Козацький чинник в дипломатичній та інтелектуальній діяльності французьких еліт (1729-1789 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Козацький чинник в дипломатичній та інтелектуальній діяльності французьких еліт (1729-1789 рр.)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

козацький французький політика

Актуальність дослідження. Однією з найяскравіших сторінок історії міжнародних відносин Франції за правління Людовіка XV (1715-1774) та Людовіка XVI (1774-1791) стали відносини з Російською імперією. Саме в контексті французько-російського антагонізму у політичних комбінаціях Версальського кабінету постало питання українського козацтва, уявлення про яке французькі урядовці отримали завдяки активній діяльності українського еміграційного гетьмана П. Орлика.

Слід зазначити, що намагання П. Орлика актуалізувати козацьку справу перед західноєвропейським світом змогли бути реалізовані завдяки діяльності сина гетьмана Григорія Орлика (1702-1759), який, вступивши в 1729 р. на французьку службу, згодом увійшов до вищих кіл аристократичної еліти Французького королівства. Обидва Орлики діяли в обставинах західноєвропейського політичного життя, і відповідно виступали з меморандумами та проектами, поширюючи серед монархічного світу Європи інформацію про Україну, її минуле, козацтво як військовий клас і націю та титул гетьмана козаків як їхнього керманича. Тому вивчення дипломатичного досвіду Г. Орлика на тлі політичних відносин Франції з провідними східноєвропейськими державами (Швецією, Польщею, Росією, Туреччиною, Кримом) є актуальним для цілісного відтворення ситуації, в якій діяли українські державотворці в першій половині XVIII ст.

Водночас видається не менш важливим дослідити досвід і думки про Україну, що їх залишили у своїх творах представники французької історичної думки, які писали про українське козацтво в другій половині XVIII ст. - добі, коли гетьманат зійшов з історичної арени в 1764 р. Ці просвічені мислителі, діючи в рамках концепції цивілізації, яка в другій половині XVIII ст. посіла чільне місце в суспільному житті Європи, залишили цінні праці, котрі давали європейському світові уяву про козацтво, його історію, культуру, побут. Тому не менш важливим видається відтворити ті аргументи і методи, до яких вдавалися К.-К. де Рюльєр (1735-1791), П.-Ш. Левек (1736-1812), Н.-Г. Леклерк (1726-1798) та Ж.-Б. Шерер (1741-1824?), аби повернути європейське суспільство до реалій існування українського козацтва та реанімувати ті бачення, які вони залишили про зазначений вище феномен як, з одного боку, державотворчий чинник, і як військовий елемент - з другого.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження обраної теми проводилося згідно з планом науково-дослідницької діяльності Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України в рамках теми «Джерела з політичної історії України козацької доби XV-XVIII ст.» (держ. реєстр. № 0107U008988).

Мета і задачі дослідження. Головна мета дисертації полягає у розкритті козацького чинника в дипломатичній та інтелектуальній діяльності еліт Французького королівства в контексті північно-східної політики Версальського кабінету в 1729-1789 рр.

Основні задачі дисертації наступні:

1. Відтворити намагання Г. Орлика та його прибічників вирішити проблему інкорпорації козацького чинника до системи зовнішньої політики Франції в 1729-1761 рр.

2. Розкрити феномен українського козацтва як об'єкт дослідження представників французької інтелектуальної еліти у період французько-російського протистояння в 1762-1789 рр.

3. Вирішити питання детермінації козацького чинника в дипломатичній та інтелектуальній діяльності французьких еліт в 1729-1789 рр. як історіософську проблему на основі застосування ідей теоретиків елітаризму, менталітету та легітимізму.

4. Дослідити та визначити, чи існувала обумовленість дипломатичної та інтелектуальної діяльності еліт із загальним руслом міжнародної політики Франції в 1729-1789 рр.

5. Розкрити значення дипломатичної та інтелектуальної діяльності французьких еліт у справі інтеграції козацького чинника до структури європейських міжнародних відносин XVIII ст.

Об'єктом дослідження є дипломатична та інтелектуальна діяльність еліт Французького королівства в контексті міжнародної політики Версальського кабінету на північно-східному напрямі в 1729-1789 рр.

Предметом дослідження стала проблема появи, вирізнення, існування та еволюції козацького чинника в дипломатичній та інтелектуальній діяльності французьких еліт в 1729-1789 рр., який реалізовувався Г. Орликом, як представником політичної еліти на службі Французької корони, за допомоги емігрантів-мазепинців, а згодом французькими дослідниками, як представниками інтелектуальної еліти.

Методи дослідження. Основним методом дослідження став компаративний підхід за схемою «ідея - територія - альтернативи». У нашому дослідженні цей методологічний підхід застосовується наступним чином: українське козацтво як феномен європейської історії (ідея) - Франція (територія) - способи впровадження козацького чинника у міжнародну політику Франції через політико-дипломатичні заходи або інтелектуально-дослідницьку діяльність (альтернативи). Також до використаних у дисертації методів належать хронологічно-проблемний метод, історико-генетичний, метод класифікації та типологізації, структурно-системний та синтетичний метод.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період з 1729 по 1789 рр. Нижня межа відповідає часу, коли Г. Орлик вступив на французьку дипломатичну службу, оскільки його батько - гетьман П. Орлик після тривалого перебування в еміграції та неодноразових спроб підняти козацьке питання серед урядів провідних держав Європи, вирішив врешті зупинитися на Французькому королівстві як на найбільш зацікавленій в українській справі, як чинникові міжнародної політики, країні. Верхня межа припадає на початок Великої французької революції, що призвела до тимчасового припинення існування монархії у Франції. Це, відповідно, зумовило і постання зовсім іншого бачення цією державою проблеми українського козацтва, що вже виходить за рамки даного дослідження.

Наукова новизна досліджуваної проблеми полягає в тому, що на основі вивчення архівних джерел та літератури, зібраних в українських та французьких архівах, дисертант здійснює спробу дослідити об'єктивні і суб'єктивні фактори, що сприяли оформленню суспільно-політичних поглядів Г. Орлика, як французького дипломата та водночас представника мазепинської еміграції, з одного боку, і французьких дослідників, які займалися проблемою українського козацтва, з іншого боку, відтворити їхні ідеї, світоглядні позиції і бачення козацтва як військового елемента, державотворчого фактора та етнічної групи. Для цього здобувач аналізує не лише твори, меморандуми, епістолярій, але й біографії та неопубліковані рукописи.

Окрім того в дослідженні здійснено першу спробу розглянути проблему дисертації як історіософську із застосуванням низки теоретичних напрацювань в галузі соціології знання, а саме диференціації на політичну та інтелектуальну еліту, з одного боку, і аристократичну та демократичну еліту, з іншого, в розумінні К. Маннгейма, з'ясування феномену легітимації в творчому доробку М. Вебера, а також типів і видів менталітету в розумінні М. Блока та Л. Февра.

Дисертант також проводить етапізацію політичної діяльності Г. Орлика на французькій дипломатичній службі, скерованої на впровадження ним козацького чинника до міжнародної політики Франції. До новизни роботи слід віднести і аналіз здобувачем діяльності французьких дослідників козацтва зі штадпункту їх особистого перебування на службі в Російській імперії і здобутої ними можливості збирати інформацію про українських козаків безпосередньо. Дисертант також здійснює перший комплексний аналіз діяльності Г. Орлика як представника політичної еліти і вчених-просвітників як інтелектуальної еліти Французького королівства в широкому контексті міжнародної політики Версальського кабінету на усіх п'яти векторах її північно-східного ареалу - шведському, польському, турецькому, кримському та російському.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що наукове дослідження козацького чинника в дипломатичній та інтелектуальній діяльності французьких еліт відкриває можливість методологічно розв'язати важливу проблему з історії міжнародних відносин на європейському континенті у XVIII ст., інтегрувати великий масив фактичного матеріалу до узагальнюючих праць з історії України та всесвітньої історії. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані при проведенні досліджень та написанні узагальнюючих робіт з державно-політичної історії України, Франції, Польщі, Швеції, Росії, в подальших дослідженнях проблем історії міжнародних відносин, при підготовці вузівських курсів, розробці спецкурсів та навчально-методичних посібників з всесвітньої історії та історії України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження викладено в наукових публікаціях автора та доповідях на конференціях, а саме Методологічному семінарі «Інтелектуальна біографія Омеляна Пріцака: від спроб осмислення до початків її написання» (м. Київ, 7 квітня 2011 р.), ІІІ Міжнародній науковій конференції «Мови й культури: між Сходом і Заходом» (м. Київ, 11-12 квітня 2014 р.), VI Міжнародній науковій конференції «Українська діаспора: проблеми дослідження» (м. Острог, 25-26 вересня 2014 р.), Міжнародній науковій конференції «Крим в історії України» (м. Київ, 2 грудня 2014 р.), Міжнародній науковій конференції «Українська політична еміграція у XX столітті: досвід культурно-спільнотного себепредставлення і самоутвердження в Західному світі» (м. Київ, 21 квітня 2015 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у п'яти наукових публікаціях (чотири з них опубліковано у фахових вітчизняних історичних виданнях та одна - у фаховому зарубіжному історичному виданні).

Структура дисертаційної роботи визначена її метою та завданнями. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг рукопису становить 183 сторінки, із яких основна частина складає 158 сторінок. Список використаних джерел та літератури становить 25 сторінок (253 позиції).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано важливість та актуальність проблеми, визначено мету, завдання, предмет та об'єкт дослідження, хронологічні межі роботи, охарактеризовано наукову новизну та практичне значення наукової розробки даної теми, диференційовано методи дослідження, наведено відомості про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади, джерельна база та історіографія дослідження» детально розкрито методологічну основу дисертації, охарактеризовано джерела та проаналізовано наявну історіографію з досліджуваної проблеми.

У підрозділі I.1 «Концептуалізація та методологія» проведений синтез французької (М. Блок, Л. Февр), німецької (К. Маннгейм, М. Вебер) та американської (Р. Форстер, В. Соллорс) методологій. Саме доробок цих вчених містить теоретичні напрацювання для розуміння таких понять як менталітет, типи та види еліт і легітимація. В основу дисертації покладено концепцію важливості менталітету, що була розроблена засновниками школи Анналів М. Блоком та Л. Февром. З наукової спадщини М. Блока здобувач методологічно використовує інструментарій дослідження структури феодального суспільства і способу життя еліти, зокрема аристократії у Франції XVIII ст. З творчого доробку Л. Февра методологічно важливими для даної дисертації є проблеми пізнання та історичного аналізу, а також розуміння феномену «цивілізації», при вивченні яких науковець відобразив епоху XVIII ст.

З наукової спадщини К. Маннгейма за основу методології даної роботи взято розрізнення вченим чотирьох основних типів еліт: політична, організаційна (фінансисти, промисловці), інтелектуальна, мистецька та морально-релігійна. Обрана методологія дозволила диференціювати типи французьких еліт на аристократичну та інтелектуальну. Дану класифікацію дисертант співвідніс зі специфікою діяльності французьких еліт досліджуваної доби.

Дослідження американського історика Р. Форстера про відмінні типи еліт у французькому суспільстві XVIII ст. є важливими для розуміння диференціації дипломатичної та інтелектуальної діяльності різних груп еліт, яка досліджуються у даній дисертації.

Ідеї іншого американського методолога В. Соллорса допомогли здобувачеві зрозуміти ідентичність Г. Орлика як носія нової французької ідентичності зі збереженням певних елементів минулої козацької ідентичності.

Здобувач також залучає до методології дослідження проблему легітимізму, обґрунтовану вже згаданим науковцем К. Маннгеймом та іншим видатним німецьким вченим М. Вебером. На основі визначення К. Маннгеймом сутності легітимації ми можемо з'ясувати, з якими саме факторами була пов'язана легітимація суспільно-політичного статусу козацтва як чинника зовнішньої політики Франції. Водночас серед чотирьох видів легітимності, запропонованих М. Вебером, ми можемо визначити сутність і зміст того типу легітимності, який обґрунтовувався Г. Орликом та його сподвижниками, з однієї сторони, та французькими дослідниками - з іншої.

У підрозділі І.2 «Джерельна база дослідження» проведено аналіз доступних джерел з проблем дисертації. Цілеспрямований пошук і виявлення джерел та наукової літератури проводився у фондах Дипломатичного архіву Міністерства закордонних справ Франції, Науковому архіві Національного університету «Києво-Могилянська академія», Державної бібліотеки в м. Берліні, Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського та Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. С. Стефаника. Джерела можна розділити на два значні масиви: архівні джерела, переважно неопубліковані, та опубліковані матеріали і праці.

У Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції були вивчені фонди Mйmoires et documents Pologne. - Vol. 2; Correspondance politique Pologne. - Vol. 180, 184, 186, 221, 226, 227, 239, 240, 241; Correspondance politique Turquie. - Vol. 79, 82, 83, 90, 91, 93, 107, 127., в яких містяться матеріали, що розкривають не тільки передумови дипломатичної діяльності Г. Орлика, але і документи, які відображають його кроки у справі інтеграції козацького фактора до системи французької зовнішньої політики.

В Науковому архіві Національного університету «Києво-Могилянська академія» здобувачем були вивчені справи з фонду особистого архіву видатного науковця О. Пріцака (Ф. 10. - Оп. 1. - Спр. 1329, 1330, 1575, 1582, 1610-1747.). Зокрема, автором були виявлені матеріали зі Стокгольмського архіву, а саме ксерокопії листів та меморандумів гетьмана П. Орлика та його сина Григорія до шведських урядовців за період з 1711 по 1741 рр. Окрім цього не можна оминути увагою в цьому ж фонді матеріали І. Борщака - одного з перших українських дослідників, хто ґрунтовно вивчав історію українсько-французьких взаємовідносин XVIII-ХІХ ст. В основному це рукописні та машинописні копії документів або виписки з них, що стосуються життя та діяльності П. та Г. Орликів в 1720-1730-х рр.

Важливими для даного дисертаційного дослідження також стали корпуси опублікованих документів з української та французької історії XVIII ст. Зокрема, цінні відомості щодо перших років перебування Г. Орлика на французькій службі та його дипломатичних місій до Порти і Криму містить «Діаріуш подорожній» П. Орлика, оригінал якого зберігається у Дипломатичному архіві у Франції, а його факсимільна копія була нещодавно опублікована в Україні.

Побудувати цілісну картину північно-східної політики Французького королівства в 1729-1789 рр. допомогло вивчення опублікованих в XIX ст. інструкцій, наданих французьким послам в Польщі, Росії, Швеції та Туреччині (Recueil des instructions donnйes aux ambassadeurs et ministres de France depuis les traitйs de Westphalie jusqu'а la Rйvolution franзaise). Також необхідно згадати «Архів Коша Нової Запорозької Січі», який дав змогу розкрити окремі аспекти діяльності сподвижників Г. Орлика - Ф. Мировича (?-1761?) та Ф. Нахимовського (1689-1761?).

Опубліковані групи джерел, знайдені автором в Державній бібліотеці в Берліні, представлені: 1) оригінальними працями французьких та німецьких дослідників, що вивчали українське козацтво в другій половині XVIII ст. - К.-К. де Рюльєра, Ш.-П. Левека, Н.-Г. Леклерка, Ж.-Б. Шерера, К. Гаммердьорфера, А.-В. Гупеля; 2) оригінальними роботами французьких, німецьких та американських науковців-методологів - М. Блока, Л. Февра, К. Маннгейма, М. Вебера, Р. Форстера, В. Соллорса.

Аналіз наявних як неопублікованих, так і виданих історичних джерел засвідчив, що вони мають достатній потенціал для того, щоб повною мірою вирішити зазначені у дисертаційній роботі наукові завдання з розкриття проблеми залучення козацького чинника до системи зовнішньої політики та інтелектуального життя Французького королівства представниками його еліти в 1729-1789 рр.

У підрозділі І.3 «Історіографія проблеми» здобувач розглядає стан наукової розробки питання, здійснений в дослідженнях представників як зарубіжної, так і української історіографії. Розкриваючи стан дослідження проблематики, слід зазначити, що повної та ґрунтовної праці, яка б висвітлювала козацький чинник в дипломатичній та інтелектуальній діяльності французьких еліт в 1729-1789 рр., немає.

В зарубіжній історіографії серед дослідників політичної діяльності Г. Орлика виділяються імена видатного вченого О. Пріцака та його учня О. Субтельного, французької дослідниці І. Дмитришин, а також польських науковців В. Конопчинського та Е. Чеслака. Роботи вищезгаданих істориків відрізняє багата джерельна та історіографічна база, ретельне опрацювання матеріалів французьких, турецьких та польських архівів. Разом з тим зарубіжна історіографія не проводить періодизацію основних етапів висвітлення Г. Орликом під час його перебування на французькій службі козацького питання з встановленням специфіки кожного з цих періодів, а також не визначає, чи існувала обумовленість дипломатичної та інтелектуальної діяльності еліт із загальним руслом міжнародної політики Франції в 1729-1789 рр.

Значну увагу проблемам дисертації присвятили представники української історіографії, серед яких провідне місце належить історикам-емігрантам. Зокрема, І. Борщак, попри поєднання у своїх дослідженнях наукового аналізу з елементами публіцистики і навіть художнього домислу, віднайшов і розглянув цілий комплекс джерел з історії французько-українських відносин XVIII ст., а також видав перші політичні біографії обох Орликів. Інший еміграційний дослідник Б. Крупницький виділив основні етапи політичної діяльності гетьмана П. Орлика, в останньому з яких чільне місце відвів Г. Орлику. В. Січинський вписав в загальний контекст зарубіжних праць про Україну роботи французьких дослідників другої половини XVIII ст., зокрема Ж.-Ф. Гаррана де Кульона та Ж.-Б. Шерера, окремо відзначивши їхні думки про українське козацтво.

Новий етап історіографії проблеми пов'язаний з відродженням суверенної української державності. Протягом двох останніх десятиліть з'явилися наукові роботи (В. Смолій та В. Степанков, О. Путро, О. Кресін, С. Андреєва, В. Ададуров), які висвітлюють окремі аспекти місій Г. Орлика в 1729-1732 рр. до Франції, Порти, Криму та Січі, зв'язки української політичної еміграції, зокрема Г. Орлика та Ф. Мировича із запорозьким козацтвом, піддають аналізові низку документів Г. Орлика 1730-х рр.

Також з'явилися дослідження, у яких розглядаються окремі аспекти наукової творчості французьких дослідників українського козацтва (Д. Наливайко, О. Іваненко, Є. Луняк). У працях вищезгаданих авторів подані вибіркові положення з окремих робіт французьких дослідників та подана характеристика джерел, якими вони користувалися.

Хоча праці сучасної української історіографії і не опираються на дослідження матеріалів зарубіжних архівів та бібліотек, проте їхні автори, базуючись на попередніх напрацюваннях української історіографії, належним чином оцінили визначну роль емігрантів-мазепинців на французькій дипломатичній службі і французьких дослідників у вивченні проблеми українського козацтва.

У другому розділі «Григорій Орлик і його сподвижники на французькій дипломатичній службі в 1729-1761 рр. та їх роль у впровадженні козацького чинника в зовнішню політику Версальського кабінету» висвітлено діяльність сина гетьмана П. Орлика як чільного представника дипломатичного корпусу Французького королівства та залучених ним на службу Французької корони останніх мазепинців - Ф. Мировича та Ф. Нахимовського. Ця діяльність розглядається в контексті з'ясування здобувачем специфіки зовнішньополітичних відносин Версальського кабінету в епоху його гострого протистояння з Російською імперією в 1729-1761 рр.

У підрозділі ІІ.1 «Основні напрями північно-східної політики Французького королівства в 1729-1761 рр.» дисертант приходить до висновку, що у період з 1729 по 1761 рр. політика Франції в Північно-Східній Європі була головним чином спрямована на протидію Росії і торкалася комплексу протиріч, які традиційно існували довкола українського питання (Швеція, Польща, Порта, Крим). Всі ці країни мали «козацьку» сторінку в своїй історії. Інтронізація тестя французького короля С. Лещинського в 1733 р. на польському престолі, російсько-турецька війна 1736-1739 рр. і російсько-шведська війна 1741-1743 рр. стали наріжними каменями, довкола яких концентрувалися зусилля Г. Орлика, його батька та їхніх сподвижників у вищезазначений період.

Північно-східна політика Версальського кабінету в 1729-1762 рр. оберталася навколо обмеження Габсбурзької могутності, з одного боку, та протидії проникненню до Європи Російської імперії, з іншого. Особливістю цієї політики була концентрація зусиль французьких дипломатів на шведському, польському та турецькому напрямах з метою утворення «Східного бар'єру».

Така політика Франції на протидію Росії, котра розгорталася на традиційних напрямах своєї північно-східної політичної стратегії не могла не спонукати українську політичну еміграцію піднімати перед Версальським кабінетом проблему козацької України, яка мала вирішуватися в ході успішної реалізації усієї стратегії королівства. Тому діяльність Г. Орлика на французькій дипломатичній службі, який користувався порадами свого батька гетьмана П. Орлика, стала запитуваною і посіла чільне місце в системі міжнародної політики Версальського кабінету.

У підрозділі ІІ.2 «Політико-дипломатична діяльність Григорія Орлика та його соратників на службі Французької корони» здобувачем визначені основні етапи прикладання гетьманичем зусиль з метою інкорпорації козацького чинника як невід'ємного елементу до зовнішньополітичної системи Версальського кабінету.

Дисертант виділяє три етапи дипломатичної діяльності Г. Орлика та його сподвижників на французькій службі, а саме 1) 1730-ті; 2) 1740-ві; 3) 1750-ті рр. Так, у 1730-х рр., співпрацюючи з державним секретарем закордонних справ Ж.-Л. де Шовеленом (1685-1762) та послом в Порті маркізом Л.-С. де Вільньовим (1675-1745), він як французький дипломат виконує секретні доручення в Польщі, Туреччині та Криму, допомагаючи батькові паралельно активізувати козацький фактор у великій політиці. Згодом він співпрацює з шведськими дипломатами, виступаючи промотором вирішення українського питання в контексті постання коаліції держав на чолі з Францією. У 1740-х рр. Г. Орлик складає меморандуми до Міністерства закордонних справ Франції. Основні аргументи гетьманича - тема визволення козаків з-під гніту Москви з резюме, що їхнє незадоволення може бути використане в інтересах Франції та її союзників у регіоні. В 1750-х рр. генерал Г. Орлик надсилає аналогічні меморандуми та коментарі до чиновників Міністерства закордонних справ, серед яких перш за все слід виділити А.-Л де Руйє (1689-1761) та Ж.-П. Терсьє (1704-1767), знову наголошуючи на козацькому питанні в польському, османському та кримському векторах політики Франції. На цьому етапі помічниками Г. Орлика стають Ф. Мирович і Ф. Нахимовський, які перебувають на французькій службі та сприяють справі проведення політики королівства у зв'язку з активізацією козацького чинника в Криму. Старі мазепинці підтримали гетьманича в реалізації справи налагодження військово-політичної співпраці Франції з Кримом та Портою. Здобувач приходить до висновку, підкріпленого джерельними матеріалами, що Г. Орлик як французький дипломат та військово-політичний діяч зумів забезпечити реальне постання справи інтеграції козацького чинника до міжнародної політики Версальського кабінету як її складового елементу.

У третьому розділі «Козацтво як об'єкт дослідження представників французької інтелектуальної еліти в контексті північно-східної політики Версальського кабінету в 1762-1789 рр.» здобувач розкриває основні тенденції дипломатичного розвитку Французького королівства стосовно його традиційних союзників, а саме Польщі, Туреччини та Швеції та причини зміни вектора зовнішньої політики Версальського кабінету стосовно Росії з відверто ворожого в 1729-1761 рр. до стримуючого у досліджуваний в цьому розділі період 1762-1789 рр. Аналізуючи погляди французьких дослідників козацького питання в нову історичну епоху, зокрема таких, як К.-К. де Рюльєр, П.-Ш. Левек, Н.-Г. Леклерк та Ж.-Б. Шерер, дисертант виокремлює російськофільські та українофільські погляди вищезазначених дослідників, з'ясовує причини і витоки оформлення ними доволі відмінних української та російської перспектив сприймання козацького питання.

Підрозділ ІІІ.1 «Основні етапи французько-російського протистояння в Північно-Східній Європі в 1762-1789 рр.» розкриває причини, чому Франція, яка ще на початку 1760-х рр. залишалася у багатьох відношеннях однією з найбільш могутніх та міцних держав світу, зі зміною векторів зовнішньої політики сама себе прирекла до відносної слабкості на міжнародній арені. Саме з початком переорієнтації системи своїх альянсів позиції Французького королівства в Північно-Східній Європі стають більш хиткими, а її дії - незбалансованими. Зокрема, це призвело до остаточного переходу Речі Посполитої в зону російського домінування. Хоча, дисертант водночас зазначає, що Версальський кабінет продовжив плідно проводити свою політику на турецькому та шведському напрямках.

В 1762-1789 рр. існувало два основних етапи французько-російського протистояння, перший з яких тривав з 1762 по 1774 рр. та характеризувався продовженням активної протидії планам Росії на шведському, польському та турецькому театрах європейської політики. Другий етап (1774-1789), позначився зміною пріоритетів французької міжнародної політики. Дана зміна знайшла свій вияв у відмові від прямої конфронтації з Петербургом та взяттям курсу на стримування Російської імперії шляхом забезпечення мирного порозуміння між останньою та традиційними союзниками Франції - Швецією та Туреччиною.

Дисертант також констатує, що безперечно, вивчення і пізнання козацького фактору, історично пов'язаного з країнами, що входили в сферу політичного впливу Франції чи, навпаки, перебували з нею в суперницьких відносинах, видавалося досить важливим, оскільки загальна політика просвіченого абсолютизму в повній мірі сприяла пізнанню усіх можливих чинників, які могли бути інтенсифіковані у майбутній політиці. Традиції «Секретного кабінету» короля, повстання гайдамаків, наукові роботи про Україну живили і актуалізували козацький фактор як чинник, який можна використати для послаблення Російської імперії та призупинення її експансивної політики. Ці обидві тенденції не могли не спонукати вчених-просвітників Французького королівства до вивчення питання пізнання феномену козацької України.

У підрозділі ІІІ.2 «Феномен українського козацтва у французькій історичній думці другої половини XVIIІ ст.» здобувач розкриває основні положення обраних для розкриття проблем дисертації оригінальних французьких досліджень, в яких в більшій чи меншій мірі розглядався феномен українського козацтва. Дисертантом визначено, що козацька перспектива у французькій історичній думці другої половини XVIII ст. була перспективою освіченої й національно-орієнтованої еліти Французького королівства, яка була одним з промоторів формування тогочасної цивілізації.

Проведений аналіз ставлення до козацького народу та його історії представників французької інтелектуальної еліти другої половини XVIII ст. надає можливість краще зрозуміти витоки української та російської перспектив, які склалися в менталітеті Французького королівства досліджуваної доби. Присутність і російськофільских, і українофільських тенденцій у змалюванні козацтва у працях проаналізованих вище авторів напряму відбивало своєрідність зовнішньополітичної стратегії Французького королівства другої половини XVIII ст., яка вже не була відверто ворожою до Росії, проте зберігала свій вирішальний політичний вплив серед традиційних противників північної імперії - у Швеції, Порті та Криму. Така двояка позиція Франції, яка вивчала питання козацького чинника для корегування своїх політичних планів у майбутньому, пояснювала не лише відмінні погляди представників її інтелектуальної еліти, які майже в один і той самий час були відіслані на службу і до Катерини II, і до гетьмана К. Розумовського. Вона дає можливість зрозуміти адекватність таких поглядів зовнішньополітичному баченню міжнародної політики держави, яка знаходилася у другій половині XVIII ст. вже не у стані війни з Росією, як в першій половині цього ж століття, а радше в стані невизначеності щодо своєї політики з Російською імперією взагалі і з козацьким питанням у контексті цієї політики, зокрема.

У Висновках підсумовано та узагальнено результати проведеного дослідження.

1. Зусиллями Г. Орлика та його сподвижників були здійснені спроби безпосередньо вирішити проблему інкорпорації козацького чинника в усі домінуючі вектори французької зовнішньополітичної стратегії в Північно-Східній Європі: польський, турецький, шведський. Г. Орлик як французький дипломат та військово-політичний діяч разом зі своїми соратниками стали останніми політиками у французькому суспільно-політичному житті, котрі постійно нагадував еліті королівства про існування та необхідність справедливого вирішення козацького питання для примноження слави Французької корони.

Здобувач зазначає, що Г. Орлик відігравав досить вагому і одну з першорядних ролей у північно-східній політиці Франції досліджуваної доби. Саме він виступив ініціатором інкорпорації козацького фактора до французької політики і особисто інспірував підняття цього питання. Джерельних свідчень щодо особистого ініціювання іншими дипломатами козацької теми на сьогоднішній день не виявлено, окрім кваліфікаційних оцінок міністерськими службовцями Франції деяких коментарів та меморандумів Г. Орлика. Враховуючи той факт, що Г. Орлик був єдиним представником козацького походження в дипломатичному корпусі Франції, здобувач констатує, що його діяльність в повній мірі відображала один з напрямів дипломатичної служби Франції 1730-1750-х рр. Саме тому реалізація проблеми інтеграції козацького чинника до зовнішньої політики Франції була покладена Версальським кабінетом на Г. Орлика.

2. У відрізку часу з 1762 по 1789 рр. пошук нових статей доходу і подальшої внутрішньої політичної підтримки для свого правління став додатковим фактором, котрий спонукав французьких монархів здійснювати «просвічені реформи». Водночас Франція змінила тактику у зовнішній політиці, завуалювавши свої традиційні напрями протидії Росії на Сході, але водночас зберегла домінуючий вплив в Порті та Швеції і незначну присутність в Польщі. Така ситуація живила козацький фактор як чинник, з яким можна мати справу в майбутньому військово-політичному протистоянні з Російською імперією і спонукала французьку просвічену еліту вивчати народ, котрий не був підданим ані Польщі, ані Росії, але котрий потрапив під їх панування. Вищезазначені тенденції також спонукали дослідників до повномасштабного і ретельного пізнання феномену козацької України як історичного та суспільно-політичного явища. Діючи в руслі концепцій просвіченого абсолютизму, цивілізації та енциклопедизму, К.-К. де Рюльєр, Н.-Г. Леклерк, Ж.-Б. Шерер доводили, що українське козацтво - це державотворчий чинник, самостійна етнічна група та військова нація, яка є і може бути важливим гравцем європейської політики. Вони пробуджували інтерес до козацької України шляхом продукування антикварних історичних творів, в яких обґрунтовували права козацтва на власну державність на основі природного права козацтва на волю, їхньому прагненні бути незалежними, існуванню у козаків демократичного устрою, тобто на тих принципах, що декларувалися просвітниками, а згодом стали ідеалами Великої французької революції.

3. В структурі менталітету французької еліти досліджуваної доби існувало два основних типи, які, в розумінні М. Блока, представляли менталітет окремих соціальних верств і груп. Перший, домінуючий протягом мало не всього XVIII ст. - це менталітет французької аристократії, яка окреслювала і визначала політику королівства як феодальної монархії. Інший тип менталітету еліти, який постав у другій половині XVIII ст., був представлений різними верствами і групами, об'єднаними ідеями Просвітництва.

Яскравим представником французької аристократії був дипломат, політичний та військовий діяч Г. Орлик. Його ідентичність, в контексті досліджень В. Соллорса, була французькою за своєю суттю, оскільки формувалася під безпосереднім впливом «країни-опікуна» - Франції, проте вона інтегрувала і певні елементи з ідентичності «країни походження». Цими елементами були певні сантименти до козацького минулого, прагнення продовжити справу батька гетьмана П. Орлика та його соратників в еміграції, котрі посприяли йому в захисті та відстоюванні ідеї відновлення української державності як аргументу для інкорпорації козацького чинника до системи політико-дипломатичних відносин Версальського кабінету.

Натомість французькі дослідники, як носії іншого типу менталітету, будили думку просвіченої еліти другої половини XVIII ст. ідеалами, які сповідували самі: це права козацького народу на самовизначення, на самобутність, на власну державність, звільнення від російської тиранії, тощо.

Водночас Г. Орлик як французький дипломат та син гетьмана-емігранта, а також його сподвижники (на основі методології К. Маннгейма) належали до політичної еліти, вважаючи своїм завданням інтегрувати власне бажання відновлення козацької державності у комплекс прагнень, насамперед, французької, а також польської, шведської та турецької політичної еліти. На відміну від них, представники французької історичної думки другої половини XVIII ст. належали до інтелектуальної еліти, яка знайомила провідні верстви французького суспільства з призабутою проблемою українського козацтва. Політична аристократична еліта, в розумінні К. Маннгейма, визначала себе за принципом крові; інтелектуальна еліта сповідували цінності освіти, професійних досягнень тощо.

Відповідно, інтеграція козацького чинника до міжнародної політики Версальського кабінету, як її складового елементу, і апелювання в цьому контексті до французької правлячої еліти, здійснювалася різними засобами представників двох відмінних типів менталітету. Легітимація соціально-політичного статусу козацтва як державотворчого чинника, яку намагалися здійснити П. та Г. Орлики, Ф. Мирович, Ф. Нахимовський, за концепцією М. Вебера, становить найбільш давній і універсальний варіант - традиційну легітимацію, що базується на основі святості та непорушності традиції. Обстоювання гетьманської форми правління, козацьких вольностей, як традиційних цінностей, на яких має бути відновлена при сприянні Франції та її союзників козацька державність, представляли собою саме такий тип легітимності, котрий через вищезазначені якості водночас був найближчим і Французькій короні.

Натомість, легітимація соціально-політичного статусу козацтва як державотворчого чинника, яку обстоювали французькі інтелектуали, спиралася вже не на державно-правові документи чи договори, як підставу для політичного рішення французького уряду, а здійснювалася за рахунок ретельного пізнання та вивчення історичних і мовних процесів, котрі відбувалися з українським козацтвом протягом його історії. При вивченні козацтва для вченого-просвітника більш важливим був не підписаний договір, а походження народу, що могло підтвердити його відмінність від інших етносів. Тому легітимація статусу козацтва, як міжнародного чинника, здійснювана французькими дослідниками, співвідносилася в схемі М. Вебера з оціночно-раціональним видом легітимності.

4. Існувала пряма обумовленість дипломатичної та інтелектуальної діяльності французьких еліт із загальним руслом міжнародної політики Версальського кабінету в 1729-1789 рр. Так, було встановлено, що дана обумовленість визначалася інтеграцією козацького чинника, представленого Г. Орликом та його соратниками, до зовнішньої політики Франції в епоху прямої конфронтації з Росією, з одного боку, і вивченням козацького питання та його різноманітних перспектив в майбутньому представниками французької історичної думки в час зміни пріоритетів у міжнародній політиці королівства, з іншого.

5. Незважаючи на абсолютну відмінність у підходах, і французькі дипломати, уособлені Г. Орликом та до певної міри його сподвижниками, і вчені-просвітники доклали великих зусиль в розробці козацького питання, завдяки чому ідея козацької державності існувала у Французькому королівстві не тільки за часів «старого режиму», але перейшла і в революційну епоху. В залежності від конфігурацій структури геополітичної рівноваги в Північно-Східній Європі та рівня власної дипломатичної та дослідницької спроможності, спектр напрямів прикладання зусиль французьких еліт зазнавав певних трансформацій, проте незмінним стратегічним пріоритетом залишалося завдання інтеграції козацького чинника до зовнішньої політики Версальського кабінету як її невід'ємного елемента у досліджувану добу.

Саме через Францію було легітимізовано та обґрунтовано останні в історії концепції залучення Туреччини в боротьбу за визволення України від російського панування, а Г. Орлик як посланець Французької корони зробив останню спробу залучити до тогочасних проблем, пов'язаних з відновленням козацької державності, Кримське Ханство. Всі ці проблеми мали тяглість ще з XVI ст. Нарешті, французькі історики своїм обґрунтуванням постання українського козацтва як державотворчого чинника та військового класу стали передвісниками майбутніх проектів Наполеона Бонапарта стосовно українських земель і українофільських настроїв в середовищі французької еліти вже у ХІХ ст.

НАУКОВІ ПРАЦІ, В ЯКИХ ОПУБЛІКОВАНІ ОСНОВНІ НАУКОВІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Потульницький Г. Українське козацтво в творчості Жана Бенуа Шерера та Августа Вільгельма Гупеля (на основі аналізу «Літопису Малоросії…» та нарису «Про козаків») / Г. В. Потульницький // Наукові записки : збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К., 2011. - Т. 22. - С. 121-129.

2. Потульницький Г. Матеріали Ілька Борщака в особовому архіві Омеляна Пріцака / Г. В. Потульницький // Краєзнавство. - К., 2013. - № 4 (85). - С. 205-209.

3. Потульницький Г. Передумови появи козацького чинника у зовнішній політиці Франції за правління Людовіка XV / Г. В. Потульницький // Наукові записки : збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К., 2013. - Т. 26. - С. 93-104.

4. Потульницький Г. Теоретико-методологічні аспекти проблеми легітимації ідеї козацької державності в менталітеті Французького королівства XVIII століття / Г. В. Потульницький // Наукові записки : збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К., 2013. - Т. 27. - С. 132-141.

Размещено на Allbest.ru