Симон Петлюра і Нестор Махно: порівняльна характеристика

Натомість 31 жовтня С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем військових справ, набувши статусу міністра. На відміну від інших лідерів української революції, він зрозумів, що російські політичні течії є противниками самостійності України, що російське розуміння соціалізму і демократії є протилежне українському і що найсерйозніша небезпека для свободи і незалежності українського народу загрожує з боку більшовиків, вбачав у більшовицькій Росії нову версію централізованого імперського поневолення, ставши щодо неї на непримиренну і безкомпромісну позицію, якій він не зрадив ніколи. В. Кедровський стверджував: "С. Петлюра ясно бачив, що Україні неминуче доведеться стати до збройної боротьби з Москвою. Відповідно до цього й вироблялися всі плани нашої праці для створення української армії".

Позаяк Петлюра розумів, що без армії держава не забезпечить собі існування, то впродовж відтинку листопада-грудня 1917 р. докладав зусиль, щоб постала реальна національна військова сила. Петлюра зробив рішучі і важливі кроки, щоб перебрати керівництво військами на фронті. Його заходами у розпорядження Центральної Ради переходять надійні військові частини, зміцнюється керівництво українізованими військовими частинами, видається низка наказів про повну українізацію корпусів і дивізій, управлінь та установ [56, с. 30].

Це був час найбільшого розмаху українізації армії. Була здійснена українізація штабів Київського і Одеського військових округів. Центральна Рада призначала в штаби округів своїх комісарів. На цей час припадає початок створення суто українських частин на фронті. Для забезпечення належного фахового рівня безпосереднього керівництва військами 10 листопада було започатковано Український Генеральний Штаб.

У ніч з 29 на 30 листопада виключно за ініціативою і під керівництвом Петлюри у Києві блискуче була проведена акція повного роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких ватажків, що мали намір підняти загальне повстання проти Центральної Ради. Важко уявити, яким кровопролиттям і якими наслідками могло обернутися для Києва і взагалі для української революції більшовицьке повстання, коли б воно не було так успішно і безкровно зірване.

Найважливішу роль у планах розгрому Центральної Ради більшовицький Раднарком відводив збільшовиченим фронтовим частинам. Щоб перешкодити заколоту з боку частин Південно-Західного фронту Петлюра у відповідь на накази і розпорядження Криленка розіслав телеграми штабам і фронтовим комітетам не виконувати їх, не посилати військо на Київ для розправи з українцями. Водночас він звернувся з відозвою до українського війська, в якій закликав українських вояків "стояти на сторожі прав Української республіки, боротися з погромами, грабіжниками, не давати ворожому нам військові переїздити по залізниці". При погодженні з Радою Вільного Козацтва Петлюра видав наказ про мобілізацію вільного козацтва по всій Україні [61, с. 406].

Важливим заходом оборонного характеру став наказ Петлюри про нечинність наказів більшовицьких армійських Воєнно-революційних комітетів на території УНР. Тут чи не вперше від імені високопоставленої офіційної особи вказувалося на тимчасовий статус перебування російських військ на території України, а отже, і перспективу їхнього цілковитого виведення, як чужоземних, за її межі.

Важливе значення для послаблення більшовицького впливу мало рішення про відпустку за місцем проживання вояків усіх запасних і тилових частин, що були призвані не з України. Згідно з наказом С. Петлюри їм необхідно було "по скінченню одпуску являтися до своїх повітових Військових начальників для призначення в великоросійські частини, котрі містяться поза межами Української Республіки. Всіх вояків великоросів, що приїздять з одпусків і скупчуються на вузлових станціях, надсилати назад у Великоросію" [16, с. 172].

За безпосередньою участю Петлюри позитивно вирішилося клопотання полонених українських січових стрільців зорганізуватися в окрему військову частину, чим було покладено початок бойовій формації - Куреню Січових Стрільців - під командуванням Євгена Коновальця.

Таким чином, саме завдяки зусиллям Петлюри, вдалося створити національні збройні формування, які постали наприкінці 1917 р. як реальна військова сила і були здатні протистояти більшовицькій агресії. Чисельність українських військ, що були на боці Центральної Ради, становила майже 400 тис. чоловік, з них 180 тис. в українізованих частинах на фронті, 150 тис. у тилових гарнізонах і 60 тис. у загонах Вільного козацтва.

С. Петлюра вважав за потрібне негайно готувати українські війська до збройної відсічі більшовикам і неодноразово наголошував на цьому у своїх виступах на засіданнях Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Але ці намагання суперечили політичним настановам українських соціалістичних лідерів, які продовжували вбачати в них загрозу для революції. Більшовики у цей час сконцентровували великі сили регулярних військ та червоної гвардії для наступу з південного сходу. Однак керівництво Центральної Ради не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. Розходження Петлюри з лідерами Центральної Ради все більше поглиблювались. Повний політичного розчарування, 18 грудня він покидає урядовий пост.

Однак, відійшовши від урядової посади, С. Петлюра не відійшов від війська загалом і від справи захисту батьківщини. За власною ініціативою він створив і очолив одну з найбоєздатніших частин - Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв домінуючу роль в обороні Києва [66, с. 467].

14 листопада 1918 р. було сформовано Директорію - орган політичного керівництва на період повстання проти Гетьманату. До її складу обрано Петлюру. У складі Директорії він фактично стояв на чолі збройної сили, перед якою постало завдання оборони країни від численних ворогів.

Петлюра формує Головнокомандування Республіканськими військами, створює Головну Ставку військ Директорії УНР. Саме Петлюра прийняв рішення дати бій під Мотовилівкою загоном силою в 600 осіб проти кількатисячного гетьманського війська, що свідчить про його відвагу, рішучість та переконання підняти широкі народні маси на повстання. Повстання за кілька днів охопило всю Україну і у результаті було повалено Гетьманат. Завдяки державницькому чину С. Петлюри була відновлена попередня форма державного ладу - Українська Народна Республіка.

