Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Прийняття християнства

2. Західна політика Володимира

3. Проблема організації церкви

4. Спроби подолання деспотизму Константинополя

Бібліографія

Вступ

Християнство з часів свого виникнення стало формуватися не як регіональна, а як світова релігія. В період раннього Середньовіччя мовами європейської культури були грецька та латина. Тому словґянські народи, прийнявши християнство, ввійшли у сімґю європейських народів, змогли долучитися до досягнень європейської культури. З поганства Русь вивела саме Візантія, найкультурніша в ті часи країна Європи. Незважаючи на всі перипетії та складнощі у відносинах з Візантійською імперією, прийняття Руссю християнства від неї було неминучим. Тут для Русі не існувало інших історичних альтернатив. Всупереч літописній легенді про випробування вір, у Володимира не було вибору. Весь хід становлення та розвитку Давньоруської держави та й саме його геополітичне становище зумовили ту історичну закономірність, яка зробила саме Візантію "хрещеною матірґю" Давньої Русі.

Володимир хотів створити релігію, яка могла б слугувати міцною основою для обґєднання всієї держави. Але спроби модернізації старих культів не відповідали меті, бо поганські боги, що були пережитком первісного ладу, не могли задовольнити потреби суспільства класового. Для мети, поставленої правлячими класами Київської держави, найкраще підходило християнство з його детально розробленим вченням та складною церковною організацією. Спробуємо ж дослідити детально, які саме чинники спричинили прийняття християнства Київською Руссю.

1. Прийняття християнства

Перші кроки князювання Володимира стали останнім спалахом антихристиянської боротьби в Русі-Україні. Обійнявши великокняжий стіл, він був змушений на початку шукати підтримки тих поганських елементів, що привели його до влади. На Старокиївській горі знову постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Разом зі створенням пантеону шести поганських богів у Києві великокняжа влада намагалася прискорити об'єднання союзних племен і забезпечити зрівняння усіх головних богів, а значить і найбільш впливових жрецьких кіл племен. Очолив цей пантеон великокняжий бог Перун, що мало сприяти зміцненню єдиновладдя в країні і перетворенню її столиці Києва на релігійний центр держави. Проте всі спроби Володимира реформувати поганство і спертися на нього в державному будівництві були безперспективними. Стара релігія була безсилою виконати необхідну для величезної держави, якою стала Русь, об'єднуючу функцію, а також дати їй належні культурні, цивілізаційні імпульси, необхідні для динамічного повноцінного розвитку. З усіх слов'янських держав лише Русь ще не спромоглася на остаточне утвердження християнства. Навіть Угорщина активно акцептувала християнство як з Німеччини, так і з Болгарії. Небезпека, що Русь залишиться позаду цивілізованих народів Європи, ставала дедалі очевиднішою. Напевне тому Володимир вирішив повернутися до мети своїх попередників - прийняття й остаточного утвердження християнства. Наймогутнішим сусідом Русі була християнська Візантія - з її високою культурою, давніми державними традиціями, блиском імператорського двору; все це могло слугувати певним еталоном у створенні нових соціальних і політичних інституцій Київської держави. Володимир прагне стабілізувати стосунки з Константинополем і зміцнити міжнародні позиції Києва. Цьому сприяє ускладнення політичного і воєнного становища, яке переживала Візантійська імперія. Тривала війна на два фронти - з арабами і болгарами - і повстання Варда Фоки, що проголосив себе імператором, поставили імператора Василя II у скрутне становище. Він змушений був звернутися за воєнною допомогою до Києва, що надавало Володимирові блискучі політичні шанси.

Під час русько-візантійських переговорів обговорювалися питання прийняття християнства Руссю та її володарем, його одруження з сестрою імператорів Анною і воєнна допомога імперії у боротьбі з узурпаторами. Матримоніальна традиція візантійського імператорського дому забороняла мати шлюб з варварами-іноземцями і поганинами, хоча з політичних міркувань візантійські імператори допускали винятки. Коли у 968 р. єпископ кремонський Лютранд за дорученням Оттона І прибув до Константинополя для переговорів щодо одруження сина германського імператора Оттона II, йому було сказано: "Нечувана річ, щоб порфірородна дочка порфірородного Імператора могла бути видана за іноземця". Після кількох років переговорів Оттону І довелося погодитися на шлюб свого сина з племінницею Іоана Цимісхія Теофано. Царівна Анна, яку безуспішно сватав Оттон, стала дружиною київського князя. Новітні дослідження свідчать, що ініціатором шлюбу Володимира і Анни був сам імператор Василь II, оскільки становище імператорського дому виявилось критичним і змусило порушити його матримоніальну традицію в обмін на військову допомогу України-Русі.

