Особливості міжнаціональних відносин в Західних областях УРСР у період перебудови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості міжнаціональних відносин в Західних областях УРСР у період перебудови

Незважаючи на лояльне ставлення українців до національних меншин, у другій половині 1980-х рр. серед населення західноукраїнського регіону компартійними органами влади небезуспішно поширювалися стереотипи про напружені міжнаціональні відносини у регіоні, що, на думку партчиновників, зумовлювалося політичними чинниками, насамперед становленням опозиційних до Комуністичної партії України (КПУ) політичних сил [1, c. 6].

Українські історики та політологи на сучасному етапі українського державотворення доволі часто виокремлюють проблеми, які уже доводилося вирішувати молодій українській державі у сфері міжнаціональних відносин в історичній ретроспективі. Проте, зважаючи на складність теми та її суспільну значимість, необхідний детальний аналіз чинників, які заклали підґрунтя «сепаратизму», «автономізму» та інших деструктивних ідей в середовищі національних меншин у другій половині 1980-х рр. Основна мета статті - розглянути міжнаціональні відносини у західноукраїнських областях у період Перебудови, акцентувати увагу на утопічності сепаратистських ідей, які пропагували окремі народності регіону.

Чи не вперше про складність у міжнаціональних відносинах у західних областях України офіційні ЗМІ «заговорили» одразу після створення у Львові провідної політичної сили національно-державницького спрямування - регіональної організації Народного руху України за перебудову (НРУ). З цих причин один із перших мітингів львівських рухівців, який відбувся 17 червня 1989 р. на стадіоні «Дружба» (зібрав бл. 100 тис. осіб) присвячувався темі міжнаціональних відносин. Рухівці виступили з різким осудом поширюваних чуток про можливі єврейські, польські, російські погроми, покладаючи вину за їх появу на «противників перебудови». Підсумковий документ мітингу («Звернення до народу України») відображав загальні настрої, які панували на зібранні: в ухвалі висловлювалася думка, що «шлях до свободи людських прав перед нами один - самовизначення, рівні права і братерство народів у суверенній Україні» [2, арк. 12].

Водночас члени національно-культурних товариств національних меншин неодноразово підкреслювали, що образи не йдуть від «українського народу, а від тих сил, які на розпалюванні міжнаціональної ворожнечі хочуть нагріти собі руки» [2, арк. 12]. У відкритому листі до народних депутатів СРСР представники національних меншин висловлювали обурення штучно роздмухуваним конфліктом, вказуючи, що таким чином «антиперебудовчі сили намагаються спровокувати непідконтрольний виступ львів'ян для того, щоб пізніше списати на важку ситуацію свої прорахунки в соціально-економічній сфері і ідеологічній роботі» [3, арк. 55].

Після виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих органів влади навесні 1990 р., мирне співіснування національних меншин із титульною нацією виступило надійним гарантом політичної та соціальної стабільності у регіоні. Побоюючись щоб «карта національних меншин» не була розіграна партноменклатурою, обласні ради вживали заходів, що повинні були б стабілізувати міжнаціональні відносини. Зрештою у краї не було істотних передумов для появи вогнища міжнаціональної ворожнечі, окрім спекуляції окремими політичними силами історичними фактами та минулим. Гасла, на кшталт - «втопимо жидів у крові москалів» [4, с. 22], не знаходили підтримки у місцевого населення, викликали осуд і зневагу з огляду на можливі суспільно-політичні наслідки.

Соціологічні опитування проведенні в УРСР у перші роки перебудови підтверджують висловлені міркування, адже на думку більшості опитаних існуючі конфлікти на національному ґрунті стали підсумком «інтриги партійно-бюрократичної мафії» [5, с. 115]. Члени національно-культурних організацій Львова наголошували на тому, що «унікальність ситуації, що склалася на Україні… полягала у тому, що більша частина національних меншостей, для яких Україна стала другою Батьківщиною, виступили з підтримкою українського національного відродження» [6, с. 1]. Значимою стала підтримка національними меншинами організованої НРУ та іншими громадсько-політичними організаціями акції Злуки 22 січня 1990 р., у якій взяли активну участь польська, єврейська, чеська, вірменська, білоруська та інші громади західних областей України.

