Становлення та поступ бібліотек в українських гуманітарних вишах (ХІХ - початок ХХ ст.)

Левицька Н. М. доктор історичних наук, професор кафедри українознавства, Національний університет харчових технологій (Україна, Київ), nadejda_ist@ukr.net

Входження України до європейського освітнього простору вимагає від вищих освітніх закладів якісних змін орієнтованих на універсальність підготовки фахівців, їх адаптацію на європейському ринку праці. У цих умовах важливого значення набуває забезпечення навчального процесу літературою, що мають бібліотеки вищих навчальних закладів. Актуальним і важливим, в умовах технізації та інформаційного супроводу навчального процесу, має бути вивчення досвіду роботи бібліотек українських вишів ХІХ - початку ХХ століть.

Забезпечення навчального процесу науковою і навчальною літературою - це головне завдання бібліотеки кожного вишу. Зазначена проблема частково вивчалась сучасними дослідниками у певних розділах їх монографій або дисертацій: Т. Луцишина [1], Г. Штан [2], Н. А. Шип [3], О. Є. Івановим [4], Є. П. Степанович [5],Л. Кислюк [2], О. О. Тарасенко [6], Г. В. Самойленко, О. Г. Самойленко [7] та ін.

Головним завданням статті є дослідження та комплексний аналіз процесу становлення та розвитку бібліотек у вищих гуманітарних закладах освіти Наддніпрянської України в ХІХ - на початку ХХ ст.

В університетах України та й всієї Російської імперії відчувалась гостра потреба у навчальній літературі - підручниках, керівництвах, курсах не лише для студентів, але й для учнів гімназій, які перебували у підпорядкуванні університетів. У видавничій продукції Харківського університету навчальна література значно переважала над науковою.

У 1859 р. було відновлено право навчальних закладів виписувати наукову літературу з-за кордону без цензурного перегляду [8, с. 19]. Цим дозволом скористалися всі чинні на той час гуманітарні виші. Література, яка надходила в цей час до вищих навчальних закладів, була тематично найобширнішою. Згідно з укладеною Харківським університетом угодою, книги, ландкарти, музичні ноти, іноземні журнали мали надходити з Австрійської монархії, Прусії і Німецького Союзу, Швейцарії, Франції, Великобританії, Царства Польського [9, арк. 1]. Частково бібліотеки Київського й Харківського університетів поповнилися книгами колишнього Віленського університету [10, арк. 1].

У вищих навчальних закладах праця бібліотекаря була як додаткове навантаження для викладачів. Вони організовували бібліотеку та її роботу на високому рівні. Так, першим завідувачем бібліотеки Київського університету св. Володимира був П. Й. Ярковський, який завідував бібліотекою в 1834 р., розробив власний курс з бібліографії.

З 1845 р. бібліотекою керував А. Я. Красовський, згодом К. О. Царевський (1866-1894 рр.). Науковці все життя присвятили роботі в бібліотеці, видали друкований алфавітний каталог книг університетської бібліотеки.

В. О. Кордт завідував університетською бібліотекою з квітня 1894 року. Він відомий не лише як завідувач найбільшої бібліотеки Києва, а як історик, джерелознавець, картограф, археограф, знавець іноземних мов. У бібліотеці він зацікавився картографічним фондом і розпочав складання його каталогів з детальними описами та копіюванням карт. Вченим була запропонована концепція розвитку національної книгозбірні України [8, с. 28].

Засновником бібліотеки Харківського університету був В. Н. Каразін. У 1804 р. водночас з університетом відкрилася й бібліотека. Каразін у 1803-1804 рр. придбав у Петербурзі 3219 примірників книг, а також колекцію гравюр і естампів академіка Ф. П. Аделунга, які поклали початок фонду майбутньої бібліотеки [1, с. 237]. Завдання бібліотеки, юридичний статус, її роль та значення, штати та асигнування були визначені першим Статутом університету (1804 р.). Параграф 73 наголошував, що бібліотека засновується для “распространения наук и просвещения”. У бібліотеці можуть зберігатися друковані та рукописні праці, “кои по мнению факультетов и библиотеки иметь нужно”. Параграф 79 вказував, що “користуватись бібліотекою могли усі бажаючі - вся публика” [4, с. 251].