Таким чином, честолюбний будівничий нової швидко зростаючої держави стає не просто членом родини європейських монархів, але й завдяки своїй порфірородній дружині посідає почесне місце в її ієрархії, відтіснивши інших претендентів. Саме у цей час руки "дочки священної імперії" для свого сина Роберта домагався засновник нової династії французьких королів Гуго Капет. Відразу після коронації Роберта (день Різдва 987 р.) було підготовлено листа візантійським імператорам Василю II і Костянтину, в якому французький король пропонував дружбу та союз і прохав руки візантійської принцеси. Деякі дослідники вважають, що цей лист короля (він зберігався у зібранні листів Герберта Орійяка - довіреного секретаря архієпископа реймського) так і не був надісланий до Константинополя. Цей план був облишений після отримання французьким монархом вістей про заручини Анни з руським князем. Саме тому вже на початку 988 р. Роберт одружився із Сусанною - вдовою Арнольда II, графа Фландрського.

Встановлення родинних зв'язків між Рюриковичами і Македонською династією набувало важливого політичного значення і сприяло історичному повороту у справі християнізації України-Русі. Прийняття християнства не було випадковим явищем. Йому передувало тривале проникнення нової віри, початки якого особливо помітні в IX ст., і "визрівання" до прийняття християнства правлячою верствою. Саме готовність давньоруського суспільства сприйняти нову релігійну ідеологію забезпечили її міцність і поширення серед усіх верств населення. Рішучий поворот у суспільному розвитку України-Русі, пов'язаний з прийняттям християнства, швидко вводив її у політичні і династичні взаємовідносини провідних країн Європи.

У несподіваному на перший погляд перетворенні фанатика-поганина Володимира на ревного сповідувача християнства корінилися, таким чином, глибинні сощально-політичні, а також духовно-культурні причини. Проте перед письменниками - сучасниками суцільного хрещення Русі - стояла проблема пояснення такої метаморфози. Антор похвального слова каганові Володимиру митрополит Іларіон вражений глибиною і загадковістю обернення київського князя з гонителя віри Христової на її полум'яного апостола. Київський митрополит вбачає його причину у духовній талановитості князя, а також у "благодатному озарінні від Божого Духу". Водночас він засвідчує, що Володимир "завжди чув про славну, христолюбиву і сильну вірою землю грецьку, як там шанують Єдиного Бога у Трійці і поклоняються йому". Про не менш важливі мотиви навернення Володимира свідчить інший письменник кінця XI ст. Яків Мніх: "Володимир чув про бабцю свою Ольгу, як вона з'їздила до Царьгороду і прийняла там святе хрещення", і під впливом цього факту "розгорілося Святим Духом серце Володимира, бажаючи святого хрещення". Ці пояснення переплітаються з описом літописцем особистої духовної кризи Володимира, який, зокрема, згадує, що син Володимира Святополк був народжений від тої полоненої черниці-гречанки, що була дружиною Ярополка вже в часи його активного утвердження у християнстві. У зв'язку з цим доречно нагадати про значний місіонерський вплив дружин-християнок на чоловіків-поганинів та їхню роль у поширенні християнства в Європі. Чимало історичних прикладів є цьому підтвердженням. Так, навернення до християнства франкського короля Хлодвіга приписується його дружині Клотільді Бургундській, англосаксонського короля Етельберта - теж дружині, франкській принцесі Берті. Сучасники Володимира угорські королі Гейза і Ваїк (Стефан) хрестилися завдяки своїм дружинам - сестрі польського короля та сестрі германського імператора. Існує припущення, що одна з двох дружин Володимира - чешка - була християнкою княжого роду і доводилася родичкою Дубравці - доньці чеського князя Болеслава І, яка вийшла за польського князя Мешка І і принесла у його сім'ю християнство.

Проте, щоб зрозуміти релігійну політику великого князя київського, а на її тлі і особисту "метаморфозу", слід розглядати їх у контексті надзвичайно важливих адміністративних, воєнних та судових реформ, що здійснювались у державі. Перетворення головних засад внутрішнього і зовнішньополітичного курсу, об'єктивно зумовлене дальшим розвитком феодальних відносин, вимагали подолання поганства і послідовного введення монотеїзму. Мірою того, як зміцнювалися суспільно-політичні позиції Володимира в результаті здійснюваних ним реформ, його зобов'язання щодо поганства ставали анахронізмом, що й викликало різкий поворот у царині релігійній.

