Дніпро в історичних студіях наукових колективів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1881-1971 роки)

ДНІПРО В ІСТОРИЧНИХ СТУДІЯХ НАУКОВИХ КОЛЕКТИВІВ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА (1881-1971 РР.)

О. Горбовий

У сучасному порядку денному все більше уваги приділяється проблемам екологічного спрямування. У тому числі ведеться пошук способів покращення стану Дніпровського водного природно-господарського комплексу, варіантів його виходу на рівень сталого розвитку. Даний процес супроводжується гострими дискусіями з приводу виправданості спорудження та ефективності функціонування каскаду водосховищ на Дніпрі та окремих його елементів. Для більш глибокого дослідження та дієвого вирішення проблеми видається доцільним залучити якомога ширше коло праць по даній темі. Зокрема, пропонується вперше розглянути висвітлення Дніпра в історичних студіях наукових колективів КНУ імені Т.Г. Шевченка в окреслений у назві статті період.

Дніпро завжди займав одне із визначних місць в минулому українського народу. Тому він та його навколишні землі у тій чи іншій мірі фігурують у багатьох роботах київських істориків. У даній статті будуть розглянуті лише тексти двох колективів науковців: київської документальної школи (історично-географічні аспекти у працях 1881-1901 рр.) та групи радянських дослідників, які у дисертаціях 1952-1971 рр. вивчали спорудження каскаду гідровузлів на Дніпрі крізь призму тогочасного партійного керівництва. Діяльність членів кожного з них об'єднувалася спільним тематичним напрямком, хронологічним періодом та методологічним підходом до роботи. Історіографію поставленої проблеми можна розділити за об'єктами дослідження на два напрями: праці із вивчення Дніпра та дослідження наукової роботи істориків КНУ ім. Тараса Шевченка.

Стосовно першого з них, варто відмітити, що в науковий та громадський обіг уведено великий масив праць стосовно Дніпра. Однак, здебільшого вони належать інженерам- технікам, письменникам, природознавцям. Роботи істориків представлені у значно меншій мірі. З історіографічними оглядами дослідження дніпровської проблеми можна ознайомитися у сучасних ґрунтовних працях українських дослідників Н. Горло [6] та Д. Кітова [13]. Однак, у них відсутні згадки про діяльність київських наукових колективів.

Так само величезний пласт літератури висвітлює роботу київських істориків. Зокрема, узагальнену інформацію про них можна знайти у колективній монографії [10], статті Г. Казь- мирчука [11] тощо. Велику увагу дослідники приділяли членам київської документальної школи, яка вважається першою вітчизняною національною історичною школою. Зокрема, їх діяльність вивчали О. Кіян [14], Н. Соколова [19] та багато ін. Однак, історіографи спеціально не виокремлювали та не аналізували тематику Дніпра у працях київських істориків.

До розгляду у статті включено вісім праць членів київської документальної школи, які безпосередньо стосуються територій Придніпров'я (1881-1901 рр.): нижньодніпровський степ [5], середньодніпровський лісостеп [8; 16], верхньодніпровський ліс [4; 9]. А також земель басейнів двох головних приток Дніпра - Десни з лівобережним Дніпром [1; 3] та Прип'яті [7]. До того ж висвітлюється п'ять радянських робіт по спорудженню каскаду гідровузлів на Дніпрі крізь призму діяльності КПРС. Чотири з них - кандидатські дисертації: Дніпрельстан [12], відбудова Дніпрогесу [15], Каховська гідроелектростанція [17], Кременчуцький та Київський гідровузли [2]. А одна - докторська робота по всьому каскаду водосховищ [18].

З 1870-х рр. до початку ХХ ст. на базі історико-філологічного факультету Київського Імператорського Університету Святого Володимира діяла неформальна організація, якій вітчизняні історіографи надали статусу історичної школи. Окрім загальноосвітньої діяльності його члени у вужчому колі займалися дослідницькою роботою. Її організацією у межах академічного семінару опікувався неформальний лідер спільноти - В. Антонович. Найважливіші результати наукових пошуків публікувалися на сторінках видання «Университетские известия» (при них - «Сборник сочинений студентов университета Св. Владимира») та у серії «обласних» монографій із Києворуської історії [14, с. 28-30, 33].