Історія цієї бібліотеки пов'язана з іменем К. І. Рубинського, який працював у ній близько 40 років. З призначенням К. І. Рубинського у 1900 р. на посаду бібліотекаря розпочались суттєві зміни. Його клопотання перед Радою університету про будівництво нового приміщення принесло результат - у 1902 р. бібліотека отримала його. У цій будівлі й нині зберігаються цінні видання XIX - початку XX століття: вітчизняна література 1826-1917 рр., іноземна література та іноземні періодичні видання XIX - початку XX століття [9, арк. 5].

При викладанні гуманітарних дисциплін використовувалися не лише підручники професорів власних університетів та загалом підручники вітчизняних авторів, а й іншомовні джерела, переклади іноземних посібників. Для гуманітарних факультетів часто використовували переклади давньогрецьких і римських авторів, а також найбільш відомі праці авторів інших країн. Для вивчення медицини, наприклад, для вивчення гістології з ембріологією в Новоросійському університеті на початку ХХ ст. використовували: “Учебник гистологіи”, “Histologie und mikroskopische Anatomie” тощо. В університеті св. Володимира для вивчення оперативної хірургії опановували:“Курсъ оперативной хирургіи”, “Хирургическая анатомія артершльныхъ стволовъ и фасцій” М. Пирогова, “A Manual of operative Surgery” та інші [11, с. 9-13].

Як зазначалося, одним із важливих аспектів науково-методичного забезпечення навчального процесу є наявність навчальної та спеціалізованої літератури. За даними звіту університету св. Володимира станом на1.01.1915 р.восновній бібліотеці університету налічувалося 487 708 примірників книг і періодики на суму 1 024 696 крб. 51 к. Студентський відділ бібліотеки налічував 43 232 томів вартістю 87 628 крб. 71 к., 186 найменувань журналів. Менше стали виписувати літератури з Австрії та Німеччини. Це призвело до зменшення іноземної літератури.

Досить поширеною формою поповнення методичною літературою бібліотек вишів були пожертви професорів університету. Професор Г. Рейн, зокрема, подарував бібліотеці 2211 книг, переважно з галузі гінекології [12, с. 14-16].

У Київській духовній академії студенти могли користуватися літературою в залі, не більше 10 книг могли взяти додому, четвертий курс - 20. Їх мали повернути за три тижні, нові книги видавалися по поверненні прочитаних [13, с. 7]. Багато часу забирала робота з каталогом; очікування замовлених книжок (4-5 днів), нагадування про них бібліотекарям, для чого необхідно було вистоювати щоденно півгодинну чергу [14, арк. 4зв].

Такі бюрократичні перепони спричинили появу студентських бібліотек і читалень, які на початку ХХ ст. займалися продажею конспектів, видань навчальних програм, підручників. Вартість підручників у магазинах була високою: на початку ХХ ст. курс з алгебри коштував 2,25 руб., задачник із геометрії - 1 руб. [15, с. 175].

Методичним забезпеченням навчальних курсів переймалися всі вищі гуманітарні заклади. Звичайно, не всі викладачі готували методичні матеріали курсів, але професура вела цю справу ґрунтовно.

Згідно урядових інструкцій викладачі-гуманітарії повинні були подати на засідання факультету програму по своїй дисципліні з пояснювальною запискою і списком рекомендованої літератури. Такий же шлях у стінах вишу проходили підготовлені курси лекцій та посібники. З усіх названих вище методичних матеріалів вилучалися матеріали антидержавного та антицерковного спрямування. На опікунів навчальних округів покладались обов'язки здійснення найсуворішого нагляду за змістом і методами викладання гуманітарних наук [16, с. 42]. Порушення інструкцій і міністерських правил призводили до звільнення.

