Михайло Горбачов

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

“Михайло Горбачов”

Вступ

Поняття "перебудова" дуже спірно: кожний має на увазі під ним щось, що відповідає його політичним поглядам. Я розумію під словом "перебудова" сукупність суспільно-політичних процесів у період 1985-1991 років.

У середині 80-х керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. По масштабу викликаних нею змін у Європі, та й в усьому світі її справедливо зіставляють з такими історичними подіями, як Велика французька революція Жовтень 1917 року в Росії. Отже, термін "перебудова" з'явився в нашій політичній лексиці в 1985 році. Але чим була тодішня "перебудова"? Що вона дала країні і чого вона її позбавила?

Життя М.С. Горбачова

Михайло Сергійович Горбачов народився в селянській родині на півдні Росії, неподалік від Ставрополя. Його батько загинув на фронті, залишивши двох синів, і старшому з них, Михайлові, довелося взяти на себе основні турботи про родину. Він почав працювати з 13 років, з 15 років - помічник комбайнера машинно-тракторної станції (МТС).

Його завзятість і наполегливість допомогли йому закінчити школу з золотою медаллю і потрапити за результатами співбесіди в Московський університет імені М.В. Ломоносова на юридичний факультет.

М.С. Горбачов добре вчився в університеті, вже з 1955 р. він почав займатися комсомольською і партійною роботою. Заочно закінчив економічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту за фахом агроном-економіст.

В студентські роки він одружився на Раїсі Максимівні і виїхав на батьківщину в Ставропольський край, де вони прожили 23 року. Вона вчилася у філософському університеті МГУ. Ще досить молодою людиною - йому було всего 39 років - він став першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС.

У 1971 році родина Горбачова повернулася в Москву, оскільки Михайла Сергійовича перевели на роботу в ЦК КПРС. З 1978 року М.С. Горбачов став секретарем ЦК КПРС по сільському господарству. Його кар'єра продовжує неухильно розвиватися по висхідній: у 1979 році він стає кандидатом у члени Політбюро, а з 1980 року - членом Політбюро ЦК КПРС. У березні 1985 року Горбачова обирають Генеральним секретарем ЦК КПРС. З 1988 року М.С. Горбачов був також Головою Президії Верховної Ради СРСР.

Імпульси до зовнішньої політики Горбачова

У 1985 р. помирає К.У.Черненко, Генеральним секретарем КПРС під бурхливі оплески стає М.С. Горбачов. З ім'ям цієї людини зв'язано більш ніж п'ять років історії СРСР.

Узагалі, писати про Горбачова нелегко. З кількох причин.

По-перше, за час його перебування на посаді Генерального секретаря КПРС була величезна кількість мов, заяв, інтерв'ю, виступів на заходах різного рівня, у яких зорієнтуватися часом буває складно. Уже дуже багато їх вийшло за період перебування у влади Горбачова.

По-друге, горбачовський період у нашій історії був порівняно не давно, що не дозволило поки вченим уважно вивчити його і витягти якісь уроки. Хоча вже і зараз мається величезна кількість книг, присвячених тому часу. Так, Д. Волкогонов, працюючи в бібліотеці американського конгресу в 1994 р., знайшов більш двохсот п'ятдесятьох досить великих робіт (книг) про Горбачова. Однак більшість закордонних і вітчизняних робіт про Михайла Сергійовича і його політику поверхневі, що не дозволяє вважати їх фундаментальними роботами, як про самого Горбачова, так і про процеси, що проходили в Радянському Союзі в другій половині 80-х рр.

По-третє, він наш сучасник і продовжує брати участь у політичному житті Росії, зовсім щиро вважаючи, що час його зоряної години ще не прийшов.

Отже, що ж штовхнуло нового Генерального секретаря різко повернути кермо зовнішньої політики СРСР?

Колишні помічники Горбачова згадують, що імпульсами нової зовнішньої політики послужили внутрішні проблеми радянської держави, з якими воно гостро зіштовхнулося в середині 80-х рр.. Країна була в тупику. Існував цілий ряд потребуючих невідкладних питань. Радянський Союз фактично виявився в ізоляції. Дійсних союзників не було. ОВД на 90% складався з радянських збройних сил. До самих вірних союзників Радянського Союзу того часу можна віднести Кубу, ГДР, В'Єтнам, але їхній потенціал був обмежений. СРСР був, втягнутий у війну в Афганістані, мав складні відносини з КНР, було багато невирішених питань і в радянсько-японських відносинах.

У формуванні своєї політики (і внутрішньої, і зовнішньої) Горбачов пішов, як і властиво росіянину, по революційному чи форсованому шляху. Помічник Горбачова А.С. Черняєв пише у своїх мемуарах, що уперше влітку 1986 р., Генеральний секретар прийшов до висновку про необхідність революції в країні: "Перебудова - це революція. Революція в розумах, виробництві, у виробничих силах, виробничих відносинах, у всій надбудові, у всім". І от ще: "Час переломне. Має бути величезна перебудова у всіх сферах".

Обтяжено Радянський Союз підтримував паритет зі США, на що ішло близько 40% усіх народних ресурсів. Економіка країни була малоефективною, грошей для конкуренції із сильними суперниками не вистачало. До 1983 р. стало виявлятися, що СРСР програє змагання з розвитими капіталістичними країнами. От як сам Горбачов оцінив ситуацію на одній закритій нараді відповідальних працівників у травні 1986 р.: "Ми продавали нафту і газ. Тепер ситуація змінилася, як ви знаєте - не в нашу користь".

Слід зазначити, що ще до відомого Квітневого Пленуму, велися зразкові розмови про майбутню східну політику Радянського Союзу. Так, Черняєв у своїй книзі "Шість років з Горбачовим" відтворює епізод, коли Арбатов показував йому записки, що він посилав М.С. Горбачову. По східній політиці там були наступні пропозиції: якомога швидше налагодити стосунки з Китаєм, Японії віддати два чи чотири острови і терміново вирішити афганську проблему. Горбачов відгукнувся тільки на питання зв'язане з Афганістаном і сказав, що вже обмірковує його, і, як з'ясувалося потім, уже дав своєму помічнику А.М. Александрову-Агентову відповідні доручення.

