Україна за часів гетьмана війська запорозького Петра-Конашевича Сагайдачного

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему: Україна за часів гетьмана війська запорозького Петра-Конашевича Сагайдачного

План

Вступ

1. Зміцнення українського козацтва на початку XVII сторіччя

2. Наступальні дії козацтва проти Криму і Туреччини на початку XVII сторіччя

3. Петро-Конашевич Сагайдачний - видатний організатор козацтва, гетьман війська запорізького

4. Хотинська війна і Україна

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

У другій половині XVI століття посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхнім майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: «Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками». За словами іншого сучасника, пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати, іноді навіть вішають, без жодної причини убивають, не несучи за це ніякої кари». Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками «викликала виступи Павлюків, Мух і Наливайок» і що «бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся».

Послідовно ведучи політику закріпачення мас, уряди Польщі і Литви з неймовірною жорстокістю ставилися до тих, хто виступав проти кріпацтва, передусім до вільного козацтва, яке виробило свою оригінальну соціально-політичну й військову організацію. Козацтво стало такою соціальною силою, яка революціонізувала поневолений люд, показуючи йому шлях до визволення. Цим і пояснюється величезна популярність козацтва і масові втечі «в козаки». В козацьких місцевостях зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення і для всіх інших регіонів.

З другої половини XVI століття в Україні починає відроджуватись ідея державності. Вона була актуальною для тих соціальних угруповань, які підтримували князя Костянтина Острозького, голови магнатсько-князівської, аристократичної опозиції. Хоч остання й дотримувалась поміркованих, консервативних соціально-політичних поглядів і відкрито не виступала проти влади Польщі в Україні (більше того, вона була прихильницею державного устрою Польщі), однак прагнула до розширення адміністративної і культурно-релігійної автономії України у складі Речі Посполитої, домагаючись цього лише легальними засобами: поданням петицій королю, сейму, сенату, літературною і видавничою діяльністю.

Заслуговує на увагу й те, що магнатсько-князівська опозиція на чолі з князем Острозьким прагнула створити таку федерацію удільних українських, польських і російських князівств, де, з одного боку, влада належала б аристократії, а з другого -- переважали б православні князівства. Острозький, як відомо, підтримував тісні зв'язки з князем А. Курбським та іншими представниками російської боярсько-князівської опозиції Івану Грозному. Однак соціально-політична програма аристократичної опозиції вже не відповідала новій добі, ставала анахронізмом. Усе це також спонукало її до угоди з польськими магнатами і врешті-решт до зради національних інтересів. Надалі серед вищого українського панства все менше знаходимо діячів подібних до К. Острозького, місце борців за віру й народність посідають фігури більш скромні, такі як київський воєвода Адам Кисіль, про якого козаки говорили, що «у нього хоч і руські (українські) кості, але обросли польським м'ясом». козацтво сагайдачний гетьман війна

Кращі представники середньої і дрібної української шляхти теж протестували проти національно-релігійного гніту. Частина шляхти дедалі більше зближувалася з козацькою старшиною, формуючи єдину шляхетсько-старшинську опозицію польській владі. Представники шляхетсько-старшинської опозиції не відкидали легальних, сеймових форм опору, проте, не задовольняючись цим, шукали можливості стати на чолі визвольного руху. Саме ці кола повинні були внести у національно-визвольну боротьбу ідею побудови держави. Серед них було ще чимало таких, що вважали можливим здійснити свої плани бодай частково, не пориваючи остаточно з Польщею. Однак реальна дійсність руйнувала ці надії, і кількість прихильників такої програми зменшувалась. Натомість зростало, і досить швидко, число тих, хто звільнення з-під влади Польщі пов'язував з Російською централізованою державою.



1. Зміцнення українського козацтва на початку XVII сторіччя

Отже, українським політикам, які ще не могли ставити питання про повну державну незалежність, потрібно було вибирати одне з двох: або домагатися автономії в межах Речі Посполитої, або взяти курс на Москву, до чого, власне, підштовхувала православна церква.

На початку XVII століття Польща вже не мала сумніву щодо сили козацтва. Цьому сприяла участь козаків на боці Польщі у війні з Швецією та Росією. В цих умовах польський уряд починає застосовувати щодо козацтва більш гнучку політику, намагаючись відірвати від основної маси старшину і реєстровців, обіцяючи старшині нобілітацію, а козакам збільшення реєстру та різні привілеї. Що ж до основної маси вільного козацтва, то тут польська влада не тільки не давала ніяких обіцянок, а, навпаки, прагнула будь-що знищити цих «свавільників».

Така політика польської влади яскраво проявилася після придушення повстання 1594 -- 1596 років. Становище, що склалося потому в Україні, надзвичайно ускладнило можливість відкритих виступів. Коронне військо, що стояло в Східній Україні, значно збільшилося. Зросла також чисельність надвірних команд магнатів. Польські урядники робили все для того, щоб «упорядкувати» козацький реєстр, поповнюючи його за рахунок більш заможних, тобто надійніших, на їх погляд, елементів.

Селяни і міщани все частіше втікали на Запорожжя, хоч зробити це було нелегко. Біля острова Хортиці стояла залога реєстрових козаків. Правда, серед реєстровців теж було чимало невдоволених польською владою, вони співчували втікачам і часто-густо тікали разом з ними на Запорожжя. Польська влада стурбовано дивилась на збільшення вільного запорозького козацтва, яке до того ж ускладнювало її відносини з турками.

Влітку 1598 року частина запорожців, обравши собі отаманом Полоуса, одного з керівників повстання 1594 -- 1596 років, з'явилась біля Хортиці. Залога тамтешніх реєстровців поставила вимогу перед своїм старшиною Тихоном Байбузою приєднатись до запорожців. Байбуза після деякого вагання погодився . Запорожці разом з реєстровцями під проводом Полоуса рушили на волость, руйнуючи на своєму шляху шляхетські маєтки. Дійшовши до Дністра, вони повернулись на Запорожжя. Окремі нечисленні загони запорожців досягли Полісся. Поява запорожців на волостях не викликала цього разу повстання: далась взнаки страшна втома народу, який зазнав так багато лиха під час повстань 1591 -- 1593 і 1594 -- 1596 років.

Якщо в зносинах із запорожцями польський уряд додержувався послідовної політики, тобто намагався їх знищити, то по відношенню до реєстровців його політика не була однозначною. З одного боку, він дивився на реєстровців як на дуже важливу силу в своїй міжнародній політиці, а з другого -- завжди їх підозрював (і не без підстав) у симпатіях до народного руху.

