Даний період висвітлений в радянській, зарубіжній і вітчизняній історіографії. Це стосується як процесів, що відбувалися в цілому світі загалом - завершення Першої світової війни, повоєнне облаштування світу (Версальська і Вашингтонська конференції), так і в окремих країнах - розпад Російської імперії, прихід до влади більшовиків, громадянська війна на теренах колишньої Російської імперії, створення незалежних слов'янських держав на Балканах та у Центральній Європі тощо. Що стосується історії українських земель по завершенню Першої світової війни, то і ці події також знайшли відбиток і в українській, і в радянській, і частково в російській історіографії.

Значний відсоток в історіографії даної проблеми займають марксистські історики, як радянські, так і зарубіжні. Серед радянських дослідників можна виділити праці П. Калениченка, М. Миска, С. Стецкевича та деяких інших дослідників.

Заслуговує на увагу збірка статей М. Королишина, що вийшла у м. Торонто: "За всенаціональну єдність" (1983 р.) [3].

Цікаву думку, щодо подій пов'язаних із причинами переваги опозиційних сил над Гетьманатом висловлює Проданюк Ф.H. в своїй праці "Українська Держава та її гетьман Павло Скоропадський" звертає увагу на становище Української Держави гетьмана Скоропадського зважаючи на його становище на європейській геополітичній карті [4].

Особливу цінність становлять праці українських емігрантів, які були свідками подій 1918 року. Серед них особливо помітний вклад у розвиток періоду правління П. Скоропадського внесли В. Андрієвський (1923 р.), С. Воляник (1989 р.), І. Лисяк-Рудницький (1994 р.), М. Лозинський (1970 р.), М. Стахів (1962 р.), В. Трембіцький (1989). Їхні праці носять мемуарно-дослідницький характер.

гетьман скоропадський селянська війна

Низку праць діаспорні дослідники саме факторам занепаду Української держави гетьмана Скоропадського, деструктивним силам, які постали в якості детермінанти процесу переходу влади в країні опозиційним силам. Це, зокрема, дві монографії -

А. Господина (1989)"Три визначні дипломати: граф М. Тишкевич, князь І. Токаржевський-Карашевич, барон М. Василько" [5] та І. Хоми "Апостольський престіл і Україна, 1919-1922" [6].

2. Ціль та задачі дослідження

Проведені дослідження ставили за мету визначити детермінанту процесів занепаду Гетьманату, та процесів активізації опозиційних до гетьмана рухів, партій та союзів.

Для досягнення поставленої мети вирішувалися наступні задачі:

- визначити причини народного супротиву гетьманській владі, які стали соціальною базою для опозиційних сил в справі повалення Гетьманату;

- встановити негативні наслідки страйку залізничників, який паралізував сполучення Української Держави із Німеччиною та Австро-Угорщиною, що призводило до невиконання з боку України її зобов'язань по експорту сільськогосподарської продукції;

- дослідити соціальну базу на якій базувалася гетьманська влада.

3. Геополітична складова антигетьманських настроїв серед сільського населення

Інтервенти, що розраховують на більше, так і не змогли подолати продовольчу кризу в Німеччині та Австрії за рахунок України. Перше велике повстання відбулося в кінці травня 1918 року в районі Єлисаветграда, коли проти грабіжників виступило близько тисячі озброєних повстанців-селян. На початку червня піднялася Катеринославщина і Уманщина, де в повстанських загонах билося вже до п'яти тисяч чоловік. Найбільшу загрозу для режиму представляло селянське повстання, що почалося 2 червня 1918 на Звенигородщині і Таращанщині (південь Київської губернії). Спочатку загони повстанців формувалися з учасників вільного козацтва колишнім організатором цього козацтва, а в травні 1918 року - повноважним представником гетьманської держави Юрієм Тютюнником [7].