Коли згодом, втративши будь-яку надію на успіх подальшої боротьби, зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та розпочався "великий ісход" української інтелігенції за кордон, Петлюра прийняв принципово інше рішення. 11 лютого 1919 р. він звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов'язків, як сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці» [56, с. 367].

2.3 Соціально-класові ідеї Нестора Махна і Симона Петлюри

Необхідно зазначити, що однією з характерних рис махновського руху було категоричне несприйняття будь-яких союзів з білими генералами. Н. Махно був представником селянського руху, а селянська маса України була твердо переконана, що з перемогою білих повернуться поміщики, урядники, вся принизлива система станової нерівності, в умовах якої селянство перебувало століттями. Якщо з більшовиками у селян виникали соціальні протиріччя, то з білими, крім того, існував більш глибокий соціально-культурний конфлікт. Це був розкол між народними масами та елітою, закладений на рівні світосприйняття ще з часів Російської імперії [45, с. 396-397].

Важливо сказати й про те, що бійці махновських військових формувань воювали з однаковим завзяттям як проти білогвардійського, так і проти робітничого і комуністичного міста. Грабежі міст були неодмінною ознакою повстанського руху. Слідом за повстанськими військами тягнулися колони возів, на яких знаходилися любителі легкої наживи. Українські дослідники підкреслюють, що цей грабунок не просто означав задоволення жадоби до наживи: махновці щедро ділилися трофеями з місцевим населенням, здійснюючи в такий спосіб „справедливий” грабунок і „справедливий” розподіл пограбованого майна [15, с. 149].

Цікаво, що після реорганізації їх армію, яка отримала назву Революційна повстанська армія України (махновців) в наказі Н. Махна № 1 по армії, проголошувалося: „Завданням нашої революційної армії і вступаючого до неї повстанця є чесна боротьба за повне визволення трудящих України від всякого рабства... Кожний революційний повстанець повинен пам'ятати, що як його особистими, так і всенародними ворогами є особи багатого, буржуазного класу, незалежно від того чи росіяни вони, євреї, українці, чи французи з англійцями, а також ворогами народу є ті, хто захищає несправедливий порядок, т. зв. комісари, члени каральних загонів, надзвичайок... ” [28, с. 560].

Таким чином, у той час махновський рух об'єднував у своїх лавах широкі маси українського села і являв собою складову частину боротьби селянства за землю. Варто підкреслити, що гаслом селянства, яке воювало під керівництвом Махна, було не анархічне суспільство, а Радянська влада. Навесні 1919 р. в українському селі відбувалися зміни. Буржуазно-демократична революція селянства поступово переросла у революцію соціалістичну. Це супроводжувалося запровадженням продрозверстки, яка була вимушеним заходом в умовах громадянської війни, організацією перших колективних господарств, створенням комбідів, що стали формою об'єднання бідноти проти куркульства. Селянство, спільне у боротьбі проти поміщицького землеволодіння, розпалося на два табори - сільської бідноти та куркулів-експлуататорів.

В нових історичних умовах махновський рух .поступово перетворився у рух заможної селянської верхівки. Такий поворот мав місце вже в лютому 1919 p., коли на 2-му Гуляйпільському з'їзді селян та повстанців Махно відкрито звинуватив більшовиків у диктаторському ставленні до селянства, а також висловив своє негативне ставлення до будь-якої державної влади, в тому числі і Радянської. Промова Махна відбивала вже інтереси українського куркуля, який за ширмою анархічного суспільства намагався позбавитися продрозверстки, комбідів і ЧК. Водночас Махно вжив заходів для того, щоб ідеологічно обгрунтувати погляди заможного селянства. Незабаром до Гуляй-Поля прибули представники всеросійського анархізму - Волін, Гутман, Уралов, Аршинов та ін. Почала виходити газета "Шлях до волі", яка виступала пропагандистом анархічних ідей [15, с. 301].

Соціальну базу махновщини у той період не можна обмежувати тільки куркульством. З певних причин до неї приєднався тоді й середняк. Останньому взагалі властиві хитання між силами революції і контрреволюції. Ці хитання посилювалися ще й тим, що на півдні середняк був заможнішим, ніж в інших місцевостях України. Крім того, від Радянської влади його відштовхнули помилки, допущені в аграрній політиці. Так, досить великий земельний фонд було виключено iз зрівняльного розподілу між трудящим селянством. Внаслідок цього хитання певною мірою поширилися й серед біднішого селянства. Однак у переважній більшості селянська біднота не прийняла махновської "волі", яка б стала для неї волею куркуля. Вона енергійно відстоювала Радянську владу і співчутливо ставилася до заходів робітничо-селянського уряду.

З часом відносини між Радянською владою і Махном ставали дедалі напруженішими. Фактично махновці вже стали на шлях боротьби з нею, проводячи на "своїй" території власну політику. За таких умов розрив був неминучим. У період напруженої боротьби проти денікінців Махно разом із своїми прибічниками залишив фронтові позиції і розгорнув бойові дії проти радянських військ. Завдавши удару у спину революції, він, як і інші куркульські ватажки, фактично допоміг Денікіну тимчасово ліквідувати на Україні революційні завоювання.

Якщо порівняти два періоди махновського руху, осінь 1918 р. - початок 1919 р. й осінь-зиму 1919 р., то можна виявити ряд спільних рис між ними. У махновських загонах перебували представники різних верств села, які боролися за розв'язання завдань буржуазнодемократичної революції. Однак, якщо на початку їхнім гаслом була підтримка Радянської влади, то восени 1919 р. куркульство, головним чином махновська кавалерія, боролася проти денікінців вже під анархічними гаслами, а селянська біднота, махновська піхота, співчувала Радянській владі. З 25 000 махновських повстанців близько 15 000 пов'язували свої сподівання з приходом Червоної армії. Махновщина являла тоді собою політичний союз представників двох сил, які в процесі класової боротьби навесні - влітку 1919 р. усвідомили протилежність своїх інтересів. Ця обставина позначилася і на їхніх взаємних стосунках, особливо тоді, коли Махно відвоював досить велику територію па Півдні [22, с. 156].

