Характеристика Київської Русі в ІХ-ХII столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київська Русь (ІХ-ХII ст.)

На межі XVIII-ІХ ст. у результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Київську Русь як могутню державу розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома "Пісня про Роланда" свідчить про участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візантію від половців.

Як єдина держава Київська Русь існувала з IX ст. до 30-х років XII ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Балтійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям.

Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці -- плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. Займалися також скотарством.

У Київській Русі були поширені різні ремесла; особливо були розвинені чорна металургія й металообробка. Тоді вже виготовляли понад 150 найменувань виробів із заліза. Усе це сприяло розвитку як внутрішньої, так і міжнародної торгівлі. Основними торговельними партнерами Київської Русі були Візантія, Волзька Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, Скандинавські та західноєвропейські країни. На міжнародні ринки Русь вивозила хутро, мед, шкіру, різноманітні ремісничі вироби. Ввозила золото, срібло, дорогі тканини, вина, посуд, зброю. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого Русь друкувала власні гроші, а в розрахунках у великих торговельних операціях використовувала срібні зливки -- гривні.

З розвитком феодальних відносин відбувалось подальше соціальне розшарування населення. Існували феодальні двори -- замки, де жили феодали, їхня дружина, а також ті, хто їх обслуговував. Виникли нові форми поселень -- укріплені "гради", де жили ремісники, торгівці. Саме з таких "градів" виросли стародавні міста -- Київ, Чернігів, Новгород, Ізборськ та ін. У "Повісті временних літ" зазначалося, що в ІХ-Х ст. на Русі було 20 міст, у XI ст. -- 32, а за іншими літописами у XIII ст. -- понад 300 поселень міського типу. Більшість населення проживало в селах і займалося сільськогосподарським виробництвом. Основною категорією населення, зайнятого в сільському господарстві, були вільні селяни -- смерди. Вони мали власне господарство, проте повинні були також працювати й на феодала. В історичних джерелах згадуються й інші категорії населення -- дворова челядь, холопи, які повністю залежали від свого пана, рядовичі й закупи -- колишні смерди, що лишилися без власного господарства і працювали на феодала.

Главою держави був Великий київський князь. Правлячий клас становила його дружина (старша -- бояри, молодша -- звичайні дружинники, або гридні), через яку здійснювалось управління Руською землею.

Писемні джерела, у тому числі "Повість временних літ" літописця Нестора, свідчать про перші кроки східноєвропейського державництва ще в VI ст., коли в Середній Наддніпрянщині склався військово-політичний союз племен. Важливим моментом у цьому процесі стало заснування Києва (за останніми даними -- у V ст.). Згідно з літописом першим київським князем був Кий. У УПІ-ІХ ст. у Середній Наддніпрянщині виникло державне об'єднання -- Руська земля, до складу якого ввійшли поляни, древляни, сіверяни.

Згідно з літописною традицією в генезисі Давньоруської держави активну роль відігравали нормани, яких на Русі називали варягами. Перші загони варягів з'явилися на слов'янській землі в IX ст. Вони нападали на міста і селища слов'ян, розташовані навколо озера Ільмень, на фінські і латиські племена, що жили у Прибалтиці. Окремі загони варягів йшли на службу до слов'янських князів, які брали участь у боротьбі з хозарами, у походах на Візантію.

Як записано у "Повісті временних літ", у 862 р. варязького конунга Рюрика ільменські слов'яни запросили княжити в Новгороді на річці Волхові. Через 20 років (у 882 р.) один з варязьких проводирів Олег із загоном воїнів приплив з Новгорода до Києва. Князями Києва у той час були Аскольд і Дір. Варяги назвали себе мирними купцями. Вони хитрощами заманили Аскольда і Діра до свого табору і там убили їх. Київським князем став Олег.

Існують два погляди щодо походження Київської держави. Перший -- представлений германістами (О. Шахматов, Л. Нідерле та ін.), -- виходить з того, що нормани (варяги) зробили вирішальний внесок у створення Давньоруської держави. Другий -- антинорманський (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій) -- заперечує це. За даними сучасних істориків, Давньоруська держава -- Київська Русь -- сформувалася до приходу норманів.

