І. Виговський та його участь у Визвольній війні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іван Виговський

Гетьман України Іван Виговський (початок XVII ст. -- 1664 рік) походив із старовинного роду української православної шляхти, яка оселилася у Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Історія роду досліджена явно недостатньо. Вважається, що то було відгалуження Лучичів і тому цей рід часто називали -- Лучичі-Виговські. В королівському універсалі Виговському на Барське староство (1659) Ян-Казимир пов'язує його родовід із знаменитими князями Глинськими. Найвизначніший представник останнього був Михайло Глинський (помер 1534 р.) -- видатний державний діяч Великого князівства Литовського, який перебував на службі німецького імператора Максиміліана, Альбрехта Саксонського та ін., став правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смерті того підняв останнє значне повстання української та білоруської православної шляхти проти польсько-литовської католицької реакції. Зазнавши поразки, Михайло Глинський емігрував до Московії, де також вів активну політичну діяльність. Його племінниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя III і матір'ю першого московського царя Івана IV.

Однак у світлі останніх генеалогічних досліджень пов'язання Виговських з Глинськими навряд чи має під собою реальний грунт. Очевидно Виговські беруть початок від Болсуна (Чорногуба) або Коркошка -- вихідців з орди, що потрапили на Україну в часи князів Володимира

Ольгердовича або великого князя литовського Витовта (кінець XIV -- перша третина XV ст.) і започаткувала гілки Болсуновських, Давидовичів-Виговських, Лучичів-Виговських та ін.

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський, син Івана1 Виговського гербу "Абданку"2, служив у київського митрополита, молдавського воєводича Петра Могили -- видатного церковного і культурного діяча України. Джерела вказують, що Остап володів містечком Гоголів на території сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній гетьман. Остап Виговський мав тісні зв'язки з Адамом Киселем, активним борцем проти дискримінації православної церкви (перша половина XVII ст.). Пізніше, в роки Визвольної війни, Остап Виговський осів у Києві, де став намісником київського замку.

Він мав четверо дорослих синів -- Івана, Данила, Костянтина, Федора і, принаймні, одну дочку (Тетяну -- ?). У роки Визвольної війни Данило Виговський здобув звання полковника бихівського, під час російсько-українського походу 1655 року проти Речі Посполитої і в роки гетьманату свого старшого брата став наказним гетьманом. На початку 50-х років XVII ст. він одружився на дочці Богдана Хмельницького Катерині. Костянтин Виговський служив спочатку А. Киселю, а потім перейшов на бік повстанців, обіймав посади полковника пінського й туровського, генерального обозного. По загибелі Івана Виговського очевидно подався в монастир. Був одружений з княжною Мещерською, дочкою багатого смоленського дідича, князя Івана Мещерського та Тетяни Полубинської. її брат -- Іван-Йосип Мещерський був високоосвіченою людиною, служив королю Речі Посполитої Владиславу IV, представляв його інтереси при дворі баварського князя Філіпа-Вільгельма, воював проти Франції у складі баварських військ. У часи гетьманату Виговського повернувся до православ'я, став ченцем Києво-Братського монастиря. чернігівським архімандритом. Федір Виговський відзначився в роки Визвольної війни як дипломат, зокрема його посилали до Москви; серед інших зустрічав посольства російського царя Олексія Михайловича. Сестра майбутнього гетьмана, яка, можливо, мала ім'я Тетяна, вийшла заміж за шляхтича Івана Боглевського (Боклевського), власника Глинського та Княжої Луки. Вона, очевидно, померла до 1658 року. Її чоловіка разом із новою дружиною того ж року, в березні, забили повсталі селяни в його ж маєтку. Двоюрідний брат Івана Виговського Самійло був сотником, а дядько в других Василь -- полковником (овруцьким. Певне, родинні узи пов'язували Івана Виговського із сотником Криштофом Виговським, одним із керівників повстання на Поліссі. Дехто з дальшої рідні гетьмана (двоюрідні брат Юрій і племінник Ілля) служили на боці Речі Посполитої й лише після Гадяцького Трактату перейшли, як і Василь Виговський, під українські прапори. Про молоді роки майбутнього гетьмана не відомо майже нічого. Він здобув добру освіту, ймовірно у Києво-Братському колегіумі, чудово володів, окрім рідної української мови, ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську, був прекрасним каліграфом. Самійло Величко свідчить, що Виговський був "вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного в писарських справах". Не випадково, пізніше виступав як покровитель Києво-Братського колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем -- видатним українським церковним і культурним діячем, ректором Києво-Братського колегіуму в 1653 -- 1655 роках, ігуменом київського Золотоверхого Михайлівського монастиря (1655 -- 1672), письменником, теологом та істориком. Не випадковість і те, що в ході розвитку російсько-українських зв'язків саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні сосуди й ризи. Майбутній гетьман був членом православного луцького братства, яке в боротьбі проти Речі Посполитої обстоювало права української мови й православної релігії. Свою військову кар'єру Виговський розпочав у кварцяному війську "товаришем", тобто рядовим шляхтичем -- професійним вояком (такі, зазначимо, складали кістяк армії Речі Посполитої). В роки панування короля Владислава IV (1632 -- 1648) Виговський відзначився у боротьбі проти "неприятеля святого Хреста Господня", тобто у боротьбі проти турецько-татарсько-ногайської агресії. У 30-х роках XVII століття він служив у луцькому гродському суді, 1635 року став намісником луцького староства, ще трьома роками пізніше -- писарем при Яцеку Шемберку, Комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким, поставленому урядом над козаками після поразки повітання 1637 -- 1638 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився чи увійшов у тісніші контакти з Богданом Хмельницьким -- тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького, принаймні, вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу. Приблизно наприкінці 20 --початку 30-х рр. XVII ст. Виговський бере свій перший шлюб, про який, на жаль, майже нічого не знаємо. Джерелі ла свідчать, що в середині XVII ст. його дочка Мар'яна і була одружена з Михайлом Гунашевським, автором відомого Львівського літопису, який служив у генеральній канцелярії в роки Визвольної війни, виконував дипломатичні доручення, пізніше став київським протопопом, потім (у 1667 -- 1672 рр.) перемиським кафедральним пресвітером. Другий шлюб Виговський взяв у 1656 році з Оленою Стеткевич, дочкою українсько-білоруського православного шляхтича, новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича -- одного з покровителів Києво-Могилянського колегіуму, фундатора Кутеїнського православного монастиря. Стеткевич мав маєтності в Білорусії (оршанський повіт). Через тестя Виговський увійшов у родинні зв'язки з рядом відомих українських та білоруських шляхетських родів, скажімо, з тими ж князями Соломирецькими. Зазначимо, що брат Олени Стеткевич -- Михайло також знайшов себе під прапорами Богдана Хмельницького, так само, як і його двоюрідний брат Юрій. Михайло Стеткевич відомий і як високоосвічена людина, ревнитель православ'я, фундатор Борколабівського монастиря. За участь у повстанні на боці українського народу Ян-Казимир конфіскував його маєтності -- Погост і Новий Двір -- у пінському повіті. Сестра Олени Стеткевич була в шлюбі з шляхтичем Іваном Суходольським, одним із найвідоміших помічників Івана Нечая, полковника білоруського.