У 1875 р. директором Ніжинського історико- філологічного інституту був призначений М. О. Лавровського. Вчений чітко розумів взаємозв'язок між рівнем викладання та якістю підготовки педагогічних кадрів, тому реформаторську роботу в Ніжині розпочав з організації викладацького колективу. У Ніжин були запрошені видатні вчені з Петербурзького і Варшавського університетів. При М. О. Лавровському було вдвічі збільшено фонд бібліотеки, започатковано видання “Известий историко-филологического института кн. Безбородько в Нежине”, яке виходило у світ протягом 45 років.

Поступово у вишах створювалися бібліотеки, відкривалися читальні зали, оформлялися кабінети, будувалися власні приміщення для занять.

Так, до 1912 р. Харківські вищі жіночі курси мали вже 10 кабінетів і лабораторій. Розширювалася й бібліотека історико-філологічного товариства, якою користувалися слухачки курсів. У 1910 р. бібліотекою було придбано 400 книг, найбільш цінними з яких є книги з історії. Із придбаних книг - 100 пожертвуванні професурою і викладачами курсів. Бібліотека почала свою діяльність у 1907 р. і на 1910 р. нараховувала 1500 томів літератури [17, с. 18-19].

Досить солідною була також бібліотека Одеських вищих жіночих курсів. Матеріали з фонду Одеських жіночих вищих медичних курсів містять дані про те, що бібліотека цього навчального закладу одержувала 6 видів спеціалізованих журналів. Якщо на початок діяльності курсів бібліотека нараховувала 107 примірників книг, то до 14.12.1914 р. у бібліотеці було 2369 примірників книг з усіх галузей медичних і природничих наук, а до 14.12.1915 їх нараховувалося вже 2436 [18, арк. 7].

Особливу увагу бібліотеці та її комплектації приділяли в Київській духовній академії. Бібліотека була створена ще П. Могилою. Кожен із ректорів академії дбав про відновлення і комплектацію її. Академічна, і студентська бібліотеки діяли в правових межах, встановлених для подібних установ світського характеру.

4 липня 1867 р. Головне управління у справах друку повідомило київського цензора, що надане Академії наук та імператорським університетам право передплачувати з-за кордону книги і періодику без попереднього перегляду цензурою поширюється й на православні духовні академії. З 1884 р. видавались алфавітні списки творів, що не дозволялось тримати в публічних бібліотеках та читальнях. У травні 1891 р. Св. Синод доручив митрополитам зобов'язати ректорів академій суворо контролювати надходження книг і журналів до студентських бібліотек, академічним радам - скласти правила читання книг, а інспекторам - контролювати діяльність цих закладів.

Завдяки універсальності фонду академічна бібліотека забезпечувала наукові та освітні потреби не лише своїх викладачів і студентів, а й сторонніх відвідувачів. Студенти захоплювалися світською періодикою, іноді в складчину передплачували або брали у громадській бібліотеці те, чого бракувало в академічній. Деякі з них гуртувалися з метою самоосвіти та інтелектуального проведення вільного часу [19, с. 418].

Уваги заслуговує бібліотека Історико-філологічного інституту князя Безбородька у Ніжині, яка містила цінні видання та колекцію рукописів і стародруків. Це зумовило формування осередку наукового дослідження та бібліографічного опису рукописних слов'янських та грецьких пам'яток.

Заснована 1820 р. як Фундаментальна бібліотека Гімназії вищих наук князя О. А. Безбородька, з 1870 р. - бібліотека Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька.

М. О. Лавровський, засновуючи наукову бібліотеку Інституту, добре розумів важливу роль такої книгозбірні - як студентської, так і фундаментальної. Історія та книжкові фонди бібліотеки станом на 1895 р. були висвітлені у спеціальній статті професора грецької словесності А. В. Добіаша, опублікованої в періодичному друкованому органі Інституту “Известия Историко-Филологического Института князя Безбородько в Нежине” (ИИФИБ) [20, с. 74-76].

Наприкінці XIX - на початку ХХ ст. Інститут набув значення одного із найбільших осередків розвитку археографічного, мовознавчого та літературознавчого, палеографічного та історико-книгознавчого дослідження рукописної та книжкової спадщини України.

Викладачі Інституту проводили значну науково- дослідну та науково-освітянську діяльність з різноманітних галузей гуманітарного знання. До цих досліджень залучалися й найкращі студенти. Наукові студії професорів та студентів Інституту публікувалися на сторінках видання “Известия Историко Филологического Института князя Безбородько в Нежине”, що виходило протягом 1876-1921 рр., спочатку друкувалося у Києві, згодом - у Ніжині. У “Известиях” публікувалися наукові праці викладачів і студентів з дослідження рукописних і книжкових джерел.

Саме М. О. Лавровський енергійно взявся за формування та поповнення бібліотечних фондів, оскільки чимало залежало від штатного фінансування та розподілу коштів на придбання книг. Науковець приділяв багато уваги придбанню цінних за складом і змістом зібрань. Після смерті професораМ. Максимовича інститутським коштом було придбано 24 листи М. В. Гоголя, які вдало доповнили рукописну спадщину з автографів Гоголя, пожертвувану колишньому Ліцею його попечителем Г. О. Кушелевим - Безбородько. Так було закладено збирацьку традицію Інституту, що продовжувалася систематичним поповненням бібліотеки цінними книгами, архівами, колекціями. За часів керівництва М. О. Лавровським бібліотека збільшилася з 4034 до 12 152 одиниць зберігання [20, с. 78].

У перші роки роботи бібліотеки були отримані як грошові пожертви, так і дарунки книг. Дублетні екземпляри колекції “Polonika” надійшли від Варшавського університету, на кошти графині Є. І. Суворової-Римнікської у 1876-1877 рр. було придбано дві приватні бібліотеки - професора Московського університету С. П. Шевирьова та професора Лейпцизького університету Ф. Ричеля. Завдяки наполегливості першого директора НІФІ князя Безбородька, який був вражений кількістю раритетних видань бібліотеки Ніжинського Олександрійського грецького училища, вона була передана спочатку “на збереження” до інститутської книгозбірні, а згодом увійшла до складу фундаментальної бібліотеки.

Обов'язки бібліотекаря в інститутській книгозбірні, як правило, виконував один із викладачів. При бібліотеці працювала комісія у складі викладачів, які займалися систематизацією книг за розділами та підготовкою систематичного каталогу до публікації.

Найбільше значення для розвитку української археографії рукописної книги та стародруків мала діяльність на посаді бібліотекаря фундаментальної бібліотеки Інституту М. І. Лілеєва (1849-1911), який перейшов із Чернігівської духовної семінарії та викладав російську історію та географію. М. І. Лілеєв працював у бібліотеці Інституту протягом 18831897 рр., він розпочав редагування та створення карткового каталогу на всі бібліотечні фонди. М. І. Лілеєв сприяв науковому дослідженню рукописних пам'яток бібліотеки. Він першим склав попередній опис рукописних книг, які надалі описувались студентами Інституту під керівництвом М. Н. Сперанського, а також проводить дослідження рукописних творів Юр'євського архімандрита Фотія, повідомляє про принципи опису рукописів Чернігівської духовної семінарії [21, с. 21].

Будучи одним із фундаторів Ніжинського історико- філологічного товариства, членом Історичного товариства Нестора-літописця у Києві, чернігівської вченої архівної комісії, учасником ХІ Археологічного з'їзду в Києві (1899), він багато зробив для поширення досліджень та здобутків наукового осередку Інституту в галузі вивчення Чернігівської старовини, а коли був обраним гласним Ніжинської міської думи та міським головою м. Ніжин (1904) - для збереження пам'яток цього міста.

У 1893 р., у зв'язку з новими реорганізаційними завданнями у формуванні фундаментальної бібліотеки, діяльність бібліотечної комісії було поновлено - до її складу крім М. І. Лілеєва увійшли професори М. Н. Бережков, Є. В. Пєтухов, І. Г. Турцевич, надалі - О. І. Покровський, О. П. Кадлубовський та А. В. Добіаш, які здійснювали реорганізацію бібліотеки, створення систематичного та алфавітного каталогу, організували комплектування тощо [21, с. 28].

Для роботи студентської молоді Ніжинського історико-філологічного інституту був добре сформований початковий фонд з 28 818 книг і 12 049 назв. Крім того, рукописний фонд книгозбірні поповнився 52 рукописами з бібліотеки Шевирьова. Для інвентаризації, систематизації та створення каталогу бібліотеки професора С. П. Шевирьова був запрошений відомий бібліограф С. І. Пономарьов, який і виконав доручену роботу з притаманною йому старанністю. Інші надходження були впорядковані та розміщені на полицях бібліотечною Комісією, до складу якої увійшли всі викладачі Інституту. У 1878-1880 рр. Комісія перевірила систематизацію книг, звірила їх з інвентарями та підготувала до друку систематичний каталог, що вийшов друком 1884 р.

У 1891-1893 рр. була проведена реорганізація бібліотеки. За основу розстановки книг була прийнята формальна “кріпосна” система, ключем до якої став алфавітний каталог, створений бібліотечною Комісією. Досить зазначити, що і нині бібліотека НІФІ зберігає той самий принцип організації, що був вироблений наприкінці ХІХ ст. Відкриття читальної зали значно розширило можливості студентів для ознайомлення та використання фондів основної бібліотеки. У правилах користування бібліотекою зазначалось, що читальня працювала тричі на тиждень з 15-30 год. - до 21.00 год. Три інші дні відводилися для видачі книг до дому [22, с. 19-20].

Таким чином, у Ніжинському історико- філологічному інституті князя Безбородька наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. склалася потужна наукова бібліотека, окрасою якої була колекція рукописів та стародруків. Там сформувався міцний осередок бібліографічного дослідження рукописних пам' яток слов'янського та грецького походження, опису рукописних книг. Дослідження належать професорам Інституту та його вихованцям, серед яких вчені- філологи та історики. Функції бібліотекарів виконували й професори М. І. Лілєєв,Є. В. Пєтухов, В. В. Качановський,М. Н. Сперанський, П. О. Заболотський, О. Ф. Музиченко, Н. С. Державін, Б. Ф. Бурзі. Окремо необхідно відзначити М. І. Лілєєва, М. Н. Сперанського, Є. В. Пєтухова, які зробили значний внесок у розвиток камерально-археографічних методів наукового опису рукописних книг та брали безпосередню участь у складанні каталогів бібліотеки [20, с. 76].

Постійно зростала кількість видань в бібліотеці Харківського університету, значна частина яких надходила з-за кордону. Згідно з укладеною університетом угодою книги, ландкарти, музичні ноти, іноземні журнали мали надходити з Австрійської монархії, Прусії і Німецького Союзу, Швейцарії, Франції, Великобританії, Царства Польського [9, арк. 1].

Частково бібліотеки Київського й Харківського університетів поповнилися книгами колишнього Віленського університету [10, стб. 22]. Так, за 25 років кількість книг у бібліотеці Харківського університету збільшилася вдвічі.

Отже, популяризація досягнень вітчизняної та європейської науки і культури через бібліотечні фонди мала свої позитивні наслідки: завдяки роботі бібліотек, науково-методичне забезпечення навчального процесу гуманітарних вишів було на досить високому рівні. Це сприяло якісній підготовці висококваліфікованих фахівців-гуманітаріїв. Незважаючи на недоліки, які мали місце, зокрема в питаннях зберігання та використання бібліотечних фондів, у цілому фонди активно сприяли формуванню високопрофесійної еліти в Наддніпрянській Україні.

Список використаних джерел