"Братська" реформа в Київській єпархії 1914 року - завершення розвитку православних братств Російської імперії

Размещено на http: //www. allbest. ru/

"Братська" реформа в Київській єпархії 1914 року - завершення розвитку православних братств Російської імперії

Максим Казаков

Анотація

У статті аналізується утворене на початку 1914 р. Київське єпархіальне братство. Реорганізація братств Південно-Західного краю стала регіональною парафіяльною реформою. Братства втратили характер добровільних об'єднань і фактично перетворилися на місцеві органи влади. Ця реформа розглядається як закономірний результат розвитку модерного братського руху в Російській імперії. Подано типологізацію православних братств 1860-х рр. - початку ХХ ст.

Ключові слова: братства, Київська єпархія, Південно-Західний край, генерал-губернатор, парафіяльна реформа, Перша російська революція, реакція.

Аннотация

В статье анализируется созданное в начале 1914 г. Киевское епархиальное братство. Реорганизация братств Юго-Западного края стала региональной приходской реформой. Братства утратили характер добровольных объединений и фактически превратились в местные органы власти. Эта реформа рассматривается как закономерный результат развития модерного братского движения в Российской империи. Приведена типологизация православных братств 1860-х гг. - начала ХХ ст.

Ключевые слова: братства, Киевская епархия, Юго-Западный край, генерал-губернатор, приходская реформа, Первая русская революция, реакция.

Annotation

Created in early 1914 Kyiv diocesan confraternity is analyzed. This reorganization of confraternities of the southwestern lands became a regional parish reform. Confraternities lost the voluntary nature and actually turned into local authorities. The reform is regarded as a logical result of modern confraternities' development in the Russian empire. The typology of orthodox confraternities (1860s - early 20th cent.) is given in the article.

Keywords: confraternities, Kyiv diocese, Southwestern Krai, Governor-General, parish reform, The Revolution of 1905, reaction.

У липні 1861 р. «Київські єпархіальні відомості», нарікаючи на повільні темпи відкриття церковних шкіл у Києві та занепад моралі, висловили побажання знову створити братства, які, мовляв, ще донедавна існували в сільських парафіях1. У листопаді петербурзький священик Олександр Гумілевський запропонував зі сторінок свого журналу «Дух християнина» відродити задля підтримки народної освіти давні братства2, про які він міг багато почути від свого співредактора, о. Іоанна Фльорова, автора першої монографії про братства XVI-XVIII ст. (1857)3, та приступив до організації власного братства. У лютому 1862 р. на робочому столі імператора Олександра ІІ лежала записка Помпея Батюшкова, високопосадовця Міністерства внутрішніх справ, який раніше працював помічником попечителя Віленського учбового округу. У записці братства, «вроджені стихії» православного населення Західного краю, змальовувалися панацеєю для імперської влади та церкви в проблемному регіоні4. Того ж року, на Великій піст історик білоруського походження Микола Коялович, після подорожі Білоруссю та Литвою, під час якої було зафіксовано існування великої кількості братств5, прочитав у столиці, на квартирі свого доброго знайомого П. Батюшкова, «Лекции о западнорусских православных братства», які мали значний резонанс та восени були надруковані в популярній слов'янофільській газеті «День»6. Протягом 1862 р. в «Київських єпархіальних відомостях» з'явилися публікації про братства, які, виявилося, досі існували в єпархії. Київське духовенство робить перші заходи для утворення нових братств7.

Так були «відкриті» православні братства. Це відкриття мало подвійний сенс: став відомим сам факт існування в білоруських та українських губерніях функціонуючих православних братств та їх численних уламків, звичаїв і термінів релігійно-суспільного життя; виникла ідея про «відродження братств» - підтримку існуючих братств та, передусім, створення нових, пристосованих до сучасних умов. Коли відкриття робиться паралельно різними дослідниками в різних місцях (як, наприклад, радіо Герца-Тесли-Попова-Марконі), то воно є на часі і для науки, і для суспільства. Відповідно відкриття братств було результатом поглиблення етнографічних досліджень, а ідея братств знайшла відгук у реформованій Російській імперії.

