Наростання загрози війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

на тему

«Наростання загрози війни»

з предмету: «Всесвітня історія»

Одеса 2017

Вступ

За два десятиліття після першої світової війни у світі, особливо в Європі, накопичилися гострі економічні, соціально-політичні і національні проблеми.

Як і у XIX ст., однією з головних геополітичних проблем Європи було об'єктивне прагнення значної частини німців, історично проживали крім Німеччини: в Австрії, Чехословаччині, Франції, об'єднатися в єдиній національній державі. До того ж Німеччина, що пережила після поразки в першій світовій війні, на думку багатьох німецьких політиків, національне приниження, прагнула повернути втрачені позиції світової держави. Таким чином, створилися особливо сприятливі умови для нової хвилі зростання німецького експансіонізму.

Зберігалося і суперництво інших держав, їх прагнення до переділу сфер впливу в світі. Світові економічні кризи 20-30-х рр. прискорили наростання військово-політичного протистояння у світі. Розуміючи це, багато політичні та державні діячі в Європі, Америці та Азії щиро прагнули запобігти або хоча б відстрочити війну. В 30-е роки йшли переговори про створення системи колективної безпеки, укладалися угоди про взаємну допомогу, про ненапад. І в той же час знову у світі поступово, але неухильно складалися два протилежних блоку держав. Ядро одного з них становили Німеччина, Італія і Японія, відверто прагнули до вирішення своїх внутрішніх економічних, соціальних, політичних і національних проблем шляхом територіальних захоплень і грабунку інших країн. Другий блок, основу якого складали Англія, Франція і США, підтримувані великими і малими країнами, дотримувалися політики стримування.

1. Світова економічна криза

Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня першої світової війни, у 30-х рр. лише незначна кількість держав прагнула до війни. Така ситуація робила реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього співтовариства.

Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати зусилля для її подолання США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту", вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який сприяв би експортові англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні й валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.

У 1933 р. в Лондоні було скликано світову економічну конференцію. На ній обговорювалися проблеми стабілізації валют і пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилася безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. Відтак зросло економічне суперництво і зменшилася можливість чинити опір перед загрозою війни.

агресор німеччина війна криза

2. Зростання агресивності Японії

Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на Далекому Сході та знищення могутності США у Тихому океані. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії - важливу в стратегічному та економічному аспектах північно-східну частину Китаю. Напад на Маньчжурію стався після влаштованого японцями провокаційного вибуху на залізниці неподалік Мукдена.

Протягом кількох місяців було окуповано всю територію Маньчжурії, хоча чисельність японської армії становила 14 тис. вояків, тоді як китайської 100 тис. Китай обмежився поданням скарги до Ліги Націй.

На загарбаній території Північно-Східного Китаю японці у 1932 р. створили маріонеткову державу Маньчжоу-го, призначивши її правителем останнього китайського імператора Пу І. Виправдовуючи агресію, Японія заявляла про загрозу проникнення СРСР у цей регіон і як приклад наводила китайсько-радянський конфлікт 1929 р.

Під гаслом протистояння посиленню впливу Радянського Союзу в Китаї Японія у 1937 р. поширила інтервенцію на Центральний Китай. Приводом до поновлення воєнних дій Японії в Китаї став збройний інцидент біля Пекіна, що стався у липні 1937 р. Тоді японські солдати, які проводили навчання, потрапили під обстріл китайської артилерії. Чан Кайші відхилив японські вимоги визнати провину Китаю та покарати винуватців і закликав народ до боротьби. Долаючи опір китайців, японські війська до кінця 1938 р. окупували значну частину країни.

Однак остаточної перемоги їм досягти не вдалося; опір партизанським діям китайців потребував збільшення чисельності японських військ. Китайська армія, попри півторамільйонні жертви Китаю, не була знищена. З-поміж великих країн лише СРСР, який наприкінці серпня 1937 р. підписав договір про ненапад з Китаєм, надав Китаю значну допомогу військовими фахівцями, насамперед льотчиками, та озброєнням. Як наслідок - у 1939 р. японці припинили наступ й висловили готовність до встановлення двосторонніх відносин шляхом переговорів.

3. Напад Італії на Ефіопію

Агресивні дії Японії, що не були засуджені великими державами, розв'язали руки для агресії Італії. Вона вважала себе обділеною після першої світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких входили й наміри завоювання Ефіопії.

