США, Велика Британія та Франція у 1920-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки

КЗ КОР «Переяслав - Хмельницька ЗОШ - інтернат І-ІІІ ступенів»

РЕФЕРАТ На тему:

«США, Велика Британія та Франція у 1920-х роках»

Підготувала Учениця 10 класу

КЗ КОР « Переяслав - Хмельницька ЗОШ -

Інтернат І-ІІІ ступенів » Куцан Іванна

м. Переяслав - Хмельницький 2016

План

Вступ

1. Становище США після Першої світової війни

2. Період «процвітання» («проспериті»)

3. Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів у 1920-х роках у Великій Британії

4. Відбудова Франції. Економічний розвиток країни в 1920-х роках

Висновок

Використана література



Вступ

Перша світова війна надала потужного поштовху економічному розвитку США й посилила їхній політичний вплив у світі. У США не було руйнації виробництва, вступила у війну в квітні 1917 р., людські втрати склали 50 тис. вбитих й близько 250 тис. поранених; еміграція; виступали постачальником військових матеріалів, харчів і сировини країнам, прибуток американських монополій склав 33,6 млрд. доларів. Відбувається модернізація виробництва. На початку 20-х років США забезпечували майже половину світового видобутку кам'яного вугілля, близько 3/5 світового виробництва чавуну та сталі, 2/3 світового видобутку нафти, 85% світового виробництва автомобілів. Нью-Йорк став індустріально-фінансовим центром світу. 20-ті роки були для Сполучених Штатів роками процвітання. На кінець 20-х років США виробляли промислову продукцію, як і весь інший світ.

Велика Британія досягла здійснення своїх інтересів: усунуто конкурента -- Німеччину, отримано частину репарацій, захоплено більшість німецьких колоній, зміцнено позиції в Африці та на Близькому Сході. Однак перемога дісталася дорогою ціною. Її людські втрати становили 743 тис. вбитих й 1693 тис. поранених. Промислове виробництво скоротилося на 20%, видобуток вугілля -- на 21%, суднобудівництво -- на 32%. Велика Британія втратила біля третини національного багатства, близько 40% торговельного флоту. Британська імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглися більшої самостійності. Зростання державного боргу. На політичній арені діяли три найбільші політичні партії: консервативна, ліберальна, лейбористська партія.

Франція найбільше постраждала під час світової війни: 1,4 млн. вбито та 750 тис. поранено, виведено з ладу 6 тис. км залізничних колій, 52 тис. км шосейних доріг, 325 тис. га орної землі стали непридатні для використання, державний борг сягнув 300 млрд. франків. Виникли нові індустріальні райони: Центральний, Південний, Південно-Західний, нові підприємства -- Рено, Сітроен. Повернення Ельзасу та Лотарингії подвоїло потужність металургії. До 1935 р. Франція експлуатувала вугільні запаси Саара. Країна швидко перетворювалася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну. Після війни уряд Ж. Клемансо намагався посилити патріотичні настрої. В 1924-1929 рр. у Франції відбувалася стабілізація: отримання репарацій з Німеччини, використання саарського вугілля та лотарингської руди, наявність дешевої робочої сили в колоніях, прибутки від туризму. Сільське господарство розвивалося досить успішно. За темпами промислового розвитку у роки стабілізації Франція випереджала Німеччину та Велику Британію й поступалася США. У 1930 р. обсяг промислового виробництва на 40% перевищив довоєнний рівень.



1. Становище США після Першої світової війни

США вступили у війну в квітні 1917 р., коли вона вже наближалася до закінчення. У Європі американська армія розпочала військові дії тільки у червні-липні 1918 р. Під час бойових операцій США втратили лише 30 тис. чол. вбитими і близько 200 тис. чол. були поранені. Більшість американського суспільства майже не знали про криваві страхіття світової бійні.

За роки війни американські підприємці одержали прибутки на суму 35 млрд. дол. за рахунок воєнних поставок. Закордонні капіталовкладення збільшилися у 6 разів порівняно з довоєнним часом. Таким чином, США із боржника перетворилась у найбагатшого кредитора. Промисловість Сполучених Штатів у цей час зростала швидкими темпами. Особливо успішно працювала важка індустрія, яка обслуговувала військові потреби. Значно збільшили виробництво автомобільна, гумова, хімічна, сталеливарна та інші галузі промисловості. У 1920 р. на долю США припадайте 85% світового виробництва автомобілів, 67% нафти, понад 60% чорних металів. США виплавляли сталі у 4,5 рази більше, ніж Англія, і в 14 разів більше, ніж Франція. Індустріальний розвиток характеризувався процесом концентрації найважливіших її галузей у руках невеликої кількості монопольних об'єднань. Залізничні компанії утворили 4 великі об'єднання. В морській промисловості панував трест «Анаконда». У 1919 р. найбільші монополії США, що об'єднували 5% підприємств країни, зосереджували до 55% робітників і давали 60% всієї промислової продукції. У 1920 р. робітники і службовці США становили 32,7 млн. чол., з них 17 млн. - емігранти з Італії, Польщі, Західної України, Німеччини, Англії, Ірландії, Скандинавських і Балканських країн. Добробут американської нації створювався важкою працею фермерів, яких у 1920 р. налічувалося майже 8 млн. чол., та зусиллями інших категорій трудящих.

Перша світова війна дала сильний поштовх розвитку США.