З проблемою виникнення Київської Русі тісно пов'язане питання про походження слова "Русь". Окремі вчені вважають, що це слово варязького походження. Так, Д. Дорошенко наголошує, що вирішальний доказ на користь норманської теорії полягає в тому, що західні фіни й досі "Руссю" називають Швецію. О. Єфименко вважає, що слово "Русь" південного (причорноморського) походження. М. Тихомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін та інші на основі аналізу різних джерел наголошують на місцевому походженні назви "Русь". Характерно, що саме в Середній Наддніпрянщині збереглося багато назв, пов'язаних зі словом "Русь": Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. На думку Б. Рибакова, союз слов'янських племен у УПІ-ІХ ст. запозичив назву одного з племен -- народу "рос", або "рус", відомого з VI ст. за межами слов'янського світу.

Якщо князі Кий, Аскольд і Рюрик -- герої легенд про Київ, то князь Олег (882-912 рр.) -- перша історична особа в Київській Русі. Відомо, що він як Великий київський князь збирав данину зі слов'янських племен, воював із хозарами. У 907 і 911 р. князь Олег здійснив успішні походи на Візантію, завдяки чому Русь домоглася вигідних для себе мирних договорів із греками. Князюванням Олега завершився процес створення Київської Русі. Отже, доходимо висновку: Київська Русь виникла в результаті тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян.

Характер діяльності Київської Русі, що склався за часів правління Олега, не змінився і при князеві Ігорі (912-945 рр.). У 941 р. Ігор здійснив похід на Візантію, у 944 р. у результаті воєнного походу до Закавказзя захопив Дербент, Ширван, столицю Уранії місто Бердаа. Під час правління Ігоря на південних кордонах Русі з'явилися печеніги. У 915 р. вони домовилися з Києвом про мир і відійшли до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. Часті війни, велика данина викликали невдоволення населення. Восени 945 р. позачергова поїздка Ігоря з дружиною за даниною до древлян завершилася трагічно -- жителі міста Іскоростеня повстали й убили Ігоря.

Повстання древлян жорстоко придушила вдова Ігоря княгиня Ольга. Літописець Нестор записав про це легенду. Усіх представників першого посольства древлян Ольга наказала закопати живими в землю, друге посольство було спалене. Потім Ольга з дружиною прийшла до древлян нібито з миром і запросила знатних бояр до себе в табір на бенкет. Гостей напоїли вином і потім зарубали. А жителям Іскоростеня на знак обіцяного їм примирення княгиня наказала принести голубів -- по одному з кожного дому. Дружинники Ольги прив'язали до лапок голубів клоччя, підпалили його і відпустили птахів. Голуби полетіли в місто і сіли під дахи осель. Іскоростень спалахнув і перетворився на попіл.

Княгиня Ольга правила державою до повноліття свого сина Святослава. За часів її правління (945-964 рр.) підвищився міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяли візит Великої княгині Ольги до Константинополя і прийняття нею християнства. У ці часи розвивалися відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Ольга здійснила реформи щодо упорядкування збирання данини.

У 964 р. Великим князем Київської Русі став син Ольги Святослав (964-972 рр.). Усе своє життя він провів у воєнних походах і битвах. Він не возив із собою особистого шатра, постелі, посуду, поділяв з воїнами всі побутові труднощі. Спав князь просто неба, вживав просту їжу, приготовлену на вогнищі. Святослав був дуже сміливим полководцем. "Іду на Ви!", -- так він попереджав супротивника про майбутню війну.

Протягом 965-967 рр. Святослав розбив Хозарський каганат, Болгарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі в'ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів. Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці дістали змогу торгувати з країнами Сходу.

З 968 р. Святослав розпочав експансію на Дунай. Розбивши Болгарію, він захопив дунайські міста, а місто Переяславець-на-Дунаї зробив своєю резиденцією з наміром перенести сюди згодом і столицю Русі. Далі Великий князь почав боротьбу з Візантією за Балкан-ські землі. Здобувши кілька перемог над візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії. У 971 р. військо Святослава було оточене в місті Доростолі на Дунаї величезною армією імператора Йоанна Цимісхія. Князь звернувся до своїх воїнів зі словами: "Не осоромимо землю руську, а ляжемо кістьми. Мертві сорому не ймуть. Станемо міцно, я поперед вами піду!" Воїни відповіли: "Де твоя голова впаде, там і ми свої голови покладемо". Нерівний бій тривав довго. Воїни Святослава не відступили. Візантійський імператор, переконавшись, що руське військо стоїть на смерть, вирішив укласти зі Святославом мир. Відмовившись, згідно з умовами миру, від дунайських завоювань, у 972 р. Святослав з невеликою частиною дружини повертався до Києва. Поблизу дніпровських порогів на нього несподівано напали печеніги. У жорстокій битві Святослав загинув. Печенізький хан зробив з черепа Святослава чашу, окувавши її золотом. З цієї чаші він пив вино, вважаючи, що тим самим він перейме розум і мужність київського князя.

Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син Володимир (980-1015 рр.). Він очолив боротьбу проти печенігів, які дедалі більше загрожували Київській Русі. Протягом 981-- 993 рр. Володимир здійснив походи на ятвагів, в'ятичів, хорватів, поляків, у результаті чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. У кожному князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і в такий спосіб покінчив з автономією давньоруських земель.

З метою зміцнення Київської Русі Володимир здійснив низку релігійних реформ. Спочатку він хотів піднести авторитет язичницьких богів і для цього збудував у Києві нове святилище -- пантеон усіх слов'янських богів1.

Проте зрозумівши, що язичництво віджило своє, Володимир покінчив з ним. У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релігією стає християнство (у його візантійсько-православному варіанті). Запрошені з Візантії священики відправляли обряд хрещення, часто примусово. Дерев'яні зображення язичницьких богів спалювали або кидали в річку. Запровадження християнства на Русі розширило її економічні зв'язки. За часів правління Володимира крім Візантії Київська Русь підтримувала зв'язки з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, Скандинавськими країнами.

Після смерті Володимира (1015) залишилося 12 його синів, між якими почалася боротьба за київський престол. Спочатку Києвом заволодів Святополк, убивши своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (князі Борис і Гліб стали першими руськими християнськими святими). Проти Святополка, якого прозвали Окаянним, виступив Ярослав. Князь Ярослав народився в 978 р., здобув добру освіту, багато читав, знав кілька мов. Княжив Ярослав у Новгороді і був одружений з донькою шведського короля. Одержавши восени 1015 р. листа від сестри про лиходійства брата Святополка, Ярослав зібрав понад три тисячі новгородців і пішов на Київ. Військо Святополка було розбите. Проте Святополк, уклавши союз із печенізькими ханами і польським королем Болеславом Хоробрим, у 1017 р. захопив разом з ними Київ. Ярослав залишив Новгород, зібрав військо і знову вигнав Святополка з Києва. У 1019 р. Святополк ще раз підійшов до Києва. Битва відбулася на річці Альті. Військо Святополка було розбите, а він утік на захід і незабаром помер.

Часи князювання Ярослава Володимировича (1019-1054 рр.) позначені новим піднесенням Київської Русі й Києва. Було збудовано нову лінію оборони на південних кордонах Русі. У 1036 р. печеніги намагалися захопити Київ, але були остаточно розгромлені. Згодом, у 1043 р., Ярослав очолив останній похід русичів на Візантію.

Багато уваги Ярослав приділяв зміцненню християнства. В усіх великих містах було зведено християнські храми, серед них головний храм Русі -- Софія Київська; було засновано багато монастирів. Найбільший з них -- Києво-Печерський -- став важливим центром не лише християнства, а й культури та освіти. У 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха поставив митрополитом Київським вітчизняного церковного діяча Іларіона. За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно розширились її торговельні й політичні зв'язки з європейськими державами. Королі багатьох країн намагалися поріднитися з Великим київським князем. Донька Ярослава Анна була одружена з французьким королем Генріхом, а після його смерті вона стала королевою Франції. Інша донька -- Єлизавета -- вийшла заміж за норвезького короля Геральда. Перший син Ізяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира, а другий син Всеволод побрався з візантійською принцесою з дому Мономахів; ще один син був одружений з донькою саксонського ландграфа, а угорський принц Владислав узяв за дружину одну з доньок Ярослава. Ярослав прожив 75 років і помер у 1054 р. Поховали його в Софії Київській. За державну, релігійну та культурну діяльність князя Ярослава прозвали Мудрим.

