Утвердження польського окупаційного режиму в Галичині у 1921-1926 роках. Політика Польщі щодо українців Галичини 1926-1939 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

16

Курсова робота

«Утвердження польського окупаційного режиму в Галичині у 1921-1926 роках. Політика Польщі щодо українців Галичини 1926-1939 років»

Вступ

Історія Східної Галичини протягом століть тісно перепліталась із життям сусідніх держав. Так, втративши державність ще в середині ХІVст. Східна Галичина спочатку належала до Польщі (з 1569 - Річ Посполита), а з 1772 року після першого поділу Польщі - до Австрії (з 1869 року - дуалістична Австро-Угорська монархія).

Важливе місце займали етнічні відносини в Галичині, які значно трансформувались в ході докорінних системних і структурних змін перших двох десятиліть ХХст. Зокрема, в період Першої світової війни, початку революції на Наддніпрянщині, розпаду Габсбурської монархії (подія, яка за словами відомого американського політолога З.Бжезинського стала “першою з трьох найбільш геополітичних подій ХХст.) та відновлення Польської держави.

Актуальність теми полягає в тому, що автор даної роботи намагається розкрити її в контексті застосування нових цивілізаційних підходів до тлумачення польсько-українських відносин, позбуваючись “класових доктрин і концепцій”. Дане дослідження, на наш погляд стане одним з небагатьох в регіоні, що торкнулось такої неоднозначної теми. Варто відзначити, що той архівний матеріал, який був використаний нами під час написання реферативної говорить про наявність нових фактів, поглядів і міркувань з цієї проблематики. Актуальним залишається і прагнення автора вмістити галицько-польські стосунки періоду, що розглядається на певному відрізку часу до стрункої системи міжнародних відносин в Центрально-Східній Європі.

Врахування помилок минулого повинно стати на заваді їх повторення сьогодні. Саме зараз настав сприятливий час, коли слід об'єктивно розібратися у складних процесах минулого та з'ясувати їх причини.

Об'єктом дослідження виступає політика польських властей щодо українців Галичини.

Предметом дослідження є закономірності формування та механізми політики урядових структур стосовно українців в контексті суспільно-політичної ситуації міжвоєнної Польщі.

Хронологічні рамки охоплюють період 1921-1939 рр. Нижня межа - це рішення Ризького миру стосовно українських земель, за якими були визначені східні кордони Речі Посполитої і в яких опинилась Східна Галичина. Верхню межу становить початок Другої світової війни, яка призвела до краху Другої Речі Посполитої.

Мета роботи заключається в об'єктивному і всебічному висвітленні місця і ролі українського питання в національній політиці Польської держави у міжвоєнний період.

Завданням даної роботи є :

з'ясувати, які концепції національної політики склали основу урядової програми в українському питанні в Галичині;

дослідити позиції українських політичних партій щодо Польської держави;

показати колонізаційну і освітню політику урядів Польщі в Галичині;

проаналізувати ставлення простого українського народу до окупаційного режиму.

Науковою новизною цієї проблеми є бажання автора помістити її в контекст міжнародних взаємин того часу в Європі, а також розкрити її, застосувавши цивілізаційний метод вивчення історії.

Апробацією даної теми слід вважати звітні університетські студентські наукові конференції, на яких обговорювались деякі спірні і не до кінця зрозумілі моменти з проблематики, що розглядається.

Практичне застосування дана тематика може знайти під час лекційних, семінарських, консультативних і факультативних занять у ВУЗах; в ході обговорення різного роду спірних моментів на конференціях, дискусіях, диспутах, симпозіумах, тощо. Певний матеріал може використовуватись і під час фахових практик студентами (в школах, гімназіях, технікумах, училищах, коледжах, ліцеях та ін.), а також в музеях і архівних установах в ході проведення екскурсій.

1. Утвердження польського окупаційного режиму в Галичині у 1921-1926 роках

У роки Першої світової війни Східна Галичина стала об'єктом активної зовнішньої політики сусідніх держав, спочатку як складова імперія Габсбургів, а потім як українського народу.

Збройне повстання у Львові завершилось проголошенням 13 листопада 1918 р. незалежної Західноукраїнської Народної Республіки /ЗУНР/ в складі Східної Галичини, Південної Буковини й Закарпатської України [16, c.17].

Так, західноукраїнські землі здобули новий статус - суверенної самостійної держави, що засвідчило видатну перемогу національно-визвольного руху українського народу. Польські правлячі кола, що давно виношували плани встановлення свого безмесуверенна держава жного панування на цій землі, тепер все відвертіше висували свої претензії.

Уже в своїх перших заявах глава Польської держави генерал Юзеф Пілсудський домагався східних кордонів поза Березиною, Случем, Горинню й Іжицею. Відверто анексіоністські вимоги висував і Польський національний комітет у Парижі [15, c.78].

Польські політики дійшли до того, що зажадали кордонів 1772р., оскільки мовляв, українці не дозріли бути нацією, а українська держава - "організована анархія" [21, c.46]. Такі загарбницькі зазіхання поляків здобули підтримку в правлячих колах Антанти, в тому числі й серед учасників Паризької мирної конференції, що організувала миротворчу місію після Першої світової війни в цих землях. Треба сказати, що лідери Антанти стояли на боці Польщі, оскільки вбачали в ній свого союзника у боротьбі з Росією і більшовизмом взагалі.

Зрозуміло, що відвертий анексіонізм прикривався численними доброзичливими заявами і місіями, які надсилались у Східну Галичину. Всі вони захищали виключно польські інтереси, а щоб якось виправдати свою позицію, вони, слідом за поляками, поширювали різноманітні фальшиві чутки, спочатку про те, що ніби ЗУНР - це "справа німецьких рук", а потім - ніби на Львів вчинено "зненацький напад української більшовицької армії" [15, c.398].

Отже, все робилося для того, щоб виправдати відкриту інтервенцію Польщі, і цьому допомагала Антанта, ніби для захисту від російської більшовицької агресії.