Зв'язки Володимира з європейськими дворами також використовувались ним з метою християнізації своєї держави і проведення у ній докорінних реформ. Про це свідчить, зокрема, одна зі скандинавських саг ісландською мовою про Олава Тріггвесона - сина норвезького конунга Тріггве. Після тривалих авантюрно-воєнних пригод він вирушає до Візантії, де охрещується визначними церковними діячами. Після охрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарики ("Країни міст" - звичайна для саг назва Русі-авт.). Єпископ погодився, проте вислав вперед Олава з тим, щоб той умовив конунга Володимира насаджувати у Гардариці християнство. Незважаючи на певне небажання Володимира, завдяки його дружині Олаву вдалося переконати конунга у необхідності прийняти нову віру. Згідно із сагою, єпископ Павло був запрошений у Гардарику (Русь) і хрестив і конунга, і його народ. Усі ці елементи саги не суперечать реальним історичним подіям. Дійсно, король норвезький Олав Тріггвесон у 993-995 рр. охрестився і охрестив свою країну після тривалих мандрівок по чужих землях. І не можна категорично заперечувати, що, перебуваючи на Русі, він міг бути одним з місіонерів, які впливали на Володимира через одну з його дружин, або інших впливових жінок князівського двору. Зокрема, на думку академіка Шахматова, мати Володимира - дружина Святослава Малуша - вже була християнкою.

2. Західна політика Володимира

Не викликає істотних заперечень те, що Володимир прийняв хрещення з Візантії. Разом з тим, Україна-Русь не була відмежованою від Риму, впливів західної культури і підтримувала в цей період тісні стосунки із Заходом. Водночас слід зауважити, що між західним католицтвом і східним православ'ям у часи прийняття Україною християнства ще не було того відчуження, яке постало згодом. Східна і західна церкви тоді ще перебували у єдності, папа залишався формальним главою усього християнства. Все це давало змогу Володимирові здійснювати збалансовану політику між Заходом і Сходом. У 988 р., як свідчить Никонівський літопис, до київського князя під час його походу на Корсунь "придоша послы из Рима й мощи святых принесоша". Йшлося про мощі святого Климента, папи римського, знайдені проповідниками Кирилом і Мефодієм у тому ж Корсуні під час повернення з місіонерської подорожі до Хозарії. Двома роками раніше, згідно з літописною легендою, Володимир приймав послів з Риму, які пропонували прийняти християнство згідно із західним обрядом. Як зазначає літописець, Володимир нібито відповів: "Идите опять (назад-авт.) яко отцы наши сего не приняли суть". У надзвичайно складному переплетенні політичних сил, коли Русь набирала дедалі більшої ваги на міжнародній арені і ставала великою державою, київський князь вважав за недоцільне приймати латинський обряд. Це означало б підпасти під вплив Священної Римської імперії германської нації, допустити на територію Русі спочатку німецьке духовенство, а згодом і німецьке рицарство, а також сплачувати Риму щорічні дотації.

У цей час папа Іоан XV (985-996) наполегливо поширював християнство серед слов'янських народів. Він двічі приймав єпископа празького Войцеха (Адальберта), що керував місіонерською діяльністю у Польщі і Пруссії, де й загинув від рук ворожого йому місцевого поганського населення. Войцех увійшов у давньоруську церковну свідомість як ворог слов'янського письма і насаджувач латинської грамоти та західно-римського обряду у західнослов'янських землях. Він, безперечно, був представником німецько-латинської релігійної обрядовості і продовжував традицію войовничої німецької партії у Чехії та Моравії, яка вела боротьбу проти святого Мефодія і утвердження незалежної церкви у Великоморавській державі.

У 999 р. германський імператор Оттон III вирішив вдягти папську тіару на голову Герберта - своєї довіреної особи і радника. Новий папа прийняв ім'я Сильвестр у пам'ять того Сильвестра, що був соратником першого римського імператора-християнина Константина. Голова римської церкви, що підносив Оттона III як "нового Константина", разом з імператором мали намір створити універсальну християнську державу, главою якої мав стати імператор, а співправителем - підпорядкований йому у світських справах папа. Звичайно, що ці плани мали небагато шансів на успіх: надто сильною була опозиція королів Франції, Англії, германських єпископів та князів, римської аристократії, не кажучи вже про Візантію.

Прийняття християнства за католицьким обрядом в тій конкретній ситуації означало б, як бачимо, політичне підпорядкування Русі-України Германській імперії, імператори якої тоді диктували свою волю римському престолові. Безсумнівним застереженням київському князю був також досвід організації церковного життя у Великоморавській державі. Проте він не розриває, а навпаки - посилює свої контакти з Римом і західним світом в цілому. Характерно, що коли про зносини Володимира з константинопольським патріархатом в джерелах відсутні будь-які сліди, самі лише давньоруські записи повідомляють про три римські посольства до Володимира і два руські до римського папи. Никонівський літопис (у своїй основі протикатолицький) зафіксував під 991 р,: "Того ж року прийшли до Володимира посли з Риму від папи з любов'ю і честю". Під 994 р. цей же літопис знов записує коротку звістку: "Того ж року Володимирові посли прийшли до Києва, які ходили до Риму до папи".