У другій половині ХІХ ст. у середовищі істориків активно велися пошуки найкращого способу опису удільного періоду Київської Русі. Державницький підхід М. Карамзіна спирався на уявлення про одного великого князя, який об'єднував країну в єдину державу під своєю владою. С. Соловйов розвивав теорію родового побуту, яка спиралася на ідею спадкування влади у межах князівського роду. В. Антонович відстоював обласно-федеративну теорію, за якої головна роль відводилася не великому князю чи роду князів, а плем'ю-народу як окремій етнографічній одиниці [1, с. 1-2]. Йому відповідало певне князівство зі своєю родовою гілкою, яка могла все сильніше розростатися і додатково дробити політичне утворення.

Саме у рамках останнього погляду студенти історико-філологічного факультету писали роботи з історії земель Придніпров'я Київської Русі. Попри існування спільного методологічного стержня (обласництва), вони мають і певні відмінності, які пов'язані із особливостями наукового світогляду авторів та специфікою тематики праці (забезпечення джерельною базою, самобутні риси самої території тощо).

Структури робіт суттєво різняться як за розлогістю, так і за тематичним наповненням. О. Грушевський сформував найкоротший зміст для своєї роботи. До найбільш структу- рованих можна віднести книги М. Грушевсь- кого, Д. Багалія, В. Ляскоронського. Основним предметом дослідження була політична історія князівств, яка здебільшого згрупована по хронології правління їх очільників. Більшість авторів окремо виділяють та розглядають побут, релігію, промисловість, торгівлю тощо. Обов'язковим елементом всіх проаналізованих праць є історико-географічний опис земель. Він робився на основі широкої та різноманітної історіографічної і джерельної бази (особливо слід виділити В. Ляскоронсь- кого). У посиланнях та списках літератури запропонованих монографій зустрічаються геологічні (Ч. Лаєлл, О. Гуров), ґрунтознавчі (В. Докучаєв), зоологічні (Ф. Кеппен), географічні (П. Семенов-Тянь-Шаньський,

О. Тілло), топографічні (О. Шафонський), статистичні (О. Русов, списки населених місць та пам'ятні книжки), етнографічні (М. Левченко, М. Маркевич), історично-географічні (Е. Фрімен, М. Барсов, Ф. Міщенко) роботи, а також - спогади старожилів, картографічні описи та літописні матеріали. Проблематика Дніпра у визначених текстах розкривалася через різні аспекти, які висвітлювалися у неоднаковій мірі. За предметом дослідження їх можна умовно сформувати у такі групи: фізико-географічна (рельєф, водні басейни, ґрунти, звірина тощо), господарсько-географічна (поселенська струк- тура, торгівля, судноплавство, головні заняття і т.п.), політично-географічна (колонізація, розмежування племен та князівств, військова сфера тощо) та питання екологічного спрямування (обміління річок, винищення дичини і т.д.).

Фізико-географічна. Дослідники обов'язково розглядають рельєф аналізованих земель, наголошуючи на його рівнинному характері. М. Довнар-Запольський використовує теорію льодовикового зледеніння для пояснення надмірної вологості у Прип'ятському басейні [9, с. 9-10]. Також її широко розкриває В. Ляско- ронський на прикладі території Переяславського князівства [16, с. 16-17, 21-27, 29-33]. Дослідниками детально описана потужно розвинута система водних сполучень та волоків басейнів Західної Двіни, Німану, Західного Бугу, Дніпра, Прип'яті, Десни, Волги та Дону, яка поєднувала Чорне, Біле, Балтійське, Каспійське і Азовське моря [16, с. 38-53; 8, с. 5-6; 3, с. 2; 9, с. 12-16 тощо]. Наголошується на ключовому положенні у гідрографічній мережі Дніпра та його приток, які відіграють роль посередника між західними і східними та між південними й північними землями [16, с. 221; 5, с. 1]. Детально описується видовий склад звірів, птахів та риби [16, с. 69, 71 тощо].

Господарсько-географічна. Поселенська структура слов'ян здебільшого формувалася на основі гідрографічної мережі, що підтверджується розлогими історико- топографічними описами [1, с. 12-15, 126-160; 3, с. 1-26 тощо]. Річкові системи та волоки між ними широко використовувалися як торговельні маршрути. Зокрема, Д. Багалій розповідає про Залозний та Соляний шлях [1, с. 26-28], В. Ля- скоронський широко аналізує водні торговельні зв'язки в цілому та шлях «із варяг у греки», зокрема [16, с. 222-240]. П. Голубовський відмічав мореплавні здібності уличів та тиверців, без яких не могли обходитися у ранньоруських походах на Візантію [5, с. 30-32]. В. Ляскоронський вказував на тісний зв'язок між камарою класичних часів, човнами готів, давньоруською лодією та запорізькою чайкою, які надавали своїм власникам контроль над морем [16, с. 240-243]. Також ним була приділена велика увага умовам судноплавства по Дніпру [16, с. 243-246]. Дослідники широко описують головні заняття населення Придніпров'я: землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво, промисловість тощо [1, с. 292-293; 3, с. 26-31; 4, с. 87-170; 16, с. 70-72, 204-218 тощо].