Таким чином, до середини 80-х років для реально мислячих політиків у СРСР позначилася проста істина: якщо не знайти переконливих відповідей на виклики складного переломного часу останніх десятиліть ХХ сторіччя, що торкаються фундаментальні основи людського буття - будь те в економічній, політичній, гуманітарній чи будь-який іншій сфері матеріального і духовного життя, - можна опинитися на узбіччі світової цивілізації. У цьому зв'язку перед радянським керівництвом встала об'єктивна задача: виходячи не з умоглядних схем, а з реальних загальнолюдських пріоритетів і цінностей, зробити корінний перегляд успадкованих від минулого стереотипних установок і дій, відірваних від життя, не відповідаючих інтересам країни. Інакше кажучи, потрібно було відмовитися від усього того, що заводило у свідомо тупикові ситуації на переговорах, заважало ослабленню міжнародної напруженості, нормальному міждержавному співробітництву, зменшенню військової погрози. Курс Горбачова спрямований на перебудову і впровадження нового політичного мислення, привів до кардинальної зміни зовнішньополітичної орієнтації країни і зробив сильний вплив на перетворення усієї світової системи міждержавних відносин на завершальному етапі "холодної війни".

Шлях реформатора

Ми знаємо всі чи майже всі про реформи Горбачова. Ми не знаємо, як він став реформатором.

У партійно-адміністративній біографії Горбачова були серйозні передумови до того, щоб, досягши вищої влади, не почивати на лаврах, але намагатися щось змінити. Дуже важливо, що намісником Ставропілля він став при правлінні Брежнєв, коли комуністична система вже розвалювалася, заснований на терорі механізм керування не працював, а народ зневірився. Вищі керівники в цей період продовжували жити ілюзіями своєї молодості і вірили, що, як і в 30-і роки, накази центра якщо не виконуються, то принаймні сприймаються всерйоз. Володіючи начебто б усієї повною інформацією, Політбюро, що складається зі старих, насправді не уявляло собі положення справ у країні і переоцінювало запас міцності системи. Ще при Сталіні відірвалися вони від реального життя, пішли в сюрреалістичний світ Кремля. Покоління Горбачова знало, яку спадщину5к залишили їм попередники...

Багато однолітків Горбачова думали, що змінити нічого не можна. Позиція Горбачова прямо протилежна: змінювати можна і потрібно. Очевидно, тут з'явився не партійний менталітет, для якого при всій зовнішній активності був характерний фаталізм, а менталітет органів КДБ, з якими, зважаючи на все, завжди був близький майбутньої в'язень Фороса. Комітет, що був свого роду внутрішньою партією, по-перше, завжди знав більше, ніж партія: вона не хотіла нічого знати, задовольняючи переможними регаліями і запевняннями у відданості. По-друге, ідеологія могутнього таємного ордена КДБ у відмінності від партійної не тільки приймала факт існування супротивників, проблем і протидії, але і припускало можливість подолання будь-яких труднощів чітко розрахованими активними діями. Звичайно, Горбачов ніколи не був штатним співробітником органів держбезпеки, але він був учнем Юрія Андропова і цілком сприйняв характерну для учителя віру в те, що сильна, розумна влада може змінити світ.

Але чому, незважаючи на коливання, він проводив реформи убік лібералізації - не до таборів і страху, що було б природним розвитком системи, а до волі, по шляху кардинальної трансформації режиму? Очевидно, незважаючи на блискучу кар'єру, у нього були якись рахунки з державою, із владою, бути може, затаєна образа на систему, що, не знаючи цього, вважала його своїм.

У його біографії є факт, недооцінюваний на Заході. У 1942 році, коли Михайлові Горбачову було одинадцять років, його станиця була на три місяці окупована німецькими військами. Німці були ворогами, з якими боровся на фронті його батько. Але він побачив не карикатурних персонажів радянської пропаганди, а живих людей, це було першим досвідом розуміння того, що пропагандистські стереотипи фатально спрощують світ, а виходить, і відносяться до них, у тому числі і до стереотипів про власну країну з обережністю.

Але головним наслідком життя "під німцем" було не формування більш складної картини світу, що, звичайно, буде притаманно Генеральному секретарю і Президенту в майбутньому. Головним було те що, знаходившись в окупації, Горбачов, як і мільйони інших радянських громадян, відразу став людиною другого сорту.

Він зміг перебороти негативні наслідки окупації. Орден за трудове досягнення й активну комсомольську роботу переважили анкетний мінус, і він став студентом юридичного факультету Московського університету. Але йому довелося виправдатися в тім, у чому він не був винуватий. Йому довелося зштовхнутися з не справедливістю, і, очевидно, уже тоді він зрозумів, що не все так добре і правильно на його Батьківщині.

Він зіштовхувався і з іншими несправедливостями. Коли він учився, тон в університеті задавали фронтовики. Їхній привілейований статус і армійські вдачі гуртожитку ставили його в положення "молодого", якому другі ролі були призначені самою долею. Він переборов і це. Як і своє сільське походження - держава орієнтувалася на вихідців і не симпатизувала селянським синам. Як і відсутність яких-небудь зв'язків у Москві - у багатьох його однокласників такі зв'язки були. Він непереборений, домігся поваги на факультеті, але йому довелося платити за це більше, ніж іншим, а виходить, він не міг не почати критично відноситься до системи, що змушувала людей по-різному платити за те саме.

Він подружився зі Зденеком Млинаржем, одним з майбутніх лідерів "Празької весни". Такий контакт з іноземцем - адже цього досвіду не було майже ні в кого з його однолітків - сприяв руйнуванню етноцентризму, що після війни представляв одну з основ радянської ідеології.

Як і Млинарж, Горбачов сформувався не в революціонера, а в реформатора, що прагне до революційних перетворень у рамках соціалістичної системи. Цьому, зокрема, сприяло догматичне утворення. ДО 1950 року, коли він прийшов на перший курс, у МГУ не залишалося і сліду вільнодумства. Усі, що вибивалися з ладу минулого або репресовані, або звільнені.

