Українці в Австралії

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Реферат на тему:

Українці в Австралії

Сьогодні в Австралії проживає понад 30 тис. людей, які мають українське походження, половина з них народжена в Україні. Історики засвідчують, що зразу ж після закінчення Першої світової війни, в Австралії оселилася перша хвиля - найбільша організована група іммігрантів з України. Понад 5 тис. робітників з України були працевлаштовані на будівництві Східнокитайської залізниці. Між тим, поодинокі вихідці з України мешкали тут ще раніше. Професор О.Чернецька (Київський інститут міжнародних відносин НАН України) вказувала на те, що в Австралії переховувалась велика група соціалістів після перших трьох невдалих російських революцій. Відповідно до досліджень, які провів професор М.Лаврівський (Лятроб Університет), було віднайдено поховання українця Михайла Гриба, колишнього австрійського солдата, який у 1860-х роках заснував фермерське господарство по вирощуванню овець у Ньюкаслі. Відсутність умов для формування громади та інших етнічних організаційних структур призводила до швидкої асиміляції поодиноких осіб українського походження.

Вирієм Другої світової війни сотні тисяч українців, вивезених з рідних міст і сіл України, опинилися у країнах Західної Європи в статусі «осіб без постійного місця проживання». Перші українці, які покидали створені міжнародними організаціями під егідою ООН табори для таких осіб, почали припливати до Австралії першими кораблями в кінці 1948 р. Вони прибули до Австралії у відповідності до підписаних ними угод з федеральним урядом, яким передбачалось надати допомогу «особам без постійного місця проживання» в поселенні та дворічний контракт на виконання відповідних робіт по розбудові післявоєнної економіки країни. Серед іммігрантів були інженери, юристи, лікарі, священики. Проте, в переважній більшості, це вихідці із сільської місцевості. Основними центрами тимчасового поселення українських іммігрантів стали табори в Коврі, Батгурсту, Бонегіли, Грети та ін. У 1954 році, після першого післявоєнного перепису населення, в Австралії проживало 14757 осіб українського походження. Післявоєнна імміграція з України проявила свої здібності на різних роботах: від будівництва сіднейської міської залізниці до спорудження складних інженерних конструкцій, якими і сьогодні пишаються австралійці.

Українська післявоєнна імміграція пережила великі труднощі, про що свідчить хоча б одна така доля українського іммігранта. Серед інженерів, які приїхали до Австралії в кінці 1949 р., був О. Кохановський, про якого в скупих рядках енциклопедичного довідника «Інженери-українці в діаспорі», надрукованого в Онтаріо 1992 р. (стор.107), згадується: «інженер-електрик, Харківський технологічний інститут. Знаючи англійську мову, отримав зразу працю інженера в комісії для електрифікації НПВ, де займав високе становище, також сповняв обов'язки інженера-консультанта. Був членом Інституту інженерів Австралії. Його наукові праці були друковані в австралійських технічних журналах». Однак за цими скупими енциклопедичними рядками важко відчути ті труднощі, з якими довелося зіткнутися кожному з іммігрантів у тяжкі післявоєнні роки. «Це були дуже важкі й емоційні часи асиміляції післявоєнної еміграції, коли високоосвічені люди, які були «вершками українського суспільства», повинні були заробляти собі на проживання фізичною працею, не вживаючи своїх фахових здібностей і кваліфікацій», - згадував у своїй автобіографічній статті «Походження роду» О.Кохановський. Контрактом передбачалося відокремлення чоловічої та жіночої робочої сили та розміщення їх по відповідних таборах поселення. Цей фактор тимчасового розлучення чоловіків із жінками мав найбільш негативний вплив на психологічний стан не лише Кохановського, але й багатьох інших «контракторів», з котрими доводилось йому працювати на виконанні будівельних робіт у Сіднеї. Сам інженер жив у шатрі в містечку Клайд, поблизу Оборну, і керував однією з бригад на будівництві сіднейської залізниці.

О.Кохановський сумував за дружиною та дочкою. Разом з іншими вони проживали у жіночих таборах містечка Коври. Кожні два тижні Олександр відвідував свою дружину Галю, яка працювала на таборовій кухні, та дочку Ірину, яка ще ходила до школи. Серед мешканців табору Коври переважно були жінки, які активно взялися за розвиток соціальних умов життя, відновлення шкіл, організацію першого жіночого хору. В липні 1949 р., з ініціативи Ірини Пиленської, вони об'єдналися в Союз українок Австралії. Краєвиди Коври в той час не були такими мальовничими, як зараз. Галина Кохановська з жахом і сльозами на очах згадувала про свої перші враження від поїздки з Сіднея до Коври. Непривабливий вигляд австралійської пустелі лякав її. Майже всю дорогу до Коври вона мовчазно просиділа у вагоні. Боялася розплакатися. Сумна згадка про українські мальовничі пейзажі, пам'ять про далеку родину і самотність, в яку вони потрапили, тяжка праця за контрактом змусила багатьох українських іммігрантів згодом покинути своє перше осіле місце. Зараз у цьому містечку вже майже не лишилось українців. Саме тому, з нагоди 50-річчя від дня заснування Союзу українок, дочка Кохановського, Ірина Прудник, прибула на заснування міською радою Коври парку багатокультурності, де було посаджено п'ять калин, що тепер нагадують про початки українського поселення.

