Виробнича культура інженерно-технічних робітників: машинобудівники Донбасу у 1960-1970-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Виробнича культура інженерно-технічних робітників: машинобудівники Донбасу у 1960-1970-х рр.

Починаючи з ХХ ст., процес розвитку людства відзначається високим рівнем стандартизації усіх сфер буття як суспільства, так і окремого індивіда. Згідно з концепцією хвиль Е. Тоффлера, життя людини уніфікується та регламентується в основному в трьох площинах: праця, житло, дозвілля [23]. Тобто умовно, щоденні практики людини-трударя - це співвідношення нормованого робочого часу та часу, проведеного за межами фабрики або заводу. Вивчення конкретики виробничого повсякденна робітників та її реконструкція є актуальним питанням. До того ж, зміни в історіографічних підходах, нові моделі історичного пізнання дають змогу наново переосмислити та прочитати робіт - ничу історію.

Виробниче повсякдення інженерно-технічних кадрів машинобудування Донбасу у 60-70-ті рр. ХХ ст. не набуло достатнього висвітлення в історіографії. Радянська історіографія акцентувала увагу на домінуючому статусі робіт - ничого класу у виробничих процесах, що призводило до штучного приниження ролі та значення інженерної праці, формування стереотипних уявлень. Ви - вчення проблем виробничої культури інженерно -технічних працівників мало, головним чином, фрагментарний характер, увага зосереджувалася на діяльно - сті партійних організацій у цій сфері. Здобутки української історіографії в цьому питанні стосуються переважно 1920-1930-х рр., натомість, період «розвинутого соціалізму» вивчений недостатньо. Праці З. Г. Лихолобової, в яких на основі широкого джерельного матеріалу подана всебічна картина діяльності інженерно-технічних робітників у вугільній галузі Донбасу, на нашу думку, можуть бути застосовані під час вивчення аналогічних проблем у машинобудуванні [3]. Цікавим є дослідження А. В. Буждежана, який вивчав проблеми виробничої діяльності ІТП металургійної промисловості регіону [1].

У центрі уваги представленого дослідження є інженерно-технічні спеціалісти машинобудування Донбасу в 1960-1970-х рр., їхня виробнича культура. Вибір зазначеної тематики можна пояснити таким чином. По -перше, звертаючись до висновків О. Коляструк про те, що портрет робітництва не вичерпує - ться нав'язаною державою канонічною тріадою: «виробничий героїзм-партійна свідомість-профспілковий колективізм», можна стверджувати, що інженерно - технічна інтелігенція також була заручником цього ідеологічного конструкту й потребує звільнення від стереотипного сприйняття [21, 9]. По-друге, машинобудування - це промисловий сегмент, який характеризується складністю, різно - манітністю та унікальністю виробничих процесів і технологій, тому значення набуває проблема реконструкції антропологічного портрету тих, чиї професійні та особистісні якості є чинником ефективного розвитку галузі та їхніх виробничих практик. По-третє, цікавим є не тільки хронологічний відрізок 1960-1970-ті рр., коли, за влучним виразом дослідників В. Михайлина та Г. Беляєвої, «особистий професіоналізм, помножений на особистий ентузіазм, стають фірмовим знаком епохи», а і можливість простежити, чи був він (не)втілений на практиці [2].

Метою запропонованої статті є аналіз змін у виробничій культурі інженерно-технічних працівників машинобудування Донбасу, які відбувалися в 1960-1970-ті рр.

Джерельну базу дослідження становлять документи, що зберігаються в архівних фондах Міністерства економіки України 1921-1999 (Ф-337), Української республіканської ради професійних спілок (Укрпрофрада), м. Київ 19191990 (Ф. Р-2605) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КПУ), м. Київ (1918-1991) (Ф. 1) Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Старокраматорського машинобудівного заводу (Ф. Р-2673), Горлівського машинобудівного заводу (Ф. Р-3873), Ново краматорського машинобудівного заводу (Ф. Р-4804), Жданівського заводу важкого машинобудування (Ф. Р-5897) Державного архіву Донецької області.

На початку 1960-х рр. з особливою гостротою постала проблема укомплектованості машинобудівних підприємств регіону інженерно -технічними кадрами. Розширення виробничих потужностей і прискорення темпів техніч - ного прогресу потребували якнайшвидшого вирішення цього питання. Так, на Горлівському машзаводі проблема забезпечення в дипломованих фахівцях стояла вкрай гостро: в 1965 р. потреба в кадрах складала 60 осіб, натомість завод централізовано отримав лише 19 інженерів, у 1966 р. - 52 і 24, а в 1967 р. - 77 і 21 відповідно [10, 5]. Аналогічна ситуація склалась на багатьох машинобудівних підприємствах Донбасу. Але через брак кадрів з відповідним освітньо - кваліфікаційним рівнем на підприємствах ці посади часто обіймали практики - особи, які не отримали відповідної освіти, проте мали певний досвід роботи у цій сфері. При цьому чисельність практиків була значною, хоча треба зазначити, що їхня кількість у машинобудуванні була нижчою, порівняно з вугільною та металургійною галузями. У січні 1963 р. на Новокраматорському машинобудівному заводі (НКМЗ) при загальній кількості працівників 29 571 нараховувалося тільки 5 475 робітників інженерно -технічної служби, з яких 1 199 становили практики, а з них лише 453 особи на той час підвищували кваліфікацію [12, 19]. Така ж ситуація спостерігалась і на менших підприємствах. Так, на Жданівському заводі тяжкого машинобудування (нині - «Азов- маш»), який був створений у 1958 р., в січні 1960 р. працював 831 інженер, 1 320 техніків і 572 практики (21 %) [14, 1]. На Горлівському машинобудівному заводі в 1966 р. кількість ІТП становила: 281 інженер, 706 техніків і 570 практиків, з яких тільки 7 підвищували кваліфікацію, 223 мали загальну середню освіту, 329 - неповну середню освіту, а 11 - початкову [9, 1]. Практики обіймали, головним чином, посади середньої ланки - начальників змін і дільниць, майстрів основних виробничих і допоміжних цехів. Проте окремі практики обіймали й більш високі посади. Так, у 1963 р. на НКМЗ практиками були 85 інженерів і 96 інженерів-конструкторів, а в 1965 р. - 111 та 100 відповідно [12, 19; 13, 1].

Розширення напрямів підготовки інженерно -технічних кадрів як через спеціальні навчальні заклади, так і через мережу спеціалізованих курсів і заводських шкіл мало своїм наслідком неухильне зростання чисельності праців - ників з вищою і середньою спеціальною освітою на підприємствах машино - будування. На виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 04.11.1960 р. № 1806 було заплановано в 1961 р. підготувати 20 875 тис. інженерів і 19 705 техніків, а в 1962 р. - 26 475 інженерів і 24 710 техніків [25, 1]. Уже наприкінці 1960-х - на поч. 1970-х рр. відбувається значне покращення якісного складу інженерно-технічного потенціалу регіону. Так, за період 1968-1976 рр. чисельність робітників з вищою освітою в машинобудуванні збільшилась в апараті управління в середньому на 52 %, в лінійному персоналі - на 77 %, в той же час кількість практиків зменшилась в апараті управління в 2,4 раза, в лінійному персоналі - в 3,5 раза, а на деяких ділянках управління практики були повністю замінені [22, 161]. Крім того, практики, які закінчували навчання, переходили до розряду дипломованих спеціалістів. Треба зазначити, що ці процеси не були проявом якихось особливих регіональних умов, навпаки, во - ни виступали складовою тенденцій, притаманних розвитку всієї промисловості республіки.

виробничий машинобудування інженерний

Таблиця 1 Чисельність інженерно-технічних спеціалістів, які працювали на робітничих місцях на Жданівському заводі тяжкого машинобудування в 1961-1970 рр. [15, 3; 16, 4-5; 17, 10; 18, 4]

1960-1970-ті рр. також стали періодом справжнього «буму» технічних нововведень, винаходів і раціоналізаторських ініціатив машинобудівників, ко - ли розширилися можливості проведення інженерами і техніками плідного творчого пошуку, використання ними своїх знань та професійних здібностей. Звіти підприємств у цей час рясніють цифрами про велику кількість винаходів і пропозицій, які були впроваджені у виробництво і запатентовані, їхній еко - номічний ефект і присвоєння цій продукції знаку якості. Проте у питаннях виробничої діяльності ІТР залишалось безліч проблем. Паралельно із насиченням підприємств машинобудування дипломованими фахівцями відбувалося збільшення кількості інженерно -технічних працівників, що працювали на робітничих місцях. Дані Табл. 1 добре ілюструють стан, який був типовим для багатьох заводів регіону.

Серед основних причин такої ситуації, яка фігурувала і в офіційних заводських звітах, називається диспропорція між заробітною платнею дипломованого фахівця та робітника з різницею в 1,5-2 руб. та рівнем виробничої відповідальності [15, 3]. Непоодинокими були випадки, коли людина в першу зміну працювала як ІТП, а в другу ставала за робітничий станок [19]. У 1971 р. на Жданівському заводі на робітничих місцях працювало 1 074 техніки, з яких 512 працювали на цих посадах вже понад три роки [19, 6].

Безперечно, суттєве покращення якісного складу інженерно -технічних працівників машинобудівництва Донбасу мало сприятливі наслідки для галузі регіону. Однак робота багатьох інженерів і техніків на робітничих місцях призводила до падіння статусу інженерно-технічної праці в цілому. Відсутність достатніх можливостей для адекватної і повної самореалізації ставала однією з причин високої плинності дипломованих фахівців. Так, статистичні дані звітів Старокраматорського машинобудівного заводу промовисто свідчать про цю серйозну проблему (Табл. 2).

Таблиця 2 Плинність інженерно-технічних спеціалістів на Старокраматорському машинобудівному заводі в 1966-1970 рр.

[5, 10; 6, 2; 7, 1-2]

Аналіз причин плинності кадрів на заводі також вказував на те, що знач - на частина спеціалістів звільнювалась через недостатній рівень зарплатні, брак житла і погані житлово-побутові умови та незадовільні умови праці. У звіті зазначалося: «...большая текучесть кадров объясняется низкой зарплатой. Каждое заявление на увольнение рассматривалось на профкоме, после некоторые оставались работать на заводе. Также большой процент увольняется из-за отсутствия жилплощади: если до 1964 г. завод получал около 3 000 м², то с 1964 г. завод получал по 1 000 м² в год, тогда как в списках в очереди на получение жилья состоит 993 человека» [5, 5]. З аналогічними проблемами стикались і інші підприємства. В 1964 р. адміністрація Жданівського машзаводу звернулась до Держплану з проханням про включення в план будівництва для заводу житлової площі в 25 тис. м² і двох гуртожитків, тому що «на заводі склались виключно тяжкі житлові умови, в черзі на житло перебувало 2 710 сімей, молодих спеціалістів - 98 сімей, молодих робітників - 950 чол., а на розселення - 1 752 чол.» [29, 52-53]. Ситуація не змінилась і в наступні роки, проблема з плинністю фахового потенціалу машинобудівництва Донбасу залишилась невирішеною.

Ефективність роботи інженерно -технічного корпусу також залежить від можливості приймати самостійні рішення, виявляти ініціативу, працювати на перспективу. Надмірна централізація управління значно утруднювала, а іноді й взагалі робила неможливим такий порядок дій. Так, аналізуючи труднощі розвитку промисловості, у своєму виступі голова Ради Міністрів УРСР

О.П. Ляшко, що відбувся 12 квітня 1973 р., відверто вимагав ще більшого посилення нагляду за підприємствами з боку республіканських міністерств і відомств [27, 41-42].

Не сприяв активізації виробничої діяльності ІТП і постійний адміністративний тиск на них, винесення чисельних доган, адміністративних стягнень. На Горлівському машзаводі, наприклад, у 1974 р. було зафіксовано 104 випад - ки депреміювання і 22 дисциплінарні стягнення спеціалістів, а в 1975 р. - 74 та 41 відповідно. Також на підприємстві тільки працівникам відділу техніч- ного контролю (ВТК) було виписано в 1974 р. 405 попереджень, а в 1975 р. - 785 [11, 7-8]. Застосування подібних методів не створювало умов для стабільності у роботі і не завжди приносило очікуваний позитивного ефект.

Можливість здійснювати повноцінну діяльність утруднювало те, що інженерно-технічні працівники змушені були витрачати свій робочий час на проведення і відвідування численних партійних засідань, виконання різних громадських доручень. У звітах заводських парткомів досить часто зустрічає - мо нарікання на відсутність інженерно -технічних працівників на партійних засіданнях: «головний металург заводу (йдеться про НКМЗ) тов. Фіксен відірвався від парторганізації. З 24 проведених засідань партбюро був присутній тільки на 6. А з 13 проведених партійних зібрань був присутній тільки на 6, в т. ч. був відсутній на 4-х останніх», хоча, зрозуміло, що в цей час інженер чи технік знаходився на робочому місці та вирішував саме виробничі питання [28, 91]. А головний енергетик Донецького машинобудівного заводу, який 12 жовтня 1970 р. чергував на заводі, повинен був у той вечір також очолити рейд народних дружинників у робітничому селищі, тобто одночасно перебувати і на заводі, і на рейді [4, 4].

Непоодинокими були випадки втручання в особисте життя. Так, інженер бюро гірничо-металургійного обладнання СКМЗ І. Савченко в лютому 1962 р. одружився, але в квітні вирішив розірвати шлюб через те, що дружина приховала факт наявності у неї захворювання на туберкульоз. Актив бюро перевірив факти у лікарів і вказав І. Савченку на помилковість його дій. Але той не зважав на рішення колективу стосовно його долі, тому були опубліковані викриваючі статті у заводській та місцевій газетах і скликані загальні збори з метою публічного засудження. Інженер, «восприняв живое участие коллектива, как личную обиду», звільнився [26, 23-24]

Через ці негативні чинники в другій половині 1970-х рр. значна частина спеціалістів, які звільнялись, вказувала як причину незадоволення професією. На Старокраматорському машзаводі в 1976 р. було зафіксовано 32 такі випад - ки, а в 1977 р. - вже 101 [8, 1].

У чому ж була причина цього незадоволення і чи достатньо було тільки трудового ентузіазму мас, до підвищення якого апелюювала влада, для поліпшення ситуації? Можливо, пояснити стан речей, що склався, дозволяє думка про те, що трудова етика в питанні ставлення до праці в 1960-1970-ті рр. зазнає кардинальних змін. Як зауважує В. С. Тяжельнікова: «Загальний контекст радянської повсякденності тих років, коли люди отримували першу квартиру, обзаводилися предметами побуту, були зосереджені на особистих, сімейних інтересах, входив в протиріччя із закликами до «комуністичної праці». У гас - лах перетворити «працю на найпершу життєву потребу» люди вбачали чер - гову спробу держави вирішити свої проблеми за їх рахунок» [24]. Дозволимо припустити, що революція споживання все ж таки приймала професіоналізм як такий, але протестувала проти ентузіазму, як уже «незрозумілого» та непотрібного або змінювала його змістовне наповнення. Радянські люди працювали, «навчившись бути і героями, що жили всередині радянських текстів, і авторами, що мали можливість переробляти та використовувати їх на свій погляд» [30]. Стівен Коткін бачив завод у 1930-ті рр. «палацом праці», який повністю володів і розпоряджався життям робітника, але в «пізньорадянський» період ця система взаємовідносин змінюється. Так, місце роботи залишається ще сакральним, бо зайнятість в СРСР була обов'язковою та гарантованою, але спеціаліст вже не боїться змінюватись і змінювати місце роботи, бо ідеологія споживання диктує інші успішності, успішності матеріального. Маючи за плечима інтелектуальний і професійний капітал, інженер шукає кращих вигод і знаходить (наприклад, тільки в Краматорську на той час функціонувало 11 підприємств важкої промисловості, які постійно потребували кваліфікованих кадрів). До того ж, система державних соціальних благ була гарантована усім працівникам, незалежно від трудового внеску та кваліфікацій, які (не)давали надпланові показники, що неминуче призводило до зростання загальної професійної байдужості, поширення інертності та безвідповідальності. Втім, ця обставина не заперечувала наявності особистого ентузіазму. Але це вже були стратегії та практики повсякденного життя на заводі, через які робітники конструювали свої власні смисли виробничої культури.

Таким чином, у 1960-1970-ті рр. виробнича культура інженерно -технічних працівників машинобудування Донбасу відбувалась у досить суперечливих умовах. Спостерігаються позитивні зрушення в бік професійного зростання, що, безумовно, поліпшило стан організаційно -технічного керівництва галуззю. Одночасно в умовах панування командно-адміністративної системи здійснюється поступова девальвація статусу інженерної праці, спостерігаються негативні зміни у виробничій культурі інженерів і техніків, зокрема у ставленні до праці, зростанні незадоволеності професією.

Результати дослідження дозволяють говорити про перспективу подальшого опрацювання зазначеної проблеми, наприклад, через вивчення статусних характеристик інженерно-технічних працівників крізь призму та впливовість буденного виробничого символізму як невід'ємної складової нормального повсякденного життя.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Буждежан А. В. Чорна металургія Донбасу у 50-80-і рр. ХХ ст.: авто- реф. дис. ... канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / А. В. Буждежан. - Донецьк, 2008. - 19 с.

2. Вугільний Донбас у другій половині XX століття / за ред. З. Г. Лихо- лобової. - Донецьк: ДонНУ, 2001. - 339 с.

3. В поселке вечером. // Социалистический Донбасс. - 1970. - 14 октября.

4. Державний архів Донецької області (ДАДО). - Ф. Р-2673. - Оп. 2. - Спр. 944.

5. ДАДО. - Ф. Р-2673. - Оп. 2. - Спр. 1051.

6. ДАДО. - Ф. Р-2673. - Оп. 2. - Спр. 1195.

7. ДАДО. - Ф. Р-2673. - Оп. 2. - Спр. 1773.

8. ДАДО. - Ф. Р-3873. - Оп. 1. - Спр. 505.

9. ДАДО. - Ф. Р-3873. - Оп. 1. - Спр. 544.

10. ДАДО. - Ф. Р-3873. - Оп. 1. - Спр. 862.

11. ДАДО. - Ф. Р-4804. - Оп. 1. - Спр. 809.

12. ДАДО. - Ф. Р-4804. - Оп. 1. - Спр. 1612.

13. ДАДО. - Ф. Р-5897. - Оп. 1. - Спр. 74.

14. ДАДО. - Ф. Р-5897. - Оп. 1. - Спр. 113.

15. ДАДО. - Ф. Р-5897. - Оп. 1. - Спр. 214.

16. ДАДО. - Ф. Р-5897. - Оп. 1. - Спр. 327.

17. ДАДО. - Ф. Р-5897. - Оп. 1. - Спр. 810.

18. ДАДО. - Ф. Р-5897. - Оп. 1. - Спр. 1008.

19. Інтерв'ю з Людмилою Олександрівною С., м. Красноармійськ, Донецька область. Запис: 09.07.2015 р.

Размещено на Allbest.ru