Стародавня Індія

Размещено на http://www.allbest.ru

Освоєння Північно-Східної Індії "аріями" тривало майже тисячоліття. Цей період індійської історії в науці називають Ведійським, бо саме тоді було складено на санскриті -- мові "аріїв" -- священні тексти Вед. У Ведійський період, до середини І тис. до н. е., в північних краях Індостану відбувся синтез індоарійської та місцевих (протомундівської та протодравідійської) культур у нову, спільну для населення цього обширного регіону культуру, що її здебільшого ототожнюють з культурою "сірої розписної кераміки".

До своєї міграції в басейн Гангу та її приток індо-арійські племена ще вели напівкочове життя, проте в них уже з'явились соціальна нерівність, зародки станово-кастової системи, легітимна центральна влада -- одним словом, зароджувалася цивілізація. Потрапивши в глушину, де лише вряди-годи можна було зустріти осідок землеробів, індоарії стали переходити від кочового життя до осілого, хліборобського. З допомогою залізних знарядь праці, які саме тоді ввійшли у вжиток, вони розчищали дрімучі хащі, осушували болота, будували іригаційну систему у вигляді каналів і водоналивних коліс. До середини І тис. до н. е. весь басейн Гангу вже був обжитий індоаріями, хоч там усе ще залишалось чимало боліт і джунглів.

Політичне життя ведійської Індії вирізнялося вражаючою нестабільністю. Численні племена легко знімалися з обжитих місць і знаходили собі інший осідок. Раптово виникали і швидко гинули царства, династії, змінювались їхні назви. Контури політичної історії країни проглядаються в цій політичній мозаїці лише із середини І тис. до н. е.

Наприкінці Ведійського періоду, але не раніше VIII ст. до н. е., в долині Гангу з'явилися перші міста (до речі, були вони менші за хараппські центри і гірше від них упорядковані) та найдавніші держави, що їх стародавні тексти називають "великими країнами" (махаджанападами). Таких "великих країн" налічувалось понад півтора десятка, і вони мали різний політичний устрій. Одні з них були примітивними монархіями з дуже слабкою центральною владою, інші -- олігархіями чи республіками.

Найсильніші тогочасні держави в долині Гангу -- Ко-шала із столицею в Шравасті та Магадха із столицею в Раджагріха (нинішній Раджгір). У політичному змаганні між ними поступово гору взяла Магадха (сучасний південний Біхар), яка посилилась за династії Шайшунагів. Шостий цар цієї династії, Аджаташатру, завоював сусідню республіку Ліччхавів, а невдовзі й саму Кошалу. Його наступник Удаїн зробив своєю столицею Паталіпутру -- майбутній політичний та культурний осередок Північної Індії. Згодом царі Магадхи поширили свою владу також на сильну державу Аванті із столицею в Удджайні.

У IV ст. до н. е. в державі Магадха відбувся двірцевий переворот. Цього разу на політичний Олімп зійшла нова династія Нандів, яку започаткував царський цирульник, тобто представник соціальних низів. Найди тримали півмільйонну армію, яка завоювала держави Центральної Індії, але чомусь винищували військову знать.

Північна Індія, таким чином, політично об'єднувалась, однак цей процес не зачепив долину Інду, яка після загибелі Хараппської цивілізації рясніла карликовими князівствами та племінними союзами. Скориставшись політичною розпорошеністю цієї території, перські царі з династії Ахеменідів прилучили її до складу своєї неозорої держави. Північно-Західна Індія становила дві перські сатрапії -- Гандхару та Хінду. Індійці платили завойовникам-персам колосальну данину (майже 9 тонн золота щорічно), служили в перському війську. А втім, входження індійських земель до складу імперії Ахеменідів мало й позитивні наслідки: воно сприяло взаємовпливу індійської та перської культур.

