Що таке історія України

Дослідження доповідей видатного історика та сходознавця О. Пріцака. Формулювання перспектив та шляхів концептуалізації української минувшини для еміграційної академічної спільноти. Визначення місця історії України у структурі всесвітньої цивілізації.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 02.12.2017
Размер файла 84,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://allbest.ru

25

УДК 94/93:930.1 (477)

Що таке історія України?

О.Й. Пріцак

Вступ

Десятирічний термін (17 травня 1980 р., 28 серпня 1990 р.), який відділяє між собою дві доповіді Омеляна Пріцака (1919--2006 рр.), відображає не тільки різноманітні пізнавальні ситуації, а й ті важливі політичні, соціокультурні та навіть світоглядні зрушення, що сталися впродовж цього часу.

На зламі 1960-1970-х рр. перехідний період української еміґраційної (або зарубіжної) науки, котрий метафорично називають «добою розсіяння», пов'язаною з трансатлантичним переїздом із повоєнних таборів для переміщених осіб до Канади та США наприкінці 1940 -- на початку 1950-х рр., добігав свого кінця.

На той час на обширах української діаспори з'явилася нова, здебільшого англомовна, точніше іншомовна ґенерація вчених, як наголошують сучасні дослідники з огляду на входження її представників до різних академічних спільнот (франко-, німецько-, іспаномовної і т.п.)Атаманенко А. Українська зарубіжна історіографія: до проблеми образу // Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки. -- Вип.2, ч.1. -- К., 2006. -- С.265.. Це покоління зазнало не тільки впливів західної думки, а й почасти російського еміґраційного історієписання, котре посідало поважні позиції в університетських центрах СШАWynar L. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography: Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian» History // Ukrainian Quarterly. - 1974. - Vol.30, №1. - P.24-25..

Утім, культурні перетворення спричинилися до кардинальної інтелектуальної переорієнтації тогочасних учених-еміґрантів і науковців українського походження, які прагнули ввійти до західного академічного світу.

Тож нові завдання діаспорної соціогуманітаристики формулювалися переважно в контексті вимог і стандартів північноамериканської та західноєвропейської концептуалізації.

Вислідом цих устремлінь стали відомі інституціональні проекти зі створення українсько-американських, українсько-канадських наукових установ. Передусім слід згадати про кафедри української мови, літератури та історії України, засновані 1968 р. (від 1973 р. -- Український науковий інститут) у Гарвардському університеті, Канадський інститут українських студій, створений 1975--1976 рр. при Альбертському університеті в м. Едмонтон тощо.

Зрештою поява нових науково-дослідних інституцій, іншомовного покоління вчених-українців та новітніх інтелектуальних і світоглядних орієнтирів упродовж 1970-1980-х рр. призвела до важливих трансформацій українського зарубіжного історіє- писання.

Діаспорна наука поступово втрачала еміграційний статус та набувала західних інтелектуальних й інституціональних рис, хоч і зі своєрідними українськими науковими зацікавленнями в межах північноамериканської мультикультурної спільноти.

Тож колишня наукова еміграція поступово перетворювалася на складову частину західного академічного світу, але продовжувала репрезентувати культурні й інтелектуальні потреби мільйонних діаспорних громад українців у Сполучених Штатах і Канаді.

Проте трансформаційні процеси української науки в діаспорі впродовж 1970-1980-х рр. повною мірою так і не було завершено, позаяк політичне й ідеологічне протиборство на теренах біполярного світу перманентно підживлювало та актуалізувало травматичний досвід національно-визвольних змагань і Другої світової війни, що сприяло підтримці старих культурних взірців і архаїчних дослідницьких стратегій.

Не випадково навіть на початку 1980-х рр. О.Пріцак зазначав, що на еміграції склалося два типи наукових інституцій: 1) американсько-канадські (Український науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут українських студій) та 2) еміграційні (Наукове товариство імені Шевченка, Українська вільна академія наук)Пріцак О. Роля Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в історії України (Доповідь ви-голошена на пленарній сесії НТШ в Нью-Йорку, 5.11.1983) // Вісті із Сарселю: Неперіодичний бюлетень Акції-С (Париж; Мюнхен). - 1983/1984. - №25. - C.10.. Із цієї перспективи його доповідь-стаття «Що таке історія України?» (версія 1980 р.), з одного боку, показувала інституціональні здобутки українських науковців у Гарвардському університеті, з іншого - прагнула окреслити й сформулювати перспективи та шляхи концептуалізації історії України для еміграційної/діаспорної академічної спільноти.

Зауважимо, що проблеми концептуалізації української минувшини порушувалися в багатьох текстах О. Пріцака, зокрема ще до започаткування й реалізації гарвардського інституціонального проекту, адже як учений-сходознавець європейського та навіть світового рівня, він був тісно пов'язаний із західною соціо-гуманітаристикою. Тому його рефлексії й концептуальні пропозиції значною мірою корелювалися інтелектуальними настановами, епістемологічними взірцями західної науки. Скажімо, ще 1963 р. О.Пріцак разом із Дж.Решетарем опублікував цікаву статтю, присвячену аналізу національної історії й українського руху в контексті тодішніх дискусій навколо відомої тези про «неповність/некомплектність» низки східноєвропейських націй, зокрема українцівPritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // Slavic Review. - 1963. - Vol.22, №2. - P.224-255..

У 1968 р. О.Пріцак виступив із проектом створення 12-томного «Вступу до історії України», котрий мав би систематизувати й узагальнити «підсумки майже двістілітньої праці наших попередників»Пріцак О. Проект «Вступу до історії України» // Український історик. - 1968. - №1/4. - С.128..

Причому частина третя цього проекту, «Синтеза», передбачала розробку поняття історії України, котре планувалося представити в десятому томі «Вступу»Там само. - С.133.. Зазначимо, що почасти програму «Вступу до історії України», насамперед ту його частину, котра стосувалася опрацювання й видання джерел, було реалізовано у відомому проекті Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства.

Дискусію щодо можливих засад конструювання історії України О.Пріцак прагнув ініціювати й у вступному слові на конференції 1978 р. Зокрема, посилаючись на студію С.Томашівського «Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки», він сформулював цілу низки питань стосовно представлення української минувшини, котрі адресував до своїх колеґ: що є предметом історії України; чи є історія України історією українського народу чи етнічною історією; чи є історія України історією держави або національної держави?Problems of Terminology and Periodization in the Teaching of Ukrainian History (Round Table Discussion at the Ukrainian Historical Conference, London, Ontario, 31 May 1978) // Rethinking Ukrainian History / Ed. I.L.-Rudnytsky with assistance of J.-P.Himka. -- Edmonton, 1981. -- P.235.

