Політичне становище Гетьманщини ХУШ ст. в мемуарних джерелах російського походження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичне становище Гетьманщини ХУШ ст. в мемуарних джерелах російського походження

ХУІІІ ст. є доволі складним і багатим на політичні перипетії. У цей час значно зміцнювалося становище Російської імперії. Події, що відбувалися, були несприятливими для української державності. Постала нагальна потреба за - хистити автономні права України, боротися за активне проведення власного незалежного вектору в політиці. Тож, події цього періоду є ключовими не тільки для вивчення історії України, але і для розуміння сутності української політи - ки північного сусіда на сучасному етапі. Отже, не дивно, що наразі спостерігається велика увага дослідників як до історичних, так і до джерелознавчих аспектів історії Гетьманщини, що виявляється в активному формуванні джерельної бази цього періоду. У складі великого комплексу джерел, актуалізова - них останніми десятиріччями, особливе місце посідають джерела особового походження, вивчені, на наш погляд, недостатньо. Відзначимо, що попри до - статньо вагомий масив мемуарних джерел, відсутня системність у висвітленні історії Гетьманщини ХУІІІ ст. Окремі питання взагалі подано фрагментарно.

Політична історія Гетьманщини ХУІІІ ст. широко висвітлена в узагальнюючих працях, монографічних дослідженнях і статтях. До досягнень істориків ХІХ - початку ХХ ст. можна віднести розширення джерельної бази та активне осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, зок - рема ХУІІІ ст. Помітне місце посідають праці Д. М. Бантиша-Каменського та М. А. Маркевича, які актуалізували питання, пов'язані з діяльністю українських гетьманів ХУІІІ ст. [3; 14]. Натомість, В. Б. Антонович докладно описав становище українського населення після 1709 р., звернув увагу на діяльність Малоросійської колегії [1, 143-149]. О. Я. Єфименко привернула увагу до взаємин українських керманичів з російською владою [10]. В «Ілюстрованій історії України» М. С. Грушевського проаналізована діяльність Малоросійської колегії на чолі зі С. Вельяміновим та низка інших питань політичного штибу [6, 381-382]. Загалом, історики ХІХ - початку ХХ ст. показали процес наступу на автономні права Гетьманщини російської імперської влади. У працях радянських істориків висвітлені окремі аспекти історії досліджуваного нами періоду. О. М. Апанович простежила процес втрати українськими збройними силами своїх автономних прав упродовж ХУІІІ ст. [2, 134-145]. Розлогі політичні портрети українських гетьманів, правління яких припадає на 1709-1764 рр., подаються в узагальнюючих працях істориків діаспори: Д. Дорошенка, Н. Полон- ської-Василенко, Б. Крупницький та ін. [9, 241-242; 19, 53-96]. У праці О. П. Оглоблина детально показано терор російського царя Петра І після вчинку І. Мазепи та початок форсованого наступу на автономні права України напередодні та під час гетьманування І. Скоропадського [16, 320-331]. За часів незалежно - сті України історію Гетьманщини впродовж 1708-1764 рр. дослідила низка вітчизняних істориків. Найбільший внесок зробили В. М. Горобець, О. К. Стру- кевич, яким належать монографічні дослідження. Статті В. П. Кононенка та О. І. Путра присвячені висвітленню діяльності окремих гетьманів. Узагальню - ючий огляд історії Гетьманщини ХУІІІ ст., зокрема її політичної сфери, міс - тить навчальна література. Історики акцентують увагу на процесі ліквідації автономних прав Гетьманщини впродовж 1708-1764 рр. [4; 5; 21].

Комплексний аналіз політичного становища Гетьманщини ХУЛІ ст. на основі мемуарних джерел російського походження, на жаль, не знайшов відображення в сучасній історичній науці. Отже, метою статті є аналіз мемуарних джерел російського походження в контексті особливостей політичного стано - вища Гетьманщини ХУЛІ ст. Для цього необхідно проаналізувати мемуарні джерела. У нашому дослідженні їх представлено автобіографіями, щоденниками та подорожніми записками.

Окреслимо декілька ключових проблем, що чітко простежуються в мему - арних джерелах російського походження. Однією з них є перехід українського гетьмана І. Мазепи на бік швецького короля Карла ХП. Низку відомостей знаходимо в записах князя Б. І. Куракіна. Він згадує про українського гетьмана І. Мазепу, якого, за його відомостями, «... многими письмами как от Его Вели - чества так и от министров, было подтверждено, и многожды чрез посланных знатных особ зван был к совокуплению войск с фельдмаршалом» [13, 313314]. Автор пише, що І. Мазепа не об'єднався проти шведів із російськими військами та зазначає, що український гетьман обгрунтовував такі свої дії станом здоров'я. Із записів Б. І. Куракіна довідуємося, що до цього часу в українського гетьмана І. Мазепи вже була впродовж двох років «корришпонденция» зі шведським королем [13, 314]. Він також зазначає про те, що шведи прийшли на терени України за закликами І. Мазепи. Князь повідомляє, що гетьман за цей прихід шведському королю «... обещал ему войск при себе малоро с - сийских поставить 30 000» [13, 315]. Про подальші дії на українських теренах з боку російських керманичів та про руйнування гетьманської резиденції зн - аходимо наступне: «.И то место все потом выжжено и разорено, но и впредь никакому поселидбищу быть тут заказано...» [13, 315].

І. А. Желябузький також наводить короткі відомості про те, як далі діяв український гетьман зі шведським королем: «.уехал к шведу с небольшим войском из Батурина, а в городе и в замке оставил сердюков» [11, 355]. Сердюки, згідно з записами І. А. Желябузького, «... заперлись и князь Александра Даниловича в город не пустили, и он посылал к ним многажды, чтоб город отперли, и они не послушали, и стали палить из пушек, и тот город взяли приступом, и вырубили, и выжгли» [11, 355]. При цьому він цілком впевнено констатує про те, кому належали міста, до яких увійшли шведи: «А швед с войском пришел тут в малороссийские государевы города» [11, 356].

А. К. Нартов зовсім не згадує українського гетьмана І. Мазепу. Натомість, він звеличує постать Петра І: «Петръ Великий на славной Полтавской баталии, предводительствуя войскомъ... совершенно разбилъ...» [15, 122]. Г. П. Чернишев пише про свою участь у війні зі шведським королем. Зокрема, й у Полтавській битві також: «... послан в Ахтырку с командированным солдатским полком, да новых солдат два полка, да казаков 1 000 человек, и был в блакваде от шведов по май месяц.» [23, 794]. Г. І. Добринін згадує про І. Мазепу: «Въ Батурине сказанный мною выше архимандритъ Карпинскій по - шелъ... Потомъ въ старинной земляной замокъ, къ церкви, построенной гет- маномъ Мазепою и разбитой Петромъ Великимъ по известному въ исторіи происшествію...» [8, 144-145].

Записи Б. І. Куракіна «Русско-шведская война. Записки.» є цінними для висвітлення подальшої політичної історії Гетьманщини. Адже, він пише про видані від міністрів російського царя універсали в українські міста про «зраду» І. Мазепи та про те, щоб люди збиралися в м. Глухів для обрання нового гетьмана [13, 315]. Б. І. Куракін також звертає пильну увагу на те, що найпершим приїхав у Глухів чернігівський полковник П. Полуботок, а потім інші. Однак, у той же час, він пише про те, що новим гетьманом було обрано старо - дубського полковника «... Ивана Скуропатцкаго» [13, 315]. Покарання щодо козацтва та козацьких ватажків були дуже криваві з боку російських кермани - чів. Князь О. Меншиков за наказом Його Величності відправив три полки піхоти до Києва. Також були створені суди на Дніпрі [13, 317]. Він пише, що князь О. Меншиков «. имел указ от светлейшего князя идти до Сечи, где резиденція всей старшины запорожских казаков. И пришед уже и апреле месяце последних чисел, штурмовал, и после штурму достал, и кошевого наказного и старшин многих в полон ваял, а других многих и порубили, а иных переказнили и перевешали, и на кол посажали тех бунтовщиков, и артиллерию не малую взяли.» [13, 317]. У низці мемуарних джерел містяться відо - мості про постої російських військ на теренах Гетьманщини. М. В. Данилов пише з цього приводу: «Брат мой большой, Егор, командирован был в 1736 году из Малороссии, где зимовала армия, в Москву.» [7, 309]. Я. П. Шахов- ський занотував: «.А притомъ желая, что бы мы прежде прочихъ могли придти въ Малороссію и на винтеръ-квартирахъ расположиться, насъ отпу- стилъ.» [24, 14].

Привабливим для мемуаристів виявився період безгетьмання, який настав після смерті Д. Апостола. Я. П. Шаховський наводить цікаві відомості, які без - посередньо стосуються політичної історії Гетьманщини. Він зазначає: «. по смерти Малороссійскаго Гетмана Данилы, по прозванію Апостола, поручена оному дяде моему надъ всею Малороссіею и надъ учрежденными въ той Судами главная команда, где и я при немъ несколько времени находился, и иміли случай познавать тамошнихъ дЪлъ обряды и поведенія [24, 4]. Я. П. Ша- ховський звертає увагу на реальну ситуацію в українських справах: «...дядя мой къ своей должности опять въ Малороссію по Ъхалъ, оставя мні пові рен- ность, чтобъ всі присылаемыя отъ него по діламь изъ Малороссіи, и по Сло - бодской Коммисіи къ Ея Императорскому Величеству и въ Кабинетъ пред - ставлены, также къ Герцогу Бирону, и къ прочимъ Господамъ Министрамъ, съ коими онъ корреспонденцію производилъ, письма отдавать, и о получаемыхъ по тЬмъ свеншхъ его увідомлять...» [24, 5]. Отже, українськими справами керували в той час не українці, а росіяни за допомогою впливових імперських можновладців.

Терени Гетьманщини у ХУІІІ ст. були ареною зіткнення особистісних протиріч між тогочасними російськими керманичами. Зокрема, графом Б. К. Мі- ніхом та О. І. Шаховським. Про це свідчить Я. П. Шаховський: «.не упус- калъ удобныхъ случаевъ, гд'Ьбъ можно было приціпясь ділать повреждения, (ибо онъ дядя мой не состоявъ подъ его командою, но главнымъ командиромъ въ Малороссіи будучи, многія въ защищеніяхъ оной несогласныя съ нимъ и спорныя переписки производилъ)...» [24, 6-7].

Відомостей про політичні кроки останнього гетьмана К. Розумовського впродовж 1750-1764 рр. не знаходимо. Його постать побіжно фігурує в «Дневнике происшествий» Г. О. Скопіна: «...Генералъ Николай Иванович Бахметевъ пргъхалъ въ Саратовъ... Пргъхалъ въ Саратовъ графъ Кирила Григорьевичь Разумовскій со всею своею фамиліею, которому встръча была; на дворъ (дома, гдъ онъ остановился) поставленъ былъ драгунъ эскадронъ и съ по литавры. Оной графъ Разумовскій выъхалъ изъ Саратова на воды.» [20, 19]. Із цих доволі коротеньких відомостей ключовою є дата їхнього написання - 1780 р. Минуло вже шістнадцять років після скасування гетьманства на українських теренах, а Г. О. Скопін пише про К. Розумовського, який був на теренах Саратова! Звідси випливає те, що він не був в опалі російських керманичів-можно - владців, а так само, як і російські дворяни, був прийнятий під час свого перебування в Саратові та ще й зі своєю родиною. Окрім того, в іншому мемуарному джерелі знаходимо згадки про сина останнього українського гетьмана. У «Журнале путешествия В. Н. Зиновъева по Германии, Италии, Франции и Англии» записано про діяльність А. К. Розумовського. Не зважаючи на те, що «завдяки» російській імператриці Катерині ІІ його батько припинив свої геть - манські повноваження, Андрій Кирилович потім був відомим російським по - літичним діячем, дипломатом. Підтвердження цьому знаходимо у В. Н. Зінов'єва. Повідомляючи про своє перебування в Італії, він пише, що там знайшов двох міністрів: Юсупова та Розумовського. Про Розумовського автор занотував, що застав його вдома з першого разу: «... довольно познакомились и, по возвращении моем сюда, я его еще здесь найду и думаю более его узнать» [12, 232]. Така зустріч не є дивною. Адже, син останнього українського гетьмана був посланником у Неаполі до 1783 р.

Пильної уваги заслуговує висвітлення діяльності Катерини ІІ щодо Гетьманщини. М. О. Фонвізін, пишучи про політичну діяльність російської імператриці, акцентує увагу на тому, що філантропічні настрої не змусили її звер - нути увагу на «.уврачевание одной из самых тяжких язв нашего обществен- наго состава.» [22, 59]. Малося на увазі кріпацтво. Автор повідомляє про населення «Малоросії»: «.Екатерина не только ничего не предприняла для освобождения крепостных, но указом 1783 года обратила все население Мало - россии, жившее по условиям на землях, принадлежавших тамошнему дворянству, в крепостное рабство» [22, 59].

Наступною проблемою є висвітлення місця української старшини, пред - ставників впливових козацьких родів, у нових реаліях урізання автономних прав Гетьманщини та їхня подальша діяльність. Зокрема, у «Записках о пребывании императрицы Екатерины второй въ Кювъ въ 1787 году.» містяться відомості про заохочення українських старшин: «. Всемистивъйшая Государыня Высочайше указать изволила изъ кабинета Ея Величества выдать 2 000 рублей въ наградженіе почтовымъ чинамъ, из Чернигова прибывшимъ, также и петербургскимъ» [18, 13]. Дізнаємося й про події, що відбулися під час перебування імператриці Катерини ІІ в Софійському соборі. По завершенні літургії перед нею було представлено протопопа Леванду [18, 15]. Далі - такі відомості: «. на котораго сама Государыня изволила возложить золотой крестъ, на красной лентъ, жалуя его тъмъ по примъру, какъ и духовникъ Ея величества такой эе имъетъ» [18, 15]. Вона також приймала у палаці губернського київського керманича - підпоручика гвардії Василія Капніста, «. воспринимать сына, и пожаловала младенцу табакерку въ 1 200 рублей» [18, 17]. Українськими теренами в цей час керували ставленики Катерини ІІ. Підтвердження цьому знаходимо в наступних записах. Зокрема, зазначено, що чернігівський губернатор - генерал-поручник і кавалер Андрій Степанович Милорадович був звільнений за іменним наказом на чотири місяці для лікування хвороби з виплатою йому пожалування, а в цей час на його посаді перебував статський радник віце-губернатор і кавалер Федір Іванович Новіков [18, 19].

Слід звернути увагу на те, що А. С. Милорадович був російським воєначальником і державним діячем, гералом-поручником, але походження мав українське - він народився в с. Позники Чорноуської сотні Лубенського полку Гетьманщини в родині представника козацької старшини сербського поход - ження. Натомість, Ф. І. Новіков мав російське коріння. Ці відомості є ще одним підтвердженням того, що після ліквідації Гетьманщини багато урядовців мали саме російське походження. Окрім того, міститься інформація про орга - нізовані Катериною ІІ певні «гостини» для людей. Ми розцінюємо їх не як акт доброї волі, а як представлення імператрицею свого «шанобливого» ставлення до місцевих. Зокрема зазначається: «... Передъ дворцомъ, на площади, поставлены былы чаны съ виномъ, медомъ и пивомъ, да повъшены около гульбищъ бълый хлъбъ и разныя рыбы, а на сдъланныхъ къ тому нарочно сто ликахъ, по - ложены были на всъхъ жареныя мяса, яблоки, сливы и прочіе състные припас ы для народа. а для недопущенія въ семъ случаъ одного другимъ обиды, поставлены были караулы» [18, 24]. Під час опрацювання «Записок о пребывании императрицы.» знаходимо відомості про пожалування для тодішніх можновладців і низку російських та українських прізвищ. На наш погляд, власники українських - люди, які опинилися в межах формування подвійної ідентичності. З одного боку, у 1762 р. вийшов «Маніфест про вольності дворянства». Представники української еліти хотіли урівняти свої права з російськими керманичами-дворянами та проводили активну роботу в архівах, шукаючи підтвердження свого впливово походження. Яскравим прикладом був В. Капніст, який отримував пожалування та чини від російських керманичів. Не слід забувати й про те, що саме він був представником дипломатичної місії до Західної Європи й належав до традиціоналістів. Автономістські ідеї були ще помітними й вони жевріли серед багатьох представників давніх українських старшинських родів. З іншого боку, вони служили російському царату, отримуючи вищезгадані пожалування та посади, а від ідей автономізму не відмовлялися. Така собі біполярність тогочасної ситуації! На теренах своєї рід - ної землі, яка була в лещатах російського панування, українська старшина пристосовувалася до тогочасних політичних реалій. Зокрема, щодо прізвищ, про які пише автор: « .Потомъ графъ Андрей Петровичъ Шуваловъ читалъ именные указы о пожалованныхъ въ чины и всъхъ изъявленныхъ милостяхъ. Въ этотъ же день отъ Императрицы пожалованы въ чины, изъ извъстныхъ особъ, графъ Илья Андреевичъ Безбородко генералъ -маюромъ, Григорій Григорье- вичъ Иваненко дъйствительнымъ статскимъ совътникамъ . Лаврентій Яковле - вичъ Селецкій. Василій Васильевичъ Кочубей.» [18, 25]. Українські прізвища також згадуються у повідомленнях про вручення подарунків: «. Подарки получили: Лаврентій Яковлевичъ Селецкій и Иванъ Григорьевичъ Туманскій, по большому брилліантовому персню. Гг. Катериничу и Гулевичу дано по брилліантовой табакеркъ. Гг. совътникамъ здъшняго правленія по персню брилліантовому. господамъ губернаторамъ, особливо кіевскому, тоже предводителямъ, почти всъмъ городничимъ и исправникамъ и прочимъ господамъ разныя веши. Роздано подарковъ разныхъ цънъ въ 52 тысячи рублей» [18, 25].

Отже, авторами російських мемуарних творів були представники російського дворянства, чиновники високого рангу. Вони яскраво демонструють панівні світоглядні орієнтири Російської імперії. У великому масиві мемуар - них джерел, авторами яких є представники російського походження, містяться відомості, які безпосередньо, а подекуди дотично, стосуються політичного життя Гетьманщини ХУІІІ ст. У мемуарах відомих представників російського дворянства - Б. І. Куракіна, І. А. Желябузького, А. К. Нартова, Г. П. Чернише- ва - особистість І. Мазепи та його вчинку характеризується як зрадницька щодо російського царя дія. Петра І під час Полтавської битви звеличено. Докладно описуються каральні заходи на українських землях. Це кардинально відрізняє - ться від концепції, яка панує в мемуарних джерелах українського походження. Особливістю мемуарних джерел російського походження є те, що в них не акцентується увага на політичних кроках українських гетьманів, відсутня й констатація негативного ставлення до них, окрім І. Мазепи. Їхня боротьба за автономні права Гетьманщини також замовчується. Довідуємося й про стано - вище козацької впливової старшини, яка отримувала численні подарунки та гроші від російського царату. Слід звернути пильну увагу на те, що ці пред - ставники давніх старшинських родів опинилися в ситуації подвійної ідентичності. У російських мемуарних джерелах їх не хвалять і не засуджують. Цією розвідкою проблема політичного становища Гетьманщини ХУІІІ ст. в мемуарних джерелах російського походження не вичерпується. Перспективи її подальшого вивчення полягають у залученні ширшого кола російських мемуарних джерел, автори яких висвітлювали ключові питання цієї проблеми, їхньому аналізі та співставленні різних точок зору.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

мемуарний гетьманщина політичний право

1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні / В. Б. Антонович. - К.: Дніпро, 1991. - 238 с.

2. Апанович О. М. Збройні сили України першої пол. XVIII ст. / О. М. Апа- нович. - К.: Наук. думка, 1969. - 222 с.

3. Горобець В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько -російські відно - сини другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. / В. М. Горобець. - К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - 70 с.

4. Горобець В. М. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра I / В. М. Горобець. - К.: !нстшут історії України НАН України, 1998. - 326 с.

5. Грушевський М. С. !люстрована історія України / М. С. Грушевський. - К.: Наук. думка, 1992. - 544 с.

6. Дорошенко Д. I. Нарис історії України: у 2-х Т. / Д. I. Дорошенко. - К.: Глобус, 1992. - Т. 2. - 349 с.

7. Єфименко О. Я. кторія України та її народу / О. Я. Єфименко. - К.: Мистецтво, 1992. - 340 с.

8. Оглоблин О. Гетьман І. Мазепа та його доба / О. Оглоблин. - Нью- Йорк-Київ-Париж-Торонто, 2001. - 467 с.

9. Пінчук Ю. А. До оцінки й громадської діяльності М. І. Костомарова / Ю. А. Пінчук // Український історичний журнал. - 1992. - N° 3. - С. 3-11.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2-х Т. / Н. Полонська-Василенко. - К.: Либідь, 1995. - Т. 1. - 672 с.

11. Струкевич О. К. Україна-Гетьманщина та російська імперія протягом 50-80-х рр. XVIII ст. (політико-адміністративний аспект проблеми) / О. К. Струкевич. - К.: Інститут історії України НАН України, 1996. - 100 с.

Размещено на Allbest.ru