Проте, існували області (Закарпатська, Чернівецька), де національні відносини на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. були доволі напруженими через сепаратистські настрої представників окремих національних меншин.

«Підігріта» зовнішніми чинниками ідея автономії, зокрема, знаходила підтримку серед угорців, румунів та т.зв. русинів краю, що дестабілізувало міжнаціональну ситуацію у краї в окреслений період.

Зокрема із середини 1989 р. занепокоєння у місцевого обкому Компартії почала викликати діяльність Товариства угорської культури Закарпаття. У таємній доповідній записці до ЦК КПУ «Про деякі тенденції в розвитку політичної обстановки в Закарпатській області» перший секретар обкому Компартії Г. Бандровський наголошував, що розпочався прямий тиск на партійні і радянські органи шляхом направляння в офіційні інстанції, засоби масової інформації необ' єктивних даних про стан задоволення національно-культурних запитів угорського населення.

Вказано на початок боротьби щодо «відновленню на території області пам'ятників і пам'ятних знаків, пов'язаних з іменами національних героїв та видатних історичних осіб Угорщини». «Все це, - підсумовував Г. Бандровський, - підігрівало певною мірою

націоналістичні настрої серед частини угорського населення., вело до проявів національної замкнутості» [7, арк. 28]. Напружена міжнаціональна ситуація у краї патчиновниками пояснювалася тим, що «ряд офіційних осіб, громадських організацій виявляли підвищений інтерес до діяльності Товариства угорської культури Закарпаття, давали йому моральну і матеріальну підтримку» [7, арк. 28].

Із наближенням розпаду СРСР, завдяки значній матеріальній підтримці угорських націоналістичних кіл, сепаратистські настрої та автономістські гасла серед угорської громади набрали неабиякої популярності. Спроби членів львівської регіональної організацій НРУ вплинути на провідних діячів угорського національно - культурного руху та ситуацію у Закарпатті не принесла бажаних результатів [7, арк. 29]. Апогеєм діяльності угорських національно-культурних товариств стало звернення до республіканського керівництва з вимогою надати автономний статус Закарпатському краю. Декларація, яка була опублікована місцевою пресою, викликала хвилю обурення українських національно - демократичних сил [8, арк. 23].

Наприкінці 1980-х рр. про себе заявила русинська громада краю, представники якої також виступили активними прихильниками надання Закарпаттю статусу автономії. Зародження русинського руху відбувалося не в УРСР, що було неможливим з огляду на суспільно - політичну ситуацію в республіці, а за кордоном, передусім США. Упродовж 70-80-х рр. ХХ ст. постали низка Інститутів та Дослідницьких центрів. Зокрема у 1978 р. американець українського походження, ідеолог русизму - П. Магочі заснував у США Карпато-руський дослідницький центр. У 1980 р. організаційно оформився «Карпато-руський етнологічний дослідницький центр США», створений для «об'єктивного висвітлення карпато-руської проблематики» [9, с. 1].

Наріжним каменем русизму залишалася теза про окремішність русинів Закарпаття від українців. Подібні висновки русинами зроблено на основі, ніби то, «особливостей історичного розвитку краю від решти теренів України»: оскільки упродовж століть Закарпатський край перебував під владою та сферою впливу різних державних утворень, на цих землях склався особливий симбіоз чотирьох культур - угорської, румунської, словацької та польської. Завдяки поєднанню цих факторів (етнічного, релігійного, мовного), переконували ідеологи русизму, утворився новий етнос - русинський.