У 1864 р. уряд легалізував відкриття братств - було прийнято закон «Основні правила про заснування православних братств». Почався новий етап багатовікової історії. На цьому етапі під спільною поверхнею формального визначення братства як союзу мирян насправді пливли, не зливаючись, дві різнорідних течії: братства, які безперервно існували принаймні з XVIII ст. (назвемо їх традиційними), і братства, які створювалися з початку 1860-х рр. (назвемо їх модерними). Традиційні братства не були схожими на модерні, не мали тенденцій змінюватися в їх бік, взагалі залишалися на узбіччі офіційного братського руху. Модерні братства, попри початкові заяви про орієнтацію на традиційні, створювалися як організації іншого типу та мало що успадкували від своїх формальних попередників, навіть у термінології. Братства проміжного типу, які відкривалися за настановою єпархіальної влади ініціативними священиками в сільських парафіях, де ще жевріла традиція, були рідкістю і не мали впливу на братський рух в цілому.

Традиційні братства існували в селах і містечках, складалися з селян і в меншій мірі міщан, керувалися звичаями релігійного та суспільного життя. їхній розвиток після 1862 р. був продовженням еволюції, що її можна прослідкувати принаймні з XVI ст. Модерні братства створювалися духовенством і воцерковленою інтелігенцією для поширення на інші соціальні групи (в першу чергу нижчі, та водночас братства розглядалися як засіб залучення дворянства до церковної справи). Осердям модерного братського руху були великі міські братства, та існували модерні братства і в невеликих містах, містечках, селах. Ці братства використовували традицію по суті лише для своєї популяризації і легітимізації. їхній розвиток у 1862-1917 рр. йшов цілком відрубним від попередньої історії братств шляхом, це був розвиток громадських організацій при державній церкві, при чому в державі, яка ступила на шлях модернізації, але постійно сумнівалася в правильності цього шляху і періодично починала рухатися в зворотному напрямку. У цій статті ми спробуємо реконструювати і проаналізувати розвиток модерних братств Київської єпархії в його фінальній стадії, коли стало ясно, які саме тенденції взяли гору.

Якщо розвиток традиційних братств безпосередньо визначався соціально-економічною ситуацією на селі та в містечках, то на розвиток модерних соціально-економічні фактори впливали опосередковано через державну і церковну політику відносно братств та ставлення до них суспільства. Модерний братський рух протягом 1862-1917 рр. переживав підйоми та занепади. Ентузіазм, викликаний відкриттям братств на початку 1860-х рр., тривав недовго, не на користь руху пішли урядове визнання братств 1864 р. та одночасна парафіяльна реформа, в якій місце низової релігійно-суспільної організації, яке багато хто бачив за братствами, зайняло ноу-хау реформаторів - церковнопарафіяльні попечительства8. З середини десятиліття почався, а з кінця - вже став певно помітним регрес: відкривається менше нових братств9, закриваються вже відкриті, згасає суспільний інтерес, зменшуються пожертви. З приходом на посаду обер-прокурора Костянтина Побєдоносцева (1880) та початком контр- реформістського царювання Олександра ІІІ (1881) братський рух пожвавився. Ультраконсерватор Побєдоносцев протегував окремі братства10, але не міг і не хотів радикально реформувати парафіяльне життя, що єдине могло надати братствам нового сенсу та імпульсу.

Про нову реформу парафії почали багато писати і говорити наприкінці XIX ст. «У рамках дискусії сформувалося два основних напрями. Один можна умовно назвати «громадівським», а другий «охоронним»11. Реформована парафія мала стати дрібною земською одиницею, що її не було створено за Олександра ІІ. Адепти першого напряму бачили її безстановим демократичним органом місцевого самоврядування, другий напрям хотів створити загально-становий орган адміністративної влади, в якому б вищі соціальні групи «опікувалися» нижчими (читай: тримали під контролем)12. Революція 1905-1907 рр. перенесла питання братств з дискусії публіцистів до порядку денного, який недовго мав реформістський та ліберальний характер. Перемога реакції змінила акценти, зміцнівши праві кола, для яких братства виглядали гарним знаряддям звершення реакційною політики більш відповідними сучасності «демократичними» (точніше, масовими) засобами. До братського руху йдуть чорносотенці, правішають самі активісти модерних братств. Третьочервнева монархія стає часом піднесення братського руху, особливо в Західному краї, де братства включалися в змагання за душі народних мас, що прокидалися від традиційної апатії та пасивності, взаємовиключних національних проектів.

