Релігійне життя села Карпилівки Козелецького району на Чернігівщині від давніх часів до наших днів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Як зазначалося в одній із історико-краєзнавчих публікацій XIX ст., «общие свойства всех задесенских жителей Остерского уезда - простота, кротость и благочестие... От чего это так? Много значит и то, что леса и воды отделяют этих людей от заразы обществ людских. К тому же они так долго жили под влиянием иноков св. Лавры» [1]. Майже всі населені пункти краю мали власні храми. Це стосувалося й Карпилівки, розташованої на правому березі річки, «в 5 вер. (верстах. - Авт.) от Десны, в 1 в. от Лутавы, в 4 от Коропья, в 10 от Моровска» [2]. Нині село належить до Козелецького району, знаходиться на відстані 26 км від Козельця і є центром сільської ради народних депутатів, якій підпорядковані Лутава й Виповзів [3].

За свідченням документів, церкву в Карпилівці було збудовано 1834 р. [4]. Та релігійні традиції села мають надто давню історію, сягають своїм корінням глибокої давнини, пов'язаної з епохою язичництва, що характерно також і для інших населених пунктів сучасного Козелецького Задесення (і не тільки).

Слід зазначити, що дефініція «язичництво» є досить невизначеною. Вона слугує для означення всього нехристиянського й дохристиянського від появи релігійних уявлень первісних племен кам'яного віку аж до виникнення світових релігій.

Язичництво було унікальним, водночас універсальним варіантом релігійних вірувань, властивим не лише слов'янському світові, а й багатьом іншим народам [5].

У наших предків воно мало свої особливості. Це виявлялось, насамперед, у тому, що їхні вірування перебували на досить низьких рівні й стадії розвитку. Віровчення й богослужіння стародавніх східних слов'ян не належали певній ієрархії, якої просто-напросто тоді ще не існувало. Вони тісно пов'язувались із їхнім побутом та внутрішнім життям і складалися головним чином із культивізму [6], якому властиві обожнення певних сил та явищ природи, що уособлювали відповідні божества. Повсюдно створювались ідоли останніх, які й визначали суть язичницького культу [7].

У 980-ті роки грецькі місіонери помітили значні контрасти в слов'янській Русі. З одного боку, там відбувався розгул язичництва з багатолюдними хороводами й кривавими жертвоприношеннями на честь різних богів; а з іншого - вочевидь спостерігалася покора населення після успішної проповіді християнства.

На той час у східних слов'ян існувала вже значно розвинена язичницька культура, яка мала свою міфологію, пантеон богів [8].

Створюючи останній у Києві 980 р., князь Володимир «поставив ... кумиром на пагорбі поза двором теремним: Перуна дерев'яного ... і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош», - зазначалось у літописі [9].

Серед багатьох язичницьких богів виділявся головний. Спочатку таким був бог сонця - Сварог - батько Даждь-бога. Як зазначав грецький історик Прокопій Кесарійський (VI ст.), наші предки визнавали його владикою і «в жертву йому приносять корів або іншу жертву» [10].

Згодом зійшов на п'єдестал і став «Богом над богами» Перун, за яким закріпилася загальноіндоєвропейська й загальнослов'янська слава. Як стверджував Прокопій Кесарійський, в уяві антів він був повелителем грому та блискавки. Вони вважали його «володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди» [11].

З «Велесової книги» (IX ст.) Перун постає богом блискавки, грому, а також війни. Як зазначено в цьому важливому джерелі, «ми возносимо хвалу богу Перуну, володарю грому і богу битви і війни, який день і ніч обертає колесо (цикл) народження нових істот, і який веде нас шляхами справедливості і в дні битви, і у дні Тризни» [12]. І саме йому вже в часи князя Володимира воїни «покладали зброю свою і щити, і золото» [13].

Як уже зазначалося, язичницький світогляд був дуже близьким до природи і її обожнювали. Надзвичайною популярністю в цьому плані користувалися священні дерева. Вони були важливим розрядом культових місць. І моління та здійснення жертвоприношень у «древах» і «рощениях» були досить поширеними у язичницькі (і не тільки) часи.

Варто зазначити, що до шанованих дерев належала береза. Вона уособлювала жіноче божество і вважалася берегинею добра й плодючості. Зрублена берізка перебувала в центрі обрядовості в семик (старовинна дата - 4 червня). Залучені до язичницького ритуалу дерева щедро прикрашали стрічками та спеціальними вишитими рушниками із зображенням на вишивках богинь Макоші та рожаниць Лади й Лелі (мати й дочка), на честь яких здійснювались тоді молебни та приносились жертви [14].