Причини:

1. Сполучені Штати не зазнали воєнної розрухи, якої зазнавала впродовж чотирьох років Європа.

2. Людські жертви в ході війни порівняно з іншими країнами невеликі (50 тис. загиблих і близько 250 тис. поранених.

3. США одержали великі прибутки від воєнних поставок. Прибутки монополій протягом 1914-1919 рр. становили 33,6 млрд. доларів.

4. З випуску промислової продукції США випереджали Велику Британію, Францію, Німеччину, Італію, Японію разом узяті.

5. Змінився міжнародний фінансовий статус США. З боржника європейських країн вони перетворилися на найбільшого кредитора. Оскільки кредити надавалися країнам з різних куточків світу, то, відповідно весь світ став зоною «життєвих інтересів» США.

6. Відкрито нові можливості для розвитку виробництва в країні; зменшилось безробіття і зросла заробітна плата.

7. Значно посилився інтелектуальний потенціал країни за рахунок еміграції до США. У 1900 - 1920 рр. до країни прибули 14 млн. осіб із Європи.

В цей період президентом США був Вудро Вільсон - 28-й президент від Демократичної партії (1913-1921 рр.). Уряд Вільсона узяв курс на завоювання світового лідерства.

Однак дипломатична поразка В.Вільсона на Паризькій конференції (Велика Британія та Франція зберегли за собою провідні ролі у світовій політиці, а надто в європейських справах) посилила опозицію й республіканців під прапором ізоляціонізму, і демократів під гаслом невтручання до європейських справ. Перебування демократів при владі на чолі з В.Вільсоном добігало кінця.



2. Період «процвітання» («проспериті»)

Великий попит європейських держав на американські товари і кредити сприяв значному господарському піднесенню країни. Швидкими темпами розвивалося автомобілебудування, літакобудування, радіо і кінопромисловість та інші галузі. Обсяг індустріального виробництва у 1923-1929 рр. зріс на 20%. США випускали промислової продукції більше ніж Німеччина, Франція, Англія, Японія та Італія разом узяті.

Американські підприємці впроваджували у виробництво нову техніку й технологію, раціоналізацію виробничих процесів, широку стандартизацію. Найбільш швидкими темпами ці заходи здійснювались у новітніх галузях. Високого розвитку досягла, наприклад, автомобільна промисловість, яка випускала 4-5 млн. машин на рік. Масове виробництво автомобілів зумовило швидкий ріст мережі шосейних доріг, вплинуло на міське і сільське будівництво.

Форсованими темпами йшла концентрація виробництва й капіталів. До 1929 р. великі монополії об'єднали майже половину промислових підприємств держави, на яких було зайнято 90% усіх робітників. Вони випускали 92% усієї промислової продукції. Сталевий трест Моргана зосередив у своїх руках 40--45% усього виробництва сталі. Компанії «Ford», «General motor» та «Craysler» підпорядкували собі майже всю автомобільну промисловість.

Водночас зріс вивіз капіталів за межі США. Основна маса капіталовкладень здійснювалася у економіку країн Латинської Америки та Європи. В той же час у США було встановлено високі тарифи на ввіз іноземних товарів. У 1921--1929 рр. експорт США переважав імпорт на 7,7 млрд. дол.

Економічне зростання у 20-х роках американці назвали «ерою процвітання». Успіхи в економічному житті базувалися на ефективній організації виробництва та інтенсифікації праці американських робітників. Широко впроваджувалися наукові методи організації виробництва та раціонального використання робочого тижня, тривалість якого становила 50 і більше годин.

У 1923 р. за загадкових обставин помер президент Гардінг. Вищу державну посаду США посів віце-президент Кальвін Кулідж, який продовжував політику свого попередника. На виборах 1924 р. він був обраний президентом на черговий строк (1925-1929). Кулідж заохочував зовнішню торгівлю, надавав пільги корпораціям, що працювали на експорт, сприяв розвитку торгового флоту, проводив політику крайнього протекціонізму. британія війна франція сша

У своїй зовнішній політиці американський уряд намагався розширити ринки збуту товарів та сферу для інвестицій капіталів. Разом з тим розширилася практика надання позик США іншим державам. Тільки в 1926 р. банк Моргана надав уряду Муссоліні позику на суму 142 млн. дол. У 1924-1929 рр. США і Англія (в основному США) виділили Німеччині кредитів на загальну суму майже 21 млрд. марок. Ділові кола США намагалися прибрати до своїх рук німецьку економіку. В цей період «General electric» придбала контрольний пакет акцій німецького електротехнічного концерну «АЕГ», «Standart oil» підписали картельну угоду з «ІГ Фарбеніндустрі», а «General motors» придбав автомобільну фірму «Адам Опель».

Посилилася експансія США на Далекий Схід, головним чином у Китай, по відношенню до якого Сполучені Штати проводили політику «відкритих дверей і рівних можливостей». У Вашингтоні розраховували на те, що економічна перевага дасть змогу американському бізнесу витіснити англо-японських суперників. У квітні 1927 р. США надали допомогу Чан Кайші, внаслідок чого домоглися значних переваг над своїми конкурентами у Китаї. На початку 30-х років, американські капіталовкладення.в Латинській Америці досягли 5,7 млрд. дол. Фінанси більшості латиноамериканських держав потрапили під безпосередній контроль США.