Дипломатичні й церковні зв'язки Києва з Римом мали своїм наслідком те, що Київська держава стала об'єктом далекосяжних планів німецького імператора Оттона III і його вчителя - папи римського Сильвестра II. Ці плани передбачали розбудову нової західно-римської імперії з включенням до неї слов'янських держав на рівноправних засадах. Оттонові III довелося відкинути наміри свого діда Оттона І інтегрувати у свою імперію слов'янські народи, використовуючи християнство як засіб німецької експансії. Цей німецький наступ зустрів запеклий опір полабських слов'ян і викликав ненависть до завойовників. Тепер, згідно з новим планом, імператор і папа мали очолити федерацію вільних християнських народів. Один - як репрезентант світської влади, другий - духовної. Межі цього союзу накреслив сам папа Сильвестр II. "Нашою, нашою є Римська імперія. Сили дасть нам багата овочами Італія, військовими силами Франція (Галлія) і Німеччина, не бракуватиме між нами також найхоробріших королівств Скіфії".

З цією метою налагоджувалися зв'язки імперії та папського престолу з Польщею, Угорщиною і Чехією. Мабуть, певні плани існували і щодо держави Володимира Великого. Польща й Угорщина діставали власні митрополії, незалежні від Магдебурзької архієпископії: одна - у Гнєзно, друга - в Остригомі. Польський король Болсслав Хоробрий та угорський король Стефан І одержали від папи Сильвестра II право на створення самостійних церковних ієрархій у своїх державах. Для скріплення приязних взаємин зі слов'янськими народами Оттон III у 1000 р. особисто прибув до Гнєзно вклонитися мощам святого Адальберта, вбитого пруссами під час його місіонерської діяльності. Того ж року до Києва прибуває посольство від папи у супроводі послів угорського та чеського королів, як про це засвідчує Пиконівський літопис.

Під Скіфією, яку планувалося залучити до нового союзу християнських народів, малися на увазі передусім землі на північ від Чорного моря, тобто Україна-Русь та інші слов'янські держави. Зрозуміло, що посли від папи, Угорщини й Чехії намагалися втягнути Володимира та охрещений ним нещодавно народ в орбіту християнської Європи під гегемонією німецького імператора і папи. Така сама делегація папських послів разом з представниками Болеслава Хороброго за кілька місяців до візиту в Київ відвідувала Угорщину й принесла її володареві Стефану королівську корону, а також надала право створювати церковну ієрархію в Угорському королівстві.

Майже цілковита схожість ситуації дає змогу припустити, що посли папи у супроводі послів двох дружніх держав - Чехії та Угорщини - принесли Володимирові корону і право самостійно створювати церковну ієрархію в Русі. Відсутність представників Болеслава Хороброго свідчить, що в Римі добре орієнтувались у конфлікті Русі з Польщею через "червенські городи".

Відповіддю було Володимирове посольство до Рима, записане у Никонівському літописі під 1001 роком: "Того ж року послав Володимир гостей своїх як послів у Рим, а других до Єрусалиму і в Єгипет, і в Вавилон оглядати їх землі і обичаї їх". Очевидно, що разом з "гостями", які могли везти у відповідь до Риму коштовні дарунки, київський князь надіслав своїх посланців і до східних патріархів - єрусалимського, олександрійського (в Єгипті) та антіохійського (Вавилон) - з метою вироблення чіткої орієнтації у міжнародній і церковній політиці.

Смерть Оттона III (1002) і Сильвестра II (1003) перерізала втілення їхнього плану, проте вони створили сприятливий ґрунт для пожвавлення стосунків Русі із західним світом і для діяльності католицьких місіонерів у Київській державі. Хоча в джерелах відсутні будь-які точні вказівки на створення Римом митрополії на Русі, як це припускають деякі дослідники, проте немає сумніву, що нова руська церква перебувала у згоді з Римом, вважала себе частиною вселенської церкви, хоча адміністративне вона від Риму не залежала. Можливо, в початковий період хрещення Русі виняток становили "червенські городи" з перемишльською єпархією. Різниця між обома обрядами тоді ще не була такою великою, як у наші дні. У Римі та Італії було чимало грецьких монастирів східного обряду; західне і східне християнство, незважаючи на амбіції своїх лідерів, не були окремими світами. І для Києва не було пекучою дилемою - чи переймати церковну організацію саме від Риму; по всіх територіях слов'янського світу існували єпархії слов'янського обряду - проміжного між східним та західним, що визнавали над собою зверхність Риму. Разом з тим, дружні стосунки між Києвом і Римом викликали часті роздратування у візантійських урядових колах і періодичне погіршення відносин між римським престолом і візантійським патріархом.