індія македонський староіндійський населення

Важливою подією в житті Північної Індії став непрошений візит туди в IV ст. до н. е. греко-македонської армії юного царя Александра. Знищивши Перську імперію Ахеменідів, Александр Македонський надумався кинути собі до ніг увесь світ, а оскільки за тогочасними географічними уявленнями "кінцем світу" була саме Індія, то він і попрямував туди в 327 р. до н. е. Першою жертвою завойовників стала столиця Гандхари Пушкалаваті ("Місто лотоса"), яка впала, витримавши ЗО днів облоги. Після того, як греко-македонці оволоділи Гандхарою, ряд місцевих царків, у тому числі цар Такшашили, скорилися Александру Македонському й сплатили йому величезну данину. Проте в 326 р. до н. е. один із найсильніших володарів у Пенджабі Пор учинив греко-македонцям збройний опір. Битва відбулася в долині річки Гідасп, причому під час тропічної зливи, яка перетворила долину на непрохідне болото. Військова фортуна відвернулася від Пора. Важкі індійські колісниці загрузали в болоті, бойові слони, яким воїни Александра Македонського завдавали болючих ран, повернули назад і стали топтати свою піхоту. Одним словом, армія Пора зазнала в цій битві нищівної поразки, сам Пор був поранений і потрапив у полон. Александр Македонський великодушно зберіг Пору життя, навіть залишив його на царстві, кордони якого було розширено за рахунок кількох сусідніх міст. Цей широкий політичний жест мав, на думку Александра, послабити збройний опір місцевого населення греко-македонцям.Здобувши ряд блискучих перемог над роз'єднаними військовими силами пенджабських князівств, армія Александра Македонського дійшла до річки Гіфазис. Воїни Александра вже були по саму зав'язку ситі індійською екзотикою, ледве трималися на ногах від утоми, багато їх гинуло від укусів страшних індійських кобр. Гнітюче враження справляли на них також тропічні зливи, сезон яких був у розпалі. Останні залишки бойового духу в них вивітрились у зв'язку зі звісткою про те, що в долині Гангу на них чекає півмільйонна армія Нандів. Це вже було занадто, і воїни категорично зажадали, щоб їх негайно повернули в рідні краї. В цій непростій ситуації Александр Македонський, як пишуть історики, здобув найпочеснішу перемогу у своєму житті -- переміг самого себе, відмовився від маячної ідеї завоювати світ і вирішив обійтися його половиною. Греко-македонці сушею і морем повернулися додому.

В чому полягало історичне значення індійського походу Александра Македонського? По-перше, завдяки цьому походу Індія потрапила в орбіту економічного й культурного впливу елліністичного світу й водночас познайомила Європу із своєю самобутньою культурою. Цей взаємовплив двох культурних світів забезпечили греко-македонські гарнізони в кількох десятках фортець, що їх побудував на індійській землі Александр Македонський (на місці битви з царем Пором з'явилася, наприклад, Нікея; там, де загинув від старості улюблений кінь македонського царя Буцефал,-- Буцефалія тощо). Згодом індійці зрівняли із землею ці оплоти чужоземного панування на їхній батьківщині, проте індійські Александрії встигли відіграти роль носія елліністичної культури в Індії. По-друге, опір греко-македонським нападникам сприяв політичній консолідації індійських територій, утворенню в Індії сильних і стабільних держав.

Не встиг Александр Македонський залишити Індію, як там відразу спалахнуло визвольне повстання. Боротьбу індійців із греко-македонськими гарнізонами очолив Чандрагупта (Сандракота) з роду Маур'їв. Навербувати повстанське військо йому допоміг брахман (жрець) Каутілья -- неперевершений майстер політичних інтриг. Зруйнувавши побудовані Александром Македонським фортеці, Чандрагупта, для якого участь у повстанні була лише сходинкою на політичний Олімп, повернувся в долину Гангу і повалив там династію Нандів. Заснована ним династія дістала назву Маур'їв.

Невдовзі спалахнув воєнний конфлікт між Чандрагуптою та сирійським царем Селевком (царство Селевкідів утворилося після смерті Александра Македонського). Хто заварив цю військову кашу, з'ясувати не вдалося. Перемога в цій війні, мабуть, була на боці індійського царя, бо відомо, що Селевк віддав йому фактично задарма (за 500 бойових слонів, які становили лише чотирнадцяту частину "танкового" парку армії Чандрагупти) нинішню територію Афганістану та Белуджистану. У Паталіпутру, столицю держави Маур'їв, прибули сирійська принцеса (вона поповнила гарем Чандрагупти) та посол царя

Селевка Мегасфен, який провів у Паталіпутрі п'ять років і описав свої враження про неї у праці "Індіка".