Отож усвідомлення американцями їхньої нової ролі у світі прийшло до них не відразу й до того ж особливої ейфорії не викликало. Перший час вони потерпали від епідемії небезпечної хвороби інфлуенци, яка, докотившись навесні 1918 р. з Європи, зібрала свою страшну данину - померли майже 500 тис. американців. До цього додалася й складна психологічна ситуація в країні, породжена страхом перед небезпекою більшовизації Америки. «Червоний психоз» досяг апогею після того, як поштові службовці виявили майже чотири десятки мін, відправлених під виглядом бандеролей відомим американським політикам.

Та радикалізм не був сприйнятий американцями. Вони прагли стабільності й добробуту. На чергових президентських виборах на початку листопада 1920 р. В. Вілсон закликав націю не відмовлятися від «морального лідерства» у світі, але вона не захотіла заради вільсонівського романтизму пожертвувати перевагами миру й заможного життя. Відтак, на двох поспіль виборах американці проголосували за республіканців: Воррена Гардінґа (1921-1923) та Келвіна Куліджа (1923-1928). Вони обіцяли виборцям повернення до «нормальності», добробут, роботу й автомобіль для кожної сім'ї. Важливу роль у перемозі республіканців відіграли жінки, які, відповідно до прийнятої за рік до того XIX поправки до конституції, уперше пішли до виборчих дільниць.

Президентство В. Гардінґа виявилося короткочасним і невдалим. Сам він був людиною чесною, але не вбачав нічого поганого в тому, що його друзі - партнери по грі в покер і впливові чиновники адміністрації, не гребували дорогими «подарунками». Генеральний прокурор порушив справу проти одного з його близьких друзів, який вкрав величезну суму коштів, виділених для ветеранів війни, що повернулися із Франції. Ряд інших приятелів В. Гардінґа були звинувачені в хабарництві й також постали перед судом. У серпні 1923 р., повертаючись з Аляски, він раптово помер, тим самим уникнувши ганьби імпічменту.

Відповідно до конституції владу перебрав віце-президент К. Кулідж (1924 р. його було переобрано президентом на наступний термін). Тихий і врівноважений пуританин, він сформулював головне гасло консервативної політики республіканців: «Головна справа американців - робити діло». На думку президента, потрібно було сприяти збагаченню мільярдерів, і тоді вони збагатять усіх інших американців.

У промисловості успіхи не забарилися, а сільськогосподарська політика виявилася менш вдалою. Із закінченням війни попит на збіжжя, найперше на пшеницю та кукурудзу, значно скоротився. До того ж у відповідь на прийняті Сполученими Штатами протекціоністські закони європейські країни закрили ринки для продукції американських фермерів. Як наслідок-криза перевиробництва й зубожіння фермерів.

Чимало американців були переконані, що причиною їхніх нестатків, падіння в суспільстві моралі й зростання злочинності був алкоголь. Після сторічних дебатів у 1919 р. в США було прийнято названу «шляхетним експериментом» XVIII поправку до конституції, за якою запроваджувався «сухий закон». Відтепер на усій території країни заборонялося виготовлення та продаж спиртних напоїв, а також знищувалися їхні запаси.

У. Гардінга та К. Куліджа:

o Громадяни самі повинні дбати про власний та своєї сім'ї добробут;

o Надання переваги приватному бізнесу;

o Захист американського товаровиробника шляхом встановлення митних

бар'єрів на шляху імпорту;

o Скорочення податків на великі прибутки;

o Скорочення видатків на соціальні програми (пенсії, допомога безробітним і т.д.);

o Обмеження державного втручання в економіку.

Проте невдовзі виявилося, що виконати закон практично неможливо. Ті з американців, хто вважав XVIII поправку порушенням їхньої особистої свободи - головного завоювання Американської революції, стали пити ще більше, ніж раніше. Пиво, вино і джин у величезних кількостях вироблялися нелегально, а також контрабандним шляхом завозилися з підпільних ґуралень, що знаходилися на території Канади.

У результаті злочинність набула небаченого раніше розмаху. Рекетири і вимагачі взяли виробництво алкогольних напоїв під свій контроль і мали з того величезні прибутки, які відтепер обминали державну скарбницю. Ґанґстери, очолювані добре відомим Аль Капоне, відчували себе повновладними господарями у великих містах, і поліція далеко не завжди могла дати їм раду. Урешті-решт, 1933 р. «сухий закон» було скасовано.

Непокоїли Америку й інші проблеми. Війна одночасно пробудила патріотизм і страх перед комунізмом. Тріумф більшовиків у Росії, вибух бомби у діловому центрі Нью-Йорка Уолл-стріт та інші події зумовили «античервону» паніку. Очікування ліворадикальної революції призвели до несправедливих переслідувань і навіть тюремного ув'язнення представників лівих партій.

Недоброзичливо ставилися деякі американці й до емігрантів, яких з початку століття до 1915 р. прибуло до США понад 13 млн. Вони, погоджуючись на неприйнятну для американців низьку платню за свою роботу, створювали їм конкуренцію в пошуках роботи; об'єднуючись у земляцтва, не піддавалися американізації тощо. У 1924 та 1929 рр. у США було прийнято закони, якими встановлювалися обмеження для прийому емігрантів - не більше 150 тис. на рік.

На цій хвилі активізувався Ку-клукс-клан, і лише на початку 1930 р. ця організація расистів-фанатиків була істотно послаблена владою.