Американський психолог Леон Рестингер якось сказав: "Люди і пацюки люблять те, за що страждають". Горбачову важко було стати повноправним членом системи, але він став ім. А виходить, він не міг негативно відноситися до системи в цілому. Це перекреслювало б його удачу. Так що формування реформаторських установок було величезним досягненням для Горбачова. Представити ж собі можливість виходу за межі "соціалістичного вибору" він зможе лише 40 років по тому

Передумови перебудови

Квітень 1985 року поклав початок повільним, обережним реформам, спрямованим на часткове відновлення існуючої системи. Зміни, що відбувалися протягом приблизно трьох наступного років, віддалено нагадували ситуацію, що склалася в Росії наприкінці 50-х років минулого століття. Сто тридцять років тому потреба в частковій модернізації режиму була усвідомлена в результаті поразки в Кримській війні, що продемонструвала усьому світу, як далеко відстала Російська імперія від інших європейських держав за час, що пройшов після тріумфальної перемоги її над наполеонівською Францією. Тепер же причиною "ремонту, що почався," стало відставання від США в гонці космічних озброєнь: нездатність у силу економічних причин дати відповідь на програму "зоряних воєн" переконала правлячі кола СРСР у тім, що змагання в сфері високих технологій уже майже програно (про близькість економічної кризи говорить хоча б такий факт: з 1971 по 1985 р. у наявності була негативна динаміка росту по найважливіших економічних показниках.

Мова йшла зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком улаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових - насамперед міжнародним - умовам.

Навпроти, у первісному проекті перебудови в главу кута ставилася технологія, а не людина - йому приділялася незрозуміла роль "людського фактору".

Перші реформи

Причини кризи, що наступило, в економіці, треба шукати у виродливій структурі народного господарства країни і відсутності серйозних стимулів до праці. Усе це варто помножити на серйозні помилки в керуванні, допущені на початку перебудови.

Спочатку, на XVІІ З'їзді КПРС питання ставилося правильно: повернути виробництво обличчям до споживача й активізувати людський фактор. Але як домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод - метод проб і помилок.

Спочатку було "прискорення" - наївна спроба за допомогою ідеологічних заклинань і закликів до "кожного на своєму робочому місці" змусити проржавілий господарський механізм крутитися швидше. Але одними домовленостями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд затіяв малу індустріалізацію - для того, щоб в остаточному підсумку модернізувати відсталу легку промисловість. Усе це, однак, закінчилося провалом уже на першому етапі: мільярдні державні капітальні вклади в базові галузі безвісти розчинилися в загальному бедламі - нового обладнання, матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалася.

Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і кинули валютні засоби на закупівлю техніки за кордоном. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і залишилася на складах і під відкритим небом - недостача виробничих площ. А те, що удалося зрештою змонтувати, раз у раз давало відмовлення. Цілі потокові лінії простоювали через неправильну експлуатацію, відсутності запчастин, низької якості сировини.

Нарешті зрозуміли, що при відсутності стимулів у виробників нічого в економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольної витрати державних засобів і привела до здуття цін, скороченню обсягів виробництва і різкому росту грошової маси в наявному звертанні.

Ріст заробітків при цьому ніяк не вплинув на вихід кінцевої споживчої продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але і всім іншим без винятку.

Бажання влади виглядати добре без усяких на те основ зіграло з нею поганий жарт. Не скорочуючи колишніх витрат, у центрі і на місцях розробляли незліченні соціальні програми, накачували в економіку інфляційні гроші. Зрештою роздутий платоспроможний попит почав потихеньку роздавлювати і торгівлю, і споживчий сектор промисловості.

Утрати народного господарства від реформ Горбачова росли. карбованців. Другий подих до соціалізму так і не прийшло - почалася агонія...

Чому Горбачов не виконує своїх обіцянок

У політичного поводження М.С. Горбачова напевно повинна бути якась універсальна формула. Адже якщо людина вторгається в різні сфери життя, але однаково безуспішно, те тут крім конкретних причин невдач повинний бути присутнім деякий корінний порок, навіть добро перетворюючий у зло.

У благих намірах М.С. Горбачова ніхто, мабуть, не сумнівається, навіть ті, хто сьогодні зображує президента підступним політиканом і інтриганом, чи ледве не змовником і кандидатом у диктатори.

Позиція тих, хто нападає на Горбачова, ясна. Швидше за все, вони керуються не особистою ворожістю, а розуміннями політичного раціоналізму: неважливо, чому президент робить ті чи інші помилки, важливо, чому президент робить ті чи інші помилки, важливо, що на практиці він одержує результати, як правило, прямо протилежні цілям, що проголошує. Думаю, кожний без особливої праці може скласти свого роду "дефектну відомість" його політичної діяльності за шестирічний період перебудови.

1. Починаючи перебудову М.С. Горбачов мав намір насамперед здійснити її в партії.

2. Обіцяв розгромити політичний і економічний тоталітаризм, відкрити шлях для підйому економіки і підвищення добробуту народу. На шостому року перебудови основні ланки командно-адміністративної системи в основному збереглися. У кращому випадку в злегка модифікованому виді.

3. Михайло Сергійович ще до перебудови, будучи ініціатором розробки ще однієї програми - продовольчої, обіцяв до 1990 року забезпечити достаток продуктів і товарів сільськогосподарського виробництва. Але дотепер ніхто не знає, куди поділися витрачені на реалізацію "програми достатку" мільярди карбованців.

4. На зорі перебудови М.С. Горбачов запевняв, що вона приведе до процвітання кожну вхідну в Союз республіку. Зараз СРСР перетворився в конгломерат ворогуючих один з одним республік. У багатьох регіонах справа дійшла фактично до громадянської війни.

5. І нарешті, Михайло Сергійович починаючи перебудову заявляв про свою прихильність ідеалам волі, гуманізму, демократії, прав людини. Нині замість демократичних органів влади ми маємо президента, що чим меншого домагається, тим великих повноважень для себе вимагає. Закони тиражуються десятками і не виповнюються. Могутня хвиля злочинності захлиснула країну. Єдиний закон, що дозволив радянським людям вдихнути ковток волі, - Закон про печатку - теж виявився під погрозою. З подачі президента його дію норовлять чи призупинити, у всякому разі, обмежити. Передчуття і настрої цей намір породив похмурі, в основі своєї - антигорбачовські. Скептики, ще на зорі перебудови рядки, що склали: "Товариш, вір, пройде вона, так називана гласність, і отоді держбезпека пригадає наші імена", - зловтішаються. У черговий раз М.С. Горбачов зробив непрощенну помилку, що говорить про вади не стільки його політичної свідомості, скільки повсякденного, життєвого - випущеного з пляшки джина неможливо загнати назад силою.