Наприкінці XVI століття і пізніше польські пани прагнули утримувати реєстр у визначеному сеймом числі (1 тисяча). До цього уряд видавав універсали, але нерідко порушував свої власні інструкції. За браком коштів для найму регулярного війська він не один раз мусив погоджуватись і навіть наполягати на збільшенні реєстрових козаків іноді до кількох тисяч. У таких випадках уряд і польські пани були щедрими на обіцянки, завіряючи, що всі ті, хто вступає до війська, завжди будуть визнаватись реєстровцями. Вони дивилися крізь пальці навіть на тих, кого переслідував суд і на підданих приватних маєтків. Так було, наприклад, у 1600 році, коли, стурбований спробами мултянського воєводи Михайла скинути з молдавського престолу польського ставленика Ієремію Могилу, польський уряд послав до Молдавії коронне військо на чолі з Жолкевським. Разом з Жолкевським до Молдавії вирушили магнати Сенявський, Збаразький, Вишневецький, Ходкевич, Даниловичі, Потоцький та інші з своїми надвірними командами (всього близько 4 тисяч чоловік). Але через те, що цього війська було замало, король, Я. Замойський та Ст. Жолкевський доручили героєві найкращої з козацьких дум, Самійлові Кішці, набрати, крім реєстровців, якомога більше «охочих» козаків і йти з ними до Молдавії. Скориставшись цим, реєстрова старшина подала уряду ряд вимог в інтересах козацтва: скасувати заборони, встановлені для реєстровців після повстання 1596 року, забезпечити їм право володіти грунтами і майном, якими вони користувались до повстання, вивести реєстр з-під юрисдикції королівських урядників, видати війську затриману платню тощо. Уряд обіцяв задовольнити ці вимоги.

Особливу зацікавленість у збільшенні реєстру виявив польський уряд в період Лівонського походу, в якому козацький гетьман Самійло Кішка загинув (1602), а також під час підготовки до походу на Росію. Слід відзначити, що в цей період російської історії значну роль судилося відіграти запорозькому козацтву.

Річ Посполита не дійшла до такої форми деспотизму, яка була на той час у Росії. Як не намагалися перші два польські королі з династії Ваза (Стефан Баторій і Сигізмунд III) спрямувати країну в бік абсолютизму, та їх спроби не мали успіху. Річ Посполита вже у XVI столітті становила таку державу, яку називають іноді «моделлю шляхетської демократії». Ця демократія охоплювала ледве 10 відсотків населення й не поширювалась на

міщан і селян, проте вона була привабливою для російського дворянства. Польська шляхта всіляко підкреслювала, що обмежена принципом виборності влада короля, дає їй гарантію особистої свободи і їй не треба братися за зброю, щоб захистити себе від несправедливих зазіхань на права шляхти з боку короля. Виступаючи 1605 року в сеймі, Я. Замойський говорив з гордістю про поляків: «Ми не чули і не читали, щоб вони так королів своїх, як інші, ножами заколювали, кожний польський король помер у своєму ліжку» . Не треба думати, що польський король був маріонеткою в руках шляхти, його владу суттєво обмежував лише сейм, але королівській владі у Польщі далеко було до тої, якою була влада московського самодержця. Принципи королівської влади в Польщі, як вірно зауважує польський автор Ю. Геровський, становлять одну з ранніх концепцій, на грунті яких пізніше виросла конституційна монархія. Незважаючи, однак, на досить передову державну форму Речі Посполитої, вади цієї шляхетської держави були не менш значні -- вона існувала за рахунок необмеженої феодальної сваволі шляхти щодо селянства, а також на гальмуванні розвитку міщанства.

Та як би там не було, а деякі московські бояри і служиле дворянство із заздрістю дивилися на вольності польського шляхетства і мріяли про подібний лад у Росії. Отже, поляки і названий царевич Дмитро йшли в Росію, розраховуючи на значну підтримку місцевого боярства і дворянства. Інші кола населення Росії теж, як побачимо, сподівалися, що Дмитро полегшить їхнє тяжке становище.

Події в Росії, які відбувались на початку XVII ст. сприяли піднесенню нової хвилі визвольного руху в Україні.. Видатна роль у боротьбі народу, як і раніше, належала Запорожжю. Вже під час сейму 1605 року князь Януш Острозький заявив про те, що запорожці розсилають універсали по Україні, закликаючи народ до повстання і збору коштів для купівлі зброї. Я. Острозький наполягав, щоб сейм зобов'язав усіх українських старост об'єднатись і виступити проти запорозьких козаків.

В 1607 році покозачення українського народу знову активізувалося. Населення сіл і міст відмовляється визнавати над собою владу панів і старост, відбувати повинності на їхню користь; обиралися отамани, впроваджувався свій суд тощо. Тоді ж король повідомив сейм про те, що «свавілля брацлавських і корсунських міщан», які «ні до комісії, ні до декретів наших королівських не мають ніякої поваги».

У зв'язку з тим що покозачення охопило 1607 року значну частину Східної України, сейм запровадив нові репресії. Була ухвалена спеціальна постанова. Вона наказувала всім староствам покінчити з непокорою підданих, застосувавши військову силу. Гетьмани коронного війська мали допомагати в цьому старостам. Крім того, сейм ухвалив наказ, спрямований безпосередньо проти запорожців. Він підтверджував усі попередні постанови (1580, 1590 і 1601 років) і накази проти козаків. Але у панів бракувало часу і коштів на здійснення усіх своїх постанов. 1606 року в Польщі загострилися протиріччя між магнатами і королівською владою, наслідком чого був рокош (збройний виступ магнатів і залежної від них шляхти проти короля). Рокош на якийсь час відвернув увагу польського короля і від Росії. Але вже влітку 1607 року, коли рокошани почали терпіти поразку, польські війська знову вирушили до Росії. Замість загиблого Дмитра І вони висунули нову кандидатуру.

Між тим в Україні визвольна боротьба не вщухала. В січні 1609 року сейм ухвалив новий наказ «Про запорозьких козаків». Він призначив комісарів, зобов'язаних з допомогою коронного війська і реєстровців розбити запорожців і покінчити із заворушеннями в Україні. Проте і на цей раз в уряду не знайшлося коштів для рішучих дій. В листі від 6 вересня 1609 року з Острога князь Януш Острозький писав Сигізмунду III, що шляхта впала у розпач, бо на неї безперервно нападають піддані. Острозький додавав, що був би радий «придушити козацьке свавілля, яке розлилось на Україні», але і він і всі інші цього не зможуть здійснити.