Вибух Визвольної війни поставив перед Виговським, як і перед іншими українськими шляхтичами дилему: з ким бути? Українська православна шляхта в своїй масі підтримувала національно-визвольні й релігійні тенденції Визвольної війни, але вороже ставилася до антифеодальних. Цю дилему кожен рід, кожен шляхтич визначав по-своєму і прийняття остаточного рішення відбувалося часто болісне і неоднозначне. Одні шляхтичі безоглядно стали на бік свого народу (Богдан Хмельницький, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун), другі -- одразу зайняли ворожу позицію й поповнили каральні війська (кум Богдана Хмельницького М. Зацвіліховський, Байбуза), треті -- приєдналися до карателів після короткої (С. Забуський, Я. Ясноборський) чи досить тривалої служби в повстанців (полковники Михайло Криса, Іван Головацький), четверті -- випробували на собі що таке зворотня еволюція. Саме до останніх і належав Іван Виговський.

Коли почалася Визвольна війна, він опинився у кварцяному війську великого гетьмана коронного Миколи Потоцького. Будучи в авангарді, який очолював Стефан Потоцький -- син головнокомандуючого, ротмістр Виговський брав участь у битві під Жовтими Водами й у вирішальний момент (бій побіля Княжого Байрака 16 травня 1648 року) стояв супроти повстанців до останнього. Коли під верхівцем загинув кінь, Виговський бився пішо й припинив опір лише тоді, як утратив свідомість. Поранення і значна кровотеча... Якийсь запорожець, що підібрав знепритомнілого, продав його татарину. Одначе з полону Виговський втік. Але його знову спіймав інший запорожець і проміняв іншому татарину за поганенького коня. Виговський і цього разу з неволі втік, та знову був спійманий і переданий самому ханові, очевидно, вже після Корсунської битви (26 травня 1648 року). Кримський хан Іслам-Гірей III наказав прикувати в'язня до гармати, і тоді бранця врятував Богдан Хмельницький, який відносно нього порозумівся з ханом. Виговський дав гетьману присягу вірно служити і в принципі додержав її. Принаймні, за життя Богдана Хмельницького не бачимо якихось серйозних розходжень між ним і Виговським.

Варто зазначити, що шлях Івана Виговського до повстанців нагадує шлях видатного сподвижника Богдана Хмельницького Михайла (Станіслава) Кричевського. Кричевський походив з українсько-білоруської шляхти, вірно служив королеві Владиславу IV, але в той же час саме він відпустив з чигиринської в'язниці на волю свого кума Богдана Хмельницького. Взятий у полон під Корсунем, Кричевський повернувся з католицизму до православ'я, отримавши нове ім'я (Михайло) і потім вірою і правдою служив повсталому народу. Ставши київським полковником, він перекрив шлях в Україну литовсько-шляхетським військам Радзівілла в битві під Лоєм. Хоча Кричевський Зазнав поразки і був смертельно поранений у бою, однак його дії не дозволили Радзівіллу з'єднатися з королем Яном-Казимиром і сприяли перемозі повстанців Богдана Хмельницького під Зборовом.

Перейшовши на бік повстанців, Виговський став служити особистим писарем гетьмана, очевидно, і в генеральній канцелярії. Джерела спочатку не вирізняють Виговського серед оточення гетьмана. Так, у щоденнику посольства А. Киселя, написаному Войцехом М'ясківським, Виговський навіть не згадується під час переговорів у Переяславі (лютий 1649 р.). Але дещо пізніше Виговський" робить блискавичну кар'єру. З квітня 1649 р. бачимо фактично двох писарів Війська Запорозького: генерального писаря Івана Креховецького та Івана Виговського, котрого ще називають "покоєвим", тобто особистим писарем гетьмана. Іван Демкович Креховецький -- перший генеральний писар Війська Запорозького, в роки Визвольної війни, походив з української православної шляхти. Він заклав основу Генеральної канцелярії, мав значний авторитет і тому не випадково його підпис бачимо поруч із гетьманським на деяких документах3. Обидва Івани -- Креховецький та Виговський -- нарівні й разом -- починаючи з квітня 1649 року зустрічають іноземних послів, дістають від останніх однакові подарунки, але Виговський уже тоді починає відтручувати свого колегу від справ. Так, переговори з російським послом Г. Унковським (квітень 1649 р.) проводили лише Богдан Хмельницький та Іван Виговський, більше ніхто із старшини не був допущений на них. У Реєстрі Війська Запорозького, складеному наприкінці 1649-го -- на початку 1650-х років за активної участі Івана Виговського, про що свідчить навіть вірш-панегірик у Реєстрі, Іван Креховецький згадується вже як корсунький полковий писар. Сам же Іван Виговський став одноодноосібним генеральним писарем Війська Запорозького і саме в такому ранзі про нього згадує Реєстр.

Іван Виговський виступає як співавтор деяких універсалів і листів Богдана Хмельницького. Перший із них -- універсал від 7 вересня 1650 року, даний у Ямполі жителям Київського і Чернігівського воєводства, а також Житомирського староства з наказом не кривдити шляхту. Цікаво, що цей універсал пред'явив до запису до книг київського гродського суду слуга А. Киселя -- Костянтин Виговський, брат писаря. А вписував цей універсал до книг Остап Виговський, батько генерального писаря, намісник київського замку. Разом із Богданом Хмельницьким генеральний писар видав універсали про заборону чинити утиски ніжинським міщанам (11 серпня 1650 року, з Іркліїва); про покарання тих, хто нападатиме на ченців Мгарського монастиря (19 травня 1649 року, з табору під Зборовим); про надання Межигірському монастирю села Чернин 30 грудня 1653 р., з Корсуня); про затвердження Ф. Софоновича ігуменом Золотоверхого Михайлівського монастиря в Києві (12 червня 1655 р., з Богуслава), листи до путивльського воєводи Ф. Хілкова (3 червня 1652 р., з табору під Батогом), до царя Олексія Михайловича (20 червня 1657 р., з Чигирина), до бояр І. Д. Милославського (20 липня 1657 р., з Чигирина) та Б. І. Морозова (20 липня 1657 р., з Чигирина), інструкція послу Д. Олвенбергу до шведського короля Карла Х Густава (20 вересня 1654 р.).