У серпні 1908 р. в Мінську пройшов перший з'їзд «западнорусских» православних братств, в якому взяли участь представники великих міських братств краю. Мабуть головним його результатом було налагодження зв'язків з центральною владою: з'їзд звернувся до Синоду з клопотанням про фінансування видавничої та просвітницької діяльності братств13. Якщо раніше Синод звертав увагу лише на окремі братства, які отримували від нього щорічні дотації, то тепер зацікавився перспективами братського руху як чогось цілісного. Та бюрократична машина працювала з прикметною повільністю: лише в жовтні 1909 р. Господарче управління Синоду почало робити якість рухи у відповідь на прохання Мінського з'їзду, а саме: розіслало єпархіями розпорядження зібрати інформацію про існуючі братства.

Зроблено це було, коли вже встиг пройти ІІ з'їзд західно-руських братств (Вільно, вересень 1909 р.). Організаційна секція з'їзду випрацювала план структурованої мережі, яка мала б охопити весь Західний край: нижня ланка - парафіяльні братства в кожній парафії, проміжна ланка - повітові братства, вища - єпархіальне братство, в якому представники парафіяльних братства збираються для вирішення важливих питань. Єпархіальні братства, в свою чергу, були б об'єднані в «загальний союз братств Західного краю»14. Ця схема не мала в собі нічого принципово нового, розвиваючи існуючі в єпархіях відносини. Парафіяльні братства вже були базовою формою братського руху. Прив'язка братства до парафії була логічною та історичною (хоча в історії братств цей зв'язок не був настільки прямолінійними: цехові братства існували окремо від церкви, могли включати кілька парафій), ще й постійно підкреслювалася Київською духовною консисторією при редагуванні статутів новоутворених братств15: консисторія воліла утримувати братства в визначених рамках, не давати їх діяльності занадто розтікатися вшир чи вглиб. Щоправда, поширеність парафіяльних братств залишала бажати кращого: у 1379 парафіях Київської єпархії16 за звітами благочинних, зібраними консисторією на запит Господарчого управління в листопаді 1909 р., було 32 парафіяльних братства17. Повітові братства, які мали координувати діяльність парафіяльних, замінили б у цій ролі благочинних. Братства вже існували практично в усіх губернських містах імперії; хоча законодавство та канонічне право нічого не говорили про особливу роль таких братств, вони вже в силу свого положення ставали лідерами руху в єпархіях. В окремих єпархіях губернські братства, якщо цього хотіли архієреї, ставали загально-єпархіальними: за назвою (наприклад, Чернігівське єпархіальне братство св. кн. Михайла), структурою (відділення центрального братства в різних парафіях єпархії) та/або діяльністю (Віленське братство завідувало церковними школами своєї губернії18).

Київське Свято-Володимирське братство певною мірою було підготовлено до такої ролі. На третю річницю заснування братства, в липні 1867, митр. Арсеній (Москвін) делегував йому «спостереження за діями всіх, що містяться в Київській єпархії, церковних попечительств»19. Враховуючи подібність попечительств і модерних братств, можна сказати, що в Київській єпархії було утворене щось у теорії схоже на загально-єпархіальну структуру. Практика була скромнішою: самі попечительства виявилися не надто популярним та вдалим нововведенням20, а нова функція Свято-Володимирських братчиків виразилася в зачитуванні звітів попечительств, які так-сяк присилалися з парафій, на засіданнях ради братства, надсиланні у відповідь рекомендацій та публікаціях у «Єпархіальних відомостях»21. У цьому контексті треба згадати також про статут 1891 р. Він був набагато консервативнішим першого статуту (1864 р.), цілком в дусі епохи «совиних крил» Побєдоносцева. З'явилися члени братства ex officio: київський митрополит - попечитель братства, київські генерал-губернатор та губернатор - покровителі. Запрошувалися стати покровителями братства й інші високі чини. Скасовано вибори голови братства, який тепер призначався митрополитом, ще й з числа вікарних єпископів. Інших членів ради братства продовжували обирати, але не щорічно, а раз на 3 роки22. Новий статут зафіксував перетворення Свято-Володимирського братства з громадської організації воцерковленої інтелігенції та дворянства і лише в другу чергу духовенства, організації цілком лояльної та близької до духовної влади, але самостійної, плюралістичної, де проходили справжні вибори23, на офіціозне об'єднання високопосадовців та консервативних православних активістів, кероване вищим духовенством.