Хороше знання англійської мови дозволило О.Кохановському порівняно швидко застосувати свої інженерні здібності і кваліфікацію інженера при працевлаштуванні в Електричну комісію штату Нового Південного Вельсу, де він досяг найвищого професійного ступеня, а пізніше працював у якості інженера-консультанта Департаменту енергетики. Основним вкладом О. Кохановського у розвиток інженерного руху в Австралії стала його участь у проектуванні та будівництві комплексу по виробництву електроенергії у Сніжних горах штату Нового Південного Вельсу «Snow Mountains Scheme». Саме тут йому разом із сотнями тисяч емігрантів вдалося долучитися до будівництва цієї енергетичної споруди і застосувати той великий досвід, який він отримав на електростанціях Донбасу.

Не дивлячись на те, що схема «Сніжні гори» передбачала значно більший рівень безпеки будівництва, ніж аналогічні споруди у США, під час будівельно-монтажних робіт на цій гідроспоруді загинуло 121 чол. Таким чином, «Сніжні гори» стали пам'ятником невідновним втратам людських жертв. За підрахунками економістів, загальна вартість будівництва цієї схеми, яка в той час обійшлася в 1 мільярд доларів, сьогодні б коштувала у 5 разів більше. У 1950 р. в м. Кума було створено управління по будівництву гідроенергетичної системи Сніжних гір, що привело до збільшення кількості мешканців за 13 років із 2,5 тис. до 10 тис. осіб. При розробці цієї схеми, з метою здешевлення виробництва електроенергії, О. Кохановський запропонував вжити досвід будівництва гідроелектростанцій в Україні, але доповнив його схемами переспрямування водних потоків русел річок на природні каскади. У зв'язку з цим, було збудовано: 16 дамб, 7 електростанцій, 145 км тунелів. Загальна протяжність русла штучних річок перевищувала 80 км, що зосередило в дамбах більше 7 тис. декалітрів води. Завершення будівництва цього енергетичного комплексу дало змогу споживати 10 % всієї виробленої електроенергії для промисловості штату НПВ, що дозволило збільшити можливості для розвитку не тільки австралійської промисловості, але й соціальної інфраструктури, вимагало нових підходів у розміщенні продуктивних сил країни. Розбудова схеми енергопостачання в районі Сніжних гір сприяла формуванню 7 регіональних містечок (Кума, Джіндабайн, Кенкобен, Талбінго, Кабрамара і ін.), а також багатьох таборів, які проіснували кілька років, будучи тимчасовим поселенням для іммігрантів. Щоб допомогти іммігрантам швидко пристосуватись до австралійського способу життя, в цих містечках були відкриті безплатні англомовні класи, створені Ради добросусідства та багатокультурні клуби, які заохочували робітників стати членами шахових гуртків, фотографічних груп та спортивних команд.

Австралійські історики, політики та бізнесмени погоджуються з тією думкою, що армія цих початківців, яка складалась із сотень тисяч іммігрантів, створила не лише одне з найбільших інженерних досягнень, але й показала світові, як може співпрацювати багатокультурна продуктивна сила. Для того, щоб увічнити вклад у будівництво гідроенергетичної системи в Сніжних горах і відзначити участь представників різних національностей, що долучилися до цієї справи, в 1959 р. австралійський уряд вирішив відкрити на головній вулиці м. Куми алею прапорів. Для багатьох із тих, хто віддав цій справі свої сили і здоров'я, але не дожив до цього дня, ця подія стала урочистим вшануванням їх пам'яті у розбудові Австралії. Окрім українців, в 50-60-х роках 70% загальної кількості робітників прибули із 30-ти держав післявоєнної Європи: Австрії, Англії, Греції, Ірландії, Італії, Йорданії, Кіпру, Німеччини, Норвегії, Португалії, Польщі, Росії, Румунії, Естонії, Шотландії, Чехії, Фінляндії, Франції, Угорщини та ін. Кохановський приїздив у Куму не лише, щоб працювати над схемою «Сніжні гори» і робити наукові викладки до своїх досліджень, які пізніше друкував в інженерних статтях. Тут він зустрічався з багатьма українцями, які трудилися на будовах енергетичного комплексу у Сніжних горах. О.Кохановський був одним з перших серед тих, хто домагався не допустити політичної необачності місцевої влади, пов'язаної з підняттям на центральній алеї м. Куми червоно-синього прапора УРСР. У той час бюрократичні кола Австралії були вимушені визнавати офіційно затверджену ООН символіку країн. Кохановський пропонував встановити штатив із жовто-блакитним прапором України як такий, що представляв політичний символ тих людей українського походження, які працювали над будівництвом схеми «Сніжні гори». Однак, побоюючись міжнародного скандалу і політичних нот від дипломатичних місій СРСР, представники австралійського уряду погодилися з учасниками будівництва не вивішувати жодного українського прапора. З болем у серці О.Кохановський та його друзі сприйняли це рішення. Але він був певний у тому, що, не дивлячись на тогочасну втрату української презентації, прийде день, коли нащадки згадають їхній внесок у розбудову Австралії. На жаль, він не дожив до того дня, коли світ визнав проголошення української незалежності, до того дня, коли жовто-блакитний прапор замайорів на центральній вулиці Куми. Не дивлячись на те, що алея прапорів у Кумі була відкрита в 1959 р., український прапор там було піднято лише у 1999 р. на відзначення 50-річчя започаткування будівництва електричної системи у Сніжних горах. Цим було встановлено історичну справедливість у вшануванні вкладу тих українців, які брали участь у цьому будівництві. Піднімаючи український прапор на алеї прапорів у Кумі, представники австралійського уряду згадали ім'я Кохановського серед багатьох тих українців, хто працював над цим витвором інженерного мистецтва, яким і досі пишаються всі австралійці.