Нерідко Виговський писав листа чи універсал від імені гетьмана і Хмельницький лише ставив свій підпис. Відомий український історик Іван Крип'якевич знайшов низку таких документів, підписаних Богданом Хмельницьким, а створених Іваном Виговським (в деяких випадках Іваном Грушею). Характерно, що гетьман часто навіть не диктував універсал чи лист, а обмежувався стислими розпорядженнями до Виговського. Так, за свідченням російського посла В. Унковського гетьман вислухав його скарги щодо конфліктів на російсько-українському кордоні і наказав Виговському написати з цього приводу листа до миргородського полковника Мартина Гладкого. У свою чергу Виговський нерідко полишав на підлеглих суто писарську працю. Посол Яна Радзивілла шляхтич Мисловський, перебуваючи в Чигирині у березні 1651 року, побачив як Виговський диктував комусь універсал від імені Хмельницького про спорядження човнів. Звичайно, збереглися й документи (універсали, листи), видані особисто Виговським. Характерно, що таких документів тільки з часів Визвольної війни дійшло близько двадцяти, набагато більше, ніж документів інших керівників Визвольної війни, за винятком, звичайно, самого гетьмана.

За досить короткий час Виговський створив потужну і високоефективну Генеральну канцелярію -- важливу складову частину Української держави. Ця установа відігравала роль Міністерства закордонних справ і, певною мірою, внутрішніх. Вона стала тим генератором, який згідно волі гетьмана та ради Війська Запорозького при водив у рух численні приводні ремені державної машини. Сюди стікалася військово-політична інформація з усіх кінців України й зарубіжжя, тут приймалися й відправлялися численні посольства, тут народжувалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю Визвольної війни українського народу. Як слушно зазначав Іван Крип'якевич, Виговський "організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах..." За Богданом Хмельницьким зберігався "контроль основних державних справ, а їх виконання, в тому числі все листування, довірив Виговському".

Щоб створити і керувати такою потужною машиною, як Генеральна канцелярія, потрібен був величезний талант адміністратора і політика. І хоч створювали цю машину спочатку Богдан Хмельницький та Іван Креховецький, саме Виговський розбудував її і поставив на рівень європейських канцелярій. Не випадково, уряд писаря Війська Запорозького був піднятий зусиллями Виговського на друге місце після гетьманського, не випадково з цього моменту західні джерела називають генеральних писарів Війська Запорозького канцлерами.

На жаль, склад і функціонування Генеральної канцелярії в роки Визвольної війни і сьогодні залишаються недостатньо вивченими, насамперед, через фрагментарність джерельних свідчень. Можна однак визначити коло найближчих співробітників Виговського. Серед них бачимо, наприклад, зятя І. Виговського--М. Гунашевського. "Секретарем" Виговського деякі джерела називають Силуяна Мужиловського -- видатного дипломата повстанців, котрий очолював посольства до Росії, Молдавії, Швеції. Силуян Мужиловський походив з білоруської православної шляхти і був сином видатного борця проти польсько-католицької експансії, православного письменника-полеміста Андрія Мужиловського. Брат С. Мужиловського -- Григорій також був відомий як проповідник і полеміст. В. М'ясківський у своєму щоденнику занотував, що під час переговорів у Переяславі (1649) на бік козаків перейшов Соболь -- писар А. Киселя, "немолодий, знаючий справи й стан Речі Посполитої, якого Хмельницький затримав при собі, бо той гарно пише, а до того ж належить до його віри, і якийсь Ярмолович, литвин (білорус -- Ю.М.), котрий поїхав до Хмельницького і став Іудою, а ми не стереглися його на парадах". Інші джерела вказують, що у Генеральній канцелярії працювало дванадцять шляхтичів, які перейшли до Хмельницького, але називають ім'я лише одного з них -- П'ясецький. Можливо, в часи Визвольної війни у канцелярії працював і "підписок" Виговського -- Федір Погорецький, писар Захар Шийкевич. Тут же працювали грек Іван Мануйлов та серб Василь Данилов, причому останній служив Війську Запорозькому ще з 1647 року й навіть жив при Виговському.

До речі, саме з числа канцеляристів Богдан Хмельницький та Іван Виговський нерідко формували дипломатичні місії. Так, Мануйлов та Данилов були послані гетьманом та писарем з-під Зборова (під час Берестецької кампанії). Залучив писар для виконання дипломатичних доручень свого батька, братів, а також челядників та слуг, скажімо, Івана Стадника, якогось Самійла. 20 червня 1657 року він послав до Швеції разом з послами Богдана Хмельницького і свого представника -- козака Дорошенка. Вищенаведені факти засвідчують, що в Генеральній канцелярії в роки Визвольної війни працювали високоосвічені люди, які мали значний досвід праці в державних установах Речі Посполитої, люди, обізнані з пером і мечем.

Існують серйозні підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки та контррозвідки при уряді України. Ще на початку 1649 року дві тисячі розвідників до Польщі висилав з Переяслава полковник Максим Нестеренко (за іншими даними -- Стасенко), але пізніше безпосереднє керівництво цими справами переходить до Виговського. Не випадково, агентом саме Виговського був татарський товмач великого візира Сефер Кази-аги, що під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам'янцем-Подільським у грудні 1653 року передав генеральному писареві відомості про їх зміст. Не випадково, агентом саме Виговського в Стамбулі був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 року. Агентом Виговського був і Феодосій Томкевич, грек за походженням, львівський купець і міщанин. Він же брав участь у дипломатичних контактах українського уряду з урядами Речі Посполитої та Швеції (1658). Очевидно, не випадково, що Прокіп Верещака, котрий врешті став на бік Виговського, був братом агента повстанців -- секретаря Яна-Казимира Василя Верещаки. 9 вересня 1654 року Виговський сповістив царя, що послав "своего человека для проведнвания в землю Мултянскую, Венгерскую, Турскую для всяких вестей подлинннх". Дипломат Речі Посполитої доповідав з Чигирина на самому початку 1651 року про те, що через канцелярію Виговського "Хмельницький знає про все, що робиться у Варшаві і має таких, котрі доповідають йому про найменші події". При переговорах з царським послом Л. Лопухіним у Чигирині 17 січня 1656 року виговський визвольний війна український