Тим часом в економіці справи складалися якнайкраще. К. Кулідж став символом «нової ери процвітання» («проспериті») Америки: вартість фондового ринку зросла в небачених раніше масштабах, підприємства безперебійно випускали доступні за ціною для більшості американських сімей легкові автомобілі (найпопулярнішою була модель «Форд-Т» вартістю всього лише близько 350 дол.), холодильники, радіоприймачі, технічні новинки домашньої техніки. Нові винаходи створювали враження, що Америку очікує безхмарне й безтурботне заможне майбутнє. І якщо на початку «проспериті» не всі американці вірили в настання «чудового нового світу», то це було лише справою часу.

Наступник К. Куліджа, також республіканець, Герберт Гувер (1929-1933) був сповнений сподівань на продовження «нової ери». Він був людиною досить здібною і наділеною організаторськими талантами. «Ми - в Америці, - виголосив він у 1929 р., - найближчим часом здобудемо цілковиту й остаточну перемогу над бідністю, чого не було в історії жодної іншої країни». Америка вірила своєму президенту й очікувала ще більшого процвітання, яке поспішили назвати «бізнесовою цивілізацією».

Це була дійсно вражаюча картина, адже піднесення охопило не лише всю промисловість, небаченими темпами зріс національний прибуток. Охоплені загальною ейфорією, американці воліли не звертати уваги на деякі насторожуючи явища. Зокрема, перестала давати приріст продукції вугільна промисловість, оскільки широко використовувалися газ та нафта. Серед американок величезної популярності набув одяг з синтетичних волокон, а відтак вироби з вовни та бавовни не знаходили в країні збуту. Залізниці вже не витримували змагання зі зручними автошляхами, літаками та модернізованими пароплавами. Ще гірше ситуація складалася в сільському господарстві.

«Нова ера» спричинила й суттєві зміни в моралі американців, насамперед молоді. По суті, сталася своєрідна інтелектуальна революція, яку називали то «Ревучими двадцятими», то «Добою джазу», то «Ерою надмірності». Студентські розкуті вечірки, захоплення модними танцями, короткочасними романтичними знайомствами - усе це справляло шокуюче враження на американських інтелектуалів - філософів та письменників, пересічних громадян з консервативним світоглядом. Чимало з представників цього «втраченого покоління», як, наприклад, письменник Ернест Гемінґвей, залишали США й перебиралися до Європи, здебільшого до Франції.

Проте усі ці проблеми багатьом здавалися поодинокими хмаринками на в цілому безхмарному небі американського «проспериті».

3. Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів у 1920-х роках у Великій Британії

Для Британської імперії, як і для інших країн-учасниць, Перша світова війна, за перемогу в якій заплатили своїми життями 900 тис. британців, рішуче позначилася на подальшій долі імперії. Унаслідок війни традиційні британські галузі економіки - вуглевидобувна, металургійна, суднобудівна скоротили своє виробництво. Натомість хімічна галузь, автомобіле-, літако- і машинобудування - галузі, що працювали на війну, перебували на піднесенні. Перебудова британської промисловості проходила боляче для країни. До того ж скоротився експорт британських товарів, Англія втратила традиційні ринки збуту товарів, а нових не набула.

Проте довгоочікуваний мир, що настав у 1918 p., був настільки радісною подією, що тимчасово «згладжував» проблеми. Упродовж двох повоєнних років у Британії спостерігався справжній купівельний бум: населення, прагнучи надолужити згаяне за роки війни, скуповувало практично всі товари, що з'являлися на полицях крамниць. Та, як це завжди буває, гроші скоро скінчилися й товари, які вироблялися у дедалі більшій кількості, уже не розкуповувалися. У 1920 р. розпочалася звичайна у такій ситуації криза перевиробництва, що змінилася застоєм.

При цьому соціального вибуху не сталося. Власне, перед країною найменш гостро, порівняно з іншими європейськими державами, постала загроза комуністичної революції. Натомість у суспільстві, де вкоренилися парламентські традиції й законність, загострилася боротьба за соціальну справедливість. Причому обидва табори - працівники і роботодавці, розуміли цю справедливість по-своєму: робітники вимагали від підприємців і держави дотримання їхніх економічних прав, а підприємці - скасування запровадженого у роки війни державного регулювання економіки при збереженні державного субсидіювання.

Чи не головною повоєнною проблемою Британії було ірландське питання - ірландські націоналісти більше не задовольнялися самоврядуванням. На виборах у грудні 1918 р. в Ірландії перемогла націоналістична партія Шін Фейн, а в ірландській столиці Дубліні самопроголошений парламент проголосив Ірландію незалежною республікою.

У 1919 р. в Ірландії розпочалася громадянська війна, в якій провідну роль відігравала Ірландська республіканська армія (ІРА). Проти незалежності виступили уряд Д. Ллойд-Джорджа та шість протестантських графств Ольстера.

1921 р. між ворогуючими сторонами було укладено перемир'я й досягнуто домовленостей, за якими Ірландія отримала статус домініону у складі Британської імперії, а шість протестантських графств Ольстера - право проголосувати за вихід зі складу Ірландської республіки і залишитися частиною Сполученого Королівства.

У Великій Британії діяли три політичні партії:

1. Консервативна партія проповідувала непорушність приватної власності, свободу підприємництва, парламентаризм у поєднанні з монархічними традиціями. Зберігала прихильність до традиційних порядків.

2. Ліберальна партія проповідувала демократичні свободи, оптимальне поєднання інтересів власників і держави. Незважаючи на зусилля лідера Д.Ллойд-Джорджа, ця партія наближалася до свого занепаду.