Новим елементом у схемі, створеній на Віленському з'їзді, був надєпархіальний союз братств Західного краю. І це був найменш придатний до втілення в життя елемент. На питання Синоду про можливість створення чогось подібного від імені київського духовенства відповів єпархіальний місіонер С. Потєхін: глибша, ніж взаємні вітання, участь в урочистих заходах, обмін інформацією, організація місіонерських курсів, інтеграція братств регіону поки що неможлива. Дійсно, створити спільну структуру для братств різних губерній, відповідно підлеглих різній світській та духовній владі, з різними регіональними проблемами та профільними напрямами діяльності (так, для православних братств Білорусі була актуальною боротьба проти римо-католицького прозелітизму, для братств Київської губернії - з поширенням штундизму), на практиці було складно. Центральна влада не була настільки зацікавлена цим проектом, щоб насаджувати його з Санкт-Петербургу. Був ще один актор, який міг підштовхнути братський рух на новий організаційний рівень - місцева влада.

У вересні 1913 р. в Києві пройшов з'їзд благочинних, який обговорював винесену митр. Флавіаном (Городецьким) проблему «темних сторін у житті села» - стан народної освіти, соціально-економічну ситуацію на селі, «моральний занепад». Після селянських заворушень 1902 р. та революції 1905 р., в якій Київська губернія стала одним з лідерів за кількістю погромлених поміщицьких садиб24, занепокоєння духовенства було дуже природним. «Наше село переживає кризу», - констатували «Єпархіальні відомості», але зі стриманим оптимізмом продовжували: «уряд, спираючись на кращі інтелігентні сили народу, має негайно подумати про село і прийти до нього на допомогу з певною творчою роботою». Пропонувалося багато чого, в тому числі посилення участі православного духовенства в кооперативному русі. Наприкінці з'їзду мова зайшла про квінтесенцію висунутої антикризової програми - «згуртовану, компактну організацію, здатну регулювати найважливіші прояви життя селянства яка зможе зупинити торжествуючий розвиток хуліганства, яка спрямує сільську школу на шлях істинної просвіти молодих поколінь у дусі православно-руських засад та в повазі до селянської праці». Спочатку ця «народно-суспільна організація» замислювалася в геть новому вигляді «сільських попечительських рад». Та сама вже назва сумно звучала продовженням низки малоефективних організацій, покликаних «повернути парафію до життя» - церковнопарафіяльні попечительства, церковнопарафіяльні збори та ради. Провал останніх був зовсім свіжим у пам'яті - їх створювали з кінця 1905 р. Тому «визнано було більш доцільним звернутися до випробуваного вже та перевіреного на віковому історичному досвіді органу в вигляді парафіяльних братств». Насправді ж, зіграла роль не практика модерних братств, а на благочинних, як і на багатьох інших, хто був занепокоєний сучасним і майбутнім православної церкви та православної держави, магічно діяла комбінація наявності у братств славетної історії, яка досі деінде продовжувалася в вигляді народної традиції, та відсутності досі спроб масового запровадження братств адміністративним шляхом, які б встигли їх дискредитувати. Рішенням з'їзду стало «заснувати в Києві загально-єпархіальне Св.-Володимирське Братство, яке гілками своїми, у вигляді повітових і парафіяльних братств, повинно покрити всю Київську єпархію»25.