Русинськими науково-дослідними центрами не полишалися спроби прослідкувати мовну еволюцію населення Закарпаття, підсумком чого стало твердження про витворення ними особливої підкарпаторуської мови. У статті І. Попа та М. Капраля «Мова підкарпаторуська» стверджувалося, що мова закарпатців належала до східнослов'янської групи мов і функціонувала поряд з російською, угорською, білоруською і ін. Основна відмінність, що відрізняла її від сучасної російської мови - наявність у ній «багатьох архаїчних мовних явищ» [9, с. 15]. Проте, концепція творення карпаторуського народу (русинів) не вписувалася в історичний контекст розвитку Закарпаття, населення якого ідентифікувало себе як українське і упродовж першої половина ХХ ст. неодноразово заявляло про своє бажання возз'єднатися з Україною.

Сформовані за кордоном ідеологічні засади русизму наприкінці 1980-х рр. були перенесені на практичний грунт. Уже 17 лютого 1990 р. відбувся установчий з'їзд Товариства підкарпатських русинів. Незабаром до УРСР прибув П. Могочі, який намагався довести окремішність місцевого населення від українців. Його приїзд не залишився не поміченим представниками Руху та УРП, які засудили подібні заяви та спроби розпалити міжнаціональні конфлікти на Закарпатті [8, арк. 43].

Відзначимо, що практично одночасно упродовж 1990-1991 рр. русинські організації виникли у Чехословаччині («Русинська Оброда» у Меджилабірцях, «Об'єднання приєтелів Прикарпатської Русі» у Празі), Польщі («Стоваришення лемків» у Легниці), Угорщині («Організація русинів» у Будапешті) [10, с. 9]. 2224 березня 1991 р. у Меджибожі (Словаччина) відбувся перший світовий Конгрес русинів [11, с. 67].

Русинський рух на Закарпатті стрімко розвивався завдяки: тісним зв'язкам із ідейно спорідненими організаціями з-за кордону; сприятливій політичній ситуації та відсутності перешкод у діяльності з боку карально-репресивних органів влади; популярності серед незначної частини населення сепаратистських ідей; активній роботі русинів по утвердженню в краї своїх ідеологічних переконань; централізованому фінансуванні та відсутності матеріальних проблем; низькому рівні національної свідомості частини українців Закарпаття; поліетнічному та полікультурному складу населення тощо.

У серпні 1991 р. членами угорських та русинських організацій була здійснена спроба закріпити за краєм автономний статус. Перші спроби заявити про автономію Закарпатської області були здійснені ще 16 липня 1991 р. під час святкування національно - демократичними силами Закарпаття першої річниці Декларації про державний суверенітет УРСР. Запрошені місцевими осередками УРП та Руху відомі громадсько - політичні діячі із Галичини, що виступили з різким осудом сепаратистських ідей, були названі комуністичним силами «агресорами суверенного Закарпаття».

ЦК КПУ здебільшого не втручався у події на Закарпатті, а після відновлення 24 серпня 1991 р. незалежності України криза у відносинах між національно-демократичними силами Закарпаття та органами місцевої влади значно поглибилися. Використовуючи сприятливий політичний момент, напередодні серпневих подій, в обласній пресі з'явилася Декларація Угорського товариства, що «за духом та формою співпадала з декларацією Товариства карпатських русинів», у якій в ультимативній формі вимагалося від республіканського керівництва автономного статусу для Закарпатського краю [8, арк. 65].

27 вересня 1991 р. М. Волощук (колишній член ЦК КПУ, голова Закарпатської обласної ради) на черговій сесії висунув пропозицію проголосити автономний статус Закарпатської області. Наштовхнувшись на протидію опозиційної до місцевого керівництва «Демократичної платформи» в обласній раді, прийнято рішення про проведення обласного референдуму. Проте під тиском громадськості (краєм прокотилася хвиля мітингів, демонстрацій, під стінами обласної ради прихильники УРП розбили наметове містечко та розпочали безстрокове голодування), М. Волощук був змушений відмовитися від своєї пропозиції та 28 вересня того ж року подав у відставку [10, с. 9].

Українська держава гарантувала етнічним меншинам однакові із титульним народом права та демократичні свободи через що русинський рух хоча й продовжив своє існування, проте у значно скромніших масштабах. Занепаду антиукраїнського за духом руху сприяли: утопічність ідей русизму; відсутність потреби в автономному статусі Закарпаття, як основної мети русинського руху; просвітницька роботу місцевих органів влади та українських національно-культурних товариств серед населення краю; зростання культурно - політичного рівня громадян; розвінчання основних ідейних засад русизму українським науковцями.

Отже, культурницькі процеси в середовищі національних меншин на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. не завжди співпадали з інтересами титульної нації. Більше того, там, де національний склад населення був однорідним, існували значно сприятливі передумови для консолідації національно-державницьких сил, ніж там, де значна частина населення належала не до «державного народу» [12, с. 40].

Внаслідок тривалих асиміляційних процесів у західноукраїнських областях зосередилася значна кількість представників інших національностей, які в радянський час, за винятком російськомовної громади, зазнали значної дискримінації в мовно-освітній сфері. Після посилення конфронтації у відносинах національно-демократичних сил та партійно - державних органів влади, національно-культурні товариства підпали під вплив політичних чинників, підсумком чого стала стрімка політизація їх середовища.

Власне на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. яскраво проявилися недоопрацювання радянської влади у сфері міжнаціональних відносинах. Формалізм в роботі органів партійно-державної влади в останні роки існування СРСР, декларативний характер постанов партійних з'їздів, пленумів на тлі активної розбудови опозиційних українських громадсько-політичних інституцій, значно ускладнили міжнаціональні відносини, особливо у прикордонних західноукраїнських областях.

Проте, вибираючи між комуністичним минулим, із всіма його недоліками, та демократичними цінностями, які пропагували національно-державницькі політичні сили, національні меншини зробили свій вибір на користь побудови незалежної Української держави - гаранта задоволення їх культурно-освітніх потреб, захисника та виразника їх прав та інтересів.

Список використаних джерел

міжнаціональний радянський політичний автономія

1. Завжди залишатися людиною // Віче. - 1989. - №11. - С. 6.

2. ЦДАГО України. - Ф. 271. - Оп. 2. - Спр. 7.

3. Там само. - Спр. 5.

4. Голубець М. Народний Рух України: Львівщина. Рік перший / М. Голубець. - Л.: ПОЛЛІ, 1998. - 31 с.

5. Головаха Є. Чинники національної толерантності в Україні / Є. Головаха, Н. Паніна // Етнічні меншини східної та центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку / [відп. за випуск К.Г. Кейданський]. - К.: Інтел, 1994. - 206 с.

6. Звернення представників національних меншостей до громадян УРСР // Віче. - 1989. - №10. - С. 1.

7. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 11. - Спр. 2051.

8. Там само. - Ф. 271. - Оп. 2. - Спр. 23.

9. Мишанич О. «Енцыклопедия Подкарпатской Руси» і що за нею? / О. Мишанич. - К.: Стилос, 2002. - 36 с.

10. Музиченко Я. Русинська пастка / Я. Музиченко // Україна молода. - 2007. - 21 квітня. - С. 9.

11. Дашкевич Я. Етнічні псевдоменшини в Україні / Я. Дашкевич // Етнічні меншини східної та центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку / [відп. за випуск К.Г. Кейданський]. - К.: Інтел, 1994. - 206 с.

12. Зімон Г. На шляху від радянської системи до національно - державного устрою: інтеграція чи розпад? / Г. Зігмон // Етнічні меншини східної та центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку / [відп. за випуск К.Г. Кейданський]. - К.: Інтел, 1994. - 206 с.

Размещено на Allbest.ru