3. Лейбористська партія заснована 1900 р. (до 1906 р. - Комітет робітничого представництва). До 1918 р. вона не мала програмних документів.

Мета партії: демократизація політичного ладу, розширення соціального законодавства, перевага державної та суспільної власності над особистою, широкі соціальні реформи.

Поворотним пунктом у новітній британській історії стали парламентські вибори, що відбулися у грудні 1918 р.

Лейбористська партія набрала відразу 2,3 млн голосів і отримала 63 місця в парламенті, уперше ставши провідною опозиційною партією. Також ці вибори були першими, в яких взяли участь жінки (ті, яким виповнилося 30 років). Лідер лібералів Д. Ллойд Джордж залишився прем'єр-міністром, але політика його коаліційного уряду надто залежала від консерваторів.

Парламентські уряди лібералів та консерваторів існували в Британії упродовж багатьох століть і здавалося неймовірним, що цьому настане кінець. Почергово то одні, то інші перебували чи біля керма влади, чи у статусі парламентської опозиції.

В 1924 р. було сформовано перший лейбористський уряд. Лейбористи заперечували комунізм російського ґатунку і обстоювали винятково конституційний шлях приходу до влади. Прем'єр-міністр Рамсей Макдональд виявився зовсім не диктатором і, до того ж, послідовним прихильником Ліги Націй.

На виборах у 1929 р. переконливий реванш взяли консерватори. Новий консервативний уряд очолив Стенлі Болдуїн.

Уряд С. Болдуїна прагнув проводити спокійну внутрішню й зовнішню політику, проте саме період прем'єрства С. Болдуїна був неспокійним часом соціальних конфліктів у Британії. Найскладнішою була шахтарська проблема. Для англійців, які непорушно шанують традиції, вугілля було не просто джерелом тепла, воно було невід'ємним атрибутом британського способу життя.

Цілі покоління сформувалися з переконанням, що у світі може трапитись що завгодно, але камін, розпечений англійським вугіллям, повинен завжди палати в оселі. Проте з часом шахти стали збитковими, попит на вугілля скоротився через післявоєнну економічну депресію на континенті та конкуренцію з боку нафти.

Британські тред-юніони (профспілки) вважали, що таке становище склалося тому, що приватні власники не дбають про стан вугільної промисловості, а відтак існує єдиний вихід - шахти потрібно націоналізувати. Власники шахт дотримувалися іншої думки - щоб шахти могли успішно конкурувати з новими джерелами енергії, а шахтарі й далі мали роботу, слід подовжити тривалість робочого дня і скоротити заробітну плату. Про те, що в роки війни власники шахт отримували надприбутки, але на модернізацію шахт виручку не витрачали, вони воліли не згадувати.

Ще 1921 р. уряд повернув шахти власникам, чим накликав на себе гнів шахтарів. Упродовж п'яти років держава витрачала чимало коштів платників податків на субсидії власникам шахт, щоб ті не скорочували кількість робочих місць під приводом збитковості шахт. Наприкінці квітня 1926 р. державні субсидії припинилися і власники почали звільняти шахтарів з роботи. Реакція шахтарів була блискавичною - 3 травня вони розпочали грандіозний страйк, який переріс у загальнобританський і тривав до 12 травня, завдавши найтяжчого у XX ст. удару британській промисловості.

Проте шахти стали яблуком розбрату не лише між шахтарями і власниками шахт, страйк розколов Британію навпіл: по один бік конфлікту стали шахтарі, по інший -- середні та заможні верстви.

Шахтарів підтримав Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), а власників - уряд С. Болдуїна, через що прем'єр опинився віч-на-віч із загрозою загального страйку. Профспілки інших галузей закликали своїх членів припинити роботу на підтримку шахтарів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці.

Дев'ять днів життєдіяльність країни підтримувалася завдяки участі добровольців, які прибирали вулиці, вивозили сміття тощо, проте майже нікому не спадало на думку вдатися до революції і повалити парламент. Англійці віддавали перевагу вирішенню справ у рамках закону, не перетворюючи трудовий конфлікт в особисту ненависть. Відомий навіть випадок, коли між страйкарями і поліцією було організовано футбольний матч. Так само повелися й усі без винятку політичні партії, закликавши до порозуміння, щоб протистояння не переросло у громадянську війну.

11 травня 1926 р. Верховний суд країни визнав страйк незаконним і вже наступного дня керівництво БКТ оголосило про його припинення. Страйк шахтарів, які не підкорилися рішенню Генеральної ради БКТ, тривав до кінця листопада.

Крах загального страйку послабив позиції тред-юніонів і вони не відновили свою могутність аж до закінчення Другої світової війни. Проте він змусив парламент прийняти у 1927 р. важливий закон про трудові конфлікти і профспілки. Цей закон завдав тред-юніонам такого удару, від якого вони не отямилися до закінчення Другої світової війни.