Після Ярослава Мудрого в Київській Русі почалися міжусобні війни князів за найкращі землі й міста, за київський престол. Протягом 1054-1072 рр. Великим князем формально вважався старший син Ярослава Ізяслав, хоча фактично він правив разом з братами Святославом і Всеволодом. У 1068 р. на Русь напали нові кочовики -- половці. Військо Ізяслава і його братів було розбите. Жителі Києва вимагали у князя зброї, аби стати на захист міста, але той їм відмовив. Тоді в Києві почалося повстання, багато будинків бояр і дружинників було розгромлено. Ізяслав утік до Польщі. Жителі Києва проголосили Великим князем князя Всеслава з Полоцька, якого Ізяслав тримав в ув'язненні. Половцям дали відсіч. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва з польським військом і розправився з учасниками повстання.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі правили київським престолом: Святослав (1073-1076 рр.), Ізяслав (1077-1078 рр.), Всеволод (1078-1093 рр.). А наприкінці XI -- на початку XII ст. на політичну арену ступили внуки Ярослава Мудрого. Першим князював Святополк Ізяславич (1093-1113 рр.). Він підтримував бояр і купців та розправлявся з невдоволеними городянами.

У 1097 р. в Любечі відбувся з'їзд князів, де було ухвалено рішення про спільну боротьбу проти половців. З'їзд поділив Україну на князівства Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та Турово-Пінське.

У квітні 1113р., дізнавшись про смерть Святополка, кияни повстали і розгромили будинки багатіїв. Повстання тривало чотири дні. Налякані бояри і купці сховались у Софії Київській. Вони вирішили запросити на княжий престол шестидесятирічного Володимира Всеволодовича (Мономаха) з Переяслава, внука Ярослава Мудрого, який мав великий авторитет у народі. Батьком його був Всеволод Ярославич, а матір'ю -- донька візантійського імператора Константина IX Мономаха.

У роки правління Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) становище Київської Русі стабілізувалося. Він здійснював переможні походи на половців. Велику увагу Мономах приділяв законодавству: розробив "Устав", або доповнення до юридичного кодексу законів "Поширена Руська правда" Ярослава Мудрого. "Устав" помітно обмежував безконтрольну діяльність князівської адміністрації. Мономах підкорив своїй владі всіх князів, поклав край князівським міжусобицям.

Київська Русь у цей період мала тісні зв'язки з Європою: дружина Володимира Мономаха була з Англії, син був одружений із шведською королевою, доньки вийшли заміж за королів Данії і Норвегії, внуком Мономаха був відомий датський король Вольдемар, названий на честь діда. Шостий син Мономаха -- Юрій Долгорукий -- заснував Москву.

Після смерті Мономаха київський престол перейшов до рук його сина Мстислава (1125-1132 рр.), авторитет якого визнавали всі князі. Він здійснював походи проти половців, литви, чудських племен. Дружні відносини встановилися з Візантією, де імператором був зять Мстислава Йоанн II Комнін. Неускладнені міжусобицями роки князювання Мстислава позначились стабільним економічним і культурним піднесенням.

Культура Київської Русі

У Київській Русі розвинулася багата матеріальна і духовна культура, потужним центром якої був Київ. Вона формувалась на місцевій східнослов'янській основі, творчості широких народних мас, а також в результаті засвоєння досягнень інших народів. Високого рівня розвитку набули освіта, мистецтво, письменство. З прийняттям християнства православна релігія піднесла рівень духовного життя, стала його ідеологічним фундаментом, охопивши всю повсякденну діяльність особи і суспільства.

Протягом століть вона проникала у найвіддаленіші куточки країни. Із введенням християнства була створена Київська митрополія, до якої належало 16 єпархій. У 1303 р. організовується, хоч і ненадовго, Галицька митрополія, що сприяло посиленню місцевого впливу на церкву, охопленню нею всіх населених пунктів країни. Віруючими були фактично всі члени суспільства, всі соціальні групи і класи.

Релігійність проявлялася в різних формах: щоденному відвідуванні церкви, співставленні своєї поведінки і вимог релігійних заповідей, читанні і засвоєнні молитов, релігійної християнської літератури, що надходила в основному із Візантії і переписувалася в Київській державі, розповсюдженні ікон, хрестів та ін.