Придушені коронним військом і магнатськими командами в одному місці, заворушення спалахували в іншому. Не слід забувати, що в цей час багато козаків повернулось із московського походу і почало енергійно брати участь в українських справах. Сейм видавав щораз нові постанови проти повсталих селян і козаків, оголошував їх поза законом. «Через те що ці люди, -- зазначалося, наприклад, в сеймовій ухвалі 1613 року, -- не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, вибравши собі старших і суддів, і не хочуть підлягати ніяким судам, крім своїх отаманських, ми касуємо їх юрисдикцію, що суперечить загальному праву, і зобов'язуємо підлягати владі за місцем проживання». Щоб підкріпити цю ухвалу реальною силою, було вирішено розташувати у Східній Україні нові коронні залоги. Начальниками їх сейм призначив місцевих магнатів: С. Жолкевського, який після смерті в 1608 році К. Острозького став київським воєводою, Я. Острозького, В. Калиновського та ін. Восени 1614 року ці начальники вирушили з військом з-під Житомира на Подніпров'я і поставили залоги «від Києва до самих Черкас».

Лише таким способом вдалося повернути деяку частину повсталого селянства під владу панів, проте ненадовго. Наприкінці 1615 року частину жовнірів було виведено з України у зв'язку з походом магнатів у Валахію, де вони хотіли повернути трон своєму ставленикові воєводі Костянтину.

В цей час (1615 -- 1616) визвольний рух знову охопив значну частину Східної України. Король в інструкції сеймикам від 10 січня 1616 року зазначав: «Над Річчю Посполитою знову нависла велика небезпека від козацької сваволі». Число покозачених селян сягало 40 тис. чоловік. На сеймі у вересні 1616 року було оповіщено, що. під владою козаків опинилася значна частина Східної України і що повстанці не визнають польської влади, а «самі обирають урядників та керівників і ніби створюють у великій Речі. Посполитій другу республіку». Найкращим способом боротьби проти повсталих, на думку послів, мала бути смертна кара з конфіскацією майна для всіх, хто самовільно оголосить себе козаком. Разом з тим Польща мала потребу в козацькій силі, оскільки починалася нова війна з Росією.

1616 року московський уряд послав військо звільнити захоплений поляками Смоленськ. Правлячі кола Польщі вирішили скористатися цим для відновлення воєнних дій. Сейм ухвалив набрати велике військо й вирядити його з королевичем Владиславом на Москву. Організацію походу на Росію утруднювало пожвавлення народного руху в Східній Україні, а також війна з турками.

Та все ж у квітні 1617 року одна частина війська на чолі з Владиславом рушила на Москву, а друга, яку очолив Жолкевський, -- на Брацлавщину. Вже у дорозі Жолкевського сповістили, що до Поділля наближається турецьке військо на чолі з Іскандером-пашою. Жолкевський змінив маршрут і пішов до Дністра. 23 вересня під Яругою з Іскандером-пашою було укладено договір, що полегшило завдання Жолкевського, і він повернув на Білу Церкву. До нього приєдналися надвірні команди Острозького, Збаразького і Даниловича. Під Паволоччю і Трилісами збиралися загони шляхти Київського воєводства. Та Жолкевський не дуже-то поспішав розбити повстанців. Виходячи з того що до них приєдналася значна частина реєстровців (осередком повстання був головним чином район Канева і Черкас), він намагався внести розлад у козацьке середовище і використати суперечності між верхівкою реєстру й козацькими низами. Жолкевський виношував думку вбити зразу двох зайців -- зацікавити козаків війною з Москвою і у такий спосіб вивести їх з України, поклавши край народному рухові і бодай хоч на якийсь час відвернути увагу козаків від походів на турків, що завжди ускладнювало польсько-турецькі відносини.

Від Білої Церки Жолкевський пішов уздовж річки Росі. Повстанці рушили йому назустріч. Але невдовзі у козацькому таборі сталися переміни. Під тиском реєстрової старшини і заможного козацтва гетьманом реєстру замість Дмитра Барабаша, представника козаків, які займали радикальні позиції щодо польського уряду, було знову обрано Петра Конашевича-Сагайдачного, усунутого перед тим повстанцями з цієї посади. Сагайдачний, відомий як вмілий дипломат почав переговори з Жолкевським. 28 жовтня 1617 року в урочищі Суха Ольшанка, що під Білою Церквою, реєстрова старшина прийняла поставлені Жолкевським умови і підписала відповідну декларацію, за якою зобов'язувалася розігнати всіх, хто, не належачи до реєстру, називає себе козаком. Повстанці мали повернутися під владу своїх панів. Реєстровці, як і раніше, мусили тримати залогу біля дніпровських порогів і наглядати, щоб до запорожців не довозили припасів ні по Дніпру, ні суходолом. Усі «свавільники», які не визнавали цих умов, підлягали смертній карі. Разом з тим старшина діставала право звертатися, на випадок потреби, до сейму з проханням про збільшення реєстру тощо. Результатом досягнутого компромісу був похід Сагайдачного літом наступного року в Росію на допомогу королевичу Владиславу, який на той час перебував у скрутному становищі.

Першим містом, яким заволоділо двадцятитисячне козацьке військо, стали Лівни. Воєвода Микита Черкаський потрапив у полон, а його помічник Петро Данилов загинув. Довідавшись про те, що Владислав з В'язьми вирушив до російської столиці, Сагайдачний теж пішов на Москву. По дорозі козаки захопили, після кількаденної облоги, добре укріплене місто Єлець. Звідси Сагайдачний з боями пішов на Рязанщину, здобуваючи міста Лебедян, Данков, Скопін. Біля міста Михайлова козаки зустріли сильний опір і після двотижневої облоги мусили відступити. Невдалою була також атака Зарайська, проте військові дії козаків на Рязанщині в цілому дуже допомогли польському війську, затримавши мобілізацію сил цього багатого краю, потрібних для оборони Москви.