Суспільно-політична діяльність О. Кохановського була спрямована на формування української громади. Вийшло так, що більшість емігрантів українського походження після завершення обов'язкового таборового поселення оселялися в сіднейському передмісті Сант Меріс, яке мало великі перспективи у розбудові та характеризувалося перевагами у придбанні дешевого житла і земельних ділянок під забудову. Для тіснішого знайомства вони збирались на різного роду зустрічі. На одній з них друзі Кохановського - Коптарук, Луцький, Садовський та Боднарук - запропонували йому створити українську громаду в Сант Мерісі. Невдовзі на загальних зборах вони обрали його першим головою громади. Так у 1950 р. виникла перша українська громада в Сіднеї.

Кохановський активно долучається до українського шкільництва, створює гурток книголюбів, а його дружина Галина взялася за створення сестрицтва при українській православній церкві у Блектауні. На своїх зустрічах члени громади обговорювали нагальні суспільно-політичні проблеми свого побуту, розвитку української еліти, обговорювали важливі публікації та ініціативи, читали власну поезію і навіть долучалися до організації протестів навпроти посольства СРСР в Канберрі проти порушення прав людини в Україні.

У статті «Якою повинна бути нова українська еліта?» (надрукована в лютому 1949 р. в газеті «Ранок») О.Кохановський пише : «Незалежна Україна може існувати лише як високоіндустріальна країна. Україна чисто аграрна або Україна, що її індустрією керуватимуть чужинці. Або навіть «свої», але національно свідомі люди, навіть якщо їй «пощастить» тим чи іншим способом здобути незалежність, - цієї незалежності не збереже і швидко скотиться на рівень колонії або на рівень держави балканського типу, що в кабінеті її прем'єр-міністра, окрім міністра-українця, за великим столом, збоку - сидітиме «технічний секретар»-чужинець, що фактично керуватиме справами держави. Перспектива незавидна!». І далі: «Україна не буде незалежною, поки українці по духу не опанують техніку або поки техніки України не стануть ідейними українцями».

Вважаю О.Кохановського одним з найбільших провісників сучасної української суспільно-політичної думки в діаспорі. Він писав відносно мало, але не все з написаного в той час можна було опублікувати. Проте сьогодні лишається дивуватися його науковим передбаченням, які він формував не лише у статтях, але й у поезіях. Він писав вірші образно, майстерно, зримо, вимогливо і прискіпливо ставлячись до кожного слова. Як досвідчений майстер слова, мав добру і рідкісну рису ставити лаконічні запитання щодо ролі і значення української діаспори. У вірші «Чумак» О.Кохановський не лише порушує такі питання, а й з винятковою відповідальністю та високим професіоналізмом закликає всіх, хто був у його оточенні, не згасати у своєму служінні національно-визвольним ідеям, відстоювати їх на чужині:

Відбриніла сильними морозами

Косами труснула навісна.

Хто пожалує за росами прозорими,

Хто жалкує, що прийшла весна?

Час прийшов підняти древко,

І розвіяти славетні прапори,

Може час коней сідлати ревно,

Може кращої не діждемось пори?

Може в полі загубилось щастя,

І в очах вже зникла іскра сталі?

Може смак вина старим нам здасться,

Може ми старими стали?

Може в скринях свиту міль поїла,

Може меч по червила іржа,

Може у руці не має сили

Стиснути держак ножа?

Відбриніла синіми морозами,

Нагадавши давню пору знов.

Чумаки запиленні дорогами

Зачекались цокоту підков.

Може вершник на коні прискаче

З синіх гір до золотих долин?

Може скоро не одна заплаче,

І рушницю стисне не один?

Чумак поволі зализав занози,

І гордо голову підняв.

Воли свої і волю й вози

Він не на пиво, а на кров зміняв.