Будувалася велика кількість церков, щоб ними було охоплено все населення. Князі мали свої двірцеві церкви і тримали при собі окремих «духовних отців». Обов'язком князя було відвідувати церкви, монастирі, дарувати їм землі, гроші, запрошувати до себе в гості ченців та ігуменів.

Церква здійснювала життєво необхідну, прогресивну справу, пропагуючи високі моральні загальнолюдські цінності та ведучи боротьбу з аморальними явищами, так званими «поганськими» пережитками -- злочинністю, розпустою, незаконними шлюбами, жорстокістю, заздрістю. Існував церковний суд, де розглядали аморальні вчинки, порушення заповідей церкви.

Безперервно зростала кількість монастирів. їх створювали як глибоко віруючі представники князівсько-боярських груп, так і ченці. Зокрема, серед засновників Печерського монастиря був син заможного курського чиновника Теодосій. У кінці XII ст. в Києві діяли 17 монастирів, в Галичі -- 5, у Чернігові -- 3, Переяславі -- 2. Всього на Русі в кінці XII ст. їх налічувалося 70. Монастирі і церкви були важливими осередками освіти, науки, літератури та мистецтва. Однак під впливом візантійської ієрархії вони вели пропаганду аскетизму, глибокого і догматичного сприймання православної віри, запроваджували нетерпимість до інших конфесій. Зокрема, духівництво у другій половині XI-XII ст. вело запеклу теоретично-богословську боротьбу проти католицтва.

Світські керівні кола ставилися до католиків та представників інших церков толерантно. Цьому сприяли, зокрема, одруження руської молоді з католиками і католичками, торгові та інші контакти з ними. Повагу до римської релігії проявляли західні князівства, особливо в Галичині.

Народні маси пов'язували своє духовне життя як з православ'ям, так і з своїми язичницькими уявленнями. Населення далеких сіл і містечок більше дотримувалося старих поглядів, обрядів, пам'ятало Перуна та інших слов'янських богів. Поволі старі, язичницькі вірування зливалися з християнськими, утворюючи двоєвір'я: кутя -- свята вечеря, «Маслениця» -- зустріч бога-сонця, Івана Купала -- свято весни та ін. Перун злився з пророком Іллею, Даждьбог -- зі святим Юрієм. Християнська релігія на Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства. Стара язичницька віра внесла радість життя в гармонії з природою в аскетизм християнства, і це відбилося на всіх сферах культурного життя.

На духовне життя впливали й іноземні цивілізації. У дохристиянські часи слов'яни мали досить значні запозичення від Хазарської держави, арабських країн, Персії та інших країн. Від часу прийняття християнства панували переважно візантійські впливи, що виявилося у ремісництві, праві, науці, мистецтві та літературі. У західних землях позитивно сприймалися досягнення Угорщини, Німеччини, Австрії в архітектурі, культурі побуту та торгівлі. Все це переосмислювалося, пристосовувалося до місцевих умов, зливалося із слов'янськими досягненнями. Таким чином, формувалася цілісна культура високого рівня.

Важливою складовою культури Русі була усна народна творчість, яка своїм корінням сягала у сиву давнину. Це одна із форм суспільної свідомості, вираження колективного світогляду і естетичного ставлення до дійсності.

Фольклорна творчість тих часів складається з двох підрозділів: поетично-віршового та прозового -- казки, легенди і т.ін. Народні пісні, обрядові, необрядові, ліричні, історичні відображали життя народу, його мрії, оспівували працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів за кращу долю, висловлювали тугу і радість людей. Прозові твори були засобом пізнання та інформації і мали значний виховний вплив, утверджуючи гуманістичні принципи життя та людських взаємин.

Значного поширення в Київській Русі набули билини-поеми, присвячені важливим подіям, особливо боротьбі із зовнішніми ворогами та з соціальною несправедливістю. їх героями були воїни-богатирі -- Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Мику-ла Селянинович. Фольклорні твори були виразом творчої сили народу, його уяви, фантазії. В них збереглися скарби народної мови, надії й мрії людей.