Наступ сільської бідноти на куркульство у 1920 р. мав більш масовий і організований характер. За таких умов куркульські ватажки махновщини повернули зброю проти більшості селянства. Про кривавий терор махновського бандитизму щодо трудящого селянства свідчить багато фактів. Тільки за кілька днів рейду по Ніжинському та Борзенському повітах махновська банда Щуся знищила близько 100 чоловік, здебільшого селян.

Втрата соціальної опори на селі примушувала махновців шукати союзу з відверто реакційними силами. Уклавши з Радянською владою угоду про спільні дії проти Врангеля, "батько" не припинив боротьби проти революційних перетворень. Такі його прибічники, як Протчан, Савченко, Яценко та інші, перейшли на службу до "чорного барона" і сформували у складі його військ декілька полків, на прапорах яких химерно поєдналися монархічні й анархічні гасла. З часом міцнів також і махновсько-петлюрівський союз. Цікаво, що в ході таких стосунків махновський анархізм зазнав досить великого впливу з боку українського буржуазного націоналізму. Наприкінці своєї "кар'єри" Махно навіть збирався випустити спеціальний маніфест, у якому б містився заклик боротися за "самостійну Україну" [43, с. 208].

Боротьба трудящого селянства проти куркульського бандитизму ставала дедалі масовішою. Тільки в Олександрівському повіті проти банд Махна діяло 66 загонів, очолюваних комнезамами. Запровадження в 1921 р. нової економічної політики остаточно відкололо від нього середнє селянство. Повністю розгромлений силами робітників і трудящого селянства, Махно у серпні 1921 р. втік до Румунії. Він помер у Парижі в 1934 р.

Як і представники всіх інших анархічних течій, Махно та його найближчого оточення мали своє ідейно-теоретичне кредо. Так званий "Проект декларації революційної повстанської армії України", схвалений махновською Реввійськрадою у жовтні 1919 p., був, по суті, єдиним програмним документом махновського руху. Однак своєрідна "унікальність" махновщини полягає саме в тому, що її керівники зробили спробу втілення анархічних ідей у життя. Можливість анархічного "експерименту" була зумовлена тим, що в період громадянської війни Махно неодноразово контролював досить велику територію на Півдні України.

Центральним положенням "Проекту" є теза про те, що вже давно виникла об'єктивна потреба в заміні сучасного суспільства новим, бездержавним ладом. Головною умовою здійснення подібних проектів фігурує "необхідність існування єдиної робітничо-селянської сім'ї". При цьому висловлюється думка про те, що нове економічне життя буде здійснюватися шляхом "природного руху" самого селянства.

Слід відзначити, що ідеологи махновщини визнавали наявність у цьому русі заможних і незаможних верств селянства. Однак вони заспокоювали бідноту тим, що, мовляв, "природний розвиток економіки неминуче покладе край керівній господарчій ролі куркульства" [13].

Показово, що саме селу махновська верхівка відводила роль рушія майбутніх епохальних перетворень. При цьому робився акцент на невтручання міста у сільські справи.

Вже побіжне ознайомлення з цим документом має досить повне уявлення про те, чиї інтереси він захищав. "Єдина селянська стихія" насправді аж ніяк не була єдиною. Вона складалася як із сільської буржуазії, так і сільських пролетарів та середняків. Зрозуміло, що "природний" розвиток економіки обов'язково мав би капіталістичний характер. Він не тільки не ліквідував би панування селянської верхівки, а, навпаки, посилив би його.

Щоправда, під впливом трудящих села у "Проект" були включені положення, які передбачали можливість перерозподілу куркульських земель та реманенту на користь незаможних селян. Однак ця вимога мала швидше теоретичне, ніж практичне значення. Численне й міцне куркульство ніколи б не поділилося своєю власністю з біднотою. Такий захід можна було б. здійснити лише примусово, та й то тільки спільними зусиллями міського пролетаріату та трудящого селянства. А це, в свою чергу, передбачало встановлення на селі пролетарської диктатури, на що махновська верхівка ніколи б не погодилася. Навпаки, намагання виключити місто із "сільських справ" диктувалося жахом куркуля перед об'єднаними силами робітників і селян.

Досить красномовними були й практичні кроки махновської політики. Її характерні риси полягали у збереженні й недоторканості куркульської власності, повній ліквідації продрозверстки, забезпеченні цілковитої свободи торгівлі, у дозволі обігу будь-яких грошей. Такі порядки створювали величезні можливості для куркулів [62, с. 278].

Не випадково головні посади і в махновській армії, і в Гуляй-пільському "виконкомі" займали представники сільської буржуазії. Вони, по суті, керували і армією, і контррозвідкою, яка жорстоко придушувала всі прояви антимахновських настроїв. Все це свідчить про те, що реальні порядки, насаджувані махновщиною, були далекими від "класичного" анархізму. В них можна знайти всі необхідні атрибути державної влади, яка, по суті, й була у Махна, мирно співіснуючи з просторікуваннями про "безладний лад".

Аналіз махновщини, зроблений вище, дає змогу зробити необхідні висновки. Однією в особливостей громадянської війни на Україні була неодноразова реставрація на її території буржуазно-поміщицького ладу. Внаслідок цього українське селянство змушене було кілька разів повертатися до розв'язання завдань буржуазно-демократичної революції, тобто ліквідації на селі влади поміщиків, знищення поміщицького землеволодіння тощо.

