Заснування менонітського села Григорівна як приклад взаємозв’язку українського та німецького етносів (кінець ХІХ-20-ті роки ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Заснування менонітського села Григорівна як приклад взаємозв'язку українського та німецького етносів (кінець ХІХ-20-ті роки ХХ ст.)

Інна Швайка (Харків)

На сьогоднішній день в Україні науковцями активно вивчається історія різних етнічних груп, які проживали чи проживають на території країни. Більшість цих груп мають різні за походженням культурні етнічні корені, які об'єднує те, що протягом століть вони перебували у відриві від основного масиву свого етносу, в умовах українського середовища й активно взаємодіяли з населенням. Німецькі колоністи, переселяючись на територію України, вже мали власний сформований культурний масив, який, звичайно, впливав на всі рівні його життя.

Дослідження окремих німецьких поселень на Україні почалися ще у ХІХ ст. Спочатку А. Клаус у роботі «Наші колонії: досвід та матеріали по історії і статистиці іноземних колоній» використовував не лише комплексний підхід, а й виділяв окремі німецькі колонії. Д. Багалій у праці «Колонізація Новоросійського краю і перші кроки на шляху культури» умістив відомості про окремі німецькі поселення. Публіцист А.П. Липранді (псевдонім А. Волинець) багато робіт присвятив національним меншинам на території Російської імперії, зокрема, німецьким колоністам на Ізюмщині та історії переселення колоністів до Харківської губернії. Однак ці роботи носили яскраво виражений антинімецький характер. Окремо слід виділити дослідження С. І. Бобильової, присвячені окремим німецьким поселенням на Україні. Варто відзначити роботи Н. Венгер, окремі з яких стосуються історії менонітських поселень. У роботах О. Дингеса розкриваються питання німецьких поселень Донбасу. Проте специфікою цих праць є дослідження історії окремих німецьких поселень на Україні в ракурсі макроісторії. Дослідження історії села Григорівка у своїй більшості ґрунтується на джерелах, адже процес заснування поселення раніше не вивчався, а матеріали науковців використовувалися для створення загальної картини та відтворення подій, які були спільними та характерними для всіх поселень.

Головними джерелами, що використовувалися при дослідженні, були спогади колоністів, колишніх жителів села, матеріали Барвінківського краєзнавчого музею, матеріали Державного архіву Харківської області (зокрема фонду № 304, який майже повністю складається із документів та матеріалів, присвячених колоністам на Харківщині), нормативно-правові акти Російської імперії щодо німецьких переселенців, матеріали періодики, зокрема газети «Южний Край».

Німецькі колоністи, які оселилися на Харківщині на початку ХІХ ст., прийшли туди з Катеринославської губернії, де більшість мали власну землю і довгостроково орендували її. Будівництво Катеринославської дороги, потік іноземних капіталів для розробки родовищ корисних копалин у цій губернії, призвело до здорожчання землі вдвічі. Німці - практичні люди, тому вони, скориставшися цим, продали свої землі, не упустивши можливості прибутку. Але купівля земель на Харківщині, зокрема, на Ізюмщині, супроводжувалась цілим рядом негативних умов: неврожаями, падінням ціни на хліб та інші товари. Важливим стало те, що на новому місці потрібно було придбати і новий інвентар, що також передбачало великі затрати. В Ізюмському повіті колоністи платили від 18 до 87 рублів за десятину землі [2, с. 3].

Німецьке село Григорівка розташовувалась у 130 кілометрах на південний схід від Харкова на шляху залізничного сполучення Лозова-Ростов. Західніше сусідньою залізничною станцією була Гаврилівка, а східніше - Барвінкове. Поселення Григорівка - одне з наймолодших менонітських поселень в Україні, яке було засноване двома групами колоністів, вихідців із основних німецьких колоній [3, арк. 15].

Перша група колоністів, найбільша, складалася із 25 родин із селища Ф'юрстленд. Згодом друга група колоністів - 9 менонітських родин - приїхала з Неплюївської колонії. Пізніше ще дві родини прибули із поселення Ней-Хортиця і по одній із Розенталь, Ней-Розенгарт, Остервік та Хортиця [8, с. 10].

Таблиці побудовані за джерелом [6].

Німецькі колоністи, які оселялися на території України наприкінці XVIII ст. земельні наділи отримували від держави. З часом колонії розросталися, а землі, наданої державою, почало бракувати. Політика царського уряду після правління Катерини ІІ почала поступово позбавляти колоністів пільг та привілеїв задля того, щоб зрівняти їх у правах з місцевим населенням. Це призводило до того, що вони змушені були купувати землю, придатну для сільського господарства, за власні кошти поза межами основних колоній [1, с. 145]. Територія, на якій заснували село Григорівка, була викуплена у генерала Григорія Щербакова - російського дворянина, за ціною 87 рублів за десятину [4, арк. 21]. Абрам Крогер та Герхард Редекоп уклали договір куплі-продажу у 1888 р., але перші переселенці з'явилися тут лише навесні 1889 р. Кошти на землю були надані банком у довгостроковий кредит, який був узятий у Херсоні через те, що там були менші відсотки. У 1908 р. з метою меншої оплати кредит знову був переведений до Полтавського земельного банку. Після більшовицької революції 1917 р. і націоналізації всієї землі борг за цю землю так і не був повністю виплачений [7, с. 5].

Загальна площа придбаної території становила 2906 десятин. Вона мала вигідне географічне й економічне положення, адже через неї проходило залізничне сполучення, яке розкололо село на дві частини: одна - менша, знаходилася на півночі і мала розмір у 240 десятин землі; друга - більша розміром у 2666 десятин. Вона була розділена на сорок одну майбутню садибу, кожна з яких складалася приблизно з сімдесяти десятин. Всі двори мали приблизно однакову ширину - 210 футів, і довжину - 560 футів. Село складалося з двох вулиць, які перетиналися навхрест, таким чином створюючи, свого роду, площу в центрі довжиною і шириною по 210 футів. Отже, в загальному, село мало площу 4410 футів [7, с. 8].

Спочатку поселення планувалося побудувати у центрі викупленої землі. Оскільки то була долина, то припустили, що на цій місцині буде хороша вода, яка необхідна кожному двору. Проте через незгоду Ісаака Лоепке та Вільяма Бахлера цей план було скасовано і село побудували, навпаки, на підвищенні [3, арк. 40].

Поселення складалося з двох вулиць, які розташовувались із заходу на схід і мали ширину в 140 футів. Вони пересікалися між собою, поділивши село на 4 частини: в південно-східній - було десять дворів, які доходили до школи, що була одинадцятою будівлею у цій частині; у північній - одинадцять дворів; на заході - дванадцять; у південній - вісім. Таким чином, все село налічувало сорок два двори [9, с. 21].

При складанні плану забудівлі села була використана єдина модель для всіх мешканців, яка полягала у тому, що двори жителів мали однакове планування. Це було закріплено у Російській імперії на документальному рівні [5, с. 87]. У східній частині двору знаходилися хлів та інші господарські будівлі. Західна частина двору мала загін для великої рогатої худоби, тут же знаходився колодязь, який мав глибину не більше 20 футів [7, с. 12].

Перед житловим будинком розташовувався фруктовий сад, що доходив до вулиці. Перший ряд дерев - дикі груші, які були улюбленими деревами менонітів. Проте біля деяких присадибних ділянок замість диких груш росли білі акації. Город, навпаки, знаходився позаду двору. Із подвір'я двері вели до холодного коридору, а звідти - на кухню. Зліва містилися дві кімнати: вітальня і спальня, де висіли на стінах ікони, портрети відомих німецьких діячів і, обов'язково, дзеркало [8, с. 50].

Під будинком копали велике підвальне приміщення, до якого можна було потрапити з коридору. Ще більшим було горище, яке використовували для зберігання зерна [9, с. 43]. Відмінною особливістю інтер'єру менонітського будинку були дерев'яні меблі. Із предметів домашнього вжитку майже у кожній родині була підставка для випікання хліба, пристрій для прополювання газонів - «швабер» або «струга», яких інші етноси краю не знали [5, с. 223].

До того часу, коли були побудовані будинки для мешканців села, багатьом родинам доводилося знаходити притулок у сусідніх селах, наприклад, Ялканці, або, навіть, жити у хлівах [7, с. 18]. Перші житла у селі були із глиняної цегли, комори і сараї - із дерева. Будівельні матеріали, які виготовляли колоністи, часто купували жителі із сусідніх поселень. Німецькі колоністи-будівельники вважалися хорошими майстрами і їхня робота коштувала дорого. Дахи будинків та господарських споруд вкривалися соломою. На межі ХІХ-ХХ ст. окремі помешкання вже були перебудовані з використанням обпаленої цегли та вкриті дранкою. Лише три будинки і школа на селі мали дах із залізних листів.

Школа в селі Григорівка була заснована у 1890 р., проте навчання протягом зими 1890-1891 рр. проходило у сусідньому із школою будинку Арона Фрозона. Перший вчитель - Дітріх Тіссен [4, арк. 101]. У восьмирічних початкових школах вчилися хлопчики і дівчатка у віці 7-14 років, як правило, до конформації. Офіційно навчальний рік тривав з 1 вересня до 1 (або до 15) травня, але фактично він скорочувався, тому що діти допомагали батькам у сільськогосподарських роботах [4, арк. 109].

До весни 1905 р. школа складалася з однієї класної кімнати, де викладав один учитель, а будинок, де він мешкав, був прибудований до східної частини шкільного приміщення. Коли завершили будівництво житлового приміщення для другого вчителя, відбулося відкриття ще однієї класної кімнати, у якій почав викладати Джохан Фанк. На початку ХХ ст. школу знову добудували - класну кімнату та будинок ще для одного викладача. Саме після цього почалося навчання в перших двох класах середньої ланки. У 1906 р. на посаду вчителя було запрошено третього фахівця для започаткування навчання у старшій ланці (для хлопчиків). Для того, щоб дати дівчаткам можливість поглибленого навчання, школу знову було розбудовано і запрошено на роботу вчителя- жінку [7, с. 87].

Школа у селі використовувалась також у якості релігійної споруди. Тут проводилися церковні служіння, діти проходили конформацію, а молоді люди вінчалися. Така практика була характерною для багатьох німецьких шкіл, адже менонітами школа розглядалася, як один із основних факторів виховання майбутніх протестантів [7, с. 91].

Таким чином, менонітами було створене типове для того часу поселення. За досить короткий час їм вдалося без допомоги з боку держави заснувати та розбудувати село. Цей факт свідчить про досить високий рівень самоорганізації менонітів. Григорівка є лише одним із багатьох німецьких поселень, але вивчення його історії дає можливість детально ознайомитись з особливостями будівництва та забудови поселень, вивчити історію колонізації з іншого боку, використовуючи мікродослідження на прикладі одного поселення. Подальше вивчення історії окремих менонітських поселень є перспективним і актуальним напрямом для кращого розуміння економічних, соціальних та культурних процесів, які відбувалися у колоніях.

Джерела та література

колоніст заснування село григорівка

1. Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края й первые шаги его по пуги культуры. Исторический этюд. Киев, 1889. 457 с.

2. Волынец А. Немецкое завоевание на юго-западе Росии // Харьков и губерния на страницах газеты «Южный край» (1880-1918). Харьков, 26 февраля. 1891. C. 3.

3. ДАХО (Державний архів Харківської області). Ф. 238. Оп. 2. Спр. 797. 79 арк.

4. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 3066. 197 арк.

5. Клаус А. Наши колонии: опыт и материалы по истории и статистике иностранных колоний России. СПб.: Тип. В. Нусвальта, 1869. 455 с.

6. Матеріали Барвінківського краєзнавчого музею: картографічні та фотоджерела.

7. T. Friesen, E. Dyck (Peters), G. Bergen. Memories of Grigorievka. CMBC Publications. Winnipeg, Manitoba. 1998. 295 s.

8. Memories of Gerhard P. Froese. Edition by B. Toews, 2000. 100 s.

9. Peter G. Epp. Agatchen. A Russian Mennonite Mother's Story. Winnipeg, Manitoba. Canada: Hyperion Press Limited. 100 s.

Размещено на Allbest.ru