Після смерті Чандрагупти 25 років царював його син Біндусара, який залишив невиразний слід в історії. Потім царський трон дістався онуку Чандрагупти Ашоці, який взяв собі тронні імена Піядасі ("солодколиций") та Деванампія ("улюбленець богів", "дурень"). Слід наголосити, що друге значення титулу Деванампія анітрохи не підходило Ашоці, бо він був людиною високої культури, політично досвідченою (до воцаріння служив намісником у Північ но-Західній Індії). Проливши море крові, Ашока завоював сусіднє царство Калінга, після чого ще одна сусідня держава, Андхра, сама зголосилася стати васалом Маур'їв. Ашока підтримував дипломатичні зв'язки із Сирією, Єгиптом, Македонією, Кіреною, Епіром, Цейлоном.

Велетенська держава Ашоки, до якої не входив лише крайній південь Індостану, являла собою клаптикову імперію, розчленовану безліччю етнічних, соціальних, релігійних, культурних бар'єрів. її населяли, за словами індійського історика Д. Косамбі, і дикуни кам'яного віку, і ті, хто слухав Арістотеля. Державна влада в країні залишалася традиційно слабкою. Тому Ашока мусив спиратися на ідеологічні форми консолідації суспільства. Він, зокрема, розробив єдину для всіх індійців дхарму (релігійно-етичний кодекс) і, що вважають найбільшою його історичною заслугою, підтримав буддизм -- нову релігію, яка проголосила рівність усіх у духовному житті й стала в руках суспільних верхів могутнім знаряддям ідеологічного впливу на маси. Гадають, що саме за Ашоки у Паталіпутрі відбувся III Буддійський собор *, на якому було розроблено догматику раннього буддизму (хінаяни). В різних куточках своєї неозорої держави Ашока, за легендою, побудував 84 тисячі "ступ" -- буддійських олтарів, заснував школи, лікарні, монастирі. Завдяки його зусиллям буддизм поширювався і за межами Індії, ставши, таким чином, найпершою світовою релігією. Разом із тим в Ашоки вистачило мудрості не одержавлювати буддизм, уберегти суспільство від отруйного зілля релігійного розбрату. В одному з указів Ашока заборонив вихваляти свої духовні ідеали й гудити чужі, бо таке міжрелігійне протистояння "підриває корені своєї віри й завдає шкоди чужій".

В імперії Маур'їв царська влада посилилась і була вже легітимною (спадковою). Для зміцнення в державі центральної влади індійське суспільство вже цілком дозріло і в соціальному, і в психологічному плані, відкривши для себе банальну істину, що, як говорилося в одному поширеному афоризмі, "держава, в якій багато тих, хто вважає себе мудрим і рветься до влади, неодмінно загине". Однак традиції військової демократії в імперії Маур'їв ще не відмерли. Центральна влада майже не втручалась у приватне життя громадян, не обмежувала місцеве самоврядування. В монархії, хоч як це парадоксально звучить, існувало безліч республік -- общин мирян і монахів (гани, сангхи), органами влади в яких були народні збори чи олігархічні ради. При самому царі існувала впливова рада з вельмож у складі брахманів (жерців), міністрів, представників магістратури. Ця рада самостійно ухвалювала важливі закони, навіть критикувала царські укази. Політична обстановка в державі була вкрай нестабільною, двірцеві змови стали нормою політичного життя. Страбон повідомляв, що індійські царі-радж, боячись замаху на своє життя, щоночі змінювали спальню, а на люди виходили не інакше як у супроводі озброєної жіночої гвардії.

