Державно-правовий розвиток Румунії у XX столітті привертає увагу з декількох причин. По-перше, вітчизняна правова наука потребує вивчення закономірностей розвитку держав Центральної і Південно-Східної Європи в ХХ-ХХІ століттях, які дозволяють урахувати відповідний досвід у процесі державотворення в Україні. По-друге, державницька традиція Румунії вказаного періоду, для якого характерне поперемінна зміна демократичних і тоталітарних тенденцій, привертає увагу в сучасній Україні з огляду на необхідність відновлення повноцінного функціонування демократичних інститутів.

До останнього часу в Україні дослідження на вказану тему були поодинокими (Ю. Бадах, І. Піддубний, О. Новосьолов). Різних аспектів функціонування державного режиму І. Антонеску стосувалися дослідження радянських і російських дослідників М.І. Лебедева, М.Д. Єрегценка та Б.М. Колкера. Серед румунських дослідників передовсім слід назвати Іліє Думитра Атена. З урахуванням наведеного, метою цієї статті є аналіз особливостей державного режиму в Румунії під час Другої світової війни, спроба ідентифікації ознак фашизму в режимі І. Антонеску.

Попри оцінки радянських істориків держави і права щодо "формальності" конституції Румунії 1923 р., вона привнесла загалом ліберальний режим із конкурентною багатопартійною системою. Головним об'єктом проти дії правоохоронної системи того часу виступала підривна діяльність комуністичної партії, котра носила нелегальний і часом збройний характер [1].

Фашизація політичної системи в Румунії розпочалася не в період економічної кризи 1929-1933 років, як це нерідко стверджується в літературі, а в кінці 1930-х років. При цьому виходимо з розуміння сутності фашизму як форми тоталітаризму за формулою Ернста Нольте, який намагався визначити для цього його "мінімальний спільний знаменник". На його думку, такий "фашистський мінімум" складався з трьох заперечних критеріїв (антимарксизму, антилібералізму і антиконсерватизму), двох організаційних ознак (принципу вождя і партійної армії), а також претензії на тоталітарність [2, с. 19].

Початком процесу фашизації політичної системи необхідно вважати включенім до числа її легальних суб'єктів організацій тоталітарного типу - в Румунії такою виступала Легія Михайла Архангела, яка від 1929 р. отримала назву "Залізна гвардія" [3]. Цей рух відзначався чіткими ознаками фашистського руху:

1) ціль - установлення диктатури;

2) звернення до сили як головного аргументу для досягнення цілі;

3) несприйняття опозиційної думки, непримиренність до інших рухів;

4) ідея месіанства. Виходячи з цього, слід погодитися, що "фашизм є правою формою тоталітарного режиму, яка характеризується національним (расовим) ціннісним критерієм організації суспільства" [4, с.41, 50].

Екстремістські (терористичні) методи боротьби все більше проникали до політичного життя країни. Ситуацію ускладнювала й міжнародна обстановка, так як дві великі тоталітарні держави (СРСР і Німеччина) активно впливали на внутрішню і зовнішню політику Румунії, по суті, загрожуючи (прямо чи непрямо) суверенітету й територіальній цілісності держави. Зовнішній вплив був часто надто інтенсивним з двох боків: якщо нацистська Німеччина загрожувала підтримкою "Залізної гвардії", котра намагалася незаконно захопити владу, то сталінський СРСР відкрито вимагав територіальних уступок.

В умовах реальності наближення і початку Другої світової війни Румунія, як і інші держави Центральної Європи, опинялася перед вибором не лише в зовнішньополітичній діяльності, а й також у виборі моделі політичної системи та національного правопорядку. Після політичної кризи, викликаної парламентськими виборами 1937 р. (жодна з політичних партій не набрала більшості голосів), 10.02.1938р. король зустрівся з лідерами політичних партій та колишніми головами урядів і заявив про взяття відповідальності за долю країни на себе. Уже 20.02.1938 р. Рада міністрів схвалила проект нової конституції та прийняла рішення про проведення її всенародного обговорення. Плебісцит відбувся 24.02.1938р. і його учасники майже стовідсотково (99,87% - "за", "проти" - 0,13%) схвалили нову конституцію. Урочисте проголошення Конституції Кароля II відбулося в королівській палаті 27.02.1938 р. [5, с.77-78].

Новелою Конституції вважалася стаття 30, яка проголошувала короля главою держави, та стаття 65, що підтверджувала політичну відповідальність міністрів виключно перед королем, але при цьому міністри були зобов'язані відповідати на запити депутатів та сенаторів. Тобто положення нової конституції засвідчували компроміс між політичною практикою та законодавчими її засадами, підтверджуючи право активної монархії та встановлення монархічного авторитарного режиму. Стабільність режиму мав забезпечити й більший термін діяльності депутатів (6 років замість 4), а також збільшення до половини складу кількості сенаторів, призначених по праву. Змінювалася й структура Палати депутатів, до якої обирали за трьома куріями: сільське господарство та ремесла; промисловість та комерція; інтелектуальні заняття [5, с.79].

Після цього король вжив низку заходів для ліквідації системи обмеженого політичного плюралізму. З цією метою він заборонив дія льність усіх політичних партій (декрет від 31.03.1938р.), а згідно закону закон про захист державного ладу від 14.04.1938 р. заборонялося вести пропаганду з метою зміни державного ладу. Користуючись наведеними повноваженнями, король у травні 1938 р. заборонив "Залізну гвардію". Одночасно була створена єдина офіційна партія "Фронт національного відродження" (Партія нації). Узявши за зразок фашистську Італію та нацистську Німеччину, була вибудувана диктатура, очолювана на перших порах королем.

З початком Другої світової війни міжнародне і внутрішнє становище Румунії ще більше ускладнилося, так як її територія за секретним протоколом до договору Молотова - Рібент - ропа від 23.08.1939 р. була віднесена до сфери впливу СРСР. Територіально країна зазнала значних втрат. Спочатку в червні 1940 р. на підставі ультиматуму СРСР Румунія змушена була погодитися на уступку Бессарабії і Північної Буковини, а в серпні того ж року за наслідками II Віденського арбітражу вона втратила Трансільванію на користь Угорщини, а згодом Добруджу на користь Болгарії [6, с.72-73].

Уступка Бессарабії і Північної Буковини відбувалася складно для румунської держави. Після ультиматуму СРСР, який містив вимогу про "повернення" всієї Буковини, 25.06.1940 р. Німеччина висунула протест, зауваживши, що ця територія ніколи не належала Росії, а тому 26 червня керівництво СРСР обмежило радянські претензії тільки Північною Буковиною з Чернівцями. Північна Буковина, заявив В. Молотов, є "останньою частиною, якої бракує єдиній України, саме тому СРСР важливо вирішити це питання одночасно з бессарабським". Із ранку 27.06.1940 р. у Румунії було оголошено мобілізацію, а пів на одинадцяту И. Рібентроп передав своєму послу в Румунії інструкцію, в якій румунському уряду радилося поступитися вимогам СРСР, щоб уникнути загрози окупації Червоною армією всієї держави. Такі самі "пропозиції" надійшли румунському уряду від Італії, Болгарії та Угорщини. Однак у Бухаресті вирішили спробувати відтягнути час, вступивши у переговори з СРСР. 27 червня в Москву передали відповідь, в якій закликали до переговорів. На що В. Молотов жорстко заявив, що "він не бачить у зробленій заяві згоди на радянську пропозицію повернути Бессарабію та Північну Буковину, і що завтра Червона армія туди вступить та займе визначені пункти, а за ЗМ дні всю територію, а вже пізніше, радянсько-румунська комісія зможе домовитися про деталі реалізації намічених заходів".28 червня, оцінивши реальні можливості та побоюючись соціальних потрясінь у разі війни з СРСР, Коронна Рада, 27 голосами проти 11, вирішила піти на поступки СРСР. Однак Румунія формально погодилась не на передачу території СРСР, а лише на "евакуацію румунських військ із Бессарабії та Північної Буковини". Саме цей факт нині використовується Бухарестом для обґрунтування своїх претензій на ці території [7, с.94-95].

У таких обставинах 06.09.1940 р. Кароль II зрікся престолу на користь Михая, але того ж дня в країні реальну владу перебрав прем'єр - міністр І. Антонеску. Режим І. Антонеску в Румунії (1940-1944 роки) набрав усіх типових ознак фашистського режиму.

По-перше, Румунія не лише стала союзником нацистської Німеччини у Другій світовій війні, вона виношувала й здійснювала власні агресивні плани. Як указує О.В. Новосьолов, за домовленістю з керівництвом нацистської Німеччини в ході участі у війні проти СРСР, Румунія включила до свого складу Бессарабію й Північну Буковину, а також взяла під контроль управління над українськими землями між Дністром і Південним Бугом, які були включені до складу Румунії як окрема провінція під назвою "Трансністрія". Участь збройних сил Румунії у війні проти СРСР була не лише "оборонно-превентивною", як інколи її оцінюють сучасні дослідники, бо вони брали участь у боях не лише в рамках "історичних" румунських земель. Захоплення Бессарабії та Північної Буковини та включення їх до своєї держави розглядалося румунським 63636363632керівництвом як закономірний результат участі в антирадянській війні та відновлення історичних прав. Окупація "Трансністрії" мала дещо відмінний характер, її політичний статус залишався невизначеним протягом 1941 - 1944 рр. Керівництво Румунії, уникаючи чітких та однозначних формулювань, згідно німецько-румунської угоди "Про безпеку та економічну експлуатацію Трансністрії та області Буг-Дніпро", яку уклали представники румунського та німецького командування у місті Тіґіна (Бендери) 30.08.1941 р., зуміло отримати мандат на здійснення економічної експлуатації території між Дністром та Південним Бугом. Оголошення межиріччя Дністра та Південного Бугу "територією тимчасової військової окупації" розцінювалося офіційним Бухарестом як прелімінарний захід. Саме тому остаточне вирішення цього питання відкладалося до часу, коли буде отримана повна перемога над СРСР. Структурними елементами румунської окупаційної політики в Бессарабії, Північній Буковині та "Трансністрії" стали заходи з "етнічної пурифікації", румунізації, колонізації, деіндустріалізації, "трудової мобілізації". Всі ці заходи були спрямовані на максимальне використання матеріальних, економічних та людських ресурсів окупованих територій [8, с.16].

В окремих дослідженнях румунських істориків (наприклад, Іліє Думитра Атена) участь Румунії у війні проти СРСР оцінюється в такий спосіб: "Згідно з головними цілями Румунії у війні проти СРСР у липні 1941 р. румунські війська звільнили Бессарабію і Північну Буковину. Ми приєднуємося до точки зору румунської історіографії про те, що війна за ці території була виправдана історичними інтересами Румунії" [9, с.61-70].

На нашу думку, вказану "визвольну місію" збройних сил Румунії необхідно сприймати в контексті наступних обставин: а) територіальні претензії виходили далеко за межі вказаних вище регіонів (наприклад, м. Одеса); б) управління зайнятими територіями, в тому числі на українських землях, здійснювалося фашистськими методами, з використанням державного терору.

По-друге, зосередженім влади в руках І. Антонеску в самій Румунії поєднувалася із застосуванням методів державного терору, що було характерно більше для нацистського режиму в Німеччині, ніж для фашистського в Італії. Окремим об'єктом терористичної політики виступало єврейське населення як власне Румунії, так і тимчасово зайнятих нею в роки війни територій. Прем'єр-міністр Румунії І. Антонеску хотів бачити Румунію без національних меншин, стверджуючи: "Я нічого не досягну, якщо я не очищу румунську націю. Не кордони, а однорідність і чистота раси дають силу нації: такою є вища моя ціль". Загальна кількість румунських і українських євреїв, які загинули в територіях, що перебували в межах юрисдикції румунської адміністрації становить 280-380 тис. осіб [10, с.179].

Характеристика фашистського режиму в Румунії відзначалася й іншими типовими для фашизму ознаками, зокрема:

1) непарламент - ське захоплення влади та заперечення парламентаризму; режим особистої влади прем'єр - міністра, разом із тим, не означав тотальної концентрації публічної влади в одному інституті;

2) функціонувала каральна система тоталітарної держави (таємна поліція, надзвичайні суди), яка набула інституційної завершеності у Румунії того часу, хоча терор і не досягав таких масштабів та інтенсивності, як у нацистській Німеччині;

3) фашистський режим був лімітований низкою чинників, в тому числі обмежений прерогативами короля. Саме король Михай і поклав кінець цьому режиму (як подібними діями король поклав кінець правління Б. Муссоліні в Італії), віддавши наказ про арешт І. Антонеску 23.08.1944 р. Того ж дня король Михай оголошує про перехід держави на бік Антигітлерівської коаліції. Після звільнення держави Червоною армією на короткий час були відновлені політичні свободи, скасовано антисемітські й антиугорські закони 1940 р.

Після другої світової війни Румунія потрапила до сфери впливу СРСР і в ній розпочалися процеси, аналогічні процесам в інших державах Центральної і Південно-Східної Європи, котрі в радянські часи в історії держави і права сприймалися як: а) народно-демократичні революції; б) соціалістичні революції. При цьому під останніми розумілося остаточне утвердження комуністичного режиму [11, 12].

Враховуючи наведене, необхідно зробити наступні висновки. По-перше, політична система Румунії під впливом низки факторів, у тому числі зовнішнього впливу великих тоталітарних держав (Німеччини і СРСР), наприкінці 1930-х років набирала недемократичних ознак. По-друге, в 1940-1944 роках державний режим у цій країні набув класичних ознак фашизму, подібних до характеристик Італії періоду Б. Муссоліні. Останні проявлялися як в особливостях політичної системи, так і в зовнішній політиці.

Література