Значне поширення мав культ дуба - дерева Перуна, як бога блискавки, грому й війни, яке міцно ввійшло в систему слов'янської язичницької обрядовості й займало в ній провідне місце аж до XIX ст., незважаючи на те, що Феофан Прокопович у своєму «Духовному регламенті» уже забороняв здійснювати біля дубів молебні [15].

Слід зазначити, що сучасна історична наука оперує порівняно великим матеріалом відносно розповсюдження язичницького культу дуба. Однак фактів щодо конкретних священних дерев існує зовсім небагато. З-поміж них виділяється передусім дуб на острові Хортиця, де, як засвідчують перекази, за давніх часів була розташована велика слов'янська фортеця і капище бога Перуна. Відомий грецький історик Костянтин Багрянородний у своєму трактаті «Об управлении государством» (середина X ст.) зазначав наступне: «Пройдя это место (Крарійську переправу. - Авт.), они (руси. - Авт.) достигают острова, называемого св. Георгием (о. Хортиця. - Авт.), и на этом острове совершают свои жертвоприношения, так как там растет огромный дуб. Они приносят в жертву живых петухов, кругом втыкают стрелы, а иные куски хлеба, мясо и что имеет каждый, как требует их обычай» [16].

Уявлення про цей кремезний священний дуб дають наступні параметри. Висота його становить 36 м, а розмах гіллястої крони - 43 м. Стовбур дерева сягає понад шести метрів в обхваті [17].

Саме за обхватом стовбура можна визначити вік дерева. В даному випадку він становить понад 700 років [18].

Можливо, священним у язичницькі часи був якийсь «добрий» дуб, що ріс поблизу Києва й згадувався під 1169 р. в Іпатіївському літописі [19].

Та найбільше цікавить нас те, що священні дуби язичницького часу були (і збереглися до нашого часу) на Чернігівщині, у тому числі й на території землі Козелецької. Так, оперуємо відомостями про дуб, що досить тривалий час пролежав на дні Десни між містами Остром та Черніговом і в 1909 р. (за іншими даними, 1910 р.) був піднятий на поверхню. Довжина його стовбура сягала 20 м. Дуб загинув у віці понад 150 років. Свого часу в стовбур дерева було врізано чотири ікла, що належали молодим диким кабанам, що засвідчує про надто близький зв'язок і поєднання культів цього найсильнішого представника місцевої фауни й дуба. Обидва культи були тісно пов'язані з ушануванням головного бога стародавнього язичницького пантеону, покровителя київського князя та його дружини - Перуна [20].

Аналогічна знахідка мала місце і в 1975 р., коли під час проведення чистки русла Дніпра трохи нижче дельти Десни на поверхню з дна річки було піднято стовбур священного дуба з корінням, що може свідчити про те, що дерево не зрубали в роки прийняття християнства на Русі. На думку Г Івакіна, дуб підмили води Дніпра, в результаті чого він упав у річку, де й пролежав багато століть [21].

Дослідник допускає, що й ріс дуб зовсім недалеко від того місця, де його виявили. Це був берег Дніпра на місці впадіння в нього Десни (або ж трохи вище), біля переправи, де пересікалися великий водний дніпровський шлях із Греції та сухопутний, що проходив повз правий берег Десни і вів із Києва через Лутаву, Моровійськ, Шестовицю до Чернігова. Можливо, поблизу священного дуба збиралися торгові каравани або ж він слугував умовним знаком збору [22]. А це було зовсім не випадково й пояснювалося тим, що «дружинники-купцы ... выплывая на ладьях в далекий путь, приносили жертвы богу грозы и оружия Перуну ... И на всем дальнейшем пути купцы-дружинники не забывали своих воинственных богов, клялись их именами при заключении договоров, приносили им в жертву животных, возили с собой их изображение» [23].

Кремезний священний дуб, якого за язичницьким звичаєм оберігають ікони, стоїть поблизу Лошакової (Старо-Карпилівської) Гути - невеликого села, що входить до складу Косачівської сільської ради (с. Косачівка розташоване за 44 км від Козельця) [24], яке розкинулося серед лісів праворуч старого Варшавського тракту обабіч автотраси Козелець - Остер - Тужар у 49 км від райцентру (Козельця). Навколо села розкинувся великий болотний масив Видра («Видра», «удра» - в перекладі з санскриту - «вода»). У давнину над руслом річки Видри жили племена легендарних аріїв [25].