Користуючись своїм службовим становищем, Тютюнник зміг таємно передати повстанцям 10 000 гвинтівок, понад 200 кулеметів, 2 гармати, велику кількість набоїв і військового спорядження. Це дозволило створити цілу "повстанську армію" (близько 15 000 чоловік), яка незабаром захопила містечко повіту Таращу [8]. Вже 16 червня 1918 року, під час розростання Звенигородсько-Таращан - ського повстання, в Києві зібрався Земський всеукраїнський з'їзд. Виправдовуючи повстання і шукаючи його причину, з'їзд вказав на політику "безоглядної реакції та реставрації старого ладу", яку проводить гетьман Скоропадський. У меморандумі Земського з'їзду звучав протест проти розправи австро-німецьких карателів над селянами, проти "нелюдського насильства", якому постійно піддавалися жителі сіл. Земські діячі вимагали негайного скликання Українських Установчих зборів, які повинні були вирішити аграрне питання і питання про перебування інтервентів в Україні. Петлюра тоді заявив гетьманові: "Ми вимагаємо, щоб не порушувалися елементарні права людини, як це було в царський час". У серпні-вересні 1918 року німецьким і гетьманським військам насилу вдалося придушити Звенигородсько-Таращанське повстання. Але повстання спалахнуло в нових регіонах. На Полтавщині та Чернігівщині - під керівництвом більшовиків і лівих елементів з українських партій есдеків і есерів. На Катеринославщині і в Північній Тавріїі - під керівництвом анархістів і лівих есерів. У Гуляй - Польській волості Олександрівського повіту Катеринославщини прапор повстання підхопив анархістський отаман - батько Нестор Махно. Навколо харизматичної фігури Махна - захисника знедолених вже збиралася багатотисячна селянська армія всіх невдоволених режимом. Підривну роботу проти гетьмана вела глибоко законспірована організація офіцерів, що раніше служили у військах Центральної Ради, а потім перейшли в армію гетьмана - "Український офіцерський союз - Батьківщина (Вітчизна)" [9].

У цей союз увійшли майбутні керівники повстання полковники Василь Тютюнник і Олександр Осецький, очолив союз генерал Олександр Греков. "Батьківщина" підтримувала стосунки з Національним Союзом і з деякими отаманами селянських повстанців.

З кінця червня 1918 німецьке командування все активніше вимагало від гетьмана проведення арештів опозиції і агентів Антанти. Гетьман прийняв рішення про затримання і арешт колишніх членів Центральної Ради. Фактично під домашнім арештом опинився Грушевський. Винниченко був "попереджувально" арештований на один день (28 червня 1918 року). У ті ж дні був арештований колишній військовий міністр УНР Порш, а через місяць - 27 липень 1918 року Петлюра. У ці дні в Києві групою російських лівих есерів був убитий командувач групою німецьких армій в Україні "Київ" - генерал - фельдмаршал фон Ейхгорн і його ад'ютант.

Наприкінці травня 1918 був створений ще один центр опозиції режиму - міжпартійний Український Національний Союз. Спочатку він обмежився помірною критикою режиму і кабінету міністрів Лизогуба, як "неукраїнського в своєму складі і по своїй політичній орієнтації". Головою Національної Спілки спочатку був помірний федераліст Андрій Ніковський. Але з ослабленням німецького впливу, після невдач на Західному фронті в липні-серпні 1918 року ослабли і позиції гетьмана. Національний Союз з осені 1918 рік ставав все більш радикальним. До нього приєдналися українські есдеки і есери "центру", "Селянська спілка", петлюрівський Земський союз.

У середині вересня 1918 року главою Національного Союзу став есдек Володимир Винниченко. Висловлюючи ідею "широкого єдиного національного демократичного фронту", Винниченко вже з вересня 1918 став шукати контакти з повстанськими отаманами, сподіваючись перетворити Національний Союз на повстанський центр. Винниченко і Микита Шаповал таємно від інших лідерів Національного Союзу пішли на переговори з радянськими представниками, які знаходилися в Києві як учасники переговорного мирного процесу між Гетьманською державою і Радянською Росією. Представники Росії (Раковський і Мануїльський) сподівалися, зі свого боку, підштовхнути всі опозиційні сили до повстання проти гетьмана і укріпити більшовицький вплив в Україні. Радянські представники обіцяли змовникам з Національного Союзу допомогу грошима і зброєю. Пропонувалось "організувати військові сутички на російсько-українському кордоні для того, щоб відтягнути гетьманські війська від Києва в момент повстання" [10]. Вони обіцяли Винниченку, що в разі перемоги українських соціалістів Радянська Росія визнає новий уряд Української республіки і не втручатиметься у внутрішні справи України.