У пам'яті своїх друзів, усіх, хто співпрацював з ним, О.Кохановський залишився «великим патріотом і книголюбом». Зокрема, В.Шевченко писав: «Він був людиною широкого світогляду, високої інтелігентності, мав оригінальність думок і славився влучним дотепом, страждав за кривди, заподіяні українському народові, та любив Україну безмежно». Дуже цінні його спогади викладені у статті «Походження роду», де подано вичерпні факти родинних зв'язків із своїм дядьком, В.Голубовичем - Прем'єр-міністром УНР. Вірші автор розглядав як побічну розвагу, що заповнювала його час з моменту виходу на пенсію у 1970 р. Інженерні ж заслуги ставлять О. Кохановського в новітній історії України поруч з такими інженерами, як Іван Полюй, Ігор Сікорський, Борис Грабовський, Михайло Мартинець та багато інших. Тільки що ті творили в інших соціальних і політичних умовах, могли брати участь у громадській діяльності, чого О.Кохановський був позбавлений. Але, попри всі ці обмеження, він зайняв помітне і заслужене місце в історії українського інженерного руху. Народившись у часи найбільш драматичної історії українського народу, він пережив воєнну хуртовину, яка змінила докорінно його долю. Він навіть не міг передбачити того, що доживе свій вік у далекій Австралії. Думки О.Кохановського повсякчас линули на Україну, він глибоко переймався її проблемами і труднощами, які турбували всю українську діаспору. Важко екстраполювати одну коротку розповідь про іммігранта, народженого в Україні, на великі вартості всієї повоєнної хвилі української імміграції, що в силу обставин змушена була залишити свою батьківщину, яка в умовах тодішньої сталінської диктатури вбивала таланти сотень тисяч із тих, хто повернувся з таборів для інтернованих осіб до рідної домівки.

У подальші роки, через закритість від світу Радянського Союзу, кількість іммігрантів до Австралії з території України була незначною, за винятком потоків єврейської імміграції. В Австралії проживає також незначна частина українських іммігрантів з Польщі та Югославії.

Третя хвиля припливу до Австралії української імміграції відбулася після проголошення незалежності України - в 1991 р. Лише за п'ять років потік української імміграції в Австралію становив 4,5 тис. людей і в 1996 р. досягнув загальної кількості осіб, народжених в Україні ,-13,5 тис. До 2001 р. потік української імміграції до Австралії зріс на 5% і становив до 14, 1 тис. людей.

Переважна більшість осіб, народжених в Україні, проживає у штатах: Вікторія - 5,8 тис., Новий Південний Вельс - 5,020 тис., Південна Австралія -1,490 тис. та Квінзленд - 880 осіб (див. карту). Остання демографічна статистика в Сіднеї виявила нову тенденцію переміщення центру осілого поселення вихідців з України: із західного його передмістя Лідкомбу, де переважно концентрується робоча верства населення, до Воклюсу - південно-східного району, в якому проживає більш заможна і високоосвічена частина мешканців Сіднея.

Українці в Австралії - одна із високоосвічених націй. У віці від 15 років і старше більша половина (51,3%) отримали ту чи іншу форму освіти або професійні кваліфікації, що значно перевищує рівень, досягнутий у загальному австралійському суспільстві (46,2%). Серед народжених в Україні австралійців 26% отримали вищу освіту, включно з післядипломною освітою. Ще 11% вихідців з України продовжують навчатися в системі вищої та спеціальної освіти Австралії .

Проте не завжди освітня система в Україні давала можливість підготувати таких фахівців і спеціалістів, які б відповідали потребам вільної ринкової австралійської економіки. Тому багатьом іммігрантам прийшлось перекваліфікуватися або домагатися визнання дипломів, отриманих в Україні, через проходження складної процедури тестів. Серед іммігрантів, народжених в Україні, вік яких перевищує 15 років, лише 32,9% задіяні у сфері матеріального виробництва (при загальноавстралійському рівні зайнятості 63%) і більше 11% залишаються безробітними (при загальному рівні безробіття в Австралії не вище 7,4%). Період «полювання» за високоосвіченими кадрами з України вже минув. Фахівці у сфері інформаційних технологій, які сьогодні готуються в українських вузах, не відповідають вимогам провідних комп'ютерних компаній Австралії. Те саме стосується і лікарів. Тому в перелік спеціальностей на імміграцію Австралія не включає висококваліфікованих фахівців з України. Перепідготовка цих кадрів коштує для Австралії набагато більше, ніж підготовка їх у власних університетах. Сьогодні тут потрібні люди із середньою спеціальною освітою (медсестри, перукарі, повари, будівельники і т.д.). Австралійські органи національної акредитації та визнання дипломів уже встигли збагнути, що в результаті високого рівня корупції у системі вищої освіти України до їхньої країни іммігрують особи, які не лише недосконало, але й часом зовсім не володіють знаннями, передбаченими програмами вузів. Український уряд продовжує утримувати одну з найдорожчих систем вищої освіти у світі, яка не задовольняє не лише внутрішніх потреб країни, але й не відповідає імміграційним потребам, нівелює цінності університетського диплома, засмічує суспільство некваліфікованими кадрами не лише у різних сферах народного господарства, але й науки, культури, мистецтва. У свою чергу, австралійський уряд не проводить будь-яких заходів щодо примусового притягнення новоприбулої імміграції до власного національного лона. В адаптації новоприбулої до Австралії імміграції переважно застосовуються економічні методи та соціальні мотиви. Наприклад, кожного року федеральний уряд Австралії здійснює перегляд фінансування Схеми служб для поселення через систему допомоги, так званих грандів. Міністерство громадянства та багатокультурних справ Австралії прагне підтримати тих, хто отримує таку допомогу відповідно до цієї Схеми, а також підключає нові групи новоприбулих іммігрантів, які намагаються працевлаштуватись, і тих, хто проживає у віддалених районах. Широку програму по привабленню іммігрантів за здібностями розробив уряд Південної Австралії.