4. Відбудова Франції. Економічний розвиток країни в 1920-х роках

Франція більше, ніж інші великі держави, постраждала під час Першої світової війни. Перемога дісталася країні дорогою ціною: 1,4 млн французів було вбито та 750 тис. поранено. Північні, найбільш промислове розвинені департаменти, де відбувалися військові дії, були зруйновані. Виведено з ладу 6 тис. км залізничних колій, 52 тис. км шосейних доріг. Занепало сільське господарство - 325 тис. га орної землі стали непридатні для використання. Фінанси були підірвані - Франція заборгувала велику суму Великій Британії та США. Водночас війна значно вплинула на економіку Франції. Військове виробництво вимагало розвитку низки галузей промисловості, викликало збільшення загального промислового потенціалу країни. За роки війни виникли нові індустріальні райони: Центральний, Південний, Південно-Західний, нові підприємства - Рено, Сітроен. Створення нових промислових районів та відновлення зруйнованих значно збільшили внутрішній ринок французької промисловості. Зріс попит на обладнання та різноманітні види сировини. Повернення Ельзасу та Лотарингії подвоїло потужність металургії, сприяло швидкому розвиткові хімічної й текстильної промисловості. До 1935 р. Франція експлуатувала вугільні запаси Саара. Країна швидко перетворювалася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну.

Після війни Франція залишилась президентською республікою. В країні діяла конституція 1875 р. Головою держави був президент, що обирався парламентом і був наділений великими повноваженнями. Він призначав главу виконавчої влади - голову Ради міністрів, що відповідав перед законодавчим органом. Вищим законодавчим органом влади були Національні збори (парламент), що складалися з палати депутатів і сенату. Виборче право мали чоловіки, що досягли 21 року. Жінки, військовослужбовці, молодь, сезонні робітники виборчих прав не мали. У Франції склалася багатопартійна система, але найбільш впливовими партіями були республіканська й радикальна.

Після війни уряд Ж. Клемансо намагався посилити патріотичні настрої.
Жорж Клемансо (1841-1929 pp.) - один з провідних державних і політичних діячів Франції. За освітою лікар. Член французької Академії (1918 р.). У період Другої імперії брав участь в радикальному русі. На початку 80-х років Клемансо - лідер радикалів. Запропонував голосний план демократичних реформ. Був запеклим прибічником війни до реваншу з Німеччиною. За темпераментні та різкі виступи в парламенті дістав прізвисько "Тигр". У 1902 та 1909 pp. був обраний до сенату. У 1906-1909 pp. - голова Ради міністрів. З початку війни вимагав продовження її до повного розгрому Німеччини, не рахуючись з жодними жертвами. У листопаді 1917 р. знов стає головою Ради міністрів і водночас військовим міністром, намагається запровадити диктаторський режим у країні. Бувши головою Паризької мирної конференції 1919-1920 pp., главою французької делегації на ній, був одним з творців Версальського договору 1919 р. Домагався гегемонії Франції в Європі. Зазнавши поразки на президентських виборах 1920 p., відійшов від активного політичного життя. З цією метою було влаштовано офіційні святкування з приводу повернення Ельзасу та Лотарингії, організовано у Парижі парад Перемоги. День перемир'я з Німеччиною - 11 листопада - оголошено національним святом. Під Тріумфальну арку на Єлисейських полях перенесли останки невідомого солдата, доставлені з поля битви під Верденом, і запалили над ними вічний вогонь. Інвалідам війни та колишнім фронтовикам покращили умови життя: їм встановили особисті пенсії, сплата яких мала здійснюватись за рахунок репарацій з Німеччини. Маршал Фош удостоївся честі бути похованим поряд з усипальницею Наполеона Бонапарта в соборі Інвалідів.

У листопаді 1919 р. у Франції відбулися перші після війни парламентські вибори. Напередодні виборів партії патріотичного напряму об'єдналися у виборчу коаліцію - Національний блок. До нього пристала й частина радикалів. Виборча програма Національного блоку повинна була забезпечити в країні "соціальний та релігійний мир". У програмі йшлося про захист республіканського ладу, про необхідність відновлення економіки, турботу про ветеранів війни, ретельне дотримання Версальського договору.

Внаслідок виборів перемогу одержав Національний блок, діставши понад 2/3 місць в палаті депутатів. Прем'єр-міністром став Мільєран, котрий на час виборів вважався безпартійним, але відкрито підтримував республіканців. Незважаючи на економічну кризу 1918 - 1921 pp. і складне повоєнне становище, Франція загоювала рани війни.

В 1924-1929 pp. у Франції, як і в інших західних країнах, відбулася стабілізація й розвиток економіки на основі зростаючої політичної стабільності французького суспільства, відновлення демократії. Високі темпи промислового розвитку Франції в ті роки пояснюються отриманням репарацій з Німеччини (9 млн. марок золотом), використанням саарського вугілля та лотарингської руди, наявністю дешевої робочої сили в колоніях. Крім того, у міжвоєнний період Франція перетворилася на своєрідну Мекку для іноземного туризму, зокрема із США, що сприяло розвиткові сфери обслуговування.

Сільське господарство теж розвивалося досить успішно. В 1931 р. міського населення вперше виявилося більше, ніж сільського, хоча частка останнього складала 49,2%, тобто його було значно більше, ніж в інших розвинених країнах. Незважаючи на появу та розвиток великих підприємств, понад 40% французьких робітників працювали на дрібних підприємствах. 25% торговельних закладів і 53% сільських господарств не застосовували найманої праці. Франція залишалася державою рантьє. У 1929 р. прибутки від цінних паперів майже утричі перевищували прибуток від промисловості. За темпами промислового розвитку у роки стабілізації Франція випереджала Німеччину та Велику Британію й поступалася тільки США. Максимального у міжвоєнний час обсягу промислового виробництва було досягнуто 1930 р. - він на 40% перевищив довоєнний рівень.

