Міграція та розселення племен в Північно-Західному Причорномор’ї у І–ІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІГРАЦІЯ ТА РОЗСЕЛЕННЯ ПЛЕМЕН В ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї У І - ІХ СТ.

к.і.н. Сколуб М.В.

На початку першого тисячоліття територія Північно-Західного Причорномор'я знаходилася під контролем Римської імперії і була привабливою для різних народів, які засновували свої поселення, або як прикордонна місцевість, яку можна було використати для походу проти римської держави. З падінням Західної імперії в V ст. естафета переходить до Східної з центром у Константинополі. В цей час розпочинається велике переселення народів пов'язане з рухом багатьох народів та племен, які проходячи землями Північного Причорномор'я активно використовували її західну частину для тимчасових поселень, підготовки військових походів. Жодне з племен, яке перекочовувало або деякий час контролювало ці землі не залишалося на довгий час, поки в VI - IX ст. на ній не закріпилися слов'яни.

Мета статті полягає у спробі розглянути переселенські процеси багатьох народів та племен, які проходили землями Північно-Західного Причорномор'я в І - ІХ ст. і визначені тривалості перебування та контролю над ними.

Серед дослідників, які приділяли увагу переселенню народів і племен, можна виділити таких, що розглядали певні часові межі, або окремо взятий народ, плем'я чи групу племен. Про сарматське заселення земель Північно-Західного Причорномор'я є згадки в працях О.В.Симоненко [16, 17], М.Б.Щукіна [24], А.І.Мелюкової [10]. Поява готських племен у цій місцевості відмічена в праці готського історика Іордана [6], дослідженнях Б.Ч.Скржинської [19], К.М.Сюсько [20]. А.М.Бернштам [2] у своєму досліджені звернув увагу на перекочовування гунів через землі Північного Причорномор'я. Про аварський період у Північному Причорномор'ї знаходимо у праці А.В.Скиби [18]. Слов'янське перебування в Західному Причорномор'ї та придунайських землях досліджено В.Головченком [4], О.В.Комаром [8], Л.С.Мельниковою [9], Ю.В.Павленком [12], О.М.Приходнюком [13], Т.І.Сапельняком [15] та ін. Спорадичні згадки дослідників про перебування різних народів в землях Північного Причорномор'я не дають повної історичної картини.

У Північному Причорномор'ї в І ст. н.е. помітно зростає чисельність сарматського населення. Античні автори згадували такі великі племена сарматів: аорси, сіраки, язиги, роксолани, алани. Сармати освоюють нові території, обживають Лівобережжя Дніпра, переправляються на правий берег, проникають у Середнє Подніпров'я, Північно-Західне Причорномор'я та Верхнє Подністров'я [16, 42-45]. Північно-Західне Причорномор'я у силу свого географічного розміщення було зоною тісних контактів різних племен, що сприяло значному перемішуванню традицій [10, 91].

Протягом І - ІІ ст. н.е. у Подніпров'ї утворилося могутнє сарматське політичне об'єднання «Роксоланія», яке здійснювало контроль Лівобережної України, а на правому березі поширювалося до Дунаю [12, 251-254]. В І ст. н.е. аорси під тиском аланів переселилися у Дністро-Дунайське межиріччя, межуючи на північному сході з ареалом сарматів Середнього Подніпров'я. Тут було утворено об'єднання на чолі з царем Фарзоєм та Інісмеєм. Першому навіть вдалося встановити контроль над грецькою Ольвією [17, 62-75]. Аорси настільки посилилися, що зуміли примусити до союзу з собою племена Подунав'я - даків та бастардів, а також роксоланів [24, 80]. Аорси та роксолани вели війну з римлянами на Дунаї. Вони часто переходили ріку і спустошували римську провінцію Мезію [7, 108-115].

Наприкінці І ст. н.е. об'єднання Фарзоя та Інісмея під тиском алан сходить з історичної арени: монети Інісмея датуються 81-96 рр. [7, 116-119] Ослаблення аорсів сприяло піднесенню роксолан, які не пізніше кінця І ст. н.е. переселяються у Подунав'я. У 107 р. Римська імперія була змушена укласти з роксоланами договір про охорону за плату її кордонів, що було замаскованою формою виплати данини [12, 252-253].