Хмельницький і Виговський казали йому про новини, як "прислали грамотки наши друзья из Польщи". Сам Виговський згадував про своїх друзів з Польщі, Білорусії, також Волині й Полісся, котрі інформували його й уряд України про плани польської дипломатії, про наміри султана, кримського хана, молдавського господаря та ін. Агенти повстанців активно діяли у Львові, Кам'янці-Подільському, Перемишлі, Кракові, Варшаві, Відні, Брно та інших містах, співпрацювали з шведськими й трансільванськими розвідниками на території Речі Посполитої, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, країнах Балканського півострова. Мережа української розвідки при королівському дворі у Варшаві була настільки міцною, що навіть через 25 років лунали скарги на те, що козаки (вже в час Петра Дорошенка) знають про всі замисли короля; вносилися пропозиції "добре пошукати" серед тих українців, котрі входили до оточення короля Яна III Собєського.

Певне ж, без Виговського не освячувалися найважливіші й найпотаємніші справи Української держави. Можна навести приклад з самозванцем Тимофієм Анкудіновим, який з'явився в Україні якраз під час погіршення російсько-українських стосунків у 1650 році. Саме Виговський дав дозвіл російському послу на зустріч з самозванцем. (16 жовтня 1650 р.). Поява чергового самозванця в Україні викликала значну стривоженість у Москві, оскільки російський уряд добре пам'ятав про "Смутное время" і тому йому довелося вести прихильнішу лінію по відношенню до України. Однак Виговський не був би Виговським, якби навіть з цього (справді важливого) епізоду не виніс, якоїсь користі. Він таємно пообіцяв російському послу видати в майбутньому самозванця і одразу ж в очах. царського уряду став куди миліший Москві, ніж Хмельницький. Цю партію Виговський грав майже до смерті гетьмана. Вже 29 грудня 1650 року російський купець-агент Ф. Гуреєв під час ярмарки в Корсуні запросив Виговського та паволоцького війта Івана (Поповича -- Ю.М.) до себе на обід. Саме тоді Виговський висловив гостре невдоволення з приводу того, що секретні послання Хмельницького до Олексія Михайловича опинилися у Варшаві. В подальшому налагоджуються секретні зв'язки між Виговським та путивльськими воєводами С. Прозоровським, а потім з Ф. Хілковим. Відомі навіть імена російських агентів-гінців, котрі формувалися головним чином з путивльських торговельних людей, наприклад, К. Тиінкин, С. Катіржний, М. Антонов, В. Бураго (В. Бурий), П. Зеркальников, Д. Литвинов, С. Масальський, П. Привалов, Р. Федоров, Й. Шамирін, С. Яцин та ін. З ними Виговський передавав таємні листи, усно й письмово сповіщав царський уряд про дипломатичні й військові заходи Речі Посполитої, події на фронті тощо. Так, збереглися два "вістові листи", написані Виговським у вересні 1651 року до С. Прозоровського, в яких сповіщалося про переговори з Річчю Посполитою та про таємне посольство римського хана до Яна-Казимира. Російським послам В. Унковському та А. Ардаб'єву на їхнє прохання Виговський віддав копії листів Яна-Казимира до Мартина Каліновського, листа Іслам-Гірея III до Хмельницького і навіть ориигінальне послання тому ж В. Лупу. Водночас Виговський уважно пильнував дії російських дипломатів та агентів. Коли один з воєводських агентів впився і вибокав деякі секретні речі, про це одразу ж стало відомо Виговському і невдаху-агента заарештували й доставили генеральному писареві. Останній, щоправда, обмежився суворим попередженням. Зв'язки з Виговським царський уряд цінував дуже високо, навіть посилав писарю додаткові подарунки, які мали передаватися послами таємно. Коли ж Прозоровського замінив на посаді путивльського воєводи Хілков, то останньому царською грамотою наказувалося продовжити листування з Виговським -- "тайно й без имен". До самої смерті Хмельницького в царського уряду не виникало сумнівів щодо прихильності до нього Виговського. В цьому ж запевняли й посланці Виговського (І. Мануйлов, В. Данилов), за думкою яких гетьман ніби і не відав про посилку писарем "вістових листів" до Москви. Сам Виговський, особливо на завершальному етапі Визвольної війни, енергійно працював з гетьманом на полі зміцнення російсько-українського союзу. До того ж писар запевняв царських представників у тому, що на випадок невдачі в боротьбі з Річчю Посполитою він разом з батьком, братами та "лутчими людьми" Війська Запозького перейде жити в Московську державу.

Чи й справді Виговський діяв таємно від гетьмана, й справді він був більшим прихильником союзу з Росією, ніж гетьман? На це питання треба дати негативну відповідь, навіть не враховуючи зовнішньополітичної діяльності Виговського-гетьмана. Важливим аргументом на користь нашої думки є той факт, що й уряд Речі Посполитої трактував Виговського як прихильнішу до себе людину, ніж Хмельницький. В анонімному листі одного з представників панівних кіл Речі Посполитої містилася порада якомусь шляхтичу щодо повернення останньому маєтностей на визволених територіях України. Адресату рекомендувалося звертатися не до Хмельницького, а до Виговського як більш прихильного до поляків. Цікаво, що ряд джерел свідчить про те, що саме Виговський зм'якшував позицію Хмельницького на переговорах з дипломатами Речі Посполитої, залагоджував конфлікти, обіцяв польським послак вплинути на гетьмана, і дійсно впливав... А вплив у генерального писаря був неабиякий. Не випадково польська агентура доносила: "Виговський керує геть усім і сам без Хмельницького відправляє послів". Посиленню впливу Виговського сприяв і шлюб його молодшого брата Данила з дочкою Богдана Хмельницького -- Катериною. Зазначимо, що і трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці вважав Виговського прихильним до себе і пропонував генеральному писареві високу посаду в Трансільванії, обіцяючи щедро винагородити його і надати у власність великі міста.