Політично-географічна. Здебільшого рівнинний характер місцевого рельєфу зумовив формування природних кордонів на основі, з одного боку, водороздільних кряжів і річок, а, з іншого - лісів і боліт [16, с. 10].

П. Голубовський доволі детально описав гіпотезу природно зумовленого етнографічного та політичного розмежування племен і князівств. Зокрема, він відмічав, що через значну лісистість та деяку заболоченість давньоруських земель пересування ними було доволі складним. Тому міграція населення в основному проводилася ріками, які забезпечували засобами до існування, створювали найкращі як на той час умови для транспортування, а їх прибережні ліси надавали захист від ворогів. Давньоруські племена рухалися ними до водорозділу, який був суцільно зарослий лісом та, можливо, заболочений. У такому разі саме його лісова стіна, через яку було дуже складно прорубатися, слугувала основною природною перепоною для подальшого просування. Інколи географічним рубежем ставала річка, яку потрібно було переходити вбрід, а її береги були порослі лісом та заболочені [4, с. 1-3].

Питання екологічного спрямування. У 1881 р. П. Голубовський побіжно згадує про колишню багатоводність невеликих рік дніпровського басейну. Адже на їхніх берегах знаходили уламки великих кораблів (верхів'я Остру тощо) [3, с. 2].

У 1895 р. дане питання більш детально розглядає В. Ляскоронський, намагаючись підбити підсумок довготривалій дискусії, яка точилася навколо нього. Зокрема, він відмічає суттєве обміління лівобережних приток Дніпра, яке у його час досягло такого рівня, що деякі з них у жарке літо пересихали. Причинами називаються: вирубування лісу, засмічення русла штучними об'єктами (дамби, греблі, водяні млини) та природним чином [16, с. 41-42]. Також ним зазначалося, що на деяких лівобережних притоках Середнього Дніпра (Трубіж, Оржи- ця, Супій, Альта тощо) знаходили залишки великих суден (днища, рулі, якорі і т.п.). Вони по своїх габаритах дещо перевищували суднохідні можливості тогочасного маловодного стану річок. Відповідно довгий час частина науковців вважала, що по цих річках, як і по Дніпру та Волзі, відбувалося судноплавство великими суднами. Адже на думку цих дослідників у давнину водність приток була значно вищою в силу більшого поширення лісів. Інші вчені вважали, що рівень водності на цих річках ніколи не був достатнім для здійснення судноплавства великими суднами (мають низькі береги, невелику довжину та назви, які свідчать про маловодність: природний дніпро спорудження гідрокаскад

Оржиця, Безводовка, Ржавець). Однак її було достатньо, щоб у весняну повінь по них спускати великі пусті судна до Дніпра на продаж. Деякі з них з різних причин застрявали і залишалися у притоках [16, с. 246-249].

Велику увагу дослідники приділяють вирубуванню лісів через підсічно-вогневу систему у землеробстві, суднобудівництво тощо [3, с. 26-27; 5, с. 1-18, 32; 16, с. 204], спираючись на літописи, доводять, що у давнину було набагато більше поголів'я і видове різноманіття звірів та птахів.

У радянський період Дніпро та навколишні землі зазнали кардинальних перетворень у ході будівництва каскаду водосховищ по його руслу. Даний процес не залишився поза увагою істориків Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Вони оперативно підготували низку дисертацій, як по окремих гідровузлах, так і по всьому каскаду гідростанцій. Науково-методичний апарат досліджень мав низку характерних рис. Метою всіх робіт було визначено висвітлення спорудження гідрооб'єктів крізь призму ролі КПРС у цьому процесі. М. Олійниченко відмічав стереотипність у підходах авторів до вивчення даного питання [18, с. 31]. Методологічною основою всіх досліджень виступали твори В. Леніна, Й. Сталіна та програмні документи комуністичної партії. Важливою особливістю джерельної бази дисертацій була особиста участь їх авторів у процесі спорудження гідрооб'єктів. Зокрема, М. Величко працював на будівництві Кременчуцької та Комсомольської гідроелектростанцій [2, с. 15], розмовляв із новаторами виробництва, інженерно-технічними, профспілковими, партійними та комсомольськими працівниками [2, с. 17]. М. Олійниченко відвідував Каховську ГЕС, де багато спілкувався із будівельниками [17, с. 5-6] тощо. Також широко використовувалися партійні програмні документи, періодичні видання тощо. Основним предметом дослідження був вплив КПРС на будівництво гідростанцій. Однак, Є. Карцовнік також значну увагу приділила дореволюційним проектам шлюзування дніпровських порогів [12, с. 31-37] та безпосередньо самому процесу будівництва гідровузла (перші три параграфи першого розділу, а також розділи 4 і 5). Поряд з ідеологічно-політичною складовою дослідниками більше чи менше зачіпалося народногосподарське значення побудованих гідрооб'єктів. Особливо велику увагу йому присвячено в шостому розділі докторської дисертації М. Олійниченка [18, с. 490-546]. Усі автори відмічали позитивні сторони спорудження гідростанцій. Лише у М. Олійниченка кількома рядками перелічувалися негативні аспекти, які здебільшого мали екологічний характер: необхідність боротьби із синьо-зеленими водоростями, відновлення мілко затоплених земель (зокрема, 60 тис. га кінських плавнів, можливість використання земель у заплаві р. Сули) [18, с. 517]. Дисертації містять елементи критики у висвітленні ідеологічно-політичної роботи на будівництві. Зокрема, П. Кривчик відмічав зниження виробничих показників на будівництві у кінці 1944 р. Це явище пояснювалося дослідником, як об'єктивними труднощами, так і організаційно-партійними. При цьому наголошувалося на перевазі останніх [15, с. 102-104]. Однак, ці дані базувалися на партійних документах і відображали офіційне ставлення КПРС до невиконання поставлених завдань, зриву планів. При цьому, загальна лінія партії не ставилася під сумнів. Вона могла лише частково коригуватися (виправлялися так звані «перегини»). Також критики зазнавали окремі функціонери, які не забезпечили досягнення необхідних показників. Їх роботу розглядали на партійних зборах, де приймали рішення про необхідне покарання.

Отже, у другій половині XIX ст. сформувалося три підходи до висвітлення удільного періоду Київської Русі: державницький (М. Карамзін), родовий (С. Соловйов) та обласно-федеративний (В. Антонович). Останній став методологічною основою регіональних досліджень членів київської документальної школи по вивченню горизонтального (земельно-обласного) зрізу історії Київської Русі. У 1881-1895 рр. вийшли праці, у яких відображено погляди на стан природного Дніпра та його навколишніх земель у період ІХ - початку XV ст. Обов'язковим елементом усіх аналізованих праць є історично-географічний опис території із зазначенням ролі природного середовища у житті та розвитку місцевого населення. Він здійснювався на рівні знань тогочасної географічної та геологічної науки, на основі широкої та різноманітної історіографічної і джерельної бази. Автори аналізували вплив природного середовища на хід та напрямки колонізаційних рухів, військових походів, торговельних зносин, етнографічне та політичне розмежування населення. Ними описано дніпровську водну систему та її місце серед інших річкових мереж, літописний шлях із варяг у греки, питання судноплавства та мореплавства тощо. Детально описана дискусійна екологічна проблема про судноплавність малих річок у давнину. Згадувалися також такі екологічні негаразди, як обміління річок, вирубування лісів, винищення дичини.

У 1952-1971 рр. паралельно будівництву каскаду гідростанцій на Дніпрі київськими істориками було написано ряд дисертацій про спорудження, як окремих його ступенів, так і всього гідрокаскаду крізь призму роботи КПРС. Автори були учасниками та очевидцями процесу, який досліджували. Однак, їхні роботи методологічно та тематично були суттєво звужені. Загалом ними було уведено у науковий обіг великий документальний фактичний матеріал (особливо партійного характеру), узагальнено та систематизовано процес будівництва як окремих гідровузлів, так і їх цілісного каскаду, підсумовано практичну значущість діяльності каскаду Дніпровських ГЕС для функціонування народного господарства України, коротко перелічено негативні наслідки будівництва дніпровського каскаду, які носять здебільшого екологічний характер.

Джерела та література