї точки зору Липинський дає у другій частині відомої праці "Листи до братів-хліборобів" оригінальне тлумачення проблеми зовнішньої орієнтації політики України.

По-перше, він застерігає, що "розмови про орієнтацію звільняють політиків на Україні від тяжкої внутрішньої, організаційної праці". По-друге, Липинський рішуче відкидає зовнішню орієнтацію як вирішальну умову національно-державного будівництва. Безумовно, на цю його думку вплинуло надзвичайно важке міжнародне становище України, коли, як підкреслює автор, жодна сусідня держава не стала б допомагати новій Україні, бо їй не потрібно ніякої України. "Ніхто нам не збудує держави, - пише він, - коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". На жаль, зазначає Липинський, ніхто з наших сусідів чи дальших держав, на кого орієнтуються українські політики, в створенні сильної незалежної держави в Україні не зацікавлений: "Якби нас було не 40 міліонів, а 1 міліон, і якби ми жили в якихсь пустинних горах або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то діставши відповідну суму франків чи фунтів і трохи готової поліції, можна було б від біди завести й у нас свій державний лад".

Обов'язкова умова орієнтації України, вважає він, це взаємозацікавленість і її, і зовнішньополітичного партнера у взаєминах: "досвід показав, що доброю орієнтацією на Україні єсть орієнтація тільки на такого закордонного союзника, який сам має велику силу, і сам потребує для своїх цілей зорієнтованих на нього українців".

Великі заслуги перед Україною Липинський здобув на посаді посла Української держави у Відні, де він самовіддано захищав інтереси молодої держави від зажерливих апетитів вмираючої Австро-Угорської імперії. Він, людина талановита, з чудовим розумінням справжніх міжнародних і геополітичних інтересів України, став на перший же поклик до державної праці, що було дуже важливо в умовах великого браку обізнаних з дипломатією людей.

Слід підкреслити, що взаємини з блоком центральних держав були на той час головним напрямком зовнішньої політики України, зокрема, відносин з Австро-Угорщиною, яка відмовлялась ратифікувати Брестський договір, анулювала під впливом Польщі таємну статтю договору щодо утворення Коронного краю зі Східної Галичини та Буковини, намагалася відступити Холмщину Польщі і фактично втручалася у відносини України з іншими державами. Саме В. Липинському було доручено ратифікацію угоди про мир з Австрією. Він зумів виявити великий дипломатичний хист і своїм розумінням і тактовною поведінкою здобув собі повагу і визнання у чужинців, високо підніс авторитет українського посольства у Відні. Все це він мусив робити в умовах фінансових труднощів та слабкої інформованості з Києва. Він зумів домогтися, щоб влада в Галичині була передана в руки українців. Західна Україна, наголошував Липинський, має бути забезпечена з боку географічного, неможливо мати осередок напруженості в Карпатах перед перспективою боротьби на Сході, інакше Україні "пряма дорога до царя московського, православного".

Багато зробив український дипломат і у справі повернення на батьківщину військовополонених. Липинський уважно стежив за розвитком подій у країні акредитації, надсилаючи компетентні поради до Києва. Він навіть виконав певні контррозвідувальні функції - попередив про австрійську шпигунську мережу в столиці України.

Після падіння Гетьманату В. К. Липинський залишається на посаді посла. "Рішив не покидати свого поста, - пише він 13. Х. 1918 р. Дорошенкові, - доки не минеться ся криза, хоч по правді кажучи кожний день тут у Відні руйнує зовсім моє здоров'я". Тільки завдяки особистим зв'язкам посла і його авторитету серед дипломатичного світу у Відні численним місіям Директорії УНР, що приїздили сюди, вдалося здобути собі візи і змогу проїхати до іноземних столиць.

Коли ж в УНР остаточно запанувала анархія і замість інтересів держави на перший план висунулися інтереси партій і амбіції числених "отаманів", то влітку 1919 р. Липинський був змушений вдатися до демісії.

Упродовж 1926-1929 очолював кафедру української державностi в Українському науковому iнститутi (Берлiн).

Помер В.Липинський 14. VI. 1931 в санаторiї "Вiнервальд" (Австрiя), похований у с. Затурцях

Висновок

Отже, В.Липинський з аснував нову державницьку школу України. Вiн вважав, що вiдродження української державностi вiдбулося за об'єднання всiх верств населення країни навколо козацького ядра. Йому здавалось, що таке згуртування всiх частин нацiї має статися й нинi. коли всi водночас вирiшуватимуть найважливiшi завдання: мiлiтарне (вiйськова оборона), економiчне (пiднесення господарства) та iнтелiгентське (освiта). З цiєю метою вiн створив Український союз хлiборобiв орденського типу. Л. спричинився до виникнення Союзу Визволення України.

За редакцiєю Л. вийшло чотири книжки часопису "Хлiборобська Україна" (Вiдень, 1920-1925). В ньому ним оприлюднено "Листи до братiв-хлiборобiв" iз викладенням своїх державницьких поглядiв. Крiм того, Л. видав працi: "Україна на переломi" (1920) i "Релiгiя й церква в iсторiї України" (1925).

Відповідальна робота В. К. Липинського у Відні яскраво підтверджує високу оцінку, яку дав йому Д. Дорошенко: "добрий дипломат, справжній державний муж, великий український патріот".

Використана література

1. Веденєєв д. Зовнішньополітичні погляди та діяльність в'ячеслава липинського. к., 2004.

2. Лисяк-Рудницький. Липинський Вячеслав // Енциклопедія українознавства. Т.4. Львів, 1994. С. 1292 [репринтне видання].

3. Смолій В.А, В. М. Ричка. Вячеслав Липинський та його праця "Україна на переломі. 1657-1659 рр. // Український історичний журнал. 1992. № 2. С. 142.

Размещено на Allbest.ru