Косачівський дуб має пряме й безпосереднє відношення до Карпилівки, оскільки є відомості про те, що в XVII ст. Косачівка, так само як і Виповзів та Лутава, була її «присюлком» (присілком) [26].

З 1972 р. цей дуб є ботанічною пам'яткою і перебуває під охороною.

Поважного віку дуб росте в центрі села Беремецького, що входить до складу Остер- ської міської ради й розташоване на лівому березі річки Десни за 8 км південніше міста Остра і за 28 км на південний захід від м. Козельця. Цьому дубові 300 років [27].

Доречно зазначити, що загалом в Україні, за даними на 2008 р., відомо понад 2000 стародавніх, меморіальних і унікальних дерев. 52 з них мають тисячолітній вік. Протягом ХХ ст. щонайменше шість 1-1,5-тисячолітніх дубів було втрачено [28].

Священним дубам поклонялися балтійські слов'яни. Гельмольд зазначав, що під час подорожі з Альденбурга до Любека «пришли мы в рощу, единственную в этом краю ... Здесь среди очень старых деревьев мы увидели священные дубы, посвященные богу этой земли, Прове» [29]. А в Латвії «Перун выезжал из своего великолепного замка и расчесывал зеленый дуб, там стоявший».

У Хазарії язичники-савіри в VII ст. «высоким густолиственным дубам поклонялись, как скверному идолу Аспандиату, приносили ему в жертву лошадей, кровь их поливали вокруг дерев, а голову и кожу вешали на сучья деревьев» [30].

На думку дослідників, зв'язок бога грози з дубом мав індоєвропейський характер [31].

Поряд із цим, Перун був також богом дощу, води. А згідно з народними віруваннями, вода є найвеличнішим небесним даром, тією живильною силою, яка дає життя на Землі, робить її плодючою [32]. Тож не дивно, що вона була в наших предків святою, її обожнювали. «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!» - кажуть у народі. Оскільки благодатну, благословенну життєдайну вологу подавав Перун, щоб задобрити його й викликати з небес дощ, слов'яни здійснювали жертвоприношення. І цілком природно, що священними місцями для наших пращурів були береги річок, озер, ручаїв, джерел тощо. Саме в цих місцях найчастіше знаходилися дохристиянські капища для принесення жертв язичницьким богам, насамперед Перунові. Тут люди збиралися задля здійснення священних обрядів. Про це засвідчують як вітчизняні, так й іноземні писемні джерела. «Кладяземъ и езерамъ жертву приношаху», - писав літописець Нестор. «Славяне обожаютъ реки... приносятъ им жертвы и по жертвахъ гадаютъ о будущемъ», - зазначає Прокопій Кесарійський. «Воины Святослава погружали въ струи Дуная младенцевъ и петуховъ по совершеніи погребения воиновъ, павших въ битвъ», - читаємо про язичницьких русинів у Льва Диякона [33].

Як своєрідний залишок язичницької старовини до нашого часу збереглися назви урочищ (проблема є маловивченою в науці) [34]. До них належать «Свята діброва», «Свята гора», «Лиса гора» тощо. Стосовно нашого дослідження неперевершене значення мають урочища «Святе озеро». Саме вони є найбільш відомими на Козелеччині, завдяки чому відкривається можливість певною мірою пролити світло в з'ясуванні язичницьких вірувань стародавнього населення краю.

За 3 км західніше міжнародної автотраси Одеса - Санкт-Петербург і за 19 км на південний захід від Козельця розкинулось «место святое» - село Озерне (до 1957 р. мало назву Святе). В давнину територію нинішнього села й місцевість навколо нього вразив метеорит. У результаті його падіння тут виникло кілька озер. Найглибшими з них були Святе озеро (центр села), Почаїв, Стибин. Біля останнього згодом виникло поселення язичників, а саме озеро стало місцем язичницького культу. Та, згідно з народними переказами, люди не прижилися, бо в озері топилися діти. Пізніше поселення було оголошене «заклятим місцем». Київські монахи, які поселилися біля озера Почаїв, знищили його, і в князівську добу хрещення здійснювалось уже біля Святого озера. Як вважають дослідники, саме з цією назвою пов'язане походження сільського роду Святовців, помітними представниками якого були, зокрема, остерський сотник Ясько Святовець (1668 р.) і дворянин с. Святого Яків Святовець (1751-1821 рр.) [35].