Сама постановка питання про створення чи то попечительських рад, чи то братств, які мали з'явитися в кожній парафії «в законодавчому порядку», вимагала погодження з світською владою. Ймовірно, що митр. Флавіан заздалегідь заручився підтримкою генерал-губернатора Федора Трепова. Цей державний діяч, син і повний тезка одіознішого з російських генерал-губернаторів, з замаху на якого Віри Засулич розпочався народовольський терор, мав стандартні для свого походження та посади імперсько-націоналістичні праві погляди, але відрізнявся певною схильністю до компромісів і «м'якості» Realpolitik. Завдяки цьому цей борець з вшануванням пам'яті Тараса Шевченка (1914 р.)26 в українському grand narrative залишився третьорядним нейтрально-позитивним (на фоні Георгія Бобринського) персонажем, вже в ролі Галицько-Буковинського генерал-губернатора (1916-1917).

Ф. Трепов схвалив проект парафіяльної реформи і рішуче почав втілювати її в життя. Вдячне духовенство постійно підкреслювало роль Трепова в «братській реформі», навіть віддавало йому пріоритет у цій справі27. Активна особиста участь генерал-губернатора ясно вказувала на важливість цієї справи для його адміністрації. Трепов створив та очолив комісію, яка кардинально переробила статут Свято-Володимирського братства. Київський митрополит затвердив його 7 січня 1914 р. Аналогічні статути були прийняті у Волинські та Подільській єпархіях відповідно 13 та 17 січня. Правобережні єпархії тягнулися за Київською і в 1860-х рр., частково переймаючи її передовий досвід відродження братств, частково підганяючись перетворенням братств на справу, визнану та в деякій мірі підтримувану урядом28. Тепер задумана в Києві реформа волею начальника краю поширилася на ці єпархії. Надєпархіальний союз братств, про яке говорили на Віленському з'їзді, формально не створили, тому що в цьому не було потреби: фактично правобережні єпархіальні братства і так були об'єднані під егідою генерал-губернатора.

Співголовами єпархіального братства відтепер були митрополит і генерал-губернатор, попечителем - київський губернатор, головою ради братства залишився вікарний єпископ Чигиринський Никодим (Кротков). Членами ради стали (перелічуємо лише посади, щоб не переобтяжувати текст іменами, хоча деякі з них доволі відомі): голова судової палати, інспектор духовної академії, професор університету, губернський предводитель дворянства, управляючий канцелярією генерал-губернатора, попечитель учбового округу, секретар консисторії, управляючий акцизними зборами, директор гімназії, командир армійського корпусу, начальник управління державних майн, єпархіальний інспектор церковних шкіл, повітовий предводитель дворянства, київський міський голова, голова губернської земської управи. Керівниками повітових відділень братства ex officio ставали настоятель міського собору (голова), повітовий предводитель дворянства (почесний попечитель), голова з'їзду мирових посередників. Членами ради обиралися (фактично ставали ті з них, хто на це погодився) представники місцевої влади, міського самоврядування (але не від нещодавно створених земств), учбових закладів і командири місцевих гарнізонів. До парафіяльних відділів входив місцевий причт, мирові посередник і суддя, церковний і сільський старости, старшина, вчителі церковних і міністерських (але знов-таки не земських) шкіл. Рада могла кооптувати 3-4 «корисні» особи «християнського (sic!) віросповідання».

Статут визначав діяльність єпархіального братства:

1. будівництво та ремонт храмів, забезпечення церковним начинням бідних парафій, благоустрій кладовищ, покращення церковного співу; протистояння інославному та особливо сектантському прозелітизму; поширення православної моралі та боротьба з пияцтвом, хуліганством та іншими пороками;

2. відкриття та підтримка народних шкіл (особливо ремісничих та вечірніх) з акцентом на вихованні, церковному співі, отриманні елементарних (російська мова) і агрономічних (плодівництво, садівництво, бджільництво) знань; організація позашкільної народної просвіти (читання релігійно-морального, історично-патріотичного, побутово-гігієнічного змісту з використанням по можливості «туманних картин» (діапроектора); відкриття бібліотек, читалень, книгарень, розповсюдження книжок та листівок;

3. грошова допомога незабезпеченим; відкриття робітних домів («домов трудолюбия»), притулків, богаділень, лікарень з відділеннями для алкоголіків; створення кооперативів (споживчі лавки, ощадно-позикові товариства, сільськогосподарські банки, склади реманенту тощо). Планувалося, що вже існуючі товариства тверезості, кооперативи та інші «народно-патріотичні» організації увіллються в братства29.