Слов'янське християнство існувало й на території Польщі. Його протектором був сам король Болеслав Хоробрий. Тут, на порубіжжі з Руссю, після її хрещення Володимиром та введення слов'янського богослужіння латинське християнство Польщі не витримувало конкуренції зі слов'янським обрядом Русі. Коли у 992 р. Володимир заклав місто Володимир-Волинський і заснував єпископство зі слов'янським богослужінням, король Болеслав вдався до такого ж кроку, заснувавши у Сандомирі, тобто дуже близько до руського кордону, митрополію слов'янського обряду для кількох єпископів у Польщі.

Після смерті Болеслава язичницька реакція знищила християнство тільки у Західній Польщі - на території католицької митрополії, не здолавши його у південно-східній частині країни, де панував слов'янський обряд. Про популярність слов'янського християнства за часів Болеслава свідчить також те, що на його динаріях був напис слов'янською мовою з кириличними буквами.

Боротьба проти слов'янського обряду в Польщі та Чехії розпочалась у другій половині IX ст. у зв'язку з григоріанською реформою та централізацією, що утверджувалася в католицькій церкві. У Польщі найдовше (до 1096 р.) слов'янський обряд зберігався у бенедиктинських монастирях біля Кракова, в Чехії - у Сазові під Прагою.

Володимир, приєднуючи до Київської Русі червенські городи, вводив до складу своєї держави вже достатньо християнізовану провінцію з церквою слов'янського обряду та власним єпископом у Перемишлі. Існує припущення, що це місто мало свого єпископа вже скоро після оновлення великоморавської церковної ієрархії папою Іоаном IX у 899 р. З падінням Великої Моравії деякі ієрархи перенесли свою діяльність на більш спокійний терен Білої Хорватії, де було два єпископства: одне - у Кракові, а інше - в Перемишлі.

Про надзвичайну популярність і життєвість слов'янського обряду в Чехії, Польщі й на Русі ще навіть у другій половині XII ст. говориться у листі краківського єпископа Матвія Холеви (близько 1145 р.) до дуже популярного місіонера і проповідника, одного з ініціаторів другого хрестового походу Бернарда Клервоського. Зміст листа виразно свідчить, що слов'янський обряд у Польщі і Чехії активно викорінювався латинським Римом, так само як на Русі - константинопольським патріархом. Краківський єпископ, палкий прихильник латинського обряду, вважає слов'янський обряд гіршим за грецьку схизму. На його думку Русь від самого початку свого хрещення була заражена єретичним духом, у зв'язку з чим він запрошує Бернарда прибути до Польщі і розпочати місію навернення Русі до "істинного" християнства, а також допомогти викоріняти рештки слов'янського обряду в Польщі. "Русь,- пише він, - не хоче достосовуватися ні до латинської ні до грецької церкви; але сама є відокремлена від обох, з ніякою з них не має згаданий народ спільності святих тайн. В цьому випадку, Пане, ваше слово успішніше проникає, ніж гострий меч, і можна передбачувати, що це усунете та щоб вас Дух Святий надихнув їх відвідати. Та не тільки на Русі, яка є для себе немов окремий світ, але також у Польщі та в Чехії, або, називаючи загально в Слов'янщині, яка обіймає багато країв, такий і такий великий успіх при волі Божій осягнете, що від нього потім почуєте: Оце, добрий слуга та вірний".

Це повідомлення ревного прихильника латинства свідчить, що слов'янський обряд на території України-Русі став підґрунтям для створення своєрідної форми християнства, на яку дивились як на єресь не лише у Римі, а й певною мірою у Константинополі.

3. Проблема організації церкви

Володимира не могла задовольнити й інтеграція нової київської церкви у східну православну. Всі грецькі ієрархи були у підпорядкуванні візантійських імператорів, за якими церковні собори визнали лідерство у церковній ієрархії і надали їм титул "імператорів-архієреїв". Візантійські базилевси (імператори) могли призначати і зміщувати найвищих церковних сановників, істотно впливати на рішення вселенських соборів. Таким чином, прийняття християнства з Візантії неминуче вело до виникнення політичної залежності великих князів київських від візантійських імператорів, які через церковну організацію могли б нав'язувати Київській державі свою волю.

