Джерела з історії формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

????????? ?? http://www.allbest.ru//

????????? ?? http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ

ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ім. М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Джерела з історії формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX століття

Бойко Петро Анатолійович

Київ - 2016

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Брехуненко Віктор Анатолійович,

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України,

відділ актової археографії, завідувач

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Мільчев Володимир Іванович,

Державний вищий навчальний заклад

Запорізький національний університет, історичний факультет, декан;

кандидат історичних наук

Олененко Анна Геннадіївна,

Комунальний вищий навчальний заклад

«Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія» Запорізької обласної ради, педагогічне відділення, завідувач

Захист відбудеться «29» грудня 2016 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий «28» листопада 2016 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. О. Песчаний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Переломним періодом в історії Степової України та Олександрівського повіту зокрема стала остання чверть XVIII - початок XIX ст. Після ліквідації Запорозької Січі Росія розпочала уніфіковувати цю величезну територію за імперським стандартом, впроваджуючи свою концепцію заселення та розвитку. Ключ до розуміння специфіки трансформацій, а також реального впливу запорозької спадщини на подальшу долю краю здатне дати лише всебічне з'ясування процесу формування тутешнього населення після ліквідації Запорожжя.

Територія Олександрівського повіту займала центральне місце на етапі існування Запорожжя, стала ареною будівництва Дніпровської лінії укріплень та активного втручання Петербурга в економічну і соціальну стратифікацію краю. Ретельне дослідження еволюції населення повіту дозволить опрацювати модель з'ясування подібних процесів в інших повітах Південної України.

Важливість ґрунтовного дослідження проблеми підвищується й необхідністю верифікувати сформовані упродовж ХІХ-ХХ ст. історіографічні стереотипи, які були здебільшого покликані підвести наукову базу під концепцію Новоросії, але ґрунтуються на обмеженій сукупності джерел та спрощеному підходу до їх інтерпретації. При цьому не проводилося комплексних конкретно-проблемних чи джерелознавчих досліджень як стосовно Південної України загалом, так і щодо Олександрівського повіту. Усе це призводило до викривлення наукових уявлень аж до їхньої політизації.

Відтак, актуальним є саме ретельне джерелознавче дослідження комплексу проблем, пов'язаних із населенням Олександрівського повіту, покликане радикально розширити актуалізовану джерельну базу, з'ясувати її інформативний потенціал та створити надійне підґрунтя як для верифікації історіографічної традиції, так і для поглиблення наукових уявлень про відповідні процеси.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою наукової теми «Корпус джерел з історії української еліти середини XVI - кінця XVIII ст.: склад, хронологічна та територіальна репрезентативність» (№ 0114U003038).

Мета дослідження полягає в аналізі та реконструкції джерельної бази з історії населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст., визначення рівня її репрезентативності та інформаційних можливостей.

Досягнення мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

дослідити історіографію проблеми;

реконструювати особливості продукування документальних джерел та фондоутворення;

здійснити класифікацію джерел;

з'ясувати особливості кодування інформації у документальних джерелах різних видів, а також ступінь репрезентативності цих джерел;

дослідити інформаційні можливості картографічних джерел та корпусу супровідної документації;

виявити особливості у формуванні населення Олександрівська;

з'ясувати вплив різних соціальних груп на процес формування населення міста та поселень Олександрівського повіту.

Об'єктом дослідження є комплекс джерел з історії населення Олександівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст.

Предмет дослідження становить актуалізований масив джерел з історії населення Олександівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., умови їх створення, інформативні можливості, репрезентативність та достовірність. населення олександрівський повіт документальний

Хронологічні межі дослідження. Нижня межа пов'язана зі створенням Олександрівського повіту в межах Азовської губернії. Верхня зумовлена черговою зміною територіально-адміністративного поділу у 1806 році та відновленням Олександрівського повіту.

Територіальні межі дослідження з огляду на кількаразові зміни адміністративно-територіального устрою Степової України визначаються територією Олександрівського повіту в межах 1806 р. Таким чином, в період, що досліджується, ці межі частково або повністю включали Самарський, Кальміуський, Консьководський, Маріупольський, Павлоградський та Новомосковський повіти.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що джерела з історії населення Олександрівського повіту вперше стали об'єктом спеціального дослідження. З'ясовано закономірності кодування інформації у джерелах різних видів та різновидів. Доведено, що кожен із різновидів описово-статистичних джерел охоплював лише специфічні прошарки населення повіту, а тому вірогідні дослідницькі результати можливі лише у випадку залучення джерел усіх видів, чого досі не було в історіографії. Опрацьовано модель виявлення в метричних книгах та сповідних записах пласту прихованої інформації, яка дає можливість у сукупності з даними інших джерел простежити перетікання населення з однієї соціальної групи в іншу, ступінь осідання приходьків в Олександрівську та повіті, роль військових та колодників у формуванні населення, соціальні комунікації між різними групами. Показано шляхи з'ясування етнічного складу колодників. Спростовано традиційні історіографічні уявлення про їхнє переважно російське походження. Завдяки залученню картографічних джерел разом із корпусом супровідної документації встановлено розташування окремих хуторів та поселень.

Практична мета полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані при написанні джерелознавчих та конкретно-проблемних праць з історії населення Степової України останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст. Запропонована модель дослідження еволюції населення Олександрівського повіту може бути поширена як базова для аналогічних досліджень щодо інших повітів. Крім того, положення і висновки дисертації актуальні для вироблення стратегій подальших досліджень історії Степової України загалом. Матеріали дисертації також сприятимуть збагаченню відповідних підручників для вишів та курсів лекцій.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження відображені у доповідях та повідомленнях, зроблених на всеукраїнських і міжнародних наукових та науково-практичних конференціях, а саме: Всеукраїнська наукова конференція студентів та аспірантів “Усна історія в науковому дослідженні» (м. Запоріжжя, 23 - 24 травня 2008 р.); Всеукраїнська наукова конференція «Треті Новицькі читання» (Запоріжжя, 14 жовтня 2011 р.); Всеукраїнські наукові конференції «Історія Степової України кінця XVII - початку XX століття» (м. Запоріжжя, 22 - 23 травня 2009 р.; 21-22 травня 2010 р., 20 травня 2011 р.; 1-2 червня 2012 р.; 15-16 травня 2015 р.); VI Міжнародна конференція «Історія Запорізького козацтва в пам'ятках та музейній практиці» (18-19 квітня 2011 р.); Міжнародна наукова конференція «Херсонщина у контексті соціокультурної історії України» (до 70-річчя Херсонської області, 26 вересня 2014 р.); Міжнародна наукова конференція «Українське козацтво і тюркський світ наприкінці XV - першій третині XIX ст.» (18-20 липня 2014 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Перейменувальні процеси в топоніміці як ціннісний вибір українського суспільства» (11 червня 2015 р., м. Кропивницький).; Всеукраїнська наукова конференція «VІI Новицькі читання» (8-9 жовтня 2015 р., м. Запоріжжя).

Публікації. Головні результати дослідження відображені у 14 наукових статтях, серед них 7 опубліковані у фахових виданнях (із них 2 за кордоном).

Структура дисертаційної роботи зумовлена її метою та науковими завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (710 позицій), переліку умовних позначень та додатків. Загальний обсяг рукопису становить 288 сторінки, основна частина - 209 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкрито актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні та територіальні рамки, наукову новизну та практичне значення дослідження, надано відомості щодо апробації результатів дослідження.

Перший розділ «Історіографія питання та методи дослідження» складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки проблеми» розглянуто історіографію питання. З'ясовано, що така тематика не була предметом спеціального джерелознавчого чи конкретно проблемного дослідження. Історіографічна традиція представлена працями, у яких ізольовано висвітлювалися лише окремі аспекти, перші зразки яких з'явилися ще наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. (М. Щербатов, Г. Гельбиг, П. Сумароков, С. Богуш-Сестренцевич, Є.Зябловський).

Подальші дослідження пов'язані з іменем А. Скальковського, який коротко описав будівництво Дніпровської лінії укріплень, листування Коша про заснування фортець, переселення іноземних колоністів до Олександрівського повіту, зростання кількості населення в 1792-1794 рр.

Праці А. Скальковського відчутно вплинули на погляди Я. Новицького. Робота Я. Новицького над історією Олександрівська, яка тривала понад 15 років, а також поєднання унікальних документальних джерел (частина з яких втрачена) та усних свідчень старожилів отримали визнання. Однак пізніші дослідники повторювали ті похибки, яких припускався науковець (О. Дружиніна, В. Кабузан, В.Тимофієнко).

Важливе місце в дослідженні колонізації на теренах Олександрівського повіту має доробок єпископа Катеринославського і Таганрозького Ф. Макаревського. Новизна роботи Ф. Макаревського полягала у висвітленні різних аспектів заснування 18-ти населених пунктів Олександрівського повіту.

Деякі відомості про формування етнічного складу населення Катеринославської губернії містяться у військових топографічних оглядах другої половини ХІХ ст. Військову колонізацію та переселення до Степової України вихідців з Європи досліджував Є. Загоровський. А з наукового доробку Д. Яворницького інтерес становлять праці, присвячені діяльності високопосадовців на ниві залюднення краю та долі запорозької спадщини.

Велике значення має науковий доробок Д. Багалія, який здійснив одну із перших спроб концептуалізації історії краю. При цьому Д. Багалій продовжив попередню історіографічну традицію визначати формування населення міст у зв'язку із відправленням на їхнє будівництво росіян.

Роботи Н. Полонської-Василенко присвячені долі населення Запорожжя після зруйнування Січі, руху населення в регіоні, іноземній колонізації, атласу Катеринославського намісництва 1787 р. Концептуальну схему Д. Багалія про нерозривність процесу формування населення Степової України Н. Полонська-Василенко збагатила фактологічно щодо окремих напрямків колонізації.

У фундаментальних працях О. Дружиніної з історії Південної України абсолютизуються дані описів до атласів. Що стосується еволюції населення Олександрівського повіту, то автор зауважила використання колодників при будівництві Дніпровської лінії укріплень, але кількісний та етнічний склад цієї верстви населення залишився поза увагою. Інший російський дослідник В. Кабузан ключовим джерелом дослідження населення повіту та Південної України загалом вважав ревізії та окладні книги. Таке обмеження джерельної бази, а також неврахування змін меж Олександрівського повіту призвело до хибних висновків стосовно населення останнього.

Питанню виникнення та розвитку міст Південної України присвячені праці В. Тимофієнка. Щодо Олександрівська, то автор, у цілому, використовує узагальнення Я. Новицького.

Суттєвий прогрес у вивченні історії Степової України спостерігається з 1990-х рр. Низка цінних спостережень, дотичних тематики дисертації, містяться у роботах, присвячених формуванню купецтва, кількісним змінам серед поміщицьких селян в Олександрівську, ролі Дніпровської лінії у формуванні населення повіту (А. Бойко); перетворенню запорозької старшини на російське дворянство (Н. Сурєва); формуванню чиновництва Південної України (О. Панкєєв, А. Олененко); адміністративно-територіальним змінам у Південній Україні (І. Савченко); долі колишніх запорожців, які потрапили до новоутворених козацьких формувань (Р.Шиян, О. Бачинська, В. Мільчев, К. Мазін); історії міст (В. Константінова, А. Карагодін та Н. Діанова); історії церкви (І. Лиман); функціонуванню митниць, карантинів (Ю. Головко), іноземним колоністам (М. Бєлікова, М. Ісмаїлов, К. Лях, Л. Хрящевська, А. Гедьо); розбудові Дніпровської лінії укріплень (Р. Молдавський, А. Макідонов).

У цілому попри всю фрагментарність наявна історіографічна традиція є добрим інтелектуальним підгрунтям для подальшого осмислення проблеми.

У підрозділі 1.2 «Методи дослідження» обґрунтовано використання в дисертації методів дослідження (загальнонаукових, загальноісторичних, спеціальних джерелознавчих, а також міждисциплінарних: соціологічних, демографічних, картографічних). Методологічною основою роботи є принципи історизму, всебічності, об'єктивності, причинності, акумулятивності знань, системності. Використання зазначених принципів досягається через залучення таких методів, як: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, логічний, системний підхід, сходження від абстрактного до конкретного і навпаки. Спеціальні джерелознавчі методи представлені методами архівної та бібліографічної евристики, формулярно-клаузуального аналізу, герменевтичним. Зрештою, використовуються конкретно-соціологічні методи: метод формування соціологічної бази даних, метод аналізу документів, вибірковий метод. Поєднання різних методів дозволило глибше проникнути в сутність предмета дослідження, чіткіше виділити вузлові аспекти проблеми та сформувати вмотивовану стратегію дослідження.

Другий розділ «Рух документів та основні зібрання джерел з історії формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX століття» складається з чотирьох підрозділів. Підрозділ 2.1 «Формування первісної джерельної бази та рух фондоутворення» присвячено дослідженню процесу продукування документів та особливостей їхнього відкладення й архівування. Реконструкція закономірностей появи джерел пов'язана зі значними труднощами. По-перше, постійно перекроювалися межі повітів, провінцій, губерній чи намісництв. По-друге, хронічна недоукомплектованість штатів канцелярій різного рівня, посутньо впливала на діловодство по управлінській вертикалі та на фондоутворення. По-третє, давалися взнаки такі чинники, як: зміни в документообігу, уніфікаторська політика щодо земель колишнього Запорожжя, власні вподобання та рішення правителів краю. У загальних рисах рух фондоутворення був визначений центральними органами влади імперії. Крім того, суттєве значення мали розпорядження місцевих адміністрацій.

У підрозділі 2.2 «Архівні зібрання документальних джерел» розглянуто архівні фонди та рукописні зібрання архівів і бібліотек, в яких відклалися відповідні джерела. Унаслідок проведення цілеспрямованої архівної евристики з'ясовано, що потенційна джерельна база розпорошена по численних фондах таких установ: обласні архіви (ДАЗО; ДАДО; ДАКО; ДАОО), ЦДІАК, ІР НБУ та ЗОУН, ДІМ та ГРКМ, а також в російських центральних (РДАДА; РДВІА; РДІА; РДА ВМФ) та обласних архівах (ДАРО; ДАКК), СПБІІ РАН, ВР РНБ.

В українських архівних інституціях зберігаються лише розпорошені збірки документів, що висвітлюють процес формування населення. Така ситуація склалася через невідповідність адміністративно-територіального устрою останньої чверті XVIII - початку XIX ст. межам адміністративно-територіального поділу, актуальним на час формування відповідних архівних установ. Але головною причиною стали великі втрати документів у XX ст. Серед вцілілих фрагментів фондів виявлено матеріали казенних палат, повітових землемірів, духовного правління і консисторії, церковного обліку, персональних колекцій та інших матеріалів, які розподілені нерівномірно. Усього виявлено джерела, які зберігаються в 33 фондах архівосховищ та рукописних відділів 10 установ України.

Натомість, у центральних архівах РФ ступінь збереженості матеріалів значно вищий, внаслідок того, що більшість архівних зібрань була сформована ще на початку XIX ст., зберігаються комплекси документації губернських та намісницьких канцелярій, матеріали генерального межування, атласи губерній та намісництв, окладні книги, особисті фонди високопосадовців Південного краю та ін. (всього 24 фонди).

У підрозділі 2.3 «Археографічні публікації джерел» установлено, що початок едиційної археографії джерел про кількісні, соціальні та етнічні зміни в населенні Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст. припадає на першу половину XIX ст. і пов'язаний із діяльністю Одеського товариства історії та старожитностей. У записках Товариства були опубліковані опис міст і повітів Азовської губернії та матеріали про переселення християн із Криму до Північного Приазов'я, значна кількість листів та наказів Г. Потьомкіна до різних осіб.

Пізніше О. Скальковський видав кілька підбірок документів про будівництво Дніпровської лінії та взаємовідносини військових команд із місцевим населенням, формування нових козацьких військ, зміни адміністративно-територіального устрою та соціального складу населення.

У своєму двотомнику «Джерела до історії запорозьких козаків» Д. Яворницький видав низку документів з архіву Міністерства іноземних справ Російської імперії, а саме: іменні списки козаків та старшини, які брали участь у військових кампаніях, чолобитні з приводу нагородження козаків військовими чинами. У додатку до праці про І. Синельникова вчений опублікував повні геометричні спеціальні плани отриманих І. Синельниковим земельних наділів із зазначенням кількості осіб чоловічої та жіночої статі, які на цих землях проживають. При цьому археографічні підходи Д. Яворницького та А.Скальковського відчутно відрізняються. Д. Яворницький подає вихідні дані опублікованого джерела, а в текстах намагається зберегти орфографію оригіналу.

Немало джерел було оприлюднено на сторінках "Літопису Катеринославської вченої архівної комісії". Зокрема Я. Новицький видав опис міст та кордонів Азовської губернії, наказ на ранговий наділ, колишнього старшини М. Рудя, джерела з Архіву Коша про взаємини військових команд з місцевим населенням. Учений також опублікував власноруч зібрані етнографічні джерела з історії окремих населених пунктів та спорудження Дніпровської лінії. Велике значення має укладений Я. Новицьким опис архівних справ Маріупольського та Олександрівського предводителів дворянства.

У другому випуску "Літопису…." О. Богуміл опублікував 715 ордерів Г. Потьомкіна за 1775-1776 та 1790-1791 рр., які мають велике значення для реконструкції адміністративно-територіального поділу, процесу проникнення запорожців до різних соціальних прошарків, регламентації владою способу життя колишніх козаків.

В археографічних публікаціях В. Біднова на сторінках «Літопису…» чільне місце посідають справи про роздавання земель у 1774-1784 рр. та про кількість населення, яке проживало в межах повітів за територіальним поділом 1784 р.

У 1930-х рр. Н. Полонська-Василенко опублікувала описи майна, конфіскованого в запорозької старшини, частина яких наразі зберігається в зібранні Дніпропетровського історичного музею.

У журналі "Червоний архів" під підписом П. М. опубліковані джерела з РДАВМФ в тому числі наказ Катерини II П. Зубову про облаштування Кічкаської верфі, в якому міститься інформація про штат майбутньої верфі з позначенням кількості майстрових, теслярів, обслуги магазину, а також канцелярії верфі.

Активізація публікаторської діяльності припадає на кінець 1980-1990-х рр. Велике значення має публікація Атласу Катеринославського намісництва 1787 р. та опису Катеринославського намісництва 1820-х рр. у 10-му томі серійного видання "«Джерела з історії Південної України XVIII-XX ст. І взагалі томи 1-10 оприлюднюють джерела, які висвітлюють під тим чи іншим кутом процес змін в Олександрівському повіті в досліджуваний період.

Крім того, укладені й опубліковані покажчики: архівних фондів Москви та Санкт-Петербурга, в яких зберігаються джерела з історії Південної України останньої чверті XVIII ст. (А. Бойко); опис картографічних джерел з архівосховищ України та Росії (А. Пивовар); опис справ Азовської губернської канцелярії з фонду "Внутрішнє правління" РДАДА (А. Олененко).

Все ж попри очевидні досягнення, археографічне освоєння проблематики не можна назвати інтенсивним. Наявні археографічні публікації не створюють самодостатнього комплексу для всебічного дослідження порушеної проблематики.

У підрозділі 2.4 «Класифікація джерел з історії населення Олександрівського повіту» проведена типологічно-видова класифікація джерел як найоптимальніша з точки зору організації джерельної бази для вибору концептуальної стратегії нашого дослідження. Актуалізована джерельна база включає такі роди джерел, як: документальні, картографічні та наративні Документальна складова є серцевиною джерельної бази й містить такі групи джерел: законодавчі, розпорядчі, виконавчі, довідкові, засвідчувальні, описово-статистичні, справочинні, судово-слідчі. Картографічні джерела представлені картами повітів, губерній, намісництв, планами міст, населених пунктів, земельних дач, лісових угідь, водних та сухопутних шляхів, оборонних споруд, розташуванням поштових станцій тощо. Наративні джерела представлені записками імперських високопосадовців (цивільних та військових), а також нижчих офіцерів; мемуарами іноземців; перших поміщиків, колишніх запорожців та переселенців; щоденниками іноземців.

Третій розділ «Документальні, картографічні та наративні джерела з історії формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX століття» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1 «Документальні джерела» проведено джерелознавчий аналіз цієї найчисельнішої складової джерельної бази. За функціональним призначенням джерела поділяються на такі групи: доповідні - рапорти, донесення, чолобитні; довідково-інформаційні - екстракти, листи між приватними особами; засвідчувальні - формулярні списки, білети на право користування землею, паспорти; обліково-статистичні - відомості, ревізії, звіти, реєстри, іменні списки, табелі; розпорядчі - накази імператорських осіб, центральних та місцевих органів влади, особисті ордери, інструкції та пропозиції.

Ключове місце для реконструкції кількісних змін населення посідають масові джерела, а саме: 1) матеріали ревізій; 2) окладні книги; 3) метричні книги; 4) описи намісництв та губерній; 5) експлікації до атласів намісництв та губерній; 6) спеціальні відомості про склад населення губерній; 7) зведені відомості про народжених, одружених, померлих. За функціональним призначенням масові статистичні джерела відносяться до документації: а) облікової; б) констатувальної; в) узагальнювальної.

З'ясовано відмінності інформативного потенціалу різних видів масових джерел. Установлено, що в ревізіях відображене лише населення, яке має перебувати в населених пунктах де-юре і сплачує податки. А отже, не враховувалася значна частина переселенців (зокрема й українців), непостійне населення (військові, колодники, лопатники), церковний клір. У поцерковних відомостях відображено кількість дворів та осіб обох статей при церкві, крім того зафіксована кількість прихожан та їхня соціальна стратифікація.

Доведено, що хибні підрахунки В. Кабузаном кількісного складу населення Олександрівського та інших повітів викликані використанням здебільшого інформації ревізій, окладних книг та постійними адміністративно-територіальними змінами. Це й створило викривлену картину, яка почала виконувати роль новітньої, нібито наукової, підкладки під концепцію Новоросії.

Сповідні розписи фіксують не тільки православних приходу, але й кількість будинків, розміри сімей, середній вік населення, народження першої та останньої дитини, соціальне розшарування тощо, а отже, дозволяють чіткіше окреслити співвідношення природного та механічного приросту населення. Але суттєвою вадою є те, що священики кожного разу не складали нових списків, а переписували старі, що призводило до численних помилок та фіксації «мертвих душ». Утім поєднання сповідних розписів з метричними книгами дозволяє значною мірою вирівняти пізнавальну ситуацію. А наявність зведених відомостей про народжених та померлих заповнює лакуни, створені втратою частини метричних книг.

З'ясовано, що доповідні, довідково-інформаційні та засвідчувальні джерела містять різноманітну інформацію щодо залюднення Степової України, формування окремих соціальних верств та їх походження, що допомагає зрозуміти ситуацію, яка склалася після зруйнування Запорозької Січі, і чіткіше окреслити обставини.

У підрозділі 3.2 «Картографічні джерела» з'ясовується інформаційний потенціал цієї групи джерел.

Перелічені вище картографічні джерела мають колосальне значення, не тільки інформативно доповнюють документальні джерела, а й дозволяють виправити викривлення, часто притаманні останнім. Саме картографічні джерела дають можливість простежити реальні зміни адміністративно-територіального поділу регіону, без чого абсолютно неможливо оперувати даними описово-статистичних джерел. Найважливішими в цьому сенсі є генеральні карти Азовської і Новоросійської губернії за 1775 р. та дві карти за 1778 р., атласи губерній і намісництв.

Цінними є генеральні карти з позначенням державних та поміщицьких поселень, а також карти населених пунктів повіту. Колишніх запорожців згодом записують в описово-статистичних джерелах як поміщицьких підданих, що ускладнює з'ясування долі населення Запорожжя. Натомість зазначені карти дозволяють локалізувати на конкретному місці окремі запорозькі зимівники, хутори та "селения", які пізніше рахуються як "вновь заселяемые" чи "вновь заводимые" поселення. Серед мешканців Олександрівська колишнє населення Запорожжя, починаючи з 1782 р., фігурує як міщани, цехові, поселяни. З'ясувати це вдалося шляхом персоніфікації населення на підставі перехресного аналізу метричних книг, сповідних розписів, поцерковних відомостей та документації міської ратуші. А отже, знімається ефект зникнення запорожців, який підживлював концепцію Новоросії.

Інформативні можливості картографічних джерел щодо дослідження ролі запорозької спадщини добре ілюструє, наприклад, карта Олександрівської фортеці 1770 р. На ній знаходимо 10 зимівників. На мапі 1789 р. на території деяких колишніх зимівників позначені будинки, а на карті 1798 р. - хутори.

Інформаційний потенціал карт Дніпрових порогів та атласів р. Дніпра визначає той факт, що до неї потрапили слободи, церкви, ретраншементи, хутори та зимівники.

У межових планах міст, поміщицьких чи державних населених пунктів фіксується власник, кількість населення згідно з останньою ревізією, поділ на соціальні верстви. Завдяки фіксації відстані між річками, байраками, курганами тощо можлива чітка прив'язка об'єктів до сучасної місцевості. З'ясовано, що навіть на початку XX ст. територіальні суперечки між населеними пунктами вирішувалися на матеріалах межування кінця XVIII ст.

Незаперечну цінність для дослідження демографії Олександрівського повіту має корпус супровідної документації межування: межові книги, описи до карт та атласів, рапорти землемірів та інша поточна документація.

Саме за допомогою картографічних джерел вдалося прослідкувати не тільки факт наявності на певний рік окремих населених пунктів, але й їхню трансформацію.

У підрозділі 3.3 «Наративні джерела» досліджується інформаційний потенціал спогадів Д. Гнєдіна (онук запорозького осавула Дмитра Гниди), О. Пищевича, В. Абази, Д. Мертваго, Л. Сегюра, Й. Ґільденштедта, Р. Лайєля, записок О. Прозоровського, А. Грибовського, В. Зуєва. Також проаналізовано мемуари селян В. Рубля, О. Замрії, М. Молодика, І. Будника, Д. Закопайченко, створені на основі меморатів їхніх предків.

З'ясовано, що наративи допомагають точніше реконструювати ті процеси, які здебільшого є прихованими в документальних та картографічних джерелах, особливо втілення окремих законодавчих постанов, які репрезентували колонізаційні амбіції влади в регіоні. Не менш важливою є оцінка сучасників тих подій, у яких вони безпосередньо брали участь або були свідками.

Четвертий розділ «Інформативні можливості джерел з історії формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX століття» складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 4.1 «Правове регулювання колонізаційних процесів» присвячений законодавчим актам різного рівня, які безпосередньо впливали на процес формування населення Олександрівського повіту. У цілому процес впровадження правових норм, що стосуються залюднення повіту, можливо поділити на три умовні етапи. Перший етап (1775-1778) характерний відносно м'якою політикою щодо колишніх запорожців. Проводиться перепис населення, відбувається уніфікація військових звань, козацьку старшину залучають до політики осадництва, зимівчан навіть захищають від зазіхань поміщиків, але вже починається роздавання великих земельних наділів російському чиновництву та переселення християн із Криму.

Другий етап (1779-1794) позначений кардинальними змінами імперського ставлення до традиційного населення Запорожжя. Влада починає використовувати військову силу. Ревізія 1782 р. створила поміщикам умови для закріплення за своїми слободами колишніх зимівчан, хоча останні ще не ставали кріпосними. Водночас у місцях скупчення зимівників оселяли відставних солдатів, подаючи тепер зимівники як військові поселення. А відтак у відомостях, рапортах уже рідко зустрічаються поняття "колишні запорожці" чи "корінні посполиті". Це населення фігурує як поміщицькі піддані або військові поселяни. З'являється указ Сенату про необхідність переселити до Південної України 24-и тис. економічних селян. З'являється колонія менонітів.

Третій етап (1795-1806) характеризується закріпаченням поміщицьких підданих та масовим переселенням державних селян із Полтавщини та Чернігівщини, у повіті з'являється мережа, хоча й нечисельна, колоній менонітів, білорусів зі Смоленщини, корсиканців, росіян.

У підрозділі 4.2 «Формування населення повітового центру» зроблена реконструкція процесу формування населення Олександрівська. Аналіз картографічних джерел про будівництво Олександрівської фортеці, а також перехресний аналіз документальних та наративних джерел дали підставу для висновку про важливу роль у цьому процесі колишніх запорожців, які активно заселяли форштадт, посад та прилеглі території. При цьому запорожці в джерелах фігурують в складі таких категорій як міщани, поселяни, цехові, чорноморські та катеринославські козаки, церковнослужителі та ін. Вдалося також простежити й місця виходу, кількість та етнічний склад здебільшого тимчасового населення Олександрівська (майстрові люди, лопатники, колодники та військові. Спростовано історіографічний стереотип, що колодники були переважно росіянами. Доведено, що більшість колодників були українцями з Лівобережжя та Правобережжя. Першими купцями Олександрівська стали маркітанти та торговці алкоголем, які постачали провіант. Кількість купців постійно коливалася.

З'ясовано, що на 1779 р. у форштадті Олександрівська мешкало росіян 38 (26% від загальної кількості), українців 140 (73 %). На 1808 р., кількість населення виглядала так: купців 13 (6 росіян, 6 українців, 1 єврей); міщан - 296 (українців із Лівобережжя -178, з Правобережжя - 20, росіян - 56, євреїв - 15, волохів - 4, вихідців із Балкан - 5, дітей священиків - 1, тих, що не пам'ятають роду - 1). У кінці XVIII - на початку XIX ст. Олександрівськ змінюється з військового міста на цивільне. Від колишніх військ у фортеці залишається лише рота солдат.

У підрозділі 4.3 «Соціальна стратифікація населення та взаємовідносини між референтними групами» на основі матеріалів церковної реєстрації із залученням інших документальних, наративних і картографічних джерел реконструйовано процес взаємовідносин між референтними групами та соціальну стратифікацію Олександрівська і навколишніх населених пунктів. Показано, що таке дослідження вимагає обов'язкового врахування того фундаментального факту, що методика складання статистичних відомостей - основного джерела з проблеми - провокувала високий рівень похибки в даних. До всього ситуація ускладнюється тим, що матеріали ревізій та окладні книги збереглися фрагментарно. Натомість матеріали церковної реєстрації дозволили суттєво розширити пізнавальні можливості. Зокрема притаманна метричним книгам інформація дозволила на мікроісторичному рівні окремо взятого населеного пункту дослідити такі проблеми: 1) специфіку переселення окремої людини, родини чи групи людей; 2) співвідношення механічного та природного рівнів зростання чи зниження кількості населення; 3) перехід між соціальними станами та долю колишніх запорожців; 4) взаємовідносини між різними референтними групами населення. Наявна інформація про хрещених батьків та одружених відкриває можливість застосування теорії М. Грановеттера "сили слабких зв'язків" для виявлення неформальних референтних груп, їхнього місця у громаді, специфіки утворення, кількісного складу та часу існування. Такі відомості дають можливість реконструювати ті соціальні і демографічні трансформації, які відбувалися в населених пунктах.

У висновках відображено основні результати дисертації.

1. Джерелознавчі аспекти формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст. до сьогодні не були предметом цілісного дослідження. У спеціальній літературі розглядалися лише окремі питання, без спроб відтворити цілісну картину. При цьому вкрай вибіркове використання потенційної джерельної бази призвело до появи викривлених уявлень щодо процесу формування населення повіту.

2. Чинниками, які визначали процес продукування та відкладення документальних матеріалів, стали: постійна еволюція адміністративно-територіального устрою, перепідпорядкування окремих департаментів колегій, персональні погляди та вподобання призначених з Петербургу керівників Степової України, які нерідко коригували реєстри, здебільшого зменшуючи кількість обов'язкових документів, призначених для надсилання до вищих органів влади Російської імперії, та збільшуючи кількість документів, які повинні були надходити до канцелярії генерал-губернатора.

3. У рамках видової класифікації актуалізована джерельна база включає документальні, картографічні джерела та наративи. Найважливішою її частиною є документальна складова, яка містить джерела різних видів та різновидів: законодавчі, розпорядчі, виконавчі, довідкові, засвідчувальні, описово-статистичні, справочинні.

4. Специфіка кодування інформації в документальних джерелах, а особливо в масових описово-статистичних, унеможливлює використання одного з різновидів джерел для визначення змін у кількісному, соціальному та етнічному складі населення в межах повіту, а тим більше окремого населеного пункту.

5. Модель повноцінної реконструкції процесу формування населення повіту (і Південної України загалом) включає: а) обов'язковий аналіз територіально-адміністративних змін; б) поєднання інформації з матеріалів ревізій, окладних книг, метричних книг, сповідних розписів, матеріалів відомостей, ордерів та рапортів губернаторів та ін. - на основі врахування особливостей укладання кожного з них та охоплення ними тих чи інших категорій населення; в) врахування того, що одні й ті ж соціальні групи в різний період позначені в документах під різними категоріями; г) обов'язкове використання просопографічної інформації.

6. Запорожці та їхні нащадки не зникають з повіту фізично. Але з 1790-х рр. вони фіксуються в описово-статистичних джерелах та рапортах як піддані поміщиків та військові поселяни, a частина зимівників та хуторів позначається як "вновь заселяемые" чи "вновь заводимые" поселення. Серед мешканців Олександрівська колишнє населення Запорожжя подається в джерелах під виглядом обивателів, міщан та цехових.

7. Інформаційний потенціал картографічних джерел дозволяє з'ясувати не тільки факт наявності або появи того чи іншого населеного пункту, але і їхню трансформацію. Саме на підставі цих джерел можна реконструювати зміни територіально-адміністративного поділу. Важливо, що картографічні джерела часто фіксували поселення, хутори, рибні заводи, які не мали юридичного оформлення, натомість існували фактично.

8. Серед населення Олександрівська в досліджуваний період переважали українці (від 73 % у 1779 р. до 60, 1% у 1809 р.). Число росіян змінилося від 26% у 1779 р. до 18,9% у 1808 р.

9. Створено персоніфіковану базу даних, простежено роль колодників та лопатників у формуванні населення міста, визначено їхнє етнічне походження та стать.

10. Привілейоване місце серед населення Олександрівська посідали цехові та церковнослужителі, натомість військові складали замкнуту соціальну верству.

НАУКОВІ ПРАЦІ, В ЯКИХ ОПУБЛІКОВАНО ОСНОВНІ НАУКОВІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЇ

Бойко П. Населення Новоросійської губернії в 1778 році / П. Бойко // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 18. - К.: ІУАД ім. М.С. Грушевського НАНУ, 2009. - С. 57-61.

Бойко П. Джерела з історії населення Степової України останньої чверті XVIII століття / П. Бойко // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. -Т. 21.- К.: ІУАД ім. М.С. Грушевського НАНУ, 2010. - С. 118-128.

Бойко П. Джерела з історії етнічного складу населення Степової України останньої чверті XVIII ст. / П. Бойко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2010. - Вип. XXVIII. - С. 442-446.

Бойко П. Джерела з історії населення Степової України останньої чверті XVIII століття в рукописному відділі Російської національної бібліотеки / П. Бойко // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 24.- К.: ІУАД ім. М.С. Грушевського НАНУ, 2012. - С. 267-277.

Бойко П. Переселення корсиканців 1782-1784 років, як епізод з колонізації Степового краю / П. Бойко // Сіверянський літопис. - № 6. Чернігів., 2014. - С.270-279

Boyko P. Social stratification and mutual relations between reference population groups of Steppe Ukraine of the last quarter of XVIII century (as exemplified by Olexandrivs'k town) [Електронний ресурс] / P. Boyko // Forum for Ukrainian Studies. A Project of the Canadian Institute of Ukrainian Studies - Режим доступу до ресурсу: http://ukrainian-studies.ca/2015/10/28/social-stratification-and-mutual-relations-between-reference-populationgroupsof-steppe-ukraine/

Бойко П. Картографические источники по истории формирования населения Александровского уезда последней четверти XVIII - начала XIX в. / П. Бойко // Проблемы науки. - №3 (4). - М., 2016. - С.15-24.

Опубліковані праці апробаційного характеру:

Бойко П. Опис міста Катеринослава 1825 р. як джерело перших років існування міста / П. Бойко // Збірник тез студентів, аспірантів та викладачів ЗНУ. - Запоріжжя, 2009. - С. 209-211.

Бойко П. Законодавчі акти Російської імперії щодо заборони незаконної реєстрації шлюбів / П. Бойко // Наукові праці студентів кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін. - Запоріжжя, 2010. - С. 19-22.

Бойко П. Ордери Г.О. Потьомкіна 1775-1776 років як джерело дослідження заселення Степової України / П. Бойко // Збірник матеріалів університетської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених “Молода наука - 2010”, 7-9 квітня 2010 року. - Запоріжжя, 2010. - С. 96-97.

Бойко П. “Дело об отводе шведским крестьянам 6330 десятин 1781 года...”як джерело з історичної демографії Степової України / П. Бойко // Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції “Вдосконалення методології соціального пізнання, змісту та методики персоналії та доробок викладання філософських дисциплін на гуманітарних факультетах ВНЗ” 21-22 квітня 2011 року. - К.- Запоріжжя, 2011. - С.71-72.

Опубліковані праці, які додатково відображають наукові результати дисертації:

1.Бойко П. Джерела з історії етнічного складу населення Степової України останньої чверті XVIII ст. / П. Бойко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2010. - Вип. XXVIII. - С. 442-446.

2.Бойко П. Історіографічна традиція дослідження населення Степової України останньої чверті XVIII століття / П. Бойко // Наукові праці студентів кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін. - Запоріжжя, 2011. - С. 9-12.

2.Бойко П. “Именные списки старшины и казаков бывшего войска Запорожского…1776 года” як джерело з історичної демографії Степової України / П. Бойко // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Запорізька Січ і українське козацтво». - К., 2013. С.74-79

4.Бойко П. Козацькі поселення як визначний чинник будівництва та долі російських фортець у Степовій Україні (XVIII ст.) / П. Бойко // Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції: Перейменувальні процеси в топоніміці як ціннісний вибір українського суспільства. - 2015. - С. 24-26

????????? ?? Allbest.ru