У боротьбі загонів Махна проти австро-німецьких окупантів, гетьманщини, петлюрівщини, а пізніше - проти денікінщини, знайшло свій вираз прагнення українського селянства забезпечити перемогу цього першого етапу в розвитку аграрної революції. В такі періоди махновський рух об'єктивно відповідав класовим інтересам широких селянських мас. Однак разом з переростанням буржуазно-демократичної революції у пролетарську неминуче змінювалася й соціальна спрямованість махновщини. Вона перетворювалася на контрреволюційний рух куркульства, яке намагалося не допустити дальшого розвитку революційного процесу на селі. Остаточний політичний крах цього руху і пояснюється тим, що він виявив себе як ворог пролетарської революції, підтриманої більшістю робітників та селян [58, с. 236].

Однією з найменш досліджених та дискусійних проблем діяльності Директорії УНР та Симона Петлюри залишається земельне питання. Розробка програми діяльності Директорії в сільськогосподарській галузі охоплює два етапи: перший (кінець 1918-1919 рр.) - репрезентований втіленням традицій земельної політики Центральної Ради, а саме - вдосконаленням програми соціалізації, другий - 1920-1921 рр. - характеризується еволюцією поглядів основних діячів уряду в напрямку встановлення дрібної селянської власності на землю.

Аграрний акт УНР скасував приватну власність на землю, і вона ставала „добром народу" України. Земля відводилась земельними управами в приватнотрудове користування. Норма наділення окремого господарства землею мала бути не менше 5 дес. землі, але місцеві земельні установи в кожному повіті повинні були самі визначати кількість землі на господарства. Але як показав подальший досвід реформи, рівень свідомості та організованості селян не дозволяв втілити цю демократичну норму закону в життя [58, с. 238].

Велику помилку було зроблено в земельному законодавстві щодо земель підданих чужоземних держав, які не зараховувалися в державний фонд УНР. Польські поміщики, яким в Україні належала значна кількість землі, щоб зберегти своє добро, оголошували себе підданими інших країн, що викликало обурення селянства і дало підстави для більшовицької агітації. Далі в законі говориться, що для забезпечення нормального розвитку цукроварень та ґуралень залишається необхідна кількість землі в розпорядженні земельних управ. У бурякосійних регіонах, де великі площі землі усувалися від розподілу, це призвело до різко негативної реакції селян.

Земельний закон Директорії УНР не був ґрунтовно продуманий і економічно виважений. Будучи політичним документом, він мав на меті залучити широкий загал селянства на бік Директорії. Але помилки і прорахунки, допущені в законі, викликали незадоволення частини селянства, і він не зміг виконати ту роль, яка йому відводилася, - забезпечити широку соціальну базу для підтримки політики Директорії та побудови української держави.

Таким чином, у цьому розділі запропоновано зіставлення ідей та заходів Симона Петлюри і Нестора Махна за національно-ідеологічним, військово-політичним та соціально-класовим критерієм. Можна констатувати, що Н. Махно був анархістом скоріше на словах. Насправді він будував свою селянсько-махновську державу. Що властиво для анархізму? Відсутність органів державної влади. А погляньмо на конкретну практику махновщини: за час дії повстанців на контрольованій ними території неодноразово скликалися народні з'їзди повстанців, селян і робітників. Ці з'їзди не були формальними, а приймали важливі рішення, які потім послідовно реалізовувалися прибічниками Махна. Махновська держава "на тачанках" була дещо специфічною, певні ланки державної влади в ній були відсутні. Але було й чимало ознак держави. Скажімо, славетна махновська контррозвідка. Своїм опонентам я поставив би питання: хіба у якомусь з класичних творів анархізму є мова про такий класичний орган державної влади? Контррозвідка як таємна поліція і анархізм були речами несумісними. А махновською таємною поліцією захоплювалися навіть вороги.

Махновську ідеологію, навіть за широкого використання російської мови і гасел інтернаціоналізму, жодним чином не можна вважати антиукраїнською. В середовищі повстанської армії, в умовах боїв та походів формувався “український анархізм” - національна форма вчення, заснована на взаємопроникненні ідей теоретичного анархізму, народного світогляду і запорозьких традицій. Селяни бачили в махновському русі відродження народних суспільних інститутів і форм управління козацьких часів. Географічна територія і спадковість поколінь основної маси його учасників додатково підтверджують цю тезу.

Самостійно розвиваючись, державний і проанархістський національні рухи з самого початку були вороже налаштовані один до одного, вбачаючи в сусіді ідеологічного конкурента в оволодінні українськими масами. Претензії українських державників на монополію політичної репрезентації України загальновідомі. В свою чергу Нестор Махно називав хід розвитку очолюваного ним руху не інакше як “Українською Революцією”,

Натомість для С.Петлюри впродовж усієї його політичної діяльності періоду Української революції надзавданням було невідступне дотримання постулату державної незалежності України. Українська держава у візії С.Петлюри - це демократична парламентська республіка. Характерно, що навіть у військових обставинах, що вимагали концентрації влади, а то й диктатури, він жодного разу не підтримав цієї ідеї. Україна як самостійна держава, на його переконання, будуватиметься на принципах суто демократичного парламентаризму. Без сумніву, що С. Петлюра бачив Україну соціально справедливою державою.

Розділ ІІІ. Нестор Махно і Симон Петлюра: потенціал союзництва і ризики конфронтації в історичній ретроспективі

У цьому розділі передбачається розглянути історичний потенціал союзництва Нестора Махна і Симона Петлюри, розкрити його шляхи, напрями, історичну долю та перспективи.