Як далекоглядний державний діяч Володимир усвідомлював величезне значення прийняття хрещення з Візантії, що переживала тоді період свого політичного і культурного піднесення. На ті часи вона була наймогутнішою державою християнського світу з високою культурою, давніми традиціями, блиском імператорського двору. Саме це спонукало Володимира до нав'язання тісних і добросусідських стосунків своєму могутньому сусідові. Проте, організацію київської церкви було доручено Володимиром болгарсько-охридській церкві, що давало можливість уникнути константинопольської гегемонії. З боку болгарської церкви Володимирові не загрожувала жодна політична небезпека. Тоді як константинопольський патріарх був простим знаряддям у руках візантійського імператора, а над Римом тяжіла рука германських імператорів, Західна Болгарія могла бути природним союзником. Причому, своєю обрядовістю вона була зв'язана з Константинополем, підтримувала тісні контакти з Римом, а мовно була споріднена з Київською Руссю. християнство русь політика володимир

Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополя на незалежність Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Охриду - резиденцію болгарського патріарха - й звернувся київський князь за місіонерами-священиками, які мали б служити хрещенню населення й становленню церковної організації. Князь Володимир поставив свою церкву під покровительство патріарха Болгарського (Охридського). Він прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зразок п'яти автокефальних архієпископств: Кіпрського, Сінайського, Іверійського, Охридського і Сербського. Водночас Володимир підтримує зв'язки з Римом. Подібна ситуація виникала після прийняття християнства і в Болгарії. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Візантії, відразу ж звернувся до папи з проханням надіслати місіонерів та єпископів. Безперечно, що головною причиною була загроза політичній незалежності Болгарії з боку Візантії.

На Україні також з'являються західноєвропейські місіонери після офіційного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Боніфацій, який у 1007 р. прибув з Угорщини до Києва з метою місіонерської діяльності серед печенігів. Володимир приязно зустрів його і супроводив до південних кордонів своєї держави. Повернувшись через якийсь час до Києва, Бруно гостював у князя цілий місяць. Згодом він продовжував свою діяльність у Польщі та Пруссії, де був убитий поганинами.

Таким чином, створена Володимиром церква була, найімовірніше, або автокефальною, або залежною від самостійної тоді Болгарії. Підпорядкованою Константинополю київська церква стала за часів Ярослава Мудрого, коли він у 1037 р. запровадив залежну від Константинополя митрополію на чолі з першим київським митрополитом греком Феопемтом.

У 1014-1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, завданого їй базилевсом Василем на прізвисько Болгаробойця: Болгарія втратила самостійність і була приєднана як провінція - "катепанат" до Ромейської імперії. Автокефальний архієпископат - патріархат Охридський - був понижений у ранзі. Патріархові Іоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архієпископа, і в цьому вже пониженому сані Іоан відвідав київську ставропігію на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарській церкві ще була залишена імператорами тінь автономії, але після смерті Іоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек - Лев. У зв'язку з цим Ярослав усвідомлював невідворотність підпорядкування київської церкви константинопольському патріархові. Посередництво Охридської архієпископії втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонічне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києві з'являється перший митрополит - грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцію митрополита і першу для греків кафедральну церкву Святої Софії (на зразок константинопольської), яка мала затьмарити розкіш і славу Володимирового кафедрального храму - Успіння Богородиці. Для греків цей храм був небажаним символом автономії руської церкви під патронатом болгар. Десятинна церква відійшла у тінь, незважаючи на те, що там покоїлись останки хрестителя Русі, його грецької дружини Анни і його бабусі княгині Ольги. Отже, відбувся цілий канонічний переворот, і руська церква влилась у річище Константинопольського патріархату як одна з його митрополій. На неї поширювалися права патріархів щодо наставлення митрополитів, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апеляції на суд митрополитів. Від того часу до Києва послідовно направлялися митрополити-греки. У домонгольський період лише двічі порушувався встановлений порядок, коли митрополити обиралися згідно з волею князів місцевими ієрархами.

Прийнявши церковну залежність від Константинополя, київська церква стала залежною не тільки від константинопольських патріархів, але й певною мірою від візантійських імператорів. Утворення національної церкви не відповідало ні релігійним, ні політичним інтересам греків. Вони хотіли мати у Києві свою колонію і не допускали впродовж понад двохсот років, щоб у Києві правили митрополити-українці і щоб сформувалася національна церква. Київська церква внаслідок підпорядкованості Візантії не зуміла виробити своєї української ідентичності. Крім мови вона мало чим відрізнялася від грецької. Київ став однією з константинопольських митрополій, навіть з меншими правами, ніж решта митрополій, що мали право обирати своїх митрополитів. Від 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результаті греки отримали монопольний вплив на формування церковної організації, права, обрядів, свят, постів, канонізації і значною мірою - церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русі-України із Західною Європою, яка не була в захваті від догматично-консервативного прив'язання тогочасного українського суспільства до Константинополя. Особливо після остаточного розколу християнської церкви у 1054 р.

4. Спроби подолання деспотизму Константинополя

Стрімкий поворот від національної автономії до залежності від Константинополя відбувався досить болісно. Управління українською церквою з візантійської столиці не привело до поліпшення стосунків імперії з Руссю, а збурювало протидію останньої. Війна Ярослава з Візантією 1043 р. є найкращим тому доказом. Після невдалих для Русі воєнних дій і укладення миру Візантія повела тяжку війну з печенігами (1043-1046), які дійшли навіть до стін Константинополя. У цей скрутний для імперії час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалії, то принаймні до автономії, тобто до самостійного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патріархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвітера церкви княжого села Берестова, що під Києвом, Іларіона. "Муж благ, книжен й постник", він часто уходив в печерку на березі Дніпра, над якою пізніше виріс славнозвісний Печерський монастир. Через якийсь час у печерці поселився також один із засновників майбутнього монастиря Антоній, а згодом Києво-Печерська лавра, прабатьком якої був Іларіон, стала важливим церковним осередком, що певною мірою протистояв візантійській гегемонії.

Не слід вважати Іларіона за переконаного анахорета-пустельника. У "Слові про Закон і Благодать" він говорить: "віра і добрі діла справедливості й милосердя неподільні", що є свідченням його західноєвропейського розуміння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало місце на Афоні, ніколи не було популярним на Україні.

Основною причиною Ярославового рішення щодо призначення нового митрополита було його невдоволення підпорядкованим становищем Київської Русі у візантійській церковно-політичній системі. Разом з тим, це був період, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва із Західною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосунків між церковною і світською владами. Становище, подібне до існуючого в київській митрополії, було неможливим на Заході навіть у малих державах, де архієпископ визнавав лише дві влади - вселенську духовну римського папи і світську національної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополію у Гнєзно; Чехія не мала своєї митрополії до 1344 р., оскільки була васалом Німецької імперії, проте вибори чеських єпископів були прерогативою лише чеського духовенства.

У 1049 р. до Києва прибуло велике посольство з французької столиці на чолі з двома єпископами сватати княжну Анну Ярославну за французького короля Генріха І. Київський князь вів тривалі бесіди з духовними ієрархами, отримуючи від них інформацію про церковні відносини на Заході. Не виключено, що Ярослав узнавав про засади національно-церковної організації у західноєвропейських державах також від тих киян, що відвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою - від самої князівни, яка вступила у тісні стосунки з французьким духівництвом і папським престолом. Не виключено, що Іларіон, як двірцевий капелан, супроводжував Анну в її подорожі до Франції.

Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодішньому європейському світі. Взірцем і для Володимира, і для Ярослава могла бути церковна політика Карла Великого та його нащадків - імператорів Священної Римської імперії германської нації.

Карл, як і київські володарі, був владною людиною і неухильно здійснював суворий королівський контроль над складом церковної ієрархії і фінансами національної церкви. Він особисто призначав єпископів, а іноді й абатів, неодноразово скликав церковні собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слід додати, що імператор франків був до того ж вельми побожною людиною. Як свідчить його біограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно відбувати всі церковні відправи, при цьому він особисто дбав, щоб богослужіння відбувалося з якомога більшою урочистістю, стежив за правильністю співу та читання в церкві. Ця побожність підживлювалась як загальнодержавними політичними інтересами, так і особистими амбіціями імператора, якого змалку привчали до думки, що він є оборонець церкви і повинен поширювати віру Христову серед поганських народів.

У листі до папи Лева III Карл зауважував: "На нас покладено з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюди від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осягнення католицької віри. А твій обов'язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим арміям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені...".

Звичайно, воєнні, державотворчі та культурницькі здобутки як на заході, так і на сході Європи залежали значною мірою від того, наскільки організованою і багатою була церква, наскільки вона була слухняною своїм світським монархам. Каролінгзькі реформатори ставили собі за мету зміцнити зв'язок між їхньою церквою та нормативним християнством, носієм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з'їхалися єпископи, абати та світська аристократія; на соборі Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень під назвою "Загальне напучення", покладених в основу церковної реформи. Релігійне життя Західної Європи відтепер передбачало більш шанобливе ставлення до папського престолу, чітке відокремлення мирян від духовенства, організацію мирян у постійну структуру парафій, де формувались їхня релігійна свідомість та громадське життя, сплачувалася церковна десятина тощо. Каролінгзька церква провела чітку межу між білим і чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за "Статутом" святого Венедикта, в основу якого були покладені правила порядку, суворої ієрархії та стабільності. Замість пастирської діяльності в середовищі мирян ченцям приписувалося сприяти освітньому і культурному відродженню церкви. В Україні-Русі цю місію з часом виконував складений Феодором Студитом у Візантії "Студітський Устав", що також спонукав ченців до освітньої діяльності. Цей "устав" був прийнятий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим і культурно-освітнім центром - взірцем для багатьох інших монастирів.