І все ж, більше для видимості благородних намірів Антанти щодо українських земель, питання про статус Східної Галичини довго й детально обговорювався в різноманітних комісіях і радах Паризької мирної конференції. окупаційний український міжвоєнний польща

Першим завданням було припинення польсько-української війни, що розпочалася збройною інтервенцією польських військ проти українського народу.

Треба зазначити, що це стало особливо актуальним, коли польська армія терпіла поразку і її треба було рятувати. 24 січня до Львова прибула місія Антанти з мандатом Мирної конференції в складі 70 чол. під керівництвом французького генерала Бартелемі [16, c.79] після чого 28 лютого 1919 року вона запропонувала двом сторонам проект перемир'я.

Після численних зустрічей і розмов з політичними й військовими діячами обох сторін місія запропонувала демаркаційну лінію між ворогуючими сторонами з таким розрахунком, що Львів і бажаний Дрогобицько-Бориславський басейн та інші українські землі залишаються поза межами ЗУНР [26, c.23].

Зрозуміло, що ця пропозиція не могла бути прийнята українською стороною, тим більше, що тоді українська армія здобувала перемогу за перемогою на фронті під Львовом. Тому, щоб залагодити конфлікт і врятувати поляків від поразки, американська делегація запропонувала запросити представників ЗУНР і Польщі на Мирну конференцію і там домогтися перемир'я [15, c.61].

Отже, як бачимо, ситуація складалась не найкраще для поляків, тому Антанта намагалась змінити їх становище, ідучи на поступки українцям. З цією метою 19 березня була надіслана спеціальна телеграма командуючому Галицької армії /УГА/ генералу Михайлу Омельяновичу-Павленку і польському генералу Розвидовському. Згідно нового проекту поляки отримували тільки Львів, а українці залишали за собою Дрогобич. Однак, через заперечення польського уряду й військового командування до перемир'я справа не дійшла. 18 червня після численних лицемірних заяв про припинення Антанти справедливо вирішити українське питання Рада міністрів Мирної конференції офіційно дозволила польському урядові застосувати усі наявні у нього збройні сили для окупації Східної Галичини до р. Збруч [21, c.48].

Правда, цього разу для заспокоєння світової громадськості і, перш за все, українського народу, у постанові було відзначено, що у Східній Галичині встановлюється цивільне управління під мандатом Антанти, яка і має забезпечити автономію цієї території, політичні, релігійні й особисті свободи громадян [17, c.237].

Треба зазначити, що одночасно з початком діяльності на даних землях цивільної адміністрації польська влада вдавалась до відкритих репресій проти українського населення. Було введено надзвичайний стан, запроваджено нечуваний військовий і політичний терор. Відбулися масові арешти учасників українських національно-визвольних змагань. Так, без відома і згоди українського народу, його повноважних органів влади віковічна українська земля віддавалась під окупацію поляків з непевними обіцянками про автономію. Після цього Верховній Раді залишалось юридично оформити статус Східної Галичини. За її Дорученням так звана польська комісія Мирної конференції й підготувала проект Статуту Східної Галичини, і який після обговорення 24 листопада 1919 року був схвалений під назвою “Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини” [15, с.81]. У договорі було зафіксовано, що Польща одержує мандат на Східну Галичину на 25 років, а потім Ліга Нації мала б вирішити її подальшу долю. У Статуті були б статті про певну автономію для Східної Галичини (крайовий сейм, право виборів до польського сейму) [19, с.25] та інше. Поступово, тимчасова окупація Галичини скріплювалася державно-правовими актами Польщі. Зокрема, 30 січня 1920 року було скасовано Галицький крайовий сейм і запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 року Східній Галичині було надано офіційну назву - Малопольща Східна [20, c.158]. Законом від 3 грудня 1920 року було здійснено новий адміністративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське та Краківське воєводства.

Щоб заспокоїти світову громадськість, польський сейм видав закон про місцеве самоврядування. Так, 17 березня 1921 року була прийнята Конституція Польщі. У ній було проголошено ряд демократичних прав і свобод, між ними й інститут самоврядування. На території Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств територіальне самоврядування було організоване на основі австрійського закону від 12 серпня 1886 року, відповідно до якого структура органів місцевого самоврядування мала триступеневий характер (гмінне, повітове, і воєводське управління) [6, c.263].

В цей час було заборонено вживати назви "Україна", "українець", а замість них використовували анахронізми "русин", "руські", [23, c.78]. Варто зазначити, що все це відбувалося задовго до остаточного визначення на міжнародній арені статусу Східної Галичини. Таке політичне становище негативно впливало як на становище українського народу в Польщі, так і на міжнародні позиції молодої Польської держави. Тому, політичні сили як в польському суспільстві, так і в українському розуміли необхідність якнайшвидшого розв'язання цієї проблеми. Статус Східної Галичини був предметом дискусії й на Ризькій мирній конференції, яка проходила 18 березня 1921 року.

В цей час Є. Петрушевич, надсилаючи в Ригу делегацію на чолі з К.Левицьким, доручив їй "збереження прав Галичини на її політичну незалежність і територіальну цілісність". Однак, справедливі домагання ЗУНР не були взяті до уваги : адже Східна Галичина, згідно переговорів в Ризі була включена до складу Польщі й цього разу без відома й згоди її народу. Треба відзначити, що тепер східний кордон Польщі проходив через р. Збруч, Остра, Сарни [16, c.63].

Більше того, відчуваючи несприятливу для себе міжнародну кон'юнктуру, Польща докладала багато зусиль, щоб взагалі не допустити обговорення проблеми Східної Галичини в Лізі Націй, і бажали створити видимість внутрішньої проблеми. Отже, єдину надію у зміні статусу Східної Галичини уряд ЗУНР покладав тепер на Лігу Націй. 23 лютого 1921 року Виконавча рада Ліги Націй заслухала і схвалила рішення представника Бельгії Гіманса, який запропонував передати справу розв'язання проблеми Східної Галичини Раді Послів. Тому, Ліга Націй ще раз ствердила що Польща є тільки військовим окупантом Галичини, суверенітет якої залишається в розпорядженні держав Антанти [26, c.185]. 27 серпня Генеральна Асамблея Ліги Націй "висловила побажання, щоб Рада Ліги Націй звернула увагу головних Союзних і Об'єднаних держав на своєчасність врегулювання найближчим часом юридичного становища Східної Галичини [15,c.83]. Польський уряд спробував звести обговорення східно-галицької проблеми до інформації (повідомлення) про становище в цьому краю, однак, під тиском англійського представництва комісії Польща погодилася з пропозицією, щоб Рада Ліги Націй звернула увагу союзних держав на необхідність врегулювати найближчим часом юридичний статус Галичини. 2 жовтня 1921 року Рада Ліги Націй затвердила текст ноти, яка була надіслана урядам великих держав. Нота наголошувала на тому, що Польща являється і надалі тільки тимчасовим військовим окупантом Східної Галичини, а "сувереном" її і надалі залишаються союзні держави.

Таким чином, все це значною мірою підривало міжнародні позиції Польщі і послаблювало її внутрішньополітичне становище, зокрема на українських землях. В такій ситуації Польща перейшла до оборонної позиції в цьому питанні, намагаючись виграти час.

На думку українського політичного діяча І.Лисяка-Рудницького, Ризький договір 1921 року нагадував Андрусівську угоду 1667 року, оскільки вона означала поділ України між Росією і Польщею [9, c.65]. 18 березня 1922 року в Генуї мала бути скликана міжнародна конференція великих держав. Тут мали в основному розглядатись економічні та фінансові питання. Але в процесі підготовки конференції окремі держави намагалися висунути на переговори ще й міжнародні політичні проблеми. Так, українська національна рада 8 травня 1922 року надіслала ноту Міжнародній конференції в Генуї, в якій домагалась припинення винищення "національної більшості" у Східній Галичині, що становило загрозу миру в усій Європі, і вимагала відновлення суверенітету. Під час обговорення ноти Ллойд Джордж наголосив, що "три чверті населення Східної Галичини є української народності і вони того походження, мають ту саму мову, ту саму релігію, що мешканці України, а поляки тримають цей край лише завдяки збройній силі", що "Польща окупує цей край проти волі населення" [16, c.83].

Тому, польський уряд робив поспішні кроки для того, щоб питання Східної Галичини не обговорювалось на конференції. Треба зазначити, що в урядових колах вперте офіційно почали говорити про автономію для Східної Галичини [23, c.57]. Щодо позиції інших держав, то вони були різними. Так, французький уряд підтвердив свою позицію, де він підтримував Польщу в питанні східних кордонів, але висловив сумнів в успішному розв'язанні цих проблем на Генуезькій конференції. Польща усвідомлювала наслідки конференції зосередила свої зусилля на тому, щоб у Генуї не допустити обговорення цієї проблеми і питання про Східну Галичину взагалі [14, c.135]. Адже виявилось, що за винятком Франції, Румунії, Чехословаччини, Латвії східні кордони Польщі не одержали потрібної підтримки інших європейських держав.

Завдяки цьому могло порушитись не тільки питання про Східну Галичину, а й проблеми східних кордонів, які ще не одержали міжнародного визнання. Щодо Англії, то вона підтримала прохання уряду ЗУНР і 10 травня 1922 року виступила на засіданні Політичної комісії з пропозицією включити до порядку денного засідань на Генуезької конференції питання про міжнародний статус Східної Галичини [26, c.115]. Однак, жодного рішення на захист українського народу, так і не було прийнято. Генеральна Асамблея Ліги Націй, що розглядала це питання 22 вересня 1922 року, теж не змінила статус Східної Галичини [21, c.49].

Отже, як бачимо, доля Східної Галичини не була визначена і на Генуезькій конференції, посилювало загострення польсько-українських стосунків. Польський уряд усвідомлюючи серйозну небезпеку подальшого збереження невизначеного міжнародного статусу Східної Галичини, почав шукати найбільш дійових засобів, щоб прискорити анексію загарбаних українських земель [20,c.158]. Це знайшли своє втілення в урядовому проекті так званої "воєводської автономії" [24,с.78]. Згідно з цим проектом автономію мали отримати лише окремі воєводства, а саме Львівське, Станіславське і Тернопільське. Формально кожне з них мало свої сеймики, які могли приймати самостійне рішення. Насправді, всі рішення воєводських сеймиків набували чинності тільки після їх затвердження главою Польщі або воєводою - представником польського уряду [7, c.36].

26 вересня 1922 року сейм ухвалив компромісний проект "воєводської автономії", згідно з яким ''воєводське самоуправління'' стосується не тільки трьох воєводств, а й відноситься до цілої держави" [21, с. 48].

Треба зазначити, що в середині самої Польщі були непорозуміння, щодо питання про Східну Галичину. Так, партії ліводемократичного спрямування - Польська партія соціалістична (ППС) та Польська народна партія "Визволення'' (ПНП-В) - пропонували концепцію державної асиміляції, спрямовану на забезпечення українській меншині повного рівноправ'я та свободи національного, економічного й культурного розвитку з метою прив'язання її до платформи Польської державності. Ця програма передбачала отримання санкції Антанти на володіння Східною Галичиною за допомогою добровільної згоди українського населення [12, с.87].

Так, з'єднання західноукраїнських земель з Польською державою передбачалось здійснити не шляхом примусу, але шляхом добровільного співробітництва. Запорукою успіху такого курсу національної політики вважалися федеративний устрій держави та територіальна автономія для регіонів з українською більшістю [12, с.106].

Перед прийняттям даного закону сеймом 26 вересня 1922 року лідер ПНП-В М. Недзялковський критикував закладені у проекті наміри ендеків асимілювати українське населення, так висловлюючись з даного приводу: "Народ на тій стадії розвитку, що український, не дасть повернути себе назад і зробити себе частиною польського суспільства. Проблема полягає в тому, що український народ в кордонах Речі Посполитої треба з'єднати з нею не багнетом, а сердечною прив'язаністю…" [12, с.107].

Згідно з поданим проектом М. Недзялковського у склад автономії повинні були увійти два новоутворені воєводства: Галицьке і Подільське.

У Східній Галичині пропонувалось створити законодавчий орган - краєвий сейм, у функції якого повинно входити формування адміністрації - краєвої ради. Постійним представником польського уряду в автономії мав бути державний підсекретар для справ Східної Галичини [11, с.123].

У ході обговорення проекту східногалицької автономії виявилися різні погляди соціалістів на цю проблему, передусім за регіональною ознакою. Східно-галицька окружна організація ППС, ідеологія якої формувалася в умовах постійного протистояння, негативно поставилася до проекту М.Недзялковського, пропонуючи альтернативне розв'язання у формі воєводського самоуправління чи культурно-національної автономії.

Особливо гостру критику проект територіальної автономії викликав з боку представників націоналістичного табору, які оцінювали цей акт як такий, що сприяє посиленню сепаратистських тенденцій [11, с.124].

Помірковані партії правоцентристського табору загалом погоджувалися з необхідністю автономістського розв'язання українського питання. Так, ПНП піддала критиці проект територіальної автономії. Національна робітнича партія (НРП) у прийнятій 4-6 вересня 1921 року програмі рекомендувала національно-культурну автономію.

Національно-державна унія (НДУ) виступила за надання широкої автономії Східної Галичини при одночасному вилученні з неї Львівського воєводства.

Щодо партії демократичного крила, то вони голосували проти прийняття спотвореного поправками націоналістів закону про воєводське самоуправління [8, c.263]. Адже як відомо цей закон ухвалено 26 вересня 1922 року голосами депутатів правоцентристського табору.

Таким чином, у процесі прийняття закону про автономію Східної Галичини відбулось поступове відштовхування конструктивних положень проекту територіальної автономії, який запропонував М. Недзялковський, а українофільсько налаштовані політики ППС практично були усунені від безпосередньої розробки законопроекту.

У кінцевому підсумку під впливом націоналістичних сил було зрівняно адміністративно-політичний статус Східної Галичини з іншими регіонами Польщі та знівельовано права української більшості [12, с.107].

Отже, модифікований закон про воєводське самоуправління, ухвалений Установчим сеймом 26 вересня 1922 року, не задовольняв ні польську, ні українську сторону, і послужив формальним приводом для санкціонування Радою послів польської анексії західноукраїнських земель.

Як відомо, після розгрому Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Польща вважалася тимчасовим окупантом Східної Галичини до остаточного вирішення її долі державами Антанти.

Незважаючи на це, в 1922 році польський уряд вирішив провести вибори до сейму та сенату не тільки на етнічній території Польщі, й на окупованих землях, прагнучи поставити Антанту перед доконаним фактом і переконати світ, що населення цього регіону добровільно визнає його владу [13, с.72]. Що стосується політичних партій до вирішення української проблеми, то питання стояло наступним чином.

Польські політичні партії і табори стосовно українського питання, висловлювались дуже вороже, хоча на етапі становлення Другої Речі Посполитої у Польській партійно-політичній системі згідно з пропагованими концепціями курсу в українському питанні викристалізувалося три основні табори: правоцентристський, ліводемократичний, і ліворадикальний.

Націоналістичні партії - Національно-демократична партія, Народно-національний союз /ННС/, Християнсько-національна партія праці /ХНПП/ та інші, виходячи з ідеології суспільного дарвінізму, заперечували перспективи української державності, висували інкорпораційну програму та домагалися проведення політики національної асиміляції української меншини.

Помірковані партії правоцентристського табору, до яких належали Польська народна партія "П'яст" /ПНП-П/ і ліберально-консервативні угрупування - Партія національної правиці /ПНП/, Християнсько-національна партія /ХНП/, Християнсько-національна землеробська партія /ХНЗП/ підтримували синтез інкорпораційної і федералістської програми, однак у теорії виступали за державну асиміляцію.

Протилежність типових інтересів консерваторів і людовців та зацікавленість у партнерстві з ендецією зумовили домінування націоналістичних партій у правоцентристському таборі. Ліводемократичні партії - Польська партія соціалістична /ППС/, Польська народна партія "Визволення'' /ПНП-В/, Польська народна партія "Лівиця'' /ПНП-Л/ виступали за утворення федеративного союзу з Українською Народною Республікою та ведення політики державної асиміляції щодо української меншини з метою прив'язання її до платформи польської державності і спрямування українського національне визвольного руху в антиросійське русло [11, с.122].

Ліворадикальний табір - Комуністична робітнича партія Польщі /КРПП/, Польська партія соціалістична "Опозиція" /ППС-О/ до 1923 року практично не розробив ідеології у національному питанні.

Отже, основна боротьба стосовно політичного курсу в українській проблемі велася між правоцентристським і ліводемократичним табором.

Треба зазначити, що польська політика в даному плані до 1923 року зосереджувалась навколо проблеми юридичного визнання Антантою фактичних східних кордонів та польського суверенітету у Східній Галичині.

Досягнення санкції Антанти на анексію українських земель націоналістичні партії вбачали у реалізації тактики довершених фактів, тобто форсованої уніфікації національних окраїн. Методами цієї політики служили колонізація, переслідування українського національно-визвольного руху та колонізаційний тиск.

Підсумовуючи вище сказане, слід зазначити, що основним змістом суспільно-політичного життя галицьких українців у 1919-1923 роках була боротьба проти польського окупаційного режиму, за відновлення української державності.

В цьому руслі розгорталась діяльність закордонного і крайового політичного проводів. Якщо еміграційний державний центр узалежнював позитивне вирішення долі Галичини від міжнародних чинників, то крайові політичні структури в особі Міжпартійної ради, політичних партій та організацій зосередили основну увагу на організації боротьби проти окупаційної влади, створення умов усамостійненого національного існування.

Окрім внутрішніх протиріч спричинених поліваріантністю орієнтацій та державницьких концепцій в цілому галицько-українське суспільство, його державні та політичні структури, назовні демонстрували сконсолідованість навколо ідеї боротьби за відновлення української державності. Однак це не входило в плани великих держав Європи, які, присвоїли собі право суверена, після тривалого зволікання, віддали Галичину під владу Польщі.

2. Політика Польщі щодо українців Галичини 1926-1939 років

Новий етап в політиці щодо українців Галичини розпочався після травневого 1926 року перевороту в Польщі та встановлення режиму “санації“, ядро якої складали ідейні соратники Ю. Пілсудського.