Продовженням теми українського характеру махновському руху буде розгляд стосунків махновців та Української Народної Республіки. Ці стосунки були не безхмарними, але починалися вони оптимістично - 13 грудня 1918 року отаман українських частин Катеринослава Гаврила Горобець надіслав до Махна пропозицію про союз проти білих. 15 грудня махновська делегація в складі 4 чоловік (Чубенко, Херсонський, Горев, Миргородський) підписала з українською адміністрацією відповідну угоду. Зокрема в цій угоді були пункти щодо можливості мобілізації до війська УНР відповідними інстанціями української влади на території «вільного району». Натомість УНР обіцяло махновцям допомогу у постачанні боєзапасів, зброї та амуніції, в той же день махновський делегації було передано вагон набоїв та пів вагону гвинтівок та вибухівки, певна кількість амуніції.

Як бачимо, 15 грудня 1918 р. Н. Махно укладає угоду з петлюрівським командуванням, згідно з якою С. Петлюра забезпечував його зброєю, боєприпасами, продовольством, а повстанці погоджувалися на проведення мобілізації селян до армії УНР в Гуляй-Пільському районі. Але вже через одинадцять днів Н. Махно виступив проти військ Директорії спільно з більшовиками [57, с. 255].

Вночі 27 грудня більшовицькі та махновські командири розробили план спільного наступу на Катеринослав. Сили Н. Махна становили один батальйон - 500 піхотинців та кавалеристів і 6 кулеметів, а згодом їх кількість значно зросла. На вибір Н. Махна вплинуло й те, що більшовики запропонували йому посаду Головнокомандувача радянських революційних військ робітничо-селянської армії Катеринославського району. Махновські загони під час штурму захопили величезні трофеї: 10 тис. гвинтівок, 26 кулеметів, 4 гармати [58, с. 73]. 31 грудня 1918 р. Війська Директорії знову оволоділи Катеринославом. Н. Махно та більшовицький ревком виявилися нездатними організувати оборону цього великого промислового міста. Відступ і паніка спричинили значні жертви серед махновців. Близько 600 махновців втопилися в Дніпрі або загинули під час жорстоких вуличних боїв [59, с. 117-118].

Наступний етап відносин Махна з УНР був періодом його співпраці з отаманом Григор'євим, який був лояльним до Директорії на чолі з Петлюрою. В середині липня 1919 року, після об'єднання Григор'єва та Махно, вони спільно надіслали листа урядові УНР з пропозицією розпочати перемовини про військовий союз на засадах самостійності України, народоправства та радянського ладу в Україні за умови формування тимчасової головної ради Української Республіки та позбавлення влади Директорії УНР. Найвищим органом влади повинен був стати Всеукраїнський З'їзд Рад, на місцях влада надавалась Радам робітничих, селянських та козацьких депутатів.

Але ця пропозиція залишилася без погодження з боку урядовців Української Народної Республіки, чи то з причини вбивства Махном отамана Григор'єва, чи то через занадто велику амбіційність членів Директорії та самого головного отамана Петлюри, або через неодностайність думок серед «директорів».

В кінці серпня Революційно-Повстанська Армія України надіслала до Директорії чергового посланця, члена ВРР, Хому Шпоту, зустріч мала позитивний результат і отримала продовження.

20 вересня 1919 року у Жмеринці була підписана військово-політична угода між УНР та махновським рухом, з боку республіканців угоду підписали Симон Петлюра та Юрко Тютюнник, з боку махновців - Всеволод Волін та Олексій Чубенко. Згідно з угодою спільним ворогом визнавався Денікін, у випадку перемоги над ним і побудови Української Республіки махновцям виділявся автономний Запорізький район, в якому б існувала система вільних рад. УНР обіцяла надати махновцям 700 000 патронів та певну кількість амуніції, 3 тисячі хворих і поранених махновців було розміщено в лікарнях Вінниці, Жмерики і навіть Галичини [60, с. 167].

Тому вже в липні 1919 р. селянський вождь бореться за незалежну українську державу разом з Григор'євим, а з вересня разом з Петлюрою.

Союз між Махном і Петлюрою не був розірваний і постійно підтримувався: з вересня по грудень 1919 року махновські загони діяли спільно з отаманами Мелашко, Хмарою та Дяківським на Катеринославщині, отаманом Котиком в районі Кривого Рогу, отаманами Скирдою і Молчановим на Полтавщині, постачали їм боєприпаси, як подяку за вересневу допомогу з боку УНР, коли махновцям були надані 125 тисяч патронів безкоштовно та 50 тисяч продано, а величезна кількість поранених та хворих махновців була покладена в шпиталі петлюрівців.

Вже з квітня 1921 року Нестор Махно вказував на потребу співпраці з петлюрівськими загонами, що передувало його зв'язкам з «Комітетом врятування України», який очолював пропетлюрівський отаман Струк [67, с. 176].

Відносини Махна з УНР показують нам еволюцію поглядів всього махновського руху, який в середині 1919 року відверто декларував своєю метою побудову Української Республіки на основі вільних рад робітничих, селянських та козацьких депутатів.

В еміграції Нестор Махно сприйняв національну складову українського руху, навіть співпрацював з Симоном Петлюрою.

Можна стверджувати, що в еміграції ставлення Махна до Петлюри і українського руху помітно змінився на краще. У 1920-і роки Петлюра і Махно навіть планували спільний похід в Україну. Чому він не відбувся? Може бути багато причин, починаючи від поганого здоров'я Нестора Махна і закінчуючи політичною ситуацією, яка не давала шансів на реванш.

Такі плани справді різко відрізнявся від воєнних кампаній, які Махно проводив під час громадянської війни. Очевидно, Махно усвідомив, що його війна на усі фронти була вигідна більшовикам. Якби він узяв участь не в роз'єднанні єдиного українського фронту, а в його скріпленні, то шанси на відвоювання незалежної України були відчутно вищими.

Суперечливим питанням є ставлення Нестора Махна, так само як і Симона Петлюри, до антисемітизму. Очевидно, Махно не був антисемітом та всіляко боровся з погромниками. Якщо брати позицію махновської верхівки щодо різних форм антисемітизму, то вони були різко проти. Більше того, Махно висловлювався чітко: "Антисемітизм - наш класовий ворог". Антисеміти вносять ворожнечу у єдиний революційний фронт. Махно видавав накази, які орієнтували повстанців на боротьбу з антисемітами. Також відомі випадки, коли він власною рукою розстрілював погромників. З іншого боку, не можна сказати, що антисемітизм був повністю відсутній у махновських лавах [58, с. 356].