З неабиякою долею правдоподібності можна припустити, що колись джерела відкриють нібито більшу, ніж у Хмельницького, прихильність Виговського до Османської імперії, Кримського ханства тощо. На наш погляд, не треба шукати (принаймні, для періоду Визвольної війни) якихось реальних розходжень у зовнішньо-політичному курсі генерального писаря та гетьмана. Тут можна побачити лише своєрідну політичну лінію, котра в загальних рисах була узгоджена з гетьманом, дипломатичний талант якого перевищував талант Виговського. У ході переговорів Виговському відводилася роль буфера, провідника м'якішої і поступливішої лінії, що справляло відповідне враження на іноземних дипломатів. Такий "імідж" Виговського дозволяв краще пізнати наміри протилежної сторони, навіть виявити її агентурні зв'язки і, що найголовніше, створював додаткові можливості для дипломатичного маневру. На всьому протязі гетьманату Хмельницького не можна побачити серйозних розходжень між гетьманом і генеральним писарем. Останній мав рацію, коли заявляв російським послам -- "крымский царь, и колга, и норадим, и мурзы, и хто у них есть владетели, меня слушают. Ведомо им, что за помочью Божию я в Войску Запорожском владетель во всех делах, а гетман де, и полковники, и все Запорожское Войско меня слушают и почитают. А то де вы и сами видите, что гетман и лутчие люди Войска Запорожского мне верят во всем".

Російський посол О. Мисков писав пізніше (листопад 1656 р.), що його з листом до Хмельницького не допустили, а Виговський "лист рванул из рук сердитым обычаем". Коли гетьман був хворий, особливо в останній рік життя, то Виговський сам вів переговори з найповажнішими посольствами, про що свідчить зокрема донесення Ф Бутурліна та В. Михайлова від 14 червня 1657 р.

Лише одного разу мав місце конфлікт, який за всієї невизначеності його характеру, виразно засвідчив -- хто є людиною №у Війську Запорозькому. У 1653 році слуги й челядь Виговського зачепили гетьманських слуг, а Виговський про це не знав "за недосугами своими". Після цього ж стався конфлікт між Данилом Виговським і переяславським полковником Павлом Тетерею. Козацька рада визнала винним Данила Виговського й засудила його до смертної кари. Лише заступництво генерального писаря, який упрохав гетьмана змилуватися, врятувало життя Данилу. І в цей же час слуга Виговського Ян Желдуновський побив гетьманських челядників, через що Хмельницький звелів стратити і самого генерального писаря. Від цього наміру гетьмана відмовили полковники та "все ратные люди". Гетьманський гнів був, як завжди, недовгим, і на запитання російських послів А. Матвеєва та І. Фоміна С. Мужиловський відповів: "Писарь де Иван Выговский у гетмана попрежнему и дел никаких у него, писаря, не отнял". Цей єдиний випадок непорозуміння гетьмана із генеральним писарем виглядає все ж малозначущим на тлі тих гострих, навіть збройних конфліктів, що виникали в різний час у Богдана Хмельницького, скажімо, з Максимом Кривоносом, його сином (Кривоносенком), Данилом Нечаєм, Стефаном Подобайлом, Матвієм Гладким, Лук'яном Мозирою, Филоном Джеджелієм і навіть з власним сином -- Тимошем Хмельницьким.

Звичайно, не можна стверджувати й повну тотожність політичних позицій гетьмана і генерального писаря в роки Визвольної війни. Тоді в уряді Української держави більш-менш чітко визначився поділ на три політичні угрупування: центр, радикальний та поміркований напрями.

Головним представником центру був сам Богдан-гетьман; на чолі радикалів, які у своїй програмі найпослідовніше виражали інтереси повстанських низів, стояли М. Кривоніс, потім Д. Нечай, М. Гладкий, Л. Мозиря, С. Подобайло. Нарешті репрезентантами поміркованих, котрі відбивали інтереси насамперед повстанської верхівки, були полковники М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та ін. В діяльності цієї течії простежується лінія компромісу з Річчю Посполитою. В часи гетьманату Богдана Хмельницького Виговський поділяв центристські позиції гетьмана, що, до речі, давало можливість зміцнити єдиний фронт боротьби проти магнатсько-шляхетської Речі Посполитої, цементуючи блок правих і лівих сил. Лише в останні роки життя Хмельницького (після Переяславської ради) Виговський зблизився з поміркованими, що сприяло його обранню гетьманом, але водночас звузило соціальну базу гетьманату. Останнє мало фатальні наслідки, не вповні передбачені Виговським на відміну від його попередника.

Військово-дипломатична діяльність Виговського в роки Визвольної війни реконструюється із значними прогалинами. Очевидно, він супроводжував гетьмана в його переможному поході 1648 року під Пилявці, Львів і Замостя. 17 листопада 1648 року Хмельницький вислав з-під Замости посольство до трансільванського князя Д'єрдя І Ракоці та канцлера й головнокомандуючого трансільванських військ Яноша Кемені в справі союзу проти Речі Посполитої і підтримки кандидатури Д'єрдя І на польський трон. Це посольство складалося з Івана Виговського і його товариша ("нашого нотаря", тобто писаря), можливо, Івана Креховецького. Наступного року Виговський, очевидно, брав участь у переможному поході повстанської армії під Збараж та Зборів. Хоч безпосередні переговори з представниками уряду Речі Посполитої і самим королем вів Богдан Хмельницький, не можна виключати й участі Виговського в розробці проекту мирної угоди. 1650 року генеральний писар бере участь у молдавському поході Хмельницького, під час якого досягнуто згоди молдавського господаря Василя Лупу на шлюб його дочки Розанди з Тимошем Хмельницьким. Вже 23 жовтня гетьман і генеральний писар зустрічали в Чигирині молдавських послів: сучавського митрополита і Чоголі Спатару, ближнього боярина господаря, і вели переговори щодо майбутнього шлюбу гетьманича.

Наступного року Виговський узяв участь у берестецькому поході. У вирішальний момент затяжної битви (30 червня 1651 р.) хан Іслам-Гірей III зрадив українських повстанців і втік з поля битви із всією ордою, зазнавши перед тим відчутних утрат. Пізніше київський полковник часів гетьманату Івана Брюховецького Василь Дворецький звинуватив Виговського в тому, що писар поширив серед ординців провокаційного листа, в якому українські козаки закликали до спільного з поляками удару по орді ("А Выговский, собака, много листов межи орды вкинул, мовячи: "Биймо татар из обох сторон: тепер час маємо". И за его шалвірством мусіли козаки гармата там покинут, а легко самы утікат под Білую Церков".

Ця інформація -- відвертий наклеп політичного противника Виговського. Про такого листа не згадує жодне джерело і навіть сам хан не посилався на такий зручний для нього привід виправдатися, а вказував на зовсім інші причини ганебної втечі: якісь заворушення в орді та міжусобні конфлікти.