З Рязанщини Сагайдачний вирушив до Коломни. Йому назустріч було послане військо, яке очолювали князі Д. Пожарський та Г. Волконський. Невдовзі князь Пожарський захворів і за наказом царя повернувся до Москви. Волконський спробував протидіяти козакам під час переправи їх через річку Оку, проте козаки, вдало здійснивши переправу, розбили російські загони і рушили каширською дорогою до Москви. Коли їхні загони з'явилися біля Донського монастиря, з Москви проти козаків вийшли московські ратники, але «грех ради наших -- говорить літописець -- ужасть их взял, и они бою не поставиша». Сагайдачному нічого не заважало йти на з'єднання з Владиславом, який після невдалої облоги Можайська був уже поблизу Москви. 8 жовтня під Тушином Сагайдачний зустрівся з королевичем Владиславом. З'єднані армії пішли на Москву, однак взяти її штурмом не змогли. В той час із Польщі надійшли повідомлення про затримку військової платні. Це значно погіршило ситуацію. Королевич і Сагайдачний вирішили примусити Москву до миру.

З цією метою козацькі загони та відділи лісовчиків (лісовички - назва загонів польської легкої кінноти, яку організував і очолив шляхтич О. Лісовський. З цим загоном він чинив наїзди на московські землі під час «смути» з 1608 по 1616 рік. Після смерті Лісовського в 1616 році його загони перейшли під оруду С. Чаплинського, а з 1618 року -- В. Рогавського. Цього ж року, повернувшись до Польщі, лісовчики наймались на службу до різних європейських дворів. Зіграли певну роль під час Тридцятилітньої війни. Серед лісовчиків було багато українців, у тому числі козаків) здійснювали напади на російські міста. Козаки Сагайдачного, наприклад, захопили Серпухов, потім Калугу. Під Калугою Сагайдачний став головними силами й звідси надсилав загони навіть під Дмитрів, що примусило Москву прискорити укладення перемир'я. Цар Михайло, який не міг з'явитися поміж людей без загального нарікання й погроз, мимоволі пішов на згоду». Похід на Москву Владислава викликав побоювання у російського уряду щодо можливості об'єднання внутрішньої опозиції з поляками. Документи свідчать про перехід на бік Владислава цілих міст. Так, у Дорогобужі посадські люди і козаки «государя зрадили, місто Дорогобуж здали королевичу», а дорогобузький воєвода І. Адодуров цілував хрест Владиславу як російському царю.

1 грудня 1618 року в с. Деуліно між Москвою й Річчю Посполитою було укладено перемир'я на чотирнадцять з половиною років. Річ Посполита, за угодою, утримувала захоплені під час інтервенції Смоленську й Чернігово-Сіверську землі.

Московська «смута» сприяла не тільки зміцненню престижу козацтва в очах Польської держави, а й показала Російському царству, що козаків краще мати за своїх союзників, ніж за ворогів. Тому Москва стала шукати шляхи привернення їх на свій бік. Покладалася надія передусім на православну церкву, яка на той час дуже занепала в Україні.

Слушна нагода склалася для цього під час перебування в Москві єрусалимського патріарха Феофана, що прибув сюди «за милостенію» і 24 квітня 1619 року взяв учать в обранні московським патріархом Філарета, батька царя Михайла Романова.

Мабуть, не випадково саме на Феофана було покладено місію відновити в Україні православну ієрархію. А зв'язок цієї події з бажанням московського царя наблизити до себе українське козацтво видно хоча б з того, що коли на початку 1620 року Сагайдачний відрядив до Москви посланців на чолі з отаманом Петром Одинцем, то вони були дуже ласкаво прийняті урядом.. Закриваючи очі на нещодавній похід козаків на «первопрестольну», а не на кримські улуси, посланців обдарували грішми, дорогими тканинами і шапками, а війську послали «легке жалування» -- 300 крб. У наказі думським дякам говорилося, щоб козаки не ображалися «що вони його царської величності очей не бачили, тому що вони прийшли до Москви перед постом, а в піст у великого государя нашого ніякі посли та іноземці не бувають, а нині царська величність їздить молитися по святих місцях». Така незвична для російського уряду чемність виказувала явну зацікавленість його в козацькій приязні. Це підтверджує також грамота П. Сагайдачному і війську від 21 квітня 1620 року, в якій цар писав: «А наперед вас у нашому жалуванні забутих не вчинили, зважаючи по вашій службі. Й ти б, гетьмане Петро, і все Запорозьке військо наше жалування прийняли» .

Ці документи не дають можливості з певністю відповісти на запитання: хто був ініціатором переговорів. Однак без Феофана тут не обійшлося.

Аби ще більше закріпити зв'язок козаків з православною Москвою, Феофан взявся за відновлення православної ієрархії в Україні. Йому сприяло те, що польський уряд, зацікавлений в козацькій допомозі у зв'язку з наближенням війни з турками, активно не заважав цьому.

Навесні 1620 року Сагайдачний зустрів з почесним козацьким ескортом єрусалимського патріарха Феофана й всіляко сприяв його намірам, які імпонували Сагайдачному як випускникові відомої Острозької школи. На початку жовтня 1620 року Феофан висвятив у Києві Іова Борецького на київського митрополита, а на перемишльського єпископа -- Ісайю Копинського. Згодом було висвячено ще чотирьох єпископів на українські й білоруські єпархії, серед них на луцьку -- Ісаакія Борисковича. Характерно, що як Іов Борецький, так само й Ісайя Копинський та Ісаакій Борискович не тільки виступали як запеклі вороги уніатства, а й були прибічниками зближення з Москвою. Відновлення православної ієрархії стало для свого часу значною подією. Православна церква знайшла собі в козацтві надійного захисника. Тепер можна було сподіватись, що цей союз посилить надію українського народу на визволення. Але це не виправдалося логікою подальших історичних подій.

Польська влада неприязно дивилася на відновлення православної ієрархії, але активно втручатися в ті справи не могла хоча б тому, що 7 жовтня 1620 року поляки під Цецорою були вщент розбиті турецьким військом і це, ясна річ, змусило польський уряд самому шукати допомоги в козаків.

Приблизно в той же час відбулася й друга важлива подія. Гетьман Сагайдачний разом з усім реєстровим військом вступив у Київське братство. Таким чином, Сагайдачний зміцнив союз з православною церквою, а також з міщанством, репрезентованим братствами. Тепер міщанство, духовенство й козацтво сформували єдиний фронт, що внесло новий стимул у визвольну боротьбу.

Разом із загальнонаціональним в Україні тривав й антифеодальний рух, що характеризувався боротьбою за козацькі права селян, яких підтримували рядові реєстрові козаки. Верхівка реєстру, навпаки, противилася масовому покозаченню пригнобленого люду, хоч і виступала проти порушень привілеїв реєстру, а також проти національного і релігійного гніту.

Влітку 1619 року в районі Білої Церкви зібралося понад 10 тис. «свавільних» козаків. Проти них на початку осені вирушили Жолкевський з коронним військом і призначені королем комісари із своїми командами. Вони зустрілися з повстанцями на річці Узені, однак, не зважившись розпочати бій, пішли на переговори. Щоправда, одразу виникла незгода: повстанці вимагали вести переговори на раді, відкрито, а пани -- лише з козацькою депутацією. Зрештою, у переговори вступив Сагайдачний із старшиною. В результаті лише деякі з вимог повсталих були прийняті. Жолкевський і комісари згодилися збільшити реєстр до 3 тис. козаків з платнею в 40 тис. злотих у рік, проте із застереженням, що цей пункт набере чинності тільки після затвердження його сеймом. У питанні, де саме мають право проживати козаки, дійшли згоди, що вони можуть жити лише в королівщинах, а не в приватних володіннях. На жаль, старшина також погодилася, що.б усі селяни й козаки, яких не впишуть у новий реєстр, повернулися в підданство до своїх панів. Умови договору до такої міри суперечили прагненням селян і нереєстрових козаків, що оголосити їх було небезпечно.

Тому пани й старшина вирішили оповістити про поширення козацьких прав на всіх повстанців з тим, щоб, коли ті розійдуться по домівках, скласти 3-тисячний козацький реєстр. Договір цей, підписаний 7 жовтня 1619 року, викликав масове невдоволення. Розповідаючи про це, літописець зауважує: «Конашевич (Сагайдачний) завжди з панами у згоді жив, за те козакам (реєстровим) і добре було, тільки поспільство дуже терпіло». Наприкінці 1619 року, коли Сагайдачний з більшою частиною реєстрових козаків вирушив на Крим, в Україні вибухнуло повстання невключених у реєстр селян і міщан. Повстанці оголосили Сагайдачного усунутим з посади й обрали гетьманом Яцька Неродича Бородавку, «самого незнатного і найбільш бунтівливого серед них», як висловився Жолкевський. До повстанців приєдналися реєстрова залога на Запорожжі й запорозькі козаки. Прихильники Сагайдачного утримували Трахтемирів з округою, Бородавка -- «південну частину Східної України із Запорожжям. Утворилися два ворогуючі табори. Один, очолений верхівкою реєстру і визнаний польським урядом, стояв за Сагайдачного, другий, з яким, однак, уряд теж мусив рахуватися з огляду на небезпеку війни з Туреччиною, -- за Бородавку. Як би ми не хотіли, а соціальне розшарування в середовищі козацтва не можна ігнорувати, бо воно так чи інакше вносило свої корективи в історичні події. Саме в цьому і криється причина ворожнечі між Сагайдачним і Бородавкою, які очолили два протилежних табори з різним розумінням шляхів і методів політичної боротьби.

В цей час надзвичайно ускладнилось міжнародне становище. У Європі тривала Тридцятилітня війна, початок якій поклав вибух національно-визвольної боротьби чеського народу проти австрійських Габсбургів у 1618 році. Поступово майже всі європейські держави включилися у війну. Чехам і їх союзникові семиградському князеві Бетлену Габору загрожувала небезпека як з боку Польщі, так і з боку її ставленика, молдавського воєводи Граціана. Щоб нейтралізувати останнього, Бетлен Габор звернувся до свого сюзерена, турецького султана, по допомогу. Туреччина, не бажаючи посилення впливу Польщі в Молдавії, прагнула замінити Граціана своїм ставлеником Радулом. Таким чином, події, викликані Тридцятилітньою війною, прискорювали воєнний конфлікт між Туреччиною і Річчю Посполитою.

2. Наступальні дії козацтва проти Криму і Туреччини на початку XVII сторіччя

Від часу підкорення Кримського ханства Оттоманською Портою турки прагнули використовувати Крим як форпост для завоювання України та інших слов'янських земель. Не минало і року без того, щоб татари або турки, чи ті й інші разом, не посягали на Україну. Вони палили села і містечка, вбивали і забирали людей у полон.

Польський уряд мало, що міг зробити для захисту краю від нападів.

У серпні 1589 року велике татарське військо вдерлось на Поділля і дійшло до самого Львова. Ще з-під Тернополя хан розіслав загони у всі кінці Поділля і Волині. Татари захопили у полон величезну кількість чоловіків, жінок і дітей. Воєводи київський князь К. Острозький і брацлавський. А. Калиновський, як повідомляє Бєльський, мали великі і боєздатні війська, але ворогували між собою(Один із них підтримував короля Сигізмунда, другий -- австрійського герцога Максиміліана. У 1588 році між двома претендентами на польський престол відбулася битва. Перемога в ній залишилася за Сигізмундом, але вороже йому угруповання не складало зброї і не розпускало зібраних військ), не бажали об'єднуватись і піти на ворога, щоб звільнити полонених.

Те, чого не хотіли пани, виконали козаки, вирушивши назустріч татарам під Баворів. «Коли вони (татари), -- пише Бєльський, -- повернули назад, низові козаки напали на них і вони, як розповідають, вбили кілька тисяч татар, серед яких і царевича... Козаки билися з татарами цілу ніч, розбили вщент і визволили всіх полонених.

1616 року татари з'явились на Поділлі, «умиваючись, -- як писав сучасник, -- по лікоть у нашій крові і спустошуючи все огнем і мечем». Після цього нападу хан звернувся до польського короля з листом, у якому з іронією писав, що його орда знищила на оцей раз 200 сіл і містечок і що кожний татарин захопив семеро й більше невільників, а про кількість захопленої худоби ніхто й не знає. «Завойовувати держави, -- писав хан, -- це наш талан, переданий нам у спадок нашими батьками, а хіба вам судилось воювати? Це не ваше діло». Весь тягар захисту України від татарських і турецьких загарбників лягав на плечі українського народу, головним чином козаків.

Говорячи про заслуги українських козаків у справі захисту не тільки України, а й Польщі, шляхтич Б. Папроцький писав: «Не маючи від вас (польських панів) ніякої допомоги, вони (козаки) забезпечують вам такий спокій, як годованим волам, а ви вважаючи себе вищими за них, випрошуєте собі у цих (українських) краях маєтки». Султанська Туреччина, писав далі Папроцький, як хижий звір роззявила на Польщу свою пащу, але козаки сміливо кладуть туди руку. Козаки кидаються у прірву війни, нехтуючи небезпекою, «і коли здійснюють щось корисне, -- закінчує Папроцький, -- усім вам додається слави».

Козаки, у свою чергу, здійснювали суходільні і морські походи на Туреччину і Крим, під час яких руйнували узбережні турецькі укріплення, спустошували маєтки турецьких і татарських феодалів, визволяли з полону невільників.

Вже ранньої весни у Військовій скарбниці, поблизу Січі, де, за словами Боплана, стояла суднобудівна корабельня запорожців, напружено працювали козаки. Вони рубали високі верби і липи, стругали дошки і щогли, робили корпуси чайок, курили живицю і конопатили човни, ладнали вітрила. Над виготовленням кожного човна працювало 60 козаків. Передусім корабельні майстри виготовляли дно чайки (довжина близько 16 м), потім облавки. Дно і облавки робили з дощок. Така чайка мала приблизно 20 м довжини, близько 4 м ширини і стільки ж глибини. Корми у чайок не було. Її заміняли два керма -- по одному в обох кінцях. У кожній чайці було 10 -- 15 весел. На озброєнні вона мала 4 -- 6 фальконетів (фальконет -- дрібнокаліберна гармата). Вміщала чайка від 50 до 70 козаків. Кожен з них мав дві рушниці, шаблю, п'ять-сім фунтів пороху, свинець тощо. Були у козаків навіть компаси. Перед виходом чайки завантажували порохом, ядрами, кухвами з пшоном, сухарями, сушеною рибою і водою.

Завантажені чайки спускались по Дніпру. В передній плив отаман. Інші чайки пливли за першою, майже торкаючись одна одної. У гирлі Дніпра козаків часто підстерігали турецькі галери. Щоб уникнути їх, ті вдавались до різних хитрощів -- тягли чайки до певного місця по суходолу, а потім непомітно спускали їх на воду. Коли турки довідувались про появу запорожців на морі, сполох поширювався по всьому краю до самого Константинополя. Гінці мчали вздовж узбережжя, попереджаючи правителів краю і феодалів про небезпеку. За гарної погоди чайки йшли під вітрилами, а під час шторму або при зустрічі з ворогом -- на веслах. Чорне море більшу частину року неспокійне. Та запорожці були відважними і вправними моряками. Людей, які бачили боротьбу козаків з буремним морем, вражала їхня сміливість і майстерність мореплавців. «Справжнє диво, -- писав сучасник, -- як можна протидіяти на такому маленькому судні, обплетеному хмизом, розлюченому морю... Вітер здіймає пінливі хвилі, здається ось-ось розтрощить судна, але вони утримуються на поверхні... Бачив на власні очі, як буря і сильний вітер підняли і розвіяли їх... Однак вони тут же знову вишикувалися в лави і рухались далі в такому ж, як і раніше, порядку». Запорозькі чайки були значно швидкохіднішими, ніж важкі турецькі галери. Вони ніби злітали над хвилями і, як писав Боплан, за якихось дві доби досягали берегів Анатолії.

Турецький флот вважався на той час одним з кращих у світі. Зустрітись у відкритому морі з галерами було вкрай небезпечно. Вони мали міцний корпус, сильну артилерію і численний екіпаж. Тому запорожці уникали зустрічі з галерами вдень. Та коли бій ставав неминучим, козаки, за словами Боплана, «були непохитними». Ніхто не залишав свого місця: одні набивали рушниці, інші стріляли, та так, що стрілянина, дуже влучна, не вщухала ні на мить. Галери, у свою чергу, обстрілювали козаків з гармат.

Звичайно, запорожці, чайки яких виднілися над водою лише на метр чи два, виявляли ворога набагато раніше, ніж він їх. У такому разі козаки негайно спускали вітрила, брались за весла і відходили від турецької галери настільки, щоб не загубити з поля зору. Опівночі, непомітно наблизившись до ворога, половина козаків починала гребти щосили, тоді як друга -- стояла вже напоготові з рушницями. Тихо підпливши до галери, козаки брали її на абордаж, винищували екіпаж, забирали гармати і топили галеру.

Навесні 1538 року запорожці напали на турецьку фортецю Очаків(Очаків, або Кара-Кермен, тобто Чорне місто збудовано 1492 року в період правління хана Менглі-Гірея. За турків Очаків став сторожовим пунктом їхніх володінь на північному узбережжі Чорного моря) і завдали їй чималої шкоди. Через три роки вони повторили військову операцію, вбили санджака (начальника) очаківської фортеці, двох його помічників, багато вартових, зруйнували частину замку і порту. 19 вересня 1545 року козаки на 32 чайках захопили в полон багато турків. 1589 року запорожці напали на Газлеві (Євпаторія) -- одне з найбільших турецьких торговельних міст у Криму.

Особливо відчутного удару завдали козаки туркам у 1606 році. Козацької помсти зазнало одразу троє міст, у тому числі одна з найміцнїших турецьких фортець на західному узбережжі Чорного моря -- Варна. Здобуття запорожцями Варни справило велике враження на сучасників, адже ця фортеця вважалась неприступною (під стінами Варни 1444 року знайшов свою смерть король Владислав III, який облягав її з великим військом). На честь бойового подвигу козаків український народ склав чудову пісню:

А в неділю пораненьку

Зібралися громадоньки

До козацької порадоньки.

Стали ради радувати,

Відкіль Варни діставати:

Ой, чи з поля, ой, чи з моря.

А чи з річки невелички?

Біжать, плинуть човенцями,

Поблискуючи весельцями.

Ударили з самопалів,

З семип'яденних запалів,

Півсоткою із гармати.

Стали її добувати,

Стали турки нарікати.

Стали Варни діставати,

Стали турки утікати,

Тую річку проклинати:

«Бодай річка висихала,

Щоб нас, турків, в себе взяла».

Була Варна здавна славна.

Славнійшії козаченьки,

Що тої Варни дістали

І в ній турків забрали.

Султан зажадав від польського уряду суворо покарати козаків. Але поляки відповіли, що карати козаків вони неспроможні, бо ті їм не підвладні. «Якщо ви їх знищите, -- відповів польський уряд, -- з нашого боку не матимете жодних заперечень».