Поряд із літописними Моровськом і Лутавою в стародавні часи існувало язичницьке поселення на Коропській горі. На його місці згодом виникло село Короп'є, навколо якого було багато боліт та озер. Одне з них - озеро Святе - існує й до сьогодні. Згідно з легендою, колись на місці цього озера стояло село. Його мешканцям бракувало якісної питної води, по яку потрібно було ходити за кілька миль. І ось одного погожого вечора з двома наповненими водою відрами стежиною села прямувала миловидна дівчина. Вже недалеко була й домівка. Аж раптом її зупинив старий дід і попрохав напитися. Та дівчина відмовила, сказавши, що воду несе здалеку, їй дуже важко. Не сподобалося це дідугану. Він не на жарт розгримався й промовив: «Здалеку? Буде близько. Обійдіть село до схід сонця три рази з молитвою і хрестом і все стане на своє місце». І тут же зник. А село почала затоплювати вода. Перелякані люди помчалися до церкви, взяли хрест і стали обходити з ним навкруги. Обійшли село лише двічі, аж показалося сонце, «засвітило» хрест посеред озера, і все опинилося під водою, наверх поспливали лише ікони. Ось чому й назвали озеро Святим [36].

Доречно зазначити, що з цією легендою дуже співзвучна українська пісня «Божок». Зміст її наступний. Дівчина несла додому воду. А назустріч, звідки не візьмись, прямував Божок. Порівнявшись з дівчиною, він попросив напитися. Та вона відмовила, мотивуючи вчинок тим, що вода, мовляв, «нечиста». Розсердився Божок і сказав у відповідь: «Ой ти, дівко, сама нечиста, а вода єсть завжди чиста». І спіткала дівчину кара господня:

«Стала дівка, налякалась,

Перед Богом заховалась.

Скоро дівка в церкву войшла -

На сім сажень в землю пойшла» [37].

Це ще раз свідчить про неабияке ставлення наших предків до святая святих - води. Пошана до неї, до «святих» річок, криниць, озер не втратила своєї актуальності й до нашого часу. Ще й зараз під час свят, особливо на Івана Купала, на берегах річок здійснюються всілякі обряди, до схід сонця купаються, а ввечері приносять ідолів і під спів обрядових пісень спускають на воду віночки, загадавши перед цим певні бажання.

Крім цього, і досі вважають, що у воді закладена певна стихія; озера й річки населяють русалки, водяники, «дядьки моряки», потопельники тощо. Звичайно, перегук з часами язичництва тут очевидний і безсумнівний [38].

Наша розповідь про священні озера продовжується. Цікаво, що таке озеро є і в селі Карпилівка, яке в язичницькі часи також було культовим місцем. Назва цього озера - Девоща. Людська пам'ять донесла до наших днів досить поширений свого часу язичницький міф про Діву - Дівону - Дівошу - Дівощу, на честь якої називається озеро.

Існує варіант міфу, який розповідає, що колись тут одна дівчина стала жертвою нещасного, нерозділеного кохання. Сумуючи за своїм судженим, якого ця дівчина втратила, вона наплакала стільки сліз, що з них утворилося ціле озеро Девоща («діва, чиста мов сльоза», - у трактуванні місцевих жителів) [39].

Інший варіант говорить про те, що в XIV ст. тут протікала глибока річка, яка розділяла місцеві хутори. І з'єднувалися вони невеликим містком, з якого у воду впала дівчина. Але вона не вміла плавати, й на всю околицю лунав її крик про допомогу («діва вішала») [40].

Значного поширення набув переказ, згідно з яким якийсь Карп (у той час прізвище язичницьке; можливо, риба - карп - була тотемом рибальського племені), поселившись на родючій землі в долині річки, викопав тут криницю. Ця криниця була не проста, а священна, культова [41].

Слід зазначити, що криниця була важливим, навіть обов'язковим елементом стародавніх язичницьких поселень. У сіверських язичників існував культ богині Криниці, яка була символом родючості землі.

В уяві давніх людей води криниць, а також джерел, колодязів («земні води») ототожнювались із жіночим началом. А запліднювали їх чоловічі води («небесні»): дощові та снігові [42].

Криниця (керниця, кирниця) була символом єднання небесних і підземних вод. У народних легендах вона обожнювалась. Великим гріхом вважалося будь-яке її осквернення, паплюження. І в наш час відоме народне прислів'я: «Не плюй у криницю - доведеться води напиться».

Викопати криницю вмінялося в обов'язок кожної людини. Проте ніхто не мав права називати себе її власником. Вода криниці мала бути доступною для всіх, адже вона священна, дана Богом. З давніх давен криниця вважалася символом святості, чистоти, родючості, здоров'я, сили, багатства тощо. Для дівчат і хлопців вона була символом краси та вірності.

Однак існувало повір'я, що у водохрещенську, благовіщенську, купальську й спаську ночі до криниці можуть проникнути злі духи й завдати людям значного лиха. Щоб не допустити цього, криниці кропили відповідно водохрещенською, благовіщенською, купальською й спаською водою минулого року. Перед Великоднем, на Зелені свята, на Івана Купала дівчата (хлопців до цього не допускали) чистили криниці, прикрашаючи їх квітами. Мешканці сіл здійснювали священні походи до криниць з піснями, танцями, заклинаннями тощо. У давнину біля жертовних криниць будували каплички, біля яких здійснювали ритуали жертвоприношень. А також там відбувалися купельські «суботки» [43].

Не складала винятку в цьому відношенні й Карпова криниця, яка також була священним місцем для наших далеких предків. Біля неї знаходилось капище для здійснення обрядів, пов'язаних із жертвоприношеннями язичницьким богам, передусім богу грози й війн Перуну.

Через цю криницю протікав ручай. І не дивно, що в християнські часи саме над ним було збудовано найдавніший храм Карпилівки. Цілком імовірно, що він стояв поблизу тієї священної криниці. Але згодом, як свідчить народний переказ, вода розмила берег, в результаті чого храм перенесли, розташували його вище, а на попередньому місці утворилось озеро [44].

Принагідно зазначимо, що там само в Карпилівці було збудовано й Покровський храм у 1834 р., який височів поблизу озера Девощі й старої зимової Київської дороги.

Напевно, на цьому ж місці стояв храм і в XVII ст. Адже для сільських поселень Чернігівщини в XIX ст. було вже традицією розташовувати церкви на місці церков XVII-XVIII століть. Як правило, це була центральна частина села біля головної його вулиці [45].

Не виключена можливість, що церква була збудована козаками. Відомо, що в їхньому середовищі повсюдно витав дух релігійності. Він наскрізь пронизував характер козаків і був його найважливішою рисою. А захист православної віри й церкви складав основу всього їхнього життя [46].

Саме перебуваючи в полоні релігійних почуттів, козаки часто вирушали в далекі мандрівки з метою пошуку місць усамітнення, якими ставали для них непрохідні лісові хащі, річкові заплави тощо. І там вони «спасались о христе». «Многие созидали в своих зимовниках часовни, устраивали скиты, воздвигали молитвенные иконы» [47]. А в 1576 р. козаки звели на острові між річкою Самарою й її рукавом Самар- чиком першу в своїх вольностях «небольшую деревянную церковку «с шпиталем», звоницею и школою при ней» во имя святителя и великого чудотворца Николая, снабдили ее церковною утварью, богослужебными книгами, ризницей и выписали для юной церкви иеромонахов из киевского монастыря, а в 1602 году устроенную церковь обратили в Самарско-Николаевский-Пустынный монастырь и ввели в нем богослужение по чину греческого Афонского монастыря» [48].

Ця подія започаткувала історію церкви на Запорожжі. Загалом, за підрахунками Д. І. Яворницького, на великій території Запорозьких Вольностей протягом XVI- XVIII ст. козаки звели 47 церков на честь святителя Миколая, святої Трійці, архистратига Михайла, Покрови Богородиці [49]. Культ останньої був найшанованішим на теренах України з давніх часів. Віру українського народу в заступництво Пресвятої Богородиці зафіксували народні думи й пісні, з яких вона постає, як «Пречистая Діва, Мати нашого краю», або ж «Пречистая Діва, Мати Руського краю» [50].

Українська православна церква, виробляючи власну місцеву традицію, власні розуміння канонів, відправу богослужінь тощо, має й свої, властиві лише їй свята. Почесне місце серед останніх належить святові Покрови Пресвятої Богородиці або Святої Покрови чи, як зазвичай, просто Покрови. У той час, як для Української Православної Церкви це свято є великим, для Російської Церкви воно є звичайним, а для Грузинської взагалі відсутнє [51].

Про встановлення свята Покрови саме в Україні яскраво свідчать слова заклику однієї з молитов: «Владичице за ни грішних к Богу помолися, твоєго Покрова праздник в рускій землі прославльшим...» [52].

Отже, зазначене свято є не лише народно-релігійним, а й національним. Відмічається воно щороку 14 жовтня (за старим стилем - 1 жовтня).

Питання про те, коли й ким було запроваджене свято Покрови, досі залишається дискусійним в історичній науці. На думку деяких дослідників, початки його слід шукати в XII-XIII століттях. А встановлення свята пов'язують з іменами невідомого київського князя, Олександра Невського, Андрія Боголюбського тощо [53].

До свята Покрови закінчуються всі польові роботи. Воно знаменує початок зими. «На Покрову до обіду осінь, по обіді - зима» або «Свята Покрова землю вкриває де листом, а де сніжком», а ще: «Свята Покрова, покрий нашу хату теплом (взимку. - Авт.), а господаря добром!» - кажуть у народі [54].

Покрова була порою сватання й весіль. Дівчата, бажаючи вийти заміж, молилися: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зосталася дівкою». У селі Масанах (нині - мікрорайон м. Чернігова) вони промовляли наступне: «Свята Покрівка, накрий мою голівку, хоч черепицею, аби я була молодицею» [55].

У селі Димерка на Остерщині «каждый хозяин, по окончании работ, со всею семьею идет в церковь и отправляет молебен, в благодарность Богу и с испрашиванием беседы и сватанья. Грехом считают до покрова заводить веселья» [56].

Святкування св. Покрови Богородиці утверджувалося будуванням на її честь церков. Чи не найпершу таку церкву в Україні спорудив ігумен Києво-Печерського монастиря преподобний Стефан в XI ст. у заснованому ним у Києві Кловському монастирі.

Як стверджують дослідники, перші храми на значній території Київської Русі будували з дерева. Найдавнішою дерев'яною Покровською церквою в Україні була церква в с. Ріпнів Буського району на Львівщині, яка змінила кілька місць свого знаходження і стоїть донині в оточенні густих дерев [57].

Слід зазначити, що, шукаючи заступництва Покрови Божої Матері (фізичного, а згодом - і духовного, ідейного), населення західноукраїнських земель, віддаючись під захист Пресвятої Цариці Небесної, зводило на її честь церкви-замки. З огляду на це, яскравим зразком кращих творів українського будівельного мистецтва XIV-XVIII століть стали такі церкви в селах Сутківці та Шарівка Ярмолинецького району на Хмельниччині. Частиною міцного, добре укріпленого замку Любарта стала Покров- ська церква в м. Луцьку (Волинська область) [58].

Особливу прихильність виявляло до Божої Матері українське козацтво, яке вважало її своєю заступницею й ставилося до неї дуже шанобливо. Тож на честь Пресвятої Покрови Богородиці козаки засновували монастирі, споруджували величні храми. Покровська церква із чудотворною іконою Покрови Божої Матері існувала на Чор- томлицькій Січі. У 1775 р. запорозькі козаки піклувались про те, щоб на зразок Києво-Печерської лаври «устроить в своей Покровской сечевой церкви золотые сосуды, искуснейшей и великолепнейшей работы» [59], чому не судилося збутися в зв'язку з руйнацією Січі Катериною II (1775 р.). Д. І. Яворницький зазначав, що церкву «во имя Покрова Богородицы, с разным многоярусным позлащенным иконостасом и с богатыми в серебряных позлащенных «раковинах», или «шатах», иконами» козаки звели в Ромнах (1764 р.) [60].

За підрахунками сучасного дослідника церковної історії В. Г. Киркевича, найбільше Покровських церков було зведено на Чернігівщині, адже саме туди з задоволенням переселялися нащадки запорожців, передусім старшини [61], за сприяння й підтримки яких і будувалися муровані й дерев'яні пишні храми - величні, просторі. Неперевершеним зразком народної дерев'яної архітектури Лівобережжя XVII-XVIII століть періоду бароко, що збереглися в первинному вигляді, є одна з найдавніших - Покровська церква в с. Синявка (Менський район), зведена 1706 р. в притаманних їй стилі та формах [62].

Радують око храми Покрови в селах Дігтярівка поблизу Новгорода-Сіверського (зведений 1701 р.), Куковичі (кінець XVII чи початок XVIII століть) тощо. Не збереглася до нашого часу Покровська церква в селищі Седнів Чернігівського району (збудована в 1715 р.). На жаль, така доля спіткала й інші Покровські (і не тільки) церкви - справжні шедеври архітектури світового рівня (до наших днів у межах усієї України дійшло лише близько 50 Покровських храмів) [63].

Відомо, що краєм козаків була Остерщина. Вона розподілялась між сотнями Остерською, Моровською, Козелецькою, Гоголівською, Заворицькою Переяславського та Броварською, Слабинською й Чернігівською - Київського полків.

«Острицьким» сотником був знаменитий сподвижник Богдана Хмельницького Тиміш Носач. Маємо відомості також про сотникування в місті Яська Кошина (1649 р.), який став засновником села Кошанів. Наприкінці 1649 р. Остер став полковим містом, а до складу Острянського полку ввійшли одне місто, одне містечко, 73 села й 13 хуторів. За даними 1650 р., в ньому нараховувалося 1958 чол. [64].

Згаданим містечком у полку була Карпилівка, яка стала центром Карпилівської сотні. Останню навіть у сучасних дослідженнях вважають загадковою [65]. Досі не встановлений точний термін її існування. Так, В. Гузій пише, що вона «ймовірно ... була сотнею Остерського полку в 1648 р.» [66]. Л. Лук'яненко зазначає, що сотня функціонувала з 1649 до 1650 рр. й її наступницею стала Моровська сотня. Так, говорячи про соціальний склад населення села Короп'є в XVIII ст., вона пише, що це були козаки Карпилівської, «а згодом Моровської сотні» [67]. В. Гузій зауважує наступне: «На перший погляд козаки карпилівської сотні - це коропські козаки, які жили поблизу містечка своїм окремим поселенням - козацьким селом Короп'є» [68]. Датою початку існування Карпилівської сотні в літературі називається також 1650 р. (кінцеву дату ніде не названо). Питання, як бачимо, дискусійне.

Моровська сотня фігурує в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 р. У складі Переяславського полку в цей час вона налічувала 130 козаків [69].

Оперуємо почерпнутими з літератури фактами, що в 1650 році ця сотня була розукрупнена. З неї виділились власне Моровська (об'єднувала містечко, 9 сіл і 2 хутори; сотником її вважався Ничипор Ткаченко) та Карпилівська сотні. Однак цей процес тривав недовго. Напевно, останню знову «поглинула» Моровська сотня, складовою частиною якої та стала [70].

Дізнаємося з сучасних досліджень і про те, що Карпилівська сотня була військовим та адміністративним підрозділом Київського полку. Як й інші сотні, вона мала свої прапор, сотенну печатку й сотенну старшину.

Як би там не було, незважаючи на дискусійність проблем історії Карпилівської сотні, цілком очевидним є той факт, що населення Карпилівки за своїм соціальним статусом було козацьким. Отже, вірогідно, що й перша церква там була зведена не без участі козаків і була козацькою.

Оперуємо відомостями про те, що 1654 р. населення Остерщини присягало на вірність російському цареві Олексію Михайловичу в Острі, Козельці й Карпилівці. В останній ця церемонія проходила в місцевій церкві. Приймав присягу московський боярин Василь Кікін.

Слід зазначити, що такі церемонії здійснювались у містах чи містечках. Отже, статус останнього мала на той час і Карпилівка. Вона була тоді центром невеликого староства, що включало села Косачівку, Лутаву, Короп'є, на території якого існував перевіз через Десну з Остра до Чорнобиля, що мав надзвичайно важливе, говорячи сучасною термінологією, стратегічне значення [71].

На жаль, відомостей про Карпилівську церкву в XVII ст. на разі більше не маємо. У XVIII ст. церква в Карпицівці працювала, так би мовити, на повну потужність. Першопочатки її документів (ними були метричні чи сповідальні книги) датовані 1737 р. [72]. Однак, яка доля спіткала церковну споруду, невідомо. Як уже зазначалося, у 1834 р. в Карпилівці на місці старої було зведено нову дерев'яну церкву.

Важливо зазначити, що протягом першої половини XIX ст. в Російській імперії (у тому числі й Україні) відбувалось інтенсивне будівництво приходських церков. Яскраве вираження цей момент мав на Чернігівщині, про що свідчать дані наведеної нижче таблиці про кількість храмів, зведених тут у цей час.

Таблиця 1