Короткий період відносної економічної стабільності та добробуту змінився наприкінці 1930 р. глибокою кризою, що настала пізніше, ніж в інших країнах. Це пояснюється відновленням зруйнованих під час війни районів, отриманням німецьких репарацій, будівництвом військових укріплень ("лінії Мажіно"). Спад промислового виробництва і зовнішньої торгівлі був не таким глибоким, як у СІЛА або Німеччині, але тривалішим, ніж в інших країнах Заходу.

У розвитку кризи у Франції можна помітити два кульмінаційні пункти - 1932 р. і 1935 р. У 1932 р. обсяг промислового виробництва скоротився на 44% порівняно з найвищим рівнем 1930 р. 1935 р. промислове виробництво на 46% відставало від рівня 1930 р. Імпорт і експорт скоротилися на 65% від рівня 1930 р. Фактично половина робітничого класу потерпала від повного або часткового безробіття.

Криза дуже згубно позначилася на стані сільськогосподарського виробництва. Ціни на сільгосппродукти зменшились удвічі. Утворилися "ножиці" цін. Сільськогосподарське виробництво стало збитковим. Розорення загрожувало передусім дрібним фермерам. Швидкими темпами відбувалося розорення дрібних торговців, ремісників, власників невеликих підприємств. Злидні чекали на багатьох пенсіонерів, колишніх фронтовиків, частину інтелігенції, що втратили звичні умови існування. У дещо кращому становищі опинилися робітники державних підприємств, що отримували дотації від держави.

Економічна криза відбилася на політичній стабільності суспільства. Більшість представників великого капіталу вбачали вихід з кризи в сильній владі та державному регулюванні економіки. Вони вважали за необхідне створити органи державного економічного контролю і планування. Соціалісти вважали за необхідне націоналізувати банки і поставити їх під державний контроль, створити органи управління і регулювання, фіксувати ціни і рівень зарплати, скоротити робочий день та надати робітникам відпустки. Фашистські організації, що діяли у Франції, закликали до абсолютної централізації влади та економіки й запровадження диктаторських засобів управління.

На виборах 1932 p., коли невдоволення політикою правих кабінетів досягло апогею, перемогу здобув блок соціалістів та радикалів. Проте і в 1932-1934 pp. тривала часта зміна кабінетів нового блоку. За цей час при владі побувало 5 урядів лівих партій, що підкреслювало нестабільність обстановки в країні.

У другій половині 30-х років у Франції, як і в Іспанії, виникло нове політичне явище: до влади прийшов уряд Народного фронту, що представляв ліві політичні партії. В країні реально наростала загроза фашизму - наслідок криз, нестабільності, неспроможності республіканців, радикалів, представників інших кабінетів кардинально вирішити проблеми, що постали перед країною. Французькі фашистські організації не були класичними партіями, а являли собою воєнізовані ліги.

Найбільші фашистські ліги - "Бойові хрести" полковника де ля Рока (350 тис. членів), "Французька дія" (60 тис. членів) та їхні юнацькі та спортивні філії - володіли великою кількістю зброї (аж до літаків) і не мали потреби у грошах. Вони отримували субсидії навіть зі спеціальних урядових фондів, а багато міністрів або таємно належали до фашистських організацій, або були тісно з ними пов'язані. 1934 p., користуючись підтримкою уряду Де-ладьє, французькі фашисти зробили спробу державного перевороту.

Фашистський путч буквально сколихнув Францію. Почалися масові антифашистські демонстрації, організовані комуністами та соціалістами. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів розпочався політичний страйк з вимогою заборони фашистських організацій, до якого приєднались і комуністи. Влітку того ж року вони підписали пакт про єдність дій, 1935 р. до них приєдналася частина радикалів. Г4 липня 1935 p., у день, коли була здобута Бастилія, було проведено спільну демонстрацію, її очолили Леон Блюм, Моріз Торез і Едуар Де-ладьє - лідери соціалістів, комуністів і радикалів. 1936 р. ці партії розробили спільну програму й, одержавши на виборах 330 з 612 місць у Палаті депутатів парламенту, дістали право формувати уряд Франції - уряд Народного фронту.

На шляху до цієї єдності було багато труднощів, серед них найголовніша - традиційно ворожі стосунки між соціалістами та комуністами. Соціалісти відкрито відкидали курс на революцію й рішуче виступали проти диктатури пролетаріату. Проте прихід фашистів до влади в Німеччині, розгром там як комуністів, так і соціал-демократів, наочно довели згубність подальшої конфронтації. Все це зробило можливим прихід до влади 1936 р. уряду Народного фронту на чолі з соціалістом Леоном Блюмом. Комуністи до уряду не ввійшли, однак оголосили про його підтримку в парламенті. Прихід до влади уряду Народного фронту позначився хвилею страйків. Робітники вимагали підвищення зарплати, надання оплачуваних відпусток та визнання профспілок. Новий уряд був змушений розпочати свою діяльність залагоджуванням найбільшого в історії Франції трудового конфлікту.

У резиденції прем'єр-міністра Франції - Матіньйонському палаці - було досягнуто угоди між Загальною конфедерацією праці та Загальною конфедерацією підприємців. За цією угодою страйк припинявся, заробітна плата підвищувалася, підприємці зобов'язувалися укласти колективний договір з профспілками.