Прийшовши до влади, пілсудчики прагнули “оздоровлення” політичного та економічного клімату в державі, що передбачало й поліпшення відносин у сфері національної політики. Оточення Ю. Пілсудського у переломний для ІІ Речі Посполитої момент не могло нехтувати довір'ям чотиримільйонного українського населення, яке компактно заселяло стратегічно важливі південно-східні воєводства держави і становило на цих землях більшість.

Розглядаючи українське питання як внутрішню польську справу, пілсудчики запропонували програму державної асиміляції, “щоб при умові збереження власної національності у меншин формувалося свідоме почуття приналежності до державності.”[18,с.292]. Йшлося насамперед про виховання лояльних громадян ІІ Речі Посполитої методами політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього характеру.

Однак, як виявилося пізніше, така політика була лише перехідним етапом до національної асиміляції меншин. Незважаючи на це, українці сподівалися, що в діях влади наступить розуміння важливості українських проблем і покращення їхніх умов існування.

У період з 15 травня 1926 року до 17 березня 1930 року, коли уряди ІІ Речі Посполитої 5 разів очолював представник ліберального крила санації К.Бартель, були сформовані засади національної політики, але не конкретизовано шляхів і методів її реалізації. У цей час українське питання вирішувалось в основному, на рівні органів воєводської адміністрації.

Нове загострення ситуації спостерігалося на поч. 30рр. У значній мірі цьому сприяла економічна криза, що розпочалася у 1920 році. Починаючи з середини липня 1930 року по селах Галичини пройшла хвиля пожеж у господарствах польських поміщиків, осадників. Справа набирала політичного характеру.

З польської сторони почалися заклики до фронтального наступу на українське громадянство, а націоналістично настроєні сили вимагали від уряду крайніх заходів на "кресах"[25, с.252].

Зважаючи на складність внутрішньополітичної ситуації в Польщі було розпочато урядом пілсудчиків акцію на умиротворення українських селян, яка увійшла в історію під назвою “пацифікація”. Справа набрала міжнародного розголосу [28, с.248].

Режимові “санації” за допомогою екстремінаційних методів вдалося на деякий час “навести порядок” в Галичині та інших західноукраїнських землях.

Проте, ослабивши український національний рух, властям не вдалося ліквідувати його. Активний і пасивний опір, особливо зі сторони Організації Українських Націоналістів, не припинився. Польська держава виявилася не в змозі розв'язати найскладнішу для неї українську проблему.

Однією з форм полонізації українців була так звана ревіндикаційна програма. Суть її полягала в тому, щоб перетворити в поляків ті групи населення які не мали чітко визначеної національної приналежності. Власті вирішили витворити на свій лад “національну” свідомість лемків, бойків, гуцулів, поліщуків. Цього проте їм не вдалося зробити.

Отже, події 1930 року виявили повну неспроможність правлячого режиму вирішити українське питання. Доказом цього була неспроможність у діях уряду, що виражалась то у політичних спробах розв'язання проблеми, то у заходах репресивного характеру. Сумнозвісна “пацифікація” українського населення Галичини, кульмінація якої тривала протягом 21 вересня - 16 жовтня 1930 року стала початком чергового етапу польської політики в Галичині. Під проводом боротьби з саботажними виступами Організації Українських Націоналістів (ОУН) військо і поліція нищили українські культурно-просвітні заклади, відбувалося побиття мирного населення, віддано до суду 909 українців, у тому числі п'ять депутатів до сейму республіки, що призвело до зриву передвиборчої кампанії галичан [18, с.292].

Застосування владою принципу колективної відповідальності загострило польсько-українські відносини в Галичині, налагодження яких стало одним із першочергових завдань другого уряду В. Славека. Переламати негативне відношення українців до польської держави було вирішено за допомогою порозуміння з найвпливовішою галицькою партією - Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО).

Зауважимо, що вже на початку 1931 року відбулося декілька таємних зустрічей польських урядовців із впливовими політиками УНДО, зокрема з М. Галущинським, який виконував обов'язки голови Української Парламентської репрезентації (УРП). Однак, розмови, які з польського боку проводили голова Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) Т. Голувко і депутат сейму Я. Єнджеєвич, не принесли очікуваних результатів.

Вбивство у Трускавці 29 серпня 1931 року членами ОУН найактивнішого поборника угоди між УНДО та санаційним урядом Т. Голувка припинило розмови про польсько-українське порозуміння і ще більше загострило національні відносини в Галичині. Події початку 1930 року однозначно засвідчили відхід від застосування політики державної асиміляції і повернення до методів національної асиміляції меншин.

Поляризація позицій правлячого табору щодо вирішення українського питання найшвидше проявлялася у верхніх ешелонах влади та в середовищі керівництва збройних сил Польщі. Командувачі військових округів запропонували програму, яка виходила з необхідності перетворення непольського населення в лояльних громадян держави репресивно-адміністративними методами. Так звана політика “зміцнення польськості” практикувалися і в Галичині.

Підгрунтям для її проведення стали законодавчі акти І пол. 30рр. Зокрема, 14 березня 1932 року сейм схвалив черговий законопроект про військову колонізацію південно-східних воєводств. Головним речником колонізації був генерал Т. Каспжицький. Найбільш важливим аргументом для поновлення цієї акції стало забезпечення стратегічноважливих об'єктів і прикордонної смуги у випадку можливої агресії СРСР. Осадники мали сприяти ополяченню українського населення і могли використовуватися владою для придушення національно-визвольних рухів меншин.

Закон від 23 березня 1933 року про часткову зміну устрою територіального самоврядування фактично передавав ці органи у відання державної адміністрації. До того ж польські власті чинили всілякі обмеження, щоб не допускати до керівництва в органах самоврядування представників українського населення.

У виконанні державної програми по “зміцненню польськості“ велика роль відводилась польським громадським та парамілітарним організаціям - координацію їх діяльності взяв на себе Погоджувальний комітет польських організацій, що був створений 1935 року у Львові. Акції комітету зводились до реполонізації і окатоличення людності нібито польського походження (шляхта загродова, “латинники”, поляки, греко-католики), осадництва сільського і міського та фінансової підтримки Східної Галичини.

Черговий та заключний етап політики польських властей в Галичині розпочався після смерті Ю. Пілсудського 12 травня 1935 року.

Саме в цей час прослідковувалась певна “нормалізація” польсько-українських відносин. Тепер ініціатива врегулювання стосунків виходила від представництва УНДО та УЛР і була прийнята через посередників відомим прихильником угоди з українцями В. Славеком, який на той час вже втретє очолив кабінет міністрів Польщі. Уже на початку 1936 року українсько - польські взаємини почали обговорювати у польському сеймі.

Так, виступаючи з парламентської трибуни, український політик В.Мудрий пояснював: “Ми почали нормалізацію, що мала кинути поміст над історичною пропастю між обома народами Польщі…[4, с.1]. У свою чергу прем'єр уряду Косцяловський стверджував:”…докладу всіх зусиль, щоби та нормалізація причинилася до того, щоб оперти відносини на тривкому довір'ї”[10, с.219].

Все ж таки частина правлячого табору, очолювана Генеральним інспектором збройних сил (ГІЗС) Польщі Е. Ридз-Смігли та міністром військових справ Т. Каспжицьким, негативно реагувала на будь-які спроби порозуміння з українцями і, захопивши владу в державі після відставки В.Славека, проводила заходи щодо утвердження польського елементу у всіх ділянках політичного, економічного і культурного життя Галичини.

У цьому плані значного розмаху набула акція так званої “шляхти загродової”. Її розпочали військові у прикордонних повітах Львівського воєводства під приводом реполонізації сотень тисяч польських шляхтичів, які нібито були насильно українізовані після поділів Речі Посполитої. Шляхту “відкривали” на кордонах з Румунією, Литвою, СРСР. Не маючи фінансової можливості зміцнити ці важливі для обороноздатності держави території польськими колоністами і не довіряючи лояльності місцевого українського населення, військові вирішили застосувати цей новий метод в національній політиці. На 1936 рік шляхетські акції поширилися на повіти Львівського і Станіславського воєводства. Загалом на східних окраїнах ІІ Речі Посполитої організатори налічували від 800 тис. до 1 млн. чол. новоявлених шляхтичів. Це становило близько 20% від загальної кількості українців в Польщі. Розділення українців за становою ознакою і заперечення існування у них шляхетської верстви стало спробою доказати неповноцінність українського суспільства [18, с.294].

Однак польська сторона не бажала іти на порозуміння з українцями. Весь хід наступних подій засвідчив, що польські шовіністичні кола не рахувалися із запитами українців. Продовжуються чинити погроми українських установ, а на початку 1939 року кабінет міністрів Польщі підготував план ліквідації української проблеми.

Запланована у січні 1939 року акція “зміцнення польського елементу” стосувалася основних земель Східної Галичини. Таким чином, на всій території Західної України продовжувала втілюватись в життя політика полонізації.

Проголошені урядом Польщі на 1939-1940 рр. акції викликали тривогу відділу безпеки МВС. В одному з його директив зазначалося, що: “…реалізація директив, представлених у проекті ухвал Ради Міністрів, котрі без сумніву виходять за рамки нормальної політики, потягнуть за собою контракцію зі сторони антидержавних і відцентрових елементів, до яких належить застосувати засоби безпеки”[30, c.169].

Щоб справитися з можливими виступами українців планувалось збільшити кількість поліції. Для здійснення плану по “зміцненню польськості“ були задіяні міністерства, воєводські уряди, парамілітарні та громадські організації.

У 30-ті роки ХХст. за панування Польщі в Галичині освіта продовжувала знаходитись у складному становищі. Розглядаючи школу як важливий засіб полонізації українців, офіційна польська влада звертала увагу на потребу організації реальної опіки над дітьми дошкільного віку. На зростання активності в галузі творення нового типу українських дошкільних закладів польський уряд негайно відгукнувся розпорядженням президента Речі Посполитої від 22 квітня 1927 року, згідно з якими контроль за діяльністю дитячих садків покладався на первинну інституцію адміністративної влади - повітові староства, відомі своїми великодержавними настроями і діями[54, c.43]. Перші ознаки їх майбутнього шовіністичного курсу з'явилися вже в 1929 році, коли Жидачівське староство (Львівщина) за два тижні до завершення терміну дії “розв'язало… дитячий садок буцімто за протидержавний рух у вихованні діток”[5, с.3].

Однак, найбільш яскраво цей рух проявився після реформи шкільництва в Польщі, започаткованої законом від 11 березня 1932 року.

Вивчення документів реформ переконує, що стосовно освіти й виховання дітей національних меншин, вони носили дискримінаційний характер. Залишаючись у питаннях мови навчання на позиціях закону від 1924 року, новий уряд у питаннях щодо шкільництва утверджував суто польський характер державних постійно діючих дошкільних закладів і тим самим закріплював тенденцію до їх поширення на українських землях. Подальший розвиток приватних національних інституцій дошкільного виховання цього типу обмежували вимоги щодо їх курсів: вони мали готуватися у спеціальних 4-річних семінаріях або 2-річних ліцеях [27, c.173]. Подібних українських навчальних закладів в Польщі не було. За таких обставин національні культурно-освітні й педагогічні товариства зосередили свою увагу на вдосконаленні виховної діяльності сезонних дитячих садків, які не підлягали приписам шкільного законодавства 1932 року. Уже в 1931 році їх кількість зросла у 24 рази і налічувала 314 установ[77, c.179].

Зміст діяльності сезонних дошкільних інституцій все більше переконував адміністративну владу в тому, що дитячі садки - це виховні заклади, які своїм впливом будять національну свідомість дітей, синять шкоду вихованню послушних громадян Польщі.

Отже, громадська опіка над дітьми дошкільного віку стала розглядатись як політична діяльність. Почалось переслідування та обмеження в дитячих садках. Утиску в правах надалі зазнавали й українські середні школи - державні та приватні.

Боячись вибуху загальної непокори українці, президент у 1930 році видав розпорядження, яким передбачалося право на зміну мови викладання не раніше, ніж через 7 років після плебісциту. Підтвердженням того, що політика “нормалізації” не передбачила поліпшення становища української освіти, стало проведення шкільного плебісциту 1937 року. Польські державні органи розглядали його не тільки як освітній захід. Вперше поряд з участю поліції активну роботу проводило військове міністерство. Як і в ході проведення попередніх плебісцитів, польські урядовці намагалися створювати різноманітні перешкоди для українського населення під час внесення декларацій за мову навчання.

Польська держава настільки швидко прагнула завершити ліквідацію українського шкільництва, що її почало не задовольняти навіть проведення шкільних плебісцитів.

У результаті такої політики польського уряду в галузі освіти численність українських шкіл різко зменшилась, однак, через суперечливі дані польської статистики практично неможливо об'єктивно встановити кількість українських початкових шкіл у 2 пол. 30рр.

Зокрема, польський дослідник С, Маерсберг твердив, що в “1934-1938рр. тривав процес кількісного зростання утраквістичних шкіл… при одночасній стагнації численності українських шкіл” [29, c.183]. В інших документах вказувалось: “учительство українське падає жертвою нелюдської ненависті і нетолерантності національних інспекторів… або також демагогів політичних” [3, с.2].

Переслідування та важкі умови праці виснажували українських вчителів, формували у них “почуття приниження та упокоєння”, вбивали в них творчість чи захоплення шкільною працею, що мало нищівний вплив на виховання молоді [2, c.4].

В інтерпеляціях українських послів до президії Ради Міністрів від 16 грудня 1930 року наголошувалось, що переводи вчителів “для добра школи” набирали страшних розмірів з кожного повіту переводять найкращих і найінтелігентніших працівників. В документах вказувалось: “учительство українське падає жертвою нелюдської ненависті і нетолерантності національних інспекторів… або також демагогів політичних” [1].

Окремий розділ в утвердженні українського шкільництва складала боротьба за вищу українську школу. Всі спроби українцям здобути вищу освіту не мали успіху. Так, у 1925 році перестав існувати Український Таємний університет. Починаючи з 1926 року українська молодь, яка не змогла виїхати на навчання до Відня, Праги, чи Берліна змушена була вступати на навчання до Львівського університету ім. Яна Казимира, але знову стикатись із заборонами, які накладала польська влада. Тому студентами ставали одиниці. На 120-140 студентів І курсу медичного факультету було прийнято в 1931 році 2 студентів українців, 1932 році - 4, у 1933 році - 10. Не кращим становище було в інших ВУЗах. На 250 випускників Львівського політехнічного інституту в 1934 році було лише 7 студентів українців.

Єдиною українською незалежною вищою школою була Греко-католицька Богословська Академія у Львові, організатором якої став митрополит Андрій Шептицький. У 1933/34 навчальних роках в ній навчалося 319 студентів і працювало 24 професори. Проте цього було недостатньо.

Шовіністична політика польських властей призвела до занепаду українського початкового, середнього і вищого шкільництва, але попри це, українці навіть в умовах польської окупації продовжували наполегливу боротьбу за свою мову, культуру, державу.

Значну роль в розвитку освіти відігравали українські громадські організації та товариства. У 30-х роках ХХст. українські організації вступили в новий етап розвитку і досягли найвищого його рівня. Долаючи постійний репресивний тиск адміністративних чинників, вони витримали також і удар” пацифікації”.

Важливі зміни у функціонуванні товариств зумовлювались законодавчими актами, зокрема, президентським декретом та двома грудневими міністерськими розпорядженнями. Їх важливою рисою стала сувора регламентація діяльності та необмежені права втручання урядових чинників. Українські громадські організації змушені були узгодити свої статути з новими вимогами та пройти перереєстрацію.

Це на деякий час паралізувало їхню діяльність, а польська влада скористалась “законними підставами”, щоб зробити свою “чистку”. Щороку заборонялося 10-20%, а часом і більше новостворених осередків. За проаналізованими джерелами у цей період було не зареєстровано чи заборонено 120 гуртків “Рідної школи”, 230 просвітянських осередків, 315 сокільських гнізд. Удару влада завдала “Союзові Українок” 6 травня 1938 року. “З причин політичних виступів” він був заборонений, проте під тиском протесту 14 жовтня воєводство відновило діяльність товариства.

Всі українські культурно-освітні інституції були оголошені осередками “терористично-страйкової акції”, проти них розпочались репресії. Найбільшою жертвою цієї антиукраїнської кампанії стала ліквідація “Пласту”, яка відбулася свавільно, з порушенням усяких моральних та правових норм.

Так, в умовах активної асиміляції, яку проводила Польська Держава у Східній Галичині у 20-30-х рр. українські громадські організації та товариства стали найголовнішими чинниками розвитку національного життя, сприяли духовному і культурному поступу українців.

Таким чином, спроби нормалізації польсько-українських відносин у ІІ Речі Посполитій не принесли і не могли принести бажаних результатів, бо не задумувались урядом як позитивне вирішення проблеми. Негативно відбившись на політичному житті українців залишились останньою змарнованою спробою поліпшення ситуації напередодні Другої світової війни.

Висновки

Детальне висвітлення міжнародних відносин, які у кінці першої чверті ХХст. розгорталась в Центральноєвропейському регіоні показує, що основний акцент уваги тут зводився на вирішення “українського питання”, до чого була причетна не тільки Польща, але й держави-переможниці Першої світової війни: Англія і Франція.

Після падіння Західно-Української Народної Республіки відновлення польського панування на землях Східної Галичини і Волині проходило під гаслом боротьби з більшовицькою ідеологією в регіоні та в процесі відновлення державних кордонів за зразком 1772 року.

Протистояння українських патріотичних сил та польських націонал-шовіністичних угрупувань не дало змоги першим відстояти суверенітету втраченої держави, так як цьому не сприяли: по-перше, військово-політична ситуація в регіоні; по-друге, позиції “великих держав”; по-третє, соціальні та етнічні відносини в краю.

Вдало скориставшись цими моментами, Польща, зумівши добитися позитивного для себе результату на міжнародній Раді Амбасадорів (1923р.), розпочала втілювати в життя на новоприєднаних землях традиційні методи експлуатації, колонізації та полонізації місцевого населення.

Ззовні ця політична лінія базувалась на стандартах і канонах міжнародного права, проте на практиці сприяла асиміляції українства. Не дивлячись на такі несприятливі умови, прогресивна частина галицької інтелігенції продовжувала вести боротьбу з окупантами, застосовуючи для цього як політичні, так і військово-терористичні методи. Частина партій національно-патріотичного спрямування, втративши віру у можливість визволення, перелаштування власні політичні програми на прорадянський лад. Цьому також сприяла діяльність в Галичині підпільної КПЗУ та уряду соціалістичних, ліворадикальних партій Польщі.

Взагалі, українські партії та організації на початку 20рр. не являли собою єдиної сили, між ними постійно виникали суперечності та непорозуміння.

Боротьба українства в силу ослаблення власного авангарду, в такій ситуації була змушена підлаштовуватись до вимог часу, а тому досить часто змінювала вектор діяльності в бік культурно-соціального напрямку.

Інтелігенція вела протиборство за право викладання в школах українською мовою, збереження традицій та здобуття незначних прав та привілей.

Позиції польського уряду, в даному випадку, залишалися незмінними за виключенням незначних толерантних заяв окремих його представників (В.Грабського, зокрема).

Проте, усвідомлюючи, що галицька спільнота не припинить своєї боротьби польський політично-військовий провід у 1 пол.-20 р. ХХст. зумів виробити ряд стратегічних концепцій, які відображали його ставлення щодо українських земель.

Це були концепції ендеків і пілсудчиків - двох найбільш прогресивних партійних груп.

Пілсудчики виходили з переконань, що багатонаціональний склад СРСР є причиною його внутрішньої слабкості, а тому вважали за доцільне сприяти його розчленуванню з метою створення в перспективі залежних від Польщі буферних держав: України, Білорусії, тощо.

У національній політиці офіційне визначення отримала програма державної асиміляції, яка передбачала перетворення українців у лояльних громадян державам. Проте і у польського керівництва не виробилось цілісної концепції для реалізації цієї політики.

Шовінізм, ксенофобія та відкрита неприязнь польських урядових структур викликали опір місцевого українського населення, яке зумівши централізувати всі зусилля, утворило своєрідну опозицію колонізаторській політиці в особі представників УНДО.

Протистояння було для українців малоперспективним, тому вектор патріотичної боротьби змістився виключно у культурно-соціальний напрям, де ще були окремі сподівання втрати деяких привілегій у питаннях освіти, культури тощо.

В цілому, становище галицьких земель під Польщею в цей час практично не відрізнялося від ситуації дореволюційних років: українство вело активну боротьбу за визволення, а польські правлячі кола всіляко перешкоджали цьому.

Отже, польська політика не досягла бажаних результатів, український народ не тільки зумів вистояти усі перешкоди. Усіма своїми діяннями український народ показав, що зможе власними силами відстояти і збудувати свою державність.

Не претендуючи на вичерпність проблеми, автор дипломної роботи вважає, що зібраний і систематизований матеріал може бути використаний не тільки в навчальних закладах, але й тими, хто цікавиться даною проблемою.

Список використаних джерел та літератури

1. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.2.- оп.1.- спр.763.- арк.6.

Матеріали періодичних видань

2. Діло.- 1925.- ч.115.- С.3.

3. Діло.- 1926.- ч.116.- С.2.

4. Діло.- 1936.- ч.10.- С.3.

5. Жіноча доля.- 1929.- ч.3.- С.3.

ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

6. Енциклопедія українознавства: Словникова частина.- Париж.-N-Y, 1955-1984.- С.283.

Монографії та статті

7. Айненкель А. Політика Польщі відносно українців у міжвоєнний період. Вибрані проблеми // Україна-Польща: важкі питання. Матеріали міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947рр”; Варшава, 22-24 травня, 1997. - Варшава,1998.- C.140.

8. Басай О. Самоврядування на західноукраїнських землях у 1921-1933рр.// Матеріали міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947рр.”; Варшава, 22-24 травня, 1997.- Варшава, 1998.- C.263.

9. Бевз Т. І.Лисяк-Рудницький про польсько-українські стосунки в 1917-

1921рр.// Матеріали міжнародного семінару “Українсько-польські відносини в 1918-1947рр.”; Варшава, 22-24 травня, 1997.- Варшава, 1998.- C.63.

10. Гаврилів Б., Пилипів І. Спроби “нормалізації” українсько-польських відносин у 30рр.// Матеріал міжнародного семінару "Українсько-польські відносини в 1918-1947рр.”- Варшава, 22-24 травня, 1997.- Варшава,1998.- С.218.

11. Геник М. Українське питання в польській політиці періоду парламентаризму // Українознавчі студії.- 1995.- №1.- С.185.

12.Геник М. Проблема автономії західноукраїнських земель у 1921-1922рр.// Проблеми слов'янознавства.- Випуск 49.- Львів, 1994.- С.83.

13. Зайцев О. Представники українських політичних партій Західної України в парламенті Польщі (1922-1939) //УІЖ.- 1993.- №1.- C.18-31.

14. Західноукраїнські землі під Польщею // Історія України.- Львів: “Молоде життя”, 1968.- C.256-259.

15. Карпенко О. Ю. Поневолення Східної Галичини буржуазно-поміщицькою Польщею // Торжество історичної справедливості.- Львів, 1968.-C.78.

16. Карпенко О. Ю. Листопадова (1918) національно-демократична революція на західноукраїнських землях // УІЖ.- 1993.- №1.- C.45-59.

17. Комар В. Спроби “нормалізації” польсько-українських відносин у Другій Речі Посполитій // Матеріали міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947рр”.- Варшава, 22-24 травня, 1997.- Варшава, 1998.- C.237.

18. Комар В. Політика Польщі щодо українців Галичини (1919-1930): основні напрямки та етапи // Галичина.- 2001.- №5-6.- C.67-80.

...