Отаман Григор'єв організовує на Єлісаветградщині загони з повсталих селян для боротьби з австро-німецькими каральними загонами і "вартою". Перший повстанський загін, близько 200 селян, Григор'єв зібрав в селах Верблюжки і Цибулеве. Першою операцією григор'євців був напад на гетьманську поліцію (варту). Незабаром григор'євці розгромили великий каральний загін, захопивши чотири кулемети і гармату. Наступна перемога принесла великі трофеї. Повстанці напали на австрійський військовий ешелон на станції Куцівка, захопивши велику кількість патронів, гранат, гвинтівок і кулеметів. Цією зброєю Григор'єв озброїв півтори тисячі повстанців. На початку жовтня 1918 Григор'єву вдалося об'єднати під своїм керівництвом до 120 дрібних повстанських загонів Херсонщини. Однак наприкінці жовтня 1918 григор'євці зазнали ряд поразок від військ карателів і були змушені відійти на північ, до кордону Київської та Херсонської губерній.

До середини листопада 1918 року Григорьєв відновив свій вплив в степах України. Григор'євці вибили німців і гетьманців з села Верблюжки та Олександрії, після чого Григор'єв проголосив себе "отаманом повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя та Тавріїі", хоча він контролював тоді один повіт Херсонщини, а на Запоріжжі та в Таврії ніколи не з'являвся. На початку грудня 1918 загони Гри - горі'єва, діяли проти військ гетьмана, вторглися в землі Причорномор'я з боку Вознесенська і Жмеринки. Проти п'яти тисяч повстанців гетьманці змогли виставити тільки 545 чоловік. Цей заслін був відкинутий, і Григор'єв 13 грудня 1918 розгромив зведені загони гетьманців і німецьких солдатів біля станції Водопій, на околицях Миколаєва [11].

З середини вересня 1918 стало ясно, що перемога Антанти не за горами. 30 вересня 1918 капітулював перший союзник Німеччини - Болгарія. Посол Української Держави в Німеччині інформував гетьмана, що становище німецької армії безнадійне. Загальний наступ Антанти на Західному фронті почався 26 вересня 1918 року. Цей тотальний наступ призвів до прориву і повного розвалу німецького фронту. Так, 9 вересня уряд Німеччини офіційно заявив про необхідність перемир'я на фронтах і 3 жовтня в Німеччині був сформований новий "уряд миру" - Макса Баденського [12].

Наприкінці жовтня 1918 року в Австро-Угорщині почалася революція, результатом якої став розпад імперії. 28 жовтня були проголошені акти про незалежність Чехословаччини, Держави словенців, хорватів і сербів, Польщі. Вже, 30 жовтня капітулювала Туреччина, а 3 листопада - Австро-Угорщина. 7 листопада 1918 почалася революція в Німеччині, а вже через два дні імператор Німеччини Вільгельм Другий втік з країни. 11 листопада 1918 року Перша світова війна була закінчена підписанням перемир'я і повною капітуляцією Німеччини.

Розуміючи, що влада вже не може спиратися тільки на німецькі багнети, гетьман став лавірувати, шукати шлях до збереження влади і до налагодження союзу з країнами-переможницями. Сподіваючись на формування нової опори режиму, гетьман оголосив майбутню аграрну реформу і вибори в Національний парламент [13]. Гетьман офіційно запросив членів Національної Союзу на переговори щодо формування нового уряду "національної довіри". Винниченко погодився на участь Національного Союзу у формуванні нового кабінету міністрів. 24 жовтня 1918 був остаточно сформований новий міністерський кабінет, в якому Національний Союз отримав лише чотири далеко не ключові портфелі. Проте після створення коаліційного кабінету міністрів Винниченко несподівано оголосив, що Національний Союз не бере на себе відповідальності за політику кабінету і залишається до режиму гетьмана в опозиції [14]. Багатьом тоді стало ясно, що Винниченко взяв курс не на еволюцію режиму, а на революцію.

Винниченко розумів, що повстання необхідно провести негайно, поки Антанта не встигла виразно висловитися на користь збереження режиму, поки більшовики не перехопили ініціативу повстання, поки у гетьмана не було великих військових сил (тільки з 15 листопада 1918 гетьман планував провести перший призов в українську армію, для формування нових частин вже були готові штаби і офіцерські кадри). Почавши готувати повстання, Винниченко і Шаповал перейшли на нелегальне становище, а Національний Союз зробив 9 листопада "відволікаючу" заяву про те, що повстання принесе тільки шкоду державі.