Богдан Хмельницький намагався зупинити орду, але і його самого затримав хан. Затримати втікачів спробував Виговський, але і йому це не вдалося. Тоді генеральний І писар примчав до козацького табору і передав старшині наказ гетьмана сипати вали й готуватися до оборони, а, сам кинувся навздогін за ханом, щоб умовити того визволити гетьмана і повернути орду на поле битви. Іслам-Гірей спочатку погодився і навіть запросив Хмельницького й Виговського до свого намету, але в цей час йому принесли повідомлення (як пізніше виявилося недостовірне) про наближення королівського війська. Це викликало переполох в орді, й хан з усім військом продовжив втечу на протязі всієї ночі. На світанку Виговський умовив хана дати йому хоча б десять тисяч війська для деблокади повстанського табору. Хан погодився дати навіть удвічі більше, під командою чотирьох мурз, але після початку зворотного маршу (Хмельницький залишився у хана під арештом як закладник), ординці змінили свій намір і повернули назад. З Виговським залишилися лише троє козаків та двоє татар. Генеральний писар був змушений від мовитися від спроби пробитися до обложеного війська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочі. Приблизно в цей час обложені під Берестечком повстанці мужньо боронилися, чекаючи на повернення гетьмана з підмогою. Одночасно вони зав'язали переговори, щоб виграти час. Характерно, що король та уряд Речі Посполитої домагалися неодмінної видачі Хмельницького та Виговського, як головних керівників повстанців (король не знав про відсутність у таборі гетьмана й генерального писаря).

У Паволочі Виговський зібрав нове військо і розгромив дєсятитисячну орду, яка поверталася з України до Криму, обтяжена ясиром. Унаслідок трьох битв (під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху) козаки Виговського знищили понад вісім тисяч ординців і відбили весь ясир. З полоненими татарами і ногайцями Виговський послав вість до хана про свій успіх, вимагаючи звільнення гетьмана. У разі відмови Виговський погрожував погромом ординців на переправах. Ця погроза викликала сподіваний ефект. Мурзи почали нарікати на порушення ханом угоди з Хмельницьким, тиснути на Іслам-Гірея III і той мусив ще раз змінити зовнішньополітичний курс. Гетьмана було відпущено і з почестями проведено до Паволочі. Тут же він разом із генеральним писарем, полковником І. Богуном та іншими заходився формувати нове військо для відсічі карателям, які після перемоги під Берестечком сунули в Наддніпрянську Україну. У цей складний і тяжкий часі Виговський виявив себе енергійним, мужнім і досвідченим полководцем та організатором. З визволенням гетьмана Виговський особливу увагу приділяє своїм основним обов'язкам як керівника дипломатичної служби. Невдовзі гетьман і генеральний писар уже, приймали в Корсуні російського посла Г. Богданова та посланців Іслам-Гірея III. Характерно, що саме в цей момент Виговський наполегливо переконував царського посла в необхідності допомоги українським повстанцям та встановленням союзу України і Росії, вказував на вигідність такого союзу для Росії, пропонував свої послуги в складанні відповідного договору. Як відомо, царський уряд з ряду причин (побоювання спалаху нової селянської війни в Росії, тяжкої війни з Річчю Посполитою в момент після поразки повстанців, зовнішньополітичних ускладнень та ін.) не поспішав давати остаточну відповідь на листи українського уряду і навіть пригальмував рух у напрямку зближення з Україною. Виговський тоді вказував послу на можливі негативні наслідки для Росії нерішучого курсу, її уряду: після перемоги над Україною війська Речі Посполитої та Кримського ханства з усією силою вдарять на Москву, а козакам, якщо не буде нині дано підтримки, прийдеться теж взяти участь у цьому поході. Майже одночасно (27.VІІ.1651 р.) у Корсуні Хмельницький та Виговський зустрічали назаретського митрополита Гавриїла. 28 липня Гавриїл продовжив свій шлях до Москви, захопивши з собою листи Хмельницького до царя і лист Виговського до керівника Посольського приказу дяка МТ. Волошенінова. Генеральний писар винагородив тоді митрополита, давши йому коня і грошей (50 "ефимков левкових"). У вересні 1651 року Виговський запевняв російського представника І. Юденкова в тому, що Хмельницький відмовився перейти у підданство султана як пропонувалося турецьким послом Османом-чаушем.

У цей же час точилися жорстокі бої під Білою Церквою, в ході яких повстанцям вдалося зупинити ворожу, навалу. Розпочалися довготривалі мирні переговори, які чергувалися з тяжкими боями. Врешті справа дійшла до порозуміння на умовах значно тяжчих від Зборівських. Вість про це викликала гостре невдоволення рядового козацтва. 19 вересня до білоцерківського замку прибули для остаточного замирення дипломати Речі Посполитої (смоленський воєвода Юрій Глебович та литовський стольник). За їхніми словами, записаними потім А. М'ясківським, королівським секретарем, побачивши так невчасно прибулих послів, Виговський аж за голову схопився і сказав:

"Чи ви здуріли, панове, що у вогонь до хлопства прийшли, і ми, вас боронячи, погинемо!" І все ж, він разом з Хмельницьким гідно прийняв послів, поклявшися, що оборонить їх ("хіба що по трупах наших чернь до вас прийде і татари"). Це свідчення зберігається у відділі рукописів Бібліотеки Польської Академії наук у Кракові.

І справді, коли частина рядових козаків прорвалася до білоцерківського замку, прагнучи вбити послів, останніх, рішуче оборонили Хмельницький, Виговський і деякі полковники. За свідченням того ж М'ясківського посли Речі Посполитої визнали: "Якби не він сам (Хмельницький -- Ю.М.), не Виговський, Хмелецький, Гладкий, Богун, Громика, полковники, то були б погинули. Хмельницький і Виговський, і вся старшина щиро прагнули миру". Виступ рядового козацтва виявив однак значний вплив на короля і уряд Речі Посполитої, й умови миру були змінені на користь повстанців. Так, чисельність реєстру Війська Запорозького підіймалася до двадцяти тисяч проти умовлених спочатку десяти.

Визначну роль у мирних переговорах, що засвідчують джерела, відіграв Виговський. Так, коли дипломат Речі Посполитої Маховський вимагав від Хмельницького розірвати союз з ханом, то дістав категоричну відмову. Після цього розгорілася тригодинна дискусія і "врешті вірний Ахат Хмельницького, прив'язаний до нього, як син до батька, Виговський, довів йому необхідність прийняття умов, поданих поляками щодо розгрому татар".

Не випадково, що Білоцерківський договір, укладений 28 вересня 1651 року, першим після Хмельницького підписав Виговський. Цей договір був вимушеним, оскільки диктувався тяжким становищем України після поразок під Берестечком, Ріпками та окупації Києва Радзивіллом. Ось чому його було укладено на значно гірших умовах, ніж свого часу Зборівський мир.

Наступний -- 1652 рік -- приніс Україні сподіваний реванш за поразку під Берестечком -- перемогу під Батогом (2 червня 1652 р.). У цій битві поруч з Хмельницьким брав участь і Виговський. Після перемоги стало реальним завершення справи з династичним шлюбом гетьманича і встановлення українсько-молдавського союзу. Тимоша Хмельницького супроводжував трьохтисячний загін "сватів", на чолі яких стояли Іван Виговський, Тиміш Носач і Павло Тетеря. Форсувавши Прут, загін заночував у Бельцях, а 29 серпня 1652 року в'їхав до Ясс. Як зазначив сучасник, "полковники були на добрих конях, всі в польських шатах". Саме Виговському випало винести основний тягар переговорів і пом'якшити напруженість, яка виникла на початку переговорів. 6 вересня Тиміш Хмельницький і Розанда Лупу вирушили у зворотний шлях. У цей же день Виговський відправив свого листа з повідомленням про шлюб головнокомандуючому трансільванськими військами Я. Кемені, в дусі запланованого Хмельницьким, потужного союзу України з подунайськими князівствами. Того ж року він здійснює ряд енергійних заходів по підготовці союзу з Росією. Ще на початку 1652 року гетьман і генеральний писар у глибокій таємниці відправили до Москви наказного полтавського полковника Івана Іскру. У 1653 році Виговський проводить активне листування з царським урядом, московським патріархом Никоном, приймає посольства Р. М. Стрешньова та М. Бредихіна, А. С. Матвеєва та І. Фоміна, В. В. Бутурліна. Встановлення союзу з Росією було надзвичайно складною справою, яка викликала не лише зовнішньополітичні, а й внутрішні комплікації, що передбачалося певною мірою гетьманом та генеральним писарем. Не випадково, у Миргороді, що стояв значно далі від кордонів з Польщею, ніж Чигирин, почали зводити два будинки для Хмельницького і Виговського, причому будинок для останнього зводився на передмісті. Саме тут після Переяславської ради жили дружина і невістка Богдана Хмельницького (Ганна Золотаренко та Розанда Лупу), а також дружина Виговського (Олена Стеткевич) із своїми сім'ями.

Одночасно з посиленням дипломатичних зв'язків з Росією Хмельницький здійснив чергову спробу розгромити Річ Посполиту з допомогою кримського хана. Наприкінці 1653 року внаслідок рішучих дій української та кримської армій королівське військо на чолі з самим Яном-Казимиміром було оточене під Жванцем. Відрізані від своїх баз карателі все гостріше відчували брак провіанту та фуражу, боєприпасів. У їхньому війську розпочалася пошесть. Але від неминучого розгрому королівську армію врятувала чергова (вже третя) зрада Іслам-Гірея III, який порушив свої союзницькі зобов'язання і розпочав сепаратні переговори з польськими дипломатами під Кам'янцем-Подільським. Українська дипломатія спробувала запобігти цьому. Під Кам'янець-Подільський вирушив Виговський на чолі шеститисячного козацького загону. Поруч з генеральним писарем знаходилися генеральний суддя С. Зарудний, полковники І. Богун (вінницький), Г. Гуляницький (корсунський), Г. Лісницький (миргородський). Деякі інші джерела подають у складі посольства і полтавського полковника М. Пушкаря, а також кропив'янського полковника Ф. Джеджелія. Тривалий час кримська сторона ухилялася від переговорів з участю українських дипломатів, але нарешті останні свого добилися. Тристоронні переговори П. Виговський (Сефер Кази-ага -- коронний канцлер С. Корицинський) мали наслідком відновлення представниками Речі Посполитої Зборівського миру, але надії повстанців на розгром королівської армії і визволення з-під гніту Речі Посполитої всіх українських земель були остаточно розвіяні.

Завершивши переговори, Виговський негайно повернув свій загін назад, оскільки існувала реальна загроза провокаційного нападу. Пізніше під Гусятином шляхи української та кримської армій остаточно розминулися.

Після повернення до Чигирина Богдан Хмельницький та Іван Виговський розпочали вирішальний тур дипломатичних зносин з російським урядом. З Москви в Україну вирушило велике посольство на чолі з боярином В. Бутурліним -- видатним політичним діячем Росії XVII ст. Воно поспішало до Переяслава, де скликалася рада щодо укладення союзу України з Росією. В Переяслав з'їхалося чимало козацької старшини і навіть дружини Хмельницького та Виговського.

10 січня 1654 року Бутурлін прибув до Переяслава, де його зустрічав переяславський полковник Павло Тетеря. Надвечір 16 січня в день Богоявлення приїхав Богдан Хмельницький, а наступного дня -- Іван Виговський. Надвечір 17 січня до будинку, де стояв Бутурлін, прибули Хмельницький, Виговський і Тетеря й розпочали переговори про українсько-російський союз. 18 січня відбулася таємна старшинська рада відносно цього союзу, а після неї скликано велику раду, яка також дала згоду на союз. Бутурлін не був присутнім на цій раді, а відомості про її перебіг занотував у своєму статейному списку зі слів Виговського. Після Переяславської ради Хмельницький, Виговський і Тетеря прибули до Бутурліна й офіційно повідомили його про рішення ради. Російський посол передав тоді гетьману царську грамоту, яку зачитав присутнім Виговський. Тоді ж і виникла криза в переговорах, викликана відмовою Бутурліна вчинити від царського імені взаємну присягу, яка б гарантувала (принаймні формально) збереження, "прав і вольностей" станів України, по суті їхній статус-кво.

Навіть коли Бутурлін був уже в церкві, йому довелося довго чекати результатів чергової старшинської ради. Врешті, до церкви прибули Виговський і Тетеря і поставили знову вимогу присягати від царського імені. Цей тривалий диспут закінчився безрезультатно, і рада продовжилася. Нарешті в церкві з'явилися Хмельницький, Виговський у супроводі полковників. Першими присягнули царю гетьман та генеральний писар, за ними Тетеря, Джеджелій та інші присутні полковники.

Одностороння присяга царю при невизначеності умов договору була серйозним політичним прорахунком Хмельницького та Виговського і мала тяжкі наслідки...