Запитується: навіщо з такою завзятістю, гідним кращого застосування, справами спростовувати власні обіцянки?! И все-таки не будемо настільки категоричні. Згадаємо ще раз, з чого М.С. Горбачову приходилося починати. Країна плелася в хвості світових політичних соціально-економічних, науково-технічних процесів, перетворюючи поступово з великої держави в третьорозрядну державу, міць якого виміряється в основному ракетно-ядерним потенціалом. Було ясно, що вивести країну з застою буде важко. Тому, хто візьме на себе сміливість і відповідальність почати процес змін, необхідно володіти не тільки політичною мудрістю, але і політичною мужністю.

М.С. Горбачов, звичайно ж, розумів, яку нелегку частку він собі вибирає. Хід думок у нього був вірний, і форму вираження їм він знайшов адекватну: "Кожний починає перебудову в себе". Серед перебудованих афоризмів, на які так щедрий Михайло Сергійович, вважаю цю формулу ключовий, здатний багато чого пояснити й у політичному поводженні, і в долі Горбачова. Він вирішив перебудовувати партію і країну одночасно, намагаючись попутно виліпити із себе самого політичного діяча нового типу.

Що ж, гра коштувала свіч, але от здійснення задуманого виявилося Михайлові Сергійовичу не під силу. Занадто складна була задача, та й окови засвоєних у надрах старих партійних структур представлень про тім, з чого складаються авторитет і вплив політичного лідера, сковували думку і дії. Поки М.С. Горбачов дозрівав до чергового "сміливого" рішення, його пора було вже змінювати на інше, іноді прямо протилежне. У підсумку багато чого робилося невлад, з чи запізненням, навпаки, передчасно, з руйнівним для самого Горбачова і його політичного авторитету ефектом. Переоцінивши себе, не здійснивши в необхідних масштабах особистої перебудови, М.С. Горбачов неминуче повинний був виявитися в незавидній ролі всесвітнього ошуканця.

Хто "ЗА" і хто "ПРОТИ" Горбачова

КПРС - у тій мері, у якій М.С. Горбачов, будучи у влади, постарається не допустити проти партії політичного геноциду.

Так називані демократичні сили - у тій мері, у якій він здатний стримувати агресивність консервативного руху, що будує свою політику на використанні труднощів, що сьогодні багатьма розглядаються як результат дилетантських дій "демократів".

Професійні, творчі, молодіжні, жіночі союзи і масові організації - у тій мері, у якій вони розділяють позиції демократичного чи консервативного крила.

Церква - остільки, оскільки М.С. Горбачов не перешкоджає росту її активності і впливу серед населення.

Суспільна думка - лише в тій мері, у якій воно побоюється, що політика того, хто може прийти на зміну Горбачову, виявиться ще більш згубною.

Численні угруповання "неформалів" - у тій мері, у якій вони вважають, що, доти поки вони остаточно не оформляться, буде краще, якщо правління залишиться в руках М.С. Горбачова.

А хто проти Горбачова? Ті ж самі сили, але тепер вже в залежності від того, які в них маються програми висновку країни з кризи, оскільки абсолютно усі переконані, що М.С. Горбачову зробити це не вдасться. Процес руйнування його політичного іміджу, падіння авторитету і впливу став необоротним. Занадто багато за минулі шістьох років допущено помилок, прорахунків, зроблено невивірених політичних ходів.

У цій ситуації М.С. Горбачову допомагає триматися у влади тільки страх "правих", що переможуть "ліві", і страх "лівих", що переможуть "праві". Політичного центра, здатного притягати до себе хоч якісь сили, у країні практично немає. Ситуація унікальна, по суті справи, тупикова. Спроби самого Горбачова знайти з її вихід свідомо приречені. Ті, хто не розумів цього колись, починають усвідомлювати зараз, після того як почався процес формування нової президентської раті, разом з яким М.С. Горбачов уже пообіцяв піти у відставку, якщо не вдається стабілізувати обстановку, домогтися змін на краще.

Ця заява свідчить тільки про те, що президент політично дезорієнтований і, схоже, деморалізований. Інакше він повинний був би знати, що в доступній для огляду перспективі зробити щось таке, що можна було б розглядати як стабілізацію обстановки, а тим більше як радикальний поворот д кращого, ні нього, ні кому-небудь ще не вдається. Розвиток подій вийшло з-під контролю, і в нинішній ситуації ніхто не зможе пророчити, яка чергова "бомба" вибухне на політичному полігоні країни. Але що б ні сталося, провина за ето буде покладена на М.С. Горбачова, на той кабінет міністрів, що він формує. Хто б у нього ні ввійшов, свідомо ясно, що там не буде ні однієї дійсно помітної особистості, що знає собі політичну ціну. Не виключаю, що саме по цих розуміннях дистанціювалися від президента А.Н. Яковлев і Е.А. Шеварднадзе, а також деякі авторитетні експерти з команди президентських радників.

Ще одним підтвердженням створювання навколо М.С. Горбачова політичного вакууму стало висування на посаду віце-президента Г.И. Янаєва. Справа навіть не в тім, що після виниклих сумнівів при голосуванні за його кандидатуру на ІV з'їзді народних депутатів СРСР у президента не знайшлося іншого рішення, крім як наполягати на повторному голосуванні. Хоча він повинний був розуміти, що, опускаючи бюлетені в друг раз, депутати будуть виражати свою думку вже не по кандидатурі Г.И. Янаєва, а по питанню про довіру самому президенту. І здобута перемога була непереконливою.

У виборі Г.И. Янаєва віце-президентом, як у краплі води, відбився здрібнілий політичний масштаб особистості М.С. Горбачова, то якість Президента СРСР, що довершує зараз його політичну загибель, - непродуманість ходів, що починаються, з погляду їхніх неминучих наслідків. Зробивши своєю правою політичною рукою Г.И. Янаєва, М.С. Горбачов не тільки наніс непоправну утрату своєму авторитету і репутації державного діяча, але знову - у який уже раз! - сприяв загостренню конфронтації, посиленню дестабілізації обстановки, чреватої для нього і для народу найтяжкими лихами.

Так що ж робити в цій ситуації? Домагатися відсторонення Президента СРСР від влади?

У межах конституційної процедури це неможливо. Пропозиції позбавити його посади, від кого б вони ні виходили, не одержать необхідної підтримки. В аналогічній ситуації виявиться і будь-яка кандидатура, що висунуть на заміну.

Неможливий і антиконституційний переворот, у силу не тільки внутрішніх, але і міжнародних політичних факторів.

Неможливо і розвиток подій по східноєвропейських сценаріях. По-перше, процес змін у нашій країні пішов по іншому політичному руслу. У нас він почався не знизу, а зверху. По-друге, радянський народ у силу неоднорідної політичної зрілості й активності ніколи не зможе взяти у свої руки ініціативу. А політичної сили, здатної під своїми гаслами вивести на вулицю чи ледве не половину населення, як це сталося, скажемо, у Чехословаччині, у нашій країні немає. Так, мабуть, це і добре, що народ поки не рветься робити політику на вулиці. Не ті в нас традиції, не та політична культура, щоб удержатися при цьому в цивілізованих рамках. Думаю, що у В.О. Ключевского були підстави говорити, що масові антиурядові виступи в Росії якщо і не починаються, те обов'язково закінчуються пугачовщиною. (До речі, єдиним політично мотивованим виправданням введення в країні військово-міліцейського режиму патрулювання можна вважати лише побоювання народного бунту. Як відомо, безглуздого і нещадного. Але об цьому нинішні влади не хочуть згадувати. Не накликати б лиха.)

Об'єктивний аналіз положення в країні приводить до висновку: усе, що нам має бути побачити, буде не тільки жалюгідною і жорстокою агонією політичної кар'єри Горбачова, але і годиною страждань народу.

Порятунок можливий тільки в одному випадку. Якщо сам М.С. Горбачов, усвідомивши критичний характер ситуації, зійде з політичної сцени добровільно. Після відставки Б.Н. Єльцина в 1987 році і Е.А. Шеварднадзе в 1990-м доцільність відставки М.С. Горбачова обчислюється так само просто, як валентність будь-якого хімічного елемента по Таблиці Менделєєва.

Відхід з офіційної державної політики Шеварднадзе, що очолював, здавався б, найбільш ефективний напрямок перебудови, міг означати тільки одне - найжорстокіший удар по довірі до цієї політики взагалі, якщо ця довіра ще в кого-небудь залишалося. Як і у випадку з Б.Н. Єльцин, демарш Е.А. Шеварднадзе спочатку викликав здивування, а потім серйозну тривогу: якщо корабель перебудови, яким командує М.С. Горбачов, залишає його перший помічник, виходить, бути близькому чи лиху з кораблем, чи з капітаном. А отут ще фраза: "Це мій протест проти диктатури".

У виниклій ситуації в Михайла Сергійовича, з погляду об'єктивної політичної логіки, залишався єдиний шанс відвести від себе підозри і дезавуювати заяву Е.А. Шеварднадзе - будь-яким способом умовити його залишитися в рядах президентської раті. Найкраще в латах віце-президента, як начебто б і планувалося до відставки міністра закордонних справ, опинилась для президента, якщо вірити його словам, сюрпризом. Власне кажучи, питання про збереження Е.А. Шеварднадзе перетворився в справу політичної честі Президента СРСР. Він удержати біля себе Е.А. Шеварднадзе чи не зумів не захотів, надавши тим самим можливість дозвільним політичним розумам фантазувати на тему - чи те ще буде!

Добровільний відхід М.С. Горбачова у відставку міг би стати рятівним струсом для суспільства, змусити що закусили вудила доморослих демократів і консерваторів усвідомити занепад конфронтації, зрозуміти нарешті, що без консолідації і цивільної згоди порятунок країни неможливо.

Але доти поки на чолі держави залишається Горбачов, ціль консолідації недосяжна. Розірвати ж зачароване коло може лише сам президент. Для цього йому знову буде потрібно виявити політична мужність у сполученні з політичною мудрістю. Чи вистачить Михайлові Сергійовичу того й іншого? Дуже хочеться, щоб вистачило. Адже вибір йому має бути робити дійсно неймовірно важкий: або жахливий кінець, або жах без кінця.

Підсумки перебудови

До кінця 1991 року ми мали гібрид бюрократичного й економічного ринку (переважав перший), мали майже закінчений (саме за рахунок принципової юридичної невизначеності у відношенні формальних прав власності) номенклатурний капіталізму. Панувала ідеальна для бюрократичного капіталізму форма - лжекраїна форма діяльності приватного капіталу. У політичній сфері - гібрид радянської і президентської форм правління, республіка посткомуністична.

Перед новою незалежною Росією стояли дуже важкі і масштабні задачі. Першочерговий і самої насущний була економічна реформа, покликана вивести країну з кризи і забезпечити росіянам гідний рівень життя. В економіці для цього бачився єдиний шлях - перехід до ринкових методів господарювання, пробудження підприємницької ініціативи приватних власників.

За роки "перебудови" було зроблено дивно мало для реального реформування господарського механізму. Прийняті союзним керівництвом закони розширювали права підприємств, дозволяли дрібне приватне і кооперативне підприємництво, але не торкалися принципових основ командно-розподільної економіки. Параліч центральної влади і, як наслідок, ослаблення державного контролю за народним господарством, що прогресував розпад виробничих зв'язків між підприємствами різних союзних республік, що зросло самовлада директорів, недальновидна політика штучного, за рахунок додаткової грошової емісій, зростання доходів населення, як і інші популістські міри в економіці - усе це привело до наростання протягом 1990-1991 р. економічного, кризи в країні. Руйнування старої економічної системи не супроводжувалося появою на її місці нової. Цю задачу стояло вирішувати вже нової Росії.

Стояло продовжити процес формування вільного демократичного суспільства, успішно початий "перебудовою". У країні вже була реальна воля слова, що виросла з політики "гласності", складалася багатопартійна система, проводилися вибори на альтернативній (з декількох кандидатів) основі, з'явилася формально незалежна преса. Але зберігалося переважне положення однієї партії - КПРС, що фактично прирівнюється з державним апаратом. Радянська форма організації державної влади не забезпечувала загальновизнаного поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову її галузі. Було потрібно реформувати державно-політичну систему країни, що виявилося цілком під силу новому російському керівництву.

До кінця 1991 р. економіка СРСР виявилася в катастрофічному положенні. Прискорювалося падіння виробництва. Національний доход у порівнянні з 1990 р. зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, тобто перевищення державних витрат над доходами, складав, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової маси в країні грозило втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, що могла паралізувати всю економіку.

Прискорений ріст зарплат і посібників, що почався з 1989 р., збільшив незадоволений попит, під кінець року більшість товарів зникло з державної торгівлі, але зате втридорога продавалося в комерційних магазинах і на "чорному ринку". За період з 1985 р. по 1991 р. роздрібні ціни виросли майже в три рази, державний контроль за цінами не міг зупинити інфляцію. Несподівані перебої в постачанні населення різними споживчими товарами викликали "кризи" (тютюновий, цукровий, горілочний) і величезні черги. Уводився нормований розподіл багатьох продуктів (по талонах). Люди побоювалися можливого голоду.

Серйозні сумніви виникли в західних кредиторів у платоспроможності СРСР. Сумарний зовнішній борг Радянського Союзу до кінця 1991 р. складав більш 100 млрд. доларів, з урахуванням взаємних боргів чиста заборгованість СРСР у конвертованій валюті в реальному вираженні оцінювалася близько 60 млрд. доларів. До 1989 р. на обслуговування зовнішнього боргу (погашення відсотків і ін.) ішло 25-30% від суми радянського експорту в конвертованій валюті, але потім у зв'язку з різким падінням експорту нафти Радянському Союзу для придбання відсутньої валюти довелося продавати золотий запас. До кінця 1991 р. СРСР уже не міг виконати свої міжнародні зобов'язання по обслуговуванню зовнішнього боргу. Економічна реформа ставала неминучої і життєво необхідною.

Врегулювання Афганського конфлікту

Уже до 1981 р., по свідченнях Г.М. Корнієнко, більшість реалістична мислячих радянських керівників зрозуміли, що в Афганістану не може бути військового рішення. Політбюро восени 1981 р. схвалило пропозицію, підготовлене з ініціативи МИДА, про організацію дипломатичного процесу, спрямованого на таке врегулювання ситуації навколо Афганістану, що дозволило б вивести радянські війська з цієї країни.

Суть задуму полягала в тім, щоб організувати під егідою ООН непрямі переговори між урядами Афганістану і Пакистану, на території якого базувалися й озброювалися основні опозиційні кабульському режиму сили. Розрахунок робився на те, що якщо в результаті афгансько-пакистанських переговорів вдається перекрити основний канал допомоги ззовні афганським моджахедам, те Кабул сам справитися з ними, а радянські війська зможуть залишити країну. горбачов реформатор політика

Однак переговорний процес йшов в'януло, тому що в радянського керівництва остаточного рішення щодо термінів, умов і порядку виводу радянських військ з Афганістану не було. А у Вашингтоні в ту пору переважним впливом користалися ті, хто вважав вигідним для Заходу положення, коли Радянський Союз загруз в Афганістану, що підривало його позиції в "третьому світі" і його міжнародні позиції в цілому.

Тим часом в березні 1985 р. до керування державою нове радянське керівництво початок усе більше усвідомлювати, що подальша участь радянських військ у війні в Афганістану не тільки безглуздо, але й аморально і, крім невиправданих людських і матеріальних жертв і подальшого падіння міжнародного престижу, нічого Радянському Союзу не приносить.

Як тільки Горбачов після смерті Черненко став новим Генеральним секретарем, у ЦК і в "Правду" пішов потік листів із проханням вивести радянські війська з Афганістану. Писали більше жінки, були листа і від військовослужбовців, що не розуміли, що за "інтернаціональний борг" вони виконували. Але говорити тоді про рішення афганської проблеми в той час було передчасно. Хоча така акція створила б Горбачову морально-політичну платформу, з яким би він зміг упевнено рухатися далі.

Уперше Горбачов запропонував обговорити питання з Афганістаном 17 жовтня 1985 р. на засіданні Політбюро. Але, на жаль, ніякого рішення прийнято не було. Головна проблема, що заважала рішенню цієї наболілої проблеми, полягала в тім, що в Політбюро не було єдиної думки яким СРСР хотів залишити Афганістан після виводу військ.

При досить великому розкиді думок по конкретних деталях питання про майбутнє Афганістану існували дві принципово різні точки зору в підході до цього питання.

Одну точку зору відстоювали на засіданнях Комісії Політбюро по Афганістану й у самому Політбюро маршал С.Ф. Ахромєєв і Г.М. Корнієнко. Вони вважали, що розраховувати на те, що НДПА зможе залишитися у влади після виводу радянських військ із країни. Максимум, на що можна було сподіватися так це на те, щоб НДПА зайняла законне, але дуже скромне місце в новому режимі. Для цього вона повинна була ще до виводу радянських військ добровільно уступити велику частину своєї влади іншим угрупованням, створивши коаліційний уряд.

Протилежну точку зору представляли, насамперед, Е.А. Шеварднадзе і перший заступник голови КДБ В.А. Крючков. Вони виходили з переконання в тім, що і після виводу радянських військ НДПА зможе якщо і не зберегти всю повноту влади, то, у всякому разі, відігравати визначальну роль новому режимі. На практиці вони намагалися створити "запас міцності" для НДПА, перш ніж будуть виведені радянські війська.

Горбачов же зі своєї сторони в цьому кардинальному питанні намагався лавірувати між двома групами при цьому даючи повну волю дії тандему Шеварднадзе - Крючков.

Але вирішувати питання Афганістаном треба було якомога швидше. Він заважав розвитку довіри до нового зовнішньополітичного курсу Радянського Союзу, установленню дружніх відносин з Китаєм і т.д.

На думку ряду істориків і політичних діячів того часу, якби Генсек виявив рішучість у цьому важливому питанні і заявив, що Радянський Союз почне виводити військ з Афганістану, те багато зовнішньополітичних питань розблокували швидше і меншими витратами, та й у перебудові всі б пішло швидше і краще.

Потрібний був, як пропонував Добринін, "афганський Рейк'явік". Його не відбулося. У листопаду 1986 р. явно проваленого по всіх лініях Б. Кармаля на посаді керівника Афганістану перемінив Н. Наджибулла. Він приклав чимало зусиль, щоб якось нейтралізувати наслідку грубих прорахунків у внутрішній і зовнішній політиці свого попередника і спробувати досягти національного примирення в країні. Правда, у кінцевому рахунку, Наджибулле досягти цього не удалося.

Поступово, із працею, але радянський уряд просувався по шляху розв'язки афганського вузла. На ХХVІІ з'їзді все-таки пролунали слова Горбачова про вивід радянських військ з Афганістану: "Ми хотіли б, щоб вже в найближчому майбутньому повернулися на батьківщину радянські війська, що знаходяться в Афганістану на прохання його уряду".

Наприкінці травня 1986 р. проходило закриту нараду відповідальних працівників МИДА за участю послів. 28 травня на ньому виступив Горбачов. У своїй мові він торкнувся й афганського питання: "Це дуже наболіле питання. Серед наших зовнішньополітичних пріоритетів він коштує серед перших". Далі він продовжив, що радянські війська довго залишатися там не можуть і необхідно домагатися припинення військової допомоги душманам, насамперед з території Пакистану.

У виступі у Владивостоці в липні 1986 р. М.С. Горбачов повідомив, що радянське керівництво прийняло рішення про висновок з Афганістану 6 полків до кінця 1986 р. При цьому було заявлено: "...якщо інтервенція проти ДРА буде продовжуватися, Радянський Союз не залишить сусіда в лиху".

Отже, наступив кінець 1987 р., пройшло вже два з половиною року після приходу до влади Горбачова, пройшов рік із грудня 1986 р., коли було вирішено (і сказав про цьому Наджибуллі) вивести війська в плині максимум півтора-двох років. А їхній висновок ще і не починався - багато в чому за зазначеними вище причинами. Але була тут ще одна причина. Просування на афгано-пакистанських переговорах у Женеві періодично зупинялися зусиллями Вашингтону. Однак, в грудні 1987 р. у Вашингтоні після радянсько-американської зустрічі у верхах там, нарешті, узяла гору точка зору на користь підписання Сполученими Штатами женевських угод по Афганістану, для того, щоб дозволити СРСР піти з цієї країни без втрати обличчя.

В другій половині січня 1987 р. перший заступник міністра закордонних справ СРСР А.Г. Ковальов відвідав Пакистан як особистого представника Горбачова. У бесідах з пакистанським президентом була викладена позиція Радянського Союзу, що виступив у підтримку програми національного примирення в ДРА. Була досягнута домовленість про те, що контакти з метою якнайшвидшого досягнення врегулювання навколо Афганістану політичними засобами будуть продовжені.

Незабаром, у лютому 1987 р., двічі (на початку місяця і наприкінці ) відбулися переговори міністра закордонних справ Е.А. Шеварднадзе з міністром закордонних справ Пакистану М. Якуб-ханом. Шеварднадзе підтвердив позицію Радянської сторони про якнайшвидший вивід радянських військ, як тільки буде досягнуте врегулювання. Сторони виразили підтримку зусиллям особистого представника генерального секретаря ООН Д. Кордоаеса, через який велися афгано-пакистанські переговори в Женеві, і відзначили їхню важливість.

Велике значення мало обговорення обстановки навколо Афганістану під час візиту в Москву в Середині лютого 1987 р. міністра закордонних справ Ісламської Республіки Іран А.А. Велаяті. Голова Президії Верховної Ради СРСР А.А. Громико звернув увагу іранського міністра на те, що з території Ірану здійснюється засилання загону опозиції, що ведуть збройну боротьбу проти афганського народу. "Іранське керівництво зробило б добру справу, - відзначив А.А. Громико, - якби воно сприяло рішенню питання про обстановку навколо Афганістану політичними засобами і використовувало свій вплив для того, щоб донести до афганців, що знаходяться на території Ірану, правду про рішення уряду ДАРУНОК по питанню про національне примирення".

Після довгих дебатів у Політбюро між прихильниками різних шляхів рішення афганської проблеми, 8 лютого 1988 р. Горбачов виступив із заявою, що говорило, що уряду СРСР і Республіки Афганістан домовилися установити конкретну дату початку виводу радянських військ - 15 травня 1988 р.

14 квітня 1988 р. у Женеві були підписані п'ять основних документів з питань політичного врегулювання навколо Афганістану. Дані документи не стосувалися внутрішніх проблем Афганістану, що були вправі вирішувати лише сам афганський народ.

Значення женевських угод полягає, а тім, що вони поставили перешкоду зовнішньому втручанню в справи Афганістану, дали шанс самим афганцям установити світ і згода у своїй країні. Вступивши в силу 15 травня 1988 р., ці угоди регламентували процес виводу радянських військ і декларували міжнародні гарантії про невтручання, зобов'язання по який прийняли на себе СРСР і США. 15 лютого 1989 р., як передбачалося женевськими угодами, з Афганістану були виведені останні радянські війська.

Таким чином, була підведена риса під цією затяжною війною, хоча слід зазначити, що і після виводу військ афганська тема не сходила з порядку денного зовнішньої політики СРСР, тому що зважувалося питання про те, що робити з цією країною після висновку від туди військ Радянського Союзу.

Після виводу радянських військ з Афганістану було усунуто одне з найважливіших перешкод на шляху нормалізації радянсько-афганських відносин.

Нормалізація радянсько-китайських відносин

Поворот до переоцінки позиції Радянського Союзу до КНР відбувся ще до перебудови Горбачова. Навесні 1982 р. у свій мові в Ташкенті Л.И. Брежнєв визнав Китай соціалістичною країною і заявив, що СРСР не претендує на територію Китаю, не прагне до агресії. Крім вищесказаного в цій мові пролунали слова, що СРСР розглядає Тайвань винятково частиною КНР.

Китайська сторона відреагувала на цю мову зовні стримано. Існував ряд проблем, що стояли на шляху нормалізації радянсько-китайських відносин: наявність радянських військ в Афганістану і Камбоджі, скорочення військової присутності на радянсько-китайській границі й у Монголії.

Уже відразу після приходу до влади новий Генеральний секретар КПРС, М.С. Горбачова, заявив про те, що СРСР "цілеспрямовано і наполегливо буде зміцнювати взаємозв'язку і розвивати співробітництво з іншими соціалістичними країнами, у тому числі і з Китайською Народною Республікою".

Після ХХVІІ з'їзду на закритій нараді відповідальних працівників МЗС СРСР, що проводилося в травні 1986 р., Горбачов заявив, що "добросусідські відносини з КНР для нас не менш важливі, чим зі США й ін. країнами. Китай - ядерна держава, що швидко розвивається зараз. Від радянсько-китайських відносин усе більш залежить зовнішньополітична обстановка".

Позиція СРСР по радянсько-китайським відносинам розвивалася і вже у своєму виступі у Владивостоці (28 липня 1986 р.) Горбачов повідомив, що в даний час з керівництвом МНР розглядається питання про "висновок значної частини радянських військ з Монголії". Горбачов так підсумував радянську позицію у відношенні КНР у своєму Владивостоцькому виступі: "Радянський Союз готовий у будь-який час, на будь-якому рівні самим серйозним образом обговорити з Китаєм питання про додаткові заходи по створенню обстановки добросусідства".

Але тоді ще були війська в Афганістану, була не вирішена кампучийска проблема, що, безсумнівно, стримували китайську сторону піти на повне врегулювання відносин з Радянським Союзом, хоча вже тоді почали проходити консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ, тобто як говориться "процес пішов".

До оголошення нових пропозицій радянської сторони в Красноярську у вересні 1988 р., відбулося помітне зрушення на шляху дозволу кампучийской проблеми.

Конфлікт у Кампучии перешкоджав стабільності в Індокитаї і створював серйозні перешкоди в радянсько-китайських відносинах. До середини 80-х рр. у Кампучии зберігалася складна, конфліктна ситуація. Продовжувалося політичне і військове протиборство між урядом Кампучії на чолі з Хенг Самрином, підтримуваним В'єтнамом, червоними кхмерами, що проводили про китайську лінію, і угрупованням Сон Сану, якому допомагали західні держави. Чималу роль грав і колишній глава Кампучійського держави Нородом Сіанук, що підтримував відносини і з Заходом, і з китайцями.

Радянський Союз не був безпосередньо утягнений у кампучийский конфлікт, але все-таки з урахуванням його позицій в Індокитаї, зв'язків з В'єтнамом не міг не почувати своєї відповідальності за його дозвіл. Немаловажне значення мала для Союзу й економічна сторона справи, тому що в'єтнамці, посилаючись на ситуацію в Кампучии, систематично зверталися з проханнями всі нових і нових постачань озброєнь і військового майна для своєї армії.

От чому в рамках нової східної політики і нового політичного мислення горбачовське керівництво взяло курс на досягнення політичного врегулювання кампучийского конфлікту. Ця позиція знайшла своє відображення у Владивостоцькій декларації 1986 р.

Досвід показав, що військовими методами кампучийску проблему не вирішити, а просто вивід в'єтнамських військ з цієї країни означив би знову ввергнути країну в руки Піл Поту. Треба було шукати можливості компромісу. Радянська сторона вважала, що врегулювання ситуації в Кампучии можливо лише через зміну загалом, контексті політичного клімату в Південно-Східній Азії, поліпшення китайсько-в'єтнамських відносин, а в більш широкому плані - і китайсько-радянських, і радянсько-американських відносин. Однак китайці надавали першочергового значення спочатку дозволу кампучийского вузла, а потім уже вважали за доцільне йти на нормалізацію китайсько-радянських відносин. Радянський же Союз вважав, що першочергова задача - це встановлення добросусідських відносин з Китаєм, а потім вже усім разом дозволяти конфлікт у Кампучії.

Активний пошук шляхів врегулювання кампучийской проблеми почався в 1986-1987 р. Робота в цьому напрямку велася й у МЗС, і в міжнародних відділах ЦК у тісному контакті між Шеварднадзе, Добриніним і Медведєв. Кампучійська проблема стала невіддільна від в'єтнамської і китайської проблематики.

Для початку необхідно було, щоб в'єтнамці усвідомили усю важливість політичного врегулювання кампучийской проблеми. Переміщення в розумінні цього питання з'являються у в'єтнамських керівників після VІ з'їзду Комуністичної партії В'єтнаму, що відбулося в грудні 1986 р. И це знайшло своє відображення на зустрічі Генерального секретаря Компартії В'єтнаму Нгуен Ван Ліна з Горбачовим у травні 1987 р. А незабаром відбулася зустріч Горбачова і з головою Народно-демократичної партії Кампучії Хенг Самріном. Відповідно до інформації, що надходила тоді з Пномпеня, не залишалося сумнівів у тім, що кампучийские влади дуже слабкі. Усі знаходилося під контролем в'єтнамців. Горбачов на зустрічі з кампучийским лідером підкреслив важливість зміцнення народної влади в країні, щоб вона могла самостійно й ефективно керувати країною і наполегливо проводити політику примирення. Правда, якої-небудь реакції на цю мову Хенг Самрин не виявив. І взагалі треба сказати, що в радянських лідерів створилося враження про главу НДПК, як про слабкого політичного лідера.

Приблизно в той же час почалися регулярні зустрічі Шеварднадзе і Медведєва з головою уряду Кампучії Хун Сіном. Він виявився більш здоровим політиком і стояв на позиції, що кампучийскую проблему можна вирішити тільки політичним шляхом відповідно до принципів, проголошеними у Владивостоці. Крім цього Хун Сен готовий був сісти за стіл переговорів із представниками всіх політичних сил у країні.

20 липня 1988 р. відбулася ще одна зустріч Горбачова з Нгуен Ван Ліном. В'єтнамець проінформував радянського лідера про рішення, прийнятому в'єтнамським керівництвом, поступово вивести війська з Кампучии до кінця 1989 - початку 1990 р.

Таким чином, завдяки зусиллям в'єтнамців, кампучийців, при активній підтримці СРСР обстановка на Індокитайському півострові і у всій Південно-Східній Азії початку, хоч повільно, але помітно мінятися.

Наприкінці липня 1988 р. у Багорі відбулася коктейльна зустріч чотирьох кампучийських сторін за участю представників В'єтнаму, Лаосу і країн АСЕАН. Уперше за стіл переговорів сіли всі конфронтуючі один одному кхмерские сторони і держави Південно-Східної Азії. Ця зустріч ще більше просунула процес врегулювання, що почався, ситуації в Кампучии і зробила переміщення у відносинах СРСР із КНР.

Отже, повертаючи до Красноярського виступу Горбачова, можна сказати, що воно з'явилося ще одним доказом поглиблення і розвитку нового політичного мислення Радянського Союзу.

Мирним ініціативам СРСР в АТР і рішення проблем, що стояли на шляху встановлення добросусідських відносин між Радянським Союзом і Китаєм створили всі необхідні передумови для нормалізації радянсько-китайських відносин.

...