Сьогодні відчутне постаріння української імміграції в Австралії. Це зумовлено не лише природними факторами, а й політичними, оскільки федеральний уряд Австралії посилив вимоги до імміграційних процесів з України та інших країн колишнього Радянського Союзу. Україна введена до переліку країн надмірного ризику щодо нелегальної імміграції. Лише в минулому році більше тисячі громадян України стали в чергу на отримання дозволу на імміграцію в Австралію. Зараз в Австралії переважають представники другої хвилі імміграції, середній вік якої 64 роки, а середній вік мешканців Австралії не перевищує 36-ти років (див. таблицю 2 PDF - файл). Велика перевага у кількості представників старшого віку приводить до того, що найбільш впливовими лобістськими групами у середовищі української громади залишаються ті, які формуються із складу повоєнної імміграції. Вікову і статеву структуру української імміграції слід враховувати при проведенні культурно-освітніх заходів, мистецьких фестивалів, виставок, що має великий соціальний вплив на їх успіх. У статевій структурі українських іммігрантів переважають жінки: на кожну сотню припадає 80 чоловіків.

Післявоєнні імміграційні громади з великим ентузіазмом розбудовували в Австралії свою матеріальну базу, зводячи церкви, школи, дошкільні установи, клуби, концертні зали, домівки різних молодіжних організацій, фінансові кооперативи, редакції газет та іншого роду приміщення, які з часом потребували модернізації, профілактичних ремонтів та постійного догляду. Однак постаріли не лише будівлі, але й люди, які їх зводили. Значна частина членів українських громад відійшла у вічність. Окремі громадські організації постійно висловлюють стурбованість щодо майбутнього українського організованого поселення, вишукують можливості наповнити напівпорожні приміщення шляхом здачі їх в оренду різним етнічним групам, які не мають ніякого відношення до української справи. Післявоєнна імміграція не готова передати новоприбулим українцям у користування та збереження пристосованих приміщень і будівель (навіть на умовах пільгової оренди). Окремі українські громади (Перту, Аделаїди, Вулонгонгу, Сант Мерісу та околиць) вже провели розпродаж свого майна (церков та домівок). Не дивлячись на рекомендації Оглядового комітету, створеного для вивчення громадської думки українців у Новому Південному Вельсі, про недоцільність розпродажу громадського майна, такої ж участі зазнав і український Культурно-товариський клуб у Лідкомбі. Вихід з цієї ситуації міг би бути знайдений при більш плідній співпраці з новоприбулою імміграцією, яка здатна продовжити українське організоване життя на Зеленому континенті. Більше року працювали члени Оглядового комітету над переглядом української організаційної структури у штаті Новий Південний Вельс, над анкетами опитаних. У результаті анкетування, проведеного у 20 українських громадських організаціях штату, 62% респондентів вагалися і негативно поставилися до запитання про активність заохочування новоприбулих українців до членства в них. Проте індивідуальне опитування показало, що майже всі респонденти зігнорували це запитання. Тому, не дивлячись на велику кількість українських організацій в Австралії, за останнє десятиріччя не було створено і зареєстровано жодної організації, яка б відповідала потребам новоприбулих українських іммігрантів або створювалась відповідно до їх зацікавлень. Прагнення «пригорнути» новоприбулу імміграцію до існуючої організаційної структури практично розбивається в конфлікті “батьки-діти”, призводить до посилення тиску протидії з обох боків. Нова хвиля здатна перейняти керівні пости від теперішньої діаспори або сформувати свої власні оргструктури. Поглиблення розділу між новоприбулою та післявоєнною імміграційними хвилями призводить до посилення процесів швидкої асиміляції першої в австралійському суспільстві та відокремлення її від громадської діяльності в українському організованому житті діаспори. Відокремлення новоприбулої імміграції від організованого українського життя в діаспорі відкидає існування майбутньої етнічної ідентичності на Зеленому континенті.

Новоприбула імміграція відрізняється від попередньої своїм характером, надає більше преваг економічним мотивам, ніж політичним. Пережиті економічні труднощі та зубожіння після розвалу Радянського Союзу ставлять перед нею завдання швидкої стабілізації свого фінансового стану в країні нового поселення для того, щоб допомогти своїм рідним, які залишилися в Україні, у виживанні та подоланні негативних наслідків і соціальних аспектів невдалого реформування української економіки. Однак не слід огульно всіх новоприбулих іммігрантів називати «заробітчанами». Цей термін доречний лише тим особам, які приїздять в Австралію виключно на заробітки з метою повернутися із заробленими грошима додому. В загальноавстралійській структурі новоприбулої імміграції найбільше повертаються на батьківщину ті, хто приїздить з Британії. Проте ні в пресі, ні в жодному офіційному урядовому документі Великобританії немає якихось образливих епітетів на адресу цієї частини іммігрантів. Якщо ж розглядати рівень поворотності на батьківщину в структурі української імміграції, то тут першість належить не молодим працездатним людям, а пенсіонерам. Відповідно до австралійського законодавства, людям пенсійного віку, які отримують пенсію в Австралії, дозволяється при збереженні громадянства отримувати пенсію за кордоном. Цими можливостями скористувалися сотні представників повоєнної хвилі імміграції. Нова імміграція, яка прибуває сюди з України на постійне проживання, формує всі соціальні й економічні ознаки осілого життя: придбання житла, формування родини, народження дітей, отримання кваліфікацій, вивчення мови і, звичайно, працевлаштування, яке не можна розглядати лише як «заробітчанство». Природно, значна частина зароблених ними коштів направляється членам їх родин в Україні. Лише за підсумками Міністерства фінансів України, минулого року українські іммігранти перерахували понад 6 млрд. дол. Це суттєва допомога не лише родинам іммігрантів, але й усій українській економіці. Тому більшість представників як повоєнної, так і новоприбулої імміграції не лише виступають проти терміну «заробітчани», але вважають його і шкідливим, і образливим. Замість взаємних образ, урядові представники сфери міжнародних економічних зв'язків, які протягом вже багатьох років не можуть проштовхнутися на австралійському ринку, могли б залучати здібних і кваліфікованих іммігрантів для створення різного роду індустріальних осередків, «оазисів української економіки». Австралія ж проявляє відверту незацікавленість навіть найбільш технічно досконалими пропозиціями з українського боку, включно щодо продажу вертольотів для гасіння пожеж, літаків, човнів і т.д. До такого висновку прийшла вже третя парламентська делегація і бізнесова делегація Торгово-промислової палати України. Причини таких непорозумінь полягають у тому, що сьогодні в Австралії відсутня ремонтна база запасних частин та належна інфраструктура по догляду за технікою, яка розроблена і виготовлена в Україні. Новоприбулі іммігранти з вищою інженерною та технічною освітою, які перебувають в Австралії, стали б для України у великій пригоді на шляху просування української техніки і технологій на ринку Зеленого континенту. Досвід «оазисної економіки» успішно застосовують представники різних країн світу. Однак у питаннях розвитку українсько-австралійських інвестиційних програм далі констатації цього факту справа не зрушується з місця.

До новоприбулих висловлюються елементи контраверсії. Вважають, що нова хвиля імміграції може стати найбільш активним елементом, який міг би надати новий імпульс не лише українському суспільному життю, а й посприяти розвитку громадсько-культурних інституцій української діаспори в Австралії, доступ до яких новоприбулим емігрантам досить обмежений. Відносини попередніх генерацій української діаспори та нової хвилі виявляються у рідкісних контактах представників різних українських організацій діаспори з поодинокими новоприбулими емігрантами, яким все ще не дозволяється набувати прав співзасновників громад, кредитних установ, клубів.

На противагу цьому, інші вважають, що представники третьої хвилі є політично денаціоналізованими, атеїстами, занадто меркантильними, що, окрім власного матеріального благополуччя, практично нічим не цікавляться. Проте прихильники останньої точки зору не соромляться відверто експлуатувати новоприбулих емігрантів для догляду за своїми дітьми та старшими, немічними людьми, а також на важких будівельних роботах та на працях, шкідливих для здоров'я. Новоприбула імміграція, як правило, перебільшувала фінансові можливості попередньої української діаспори, а відсутність очікуваної підтримки привела до того, що стосунки між ними охололи.

Представники старшої імміграції висловлюють своє незадоволення тим, що новоприбулі українці постійно вимагають від неї допомоги, не прислуховуються до її повчань і рекомендацій, більшість з яких полягала у необхідності повернутися в Україну для будівництва вистражданого ними міфу. Розвінчання цього міфу про малознану Україну створило бар'єр між різними хвилями української еміграції. Нові інформаційні потоки з України та про Україну розвіяли ряд стереотипів та міфів, які роками плекалися в умовах інформаційної блокади і сприймалися членами української громади в далекій Австралії як істина в останній інстанції, що не підлягає перегляду. Довгі роки інформаційної самоізоляції утворили в межах цієї громади особливий тип діаспорної української мови, базованої на власно творених словниках та правилах граматики. З проголошенням української незалежності було зруйновано інформаційну блокаду між Україною та Австралією, чому сприяли нові можливості інформаційних технологій та запровадження цифрових засобів комунікації, включно з Інтернетом.

Новоприбула еміграція не задоволена ставленням старшої генерації до сучасної української мови. По-різному ставляться до проблем, які виносяться на обговорення, серед вихідців з Галичини (або їх дітей) і так званих “східняків” - вихідців із східних та центральних земель України. Тут існують різні погляди і різні сподівання. Слід врахувати, що у двох перших хвилях української еміграції до Австралії їхали переважно вихідці із Західної України, і це наклало свої особливості на поширення мовного діалекту в спілкуванні. Представники цієї частини діаспори нерідко займають більш жорстоку позицію у питаннях вжитку харківського правопису, базованого на словнику Голоскевича, написаного і надрукованого в 1928 р. Україномовна програма SBS радіо, як основна національна компанія, здійснює трансляції своїх програм на літературній українській мові, відповідно до орфографічного словника, затвердженого Академією наук України 4 лютого 1991 р. Серед мов, які іммігранти з України вживають у домашньому спілкуванні, переважають: російська - 43,4%, українська - 36,1% та англійська - 13,7%. Переписом населення встановлено, що 26,6% вихідців з України взагалі не можуть говорити англійською мовою і не вживають її. Більше того, значна кількість людей, які народжені в Україні (12,1 тис. осіб), користуються у домашньому спілкуванні мовою, відмінною від англійської, не дивлячись на те, що 72,2% дуже добре розмовляють англійською мовою

Відповідно до останнього перепису населення, проведеного в Австралії у серпні 2001 р., проявилася небезпечна тенденція у зменшенні кількості осіб, які вживають українську мову в побуті та в домашньому спілкуванні. Статистика виявила, що порівняно з попереднім переписом населення, кількість родин, які застосовують українську мову в комунікації між батьками та дітьми, зменшилась на 5%. Аналіз цієї тенденції засвідчує негативний вплив двох основних причини, які пов'язані з двомовністю української імміграції. Перша полягає у швидкій асиміляції другої та третьої генерації українців в Австралії, а також з появою змішаних подружжів, у яких пропагована двомовність витісняє українську мову із спілкування між членами родини. Друга причина обмеження вжитку української мови в побуті обумовлена тим, що новоприбула імміграція з України теж є двомовною: вільно володіє як українською, так і російською мовами, але віддає перевагу останній, а обмеження переписних анкет призвели до повної елімінації української мови. Різке загострення становища з українською ідентичністю і мовою в Австралії та інших країнах Західного світу вимагає безпосередньої, а не декларативної участі українського уряду в налагодженні міждержавних контактів з метою виконання статті 12-ої Конституції України, де говориться: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави». Ставлення української держави до закордонної підтримки україномовного теле- і радіомовлення, освіти, інвестиційних проектів дозволить підкріпити згасаючий ентузіазм окремих громад урядовими зусиллями по розширенню культурно-національних, освітніх та бізнесових зв'язків з українцями зарубіжжя.

Післявоєнна імміграція проявляла великий ентузіазм у розбудові українських суботніх шкіл. Австралійська освітня система українського шкільництва включає дошкільні заклади, рідні та братські школи, курси підготовки іспитів на атестат зрілості, а також курси українознавства у двох провідних університетах: ім. Макворі (Сідней) та ім. Монаша (Мельбурн), що фінансуються Фундацією українознавчих студій Австралії (ФУСА). Суботні українські школи існують у кожному штаті і фінансуються порівну як від грандів австралійського уряду, так і за рахунок батьків. Їх діяльність координується Центральною шкільною радою Австралії. На початку запровадження українського шкільництва вивчення української мови в суботніх школах привело до значного збільшення кількості студентів. Окремі вчителі цих шкіл робили успішні спроби у пристосуванні своїх програм вивчення української мови до тих, які вживались в Україні. Зараз, окрім мови і літератури, школярі вивчають культуру, історію, географію та основи релігії. У минулому році лише 300 дітей по всій Австралії були охоплені навчанням в українських суботніх школах. Завдячуючи зусиллям української громади Австралії, починаючи з 1975 р., австралійський уряд дозволив при здачі іспиту на атестат зрілості (HSC) зараховувати результати матрикуляційних екзаменів з української мови при вступі до університету. Цими перевагами скористалися сотні українців другої генерації, молодих людей українського походження, народжених в Австралії. Однак в сучасних умовах, відповідно до вимог Міністерства освіти Австралії, проявляються труднощі віднайти щонайменше 15 студентів для продовження вивчення української мови у 10 - 12 роках австралійської вищої школи. Іспит HSC з української мови знаходиться під загрозою закриття. Ця проблема виникла не лише під впливом об'єктивних умов, спричинених демографічною ситуацією, що є наслідком падіння народжуваності після великого сплеску у 60-х роках, але і в силу суб'єктивних факторів, що обумовлені нездатністю переважної кількості непрофесійних учителів викликати інтерес до вивчення української мови як іноземної.

Цікавий підхід до вивчення української мови запропонував голова дирекції товариства «Рідна мова» В. Дейко. Групою фахівців під його керівництвом було розроблено СД-ром, базований на електронному словнику. Однак відсутність необхідних коштів призвела до того, що цей проект було відкладено. В результаті по сьогодні вживається електронний словник, базований на російсько-англійській його версії. Церкви УАПЦ та УГКЦ в Австралії, зважаючи на їх організаційну стабільність та позарелігійну суспільну функцію, відіграли велику роль у процесі розвитку освіти. Цим пояснюється опіка духовних провідників - колишніх настоятелів парафій, засновників і опікунів братської та рідної шкіл в Сіднеї - отців Івана Шевціва та Василя Черваніва, за участю яких створювалися осередки книжної освіти та шкільництва. В Канберрі цю справу продовжує отець Олег Стефанишин.

Релігійна діяльність українських церковнослужителів в Австралії розпочалася з прибуття священиків у 1948 р. У цей же час розпочалося будівництво церков. Отець Микола Коп'яківський відправив першу Великодню службу 9 квітня 1949 р. у церкві Святої Бригіти, що у Мілсонс Поінт, у Північному Сіднеї. У переліку релігій та віросповідань, якими користуються вихідці з України, найбільшу питому вагу займають: іудеї (2,5 тис. осіб), римо-католики (2,2 тис.осіб), українські католики (1,8 тис.осіб). Не дивлячись на те, що переважна більшість новоприбулої імміграції з України виховувалась в атеїстичному дусі, питома вага невіруючих людей в українському середовищі в Австралії на 1,2% нижча від загальноавстралійського показника - 15,5% (див. таблицю 4 PDF - файл). У великих містах Австралії створені Комітети по підтримці Київського патріархату. імміграція українець австралія

Серед вихідців з України, які проживають в Австралії, виділяються три основні групи людей за їх походженням, серед яких найбільшою є українська - 8,1 тис. осіб, російська - 2,2 тис. осіб та єврейська - 1,4 тис. осіб .

Міжнародні зв'язки між Україною та Австралією координуються громадськими організаціями під керівництвом Союзу українських організацій Австралії та Посольства України в Австралії. Вплив українців в Австралії (кількість яких у загальній структурі австралійського населення не перевищує 0,2%) не настільки помітний, як, наприклад, у Канаді, де питома вага їх становить 3% від загальної кількості мешканців країни. Разом з тим, значної шкоди посиленню впливовості українських громадських організацій завдає їх розпорошеність. При відсутності єдиного центру політичного (дипломатичного) представництва України в Австралії аж до початку 90-х років, коли було відкрите Почесне консульство України у Мельбурні, а після цього в 2003 р.- Посольство України в Австралії, кількість українських громадських організацій різко зростала. Формуючи нові організаційні структури, українці в Австралії домагалися визнання своєї національної ідентичності, яку не могли відображати чужорідні денаціоналізовані радянські представництва. За підрахунками доктора І. Гордієва (Університет імені Макворі), у кінці 80-х років в Австралії нараховувалося понад 260 українських громадських організацій. Однак не лише від кількості етнічних організацій залежить успіх співпраці між Україною та Австралією. Велике значення належить рівню зацікавленості та активності їх членів, що значною мірою залежить від досконалості законодавчої бази обох країн. Справедливі закиди в критиці урядових позицій подаються як з одного боку, так і з іншого. Українці в Австралії неодноразово ставили питання про відкриття австралійської дипломатичної місії в Україні. Проте відсутність міцних економічних зв'язків і непривабливість української інвестиційної політики для австралійської промисловості стоять на заваді посилення дипломатичних зв'язків між Україною та Австралією. Українське законодавство не змогло активізувати участь багатьох із тих, хто народився в Україні, до участі у виборах до Верховної Ради 26 березня 2006 р. Лише 56 громадян України взяли участь у голосуванні на виборчій дільниці в Канберрі. Це не входить ні в яке порівняння, коли аналізуєш активність голосування, що проходить в інших етнічних групах до парламентів країн, які є членами Євросоюзу. Наприклад, зразу ж за українськими парламентськими виборами, 9 квітня ц.р. відбулися вибори до Парламенту Італії. Враховуючи право на подвійне громадянство, близько 161 тис. етнічних італійців внесли свої прізвища у списки для голосування. Представники лише 4-ох партій боролися в Австралії за 2 місця в Італійському парламенті. Загальна кількість представників діаспори в Італійському парламенті становить 18 місць. Цей приклад дає натхнення і надію на те, що в недалекому майбутньому українська діаспора Австралії займе не лише споглядацьку позицію, але й візьме на себе відповідальність за розвиток міцних, дружніх українсько-австралійських стосунків, спрямованих на поліпшення рівня життя народу України.

Размещено на Allbest.ru