У вересні 1918 року в плани повстання були посвячені ще вісім його майбутніх організаторів: директор Департаменту залізниць Макаренко, генерал гетьманської армії Осецький, полковники гетьманської армії Павленко, Тютюнник, Хилобоченко і три діячі ЦК партії українських есерів. На початку листопада 1918 командувач Запорізькою дивізією полковник Болбочан, командувач Подільським корпусом генерал Ярошевич і командир Чорноморського кошу Поліщук дали згоду на участь у повстанні. Винниченко умовив Євгена Коновальця - командира полку Січових Стрільців (що базувався в Білій Церкві) першим підняти повстання проти гетьмана. Змову підтримувало і немало молодших офіцерів, переважно українського походження [15]. До змовників приєднався гетьманський міністр залізничного транспорту Бутенко. Генерал Осецький став керівником військового штабу повстання і сформував резервний полк охорони в Києві з людей, опозиційних режиму гетьмана. Невеликі надійні залізничні загони створювалися також на всіх вузлових станціях. Національний Союз вимагав від гетьмана скликати вже 17 листопада 1918 Національний конгрес з функціями парламенту. Але гетьман, пообіцявши скликати Конгрес, незабаром повністю відмовився від ідеї його проведення. Він боявся, що Конгрес висловиться за ліквідацію гетьманату і за відновлення республіки.

Довгий час нез'ясованими залишалися відносини гетьмана з Антантою. Французьке командування восени 1918 року негативно ставилося до самого факту самостійності України. Французькі емісари підштовхували гетьмана відмовитися від самостійності України, тільки в цьому випадку Антанта готова була надавати допомогу. Але на початку листопада 1918 гетьман отримав з Ясс заяву французького командування про те, що він повинен домовитися про співпрацю з широкими українськими кругами, а можливо і передати владу тим, хто не заплямував себе співпрацею з німецьким командуванням. Головним противником німців в України був Петлюра; і вже 11 листопада 1918 він був звільнений з в'язниці і прийнятий міністром юстиції і самим гетьманом.

Так, 10 листопада гетьман звернувся з закликом до громадян, викриваючи плани можливого повстання і обіцяючи скликати демократичний парламент. 11 листопада здавалося, що гетьман зважився на поступки "українським колам", але вже наступного дня стало ясно, що він готує абсолютно інший поворот. 12 листопада стало днем остаточного вибору подальшого курсу. Гетьман вирішив проголосити федерацію з Великоросією, заборонити підготовку Національного конгресу, розпустити коаліційний кабінет і відправити у відставку сім українських міністрів, які наполягають на скликанні Конгресу.

Вранці 13 листопада стало відомо, що гетьман вирішив посилити режим і піти на возз'єднання з білогвардійською Росією, що коаліційний кабінет буде замінений кабінетом прибічників ліквідації української незалежності. В оточенні гетьмана проводилися консультації щодо створення проросійського кабінету прем'єра Сергія Гербеля. У той же день на таємному засіданні Національного Союзу вирішувалася доля повстання. Повстання вже набувало характеру національної оборони, і свіжа інформація про зміну орієнтирів Скоропадського підштовхнула ЦК УСДРП і ЦК УПСР дати згоду на керівництво повстанням. Петлюра заявив про свою участь в акції повстання, був намічений "революційний тріумвірат", який повинен був очолити новий революційний уряд: Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микита Шаповал.

Винниченко згадує:". ризик цей був цілком явний. Німецько-гетьманський уряд вже знав про підготовку повстання. Йому було відомо навіть про день останніх загальних зборів Національного Союзу, на якому повинен був бути обраний вищий орган влади Революції - Директорія. І цим вечором гетьманські офіцери на броньовиках з кулеметами їздили по всьому Києву, шукаючи той будинок, де проходила надзвичайна нарада. Якби вони його знайшли, ми б уже в той вечір були мертвими, ми знали про те, що гетьманська "охранка" наказала без суду розстріляти нас всіх на місці" [16].

Так, 3 листопада Петлюрі повідомили, що гетьман розпорядився знову його заарештувати. Не чекаючи арешту, Петлюра відправився в Білу Церкву, в 70 кілометрах від Києва, для організації виступу Січових Стрільців.

14 листопада гетьман підписав підготовлену ще кілька днів тому "Грамоту" - маніфест, в якому заявляв, що відстоюватиме "давню могутність і силу Всеросійської держави" [17]. Гетьман закликав до будівництва Всеросійської федерації як першого кроку для відтворення великої Росії. "Грамота" ставила хрест на всіх стараннях по створенню української державності. Цей документ остаточно відштовхнув від гетьмана велику частину українських федералістів, українських військових і свідомої української інтелігенції.

4. Обговорення результатів дослідження детермінанти антигетьманського повстання