Цілком ймовірно, що, покладаючиеь на досвід Каролінгзької династії, Ярослав сам (без імператора і константинопольського патріарха) "собрав епископы" і вперше поставив митрополитом представника місцевого духовенства. Особиста діяльність Ярослава у релігійній сфері, його опікування церквою сприяли формуванню загальної побожності у Давньоруській державі, що спиралася не лише на візантійські зразки організації церковного життя, але й на досвід каролінгзького "літургічного" суспільства. Очолення церкви місцевим діячом дало змогу використати загальнохристиянські церковно-політичні та юридичні концепції в інтересах Русі й спрямувати їх на розв'язання власних проблем.

Акт 1051 р. мав виправити попередню помилку Ярослава й звільнити київську церкву від візантійської залежності; а втім, домогтися послідовного втілення поставленої мети київський князь не зумів. Усамостійненню української церковної організації та її більш тісному зв'язку з державою могли сприяти запровадження монархічного правління на Русі (королівства чи царства) і національна митрополія, затверджені або Римом, або Константинополем. Взірцем подібної далекоглядної політики стала підтримка німецьким духовенством короля Оттона І у проголошенні його імператором. Проте Візантія відмовлялася визнати і тим більше освятити ці інститути у будь-якій державі і, безперечно, у свого чи не найголовнішого політичного суперника. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарії під тиском вкрай несприятливих для імперії воєнно-політичних ситуацій.

Очевидно, наміри та політичні настрої київського князя знаходили підтримку його найближчого оточення, до якого належав і митрополит Іларіон. Недаремно він титулував Ярослава "каганом" або царем, як візантійського імператора. Смерть Ярослава у 1054 р. відзначена записом про успіння "царя нашего" на стіні Софійського собору. Прагнення Іларіона до утвердження церковної самостійності Києва і його протидія візантійській гегемонії стояли в одному ряду з Ярославовою концепцією сильної монархічної національної влади. Київський митрополит не поділяв візантійської ідеї підпорядкування церкви імператорській владі й виступав за їхні взаємовідносини на західноєвропейський зразок.

Він домагається канонізації українських святих - Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостійності України-Русі. Про західноєвропейську ідейно-культурну орієнтацію київського митрополита свідчать окремі місця його творів. У тексті "Слова про Закон і Благодать", наприкінці першої частини "Похвали Володимирові", Іларіон вміщує гімн "Христос переміг, Христос воцарився, Христос прославився!". Німецький дослідник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з "королівських славнів" Західної Європи - "Landes regiae - Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!". Дослідники зазначають, що такі "славні" були поширені лише у Франції. Цим підтверджується ймовірність відвідин Іларіоном Заходу - наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте ідея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успіху в тогочасному суспільстві, можливо, саме внаслідок байдужості чи ворожості більшості церковної ієрархії - знаряддя візантійської політики. Ярослав не встиг також зав'язати тісніших зв'язків із Римом і зробити відповідних кроків на шляху до коронування королівською чи цісарською короною - подібно до Оттона І, проголошеного німецьким імператором. Після смерті Ярослава зробити це вже було неможливо через політичний розклад Руської держави.

Бібліографія

1. Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. - К.: Наук. думка, 1989. - 296 с.

2. Из истории русской культуры. Т.1 (Древняя Русь). - М.: Языки русской культуры, 2000. - 760 с.

3. Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. - М.: Изд-во АН СССР, 1956. - 556 с.

4. Литаврин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IX - начало XII в.). - СПб.: Алетейя, 2000. - 398 с.

5. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - М.: Наука, 1968. - 472 с.

6. Повесть временных лет / Д.С. Лихачев (подгот. текста, пер., статьи и коммент.); В.П. Адрианова-Перетц (ред.). - СПб.: Наука, 1999. - 668 с.

7. Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси / Авт. Г.Г. Литаврин, О.В. Иванова, Е.П. Наумов и др. - М.: Наука, 1988. - 272 с.

8. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст.: Навч. посібник. - К.: Перун, 1996. - 496 с.

9. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси X - XIII вв. - М.: Наука, 1989. - 232 с.

Размещено на Allbest.ru