Чимало думок і рефлексій О.Пріцака споглядаємо у його збірці статей, присвячених заснуванню й розбудові Українського наукового інституту Гарвардського університетуПріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культур-ної політики (1967-1973). - Кембридж; Нью-Йорк, 1973. - XXXVI, 188 с..

Передусім фундатор цієї інституції обстоював тезу про те, що «наука може існувати й розвиватися тільки тоді, коли має міжнародне визнання (тут і далі у вступній статті курсив наш -- О.Я.)»Пріцак О. Теорія, що стоїть за концепцією Гарвардського центру // Його ж. Чому катедри українознавства... -- C.69.. Так постала метафорична формула О.Пріцака щодо створення українських наукових інституцій на американському ґрунті -- перещеплювання та вирощуванняПріцак О. Перещеплювання і вирощування // Там само. -- C.147--159..

У широкому сенсі цього підходу О.Пріцак дотримувався й на ниві концептуалізації історії України, котру намагався перещепити та виплекати на обширах західного академічного світу, зокрема ввести її до університетських курсів зі всесвітньої минувшини.

Достеменно складно визначити, що саме спонукало автора до окреслення первісної назви своєї доповіді-розвідки 1980 р. у вигляді риторичного запитання («Що таке історія України?»), котре відкривало доволі широкий горизонт можливостей для концептуалізації.

Можливо, до такого формулювання спричинилася відома студія французького історика Ф.Броделя «Що таке Франція?», хоч перша книга цієї праці вийшла пізніше, зокрема авторську передмову датовано 2 жовтня 1981 р.Див. рос. вид.: Бродель Ф. Что такое Франция? -- Кн.1: Пространство и история. -- Москва, 1994. -- 406 с.; Кн.2: Люди и вещи. -- Ч.1: Численность народонаселения и её колебания на про-тяжении веков. -- Москва, 1995. -- 244 с.; Кн.2: Люди и вещи. -- Ч.2: «Крестьянская экономика» до начала ХХ в. -- Москва, 1997. -- 512 с. Утім, низка пасажів О.Пріцака про «територіалізований час» і «пучки структур» тією чи іншою мірою тяжіють до броделів- ського трактування цивілізації як певної сукупності структур і процесів у просторово-часовому континуумі. Вочевидь О.Пріцак -- учений із надзвичайно широким теоретичним і методологічним кругозором -- не міг оминути доробок одного з найвидатніших представників другої ґенерації знаменитої французької історичної школи «Анналів».

Архітектоніка статті 1980 р., як і вибір сюжетів та продукованих смислів, демонструють, що цей текст О.Пріцака розраховувався на діаспорну академічну та культурну спільноти. Тож одним із наріжних сюжетів його розвідки було питання про те, чому історія України не потрапила до багатотомних європейських, передусім німецьких «зводів» всесвітньої минувшини?

Майстерне оперування відповідями на це питання (зміна інтелектуальних і культурних парадигм суспільної й історичної думки -- романтизм, геґельянство з його установчим концептом про «історичні» та «неісторичні» народи, побутування дослідницьких практик українців у системі імперської, згодом радянської науки тощо) продемонструвало як досить обмежені можливості, так і нереалізовані спроби вчених інтегруватися до європейської та світової науки, приміром монументальний проект М.Грушевського.

Це був своєрідний пролог до концептуальної пропозиції щодо історії України, котру О.Пріцак репрезентував як «обов'язок самовизначення» нової дисципліни у західному академічному світі.

Провідною проблемою такого «самовизначення» було окреслення прийнятної «одиниці досліду» як для адекватного представлення історії України, так і з перспективи стандартів західної концептуалізації. Цивілізаційна теорія А.Тойнбі чи концепт «світу-системи» («світова імперія й світова економія») І.Валлерштайна видавалися О.Пріцакові (слідом за П.Ґейлом) майже «неможливими одиницями» з обсягу репрезентації української минувшини.

Тому його погляд зупинився на відомій тезі голландського історика П.Ґейла -- автора низки оригінальних праць, із-поміж яких зазвичай згадують його класичну студію «Наполеон: за і проти» (зіставлення різних образів), котрий послідовно обстоював думку про нації та держави як малі, проте вповні придатні «структури досліду». Утім, одразу поставала гостра проблема націєцентричності такої концептуалізації, позаяк остання спричиняла, щонайменше, скепсис, а то й несприй- няття з боку західної академічної та, заразом, мультикультурної спільноти. Як бути?

О.Пріцак запропонував своєрідну комбінацію різних «одиниць і структур досліду», завдяки якій націєцентрична репрезентація втрачала домінуюче й ексклюзивне становище. Загалом автор пропонував трирівневу ієрархію «одиниць досліду»: найменша -- територіальна історія (власне історія нації, але з включенням інших етнонаціо- нальних структур на цілком рівноправних засадах репрезентації); середня -- «історія даного культурного кругу»; найбільша -- світова минувшина (історія цивілізацій).

Звичайно, таке сполучення «одиниць досліду» продукувало чималі можливості для концептуалізації та репрезентації історії України, проте й приховувало багато «підводних каменів».

Приміром, сполучення підходів виявляло очевидну різновекторність, контраверсійність, суперечливість і навіть розмитість власне територіальної історії України. Причому О.Пріцак не зводив її суто до проблематики культурного чи цивілізаційного перехрестя, доволі популярної в українській історіографії першої половини ХХ ст., а прагнув віднайти нові мірила до осягнення суперечностей і конфліктів на теренах територіальної історії.

Своєрідним вислідом таких устремлінь став авторський поділ населення України на прихильників циклічного й лінеарного мислення, себто акцентування уваги на паралельному існуванні двох спільнот із відмінними «системами думання» в одному історичному та культурному просторі. Ця концептуальна пропозиція безперечно відображала антропологічні впливи світової соціогуманітаристики й, водночас, переводила проблему історико-культурної контраверсії зі сфери соціального та етнонаціонального буття у царину мислення.

Відтак ідея цивілізаційного/культурного перехрестя у світлі антропологічних мірил вартості поставала в інших розрізах і масштабах, а найголовніше -- окреслювала цікаві перспективи для історичних студій.

Зауважимо, що саме сполучення різних перспектив -- територіальної, національної, антропологічної та цивілізаційної -- кінець-кінцем і виплекало авторське означення історії України, котра репрезентувалася як «міряне лінеарним часом минуле всіх типів держав, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих спільнот («політичних українців»), та перейнятих розвинутих ними цивілізацій».

Публікація 1980 р. так і не спричинила масштабну дискусію на обширах української діаспори в Північній Америці й Західній Європі. Із-поміж окремих відгуків на розвідку-доповідь О.Пріцака вирізнимо лише рецензійну статтю О.Домбровського, відомого історика пізньоантичної та ранньосередньовічної доби, з однойменною на- звоюДомбровський О. Що таке історія України? // Український історик. -- 1982. -- №1/2. -- C.76-- 93. Передрук: Його ж. Студії з ранньої історії України: Зб. пр. -- Л.; Нью-Йорк, 1998. -- С.405--423.. У листі до О.Пріцака від 14 жовтня 1980 р. він зазначав:

«Згідно з домовленням посилаю Тобі рецензійну статтю, відповідь на Твій доклад, надрукований згодом у “Свободі”. Як побачиш, це написано в дуже льояльному дусі. Будь-ласка після двох, а найдальше трьох тижнів звернути мені з поворотом. Я планую виголосити це як доповідь в УВАН, а відтак видрукувати. Моя пропозиція до Тебе така: зробім спільно наукову конференцію в Академії, я прочитаю свій доклад, а Ти згодом подаш свій кор- реферат-відповідь в дусі -- теза плюс антитеза творить синтезу.

Це згодом надрукуємо на сторінках “Українського історика”, або в іншому місці, коли захочеш, і це залишиться як конкретний дискусійний матеріял, або навіть поєднання тези з антитезою, тобто можлива якщо вже неповна, то все ж таки ближча до історичної правди розв'язка для істориків на сучасному етапі дослідів. Я думаю, що це буде корисне діло для української історіографії. Я бажав би, щоби ми під час конференції дійшли в дусі взаємної льояльности, академічної етики й культури до спільного порозуміння шляхом академічного компромісу, бо тільки тоді це вийде на користь нашій історичній науці. Я не маю претенсій до стовідсоткової рації й думаю, що Ти також її не маєш. Це й є академічно-психологічна база для спільного виступу в Академії. Думаю, що це стягнуло би досить багато публіки, зацікавленої проблематикою сучасної української історіографії. Якщо б одначе Ти не захотів виступити разом, то я тоді виступлю самий з доповіддю.

Але краще спільно виступити й, узгіднивши свої погляди, надрукувати це, чим виступити самому без диспутанта-партнера, бо необізнані зі справою деякі люди можуть собі подумати, що Домбровський “виступає” проти Пріцака. Ти ж знаєш пересічний інтелектуальний рівень нашої публіки. Така моя пропозиція.

Так само ми зробили б з опублікуванням матеріалу: наперед була б моя рецензійна стаття, а зараз після того Твоя відповідь в дусі спільного узгіднення й компромісовоїрозв'язки. Це, думаю, було б корисно й пристойно. Рішення в Твоїх руках»Домбровський О. -- Пріцак О. (м. Нью-Йорк, 14 жовтня 1980 р.) [авторизований машино-пис] // Наукова бібліотека Національного університету «Києво-Могилянська академія» (далі -- НаУКМА). -- Ф.10. -- Оп.2. -- Спр.52 (Домбровський О. Що таке історія України [машинопис статті та супровідний лист]. -- Арк.19..

Утім О.Пріцак, імовірно, не зміг через значне академічне навантаження, чи не схотів, пристати на цю пропозицію. Тим паче, що ідеї О.Домбровського вимальовувалися в річищі традиційних візій, які було досить складно синтезувати й узгодити з вимогами та стандартами західної концептуалізації. Про це свідчать й основні тези статті О.Домбровського.

На його думку, текст доповіді О.Пріцака відзначався очевидним політизуванням історичного процесу на противагу його соціологізації в марксизмі. О.Домбровський уважав, що особливо це виявилося в тій ролі, котру його опонент відводив державному чиннику, який начебто пов'язувався з геґелівськими впливами, передусім із відомим поділом на «історичні» та «неісторичні» народиДомбровський О. Що таке історія України? -- C.76--77..

Крім того, О.Домбровський наголошував на своєрідних рисах і самобутньому характері східноєвропейської минувшини загалом й історії України зокрема. Тож він тримався думки, що «історія Східньої Европи має свої специфічні критерії оцінки історичного процесу, не завжди вповні зрозумілі представникам історіографії Заходу»Там само. - C.77..

Зауважимо, що О.Домбровський виступав і супроти інтеґрації або включення іно- етнічних елементів до української історії, позаяк уважав ідеї мультикультурності й поліетнічності ідеологічно вмотивованими Причому походження концептуальної пропозиції О.Пріцака він навіть пов'язував зі стилем американізму, «де нація являється різношерстим конгломератом різних рас, народностей, культур і релігій»Домбровський О. Що таке історія України? -- C.80--81..

Більше того, О.Домбровський твердив, що поняття території в тексті О.Пріцака споріднене з концептом «територіального патріотизму» В.Липинського: «У шановного автора територія далеко щось більше від поняття географічного фактора, це своєрідне гео-соціо-ідеологічне натхнення, нагадуюче шляхетсько-“поміщицьке” підсоння з “Листів до братів-хліборобів” при підкресленні гео-соціо-націо-політичного примату провідної верстви -- шляхти»Там само. - C.82. Сума сум (лат.), у кінцевому підсумку. Домбровський О. Що таке історія України? -- C.89..

Зрештою опонент О.Пріцака запропонував контраверсійне визначення історії України, котре доволі добре відображає різницю в інтелектуальних і світоглядних настановах тодішніх діаспорних учених:

«Історію України можна здефініювати як науково впорядковану, класифіковану й висвітлену всесторонньо summa summarum18 історичних явищ, подій і фактів у контексті многогранного життя цілого народу на тлі простору й часу від праісторичної людини до нашої доби, при інтерпретації пов'язаних ланцюгом каузальности одних з одними окремих фаз історичного процесу та в історіософічному насвітленні шляхом науково-дослідного емпіризму, витонченого прагматизму й націологічного підходу до етнічного фактора як автохтона, господаря й суверена своєї не лише етнографічної, але й історичної території»19.

Таке означення в тій чи іншій формі фактично нав'язувало стару історіографічну контраверсію держава/народ, попри те, що обидва вчених (О.Пріцак, 1919--2006 рр.; О.Домбровський, 1914--2014 рр.) Докл. див.: Клинова Г.Д. Внесок Олександра Домбровського в розвиток української іс-торичної науки в діаспорі: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- Запоріжжя, 2007. -- 19 с.; Її ж. Участь Олександра Домбровського в наукових дискусіях 70--80 рр. XX ст. // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. -- Вип.10. -- Острог, 2008. -- С.336--350; Св. п. д-ра Олександра Домбровського (8 вересня 1914, Львів -- 18 січня 2014, Нью- Йорк) [некролог] // Свобода (Джерсі-Сіті). -- 2014. -- 11 квітня. -- №15. -- С.34. належали до однієї ґенерації українських істориків.

Ситуація у серпні 1990 р. в Києві кардинально відрізнялася від діаспорної атмосфери 1980 р. на північноамериканських теренах. На той час у СРСР ширилися масштабні соціокультурні трансформації, котрі супроводжувалися новими інтелектуальними й культурними віяннями. Утім ані масштаби, ані перспективи перетворень радянської дійсності ще не були зрозумілими, хоч криза офіційних образів історії на 1990 р. уже відчувалася доволі добре як у професійному середовищі, так і поза його межами.

Нову версію доповіді О.Пріцака «Що таке історія України?», виголошену 28 серпня 1990 р. на пленарному засіданні I конґресу Міжнародної асоціації україністів, було побудовано інакше, ніж виступ 1980 р. До того ж за обсягом вона майже вдвічі менша порівняно з первісним текстом. Відтак доповідь 1990 р. помітно вирізняється своєю архітектонікою. Передусім одну з прикінцевих ідей версії 1980 р. (поділ на циклічно- міфічне та лінеарно-логічне мислення) винесено як один з установчих концептів викладу 1990 р. український пріцак історія еміграційний

Ця метаморфоза відображала адресну спрямованість доповіді, котра виголошувалася в умовах панівної, хоч і послабленої офіційної ідеології й була скерована супроти радянської міфотворчості у світі історії. Тож провідний конфлікт, що репрезентований у тексті 1990 р., подавався як змагання міфу й науки, метафізки та знання за домінування своїх впливів на суспільну істоту -- історичну людину.

Саме тому О.Пріцак залишив поза межами другої версії доповіді текстові блоки, присвячені огляду української історіографії та її спроб інтеґруватися до структур усесвітньої історії, котрі посідали чільне місце в розвідці 1980 р. Водночас він прагнув донести ключові ідеї доповіді 1980 р., але в новій обробці та на основі дещо зміненої арґументації.

Примітною особливістю другої версії тексту стало те, що О.Пріцак наголошував на необхідності включення до концептуалізації історії України іноетнічних елементів. Більше того, саме включення іноетнічних спільнот до традиційного національного дискурсу кардинально трансформувало провідний сенс концептів «територіальна історія» або «територіальний час», що набували мультикультурних смислів.

Скажімо, О.Пріцак додав до викладу 1980 р. фраґмент, який розширив його спостереження щодо етнічної й демографічної історії Криму, зокрема він обстоював думку, що 4/5 місцевої людності в 1666--1667 рр. становили українці.

Відтак повноцінне включення як кримської минувшини, так й історії інших південних і східних реґіонів до структур української історії подавалося наріжною настановою в концептуальній пропозиції О.Пріцака. Варто звернути увагу й на його цікаві порівняння історії України та Іспанії, представлені в розвідці 1990 р., котрі нав'язували компаративні орієнтальні паралелі на тему європейських фронтирів пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби.

Та найголовніше те, що О.Пріцак у тексті 1990 р. повсякчас повертався до паралельного співіснування різних способів мислення, зокрема доволі метафорично означував зміну/заміну циклічного мислення на лінеарне як «перехід від антропології до історії».

У тексті 1990 р. споглядаємо й певні концептуальні уточнення, наприклад у переліку основних історичних циклів із «структуральної перспективи», яких у статті 1980 р. автор виокремлював чотири -- політичний, економічний, суспільний, культурний. У розвідці 1990 р. до них було долучено ще два цикли -- релігійний і психологічний.

Та прикінцеве означення історії України майже не відрізняється в обох однойменних розвідках О.Пріцака за винятком невеличких редакційних поправок. В інтерв'ю 1992 р. він доволі промовисто окреслив лейтмотив своїх практик у пострадянській Україні:

«Що ж до моєї викладацької діяльності, то я переконався: найважливіше, чого українським історикам бракує, -- це знання, що таке історія. Треба створити теоретичні підстави, перенести досвід світової історіософії, щоб нарешті наші історики почали займатися наукою, а не якимись ідеологічними чи пропагандистськими писаннями, все одно якої масті -- націоналістичної чи комуністичної»Як «вибухала» Україна (Інтерв'ю з О.Пріцаком; записав І.Гирич) // Старожитності. -- 1992. -- №9. - С.5..

Зауважимо, що авторські спостереження та конотації, прописані ще кілька десятиліть тому, виявляються напрочуд слушними й точними. Ба більше, вони виглядають майже як пророчі з перспективи нашого кривавого сьогодення, особливо у світлі революційних і воєнних подій 2014--2015 рр.

Згадаймо, приміром, тільки одну заувагу О.Пріцака: «Основна проблема історії України в тому, що велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших часів, а то і в наші часи, усе ще живе у системі циклічного думання».

На превеликий жаль, доповідь 1990 р., як і її попередниця, так і не спричинила масштабної полеміки щодо шляхів концептуалізації й репрезентації історії УкраїниТкаченко В.М. Україна: історіософія самоорганізації. -- К., 1994. -- С.19.. Вочевидь пострадянська соціогуманітаристика 1990-х рр. ще не була готовою до цієї складної і полівимірної дискусії. Усвідомлення масштабу та значення концептуальної пропозиції О.Пріцака сталося впродовж 2000-х рр., коли його доповідь 1990 р. здобула значну популярність, оскільки до її ідей звертається дедалі більше українських інтелектуалівДив., напр.: Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII--XX ст. -- К., 2002. -- С.26--29; Гончаревський В.Е. Цивілізаційний під-хід до історії: сучасний український досвід (1991--2009). -- К., 2011. -- С.85--89; Галенко О. Південь нагадує, що історію України час переписати // Схід і Південь України: час, простір, соціум: У 2 т. / Відп. ред. В.А.Смолій; кер. авт. кол. Я.В.Верменич. -- Т.1. -- К., 2014. -- С.66- 67 та ін..

Автографи та машинописи доповіді «Що таке історія України?», підготовлені 1980 р.Пріцак О. Що таке історія України? [2 автографи + 1 машинопис статті, вирізки статті з газети «Свобода» 1980 р.] // Наукова бібліотека НаУКМА. -- Ф.10. -- Оп.1. -- Спр.211. -- 54 арк., а також машинопис частини доповіді 1990 р. (й інші матеріали)Пріцак О. Що таке історія України? [машинопис 4 стор.; газета «Рух. Інформцентр», 1990. ч.19, ксерокс із часопису «Слово і час»] // Там само. -- Оп.1. -- Спр.212. -- 17 арк. зберігаються в Науковій бібліотеці Національного університету «Києво-Могилянська академія» -- в архівній колекції Омеляна Пріцака (ф.10).

Принагідно складаємо щиру вдячність заступнику директора Науково-дослідного центру орієнталістики імені О.Пріцака НаУКМА Таїсії Михайлівні Сидорчук за її цінну допомогу в архівній евристиці.

Тексти О.Пріцака друкуються мовою оригіналу за публікаціями 1980Пріцак О. Що таке історія України? (Доповідь, виголошена 17-го травня 1980 року на від-значення 30-ліття УВАН у ЗСА) // Свобода (Джерсі-Сіті). -- 1980. -- 29 липня. -- 1--2, 5 серпня. -- №165. - C.2; №166. - C.2; №167. - C.2; №168. - C.2; №169. - C.2; №170. - C.2-3. та 1990-- 1991 рр.Пріцак О. Що таке історія України? // Рух. Інформцентр. - 1990. - Ч.19: [серпень]. - 6 с.; Те саме // Вісник Міжнародної асоціації україністів. - Вип.1. - К., 1991. - С.44-54; Те саме // Слово і час. - 1991 - №1. - С.53-60., оскільки мають незначні (як правило технічні й редакційні) розбіжності з автографами та машинописами. Збережено правопис першопублікацій.

Деякі друкарські огріхи виправлено без застережень. Виділення курсивом окремих слів подається за першими публікаціями. До текстів подано примітки історіографічного спрямування, зокрема посилання на цитовані автором праці та джерела. Уточнюючі відомості представлено у квадратних дужках.

Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В.Ясь

Доповідь виголошена 17-го травня 1980 року на відзначенні 30-ліття УВАН у ЗСА ЗСА - З'єднані Стейти Америки, тобто США.

Коли в другій половині XVIII ст. ведучі історики Англії та європейського континенту -- очолювані ґеттінґенським професором Августом Людвіком фон Шлєцером (1735--1809), відомим теж у Східній Европі своїм клясичним виданням «Нестора» (1802--1809) -- вирішили в ім'я тоді ще діючого раціонального Освічення (Enlightenment) створити корпус всесвітньої історії -- вони включили у свою схему («Fortsetzung der Allgemeinen Welthistorie», том 48) історію України. Наслідком того появився в німецькому «Halle a. d. S.» у 1796 році в складі серії товстий том пера молодого, тоді ще австрійського-семигородського історика Йогана Крістіяна Енґеля (1770-1814) під заголовком: «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken, wie auch des Konigreiches Halitsch-Wladimir».

Коли ж знову, яких тридцять років пізніше (1829-), уже в часи романтизму, запрограмовано у німецькому центрі Ґота нову серію світової історії (Geschichte der europaischen Staaten) за редакцією Арнольда Германа Людвіка Герена (1760-1842) та Фрідріха Авґуста Гекерта (1780-1851), а в другій половині того ж століття (1879-1893) відома 45-томова всесвітня історія (Geschichte der europaischen Staaten) під редакцією Вільгельма Онкена (1838-1905) у Берліні - там уже для історії України як окремої одиниці не найшлося більше місця.

Яка була тому причина? Німецький романтизм, харківська вітка якого, (що витворилася у Харкові, у першому секулярному університеті України, заснованому у 1805 р.) поклала підвалини для постання нової української літературної мови і літератури, вбив (хоч це звучить парадоксально!) українську історію як окрему дисципліну. Головний винуватець тут був філософ Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831), який об'єднав романтизм із трансцендентальним ідеалізмом. У своїх відомих лекціях про «філософію історії», читаних у зимовому семестрі академічного року 1830/31 в берлінському університеті, він розробив свою славну тезу про історичні та не-історичні народиГегель Г.В.Ф. Философия истории / Пер. А.М.Водена. - Санкт-Петербург, 1993. - 477 с.. Після нього, всесвітня історія це розвиток людства по лінії духового та морального поступу. Це осяги людського інтелекту на дорозі до самопізнання. Історія виповняє Божу місію, що виявляється у поступовій реалізації свободи людства і у переході від натуральної стадії варварства до стану права і порядку. Слідуючи за ідеєю свого берлінського попередника Вільгельма фон Гумбольдта (17671835) про те, що «історія світу це нероздільна частина правління світу»Гумбольдт В. фон. Про завдання історика // Класики історичної науки / Ред., передм. та прим. Г.Рохкина. - [Х.], 1929. - С.64., Геґель надав примат політичній історії, бо держава, -- на його думку, -- це істинна суть об'єктивного духу, а конституційна монархія -- це абсолютна форма держави.

При тому Геґель дозволив тільки чотирьом клясам народів, що були успішними в минулому або теперішньому, на вступ до ексклюзивного клюбу державних народів. Ними були: І. Східній світ (Китай, Індія, Іран); II. Грецький світ; III. Римський світ; IV. Германський світ.

Зате слов'янським народам, між ними і українцям та полякам, хоча вони тільки недавно втратили свої держави, Геґель відмовив права бути зарахованими до «історичних» народів. Вони повинні остатися погноєм для більш заавансованих власне «історичних» народів.

Геґель був чи не найбільш впливовим філософом XIX ст. Тому то не тільки його діялектична метода, але й концепція історії та про виключність «історичних» народів стали наріжним каменем у інтелектуальних структурах ведучих мислителів Европи.

Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енґельс (1820-1895) живцем перейняли Геґелівську концепцію про «історичні» та «не-історичні» народи, роблячи виїмок тільки для поляків. Але і ліберальні мислителі осталися під впливом Геґеля. У висліді -- у системах університетського світу на Заході, а теж у структурах світових історій не стало місця для історії України як окремої одиниці.

У міжчасі в Україні відродилася історична свідомість. Почалося від дворянського просвічення («людей Старої Малоросії»). Маю на увазі анонімну «Історію Русов» (т. зв. Кониський), оцей дуже впливовий памфлет, що постав і кружляв серед Новгород-Сіверського дворянства у перше десятиліття XIX століття.

Там у передмові читаємо (у перекладі Вячеслава Давиденка): «Історія Малої Росії до часів навали на неї татар, з ханом їхнім Батиєм, злучена з історією всієї Росії, або ж вона і є єдина історія російська; бо відомо, що початок цієї історії, враз із початком правління російського, береться від князів та князівств київських, з доданням до них одного тільки новгородського князя Рюрика, і триває до навали татарської безпосередньо, а від цього часу про існування Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується; по визволенню її від татар князем литовським Гедиміном, і зовсім її в російській історії замовчено. Тим то предкладану тут історію малоросійську писано на два періоди, тобто до навали татарської екстрактом, а від тої навали широко і докладно»Історія Русів / Перекл. В.Давиденка; ред. і вступ. ст. О.Оглоблина. -- Нью-Йорк, 1956. -- С.2..

У 1834 році засновано київський університет, причому тридцятилітній професор ботаніки (а заразом любитель руської словесности) Михайло Максимович (1804--1873) став першим ректором та професором руської словесности. Максимович (із козацького роду) об'єднував оці обидва наукові полюси (ботаніка -- словесність), базуючися на системі «натурфілософії» німецького мислителя Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінґа (1775--1854), якій він залишився вірним до кінця свого життя.

Прибувши до Києва, Максимович зразу взявся ґрунтовно вивчати пам'ятки староруського письменства, що в свою чергу стало для нього стимулом до студії історії. Якраз у той час (1835 рік) почав діяти у московському університеті перший університетський професор «російської» історії з доброю методологічною підготовкою німецького типу. Ним був довголітній приятель-ворог Максимовича, син російського кріпака Михаїл Поґодін (1800-1875), з яким Максимович до кінця свого життя був у шляхетному науковому двобою. Власне Поґодін видвигнув був гіпотезу про великоруське походження староруської мови і київської держави, про переселення великорусів на північ у зв'язку з монгольською інвазією і про запустіння України, яку тільки у XVI-XVII ст. сколонізували вихідці з Галичини і Волині. Максимович почав діялог, який властиво триває і донині. Він у численних взірцевих монографічних («цеглинках»), що появлялися звичайно у формі листів до Поґодіна, застосував до досліджуваного періоду методу точного досліду, перейняту ним із систематичної ботаніки, і вказував понад усякий сумнів нестійкість основної тези Поґодіна.

Старанням Максимовича засновано комісію для розбору давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західнього краю (Правобережної України), що мала основним завданням доказати документально безпідставність претенсій поляків на ті землі (це стало актуальним після обох польських повстань 1830/31 та 1863 рр.).

Микола Іванишев (1811-1874), ученик Фрідріха Карла фон Савіньї (17791861), творця берлінської юридично-історичної школи, поклав підвалини для славного «Архіву Південно-Західньої Росії», а його наслідник Володимир Антонович (1834-1909) створив першу університетську «школу» істориків України, т. зв. Київську документальну історичну школу.

Антонович і його учні видавали документи, писали монографічні дослідження та історії поодиноких земель - але не займалися теоретичними питаннями. Вони ж офіційно працювали в системі імперської «російської» історії.

Тільки коли наслідком польсько-української згоди в Галичині ученик Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934) включив виклади історії України до куррікулюмЛат. «curriculum», себто до кругообігу. львівського університету, настав перелім. Грушевський був свідомий своєї місії і у «вступнім викладі з давньої історії Руси»Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівськім універ-ситеті 30 вересня 1894 р. // Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі - ЗНТШ). - Т.4. - Л., 1894. - С.140-150., виголошенім 30-го вересня 1894 року, він недвозначно з'ясував предмет, який він буде викладати.

Хоча Грушевський не мав своєї окремої катедри історії України й офіціяльно він був у львівськім університеті тільки професором при катедрі всесвітньої історії «із руським викладом» - він послідовно і систематично творив свою маєстатичну будову - історію України-Руси. Бо ж, - як він писав у своїй автобіографії, «написання суцільної історії України, - рано, ще в київських часах стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї і свого покоління»Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. -- Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто, 1981. -- С.18..

Не осягнувши офіціального визнання своєї дисципліни у системі австро- польської Галичини, Грушевський мав на цілі добитися того на ширшій арені - у структурі Імператорської Академії Наук у Санкт-Петербурзі, через яку він -- цілком слушно -- сподівався пробити вікно в Европу. Нагоду для того дав ліберальний інтелектуальний клімат серед деяких членів Академії, головно Володимира Ів. Ламанського (1833--1914) та Алексія А. Шахматова (1864-- 1920), коротко до першої російської революції. Тоді, в 1904 році, Грушевський опублікував свою відому програмову працю п. з. «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східнього слов'янства». Тут треба звернути увагу на те, що праця Грушевського появилася у виданнях Імператорської Академії Наук українською мовою, хоча тоді заборона вживання української мови не була ще знята.

Грушевський мав частковий успіх. Деякі визначні російські історики, між ними Александр Євгенєвич Прєсняков (1870--1929) та Павел П. Смірнов (1882--1947) прийняли його схему беззастережно і старалися застосувати її до історії Росії у своїх працях.

Але загального признання схема Грушевського не знайшла серед російських істориків і не стала невід'ємною частиною російської історіографічної думки. Большевицька революція, крах українізації при кінці 1920-их років зробили із Грушевського не-людину, а його твори та схема були цілковито проскрибовані.

Крім того від 1930-их років совєтська історична наука пішла своїм окремим шляхом від европейської та американської наук.

Так то спроба Грушевського впровадити у першій четвертині нашого століття знов історію України у структуру світової історії в основному не вдалася. Українська історична наука залишилась або провінцією російської («радянської») історичної науки, або -- це заторкає еміґраційну історіографію -- ігнорується західньою історичною наукою. Із-за того поміж українською і світовою наукою не могло дійти до спільної мови.

Після семилітньої підготовчої праці у 1975 році заіснувала на українськім історичнім фронті драматична зміна. Найстарший і найбільш престижевий американський університет, Гарвард, встановив у своїй структурі постійну, вивіновануНаділену, забезпечену коштами. «катедру історії України ім. Михайла С. Грушевського». У зв'язку з цим українська історія одержала своє міжнародне визнання. Ясна річ, ново- визнана дисципліна мусіла прийняти на себе обов'язок самовизначення -- це дуже складна і відповідальна справа.

Немає сумніву в тому, що це єдиний лінеарний історичний процес. Одначе світова історія в цілому («універсальна історія») як предмет досліду для однієї людини -- сьогодні неможливий, хоча ще недавно (1920--1931) англієць Герберт Джордж Веллс (1866-1946)Уэллс Г. Краткая всемирная история. - Москва, 2005. - 352 с. Ця праця - російськомовний переклад своєрідного введення до всесвітньої історії відомого письменника-фантаста Г.Веллса, написаного на кшталт роману для широкого читача. Більш повна візія цього автора на всесвітню історію репрезентована у його чотиритомнику (див.: Wells H. The Outline of History: Being a Plain History of Life and Mankind. - New York, 1923). по-своєму зреалізував такий плян.

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889 р. - [1975]) - представник «правої» течії - приймає не держави, а «цивілізації» як свою одиницю досліду («real unit of history», 1934), як відомо, він нарахував, що протягом шести тисяч [років] історичного буття людини таких одиниць було двадцять одна, із латино-хрис- тиянською, яка єдина ще досі не застиглаДокл. див.: Пріцак О. Арнольд Джозеф Тойнбі та його твір // Тойнбі А. Дослідження історії: У 2 т. - Т.2. - К., 1995. - С.363-373..

Для Іммануеля Воллерштайна, американського представника французької школи «Annales»-^ («ліва» течія), тільки «світова імперія і світова економія є властиві одиниці студій»Див., напр.: Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение. - Москва, 2006. - 248 с., при чому в центрі уваги повинні стати суспільні формації даної імперії, у яких відбувається діялектичний процес функціонування: контрадикції, що врешті доводять до периферіялізації даної імперії, цебто до її колонізування новою імперією (1974).

У такому інтелектуальному кліматі, мені здасться, що концепція представника малої нації, голляндця Пітера Ґейля (1887-1966), у його «Дебатах з істориками» (1958)Geyl P. Debates with Historians. - Cleveland, 1958. заслуговує на увагу. Він пише: «Я можу прийняти західню цивілізацію як реальну одиницю (історії), але це складена одиниця, при чому складові частини є не менше реальні як цілість.

Прийняти, що цивілізації це найменші ясні одиниці для дослідів - це те само, що встановити майже неможливі стандарти. Таке поле досліду настільки велике, що переходить можливості розуму збагнути. Тому ніщо не є більш нормальне, як прийняти за базу для досліду малі структури, нації і держави, через які життя проявляє себе для дослідника більш безпосередньо та більш інтенсивно».

Отже нація, у нашому випадку, випадку України, може підходити як така найменша одиниця для історичного досліду.

У більшості західноевропейських народів держава і нація/нарід - ідентичні. Як відомо протягом багатьох століть не було в Україні своєї держави; у різні часи переставала існувати не тільки т. зв. історична тяглість, але навіть історична свідомість народу. Навіть наша національна назва змінилася. Що тут прийнято як одиницю досліду?

Грушевський, спадкоємець українського народництва XIX ст., яскраво висловив своє становище у своїй цитованій лекції у львівському університеті із 30-го вересня 1894 року. Він говорив: «Народ, маса народна, зв'язує її (окремі історичні періоди, О. П.) в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омеґою історичної розвідки. Він - з своїми ідеалами й змаганнями, із своєю боротьбою, поспіхом і помилками - єсть єдиний герой історії. Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, його бажання й ідеали - єсть мета нашої історії.

Політично-громадський устрій (держава) звичайно не відповідав тим ідеалам. Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи, не був витворений відповідно ним, і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній. Устрій державний (держава) по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народа, оскільки сам підупав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням. І культура, що розвивається в верхніх верствах народа, цікава нам головним чином не так сама по собі, як тим, що відбувається в їй загально-народнього... Правда, ми мало маємо відомостей про народ, однако се не перешкоджає йому бути тою головною віссю, з якою ми повинні координувати свої висліди»Грушевський М. Вступний виклад. -- С.149. У публікації О.Пріцака останнє речення з цитованої праці М.Грушевського подається в дещо перекрученому вигляді: «Отже, народ це -- головна вісь з якою ми повинні координувати свої висліди»..

Цій фетишизації «народу» як одиниці досліду історії України (на жаль, без ясної дефініції) Грушевський залишився вірним до кінця свого життяВізія О.Пріцака щодо ролі та місця М.Грушевського в українському історієписанні поміт-но еволюціонувала від доволі критичної та у чомусь навіть своєрідної статті 1966 р. з низкою інвектив щодо світосприйняття і поглядів автора «Історії України-Руси» до цікавої й оригіналь-ної спроби осмислення їх методологічних та історіософських підвалин. Див. докл.: Пріцак О. У століття народин М.Грушевського // Листи до приятелів. -- 1966. -- Кн.5/7. -- С.1--19; Його ж. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І.Бречак. -- К.; Кембридж, 1991. -- 78 с.. Ось, що він писав, наприклад, у 1920 році: «Я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило-Методіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти (держава) вина лежить по стороні (держава), бо інтерес трудового народу - се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею»Грушевський М.С. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся -- поборете (Відень). -- 1920. -- №1. -- С.12..

У протилежності до Грушевського, Вячеслав Липинський (1882-1931), вихованець краківської школи польських істориків (і французько-швайцарських соціологів)Ідеться про впливи теорій циркуляції еліти В.Парето та Ґ.Моски, а також візії «революцій-ного міфу» Ж.Сореля. поставив у центрі уваги своїх історичних дослідів -- власне державу. Нагода для того прийшла сама, коли треба було йому пояснити наявність двох на перший погляд парадоксальних документів: 20-го червня 1657 року пани-шляхта Пинського повіту, римо-католики по вірі, склали присягу вірнос- ти революційному і православному гетьманові Богданові Хмельницькому, який у акті, виданім вісім днів пізніше (28 червня 1657 p.), забезпечив їх станові привілеї та свободу їх римо-католицького обряду. «Що означають ці документи?» -- питав Липинський. «На якому ґрунті повстав вічний союз між католицькою вже тоді в своїй більшости шляхтою Пинського повіту і православним Гетьманом Війська Запорозького? Яке політичне і соціяльне тло того акту? Наша дотеперішня історіографія, розвиваючись під впливом трьох чинників: ідеології державности російської, ідеології державности польської і національно-культурної демократичної і недержавної ідеології української не дає відповіді на питання, котрі виходять поза рамки того, так чи інакше ідеологічно обмеженого, досліду нашої минувшини.

Отже і цей факт союзу і злуки неправославної шляхетської верстви з Військом Запорозьким не міститься в рамках ані суто-православного «возсоє- діненія Руси», ані «некультурного антипольського, антишляхетського і антидержавного козацького бунтарства», ані скромних «культурно-національних демократичних українських змагань».

І тільки основно, визволившись з накинутого нам під час нашого занепаду поняття про себе як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полу-народець, -- тільки усвідомивши собі весь розмах нашої історії, широкі державні, організаційні замисли предків наших, ми можемо зрозуміти поодинокі діла тих предків, згідно з правдою -- науково -- оцінити факти нашої минувшини»Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л.Білас, Я.Пеленський. -- Т.3: Україна на пере-ломі 1657--1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. -- Філадельфія, 1991. -- С.13--14..

Липинський був не тільки історик, але соціолог та націологДив. докл.: Pritsak O. Lypyns'kyj's Place in Ukrainian Intellectual History // Harvard Ukrainian Studies. -- 1985. -- Vol.9, №3/4. -- P.245--262.. У своїх «Листах до братів хліборобів» він багато уваги присвятив філософії історії, питанню влади і зв'язаного з ним волюнтаристичного творення нації.

Націю він розумів у французькому значенні і клав знак рівности поміж термінами нація і держава, а крім того -- територія, так як -- після нього -- свідомість території зобумовляє існування нації.

На увагу заслуговує трикутник Липинського, базою якого (трикутника) є нація/територія (вона ж «дитина»), лівим рам'ям є держава («батько»), а правим -- громадянство («мати»); остання поділена на горизонтальні стани і вертикальні клясиЛипинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Ред. Я.Пеленський. -- Т.6, кн.1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. -- К.; Філадельфія, 1995. -- С.382--383.. Територія продукує активну меншість -- аристократію (провідну верству) еліту, що виконує владу над державою, яка знову ж через закон володіє громадянством.

Впровадження Липинським до української історіографії концепції держави як основного елементу історичного процесу, викликало правдиве потрясення. Нове покоління істориків, в тому ж учні Грушевського, зразу перейшли на тори, вказані Липинським. «Українська історіографія на переломі» (1924)Кревецький І. Українська історіографія на переломі // ЗНТШ. -- Т.134/135. -- Л., 1924. -- C.161--184. -- оцей заголовок відомої розвідки Івана Кревецького (1883-1940), що перефразовує ключовий твір Липинського «Україна на переломі» -- говорить сам за себе.

Іван Крип'якевич (1886--1967) почав випускати у 1925 році (--1931) серію прекрасних статей під провокуючим заголовком: «Студії над державою Богдана Хмельницького»Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького: І. Рада; ІІ. Генеральна старшина // Там само. -- Т.139/140. -- Л., 1925. -- С.67--81; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: ІІІ. Державні межі; IV. Українські дороги в половині XVII ст. // Там само. -- Т.144/145. -- Л., 1926. -- С.109--140; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: V. Гетьманські універсали; VL Суд // Там само. -- Т.147. -- Л., 1927. -- С.55--80; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: VII. Військо; VIII. Каталог полковників 1648--1657 рр.; IX. Держава Богдана Хмельницького (загальні уваги) // Там само. -- Т.151. -- Л., 1931. -- С.111--150.. Степан Томашівський (1875--1930) подав свою синтезу української історії до 1569 року з державницької точки погляду, беручи як базу українську територію (1919). При тому він старався виявити «духа» української історії або так званих трьох провідних ідей.

...

Подобные документы

  • Дослідження періодизації всесвітньої історії. Еволюція первісного суспільства, основні віхи історії стародавнього світу, середніх віків. Історія країн Африки, Америки в новітні часи. Розвиток Росії і Європи в кінці ХVІІ ст. Міжнародні відносини в ХХ ст.

    книга [553,8 K], добавлен 18.04.2010

  • Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.

    краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010

  • Виявлення, джерельний аналіз та запровадження до наукового обігу архівної інформації, що міститься в масиві документів установ НАН України задля з’ясування основних тенденцій і напрямів розвитку української академічної історичної науки у 1944–1956 рр.

    автореферат [46,3 K], добавлен 11.04.2009

  • Основні події та етапи життєвого шляху М. Костомарова. Науково-громадська діяльність історика. Дослідження М. Костомарова, присвячені українському козацтву. Вклад вченого в історичну науку. Дослідження найважливіших проблем української історії.

    курсовая работа [33,0 K], добавлен 03.06.2009

  • Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича. Історичні погляди В.Г. Бєлінського, його концепція історії України. Наукова діяльність Преснякова, Безтужева-Рюміна. Роль М.С. Грушевського і В.Б. Антоновича в розробці історії України.

    учебное пособие [274,2 K], добавлен 28.04.2015

  • Аналіз колекції матеріалів про життя та діяльність української діаспори в США та Канаді. Дослідження ролі української діаспори у процесах демократизації та трансформації України, передачі позитивного досвіду в розбудові громадянського суспільства.

    статья [22,3 K], добавлен 11.09.2017

  • Розклад феодально-кріпосницької системи як основний зміст соціально-економічного розвитку України першої половини XIX століття. Загальна характеристика основ економічної історії України. Причини падіння кріпосного права в Росії. Розгляд реформи 1861 року.

    дипломная работа [82,2 K], добавлен 25.05.2015

  • Історія Харківського національного університету є невід`ємною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України. Створення університету за iнiцiативи видатного просвiтителя та вченого В. Н. Каразiна та подальший розвиток закладу.

    реферат [25,7 K], добавлен 16.03.2008

  • Головні напрямки розвитку України в умовах глобалізації світу. Місце країни у сучасних геополітичних та економічних процесах. Етапи, динаміка та загальні тенденції розвитку історії сучасного світу. Оцінка антитерористичних зусиль світової спільноти.

    методичка [53,9 K], добавлен 03.12.2012

  • Дослідження історичних джерел про українську рукописну книгу, її моральні цінності в історії України. "Повість минулих літ" як перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Історія східних слов'ян.

    курсовая работа [65,9 K], добавлен 16.08.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.