Писемність у східних слов'ян виникає тоді, коли з'являється необхідність передавати мову на великі відстані і фіксувати її в часі. Археологічні джерела дозволяють віднести час опанування неупорядкованим письмом до IX ст. Про це свідчить виявлена С.Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві «Софійська азбука», яка складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських. Свідченням існування писемності уже на початку X ст. є договори руських князів Олега та Ігоря з Візантією у 911 та 944 роках. Написи на стінах Софійських соборів у Києві й Новгороді, на будівельних плитах, плінфі, зброї та інших предметах XI ст., новгородські берестяні грамоти переконують у тому, що писемність того часу набула значного поширення серед різних верств населення, навіть серед простого люду.

Поступово, з утвердженням християнства, недосконала система письма витіснялася кирилицею. Східні слов'яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув. На основі кириличної азбуки відбувався подальший розвиток писемності, формувалася церковнослов'янська писемно-літературна мова.

З часів князя Володимира Святославовича у Києві, Новгороді та інших великих містах відкривалися школи, в яких училися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, дружинників, духовенства. Крім державних шкіл, існували й приватні. Відкриття першої школи на Русі князем Володимиром «Повість временних літ» зафіксувала у 988 р. Значного розвитку школа досягла, коли її було переведено з князівського палацу у приміщення новозбудованої Десятинної церкви. У ній вивчалися богослов'я, історія, співи, математика, церковнослов'янська та грецька мови. Ії освічені вихованці були тією силою, спираючись на яку Ярослав Мудрий зробив новий крок на шляху розвитку освіти. За його князювання у Софійському соборі була відкрита нова школа, яка продовжувала традиції Володимирової.

У 1086 р. у Києві створюється одна з перших у Європі школа для дівчат, яку заснувала Янка Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого. Окрім грамоти, співів та шляхетної поведінки, тут навчали гаптувати.

Значну роль у розвитку освіти на Русі відіграв Києво-Печерський монастир. У XI ст. в ньому діє центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, перекладачів. Лише до монголо-татарської навали тут було підготовлено більше 80 єпископів. У монастирі з'явилося і набуло розвитку літописання, яке було основою історичної науки не лише для свого часу, а й значно пізніше.

Великою шаною користувалася на Русі книга, «книжна мудрість». Створювалися бібліотеки. Перша з них була організована при Софійському соборі у 1037 р. Ярославом Мудрим. Крім того, у Києві існувала низка монастирських і церковних бібліотек: печерська, іринінська, георгіївська та ін. (за назвою церков і монастирів). Частина книжного фонду цих бібліотек загинула у наступні століття під час ворожих нападів та пожеж. Так, пожежа 1718 р. повністю знищила бібліотеку Києво-Печерського монастиря, в якій зберігалися книги з XII ст. Багато книг та рукописів знаходиться нині в бібліотеках колишнього СРСР та поза його межами. До цього часу також невідома доля бібліотеки Софійського собору.

Першопочатки науки у Київській Русі перебували під значним впливом античної спадщини. З перекладів черпалися відомості про природу, географічна інформація. Зокрема, «Шестиднев» Василія Великого -- ціла енциклопедія географічних та природних відомостей. У «Топографії» Козьми Індикоплова, мандрівника, александрійського купця VI ст., містилися відомості з астрономії і географії; «Ходіння» ігумена Данила -- опис його подорожей до Палестини, здійсненої у 1106-1108 рр., у якій детально описується природа Палестини.

Медична допомога в основному надавалася знахарями та ворожбитами. З часом у Київській державі з'являються лечці, тобто лікарі-фахівці, які, згідно з «Руською Правдою», мали право лікувати хворих за гроші. У князівських дворах практикували й лікарі-іноземці. Розповсюджувалася медична література, переважно іноземна.

Серед знахарів та лікарів були й жінки. Зокрема, лікуванням займалася Євпраксія, онука Володимира Мономаха. Вона ж авторка трактату «Мазі» -- єдиної вітчизняної наукової праці того часу, яка дійшла до нас.

Значний вклад у розвиток вітчизняної медичної науки внесли монахи Києво-Печерського монастиря. Відомо, що ігумен Антоній сам доглядав хворих, виготовляв мікстури, відвари. Один із визначних ченців Агапіт створив на території монастиря лікарню, де вилікував князя Володимира Мономаха. Лікарі-ченці були глибокими професіоналами, читали в оригіналах праці Гіппократа, Гелена, широко використовували і вдосконалювали досягнення багатовікової народної медицини.

Література та літописи творилися переважно на базі монастирів та бібліотек. Літописання виникло у X ст., хоча частина вчених дотримується думки, що це сталося на століття раніше.

У першій половині XI ст. літопис ймовірно набирає форми щорічного викладу подій. Вважається, що першою датою було повідомлення про перемогу Святослава над печенігами у 968 р. У Софії Київській був укладений перший літописний звід 1037-1039 рр.

У 1113-1118 рр. написаний найвидатніший і найбільш відомий літопис «Повість временних літ», автором якого був талановитий літописець, монах Києво-Печерського монастиря Нестор. У цьому історичному творі, крім опису подій рік за роком, також подавався широкий історико-географічний вступ про слов'янські племена, виникнення Руської держави, про перших князів. Справжній текст «Повісті временних літ» дійшов до нас лише в уривках, він був значно змінений пізнішими переробками, вставками та доповненнями.

Давньоруські літописи, які писалися в умовах феодального суспільства, відбивали ідеологію панівних верств населення. Ідея єдності руських земель, турбота про спільну боротьбу з ворогами, особливо кочівниками, проходить червоною ниткою через усі літописи.

У Київській Русі розвивалася оригінальна художня література. Одним із найвизначніших письменників був митрополит Іларіон, твір якого «Слово про закон і благодать» став своєрідним гімном християнства на Русі. Опоетизовує він і образ того, хто хрестив Русь, -- князя Володимира. Цей твір також спрямовувався проти спроб Візантії нав'язати Русі свою волю у церковних і політичних справах, відкидає її спроби відігравати роль вселенської імперії.

Талантом, політичною зрілістю, життєвою мудрістю характеризується твір Володимира Мономаха «Повчання дітям», ідейною основою якого є турбота про єдність Русі. Князь навчає дітей правилам моралі, виступає проти міжусобних війн, змальовує образ ідеального князя, захисника землі Руської. давньоруський князь релігійність культура

Вершиною давньоруської літератури, одним із найталановитіших її поетичних творів було «Слово о полку Ігоревім». Написане у надзвичайно важкий для Русі час, коли відбувалися безперервні напади кочівників, «Слово» з особливою силою відстоює ідею єдності всіх земель Руської держави. Воно характеризується високими поетичними рисами і свідчить про широкий розвиток дружинної поезії.

На Русі також розповсюджувалася перекладна, в основному релігійна, література. Це богослужебні книги («Євангеліє», «Псалтир»), «Житія святих», проповіді, повчання, хроніки, романи («Александрія» -- роман про діяльність Олександра Македонського) та ін. Переклади здійснювалися в основному з грецької та болгарської мов. Широко були розповсюджені «Бджоли» -- збірники поговірок, коротеньких оповідань з моральними висновками і рекомендаціями. Ця перекладна література розповсюджувалася тому, що на Русі було багато людей, які знали іноземні мови. Перше місце посідало вивчення і знання грецької мови, яка була необхідна для перекладання книг, спілкування з митрополитами, єпископами, що прибували з Візантії, дипломатичних відносин з нею. Поряд з цим було поширене знання латинської мови. Вже у XII ст. в Києві та інших містах існували групи людей (духовна еліта), які володіли кількома мовами, знали античну літературу та філософію. Це митрополити Іларіон та Клим Смолятичі і багато інших.

Архітектурні пам'ятники можна поділити на три групи: військові укріплення, цивільні будови, церкви. Укріплення-городища обносилися великими земляними валами, основа яких складалася із клітей розміром по 3-5 м у ширину і довжину, заповнених камінням та глиною.

Висота валу -- від 12 до 25 м. На валу ставили остріг або частокіл, у валах -- брами з проїздами. Це були загальноприйняті типи укріплень.

Цивільна архітектура -- це поєднання дерев'яних і кам'яних споруд, в основному будинків князів, бояр та купців. За князювання Ярослава Мудрого кількість мурованих будинків швидко збільшується. Був зведений новий княжий палац, який дістав назву «великий», будинок і двір митрополита та ін. За часів Володимира і Ярослава найбільше розбудувався Київ. В невеликій кількості будувалися кам'яні споруди у Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. Житло простих людей також зазнавало деяких змін: розширювалося будівництво дерев'яних будинків замість напівземлянок і землянок тощо, а в помешканні з'явилися християнські ікони, лампади, хрести та інші релігійні атрибути.

Церковна архітектура характеризувалася пишністю кам'яних будівель, їх великими розмірами та величністю. Першою кам'яною спорудою була Десятинна церква, побудована у Києві за вказівкою князя Володимира у 989-996 рр. Під час штурму Києва у 1240 р. татаро-монголами церква була зруйнована, зберігся лише її фундамент. Археологічними дослідженнями встановлено, що храм прикрашався мозаїкою, фресками та мармуровими колонами.

Кам'яне будівництво виникло під впливом Візантії, яка у X-XI ст. мала визначні досягнення в будівництві культових споруд. На зразок Константинопольської Софії у Києві збудовано Софійський собор, який зберігся до наших днів (у XVIII ст. частково перебудований).

Будівництво великих архітектурних споруд супроводжувалося прискореним розвитком монументального живопису. Одним із шедеврів Київської Софії є фігура Божої Матері -- Марії Оранти, виконана в мозаїці. Таким же чином зображені Христос, дванадцять апостолів та інші сюжети.

Значного поширення на Русі набув станковий живопис -- ікони; їх виробляли у великій кількості, задовольняючи потреби віруючих. У цей час широко використовувалися також книжкові мініатюри-вставки з рослинним або геометричним орнаментом, розмальованими заголовними буквами та ін.

Крім того, стародавні слов'яни часто прикрашали житла, посуд, тканини малюнками і символами, які мали обереговий характер. Наприклад, на багатьох предметах зображувалися коні, які вважалися символами добробуту і щастя, або візерунок з чотирьох ліній у формі квадрата, що мали оберігати дім та господарів від лиха з усіх чотирьох сторін світу.

Музика і спів -- характерні ознаки побуту; вони супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. З нагоди свят проводилися ігри й танці. Для цього існували окремі витоптані майдани, що звалися ігрищами.

Широко був розповсюджений танок. Танцювали на бенкетах, вечорницях, ігрищах, під час народних свят, часто поєднуючи танок з піснями. Календарні і сімейні свята обов'язково супроводжувалися обрядовими піснями, які тісно пов'язані з трудовою діяльністю, господарськими сезонами, календарними циклами змін у природі. Це пісні зимово-новорічного циклу -- колядки і щедрівки, весняного -- веснянки, перехідної пори між весною і літом -- русальні, літні -- купальські, жниварські.

Сімейно-обрядові пісні -- супровід різних урочистостей і обрядів сімейної групи: народження дитини, весілля, похорон. Після прийняття християнства набрав поширення хоровий спів. Церковний хоровий спів розвивається і вдосконалюється під впливом народної творчості, хоча в ньому відчувався візантійський вплив.

Здавна на Русі існували професійні виконавці билин, пісень та танців. Залежно від «спеціалізації» їх називали по-різному: гудець -- це і музика, і співак; плясець -- танцюрист, півець -- співак. Загалом цих артистів називали скоморохами. Мандруючи по містах і селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різними виконавськими жанрами: були і танцюристами, і фокусниками, і акторами, водили ведмедів, грали на різних музичних інструментах, яких, до речі, було дуже багато.

Все це свідчить про високий рівень духовної культури Київської Русі. Культура східнослов'янської держави, створена генієм її народу, значною мірою запліднювалася впливами Візантії, Європи, Близького Сходу. Потужним стимулом для її розвитку була християнізація країни, діяльність духовенства, цієї своєрідної «інтелігенції» тих часів.

Існують всі підстави говорити про зародження в Київській Русі невеликого прошарку інтелігенції. Це група людей, які читали, переписували, були авторами пісень, літературних творів, архітектурних задумок. Збудовані за проектами представників еліти і під їхнім керівництвом церкви та монастирі несли культуру в широкі народні маси, розширювали світогляд людей, облагороджували їхні душі і були опорою у наступних століттях боротьби і поневірянь.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. -- К., 1990.

2. Білоцерківський В. Я. Історія України К., -- 2007

3. Бойко О. Д. Історія України. -- К., 1999.

4. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. -- К., 1996.

5. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -- К, 1996.

6. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. --К., 1996.

7. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII -- початок XX ст.). -- Львів, 1996.

8. Вернадський Г. Русская история. -- М., 1997.

9. Верстюк В. Українська Центральна Рада. -- К., 1997.

Размещено на Allbest.ru