Після присяги в церкві присутньої у Переяславі козацької старшини продовжилися переговори про умови союзу України з Росією (18, 20, 22 січня), їх проводили Виговський, Тетеря, Зарудний, Лісницький та деякі інші полковники. Тоді ж мова знову зайшла про гарантії царем "прав і вольностей", інакше нема чого їхати до Москви і "людем в городех будет в сумненье". Бутурлін ще раз запевнив представників українського уряду в щирості намірів царя. Коли переговори щодо головного питання в загальних рисах завершилися, Виговський не проминув нагоди поклопотатися про підтвердження свого права на володіння рядом маєтностей. Пізніше до Москви вирушив Данило Виговський, котрий привіз царські жалувані грамоти на ряд маєтностей всьому роду Виговських. Зокрема, за генеральним писарем закріплювався Остер, Козелець, Ромни, Трипілля, Стайки і ряд сіл, за Данилом Виговським -- Прилуки і т. д. 23 січня гетьман і писар урочисто провели посольство Бутурліна з Чигирина. Наступний місяць минув у підготовці не лише до війни з Річчю Посполитою, а й спорядження українського посольства до Москви. Це відоме посольство очолювали генеральний суддя С. Зарудний і переяславський полковник П. Тетеря. Дещо пізніше було відправлено ще одне посольство, котре очолював полковник Филон Гаркуша. Є всі підстави вважати, що Виговський взяв активну участь у розробці пакету пропозицій українського уряду щодо союзу з Росією. Переговори представників міщанського й козацького станів відбулися у березні-квітні, а православного духовенства -- у вересні. Договір 1654 року, на основі якого відбулося об'єднання України і Росії у своєрідну конфедерацію, був у цілому рівноправним, взаємовигідним і відкривав (за умови дотримання) важливі перспективи для розвитку обох країн, але водночас був незавершеним4, недосконалим і короткотривалим (остаточно він втратив силу після підписання Юрієм Хмельницьким Переяславського договору 1659 року).

1654 рік проминув під знаком надзвичайно інтенсивних російсько-українських зв'язків, у ході яких поступово викристалізовувалися форми конфедерації.

    Важливий на порядку денному момент: завершувалася підготовка до спільного виступу проти Речі Посполитої. Головну роль відіграли тоді переговори Б. Хмельницького та І. Виговського (з участю Г. Лісницького, Д. Виговського, С. Зарудного та ін.) в Чигирині з російськими послами Полтєвим (4 -- 7 березня 1654 р.), Т. Перфільєвим (15 -- 17 червня), П. Протасьєвим (5 серпня), а в Межирічах під Росавою з Г. Старковим (20 -- 21 червня), а також інтенсивне листування між Чигирином та Москвою. Певне загострення в переговори внесло несподівано швидке укладання реєстру в шістдесят тисяч чоловік. Хмельницький же і Виговський, чудово розуміючи, яке вибухне полум'я при цьому, адже кількість повстанського війська сягала двохсот-трьохсот тисяч, відмовлялися це зробити. Коли ж Зарудний спробував піти на поступки і для початку взят" гроші для реєстровців із царського скарбу, то Лісницький з гнівом заперечив: "Хочете того, щоб нас, полковників козаки повбивали? Ти ж знаєш, які у нас люди свавільні подумають, що ми взяли гроші собі".

У 1654 році український уряд повинен був узяти на себе весь тягар тиску Кримського ханства, котре відверто вороже зустріло звістку про рішення Переяславської ради. До Чигирина прибув ханський посол Алкас Кегіто, який скаржився на те, що козакам "золото й срібло очі засліпили" і вони уклали союз з Росією, погрожував війною і т. д. (19 травня). Хмельницький і Виговський відкинули ультимативні вимоги Криму і в свою чергу запропонували ханству приєднатися до російсько-українського союзу проти Речі Посполитої. За це вони обіцяли стримувати запорожців, допомогти хану в його війні на Північному Кавказі, дозволити ордам кочувати в Південній Україні. Якщо ж Крим відмовиться, сказали Хмельницький і Виговський, то "не будете ходити в добрих сукнях, а будете ходити в кожухах по-старому". Не забули гетьман і генеральний писар нагадати послу про славетного Михайла Дорошенка, який з сорока тисячами козаків "весь Крим виходив і ви нічого не могли йому заподіяти", виразно натякаючи на можливість нового спустошливого походу на Крим. Переговори з Алкасом Кегіто, посольство С. Савича, а потім М. Богаченка та Л. Пухальського до Бахчисараю, хоч і не привернули кримського хана на бік союзників, зате дозволили виграти час. Кампанія 1654 року фактично завершилася Дрижипільською битвою (між Охматовим і Ставищами) 19 -- 22 січня 1655 року. Тут українська армія під командуванням Хмельницького та російська армія під командуванням Бутурліна та Шереметєва взяли гору над об'єднаними військами Речі Посполитої і Кримського ханства. На чолі української армії поруч з Богданом Хмельницьким стояв Іван Виговський. Головні події розгорнулися ж після весняного бездоріжжя. Вирушивши в похід з-під Білої Церкви, українська армія Хмельницького разом з корпусом російської армії Бутурліна підійшла до Кам'янця-Подільського і обложила Львів. 29 вересня 1655 року союзники розгромили війська Речі Посполитої під Городком, що забезпечило визволення Західної України. Облога Львова тривала з 26 вересня по 10 листопада. Хмельницький ухилявся від кровопролитного штурму міста, що завдало б тяжких втрат як його війську, так і українській людності Львова, і вступив з магістратом у переговори. Збереглося чотирнадцять листів гетьмана, дев'ять -- Виговського і три листи генерального обозного Носача, написаних під час облоги Львова, в них, головним чином, ішлося про капітуляцію (пізніше царський уряд дорікав Хмельницькому, що він не штурмував Львів та люблінський замок). Саме тоді в ставці Хмельницького за його особистою участю, а також Івана та Данила Виговських, Зарудного, Лісницького, Тетері, Носача проводилися переговори з представниками львівського магістрату, серед яких був і відомий мемуарист С. Кушевич. Зі слів останнього львівський студент Божецький відзначив у своєму щоденнику важливу роль Виговського-дипломата, вказавши і на деякі риси характеру Виговського. Коли 7 жовтня на відмову послів капітулювати Хмельницький реагував досить спокійно, то Виговський виголосив цілу промову "з великою фурією, щоразу б'ючи рукою по столу, сказавши, зокрема, й таке: "Доки козацька шабля, засягла, там і козацька влада мусить бути". На примирливу відповідь Кушевича він сердито кинув: "Тут не жарити!". Досить активним на переговорах був і Тетеря, який на закид польського посла Я. Хоменецького відповів: