Українська дипломатія та питання приєднання Криму у 1918 році

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Українська дипломатія та питання приєднання Криму у 1918 році

В.О. Хвіст

Проаналізовано один з пріоритетних напрямів української дипломатії уряду П. Скоропадського - питання приєднання Криму до Української держави на тлі складної внутрішньої і зовнішньополітичної ситуації. Увага зосереджена на взаємовідносинах маріонеткових державних утворень України та Криму, які в умовах повної залежності від влади німецьких окупаційних військ, намагалися відстоювати й власні інтереси. Уряд С. Сулькевича рішуче виступав проти об'єднання з Українською Державою, і не хотів чути ні про яку автономію в її складі. Він намагався створити самостійну Кримську республіку. Разом з тим володіння Кримом і збереження Чорноморського флоту мало велике значення для України. Тому українська сторона змушена була вдатися до рішучих дій і змусила своїх опонентів піти на переговори, в результаті яких було досягнуто порозуміння. Кримська політика гетьманату була перспективною та єдино доцільною за тогочасних обставин. Однак, складна політична ситуація унеможливила втілення напрацювань вітчизняної дипломатії у 1918 році.

Ключові слова: Українська Держава, Крим, міністерство закордонних справ, переговори, зовнішньополітична сфера, українська дипломатія.

Кримський півострів в усі часи був ласим шматочком для своїх могутніх сусідів-завойовників. Спочатку Кримське ханство стало васалом Порти, а зовсім скоро (для історії кілька століть, то є не значний термін) було приєднане до складу північної сусідки - Російської імперії. З 1783 року Крим політично, економічно та культурно занепадає, перетворившись на її черговий військовий плацдарм.

На початку ХХ-го століття на півострові активізується політичне життя, як і скрізь в Росії. А в період революції та громадянської війни боротьба за Крим не тільки не припинилася, але розгорілася з новою силою. Постали всі ті протиріччя та невдоволення, що існували протягом віків і не могли знайти вияву під час існування імперії.

Пропонована стаття має на меті висвітлення складної політичної ситуації на південно-західних теренах колишньої Російської імперії в роки революції та громадянської війни та дослідження проблеми визначення статусу Криму й роботи зовнішньополітичного відомства Української Держави П. Скоропадського в цьому напрямку.

З питань, яким присвячується ця робота, написано багато полемічних наукових та науково-популярних статей як в Україні так і в Росії та Криму. Більшість цих статей має кон'юнктурний характер, зумовлений гострою політичною боротьбою навколо так стратегічно важливого півострова. Важливим джерелом інформації залишаються газетні публікації, що в основному стосуються подій 1918 р. В них відстоюються погляди в першу чергу тих організацій, що їх видавали, тому нерідко погляди принципово різні й, навіть, протилежні. Зокрема, використані статті з таких газет, як «Нова рада», «Крим» та «Самостійник». Використана мемуарна література в основному відноситься до періоду громадянської війни. У своїх «Спогадах» П. Скоропадський не раз повертається до питань Кримського півострову, ділиться зі своїми планами щодо нього. Відомий всім історик та один із провідних міністрів гетьмана - Д. Дорошенко, в книзі «Українська Гетьманська Держава 1918 року» досить докладно висвітлює дипломатичні стосунки України з Кримом влітку та восени 1918 р. Не менш відомий Д. Донцов, що був особисто знайомий з гетьманом і не раз у приватних розмовах з ним торкався, як не дивно, саме проблем стосунків з тогочасним урядом півострова, про що він яскраво і описує у власному щоденнику «Рік 1918. Київ …». Фундаментальною роботою залишається праця А.Г. Зарубина та В.Г. Зарубина «Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму». Вона насичена фактажем і на мій погляд є єдиною узагальнюючою роботою на цей час з громадянської війни на півострові без печатки радянської комуністичної ідеології.

Напередодні великих потрясінь Крим був складовою частиною великої неподільної Російської імперії. Він належав до Таврійської губернії. Після Лютневої революції в Криму спочатку встановилося дво-, а згодом і тривладдя.

Вперше питання взаємовідносин України і Криму було піднято Центральною Радою ще в липні-серпні 1917 р. Оскільки Крим ніхто не віддавав Україні, все частішими стають вимоги українізації флоту. Зрештою українці були змушені визнати, що Крим належить кримцям. Але це в свою чергу аж ніяк не говорило про те, що Рада відмовляється від своїх намірів боротися за включення Криму до України.

А політична ситуація в Криму і далі загострювалася. 18 квітня 1918 р. за умовами Брестського миру розпочався процес звільнення від більшовицької влади та одночасно німецька окупація Кримського півострова. В середині квітня німецьким і українським частинам вдалося підійти до Перекопу. До числа першорядних «окраїнних» питань української політики належала справа Криму. Коли українські війська під проводом генерала Олександра Натієва разом з німцями звільняли Україну від більшовицьких підрозділів, передові українські з'єднання перейшли Перекоп, зайняли дуже важливу з стратегічного погляду станцію Джанкой і просувалися далі до Сімферополя. Населення радісно вітало своє визволення від більшовицького терору. До Києва виїхала делегація від мешканців північного Криму з пропозицією приєднання Кримського півострова до України [2, c. 209-214]. Подальший перебіг подій показав, що німецьке командування мало свої плани щодо Криму. Українським військовим частинам було наказано зупинитись командуючим німецькими військами генералом Робертом фон Кошем, а згодом вони були змушені залишити півострів. За Україною, таким чином, лишалася тільки північна Таврія. В цей час під охороною німців в Бахчисараї зібрався «курултай» під проводом молодого політика Джафера Сейдамета. Німці не дозволили татарам вибрати свій уряд і передали владу російському генералу Сулейману Сулькевичу, який згодом утворив крайовий кримський уряд. До його складу увійшли переважно колишні урядовці царської Росії: сенатор А. Ахматович (литовський татарин, могометанин), колишній російський посол в Константинополі Н. Чаріков, граф Д.М. Татіщєв та інші. Уряд розташовувався в Сімферополі. 18 червня цей уряд випустив декларацію, відповідно до якої генерал Сулькевич, за згодою з німецьким командуванням, зобов'язується оберігати самостійність півострова. Оголошувалось про дійсність усіх законів колишньої Російської імперії, виданих до 25 жовтня 1917 р. Всі урядовці повинні були присягнути на вірність крайовому уряду. Створювалися міністерства для вирішення питань в різних галузях життя краю. Зазначалося про повну свободу віросповідання, а головою православної церкви мав стати митрополит Криму й Херсонесу. В усій повноті відновлювалося право приватної власності; встановлювалося кримське громадянство; проголошувалися демократичні свободи (хоч тимчасово була встановлена цензура преси). Було актуальним питання створення крайового прапору (ясно-блакитний) з гербом Херсонесу та власного гербу [2, c. 209-214].

Уряд генерала Сулькевича мав власну думку щодо відносин зі своїм найближчим сусідом - Україною. Генерал рішуче виступав проти об'єднання з Українською Державою, і не хотів чути ні про яку автономію в її складі. Він намагався створити самостійну Кримську республіку. Генерал Сулькевич не залишив після себе ні мемуарів, ні щоденників, тому висновки можемо робити з документів, які залишилися, та із спогадів інших учасників тих подій. Хоч, перебуваючи під протекторатом Німеччини, за умови повної залежності від волі німецького командування, а також, з самого початку обмежуючи щойно проголошені демократичні свободи, ні про яку самостійну демократичну республіку в Криму не могло бути і мови.

В свою чергу, з давніх-давен між Україною і Кримом склалися та існували широкі економічні й торговельні зв'язки. Економіка півострову настільки була пов'язана з українською, настільки була залежною від неї. Крим не зміг би існувати без українського продовольства та промисловості. Україна в свою чергу не могла зректися Криму з ряду причин: вже в той час точилася боротьба за Севастополь і український уряд розглядав його як базу для українського флоту, і як «ключ до панування на Чорному морі». Окрім того на півострові проживало досить багато етнічних українців, які становили високий відсоток у відношенні до всього населення Криму.

В травні 1918 року, практично через два тижні як генерал П. Скоропадський став гетьманом України, він звернувся до німецького уряду з нотою на ім'я посла Мума. Мова йшла про велике значення володіння Кримом для України і збереження Чорноморського флоту [9]. Трохи згодом з аналогічною нотою звернулося до німецького уряду міністерство закордонних справ Української Держави в особі міністра закордонних справ Д. Дорошенка, так само з'ясовуючи вагу приєднання Криму до України. Нота ця була передана 30 травня німецькому послу в Києві барону Муму. Міністр зазначав: «При тім, стоючи на принципі самоозначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних підставах, відповідно до чого проект має розробитися ...» [2, c. 209-214].

Для підтримки української справи і української орієнтації в Криму, міністерство закордонних справ України надавало кошти на підтримку трьох газет у Криму, які пропагували думку про необхідність приєднання до Української Держави.

Однак, уряд Сулькевича розпочав боротьбу з так званою «українською пропагандою», переслідуючи українофільські газети й українські громади та забороняючи приймати з України урядові телеграми, написані українською мовою. У відповідь на це український уряд вирішив вжити рішучих заходів. Рада Міністрів прийняла проект економічної блокади Криму. В середині серпня було проголошено «митну війну» і зупинено всякий товарний рух та морську комунікацію. Пропускалися лише продукти, призначені для німецьких військ в Криму.

Саме тут варто з'ясувати яку ж роль відігравала Німеччина в стосунках України і Криму і які насправді мала плани щодо півострова. Д. Донцов у щоденнику «Рік 1918 …» висвітлює власну думку з цього приводу. В одній з своїх бесід із гетьманом, як згадує Донцов, Скоропадський говорив про те, що поставив німцям ультиматум: «... піду геть, як з Кримом не буде так, як ми хочемо. Німці кажуть, що мусять тепер кокетувати з большевиками. Тому не хочуть дати нам Криму. Тому і видумують всяких Сулькевичів, кримських міністрів. Але як прийде час, Крим віддадуть нам» [1, c. 21]. 20 липня Донцов описує ситуацію, що склалася на той час: «З Кримом зле. Німці резервують для себе вугільну станцію, хоч і не в Севастополі, і - «автономію для татар і німців» на півострові. Поза тим віддають його Україні. Татіщев (з кримського уряду) засипає німців і австрійців петиціями «від всіх верств населення» про вилучення Криму з України. Рівночасно Йоффе ( більшовицький дипломат) жадає його для Росії. Блокада здається себе знати і кримчаки починають думати про Україну» [1, c. 23]. Цікаву інформацію про німців в Криму подає в своїх спогадах і А. Лукомський [6, c. 207]. Він зазначає, що з дозволу імператора Вільгельма з частин, розташованих на західному фронті, викликані рибалки, що рибалили на Північному та Балтійському морях. Передбачалося привезти до Криму чотири партії таких рибалок і організувати риболовлю та заготівлю рибних консервів, які будуть відсилатись до Німеччини. Ось приблизно такими були плани німців щодо Криму, хоча існують і інші думки з цього приводу.

За умов, що склалися, уряд генерала Сулькевича був змушений «капітулювати». За деякий час до Києва від нього надійшла телеграма, в якій говорилося про готовність до переговорів щодо форми державного об'єднання з Україною [7]. Після того блокаду було знято.

В середині вересня 1918 року до Києва прибула кримська делегація в особі: Ахматовича (голова делегації, міністр юстиції), Чарикова (міністр освіти), Фрімана (міністр шляхів), Нікіфорова (міністр харчових справ, тимчасовий міністр фінансів), Домброва (міністр постачання). Розпочалися офіційні переговори, в яких з української сторони взяли участь голова Ради Міністрів Лизогуб і міністр закордонних справ Дорошенко. Від німецької сторони, як спостерігач, на переговорах був присутній уповноважений принц Рейс [2, c. 209-214]. Увесь хід переговорів було викладено в українській і кримській пресі. В газетах «Нова рада», «Самостійник», «Крим» [7; 8; 5] практично щодня повідомлялося про перехід подій на переговорах. Зважаючи на те, що ці газети були друкованими органами різних політичних сил України та Криму, їх повідомлення є досить цікавими для сучасного дослідника, адже показують ставлення політичних сил до обох сторін-учасниць переговорів. З самого початку переговорів кримська делегація обходила питання про злуку з Україною. У відповідь українські міністри заявили, що дану делегацію не можна вважати компетентною виявляти волю і бажання всього кримського населення. За тиждень, коли прибули представники від татар, українців і німецьких колоністів; переговори було продовжено. Позиція нових членів кримської делегації була далеко не такою непримиренною, як їх міністрів. Після довгих і жвавих переговорів сторонам вдалося досягнуто порозуміння і виробити проект двохстороннього договору. Крим отримав внутрішню автономію у складі Української Держави, свій крайовий сейм, територіальне військо, свою адміністрацію і представника у справах Криму при Раді Міністрів Української Держави. Кримська делегація запропонувала, щоб ці умови були обговорені й затверджені курултаєм та з'їздом національних та громадських організацій Криму. Представники від населення в делегації запевняли українців, що на цих з'їздах не буде серйозної опозиції проти злуки з Україною. Тим часом німці погодилися передати Україні Чорноморський флот. В Севастополі на укріпленнях та на кількох торпедних і канонерських суднах замайорів український морський кармазиновий прапор. Цей факт вказував на фактичну владу Української Держави над Кримом [2, c. 209-214]. Однак в результаті повстання проти гетьмана Скоропадського до влади на Україні прийшла Директорія. І планам злуки Криму з Україною прийшов кінець.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що діяльність уряду Української Держави характеризувалася посиленою активністю у зовнішньополітичній сфері, одним із напрямів котрої стало налагодження контактів із новими державними утвореннями, що виникли на обширах колишньої Російської імперії. дипломатія скоропадський приєднання крим

Кримська політика гетьманату була перспективною та єдино доцільною за тогочасних обставин. Однак тогочасна українсько-російська конфронтація, триваюча громадянська війна, поширення білого руху в різних регіонах Росії, обставини, пов'язані з завершенням Першої світової війни та, зрештою, нетривалий період існування самого гетьманату унеможливлювали втілення напрацювань вітчизняної дипломатії.

Література

Донцов Д. Рік 1918 ... - К.: «Темпора», 2002. - 128 с.

Дорошенко Д. Українська гетьманська держава 1918 року // Історія України (1917-1920 р.р.): у 2 т. - Ужгород, 1930. - 424 с.

Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей: из истории гражданской войны в Крыму. - Симферополь: «Таврия», 1997. - 351 с.

Королёв В.И. Черноморская трагедия (Черноморский флот в политическом водовороте 1917-1918 гг). - Симферополь: «Таврия», 1994. - 38 с.

Крим. - Симферопіль, 1918. - вересень-жовтень.

Лукомський А. Противосоветские организации на Украине и начало гетманства // Революция на Украине по мемуарам белых / Сост. С.А. Алексеев под ред. Н.Н. Попова. -- Репринтное воспроизведение издания 1930 г. -- Киев: Политиздат Украины, 1990. -- 438 с.

Нова рада. - К., 1918. - вересень-жовтень.

Самостійник. - К., 1918. - вересень-жовтень.

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 / Головний редактор Я. Пеленський. - Київ - Філадельфія, 1995. - 493 с.

Размещено на Allbest.ru