3-го жовтня 1935 р. 500-тисячна італійська армія, озброєна авіацією і танками, вдерлася на територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила впертий опір. Але сили були нерівними. Рада Ліги Націй Імператор Ефіопи Хайле Селассіє оголосила Італію агресором і зобов'язала всіх членів Ліги застосувати до неї економічні санкції. Ці заходи виявилися малоефективними. США і Великобританія оголосили нейтралітет і відмовилися постачати Ефіопії сучасну військову техніку. Так жертву та агресора поставили на один щабель.

У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії. Її було об'єднано з Еритреєю та Італійським Сомалі в Італійську Східну Африку. Ефіопський народ розгорнув партизанську боротьбу проти агресорів, яка завершилася визволенням країни з допомогою англійців у 1941 р.

4. Підготовка Німеччини до війни

Зі встановленням у Німеччині нацистського режиму Європа також втратила спокій. Усі попередні заяви і дії А. Гітлера свідчили, що він лише вичікує на слушну нагоду, щоб розпочати глобальну війну. Його план з підготовки до війни передбачав низку заходів: пропагандистську кампанію серед співвітчизників, дипломатичну підготовку, переозброєння війська

Відродження військового потенціалу Німеччини розпочалося ще в 20-х рр. За Версальським договором їй заборонено було це робити, отож після укладення між СРСР та Німеччиною в 1926 р. договору про ненапад і нейтралітет. Підготовка німецьких військових фахівців здійснювалася в ряді російських міст. Там було створено радянсько-німецькі бази й тренувальні табори: авіаційну базу в м. Липецьку, танкову - під м. Казанню на Камі, станцію з випробування бойових отруйних речовин у м. Саратові. Відповідно радянські військовики й фахівці проходили навчання в Німеччині.

Проте вже з літа 1933 р. німецька сторона стала згортати військові програми з СРСР, пояснюючи це браком коштів, і невдовзі німецькі тренувальні табори на території СРСР були ліквідовані. А. Гітлер дедалі більше опирався на внутрішні резерви та співробітництво з потужними німецькими й західноєвропейськими та американськими фірмами з виробництва зброї. Об'єднана в галузеві й територіальні групи, переведена на військовий лад німецька економіка виробляла сотні, а потім і тисячі танків, літаків, підводних і надводних суден. Нові підприємства, оснащені за останнім словом інженерної думки, на 1938 р. забезпечили країні першість у західному світі з виробництва металу та інших стратегічних матеріалів.

Темпи переозброєння вермахту були вражаючими й не могли не свідчити про військові приготування націонал-соціалістів. Упродовж 1933 - 1939 рр. бюджетні видатки на військові потреби зросли в 10 разів.

В липні 1935 року між Англією та Німеччиною підписано договір, згідно котрому Німеччина отримала право збільшити свій флот в п'ять разів, а також приступити до створення підводного флоту.

7 березня 1936 р. Німеччина запропонувала Англії, Франції, Бельгії та Голландії укласти терміном на 25 років мирний договір і провести демілітаризацію обох сторін райнського кордону. Та вже через дві години після цього А. Гітлер оприлюднив у райхстазі свій намір повернути Райнську зону Німеччині.

Ліга Націй розглянула порушення Німеччиною міжнародних договорів лише наприкінці місяця і застерегла А. Гітлера від збільшення чисельності німецьких військ у Райнській області, проте на той час на Б. Муссоліні вже не можна було покластися, а без Італії Локарнський договір втрачав сенс.

Захід знову не зважився зупинити агресію в її зародку. Оскільки авантюра на Райні зійшла нацистам з рук, вони розпочали форсовану підготовку до завоювання світового панування.

5. Жертви нацистської Німеччини

Першою жертвою нацистської Німеччини у Європі після ремілітаризації Райнської зони стала Австрія - батьківщина А. Гітлера. За Версальським договором Австрія повинна була бути невеликою й економічно слабкою країною, яка ніколи не могла об'єднатися з Німеччиною. Більшість австрійців була німецькомовною й прагла такого об'єднання. Ці їхні настрої підігрівала місцева нацистська партія, яка значно активізувалася після перемоги А. Гітлера в Німеччині.

У липні 1934 р. в Австрії провалилася спланована А. Гітлером спроба нацистського заколоту. З цього моменту намітився серйозний розкол між А. Гітлером і Б. Муссоліні, який для захисту, у разі необхідності, австрійської незалежності зосередив італійські війська у Бреннерському проході. Та А. Гітлер не надав допомоги австрійським заколотникам й італійські війська не знадобилися. Загрозу війни між фашистами і нацистами було усунуто.

Взаємини між Італією й Німеччиною змінилися на краще з утворенням «осі» Берлін - Рим і початком італійської агресії в Ефіопії. Б. Муссоліні було вже не до Австрії, й спочатку Німеччина в 1936 р. нав'язала Відню кабальний договір, а згодом упритул зайнялася «австрійським питанням». Під керівництвом Г. Герінґа в Берліні був розроблений план загарбання Австрії - «план Отто».

У самій Австрії нацисти розгорнули шалену агітацію за об'єднання й провели по всій країні маніфестації. У лютому 1938 р. А. Гітлер наполіг на переданні двох міністерських портфелів в австрійському уряді, зокрема й міністра громадської безпеки, нацистам.

Уже 13 березня 1938 р. німецькі війська, знехтувавши австрійським суверенітетом, вторглись у країну й здійснили «аншлюс» (приєднання) її до рейху. В умовах фактичної окупації німецьке ґестапо скалічило, кинуло до в'язниць та вбило близько 80 тис. політичних опонентів аншлюсу.

У такій обстановці на проведеному в квітні з метою надання окупації легітимності плебісциті на користь аншлюсу було подано 97 % голосів австрійців, які взяли участь в опитуванні.

Німеччина поглинула країну з 8-мільйонним населенням, а також її економічний та військовий потенціал.

Геноцид нацистів проти австрійських євреїв жахав громадську думку на Заході, але жодної конкретної дії проти цього не було вжито. Велика Британія й Франція досить помірковано зреагували на ліквідацію Австрійської республіки, Лондон взагалі цього «не помітив», а Париж обмежився формальною нотою протесту.

З цього А. Гітлер зробив висновок, що вмілим комбінуванням дипломатичних і військових методів він зможе досягти бажаного.

Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему», А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами - гарантами Чехо-Словаччини - Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це - «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир».

19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50 % населення.

Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови .

На пропозицію Б. Муссоліні 29 вересня 1938 р. у Мюнхені відкрилася конференція за участю керівників Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії. Угоду, умови якої були відхилені 22 вересня, було підписано 30 вересня в 0 год 25 хв, хоча датовано її 29 вересня. Велика Британія та Франція в додатку до угоди записали, що готові гарантувати нові кордони Чехо-Словаччини. Німеччина та Італія, за умови вирішення питання про долю польської та угорської меншин у ЧСР, пообіцяли те ж саме.

Угода, укладена Німеччиною, Великою Британією, Францією й Італією в Мюнхені

· Судетська область передавалася Німеччині

· Передання мало бути здійснено впродовж 1-10 жовтня 1938 р.

· Чехо-Словаччині заборонялося руйнувати споруди на території, що передавалася Німеччині

· Територія Судетської області займалася німецькими військами

· Не пізніше жовтня 1938 р. міжнародна комісія з представників країн, що підписали договір, а також Чехо-Словаччини повинна була провести в ряді районів плебісцит. До закінчення плебісциту там передбачалося розмістити міжнародні військові частини

· Райони Чехо-Словаччини, де німці становили незаперечну більшість, передавалися Німеччині без плебісциту

· Протягом 6 місяців після підписання угоди мав бути здійснений обмін населенням, що бажало залишити ці райони, між Німеччиною і ЧСР

· Чехословацькому уряду відводилося чотири тижні для звільнення від військової та поліцейської служби всіх судетських німців, які того забажають, а також політичних в'язнів

30 вересня 1938 р. Британія та Німеччина без консультацій з Францією підписали пакт про ненапад. Франції не залишалося нічого іншого, як укласти з Німеччиною аналогічну угоду.

Радянський Союз не було запрошено до участі в конференції у Мюнхені, хоча він заявляв про свою готовність стати на захист Праги і навіть розпочав підготовку до збройного захисту Чехо-Словаччини. Та зробити це було складно, адже Франція Чехо-Словаччину не захистила, а чехословацький уряд до Й. Сталіна по допомогу не звертався. До того ж практично не було можливості вступу Червоної армії на територію ЧСР, оскільки Польща та Румунія категорично заперечували проти пропуску її через свою територію, а Британія й Франція не бажали вплинути на них з цього питання. Тож питання про те, чи справді Й. Сталін готовий був воювати, є дискусійним.

Ще нещодавно потужна держава розпадалася на очах Ліги Націй і всього світу. За Мюнхенським пактом ЧСР втратила третину своєї території, 5 млн населення, до 50 % виробничих ресурсів, першокласні, що переважали знамениту «лінію Мажино», укріплення, значну частину армії. Німеччина анексувала Судети, до Польщі відійшла територія площею у 1000 кв. км з населенням 230 тис. чоловік, Угорщині було передано територію в 12 тис. кв. км з населенням близько 1 млн чоловік. 7 жовтня 1938 р. від Чехії фактично відокремилася Словаччина, де утворився уряд на чолі зі священиком Й. Тісо, а 11 жовтня отримала автономію Закарпатська Русь (Карпатська Україна) - держава з територією понад 11 тис. кв. км та населенням у 552 тис. чоловік.

6. Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки

Ліга Націй мала як незаперечні успіхи, так і чимало провалів. Власне, Ліга була «дитиною» свого часу. До позитивних здобутків Ліги належать її спроби налагодити міжнародну співпрацю в соціальної та економічній сферах, створення Комісії опіуму, що стала ініціатором протидії розповсюдженню наркотиків. Уперше в історії Ліга Націй привернула увагу до проблеми надання промислово розвинутими країнами економічно слабким країнам нових технологій, опікувалася проблемами матері й дитини, освітою, культурою, фаховою підготовкою та багатьма іншими напрямами діяльності, в яких окремі держави самостійно зробити нічого не могли.

Договір про створення Ліги Націй був невід'ємною складовою Версальського договору, а відтак не можна було створити міцну міжнародну організацію, покликану забезпечити мир в усьому світі, тим же договором, який запалив багаття недовіри між вчорашніми ворогами. Іншою важливою причиною невдачі Ліги в цій галузі були недоліки її Статуту.

Невтішний загальний результат діяльності Ліги Націй щодо збереження миру був породжений низкою причин.

Проте не можна характеризувати діяльність Ліги Націй виключно негативно.

Успіхи Ліги Націй у збереженні миру:

· 1920 р. -- Ліга Націй владнала конфлікт довкола Аландських островів між Швецією та Фінляндією

· 1922 р. -- Ліга врятувала Австрію від фінансового краху

· 1925 р. -- активне втручання Ліги запобігло новій війні між Грецією та Болгарією

· 1926 р. -- у рамках Локарнського врегулювання до Ліги приєдналася Німеччина

· 1934 р. -- до Ліги Націй вступив Радянський Союз. Невдачі Ліги Націй у збереженні миру

Невдачі Ліги Націй у збереженні миру:

· 1923 р. -- після захоплення Італією грецького острова Корфу Ліга лише спромоглася не визнати законність цієї акції

· 1931 р. -- Ліга майже нічого не зробила, щоб змусити японців вивести свої війська з Маньчжурії. Японія проігнорувала критику з боку Ліги і в 1933 р. вийшла із цієї організації

· 1934 р. -- А. Гітлер від самого початку презирливо поставився до Ліги й через рік після його приходу до влади Німеччина вийшла з неї

· 1935 р. -- у відповідь на агресію Італії проти Ефіопії Ліга намагалася спинити війну запровадженням проти Італії економічних санкцій, проте вони не досягли мети через їхню обмеженість

7. «Вісь» Берлін-Рим-Токіо

Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилася вісь Берлін-Рим-Токіо. Хоча ця угода і не містила військових статей, але зафіксувала збіг позицій цих трьох держав. Сторони зобов'язувались інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни однієї зі сторін проти СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище СРСР.

Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія суперничали в Австрії та претендували на гегемонію на Балканах, перш ніж домовилися про розмежування сфер впливу в цьому регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Після цього Німеччина та Італія активно координували свою політику і спільно провели ряд міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в Іспанії, домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні, а 1939 р. підписали договір про військовий союз -"Сталевий пакт". Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони знаходились далеко одна від одної та прагнули зберегти свободу дій у власній сфері інтересів. Японія захопила німецькі колонії в Тихому океані та Китаї, причому не збиралася їх повертати. Під час японської агресії 1937 р. проти Китаю Німеччина та Італія продавали зброю китайському урядові.

8. Політика "умиротворення" агресорів

У 30-х рр. мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, попри її вади, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам.

Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому? Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилася через загострення взаємного суперництва у пошуках способів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі й силових, методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі й готовності до певних втрат. Одначе сама лише думка про це для людей, які щойно пережили війну, уважалася лиховісною. Громадськість в Англії та Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавалися занадто далекими, щоби вбачати в них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності й неподільності світу не було притаманним тодішній суспільній свідомості. Такі настрої знайшли відображення в політиці "умиротворення", яка вела країни до пасивності й зайвої обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу було сприйнято як поворот у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагнув відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спершу оцінювались як данина націоналістичній риториці та не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, що активно впроваджувався у 20-х рр. та був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Це пояснює відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоча вони Мали відкрито зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права: договорів слід дотримуватись. Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свій хижацький писок. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись. Особливо слід сказати про позицію США. Тамтешня криза прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруження у світі породило у США прагнення відгородитися від усього в їхній "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, зі значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 рр. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в нехтуванні міжнародною кризою. Він уважав, буцімто перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій, а тому місцевий конфлікт переріс у світову війну. Аби відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок. На ділі Гітлер висував нові й чимраз нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення, і все закінчувалося задоволенням територіальних домагань Німеччини.

Висновок

Однією з причин наростання загрози Другої світової війни були територіальні суперечки і претензії, що виникли після Першої світової війни в результаті укладення Версальського договору. Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919р, завершив Першу світову війну. Він був підписаний з одного боку країнами-переможницями - Британією, Францією, США, Італією, Японією, Бельгією, з іншого боку - переможеною Німеччиною. Німеччина повертала Франції Ельзас і Лотарингію, великі території були відібрані у Німеччині і повернуті Польщі, Бельгії, Чехословаччини, німецькі і оттоманські колонії були поділені між країнами - переможницями. В результаті цієї війни стався розпад Австро - Угорської, Оттоманської та Російської імперій, а на їх руїнах виникли 9 нових держав зі спірними кордонами - Австрія, Угорщина, Чехословаччина, майбутня Югославія, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Польща. Країна, яка втратила свої території - хотіла їх повернути, а країни, що отримали ці території - хотіли їх зберегти. Бажання нового переділу і захоплення європейських територій, а заодно і грабунку інших країн - ось одна з причин ВМВ.

Наступна причина наростання загрози війни визрівала і складалася в самій Німеччині. Гіркота поразки після Першої світової війни, національне відчай і приниження, прагнення прийти на допомогу тим співвітчизникам, які залишилися в інших країнах після розділу, були дуже гострими, розпалювали в німцях ненависть і бажання помсти, помсти, психологічну готовність до війни. За Версальським договором Німеччина повинна була виплачувати величезні репарації, могла мати маленьку армію добровольців в 100 тис. людина, озброєну легкою зброєю, не могла мати танки, військову авіацію, тяжку артилерію. У 1924 р по "плану Дауеса" Німеччина змогла отримувати кредити в США для погашення репарацій, а потім у зв'язку з кризою отримала відстрочку погашення репарацій. Це дозволило Німеччині до 1927р відновити свій військово-промисловий потенціал, а потім до початку 30-х років перегнати країни -переможниці. На хвилі реваншистських настроїв все більшу популярність у німецького обивателя стала набувати націонал-соціалістична партія, а лідер нацистів А. Гітлер своїми агресивними гаслами привернув увагу німців знизу до верху.

На початку 1933р Гітлер був призначений главою уряду Німеччини - канцлером і після цього - нахабно, всупереч Версальським договором, повністю ігноруючи його, вводиться в країні загальна військова повинність, будуються авіаційні, танкові, артилерійські та ін. заводи. Створюються відповідні військові частини і збройні сили і економіка Німеччини переганяють країни переможниці. До вересня 1939р. Німеччина має армію чисельністю 4,6 млн. чоловік, Франція - 2,67 млн., Великобританія - 1, 27 млн., СРСР - 5,3 млн. осіб. Повним ходом у Німеччині триває підготовка до Другої світової війни.

Ще однією з причин всесвітнього характеру цієї війни була агресивна політика Японії. Справа в тому, що в 1910 - 30 рр. Китай перебував у стані роздробленості. Японська імперія, що мала мізерні природні ресурси, хотіла скористатися слабкістю Китаю для отримання контролю над його багатющими ресурсами та ринками збуту і тому проводила там агресивну політику, конфлікти, військові компанії. У листопаді 1936 року Німеччина і Японія уклали "антикомінтернівський пакт", до якого через рік приєдналася Італія. До кінця 1930-х років японська армія окупувала весь північний схід Китаю, а в 1937р. почалася повномасштабна японо-китайська війна, яка з 1939 року стала частиною Другої світової війни і продовжувалася до 1945р. У той же час, 13 квітня 1941р в Москві був підписаний договір між Японією і СРСР про нейтралітет терміном на 5 років.

Размещено на Allbest.ur