Статут накреслив широку програму з характерним для консервативних сил, які й створили єпархіальне братство, традиціоналістських і модернізаторських елементів. Повітові та парафіяльні братства мали займатися всім тим самим, але, звісно, з меншим розмахом. Отже, передбачалася активна робота влади та церкви з народними масами. Церква з 1905 р. була занепокоєна втриманням власної популярності, все більше ставала ясною необхідність балансувати між владою та народом. Хоча братська реформа була витвором консервативного крила єпископату РПЦ, яке було проти віддалення церкви від держави, і зафіксувала консенсус церковної і світської влад Південно-Західного краю. Остання вже усвідомила необхідність цієї роботи в умовах прискореного революцією націєтворення та конкурування в Південно-Західному краї різних національних проектів. М. Гаухман також розгледів в «братській реформі» бажання генерал-губернатора забрати «націоналізацію» православних селян Правобережжя з рук чорносотенців30. Переконаний консерватор Трепов цілком міг бути незадоволеним протофашистським радикалізмом і популізмом останніх. Загалом «братська реформа» стала локальною відповіддю влади на суспільні хвилювання, навіть можна сказати, нову передреволюційну ситуацію в Російській імперії в 1912-1914 рр.31

Ф. Трепов-молодший провів парафіяльну реформу «охоронним» шляхом. Ще в 1907 р. київський теолог і історик Петро Кудрявцев непокоївся перспективою вибору цього шляху, від чого братства «отримають характер не стільки релігійно-просвітницького союзу, скільки органу міністерства внутрішніх справ»32. Віленська схема, в якій до єпархіальних братств входили депутати від парафіяльних, була набагато демократичнішою, ніж устрій, запроваджений 1914 р. Реформа у вигляді єпархіального братства та його відділів фактично створила під освяченою історією вивіскою нові органи місцевої влади, причому водночас і світської, і церковної. Ці органи мали зайнятися соціальною роботою в найширшому розумінні (соціальний захист, масова освіта, державна пропаганда, індоктринація російської національної ідентичності на всіх східнослов'янському теренах і т д.), для чого існуючі органи були некомпетентними, неадекватними або недостатньо лояльними (земства). Єпархіальне братство мобілізувало для цих цілей політично благонадійне чиновництво, духовенство, православних громадських активістів. Реорганізація братств - регіональний рецепт подолання відставання Російської імперії від країн Європи в сфері соціального законодавство та практики, яке робила її найвирогіднішим на континенті кандидатом на соціальну, навіть соціалістичну революцію. Нові органи не дарма отримали форму модерних братств і виникли на стику держави та церкви. Головним козирем царському режиму в суспільстві, яке досі більше нагадувало традиційне, ніж модерне, залишався лоялізм православ'я, а православна церква залишалася найбільшим резервом кадрів та досвіду для соціальної роботи.

Модерні братства і до цього не мали континуїтету з традиційними братствами, та можна було побачити (сучасники здебільшого просто відчували) їх аналогію: традиційні братства були об'єднаннями, коріння яких знаходилося в гуртуванні під час розпаду родової громади та формування сусідської33, модерні об'єднували навколо храму в часи переходу від громади (Gemeinschaft) до суспільства (Gesellschaft). Реформа 1914 р. збільшила розрив з історичною традицією релігійних братств, позбавивши реорганізовані братства їх іманентної властивості - добровільного характеру об'єднання.

Чому ми можемо розглядати «братську» реформу в Київському генерал-губернаторстві як потенційний «пункт призначення» братств всієї імперії? Ця реформа зафіксувала торжество тенденцій, які з самого початку існували у відродженому братському русі і швидко почали в ньому превалювати. «1864 року організації братств надано новий напрям церковно-урядовий, загально-державний»34. З цього часу братства припинили бути привабливими для «прогресивної громадськості», поступово з братського руху пішла більшість ліберальних елементів. Братствами керували виключно духовенство і консервативна громадськість, які тяжіли до держави. У 1914 р. в окремому регіоні знайшлася політична воля влади організаційно оформити цей союз. Західний край з його історичною традицією та відносною поширеністю модерних братств був природним зразком для братського руху в усій імперії. Ex occidente lux: західні губернії, проблемні і водночас більш розвинені, вже підштовхували цілу імперію до реформ (селянська та парафіяльна реформи Олександра ІІ). Реакція Миколи ІІ на «братську реформу» (імператор та цесаревич вступили в Свято-Володимирське братство, вийшла царська грамота на честь 50-річчя «Основних правил»)35 демонструвала зацікавленість центральної влади цим експериментом. Щоправда, тепер реформа скоріше була контрреформою, а «lux occidentalis» більше нагадував тінь, відкинуту «Чорною сотнею».

Наскільки програма єпархіального братства могла бути реалізована? Точна відповідь на це питання лежить вже поза межами компетенції історика, хоча ми здогадуємося про неї. Через півроку після «братської реформи» Росія вступила в Першу світову війну. Діяльність братств тепер визначалася умовами військового часу і відповідно переорієнтувалася на допомогу родинам мобілізованих, матеріальну і моральну підтримку діючої армії. Суспільство імперії ще рухалося за інерцією мирного часу, ще й згуртоване на початку війни сплеском патріотичного ентузіазму. До парафіяльних відділів Свято-Володимирського братства, які тепер виконували «загальнодержавну місію», записували поляки-католики, навіть ксьондзи36. За 1914 р. було відкрито 12 повітових відділень (в усіх повітах губернії) і 110 парафіяльних37, в 8,8% парафій Київської єпархії. Відносна кількість парафіяльних відділень була ще дуже скромною, зовсім не відповідаючи планам та заявам про «покриття всієї губернії гілками», але якщо подивитися на абсолютну цифру, то вона перевищила сумарну кількість братств, які виникли (або продовжували існувати) в губернії після 1862 р. Розбудова єпархіального братства гальмувалася війною, після неї генерал-губернаторство повернулося б до свого масштабного проекту створення нової, паралельної системи органів влади. Цьому завадив лише повний крах Російської імперії. Еволюція модерних православних братств, як і традиційних, була перервана революцією, як спочатку відкрила для братського руху небачені перспективи (розбудова автокефальної церкви38, оновлення православ'я39), але в підсумку постреволюційні радикальні суспільні зміни повністю знищили братства.

православний братство реформа єпархія

Література

1. Епархиальная хроника // Киевские епархиальные ведомости. - 1861. - № 9. - С. 295-297.

2. Современное обозрение // Дух христианина. - 1861. - Ноябрь. - С. 97-98.

3. Флеров И. Е. О православных церковных братствах, противоборствовавших унии в Юго-западной России в XVI, XVII и XVIII столетиях. - СПб., 1857. - 200 с.

4. Римский С. В. Российская церковь в эпоху великих реформ. - М., 1999. - С. 248-250.

5. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). - Ф. 127. - Оп. 667. - Спр. 499. - Арк. 11-18.

6. Тютчев в письмах и дневниках членов его семьи и других современников. - М., 1989. - Кн. 2. - С. 328.

7. Устав для сельских братств в Киевской епархии // Киевские епархиальные ведомости. - 1862. - № 11, отдел II. - С. 571-582.

8. Римский С. В. Вказ. праця. - С. 328-369.

9. Папков А. А. Церковные братства. Краткий статистический очерк о положении церковных братств к началу 1893 года. - СПб., 1893. - С. 3-22.

10. Победоносцев К. П. Письма к Александру ІІІ. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://prozaik.in/ konstantm-pobedonoscev-pisma-k-aleksandm-iii.html?page=17.

11. Забытые проекты. К вопросу о приходе и молодежном служении прежде и теперь. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.taday.ru/text/1125063.html.

12. Кудрявцев П. П. В храме и приходе. Заметки и наброски по вопросам церковно-приходской жизни. - К., 1907. - С. 67.

13. ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 787. - Спр. 608. - Арк. 1.

14. Троицкий И. Второй съезд представителей западно-русских братств // Киевские епархиальные ведомости. - 1909. - №38, неоф. ч. - С. 895.

15. ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 782. - Спр. 163. - Арк. 44-48.

16. Памятная книжка Киевской епархии за 1910 год. - К., 1910. - С. 528.

17. ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 787. - Спр. 608. - Арк. 2-103.

18. Мысли Белорусса о братствах. - СПб., 1885. - С. 14.

19. Протокол заседания совета Свято-Владимирского братства, бывшего 1-го июля 1867 года // Киевские епархиальные ведомости. - 1867. - № 13, отдел II. - С. 417-422.

20. Королёва Е. Д. Церковно-приходские попечительства в объективе мнений современников и исследователей // Вестник Челябинского государственного университета. - 2007. - № 3. - С. 36.

21. Программа для доставления сведений в Киевское свято-Владимирское братство о действиях церквно- приходских попечительств Киевской епархии // Киевские епархиальные ведомости. - 1876. - № 13, отдел II. - С. 447-448.

22. Устав Киевского Свято-Владимирского Братства ревнителей православия // Киевские епархиальные ведомости. - 1891. - № 11, ч. оф. - С. 125-132.

23. Годичное собрание Киевского Свято-Владимирского Братства // Киевские епархиальные ведомости. - 1885. - № 1, ч. неоф. - С. 43-45.

24. Данилов В. Крестьянская революция в России, 1902-1922 гг. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.patriotica.ru/history/danilov_rev.html.

25. Краткий обзор главнейших событий в жизни Киевской епархии за минувший 1913 год // Киевские епархиальные ведомости. - 1914. - № 5, неоф. ч. - С. 105-113.

26. Гаухман М. В. Позиція консервативно-охоронних сил щодо українського питання під час «шевченківських днів» 1914 р. (на матеріалах Правобережної України) // !нтелігенція і влада. - 2011. - Вип. 23: !сторія. - С. 26-27.

27. Лузгин Н. Возрождение братств Юго-Западного края и Царская к ним милость // Киевские епархиальные ведомости. - 1914. - № 8, неоф. ч. - С. 180.

28. Клименко П. В. Цехи на Україні. Т. 1. Суспільно-правні елементи цехової організації // ВУАН. Збірник історично-філологічного відділу. - 1929. - № 81. - С. XI.

29. Лузгин Н. Вказ. праця. - С. 177-180.

30. Гаухман М. В. Російська православна церква в російському національному проекті на Правобережній Україні (1905-1914 рр.) // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.stattionlme.org.ua/histori/103/17395-rosijska- pravoslavna-cerkva-v-rosijskomu-nacionalnomu-proekti-na-pravoberezhmj-ukramM905-1914-n".html.

31. Хобсбаум Эрик. Век Империи. 1875-1914; [пер. с англ.]. - Ростов-на-Дону, 1999. - С. 433.

32. Кудрявцев П. П. Вказ. праця. - С. 68.

33. Клименко П. В. Вказ. праця. - С. XXVII.

34. Там само. - С. Х.

35. Милостивое Царское слово о церковных братствах // Киевские епархиальные ведомости. - 1914. - № 20, ч. неоф. - С. 485-489.

36. Чернявский А. Открытие Братства // Киевские епархиальные ведомости. - 1914. - № 35, неоф. ч. - С. 868.

37. Торжественное собрание Киевского Свято-Владимирского Братства и Киевского Миссионерского Комитета // Киевские епархиальные ведомости. - 1915. - № 7, неоф. ч. - С. 164.

38. Ільченко І. Церковні братства України в 1918-1919 рр. // Людина і світ. - 1996. - № 5. - С. 34-36.

39. Дорофеев Ф. А. Православные братства: генезис, эволюция, современное состояние. - Нижний Новгород, 2006. - С. 151-164.

Размещено на Allbest.ru