Артхашастра рекомендувала царю обзавестися цілою армією шпигунів із різного роду гульвіс, астрологів, хіромантів, аскетів, селян, торговців, прислуги, повій і т. ін., щоб він був добре поінформований про настрої в народі. Шпигуни мали стежити навіть за самим царем, а з царевичів узагалі не зводити очей, адже вони, як нарікала Артхашастра, в боротьбі за владу, "ніби раки, пожирали своїх батьків". Особливо ретельно царі мали контролювати своїх чиновників -- перевіряти, чи вони сповна розуму, чи лояльні до існуючого політичного режиму, чи не надміру ласі на золото та жінок тощо. Проте, як гірко констатував царський міністр Каутілья, тримати чиновницьку братію в рамках законності було неможливо, і встановити, скільки крадуть чиновники, було завданням, схожим на визначення того, скільки води в річці випиває риба.

Артхашастра особливу увагу приділяла питанню стягування податків з населення, оскільки вважала сильною лише ту державу, скарбниця якої ніколи не буває порожньою. Чиновникам-фіскалам давалися десятки порад, як побільше викачати грошей з населення, в тому числі рекомендувалося спекулювати на його побожності (чиновники мали збирати пожертви на "святині", щоб потім їх таємно переправляти в скарбницю).

Великого значення надавала Артхашастра також функціонуванню судової системи, зокрема її каральній функції. Вважалося, що чесних людей дуже мало, порядок і законність у суспільстві пануватимуть лише в тому випадку, коли за правопорушення суворо каратимуть. Верховна судова влада мала належати царю, оскільки лише він, мовляв, досконало знає дхарму й наділений достатньою життєвою мудрістю. Щоб царя вважали гарантом справедливості, він повинен карати за порушення дхарми навіть самого себе та своїх родичів, причому ще суворіше, ніж інших. Однак судова мірка була не для всіх однакова. Брахманів, скажімо, не страчували навіть за тяжкий злочин, натомість соціальним низам не давали спуску навіть за дрібні порушення. Найтяжчими злочинами вважались образа брахмана, крадіжка, порушення кастових обмежень і заборон тощо.

Держава мала постійно дбати про високу боєздатність своєї армії, яка складалася з піхоти, кінноти, загонів бойових колісниць і "танків давнини" -- бойових слонів. Артхашастра рекомендувала в мирний час розквартировувати воїнів у селах і містах. Тодішня воєнна доктрина припускала напад лише на слабшого ворога, тому Артхашастра давала володарю цілу низку рекомендацій, як послаблювати того, на кого збираєшся нападати. Цареві, зокрема, радилося засилати у ворожий стан професійних шпигунів і провокаторів, щоб вони вміло пересварили між собою весь командний склад, перш ніж за справу візьметься цар із своєю армією.

Коли знайомишся з цими та іншими рекомендаціями Артхашастри, складається враження, що вже на світанку своєї історії державна машина Індії являла собою добре налагоджений політичний механізм з могутнім апаратом чиновників, які мали чітко визначені функціональні обов'язки, "все проникною" і "всеосяжною" таємною службою, системою тотального стеження за населенням. Але, на думку ряду дослідників, така модель державного устрою буддійської Індії насправді є фантастичною. Мовляв, описуючи складний і добре організований державний апарат, Артхашастра лише узагальнювала політичний досвід багатьох незалежних чи напівзалежних індійських держав, так що імперія Маур'їв ще була "рихлим, аморфним, нерівноправним об'єднанням кількох царств", поєднанням зрілих політичних інститутів і численних залишків військової демократії.

Коли Ашока помер чи просто втратив владу, клаптикова імперія Маур'їв стала швидко розвалюватись. її занепад прискорили греко-бактрійці та парфяни. Володарі Греко-Бактрійського царства завоювали більшу частину території Північної Індії, після чого Калінга та Андхра відокремилися від Маур'їв. Близько 180 р. до н. е. від руки свого генерала, який походив з роду Шунгів, загинув останній представник династії Маур'їв, проте й нова династія Шунгів довго не проіснувала. Близько 100 р. до н. е. у Північну Індію вдерлися скіфські племена саків, які заснували там Індо-Скіфську державу. На початку нової ери Північно-Західну Індію завоювали парфяни, які утворили там свою державу із столицею в Такшашилі. Перша індійська імперія, таким чином, остаточно канула в небуття, хоч її культура завдяки буддійським монастирям поступово поширилась на всю Південну Азію.

Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію "аріїв". Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців-брахманів, царів-раджів та військову знать, перетворились на замкнені соціальні стани -- варну брахманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з'явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та раби.

В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна і каста -- це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). До касти входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж -- інститути соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки (дхармою), родинними зв'язками, професією.

Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість окремих груп населення мала місце також в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ суспільного життя.

Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні тексти називали "володарями всесвіту", а населення вважало земними богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал.

С. Ф. Ольденбург зазначав, що в Індії "без брахмана не можна й кроку ступити, від дня свого народження до самої смерті й похорону людина залежить від брахманів, бо залежить від богів, і шлях до богів -- через брахманів; і жертва, й молитви -- шлях до богів -- в їхніх руках".

Кшатрії були військовою елітою (колісничними, кіннотниками, вожаками бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, аніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Байті займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили.

Цим трьом вищим варнам, генетично пов'язаним, на думку деяких індологів, з "аріями", протистояла як нерівноправна варна шудрів. Шудри, священним обов'язком яких вважалося прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії (їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну -- ведійський обряд інщтщї, який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура (його надягали на ліве плече під праву руку) і за своїм релігійним значенням прирівнювався до другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали двіджаті -- "двічі народженими"., а шудрів -- екаджаті -- "раз народженими"). До шудрів ставилися як до домашньої худоби чи хатнього майна.

Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав творцем варн "батька всього живого" Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв -- із рук, вайшів -- із стегон, шудрів -- із ритуально нечистих ступень.

На самому дні суспільства, починаючи з VII--VI ст. до н. е., перебували все ж не шудри, а ачхуті -- "недоторкувані", навіть дотик до яких ритуально оскверняв "двічі народженого". "Недоторкувані" не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Коли "недоторкуваному" доводилось навідуватись у населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб "двічі народжені", які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла "двічі народженим" користуватися послугами "недоторканих", проголосивши руки останніх ритуально чистими. До речі, каста "недоторкуваних" існує в Індії донині й налічує близько 100 млн. чоловік.

Походження варн, передусім шудрів, залишається однією з найактуальніших і найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають творцями варнової системи "аріїв". Мовляв, "арії" в такий спосіб відмежувалися від темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох значень слова варна є "колір". Проте, як зазначають опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов'язує варни саме з кольором шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани -- білий, кшатрії -- червоний, вайші -- жовтий, шудри -- чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий -- моральні чесноти, червоний -- енергію та рішучість, жовтий -- поєднання цих якостей, чорний -- порочність та невігластво.

В радянській історіографії домінувала концепція, згідно з якою варнова ієрархія виникла з потреби забезпечити суспільну стабільність в умовах безприкладних етнічних, господарських, політичних, релігійних та культурних контрастів у суспільстві,

Зокрема, на думку Є. М. Медведева, утворення варн відбувалося таким чином. З появою брахманської та кшатрійської знаті неминуче ускладнилася соціальна обстановка. В тодішніх умовах послабити соціальне напруження можна було лише за рахунок чужинців. Завоювання чужих племен тимчасово згуртовувало переможців -- знатних і простолюдинів, багатих і бідних -- на грунті спільного використання чужої праці. При цьому паразитичним суспільним прошарком ставали не всі переможці, більшість рядових обшинників-вайшів, як і раніше, жила за рахунок своєї праці, хоча щодо поневолених чужинців і вона вважала себе панівною верствою. Чужинці ж у своїй масі ставали шудрами, тобто безправною я експлуатованою людністю. Поява "недоторкуваних" також була наслідком контактів між цивілізованим населенням і напіввар-варськими племенами. Аборигени, яких витіснили з обжитих місць і позбавили засобів до існування, мусили шукати порятунок у селах і містах. Вони бралися за виконання найважчих і ритуально нечистих робіт, тому викликали зневагу до себе у "двічі народжених" і навіть у шудрів. Спеціально для них елітні прошарки понавигадували безліч усіляких побутових обмежень та заборон.

Інші дослідники (наприклад, Л. Б. Алаєв) пов'язують виникнення варн із формами власності на землю. Мовляв, шудрами ставали ті, хто не був землевласником і працював у чужому господарстві.

Таким чином, концепцій стосовно походження староіндійських варн не бракує. Один з індологів зауважив, що їх існує рівно стільки, скільки дослідників бралося за розв'язання цієї наукової проблеми.

Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з однієї варни в іншу унеможливлювався, шлюби укладалися лише в межах варни, порушення варнової етики й традицій вважалися страхітливим злочином проти релігії і нещадно карались органами общинного самоврядування -- від простого "очищення" (привселюдного споживання "п'яти нектарів" -- суміші з молока, сиру, масла, коров'ячого кізяка й сечі) до вигнання з варни, тобто оголошення поза законом, приречення на громадянську смерть. Проте за Маорійської доби, в умовах інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей, у варновій системі відбувалися істотні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох варн, наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям. Непоодинокі брахмани зубожіли до такої міри, що наймалися пастухами, хліборобами, ремісниками, лікарями, просто слугами до шудрів, які збагачувались на торгівлі. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи -- джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут кастджаті, кількість яких і само ізольованість зростали, остаточно склався в "Золотий вік Гуптів" (IV--V ст. н. е.).

Що лежало в основі цього соціального процесу? Відповіді на це запитання історична наука по суті ще не дала. Найімовірніше, тут дався взнаки цілий ряд чинників: екологічних, расово-етнічних, соціально-економічних, демографічних, причому як загальноісторичних, так і суто індійських. На думку індійських істориків, станово-кастовий лад, хоч як це парадоксально, забезпечував мобільність індійського суспільства, оскільки давав змогу легко інкорпорувати нові клани чи племінні общини в індійський соціальний конгломерат у вигляді ще однієї касти, прискорив асиміляцію нових соціальних груп в індійському суспільстві.

У джаті об'єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а кастиджаті -- його клітинами. Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи аж ніяк не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини.

Англійський історик так описав роль касти в житті індійця: "Каста вказує, як слід приймати роди й освячувати людську істоту відразу після її появи на світ, як годувати груддю, пити, їсти та справляти нужду, ЯК умиватися, прати, наносити знаки, накладати грим, одягатися й прикрашати себе, як сидіти, підводитись і кланятись, як рухатись, робити візити, мандрувати, розмовляти, читати, слухати й думати, співати, працювати, відпочивати, воювати. В неї свої закони щодо суспільних і релігійних прав, переваг і прерогатив, щодо професії, навчання та виховання, щодо зобов'язань, обов'язків та практичної діяльності, щодо осягнення суті божества та обрядів, щодо помилок, провин і гріхів, щодо зв'язків між кастами, чого тут треба остерігатись, щодо виключення з касти, осквернення й очищення, щодо податків, щодо покарань, ув'язнення, вигнання за межі країни та страти. Каста визначає, що є гріхом, і пояснює, як його слід спокутувати... займається питаннями успадкування, дарчими, стягненням боргу, кредитами, прибутками, збитками й банкрутствами. Вона ухвалює рішення з питань, пов'язаних зі смертю своїх членів, їх похованням чи кремацією, увічненням їхньої пам'яті, захисту від образи душ померлих, коротше кажучи -- причетна до всіх життєвих зв'язків, обставин, подій, до всього того, що передує життю і що приходить зі смертю".

До речі, суспільний статус індійця визначався не лише його варновою чи кастовою належністю, а й ашрамами -- етапами життя. Перебіг життя "двічі народженого", передусім брахмана, складався з чотирьох етапів: дитинства (тривало до ведійської ініціації-упанаяни), юнацтва (роки, коли індієць покірливо вивчав Веди в домі свого релігійного наставника-брахмана), зрілого віку (індієць повертався в батьківський дім, одружувався і ставав "домогосподарем") та старості, що приходила з появою онуків (індієць спершу ставав пустельником, а потім мандрівним аскетом).