Влітку 1936 р. французький парламент прийняв 133 закони, великою мірою реалізувавши програму Народного фронту. Було заборонено фашистські ліги, прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, про щорічну двотижневу оплачувану відпустку, збільшено пенсії й допомогу безробітним, підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, встановлено контроль над французьким банком і залізницями. Однак всередині Народного фронту зріла незгода. Комуністи і частина соціалістів вимагали повної заборони фашистських організацій, хоч це були ліги, хоч партії. Л. Блюм не вважав за можливе порушувати конституцію, у якій партіям надавались однакові права.

Тим часом економічне становище країни погіршувалося. Побоюючись збільшення податків, капіталісти почали переказувати кошти за кордон. Зростання прибутків призвело до інфляції, почався "товарний голод". Економіка так і не вийшла на докризовий рівень, що серйозно загострило суперечності всередині Народного фронту, спричинило масову зневіру. Криза Народного фронту стала очевидною. У червні 1937 р. Л. Блюм пішов у відставку, а наступного року Народний фронт припинив своє існування.

Діяльність Народного фронту передусім була спрямована проти фашизму і загрози його приходу до влади. Ці завдання були виконані, хоча фашизм не було викорінено. Соціально-економічна політика Народного фронту була досить результативною та послідовною. На довгі роки вона залишалася своєрідним еталоном вирішення численних проблем, що виникають у країні.



Висновок

У висновку я б хотіла узагальнити становище США, Великої Британії та Франції. Загалом країни пережили час піднесення, як «проспериті» у США. Сільське господарство найкраще розвивалося у Франції у зв'язку з тим, що намагалася найкраще піднести свою країну, тому що вона найбільше постраждала після Першої світової війни. Велика кількість людей було втрачено за часи воєнних дій і ще більше поранених. Великі залізничні колії було виведено з ладу. Виникнення нових індустріальних районів, нових підприємств і повернення Ельзасу та Лотарингії подвоїло потужність металургії. Пізніше у Франції відбулася стабілізація: отримання репарацій з Німеччини, використання саарського вугілля та лотарингської руди, наявність дешевої робочої сили в колоніях, прибутки від туризму. У роки стабілізації Франція за темпами промислового розвитку випереджала Німеччину та Велику Британію, але поступилася США. Потім обсяг промислового виробництва на 40% перевищив довоєнний рівень.

Велика Британія ж позбулася свого найголовнішого ворога і агресора усього ходу війни - Німеччини. Також вона отримала частину репарацій і захопила більшість німецьких колоній. Пізніше було зміцнено позиції в Африці та на Близькому Сході. Та все ж таки перемога досталася високою ціною: великі втрати людей (до 750 тис. вбитих та 1700 тис. поранених), промислове виробництво скоротилося на 20%, а видобуток вугілля - на 21%, суднобудівництво - на 32%. Велика Британія втратила багато національного багатства і торговельного флоту. Відбулося зростання державного боргу. Загалом Британія після воєнних часів була у не найкращому становищі. Їй важко було відновити ту ідилію, що була у Франції.

У США ж Перша світова війна надала потужного поштовху економічного розвитку країни та посилила їхній політичний вплив у світі. Втрата людей була не значно. Лише 50 тис. вбитих і близько 250 тис. поранених. У США не було руйнації виробництва і тому вони виступали постачальником військових матеріалів, харчів і сировини країнам, що потерпали від наслідків війни. Відбувається модернізація виробництва. Після цього Нью-Йорк стає індустріально-фінансовим центром світу. 20-і роки для США стали роками процвітання (іншими словами, як зазначено в історії - час «проспериті»). На кінець 20-х років Штати виробляли промислову продукцію, як і весь інший світ.



Використана література

1. Антясов М. В.Панамериканизм: ідеологія і прозорого політика. Москва, Думка, 1981.

2. Графский У.Г. «Всезагальна історія держави: Підручник для вузів» - 2-ге вид., перераб. ідоп. М.: Норма, 2007.

3. Історія держави й права розвинених країн. Частина 2. Підручник для вузів. 2-ге вид., стер. Підобщ. ред. проф. Крашенинниковой Н.А і проф. Жидкова Про. А. М.: Видавництво НОРМА, 2001.

4. Країни Карибського басейну: тенденції економічного соціально-політичного розвитку. М., Наука, 1985.

5. Латинська Америка у відносинах. ХХ століття.т.1,2. під ред. А.Н.Глинкина,Б.М. Мартинова,А.И.Сизоненко та інших. М., Наука, 1988.

6. Новітня історія країн Латинська Америка.Учеб. посібник.Строганов А. І. М.:Висш. шк., 1995.

7. П.Б.Полянський. Всесвітня історія 10 кл. 1914-1939. Підручник. Київ «Генеза» 2003. стор. 55-75.

8. П.Полянський. Всесвітня історія 10 клас. Київ «Генеза» 2010 р. стор. 173-190.

9. Проблеми Латинська Америка і міжнародний право. - М., РАН, 1995., кн. 1,2.

10. Світова історія: Підручник для вузів/ Під ред. ->Г.Б. Поляка, О.Н. Маркової. - М.: Культура і спорт,ЮНИТИ, 2000.

11. Селіванов В.А. Військова політика США у країнах Латинська Америка. М., 1970.

12. Соколов О.К.,Тяжельникова В.С. Курс радянської історії, 1941-1999. - М.:Висш. шк., 1999.

13. Т.В. Ладиченко. Всесвітня історія 10 клас. Підручник. К., «Видавництво А.С.К.» 2003 р. стор. 65 - 88.

Размещено на Allbest.ru

...