Щоб замкнути козакам вихід у море, султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом, його протягнули від фортеці Кізи-Кермена до острова Тавані і від острова до фортеці Аслан-Кермен. Серед Дніпра залишили «браму», на яку з кріпосних веж навели гармати. Турки були впевнені, що обійти цю перешкоду не зможе ніяка чайка. Та запорожці і тут знайшли вихід. Підпливши вночі до Тавані, вони пускали по Дніпру поперед себе дерева, до яких прив'язували ланцюги й інші металеві предмети. Ці дерева з грюком ударялись об ланцюги. Турки починали в темряві відчайдушну стрілянину, яка тривала доти, поки у них були боєприпаси. Коли все нарешті вщухало, запорожці миттю розривали ланцюг і швидко проходили крізь «браму» у відкрите море.

Іноді запорожці обирали інший, менш небезпечний, зате довший шлях: вони підіймались по Дніпру до Кодака, входили в річку Самару, а з неї -- у Вовчі Води. Від Вовчих Вод до річки Калміуса (25 км) або до річки Міуса (близько 60 км) вони тягнули чайки волоком, а потім виходили в Азовське і, нарешті, (крізь Керченську протоку) у Чорне море. Цією ж дорогою козаки повертались у Запорожжя, особливо тоді, коли їх переслідували турецькі галери.

Так чи інакше, але ніякі застережливі заходи не могли захистити турецьких феодалів від помсти козаків. 1608 року запорожці, за свідченням сучасника, «дивовижною хитрістю захопили, зруйнували і спалили» Перекоп, а 1609 року напали на придунайські фортеці турків Ізмаїл, Кілію, Білгород та інші. 1614 року запорожці з'явилися під Трапезундом, до якого, як писали сучасники, жоден ворог не підступав відтоді, як турки захопили Малу Азію. Того ж року вони здобули Синоп. Там козаки винищили залогу, спустошили місто, спалили арсенал і всі кораблі в гавані. Довідавшись про це, розлючений султан звелів повісити великого візира Насуха-пашу. Турки вирядили погоню за козаками, наздогнали їх біля Очакова і завдали їм великої шкоди. З цього приводу коронний гетьман Жолкевський поспішив поздоровити султана.

Навесні наступного року (1615) запорожці на 80 чайках з'явилися під самою турецькою столицею. Це вважалось нечуваним зухвальством. В столиці, крім моряків, завжди перебувало 24 тис. яничарів і 6 тис. сипахів (сипахи -- шляхетська кіннота турецьких султанів). Козаки спалили портові споруди Константинополя, і повернулися назад. Султан, що розважався в цей час риболовлею, сам бачив стовпи диму і вогню. В погоню за чайками було послано цілий турецький флот. Помітивши переслідувачів поблизу Очакова, запорожці напали на них. Взявши на абордаж кілька галер, у тому числі і ту, де плив старший експедиції, козаки швидко, знищила екіпаж, а судна спалили на очах очаківського гарнізону. Решта галер поспіхом повернула назад.

Та найбільшою на той час експедицією був, очевидно, морський похід на Кафу (великий невільницький ринок у Криму) в 1616 році, коли козацький флот під проводом гетьмана Сагайдачного здобув цю турецьку твердиню -- символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря -- і визволив з полону кілька тисяч бранців.

Характеризуючи військовий хист і сміливість запорожців, що набули розголосу в світі, італієць д'Асколі, який довгий час жив у Криму, писав: «Козаки такі хоробрі, що не тільки при однакових силах, але й 20 чайок не злякаються 30 галер падишаха, як це і буває щороку на ділі».

Польський історик Пясецький писав у зв'язку з цим: «Можна було б без кінця перелічувати перевагу... міці, яка підриває силу турків і набагато перевищує будь-яке із європейських військ. За словами самих турків, нікого вони не бояться більше, ніж козаків».

Не менш цікаві слова турецького хроніста Наіми з приводу морських походів запорожців. «Можна впевнено сказати, -- пише він, -- що не знайти в усьому світі людей більш відважних, які б так мало піклувалися про життя або так мало боялися смерті. Як розповідають обізнані у військовій справі люди, ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи».

Ненависть турецьких феодалів до запорожців, породжена страхом перед ними, не мала меж. Султан Мурад III (1546 -- 1595), дорікаючи польським послам у Константинополі за те, що уряд не може стримати запорожців від нападів на турецькі володіння, кричав: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Персія, тремтять венеційці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною» .

Ворог Туреччини, перський шах, за словами Піетра делла Валле, казав наближеним особам про силу козаків: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони -- ті, що домінують на Чорному морі». Далі шах, міркуючи про можливий союз із козаками, говорив: «Вони можуть для, нас зробити ще набагато більше прислуг».

Як відомо, з цього союзу нічого не вийшло, але ще в 1618 році нунцій Ф. Діоталеві писав до Риму з Польщі, що туди прибув посланець від шаха, який передав польському королю побажання перського володаря, щоб Польща напала на Туреччину і, «крім того, просить 10 тис. козаків і обіцяє відвести їм добрі позиції та будувати для них замки, аби тільки вони не лишали ворога у спокої». В іншому листі нунцій підтверджує правдивість перського посольства в Польщі й переказує: «Шах ніяк не хоче укласти миру з турками, а намовляє Його Величність, (польського короля) також виступити війною проти них. Крім того, просить від нього 10 чи 12 тис. козаків, щоб розташувати їх на добрих місцях і тримати ними, як треба, постійно напоготові все Чорне море». Польський король не міг погодитися з пропонованими шахом умовами, бо боявся Туреччини, хоч остання, в свою чергу, побоювалась козаків і за обіцянку стримати запорожців від морських походів ладна була навіть відмовитись від своїх претензій щодо Польщі.

3. Петро-Конашевич Сагайдачний - видатний організатор козацтва, гетьман війська запорізького

В Україні кожна освічена людина щось та знає про славнозвісного Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). Принаймні повинна була б знати, бо про нього йдеться фактично в усіх шкільних і вузівських підручниках з української минувшини, де висвітлюється козацька доба. Зокрема, в стольному граді Києві ім'ям гетьмана названо вулицю, встановлено пам'ятник і меморіальну дошку; флагман українського військово-морського флоту -- ракетний крейсер «Сагайдачний» -- носить ім'я видатного полководця. А фахівці вже давно сперечаються, чи то йому присвячені рядки народної пісні:

Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою

Козаки йдуть.

А попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Веде запорізьке

Хорошенько!

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний!

«Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!»

«Мені з жінкой не возиться;

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовися!

Та викрешем огню,

Та потягнем люльки,

Не журися!»

Архівні матеріали, опубліковані джерела, які є у розпорядженні вчених, дають підстави сказати, що гетьман Війська Запорозького П. Сагайдачний відіграв помітну роль не лише в історії України, а й Росії, Польщі, Туреччини, а відтак і всієї Європи.

Петро Конашевич-Сагайдачний народився близько 1577--1578 років в селі Кульчицях (нині Самбірського району на Львівщині), ймовірно, в родині українського шляхтича. Можна припустити, що перші ази освіти набувалися ним у домашніх умовах.

Так принаймні вважає більшість дослідників, зокрема, К. Гуслистий (1902--1973). Хоча дехто дотримувався іншої думки. Наприклад, Д. Бантиш-Каменський писав, що Сагайдачний походив з «низького» роду, але був добрий, спритний, неговіркий, «ворог розкошів», норову жорсткого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин. Особливо не подобалася історикові така риса гетьмана, як непомірність у чуттєвих насолодах, що, на його думку, прискорило смерть козацького ватажка. Польський шляхтич Я. Собеський (батько польського короля Яна III Собеського і учасник Хотинської війни 1621 року) занотував у своїх мемуарах: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі».

Проте, вже майже сучасник П. Конашевича-Сагайдачного -- польський літописець Й. Єрлич (1620--1671), тогочасні поети, літописи Львівський, С. Величка свідчать, що він був «благородного» роду, тобто шляхтич. Мав Сагайдачний і власний герб, що було не доступно простолюду.

Сперечалися вчені й про його місце народження. Одне припущення наведено вище, за іншим -- це сталося поблизу Перемишля, у Підгір'ї. При цьому прибічники такої гіпотези покладалися на важливе джерело -- панегірик К. Саковича (1578-- 1647).

Прізвище Сагайдачний, на думку Д. Яворницького, походить від татарського слова «сагайдак» або «сайдак», що означає «дикий козел», а в переносному значенні -- сховок для стріл, обтягнутий козлиною шкурою. Батька звали Конон чи Конаш. Його син з дитинства «привчався натягати лук, зброї й коня з рук не випускати».

Приблизно через десять років після народження розпочав навчання в Острозькій школі.

Острог на той час був осередком просвіти та культури на цілу Русь-Україну. Тут діяла перша українська школа вищого рівня (з 1576), яку спершу очолював письменник Герасим Смотрицький. Жив тут тоді і Дем'ян Наливайко, духівник князя Костянтина Острозького, великий оборонець православної церкви та рідний брат козацького ватажка Северина. Під впливом таких визначних постатей здобував освіту юнак. Очевидно, змалку його гострий розум формував сильну любов до рідної православної віри. Джерела зафіксували, що Сагайдачний був відданий християнським ідеалам і все свідоме життя підтримував свою церкву. Можливо, саме в Острозі, за припущенням І. Каманіна, він написав працю «Пояснення про унію», яка була названа литовським канцлером Левом Сапєгою у його листі до уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предрагоцінним сочінєнієм». На жаль, ця робота не дійшла до наших днів.

Після закінчення Острозької школи в 90-х роках П. Конашевич служив у Києві в судді Стефана Ак-сака (гербу Акшак). Не знаємо лише ким: чи працював у канцелярії, чи вчителем його дітей, можливо був тим і тим.

Десь 1600 року, за гетьманування легендарного Самійла Кішки (1600--1602), подався на Запорозьку Січ. Очевидно, там від низовиків одержав своє прізвисько. Спочатку деякий час жив на Січі «непомітно». Брав участь у військових походах на Молдову та Лівонію (1600--1601), хоч про цей період його діяльності відомостей мало.

М. Максимович, ймовірно, помилявся, коли в одній зі своїх праць написав, що Сагайдачного обрали гетьманом на Січі 1598 року, а в іншій датував цю подію (всупереч собі ж) 1601 роком. Тоді козацькими ватажками були інші особи (до 1606 року включно).

Вже на початку XVII століття Сагайдачний посідає помітне місце серед козацької старшини. А з часом (можливо 1606) козаки обирають його своїм гетьманом. Він уславився як борець проти засилля католицизму, поширення унії в Україні. Проте найбільшої шани та популярності козацький ватажок здобув завдяки своїм військовому таланту і хоробрості. Під його керівництвом здобуто міста Варну (1605), Очаків, Перекоп (1607). У 1608--1609 роках він «огнем і мечем» спустошив побережжя Анатолії, а у 1612--1613 втрутився в міжкнязівську боротьбу Молдови та Валахії -- васалів Туреччини.

Певний час перебував у польських королівських маєтках, що дало змогу непогано забезпечити своє військо продовольством. Двічі виходив з козаками у Чорне море і «завдав багато шкоди» татарам, а поблизу очаківського порту вночі напав на турецький флот султана Ахмата І і захопив чимало великих галер. На березі Самари розбив загони татар, які напали на тамтешні запорозькі землі. Перед ним скорилися Синоп, Трапезунд, Кафа (1616).

Деякі історики, зокрема В. Антонович у коментарях до «Зібрання творів» М. Максимовича, дотримувалися думки, що Кафу взято у 1606 році. У новітній історичній літературі найчастіше ця подія датується 1616 роком.

Весною 1618 року Сагайдачний на чолі 20-ти-сячного козацького війська взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Тоді козаки під його командуванням здобули міста Лівни, Єлець, оточили Михайлів. Неподалік від Москви українські загони об'єдналися з військом королевича Владислава, який доручив гетьману керувати облогою міста.

Заснована в ті роки міжнародна «Ліга християнської міліції» покладала великі надії на козацького ватажка у справі вигнання турецьких завойовників з Європи. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імператора Палеолога французький князь де Невер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої європейської армії, котра, об'єднавши військові формування багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а, можливо, й знищити Османську імперію взагалі. Відомо, що гетьман Сагайдачний вступив до Ліги разом з усім запорозьким військом. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, що розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про можливість участі низовиків у антитурецькій кампанії. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагайдачного на чолі загальноєвропейської армії, але несподівана смерть від рани перешкодила такому призначенню.

...