"Закони Ману" так пояснюють останню, четверту, ашраму: "Прочитавши, як того вимагає дхарма, Веди, народивши синів, склавши доступні йому пожертви, хай спрямує він свої думки на кінцеве спасіння... Пороздававши жерцям усе своє майно... хай чекає він на свій час, як слуга чекає на свою винагороду. Раз на день хай він ходить за милостинею... (причому тоді), коли перестане дим підніматися з сільських хат, коли товкачі в ступках замовкнуть і жар згасне, і народ уже повечеряє і прибере зі столів залишки страви... Хай не засмучується він, якщо нічого не одержить, хай не радіє, якщо йому щось перепаде; хай бере тільки те, що потрібно для підтримання життя, і хай буде йому байдужою та страва, яку йому дадуть... Глибоким спогляданням хай пізнає він сутність світової душі, яка живе у всіх істотах, вищих і нижчих".

Як вважають дослідники, у Стародавній Індії співіснували ще економічні сектори: державний, общинний та приватний. Встановити співвідношення між ними на основі наявних джерел неможливо. Гадають усе ж, що воно було неоднаковим у різних регіонах і в різні періоди історії і що в країні загалом спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного та общинного.

Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, проте в ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася, зокрема, рабська праця, проте в незначних масштабах. Джерелами рабства служили війни, боргова кабала, спадкове рабство, самопродаж і навіть програвання себе в кості улюблену гру нащадків "аріїв". Здебільшого раби працювали в державному господарстві, однак їх нерідко тримали й рядові общинники. У джатаках найчастіше згадуються сім'ї, які тримали одного раба чи рабиню. Приватні раби були, як правило, домашньою прислугою і жили на становищі молодших родичів свого господаря. На їхніх плечах лежали ритуально нечисті роботи (забій худоби, прибирання нечистот, прислужування в лазні тощо). Серед рабів, очевидно, кількісно переважали рабині-наложниці. Індійські раби поділялися на розряди (згідно із "Законами Ману" -- на 9 розрядів, а за пізнішими "Законами Наради" -- на 15). За ними зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти. Так, раб, який належав до варни брахманів, використовувався лише на тих роботах, які не принижували його варни; до нього в суспільстві ставились із відповідною повагою. Одним словом, форми використання рабів у стародавній Індії були настільки м'якими, що в окремих іноземців (у Мегасфена, наприклад) склалося враження, буцімто в ній рабів взагалі не існувало.

Широко використовувалась в Індії наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише впродовж домовленого строку й одержували від нього договірну платню. Характерно, що в найми йшли не через бідність (принаймні, не завжди через бідність), а за дхармою своєї касти, вважаючи працю на інших своїм священним обов'язком. Як і раби, наймити-кармакари поділялися на кілька розрядів. Релігійно-етичні норми дозволяли господарю бити наймита, тримати його у в'язниці, морити голодом і спрагою, калічити, садовити на палю, спалювати живцем.

Соціальних вибухів староіндійське суспільство, здається, не знало. Низи покірливо несли на своїй шиї ярмо, їхню соціальну активність притуплювала етнічна та кастова роз'єднаність, а ще більше -- індійські релігії, які перекладали вину за існування соціальної несправедливості на самих знедолених.

У першій половині І тис. н. е. в індійському суспільстві з'явилась і набирала сили феодальна форма залежності. По перше, царська адміністрація почала наділяти землею керівників релігійних сект та інших приватних осіб, причому на перших порах жалувала землю у тимчасове володіння, але згодом -- уже в довічну власність ("поки світить сонце і місяць", як говорилося в жалуваних грамотах). Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній працювали. Держава надавала землевласникам імунітетні права, тобто поступалася їм частиною своїх адміністративних, фіскальних та судових функцій. Отже, колишні вільні селяни ставали феодально залежними, їх змушували виконувати сеньйоральні повинності. Кабальна залежність у країні ставала спадковою, тимчасові раби -- рабами довічними. Втім, основою соціальної градації староіндійського суспільства -- і це була одна з його специфічних рис, як і раніше, залишалася не стільки майнова нерівність, скільки варново-кастова належність.

Размещено на Allbest.ru