Шлях Республіки Хорватія до міжнародного визнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ШЛЯХ РЕСПУБЛІКИ ХОРВАТІЯ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ

Анатолій ДЕМЕЩУК

У статті розглядається шлях Республіки Хорватія до міжнародного визнання в якості суверенної держави в ході її відділення від Югославії та збройної боротьби за незалежність. Аналізується перебіг подій на міжнародній арені, який, зрештою, привів до того, що Хорватія стала повноцінним суб'єктом міжнародних відносин та членом ООН, а югославська армія змушена була покинути її територію. Розглядається, зокрема, еволюція ставлення країн Заходу до питання про незалежність Республіки Хорватія та збереження єдиної Югославії. Окреслюються значення й наслідки здобуття Хорватією міжнародного визнання. Стаття ґрунтується значною мірою на хорватській, а також англомовній науковій, публіцистичній та мемуарній літературі, а також тогочасних матеріалах ЗМІ.

Ключові слова: Хорватія, Югославія, ООН, ЄС, Загреб, Франьо Туджман, міжнародні відносини, незалежність.

В статье рассматривается путь Хорватии к международному признанию в качестве независимой страны в процессе ее отделения от Югославии и вооруженной борьбы за независимость. Анализируется ход событий на международной арене, которые, в итоге, привели к тому, что Хорватия стала полноценным субъектом международных отношений и членом ООН, а югославская армия вынуждена была покинуть ее территорию. Рассматривается, между прочим, эволюция позиции стран Запада относительно вопроса независимости Республики Хорватия и сохранения единой Югославии. Определяются значения и последствия достижения Хорватией международного признания. Статья базируется в значительной мере на хорватской, а также англоязычной научной, публицистической и мемуарной литературе, а также на материалах СМИ того времени.

Ключевые слова: Хорватия, Югославия, ООН, ЕС, Загреб, Франьо Туджман, международные отношения, независимость.

In this article we regard the way of Croatia to international recognition as a sovereign state during its secession from Yugoslavia and military struggle for the independence. We analyze the course of events on the international arena, that finally has led Croatia to being full subjected of international relationships and the member of OUN and which forced Yugoslav Army to leave Croatian territory. Also we study an evolution of Western countries' position on the question about Croatia's independence and Yugoslavia's integrity. Further, we emphasize importance and outcomes of Croatia's gaining international recognition. This article is based mostly on original Croatian and American scientific, publicist and memoir literature and, of course on materials of the media.

Key words: Croatia, Yugoslavia, OUN, EU, Zagreb, Franjo Tudman, international relations, independence.

Югославська криза 90х рр. 20 ст. супроводжувалась масштабними війнами й серйозними гуманітарними проблемами. На Балканах у ці роки відбувалась корінна перебудова геополітичної ситуації. Одним із ключових учасників даної кризи була Хорватія, колишня югославська республіка, яка, разом із сусідньою Словенією, першою вирішила вийти зі складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ) й здобути державний суверенітет. Відповідно, сецесія Республіки Хорватії була, поряд із одночасним відділенням Республіки Словенія, «іскрою», яка запалила вогонь війни у Югославії. Зрештою, Хорватії вдалось до 1995 р. вийти з цього конфлікту переможцем. А одним із найважливіших питань в ході цієї боротьби було здобуття міжнародного визнання Республіки Хорватія як суверенної держави. Спочатку, влітку 1991 р., Хорватія опинилась у непривабливому положенні «бунтівної» республіки, яка в односторонньому порядку відділилась від югославської федерації і розпочала збройну боротьбу проти федеральної армії. Але в ході своєї впертої як збройної, так і дипломатичної боротьби, а також внаслідок сприятливої міжнародної ситуації й відвертих симпатій з боку певних європейських держав Республіка Хорватія на початку 1992 р. змогла отримати дипломатичне визнання. А це корінним чином вплинуло на весь подальший хід війни у Хорватії.

Отож у цій статті ми маємо на меті проаналізувати процес здобуття Республікою Хорватія міжнародного дипломатичного визнання, визначити й охарактеризувати ключові моменти цього процесу, а також прослідкувати еволюцію позиції держав Західної Європи в обличчі ЄС (Європейського співтовариства, яка з січня 1993 р. стало сучасним Європейським союзом) та США. СРСР, який саме тоді, програвши Холодну війну, переживав процес розпаду, помітної ролі в боротьбі Хорватії за самостійність не зіграв, тому ми й зосереджуємо увагу саме на західних державах. Таким чином, наша мета включає наступні завдання: 1) проаналізувати перебіг боротьби Хорватії за міжнародне визнання у 1991 р.; 2) прослідкувати еволюцію позиції країн Заходу щодо суверенітету Республіки Хорватія у вказаний період; 3) охарактеризувати ключові моменти даного процесу; 4) висвітлити значення й наслідки міжнародного визнання Хорватії у перебігу Югославської кризи.

Актуальність даної теми, як і питання війни в Хорватії 19911995 рр. загалом для сучасної України з її непростою політичною ситуацією й конфліктом на Сході є цілком очевидним. Хорватська влада та суспільство проявили в 1991 р. надзвичайно високий рівень національної свідомості, патріотизму та впертості у боротьбі за державність і незалежність, а в тому числі й у здобутті прихильності міжнародної спільноти. Такий досвід, вважаємо, вартий нашої уваги.

В українській історіографії тема Югославської кризи 90х рр. минулого століття, а зокрема й питання боротьби Хорватії за незалежність, є дещо обділеним увагою. Проте останнім часом інтерес до теми зростає, переважно у ЗМІ. Із загальних робіт варто згадати російські публікації О. Валецького «Югославская война» та, О. Гуськової «История югославского кризиса» та М. Мартинової «Балканский кризис: народы и политика», власне монографію з історії Хорватії В. Фрейдзона, а також цілу низку англомовних, сербських та хорватських публікацій (мало відомих у нас), котрі стосуються теми боротьби Хорватії за незалежність. Важливу роль у висвітленні нашої теми відіграють мемуари та аналітика учасників тих подій. Неможливо оминути увагою такий інформативний масив джерел з нашої теми, як ЗМІ, зокрема газета New York Times (архів номерів якої за 1991 р на сьогодні доступний в Інтернеті в електронному форматі). І, звичайно, важливими є власне документи, що стосуються подій, які ми розглядаємо. Таким чином, дана тематика є досить «свіжою» і водночас малодослідженою в нашій історичній науці, проте актуальною.

Дезінтеграційні процеси, які розпочались у СФРЮ в кінці 80х рр. 20 ст., вкрай виразно проявились у Хорватії, одному з найрозвиненіших суб'єктів цієї держави. У квітні 1990 р. у всіх республіках Югославії пройшли перші парламентські вибори до місцевих законодавчих органів влади на демократичній багатопартійній основі. У Соціалістичній Республіці Хорватія переконливу перемогу (64% мандатів, а завдяки підтримці з боку центристських партій до 80%) здобула націоналістична партія Хорватська Демократична Співдружність (ХДС), на чолі з Франьо Туджманом, який невдовзі став президентом цієї республіки. Новообрана хорватська влада взяла однозначний курс на вихід зі складу Югославії та здобуття повного суверенітету, на втілення хорватської «тисячолітньої мрії про державність»1.

Звісно ж, ці прагнення, підтримані переважною більшістю етнічних хорватів республіки, наштовхнулись на протидію, по-перше, з боку центральної федеральної влади в Белграді, котра прагнула зберегти цілісність федерації, а подруге, з боку місцевих хорватських («країнських») сербів, які не довіряли новій хорватській «націоналістичній» владі та побоювались втратити гарантований їм Конституцією СФРЮ 1974 р. статус другої поряд із хорватами державоутворюючої нації Соціалістичної Республіки Хорватія. Певне підґрунтя для таких фобій існувало, з огляду на хорватську націоналістичну риторику та окремі антисербські заяви й дії членів ХДС2. Нова влада одразу з приходом керівництва республікою почала проводила чітку лінію на побудову хорватської національної держави, де мав домінувати хорватський народ, а серби бути звичайною національною меншиною3.

Уже влітку 1990 р. починаються нагнітання атмосфери нетерпимості в Хорватії та й перші сутички між місцевим сербами й хорватською поліцією (т. зв. «революція колод»)4. Хорватські серби в районах компактного проживання формують власні органи влади та силові структури (остаточним результатом чого стала проголошення Республіки Сербська Крайна 19 грудня 1991 р.). Зрештою, до літа 1991 р. це протистояння в Хорватії переростає в реальні бойові дії між хорватськими збройними формуваннями з одного боку та федеральною Югославською Народною Армією (ЮНА) й сербськими повстанцями з іншого, які супроводжувались значними людським жертвами5. Республіка Хорватія (уже не «Соціалістична») увесь цей час активно закуповує зброю за кордоном та формує Корпус Національної Гвардії, загони спеціальної поліції та, зрештою, регулярну армію6.

Дуже важливою є дата 25 червня 1991 р., коли Хорватія, а також Словенія першими із югославських республік в односторонньому порядку проголошують свою незалежність та вихід зі складу Югославії7. Офіційний Белград, відповідно, не визнає незалежності цих двох республік. А ЮНА після невдалої «Десятиденної війни» повністю виходить із території Словенії й намагається грати роль миротворця між ворогуючими хорватськими формуваннями та сербськими повстанцями8. Але в серпні 1991 р., після того, як хорвати почали стріляти в неї та блокувати казарми, ЮНА розпочинає безпосередній наступ проти Хорватії з метою недопущення її від'єднання від СФРЮ9.

Проте нас цікавить інший, вкрай важливий, аспект боротьби Хорватії за незалежність і вихід із СФРЮ процес набуття цією республікою міжнародного визнання на світовій арені. У той час, коли хорватські військові та поліцейські вели збройну боротьбу проти країнських сербів та ЮНА, хорватська дипломатія невтомно боролась за те, щоби схилити на свій бік симпатії впливових світових держав та міжнародних організацій.

Якою ж була реакція західноєвропейських країн та США на ці події та якою була їх позиція щодо збереження чи розпаду єдиної Югославії? Сербські та російські автори наполягають на тому, що саме Захід, а особливо США та Німеччина, доклав рук до розвалу Югославії. На їх думку, міжнаціональна ворожнеча в федерації була роздмухана значною мірою ззовні10. Але, фактично, до кінця 1991 р. ні ЄС (Європейське співтоварство або т зв. «дванадцятка» 12 членів ЄС), ні США не бажали дезінтеграції СФРЮ та будьяких змін існуючих кордонів (принаймні офіційно)11. Від перших повідомлень про загиблих у Хорватії в 1990 р. і безпосередньо до одностороннього проголошення незалежності Республікою Словенія та Республікою Хорватія 25 червня 1991 р. Європейська співтовариство дотримувалось думки, що питання конституційного характеру мусять вирішуватись шляхом переговорів між усіма сторонами в рамках Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія12. Тобто, першопочатково «дванадцятка» розглядала можливість визнання «повсталих» республік виключно за умови, що воно буде результатом згоди усіх сторін. Ця лінія відповідала курсу, обраному 20 червня 1991 р. міністрами закордонних справ країнчленів ЄС, які висловились за «єдність і територіальну цілісність Югославії на основі мирного врегулювання поточної кризи в цій державі»13. Фактично, позиція Західної Європи у той була вираженням поглядів керівництва Великої Британії та Франції, яке однозначно бачило майбутнє за цілісною Югославією й дружньо ставилось до белградської еліти.

Слід дещо прояснити позицію західних держав, виходячи саме з особливостей системи міжнародних відносин на той час. Хрвоє Качіч, відомий хорватський дипломат і науковець, активний учасник подій, які ми розглядаємо, зауважував наступне: «Попри те, що принцип самовизначення народів був використаний і застосований під час міжнародного визнання Хорватії і Словенії, на сьогодні він не має такої великої ваги і вирішального впливу у міжнародних відносинах»14. Тобто, США та ЄС на з початком Югославської кризи зайняли позицію збереження «статусукво» й дотримання принципу «непорушності кордонів існуючих держав», який твердо закріпився у Європі після Другої світової війни в рамках ЯлтинськоПотсдамської системи міжнародних відносин. Західні країни бажали збереження цілісної Югославії, хоча вже демократичної й некомуністичної. Знаючи це, міністр закордонних справ СФРЮ Будімір Лончар на засідання ОБСЄ (Організації з безпеки й співробітництва у Європі) 19 червня 1991 р. саме наголошував на тому, що розпад Югославії може викликати ланцюгову реакцію по всій Європі породити низку нових міжетнічних конфліктів. Окрім цього, варто згадати, що позаблокова «тітовська» Югославія мала із Заходом в роки Холодної війни доволі теплі відносини.

Винятками певною мірою можна вважати лише Німеччину, що недавно, у 1990 р., Австрію, а також частково Данію й Бельгію. Ці держави, а також Ватикан, моральну й навіть матеріальну роль якого у підтримці хорватської боротьби за незалежність важко переоцінити, одразу зайняли активну прохорватську та прословенську позицію, скептично ставлячись до як до комунізму, так і до ідеї збереження єдиної Югославії. Можна назвати дані країни головними приятелями та лобістами Хорватії в Європі на той час15.

Першим офіційним вираженням позиції ЄС щодо самостійницьких прагнень Хорватії стала заява Жака Сантера, тогочасного голови цієї організації, від 7 квітня 1991 р., у якій йшла мова про те, що ЄС зобов'язане оберігати єдність Югославії, а окремі республіки (однозначний натяк на Хорватію та Словенію), не повинні «плекати жодних ілюзій щодо можливості входження у Європу» (такий шанс існував, на думку Ж. Сантера лише для цілісної Югославії). Також в заяві йшлося про відсутність причин для втручання ЄС у внутрішні питання СФРЮ16.

Відповідно, одразу після одностороннього проголошення хорватською владою у Загребі (те ж саме відбулось і в Словенії) незалежності 25 червня 1991 р. Європейський комісія закликала Хорватію призупинити дію декларації про незалежність на три місяці, на що хорватська влада погодилась17.

Хорватська дипломатія на своєму фронті досягла переконливих успіхів. Активно працювали як хорватські політики й відомі діячі, так і діаспора. Детальну картину тих перепитій подає в своїх мемуарах хорватський юрист, політик і дипломат Хрвоє Качіч. Зокрема, він сам активно зустрічався й листувався із впливовими німецькими й англійським політиками, переконуючи підтримати прагнення хорватського народу18.

Помітний внесок у боротьбу за незалежність Хорватії, в тому числі й на дипломатичному фронті, зробила хорватська діаспора, особливо у Німеччині, США, Канаді й Австралії. У США, до того ж, такі політики як Роберт Дол і Клайборн Пелл, використовуючи свій авторитет і критикуючи офіційну позицію американської влади щодо Югославії і Хорватії, що через деякий час принесло свої плоди США переглянули своє ставлення до сторін конфлікту на югославських теренах19. Проте, водночас, активізувалось і сербське лобі за кордоном.

Наступним важливим моментом було прийняття «Декларації про Югославію» у Брюсселі європейською «дванадцяткою» 27 серпня 1991 р. У ній говорилося про «стурбованість з приводу зростання насильства в Хорватії», про невизнання політики остаточних дій, силових змін кордонів та неможливість приховати активну допомогу ЮНА хорватським сербам відповідно, від югославської Союзної президії вимагалось припинити застосування сили підрозділами федеральної армії, яка їй безпосередньо підлягала. Проте, найголовнішим в цій декларації було рішення про скликання мирної конференції в Гаазі та створення Арбітражної комісії (так звана «Комісія Бадентера»)20.

На це погодились як хорватська, так і югославська сторона, тому Гаазька конференція почала роботу вже 4 вересня 1991 р. під головування британського лорда Каррінгтона. Саме в ході роботи цієї мирної конференції хорватська дипломатія завдяки рішучості, наполегливості та впертості змогла схилити західні держави на свою сторону й довести необхідність міжнародного визнання незалежності Республіки Хорватія. Не слід, звичайно, забувати і про активну підтримку Хорватії Німеччино. Дуже посприяли восени 1991 р. зростанню симпатій ЄС та США до хорватської боротьби за незалежність і агресивні, часто необдумані й варварські, дії ЮНА. А особливо облога й обстріли старовинного міста Дубровніка з безліччю історико-культурних пам'яток на Адріатичному узбережжі та криваве взяття й руйнація міста Вуковар на Дунаї). Телевізійні кадри з місць тих боїв дійсно шокували західних глядачів21.

У жовтні 1991 р. фактично припинила свою діяльність Президія СФРЮ. 8 жовтня 1991 р. закінчився термін дії мораторію на проголошення незалежності Хорватії, про який ми згадували вище, і Республіка Хорватія повністю й остаточно розірвала будьякі зв'язки із СФРЮ22. На думку Х. Качіча, котрого ми вже неодноразово згадували, це й було датою остаточного здобуття Хорватією незалежності23. Залишалось лиш закріпити це як доконаних факт юридично за допомогою міжнародної спільноти. Єдиним загально-югославським інститутом залишалася ЮНА, верхівка якої й далі виступала за збереження федерації. Проте станом на осінь 1991 р. федеральна армія перетворилась фактично на сербську внаслідок масового дезертирства представників інших національностей (словенців, хорватів, македонців, бошняків)24.

Тим часом ЄС все шукала ефективного рецепту врегулювання хорватської кризи. На жаль, в ході Гаазької мирної конференції так і не вдалось досягти повноцінного й реального югославсько-хорватського перемир'я. Тому, в листопаді 1991 р. в Женеві за посередництвом того ж лорда Каррінгтона проходять подальші хорватськоюгославські перемовини про припинення вогню, на яких було досягнуто певного порозуміння. 23 листопада в Женеві С. Мілошевич, Ф. Туджман і В. Кадієвіч (командувач ЮНА) у присутності лорда Каррінгтона досягли домовленості про припинення бойових вій та висловили згоду на участь у врегулюванні миротворчих сил. Белград мав вивести армію із Хорватії25. Того ж дня Хорватія, Словенія, Македонія та Боснія і Герцеговина одночасно звернулися до Європейського співтовариства із проханням про їх дипломатичне визнання.

2 грудня 1991 р. «дванадцятка», уточнивши, що будуть прийняті «позитивні, компенсуючі заходи щодо тих сторін, які мирним шляхом сприяють глобальному політичному врегулювання на основі пропозицій ЄС», постановила надати економічні пільги Словенії, Хорватії, Македонії та Боснії і Герцеговині. З цього моменту ЄС дефакто відноситься до республік як до окремих суб'єктів міжнародного права26.

Станом на грудень 1991 р. питання про міжнародне визнання Республіки Хорватія вже впритул наблизилось до свого успішного вирішення. Незважаючи на обережну позицію й прохання уповільнити процес дипломатичного визнання Хорватії та Словенії лорда Каррінгтона, Генсека ООН де Куельяра і, частково, президента США Джорджа Буша, міністри закордонних справ Німеччини, Астрії, Бельгії та Данії успішно пришвидшують цей процес. Французькі, англійські та італійська міністри зайняли нейтральну позицію.27 Відповідно, 17 грудня 1991 р. ЄС, після вищезгаданих німецькоавстрійських дипломатичних потуг, досягає згоди щодо визнання Хорватії, а також Словенії. Одночасно Любляна та Загреб взаємно дипломатично визнають один одного. Між тим, хорватська та словенська влада висловила свою готовність щодо участі в проекті побудови конфедеративного утворення на базі попередньої СФРЮ. Це було радше тактичним ходом, оскільки зрозуміло, що в Белграді на такі ініціативи навряд чи б тоді вже погодились.

Цікаво, що першою державою-членом ООН, яка визнала Хорватію, була Україна (11 грудня), яка саме лиш недавно стала самостійною. Також в середині грудня 1991 р. Республіку Хорватія дипломатично визнали Ісландія, Литва, Латвія та Естонія28.

Зрештою, країни-члени ЄС офіційно визнало незалежність Республіки Хорватія 15 січня 1992 р. Одразу цю «естафету» підхопили інші держави світу. До кінця 1992 р. Хорватія офіційно визнало вже більше 100 держав світу. А 22 травня 1992 р. Хорватія стала повноправним членом ООН29.

Таким чином, в січні 1992 р. СФРЮ припинила існування вже й формально. Керівництво Сербії та Чорногорії змушене було створювати нову федерацію: 27 квітня 1992 р у Белграді було проголошено Союзну Республіку Югославія (СРЮ). А тим часом хорватський Сабор звільнив із посади голови президії СФРЮ С. Месіча, який після повернення в Хорватію заявив: «Я боровся за інтереси Хорватії на тій ділянці, яку мені було доручено. На мою думку, я виконав завдання Югославія більше не існує»30.

Водночас досягли успіху мирні переговори. Так, 7 січня 1992 р. очільник Югославії й Сербії С. Мілошевич і хорватський президент Ф. Туджман погодились остаточно припинити вогонь на території Хорватії. На початку 1992 р. ЮНА почала виведення військ із території Хорватії, яке завершилось до осені того року. Проте, на близько 30% території Республіки Хорватія 19 грудня 1991 р. місцеві серби проголосили остаточно свою державу Республіку Сербська Крайна (РСК), а тому конфлікт, фактично «заморозився» й остаточна його розв'язка (на користь Хорватії) сталася дещо пізніше, уже в 1995 р.31.

Після визнання міжнародною спільнотою молодої хорватської республіки в ООН постало гостро питання максимально ефективного й швидкого завершення збройного конфлікту на території Хорватії й недопущення гуманітарної катастрофи у зв'язку зі стражданнями мирного населення. Тому, з цією метою було вирішено направити в Республіку Хорватія, а саме на лінію хорватсько-сербського розмежування миротворців т зв. «блакитні шоломи». Отож 21 лютого 1992 р. згідно з резолюцією №743 Ради Безпеки ООН були створені миротворчі сили, котрі ввійшли на територію республіки у березні того року для підтримання миру згідно з планом Сайруса Венса32.

Отже, можемо зробити підсумок, що Хорватія отримала завдяки міжнародному визнанню, процес здобуття якого був непростим і довготривалим, та відповідному встановленню перемир'я вкрай цінний час на розбудову державного апарату і, в першу чергу, своїх збройних сил та на отримання іноземної допомоги. ЮНА втратила, таким чином, право діяти на території Хорватії, тепер уже офіційно незалежної й визнаної світом республіки. Вчасне визнання хорватського суверенітету Заходом, дефакт, врятувало цю країну. Можна сказати, що хорвати (а також і словенці) використали одну з останніх можливостей у Європі для здобуття державної самостійності. Це дало відчутний результат хорватам уже через кілька років. Адже в травнісерпні 1995 р. Республіка Хорватія успішно відновила свою територіальну цілісність, ліквідувавши в ході двох військових операцій («Блискавка» і «Буря») Республіку Сербська Крайна. А у 1998 р. до складу Хорватії було остаточно реінтегровано мирним шляхом т зв. Подунав'я (Східну Славонія з м. Вуковар). Таким чином, вчасне здобуття Хорватією дипломатичного визнання в якості суверенної держави з боку міжнародної спільноти було вагомим чинником успіху цієї республіки у війні за власну незалежність та територіальну цілісність, який важко переоцінити.

хорватія міжнародний незалежність

Література

1 Валецкий О. Югославская война. М., 2004. C. 16.

2 Валецкий О. Югославская война. М., 2004. С. 89; Мартынова М. Балканский кризис: народы и политика. М., 1998. С. 173.

3 Мартынова М. Балканский кризис: народы и политика. М., 1998. С. 171.

4 Валецкий О. Югославская война. М., 2004. C. 97; Baric N. Srpska pobuna u Hrvatskoj 19901995. Zagreb, 2005. S. 129.

5 Валецкий О. Югославская война. М., 2004. C. 152.

6 Radelic Z., Marijan D., Baric N., Bing A. Stvaranje hrvatske drzave i Domovinski rat. Zagreb, 2006. S. 82.

7 Декларація про проголошення суверенної і незалежної Республіки Хорватія від 25.06.1991 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.sabor.hr/Default.aspx?art=15680; Yugoslav states vote independence to press demands. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nytimes. com/1991/06/26/world/2yugoslavstatesvoteindependencetopressdemands.html?ref=croatia

8 Кадиевич В. Контрудар (Мой взгляд на распад Югославии). М., 2007. С. 97.

9 Валецкий О. Югославская война. М., 2004. C. 2023; Balkan battlegrounds: a military history of the Yugoslav conflict, 19901995. Volume I. Washington, DC: Central Intelligence Agency, Office of Russian and European Analysis, 20022003. Р 102.

10 Гуськова Е. История югославского кризиса. М., 2001. С. 162.

11 Europeans warns on Yugoslav split. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nytimes. com/1991/06/26/world/europeanswarnonyugoslavsplit.html?ref=croatia; Zimmerman W. Izvori jedne katastrofe. Prevod sa engleskog. Zagreb, 1996. S. 144.

12 Пэ О. Процесс международного признания бывших югославских республик опасный прецедент для многонациональных государст // Коппитерс Б., Ремкаль Э., Зверев А. (ред.). Этнические и региональные конфликты в Евразии. Том 3: Международный опыт разрешения этнических конфликтов. М., 1997. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://poli.vub.ac.be/publi/orderbooks/europeanization_ and_conflict_resolution_r.html

13 Там само; Качіч Х. Хорватський прорив. К., 2012. С. 262.

14 Там само. С. 222

15 Slovenia and Croatia Get Bonn's Nod. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nytimes. com/1991/12/24/world/sloveniaandcroatiagetbonnsnod.html?ref=croatia

16 Качіч Х. Хорватський прорив. К., 2012. С. 227.

17 Валецкий О. Югославская война. М., 2004. C. 59; Мартынова М. Балканский кризис: народы и политика. М., 1998. С. 210.

18 Качіч Х. Хорватський прорив. К., 2012. С. 390397.

19 Там само. С. 376.

20 Там само С. 235; Radelic Z., Marijan D., Baric N., Bing A. Stvaranje hrvatske drzave i Domovinski rat. Zagreb, 2006. S. 290.

21 Качіч Х. Хорватський прорив. К., 2012. С. 314; Месич С. Как развалилась Югославия. -- М., 2013. С. 278.

22 Рішення Сабору Республіки Хорватія про розрив усіх державноправових зв'язків із іншими республіками й областями СФРЮ від 08.10.1991 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.sabor.hr/ Default.aspx?art=15019

23 Качіч Х. Хорватський прорив. К., 2012. С. 257.

24 Кадиевич В. Контрудар (Мой взгляд на распад Югославии). М., 2007. С. 124; Balkan battlegrounds: a military history of the Yugoslav conflict, 19901995. Volume I. Washington, DC: Central Intelligence Agency, Office of Russian and European Analysis, 20022003. Р 106.

25 Гуськова Е. История югославского кризиса. М., 2001. С. 207; Baric N. Srpska pobuna u Hrvatskoj 19901995. Zagreb, 2005. S. 322.

26 Пэ О. Процесс международного признания бывших югославских республик опасный прецедент для многонациональных государств // Коппитерс Б., Ремкаль Э., Зверев А. (ред.). Этнические и региональные конфликты в Евразии. Том 3: Международный опыт разрешения этнических конфликтов. М., 1997. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://poli.vub.ac.be/publi/orderbooks/europeanization_and_ conflict_resolution_r.html

27 Качіч Х. Хорватський прорив. К., 2012. С. 445.

28 Там само С. 447.

29 Radelic Z., Marijan D., Baric N., Bing A. Stvaranje hrvatske drzave i Domovinski rat. Zagreb, 2006. S. 276; Фрейдзон В. История Хорватии. СПб., 2001. С. 316.

30 Месич С. Как развалилась Югославия. М., 2013. С. 312.

31 Валецкий О. Югославская война. М., 2004. C. 74.

32 Radelic Z., Marijan D., Baric N., Bing A. Stvaranje hrvatske drzave i Domovinski rat. Zagreb, 2006. S. 296.

Размещено на Allbest.ru