В середині ІІ ст. н.е. в степах Північно-Західного Причорномор'я з'явилась остання хвиля сарматських племен - алани. Особливо велике перекроювання етнополітичної карти степів відбулося в ІІІ ст., що пов'язано з ростом могутності одного з угруповань аланів. Це угрупування аланів витіснило більшість кочівників і надалі виступило активним союзником готів. У 242 р. алани завдали поразки римським військам. В середині ІV ст. вони були інтегровані в Готію [22, 84-85].

З південного узбережжя Балтійського моря германські племена готи, гепіди, тайфали, вандали, ругії та інші близько 155 р. розпочали переселення в південному та південно-східному напрямках. З початком переселення пов'язують Маркоманські війни (167-180), коли приведені в рух готами вандали обрушилися на племена маркоманів і квадів, що мешкали поблизу римських кордонів, а останні почали спустошувати римські провінції на Верхньому Дунаї [14, 95-96].

Переселення великої групи германських племен охопило і територію сучасної України. Просунувшись вздовж Південного Бугу до Чорного моря, готи ніби клином роз'єднали племена слов'ян на два ареали, які стали відомі у VI ст. під назвами склавіни та анти [21, 86].

Після довгої мандрівки готи, очолювані своїм королем Філімером, прийшли в землі Скіфії, «що називаються на їхній мові Оіум. Говорять, що та місцевість замкнута, оточена в'язкими болотами і вирами» [6, 27]. Питання про розміщення Оіума неодноразово привертало увагу дослідників. Робилися спроби ототожнити Оіум з Подунав'ям та іншими регіонами, але всі сходяться на тому, що землі, які звалися готами Оіум, знаходились в Північному Причорномор'ї, за рікою, по сусідству з якою простягались болота і трясовини [19, 195]. Готський історик Йордан повідомляв, що перше місцеперебування готів у Скіфії було біля болота Меотиди (Азовського моря), друге - в Мезії, Фракії і Дакії (Північно-Західне Причорномор'я), третє - на Понтійському (Чорному) морі, знову в Скіфії [6, 27-28].

В кінці 230-х рр. авангард готів з'явився на римському кордоні. У римських джерелах, починаючи з першої третини ІІІ ст. готи згадуються як жителі північно-західного берега Чорного моря. Перебування готів на Нижньому Дунаї чітко фіксується тільки з 30-х рр. ІІІ ст. З цього часу чисельність їх безперервно зростає [11, 234-235].

У 238 р. готи напали на Істрію. Цей рік, рік зміни чотирьох римських імператорів у громадянській війні, відмічається як початковий рік війни проти готів, ім'я яких, в римських джерелах, згадується при цьому вперше. Останні монети Тіри і Ольвії датуються часом відразу після смерті Олександра Севера (235 р.). Розміщені поза імперським кордоном римські володіння вже декількома роками раніше стали здобиччю готів. У 238 р. готи вперше перейшли Дунай і найпівнічніше з мезійських прибережних міст, м. Істрополь стало місцем їх перемоги [20, 172]. Це був час правління короля Острогота (218-250) [19, 256].

Готський союз в цьому регіоні був із самого початку поліетнічним. Поряд з готами діяли інші племена: європейські алани, борани, гепіди, герули, карпи, уругунди-бургунди та інші. В працях деяких античних авторів ці загони часто виступали під загальною назвою скіфи, давнім синонімом терміну «варвари» [22, 92].

У 250 р. готи стали спустошувати Дакію, Мезію і Фракію. Римське військо на чолі з імператором Децієм виступило, щоб відбити нападників, проте у 251 р. було розгромлено королем готів Кнівою (близько 251-283) при Абрітті (на півночі сучасної Болгарії) [3, 336].

50-60-і рр. ІІІ ст. стають роками морських грабіжницьких походів, у які готи відправлялися з різних пунктів на узбережжі Північно-Західного Причорномор'я. Готи ймовірно відпливали від витоків Дністра та Дунаю. У 257-258 рр. ними були організовані напади на міста Віфінії. Були пограбовані Халкедон, Нікомедія, Нікея, Кій, Апамея, Пруса. У 262 р. готи переправились через Геллеспонт, дійшли до Єфеса. Вслід за цим відбувся похід вглиб Малої Азії, де вони проникли до Каппадокії в 264 р. Морські походи готів відбувались і на захід зі спробою переселитись, досягаючи Греції, де піддалися нападу Коринф, Спарта, Аргос і навіть Афіни. Готи побували біля берегів Афону, на островах Криті, Родосі, Кіпру та інших, намагались захопити Фессалоніку. Морські походи влаштовувались загонами, що збиралися з різних сусідніх племен. Загальне число варварів складало 300-320 тис. чоловік [19, 259-260].

У 271 р. готи, вандали і язиги увірвались до Паннонії. Хоча імператору Авреліану (270-275) вдалося перемогти, однак, враховуючи, як важко римлянам утримувати Дакію, він поступився цією провінцією варварам. Римська імперія в цьому ж році залишає свої володіння в Дакії. Після цього Дакію зайняли тай фали [20, 175].

Внаслідок територіальних конфліктів між варварами в 291 р. від Північного Причорномор'я до Нижнього Повіслення і Середнього Подунав'я, римські джерела вперше згадують одну з груп готів - тервіни (вони себе називали везір, їх називали також візіготи, пізніше - вестготи). Вестготи розташовувалися у Північно-Західному Причорномор'ї. На схід від візіготів жили гревтунги або грейтунги (їх ще називали - остроготи, пізніше - остготи) [14, 185].

У 323 р. загони готів були вигнані з Фракії Костянтином. У конфлікті, який спалахнув у наступному році між співправителями Римської імперії Ліцинієм та Костянтином, обидві сторони використовували сили готів. Вважають, що після перемоги Костянтин уклав з готами союз. Кордон по Дунаю став прозорішим, купці та інші жителі на обох берегах могли без особливих перешкод перетинати його. Територія готів розглядалася як частина імперії, хоча зі своїм статусом [3, 383].

Політико-економічне життя в Римській імперії протягом IV ст. перемістилося у східні області: в 326 році імператор Костянтин переніс столицю із Риму до Візантії, а в 330 році перейменував її на Константинополь. Візантійська імперія стала спадкоємицею Римської імперії. Ромеї Візантії часто називаються в історичних джерелах також греками, а Візантійська церква - Грецькою.

Після того, як тюркомовні кочівники гуни в 375 р. завдали поразки остготам, держава Германаріха розпалась. Зіткнувшись у другій половині ІV ст. з величезним нашестям гунських орд, Фрітігерн, один з вождів вестготів разом з Алавівом перевів своє плем'я, з дозволу імператора, на правий берег Дунаю в 376 р. Ніж загинути, аби стати данниками гунів, готи обрали для себе службу у римському війську [20, 185].

Вторгнення гунів до Східної Європи стало початком Великого переселення народів. Одержавши перемогу над північнокавказькими аланами в останній чверті ІV ст., гуни вдерлися до Північного Причорномор'я. Зіткнувшись з готами гуни тимчасово припинили свій рух [2, 6]. До 30-х років V ст. гуни кочували в Північному Причорномор'ї здійснюючи напади на прикордонні території Східної Римської імперії. Близько 433 р. ставка гунів була перенесена в Паннонію (сучасна територія Угорщини та Австрії), продовжували здійснювати напади на Східну Римську імперію. По відношенню до Західної Римської імперії, до середини V ст., гуни виступали як союзники в боротьбі проти германських племен. В 455 р. в битві біля річки Недао в Паннонії гуни були розбиті і відійшли знову до Північного Причорномор'я: міцний союз розвалився. Помалу гуни зникли і їх ім'я ще довго зустрічалось в якості загального найменування кочівників Причорномор'я [1, 45,53-54].

У наступні сто років естафету у Великому переселенні народів перейняли слов'яни. Мешканці лісостепового Дністровсько-Дніпровського межиріччя відносно мало потерпіли від навали гунів, і завдяки їх протекторату зуміли протягом V ст. освоїти звільнені від готів та фракійців землі Північно-Західного Причорномор'я. Ці мешканці заклали основу пеньківської та іпотешти-киндештської археологічних культур. Носіями пеньківської культури були анти, відомі з писемних джерел VI - VII ст., які створили політичне об'єднання. В складі міграційного потоку гунів ще в кінці IV - на початку V ст. група антів оселилася на середньому Дунаї [22, 98].

У VI ст. розпочався наступ антів разом із спорідненими склавінами на володіння Візантії. Анти свій удар спрямували на Балканський півострів. До середини VI ст. це були походи з метою захоплення полонених і здобичі. В цей час Дунай як кордон Візантії перестав існувати, анти вільно долали його, неодноразово брали придунайські міста, фортеці та гарнізони. В 547-548 рр. анти проникли вглиб Візантійської імперії і спричинили жахливі спустошення Іллірії (західна частина Балканського півострову) аж до Епідамна (сучасне м. Дуррес в Албанії). Анти розширили свою територію до нижнього Дунаю. Поступово вони почали діяти рішуче і вже в 550-551 рр. навіть наважилися на зимування на правобережжі Дунаю. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і у 80-і рр. VI ст. привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Слов'яни стали повновладними господарями освоєних ними земель [13, 26].

З середини V - до середини VI ст. анти домінували в Північно-Західному Причорномор'ї. У 50-х рр. VI ст. зі сходу у Причорноморські степи прийшов новий кочовий народ авари. Від 568 р. у зв'язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) Аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку VII ст. призвели до розпаду антського політичного об'єднання. 602 р. сприймається як рік загибелі антського військово-політичного союзу. Цим роком датується остання відома в письмових джерелах згадка про антів. Авари здійснили каральний похід проти придунайських антів та їх військових дружин, що воювали на стороні Візантії. Їх поразка не означала, що об'єднання антів загинуло. З середовища антів вийшли відомі пізніше з руських літописів племена тиверців і уличів [22, 98, 100].

У степах Північного Причорномор'я в середині VI ст. з'явилися етнічно близькі гунам авари. Авари (у східнослов'янських джерелах - обри) - великий племінний союз, в якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. Близько 557 р. авари з Уральсько-Каспійських степів перейшли Волгу, де підкорили своїх родичів - нащадків гунів - утигурів та кутригурів Приазов'я [8, 12]. У 558 р. до Візантії прибуло перше посольство аварів на чолі з Кандіхом. Вони пропонували Візантії військовий союз і просили землі для поселення. Відчуваючи неспроможність лише військовими засобами зупинити слов'ян, Юстиніан І зобов'язався платити аварському кагану Баяну щорічну данину, якщо кочовики будуть захищати дунайський кордон імперії від антів та склавинів. Наприкінці 50 - на початку 60-х рр. VI ст. аварські орди в спілці з кутригурами спустошили землі антів [4, 5].

Щодо питання про локалізацію аварів у межах Північно-Західного Причорномор'я, то тут важливі свідчення про їх контакти з Візантією та іншими племенами Подунав'я. В писемних джерелах згадуються досить часті посольства аварів до Константинополя, за час першої половини 60-х рр. VI ст. відомо про посольства 562 р. (до Юстиніана) та 565 р. (до Юстина). Є свідчення, що у цей період візити аварів до візантійської столиці були набагато частішими. В період правління Юстиніана авари систематично з'являлися в Константинополі з метою отримання дарунків. Така частота контактів аварів з Візантією, а також швидке включення в політику Центральної Європи, свідчить про те, що у період перебування в Північному Причорномор'ї, вони були локалізовані десь неподалік дунайського кордону Візантії, найімовірніше в степах Дністро-Дунайського межиріччя. Цей район найближчий до візантійського кордону та був зручним для перекочувань. На користь перебування аварів у межах окресленого регіону свідчить і етнодемографічна ситуація у Північному Причорномор'ї в першій половині - середині VI ст. У цей період причорноморські степи займали племена кутригурів, володіння яких на заході сягали Дністра, а тому авари, перекочувавши у Північне Причорномор'я, могли оселитися лише на захід від Південного Бугу. Описане спустошення аварами антських земель наприкінці 50 - 60-х рр. VI ст. стосувалося насамперед слов'ян Прутсько-Дністровського межиріччя та Побужжя [18, 81].

Переконавшись у слабкості Візантії після смерті Юстиніана І у 565 р., аварська племінна верхівка висувала до імперського уряду нові й нові вимоги щодо дозволу на поселення в межах держави, збільшення щорічної данини та інше. Цього ж року авари залишили Північно-Західне Причорномор'я, вторглися в Тюрінгію і воювали з королем франків Сигезбертом. До причорноморських степів авари вже не поверталися. Перебування аварів у Північно-Західному Причорномор'ї тривало від п'яти до семи років [5, 28].

У 567 р. авари в спілці з германцями-лангобардами розгромили гепідів Трансільванії, що орієнтувалися на Константинополь, і захопили землі Потисся та Середнього Подунав'я, підкорили місцевих склавинів. Виник Аварський каганат - племінне об'єднання на зразок «варварських імперій». Спираючись на систему паннонських фортець «хрінгів», авари протягом більш ніж двох століть турбували своїми набігами ближчих і дальших сусідів [4, 5].

Точних та постійних кордонів каганат не мав. З 70-х рр. VI ст. авари почали систематичні вторгнення у Візантію. В 587 р. Баян спустошив Мезію (сучасні території півночі Македонії, півдня Сербії (Верхня Мезія), Північ Болгарії, південний схід Румунії, південь Молдови і Буджака (Нижня Мезія)), зруйнував Доростол (Силистрія), Сінгідун (на Дунаї), Маркіанополь (на західному узбережжі Чорного моря) [18, 82].

Внутрішня слабкість та повстання підкорених племен зумовили занепад військової могутності аварів. В VII ст. почався розпад Аварського каганату. Жорстока боротьба західних слов'ян проти аварів поклала край їх пануванню. Ускладнення зовнішньополітичної ситуації, міжусобиці та боротьба за владу серед аварської знаті сприяли остаточному занепаду каганату. В 626 р. головні сили аварів були вщент розбиті під Константинополем. В середині VII ст. авари були витіснені з Північного Причорномор'я, а Паннонія опинилася під впливом новоутворених держав -- Болгарського царства та князівства Само. В 90-х рр. VII ст. основні аварські «хрінги» були знищені франками, і на початку ІХ ст. авари відступили за Тису і Дунай. В кінці ІХ ст. Аварський каганат остаточно занепав під ударами угорців. Частина аварських племен відкочувала на схід, і про них більше в літописах згадки немає, інші були повністю асимільовані народами Західного Причорномор'я та Подунав'я [18, 83].

Південними сусідами антів були тюркомовні племена булгарів (їх називають ще протоболгарами). До кінця V ст. стають відомі два основних булгарських племені: утигури і кутригури. Вздовж південного берега Азовського моря та Дону розміщувалися утигури, а на північ і захід від них, в степах Північного Причорномор'я і пониззі Дунаю, мешкали кутригури. Кутригури неодноразово воювали з Візантією та її союзниками, здійснюючи набіги та походи. У 558 р. хан Заберган з булгаро-слов'янським військом зробив похід на Константинополь. На якийсь час кутригури увійшли до складу Аварського каганату близько 550 року. Після занепаду Аварського каганату кутригури в 633 р. воз'єдналися союзом з утигурами. Згодом в цьому племені народився майбутній хан Кубрат, який створив ранньосередньовічну державу Велика Болгарія. Центр цього об'єднання був у Фанагорії на Таманському півострові [22, 99, 101].

Після смерті Кубрата (близько 665 р.), його держава розпалася, оскільки була розділена між його численними синами. Болгарські племена розділилися на п'ять груп, кожна на чолі з одним із синів Кубрата. Один з них, Ісперх / Аспарух повів болгар на Дунай. Разом з ним пішов його брат Кубер. Спочатку Аспарух укріпився в дельті Дунаю, але після перемоги над візантійським військом у 679 р. протоболгари зайняли північно-східну частину Балкан, так виникає Дунайська Болгарія. Болгари на чолі з ханом Аспарухом, потрапивши на Балкани у 680 р., застали там групи слов'янських племен (северів), з котрими утворили болгарсько-слов'янську державність. Болгари підкоряють слов'янські племена, які проживали поблизу, і одним з них доручають охороняти землі, що прилягали до аварів, іншим - наглядати за сусідніми з ромеями районами [23, 62, 162].

Допускають, що орда Аспаруха витіснила групу слов'ян, що заселяли північно-східну частину Балкан, і ті відійшли на територію України. Ці події пов'язують з повідомленням Нестора-літописця про розселення слов'ян з Подунав'я, яке лягло в основу дунайської теорії походження слов'ян [22, 102].

Час від занепаду аварського племінного об'єднання (друга чверть VII ст.) до появи на Дунаї угрів (середина IX ст.) був найсприятливішим для господарського і культурного опанування слов'янами Північно-Західного Причорномор'я та Нижнього Дунаю. На цій території жили слов'янські племена тиверців та уличів, яких ще називають «подунайцями». Серед розмаїття взаємовпливів, перехрещення первісних культур багатьох етносів у Північно-Західному Причорномор'ї виразно простежується традиція хліборобсько-скотарського побуту, матеріальної і духовної культури, яка зв'язувала місцеве населення з населенням земель, що склали пізніше ядро формування українського етносу. Ця традиція витримала випробування століть і відіграла важливу роль у подальшій історії цього краю [9, 10].

Назва тиверці, мабуть, виходить від назви фортеці Тура (Tvra, Turris), в якій імператор Юстиніан І розмістив одне з антських племен, предків тиверців. Назва фортеці Тура, деяким чином пов'язана з античною назвою Дністра Тирас. Виходить, що тиверці (або турці) були дністровським племенем. За лінгвістичними даними, «тиверці» - це слов'янізована назва племені, яке у долітописний період носило самоназву «тюрьци». Під час запозичення слов'янами тюрксько-болгарського етноніма «tuurik» його могли передати як «тивьрьць» [15, 11].

В різних літописах назва уличі читається по-різному (уличі, улучі, угличі, улутичі, лютичі, лучанє). Деякі дослідники використовують форму угличі, яку вони виводять зі слова «угол» (кут), і допускають, що батьківщина угличів знаходилась в південній частині Бессарабії, яка є кутом між Прутом та Нижнім Дунаєм. Виходить, що етнонім міг отримати слов'янське забарвлення від «кута» - Онглоса (Буджака) [15, 10].

В Північно-Західному Причорномор'ї уличі й тиверці жили не окремими племінними масивами, а черезсмужно, тобто анклавами, у сусідстві один з одним. Уличі тут відомі з 864 р., а тиверці - з 885 р., вони з'явилися тут пізніше. Це підтверджується й археологічно - неукріплені поселення культури Лука-Райковецька, що пов'язуються з уличами, з'явилися раніше городищ із земляними валами, що пов'язуються з тиверцями [15, 11].

Дунайська Болгарія знаходилась у постійній конфронтації з Візантією. Угорці, що з'являються в причорноморських степах у 830-х рр., використовуються Візантією проти болгар на Нижньому Дунаї. Проте в 890 р. у степах між Дніпром і Дунаєм з'являються печеніги, які кочували на цих землях до початку ХІ ст. Вони домовляються з болгарами і в 896 р. змушують угорців піти у Паннонію. Угорці пройшли двома шляхами - через Нижній Дунай і через Трансильванію. Та частина угорських племен, що проходила в Паннонію через Трансильванію, пройшла і через землі уличів та тиверців. Потім тривала боротьба Київської Русі з уличами й тиверцями, яка завершилася їх підпорядкуванням у 940-х рр. Київ зберігає свій контроль над їхніми землями до кінця Х ст. З цього часу в Північно-Західному Причорномор'ї панують кочівники [15, 13].

Перше тисячоліття нашої ери було часом переселення багатьох різних за походженням племен та народів. В пошуках нових земель для проживання, вони часто впливали один на одного, змішувалися між собою, що в майбутньому відбилося в їх традиціях та культурі. Бурхливо ці процеси простежувалися в Східній Європі, на землях Північно-Західного Причорномор'я. Протягом І - ІХ ст. цими землями пройшли сарматські (аорси, роксолани, алани), германські (готи, гепіди, тайфали, готи в свою чергу створили союз до якого входили племена аланів, карпів, вандалів, язигів, уругундів-бургундів), тюркомовні (гуни, авари, болгари - які слов'янізувалися), слов'янські (анти, склавіни, уличі і тиверці) племена, поки в Х ст. Північно-Західне Причорномор'я не опинилося під контролем Київської Русі та тюркомовних кочівників.

Список літератури

народ переселення причорномор'я північний

1. Артамонов М.И. История хазар / М.И.Артамонов. - Л., 1962. - 270 с.

2. Бернштам А.Н. Очерки истории гуннов / А.Н.Бернштам. - Л., 1952. - 80 с.

3. Вегнер В. Рим. Начало, распространение и падение всемирной империи римлян / В.Вегнер: Т.2. - Минск, 2002. - 425 с.

4. Головченко В. «Звідки пішла руська земля…» (міжнародно-політичні обставини виникнення київської держави) / В.Головченко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Міжнародні відносини. - 2006. - Вип. 33-34. - с. 4-10.

5. Дьяконов А. Известия Иоанна Эфесского и сирийских хроник о славянах VI - VII вв. / А.Дьяконов // ВДИ. - 1946. - №1. - с. 28 - 32.

6. Иордан. Гетика / Иордан. - М., 1960. - 90 с.

7. Карышковский П.О. Монеты Ольвии / П.О.Карышковский. - К., 1988. - 165 с.

8. Комар О.В. Населення степів Північного Причорномор'я VI -початку VIII ст. // Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.04 / О.В. Комар; НАН України. Ін-т археології. -- К., 2002. -- 20 с.

9. Мельникова Л.С. Східнослов'янська колонізація Південної Бессарабії (V - перша половина ХІХ ст.) // Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Л.С.Мельникова; Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова. -- Одеса, 1999. -- 18 с.

10. Мелюкова А.И. Памятники скифского времени лесостепного Среднего Поднестровья /А.И.Мелюкова // МИА. - 1958. - №64. - С. 5-102.

11. Моммзен Т. История Рима / Т.Моммзен: Т.5. - М., 2002. - 545 с.

12. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті / Ю.В.Павленко. - К., 1994. - 322 с.

13. Приходнюк О.М. Дунайський регіон в історії східних і західних слов'ян (друга половина І тис. н.е.) / О.М.Приходнюк // Магістеріум. - 2001. - Вип. 6.: Археологічні студії. - с. 26-29.

14. Решабек Ф.В. Маркоманнские войны / Ф.В.Решабек. - Одесса, 1895. - 156 с.

15. Сапельняк Т.І. Уличі і тиверці в Карпато-Причорноморських землях (друга половина ІХ - перша половина Х сторіччя) // Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Т.І.Сапельняк; Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. -- Одеса, 2006. -- 19 с.

16. Симоненко О.В. Міграції кочовиків давньої України за сарматської доби / О.В.Симоненко // Проблеми міграції. - 1999. - №4. - С. 39-45.

17. Симоненко А.В., Лобай Б.И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в І в. н.э. / А.В.Симоненко, Б.И.Лобай. - К., 1991. - 144 с.

18. Скиба А.В. Аварський період у Північному Причорномор'ї / А.В.Скиба // Магістеріум. - 2009. - Вип. 36.: Археологічні студії. - с. 80-83.

19. Скржинская Б.Ч. Вступительная статья, перевод, комментарий к «Гетика» Иордана / Б.Ч.Скржинская. - М., 1960. - 320 с.

20. Сюсько К.М. Готи в історії Європи / К.М.Сюсько // Carpatica - Карпатика. - Вип. 36. - Ужгород, 2007. - с. 164-189.

21. Терпиловский Р.В., Абашина Н.С. Памятники киевской культуры / Р.В.Терпиловский, Н.С.Абашина. - К., 1992. - 130 с.

22. Трубчанінов С.В. Історична географія України / С.В.Трубчанінов. - Кам'янець-Подільський, 2005. - 188 с.

23. Чичуров И. Византийские исторические сочинения / И.Чичуров. - М., 1980. - 192 с.

24. Щукин М.Б. Сарматы на землях к западу от Днепра и некоторые события в Центральной и Восточной Европе / М.Б.Щукин // СА. - 1989. - № 1. - с. 80.

Размещено на Allbest.ru