Як бачимо, видатний політик і полководець Нестор Махно після поразки його армії і краху фактично державного утворення у Південно-Східній Україні (т. зв. Гуляйпольська Республіка) лише на еміграції усвідомив, що найбільшою його помилкою було категоричне несприйняття ідей української державності у 1917-1921 рр. Як відомо, у період постійних воєн на території України у 1917-1921 рр. керівник Робітничо-повстанської армії «батько Махно» заявляв, що найближчими його союзниками є російські більшовики. А після розгрому його повстанського війська Червоною армією Нестор Іванович був змушений емігрувати (фактично втікати) з України. З огляду на нещодавно віднайдені документи, можна аргументовано твердити, що анархіст Махно, для війська якого найбільшим ворогом свого часу була армія УНР, тільки емігрувавши до Парижа, визнав цю найбільшу свою помилку. У Парижі політичні емігранти Нестор Махно і лідер Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра досягли домовленості про спільний похід на Україну, щоби визволити її з-під більшовицької окупації. І лише смерть Махна, який важко хворів, стала на перешкоді реалізації такого плану.

Висновки

У нашому дослідженні представлено історико-порівнялий аналіз ідейно-національних, військово-політичних та соціально-класових поглядів й ініціатив Нестора Махна та Симона Петлюри.

1. Представлено історико-біографічний аналіз визначних постатей національної історії: Симона Петлюри (1879 - 1926) та Нестора Махна (1889 - 1934). Симон Петлюра увійшов в історію як державний і політичний діяч, публіцист, організатор українських збройних сил, Головний отаман військ Української Народної Республіки (1918 р.), Голова Директорії УНР. Нестор Махно - лідер анархістсько-селянського руху в Україні часів Громадянської війни, очільник Революційної Повстанської Армії України.

2. Зіставлено ідеї та заходи Нестора Махна та Симона Петлюри за національно-ідеологічним, військово-політичним та соціально-класовим критерієм. Аналіз державотворчої діяльності махновського руху та махновської преси, ідеологічних бачень самого Махна доводить, що Нестор Іванович поділяв головні засади соціал-націоналізму: 1) Перший сформулював головну ідею соціал-націоналістичного руху, що полягає у «боротьбі за соціальну і національну незалежність і за право бути господарем у своїй Батьківщині»; 2) Перший визнав первинність профспілок у творенні нового українського суспільства в незалежній українській державі, виголосивши базову ідею державного синдикалізму; 3) Перший в Україні виступав за ради, вільні від політичних партій, які б займалися виключно економічними та соціальними питаннями; 4) Виступав за меритократичний принцип просування людини в суспільстві; 5) Підкреслював самоорганізацію та самоврядність, як ключові засади існування нового українського суспільства; 6) Впровадив принцип вождизму у військах. Махно був анархістом скоріше на словах. Насправді він будував свою селянсько-махновську державу. Що властиво для анархізму? Відсутність органів державної влади. А погляньмо на конкретну практику махновщини: за час дії повстанців на контрольованій ними території неодноразово скликалися народні з'їзди повстанців, селян і робітників. Ці з'їзди не були формальними, а приймали важливі рішення, які потім послідовно реалізовувалися прибічниками Махна. Махновська держава "на тачанках" була дещо специфічною, певні ланки державної влади в ній були відсутні. Але було й чимало ознак держави. Скажімо, славетна махновська контррозвідка. Хіба у якомусь з класичних творів анархізму є мова про такий класичний орган державної влади? Контррозвідка як таємна поліція і анархізм були речами несумісними. А махновською таємною поліцією захоплювалися навіть вороги. Велику популярність, яку мав рух Махна серед населення, можна пояснити фактичною відсутністю прив'язки до будь-якої ідеології.

Аксіомою для С.Петлюри впродовж усієї його політичної діяльності періоду Української революції було невідступне дотримання постулату державної незалежності України. Українська держава у візії С.Петлюри - це демократична парламентська республіка. Характерно, що навіть у військових обставинах, що вимагали концентрації влади, а то й диктатури, він жодного разу не підтримав цієї ідеї. Україна як самостійна держава, на його переконання, будуватиметься на принципах суто демократичного парламентаризму. Без сумніву, С. Петлюра бачив Україну соціально справедливою державою. У відозві “До населення всієї соборної України” він сформулював такі засади внутрішньої політики: передача землі від великих власників без викупу селянству, урахування інтересів робітництва - 8 годинний робочий день і соціальні гарантії праці. Натомість Нестор Махно вважав, що завданням нашої революційної армії і вступаючого до неї повстанця є чесна боротьба за повне визволення трудящих України від всякого рабства... Кожний революційний повстанець повинен пам'ятати, що як його особистими, так і всенародними ворогами є особи багатого, буржуазного класу, незалежно від того чи росіяни вони, євреї, українці, чи французи з англійцями, а також ворогами народу є ті, хто захищає несправедливий порядок, т. зв. комісари, члени каральних загонів, надзвичайок.

3. Проаналізовано історичні перспективи співробітництва Нестома Махна та Симона Петлюри. Існуюча історіографія махновсько-петлюрівського альянсу вкрай незначна і містить, здебільшого, трактування подій викладене безпосередніми сторонами договору. Пояснюючи сутність минулих подій і, значною мірою, виправдовуючись, сторони, що є цілком зрозуміло для політиків, представляли справу не як політичний провал, що символізував розкол національно-визвольного руху, а як події периферійні, що не мали помітної історичної ваги. Подібний підхід сприяв утвердженню цього погляду і в сучасній історіографії, котра не приділяє особливого значення цим подіям ні в історії українських повстанців, ні в історії УНР, хоча в них були безпосередньо задіяні їх лідери - Батько революційних повстанців Нестор Махно і Головний отаман військ УНР Симон Петлюра.

4. Визначено місце махновщини та петлюрівщини в історичних змаганнях національного державотворення. Значення махновщини та петлюрівщини як історичних феноменів досить важливе. Їхні їдеї та практична діяльність заклали основи сучасних державотворчих пріоритетів: формування армії, справедлива соціальна політика, боротьба на національне самовизначення.

Список використаних джерел і літератури

1. Аршинов П. А. История махновского движения (1918-1921) / П. А. Аршинов. - Запорожье : Дикое поле, 1995. - 248 с.

2. Бабенко Л. Симон Петлюра : важкий шлях із небуття / Л. Бабенко // Рідний край. - 2006. - № 2. - C. 151-164.

3. Белаш А. В. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование / А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. - К. : РВЦ “Проза”, 1993. - 592 с.

4. Варгатюк С. Акт відчаю чи усвідомлення реальності? / С. Варгатюк // Політика і час. - 2006. - № 6. - С. 75-84.

5. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. / В. Верига. - Львів,1998. - Т. 2. - 504 с.

6. Верстюк В. Ф. Симон Петлюра : політичний портрет / В. Ф. Верстюк // Український історичний журнал. - 2004. - № 3. - С. 112-126.

7. Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения // Нестор Иванович Махно : воспоминания, материалы и документы / В. Ф. Верстюк. - К. : РИФ «Дзвін», 1991. - 192 с.

8. Волковинский В. Н. Махно и его крах / В. Н. Волковинский. - М. : Изд-во ВЗПИ, 1991. - 247 с.

9. Волковинський В. М. Батько Махно / В. М. Волковинський. - К. : Знання, 1992. - 48 с.

10. Герасименко С. П. Нестор Махно - повстанський отаман, лідер анархізму в Україні. Історія України. 10-й клас. Академічний рівень / С. П. Герасименко // Історія та правознавство. - 2016. - № 4-5. - С. 50-56.

11. Гінда В. "Чисту людину зроблено погромником, а убийника - героєм" / В. Гінда // Країна. - 2011. - № 19. - С. 52-57.

12. Глєбова І. "Отаманом над собою Нестора обрали" / І. Глєбова // Українська культура. - 2006. - №1-2. - С.13.

13. Горак В. «Нестор Махно і Симон Петлюра в еміграції планували спільний похід в Україну» [Електронний ресур] / В. Горак. - Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history/_nestor-mahno-i-simon-petlyura-v-emigraciyi-planuvali-spilnij-pohid-v-ukrayinu/524583

14. Гоцуляк В. М. Процеси самоорганізації сучасного українського соціуму: ідеї С. В. Петлюри / В. М. Гоцуляк // Гілея : наук. вісник : зб. наук. праць / гол. ред. В. М. Вашкевич ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова, Українська Академія Наук. - К., 2014. - Вип. 90 (№ 11) : Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки. - С. 378-381.

15. Грицак Я. Й. Нарис історії України : формування модерної української нації : навч. посібник / Я. Й. Грицак. - К. : Ґенеза, 1996. - 360 с.

16. Губарець В. Симон Петлюра на еміграції / В. Губарець // Пам'ять століть. - 2009. - № 3-4. - С. 171-178.

17. Гунчак, Т. Симон Петлюра та євреї / Т. Гунчак. - К. : Либідь, 1993. - 48 c.

18. Державні, політичні та громадські діячі України : політ. портрети. - К. : Ін Юре, 2002. - Кн. 1. - С. 301-304.

19. Ковальчук М. Боротьба повстанської армії Н. Махна проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна в листопаді - грудні 1919 р. / М. Ковальчук // Київська старовина. - 2010. - № 4. - С. 78-95.

20. Ковальчук М. А. Симон Петлюра та військова опозиція в армії УНР у 1920-1921 рр. / М. А. Ковальчук // Український історичний журнал. - 2005. - № 1. - С. 97-107.

21. Ковальчук М. Симон Петлюра та Нестор Махно: спроба союзу / М. Ковальчук // Пам'ять століть. - 2003. - № 4. - С. 135-146.

22. Кульчицький С. Комунізм в Україні : перше десятиріччя (1919-1928) / С. Кульчицький. - К. : Основи, 1996. - 396 с.

23. Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. - К., 1993. - № 10. - С. 9.

24. Кучерук О. Симон Петлюра - Президент Української Народної Республіки / О. Кучерук // Наука і суспільство. - 2009. - № 5-6. - С. 30-34.

25. Литвин С. Суд історії : Симон Петлюра і петлюріана / С. Литвин. - К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. - 640 c.

26. Махно Н. Воспоминания / Репринт. воспроизв. изд. 1929-1937 гг. - К. : Україна, 1991. - Т.1. - 214 с.

27. Нартов В. В. Симон Петлюра // Видатні особистості України / В. В. Нартов. - Х. : Книжковий Клуб, 2007. - С. 159-164.

28. Національні процеси в Україні : історія і сучасність: Документи і матеріали : у 2 ч. / за ред. В. Ф. Панібудьласки. - К. : Вища шк., 1997. - Ч. 1. - 583 с.

29. Пащенко В. Знищення родини Петлюр / В. Пащенко // Полтавська Петлюріана : Матеріали ІІІ Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 5 листопада 1994 р. / Полтав. обл. об'єднання Всеукр. т-ва "Просвіта" ім. Т. Шевченка. - Полтава, 1996. - С. 59-75.

30. Петлюра С. В. Народе Український : вибр. статті, листи, документи / С. В. Петлюра. - Х. : Лівий берег, 1992. - 150 c.

31. Петлюра С. Вибрані твори та документи / С. Петлюра ; уклад. Л. В. Голота. - Київ : Довіра, 1994. - 271 с.

32. Петлюра С. До населення всієї соборної України / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В / упоряд. та авт. передм. О. Климчук. - К. : Дніпро, 1993. - С. 180-183.

33. Петлюра С. З листа до І. Огієнка / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В. - С. 213-216.

34. Петлюра С. Лист до А. Ніковського / С. Петлюра // Статті. Петлюра С.В. - С. 216-220.

35. Петлюра С. Лист до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В. - С. 220-228.

36. Петлюра С. Лист до панів послів та голів дипломатичних місій УНР / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В. - С. 208-212.

37. Петлюра С. Московська воша. - Париж : Націоналістичне вид-во в Європі : Б-ка ім. С. Петлюри, 1966.

38. Петлюра С. Нота до Найвищої Ради союзних і сполучених держав у Парижі / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В. - С. 193-194.

39. Петлюра С. Промова на політичній нараді 26 листопада 1919 року / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В. - С. 188-189.

40. Петлюра С. Проти погромів / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В. - С. 183-186.

41. Петлюра С. Розпочинаючи видання… / С. Петлюра // Статті. Петлюра С. В. - С. 309-313.

42. Петлюра С. Статті, листи, документи / С. Петлюра. - Нью-Йорк, 1956. - Т. 1. - 480 с. ; 1979. - Т. 2. - 627 с.; Т. 3. - К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. - 616 с. ; Т. 4. - К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. - 704 с.

43. Петровський В. В. Історія України: неупереджений погляд : факти, міфи, комент. / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. - К. : Школа, 2007. - 592 c.

44. "Полтавська Петлюріана" // Літературна Україна. - 1994. - № 2 черв. - С. 4.

45. Політична історія України ХХ століття : у 6 т. / За ред. І. Ф. Кураса. - К. : Ґенеза, 2003. - Т.2. - 488 с.

46. Попович М. Україна: незалежність здобута і втрачена / М. Попович // Пам`ять століть. - 2007. - № 4/5. - C. 5-29.

47. Постать Симона Петлюри в історії та національній пам'яті : інформаційно-бібліографічний дайджест / уклад. Л. С. Якубова, Л. Е. Урецька. - Черкаси, 2016. - 10 с.

48. Пустовіт Т. Полтавська духовна семінарія та її визначні учні й викладачі / Т. Пустовіт // Пам'ятки України : історія та культура. - 2014. - № 8. - С. 48-54.

49. Ралдугіна Т. Симон Петлюра : епізоди політичної біографії / Т. Ралдугіна // Пам'ять століть. - 2006. - № 3-4. - С. 92-108.

50. Ревегук В. "Я повернувся..." До 70-річчя від дня смерті С. Петлюри / В. Ревегук // Полтавський вісник. - 1996. - № 24-30 трав. - С. 3.

51. Ревегук В. Нестор Махно на Полтавщині / В. Ревегук // Полтавська Петлюріана. Число 5. - Полтава, 2003. - С. 120-139.

52. Ревегук В. Постать Симона Петлюри на тлі української революції 1917-1921 рр. / В. Ревегук // Полтавська Петлюріана : Матеріали ІІ Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 15 серпня 1993 року / Полтав. обл. об'єднання Всеукр. т-ва "Просвіта" ім. Т. Шевченка. - Полтава, 1993. - С. 8-12. - [63.3(4Укр)613 / П 52].

53. Ревегук В. Симон Петлюра / В. Ревегук // Зоря Полтавщини. - 1992. - № 26 серп.

54. Реєнт О. П. Україна між світовими війнами (1914-1939). Події. Люди. Документи : Нариси історії / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. - К. : Школа, 2004. - 544 с.

55. Рубльов О. С. Українські визвольні змагання 1917 - 1921 рр. / О. С. Рубльов. - К. : Альтернативи, 1999. - 320 c.

56. Савченко В. А. Симон Петлюра / В. А. Савченко. - Харків : Фолио, 2005. - 416 с.

57. Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину / В. А. Савченко. - Харьков : Фолио, 2005. - 415 с.

58. Савченко В. А. Махно / В. А. Савченко. - Харків : Фоліо, 2005. - 415 с.

59. Семанов С. Н Судьба атамана / С. Н. Семанов. - М. : АСТ-ПРЕСС Книга, 2004. - 320 с.

60. Семанов С. Н. Махно. Вожак анархистов / С. Н. Семанов.- М. : Вече, 2005. - 384 с.

61. Семен Петлюра (1879-1926) : літератор, громадсько-політичний діяч, воєначальник // Сто найвідоміших українців / М. Гнатюк, Л. Громовенко, Л. Семака та ін. Київ : Орфей ? Москва : Вече, 2002. - С. 406 - 415.

62. Сергійчук В. І. Симон Петлюра / В. І. Сергійчук - К. : Україна, 2004. - 446 с.

63. Сергійчук В. Що дала Україна світові / В. Сергійчук. - К. : ПП Сергійчук, 2008. - 288 c.

64. Серебрей В. Г. Національне відродження України / В. Г. Серебрей. - К. : Альтернативи, 1999. - 336 c.

65. Стемпень С. С. Львівський період життя С. Петлюри : вплив галицького середовища на молодого українського політика (листопад 1904 р. - грудень 1905 р.) / С. С. Стемпень // Український історичний журнал. - 2009. - № 3. - С. 27-34.

66. Субтельний О. Україна. Історія / О. Субтельний. - К. : Либідь, 1993. - 720 c.

67. Шубин А. Анархія - мать порядка. Между красными и белыми / А. Шубин. - М. : Яуза, Эксмо, 2005. - 416 с.

68. Шумов С. А. Махновщина / С. А. Шумов, А. Р. Андреев. - М. : Изд-во Эксмо, Изд-во Алгоритм, 2005. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru