Одним із пріоритетів сучасного демократичного суспільства є збереження духовної і матеріальної спадщини минулого тієї чи іншої нації. Не виключенням є й українці. Їх багатовікові надбання, зокрема її традиційні ремесла і промисли, є не тільки її органічною складовою матеріальної культури, а й цінним джерелом для осмислення закономірностей культурно-історичного розвитку української нації. Тому серед культурно - історичної спадщини етнографічних груп українців важливе місце посідає матеріальна культура бойків.

Цінним джерелом для вивчення специфіки й технології ткацтва та кравецтва бойків є спогади старожилів сіл Бойківщини та стосуються щоденного побуту населення. Історіографічна база з тематики культурної-матеріальної спадщини бойківського регіону представлена працями таких дослідників як М. Банана [1], А. Бодника [2; 3], О. Залізняк [7], Р. Кирчів [9], В. Кобільник [10], О. Сікора [14] та ін. Однак, окремі її аспекти потребують подальшої наукової розробки. Цим і обумовлена актуальність обраної нами проблеми.

Мета статті полягає у висвітленні традиційної техніки ткацтва і кравецтва Бойківщини до середини ХХ ст. як складової частини культурно-матеріальної спадщини українського народу.

Одними із найдавніших і найважливіших традиційних ремесел на Бойківщині були ткацтво, кравецтво і кушнірство. У практичній площині дані ремесла обслуговували повсякденну життєдіяльність місцевого населення. Матеріалами для виготовлення речей побутово-господарського призначення служили льон, коноплі, вовна та шкіри.

Важливою допоміжною виробничою сферою бойків було ткацтво. Саме використання відповідної придатної для цього сировини слугувало для безпосереднього виготовлення полотна, з якого у свою чергу виробляли одяг та предмети щоденного вжитку. Безперечно сам процес мав відповідні етапи та технології, які ґрунтувались на традиційних вміннях місцевого населення краю.

У кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. полотно здебільшого виготовлялося для власного вжитку, з нього шили речі господарсько-побутового призначення, а також частково і на продаж.

Так, у Сенечолі на Долинщині сировина для народного вбрання "походила з власного господарства і перероблялася своїми руками на полотно чи сукно" [7, с. 20].

У той же час ремісники з Ценявої виготовляли вироби переважно із власної сировини, але інколи із сировини замовника. Зазвичай більшість ремісників були самоуками. Лише деякі з ремісників - шевці, столяри закінчували фахові доповнюючи школи. Навчання у них було безкоштовним. Після нього кожен учень складав челядничий іспит, відбував челяднику практику і ставав кваліфікованим ремісником-майстром [5, с.31].

З цього приводу польський етнограф А.Ф. Оссендовський описав безпосередні господарські і хатні обов'язки бойківської жінки. Він зазначав, що бойківська жінка, яка займалася ткацьким ремеслом, цілий день поралася по хаті і господарстві. І лише після цього сідала до праці. Ткала довгі пасма для полотна і грубі саморобні вовняні для сіраків і куртяків [32, s.153].

Вирощування льону, конопель та переробка їх на волокно, нитки, полотно відігравали значну роль у розвитку матеріальної і духовної культури бойків. Так, у Верхніх Воротах на Воловеччині сіяли "льон, коноплі, пряли. Вишивали собі і на продаж" [19, арк.1]. В Оряві на Сколівщині для потреб ткацтва вирощували льон [21, арк.1].

Наприкінці XIX - на початку XX ст. домашнє ткацтво українців являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. Промисловий розвиток на початку XX ст. призвів до того, що бойки розпочали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах - металеву сріблясту нитку - сухозлітку [18, арк.1]. Зважаючи на розвиток фабричної промисловості у міжвоєнний час, ткацтво в домашніх умовах почало занепадати, оскільки поступалося якістю і швидкістю виготовлення полотна.

Вирощування льону та конопель потребувало не лише відповідних знань, але й праці. Згідно спогадів у Лугах Рожнятівського району, льон та коноплі зазвичай сіяли від Благовіщення (7 квітня) до середини червня. Як веліла традиція, сіяти їх було бажано "на повний місяць, після теплого рясного дощу. Коли вони підростуть, вимикували бур'ян" [29, арк.1].

Згідно зібраних етнографічних матеріалів, після цього наприкінці серпня "вимикували руками льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь), в'яжучи у невеликі снопи. А жіночі стебла конопель (матірку) залишали ще дозрівати на сім'я, яке наступного року висаджували. Достиглі рослини у сопах висушували на сонці до почорніння коробок, потім обмолочували коробки праником, або ціпом. Після обмолоту стебла знову розстеляли на облозі, де вони під дощем і сонцем висушувалися до Покрови (14 жовтня). Пізніше їх збирали й складували в кіпи [17, арк.1; 21, арк.1].

Від Покрови до Михайла (21 листопада) тривав процес обробки стебел і отримання волокна. Стебла м'яли й тіпали, аби позбавити волокно від терміття. Цей процес на Бойківщині виконували на бетельні, терниці, трапачці. Доволі часто використовували й рубель, тіпали їх об стовп або будь-що [17, арк.1; 21, арк.1].

Так, у селі Сливки спочатку пранниками вибивали насіння з них. Стебла льону розстеляли на два-три тижні на стерні, щоб стебла ламалися, потім сушили, терли на терницях, розчісували на дергівках, пряли, ткали на ручних верстатах, білили на сонці, а тоді вже шили з нього одяг. Коноплі молотили, мочили майже тиждень у річці, добре промивали, сушили, терли на терлицях, пряли, ткали на ручних ткацьких верстатах, білили і шили з нього щоденний одяг, простині та верети із "згрібного" полотна [16, с.44].

Наступним етапом обробітку битих стебел було розчісування кожної прядки волокна. У бойків він мав назву микання мичок. Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальня), котру прив'язували до лави.

Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (начісної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. У бойків за твердженнями вітчизняного етнографа М. Банаха, існували наступні сорти волокна: для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно - кукла; для снування основи, ткання буденних тканин - миканка, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки; останок на дергальній щітці - "клочьє" сортували на "згрібне", з якого виготовляли полотно для "згрібних" (грубих) верет, а з решта "клоччя" виготовляли полотно для мішків та інших виробів суто господарського призначення [1, с.99].

У процесі прядіння у бойків існувало кілька традиційних правил і заборон. Так, бойківські господині намагалися не мотати вночі, бо вважалося, що біля хати буде мотатися нечистий. Тому закінчити роботу вони прагнули до заходу сонця.

Намотані на мотовило нитки знімали з мотовила і відбілювали методом золінням. Для цього у дерев'яну бочку - полоскальницю - кидали зав'язану у полотняний шматок жменю вербового попелу, заливали окропом і кидали туди нитки з мотовила, залишаючи їх настоюватись добу. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними чи мінеральними барвниками. Настояне пасмо полокали у чистій колодязній воді й висушували. Після висихання, частину пряжі перемотували у клубки. Пасмо накладали на самотічку (дерев'яний пристрій, що складався з підставки - "конька" та перехрестя з "лопатками" на кінцях) і мотали нитку в клубки, з яких намотували (сукали)"цівки", намотуючи нитки за допомогою спеціального пристрою на спеціальні трубочки довжиною до 10 см, виготовлені із бузини. На цьому процес від вирощування льону чи конопель і перетворення їх у матеріал для ткання (нитки) завершувався [17, арк.1].

Із пасма ниток, що залишилися, формували закладки, які закладали на спеціальний вал ткацького верстата - кросну і намотували на нього пасмо з ниток. Щоб нитки не кошлатились і були гладкими, їх іноді змащували шліхтою (рідким чиром, звареним із кукурудзяної муки) [17, с.1].

Бойки вважали, що пасма із ниток не можна залишати невитканими після Благовіщеня або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Тому процес ткання полотна розпочинався, як правило в лютому-березні. Проте сучасні етнографи твердять, що ця обставина не стільки була пов'язана із забобонами, як із природними причинами. Оскільки уже в травні-червні розпочинався процес вибілювання витканого полотна за допомогою намочування у воді та висушування на сонці.

Традиційно полотно бойки виготовляли на ткацькому верстаті. Для цього використовували горизонтальний верстат із застосування техніки переплетення ниток, шляхом поперемінного натискуванням на дві підніжки верстату, вдаряючи швидко і сильно ничницею та пропускаючи між шаром нижніх і верхніх ниток, які поступали із валу, човник із цівкою [2, с.37].

Зазвичай починали ткати спочатку у легкі - "чоловічі дні" - вівторок або четвер. Причиною цього був той факт, що ткачем, який займався виробництвом полотна на продаж, як правило, був чоловік. Жінки у свою чергу займалися виготовленням полотна здебільшого для власних повсякденних потреб. Також на Бойківщині ніколи не починали ткати в суботу і, звичайно, в неділю, а також не ткали після заходу сонця [19; 20; 22; 23; 24; 25; 26].

Майже у кожному селі на Бойківщині були свої ткачі, які обслуговували потреби місцевого населення. Саме вони вчили ткати і дівчат, які мали самі готували своє "віно" (посаг) [28, арк.1].

Після того, як полотно було виткане, його починали вибілювати. У сонячний день полотно розстеляли веретами (5-10 м довжиною) на березі річки чи водойми, намочували у воді (або поливали водою) і чекали поки висохне, а потім знову змочували водою і так цілий день. В основному полотно вибілювали діти, що було для них марудною справою, оскільки часто забували поливати і полотно "спалювалося" (пересихало), або на ньому наслідили гуси чи качки [28, арк.2].

Перед вечором полотно збирали рівними складками і несли додому. А білили до тих пір, поки сіре не стане білішим, вибілиться. Ще полотно "золили". Клали його довкола стінок низької поливальниці (дерев'яний цебер). Окремо варили луг з букової золи, звідси і назва "золити". Посередині посудини кидали розпечений камінь, або кілька каменів, і заливали лугом, який закипав. Так само виварювали готовий полотняний одяг [31, с.141].

Поступово на базі домашнього виробництва ішов процес виділення ткацтва в окремий промисел. Його розвитку сприяла торгівля. Бойківські полотна були не тільки предметом торгівлі на прикарпатських ярмарках, але його вивозили також до Угорщини, Туреччини, Польщі.

Важливу роль у розвитку традиційних ремесел на Бойківщині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. з огляду на наявність різних видів сировини і напівфабрикатів посідало кравецтво. Воно забезпечувало потреби місцевого населення у різному роді одягу та супутніх побутових товарів щоденного вжитку. Більше того народний одяг бойків пристосований до природно - географічного середовища, виду занять і умов праці [6; 14, с.167].

Проте виробництво одягу на Бойківщині у міжвоєнний час занепадало. Сколівський староста відзначав, що на початку 1920-х рр. "даний промисел занепадає". Причиною цього, на думку польського урядовця, був той факт, що "молодше покоління хлопів відкидає давній одяг і перейшло на фабричні вироби" [30, арк.13].

Вагоме місце посідало виготовлення одягу із сукна. До одного із таких зразків належить чемерка. Дослідники вказують, що вона походить ще з періоду козаччини, хоча дехто вважає, що її привезли чумаки, які їздили в Крим по сіль. І назва виникла від слова "чумак". Зазвичай чемерки шили з тоншого сукна з довгими рукавами і нижче колін, з підрізаною спинкою в талії, де збиралися складки або дрібні збори. Застібалися у два ряди ґудзиків, деякі на "гаплики" (залізні гачки). Комір у чемерці стоячий. Дехто прикрашав китицями [3, с.61].

На Бойківщині доволі поширеним було кушнірство. Загалом місцеві кушнірі із шкіри виготовляли взуття, пояси, кінську збрую, з рогів - сільнички, порохівниці, кушки для каменю до коси [13, с.117]. Гарбарі і кушніри вичиняли шкіри, виготовляли з них теплий одяг, шапки, рукавиці. У свою чергу лимарі займалися пошиттям кінської збруї. Шевці шили чоботи [12, с.169]. Так, на Закарпатті традиційною формою взуття були шкіряні постоли, виготовлені домашнім способом [11, с.123]. У той же час овеча шкіра йшла на верхнє вбрання, а шкіра інших тварин - на взяття [23, арк.1].

Зазвичай кожен господар на Бойківщині вмів виправляти шкіри. Однак у більшості випадків її обробляв кушнірі, які жили в різних містечках і селах Бойківщини. Були також мандрівні кушнірі, які щоосені обходили села й на замовлення виправляли в господарстві шкіри. Вони також виконували з неї різнорідне вбрання. Окрім цього вони виконували деякі речі на продаж [4, с.293]. Так, для дублення шкір використовувалась смерекова чи дубова кора [15, с.63].

У свою чергу В. Кобільник зауважив, що у Жукотин на Турківщині здебільшого приходили кушнірі зі Старого Самбору або Хирова. При цьому їм давалися невиправлені шкіри. Проте підготовчі роботи робили самі газди. Зазвичай кушніри приходили в село осінню, брали у газдів замовлення і мочили у них одразу шкіру на одну добу у "цебрі". Після цього розтягали її на столі, роблячи при цьому розчин тіста з житньої або вівсяної муки на квасі з капустою. Цим тістом вони її намазували. Після цього складали шкіру кінцями всередину, а вовною назовні. Далі зволожені шкіри складали до "цебра або гелетки" та заливали квасом з капусти. Через тиждень їх виймали і висушували [10, с.236].

Лише після таких процедур кушнір брався за свою роботу. Висушені шкіри він зволожував водою. Особливо зволожував лико, на яке було накладене тісто. Опісля цього він ключував шкіру, в результаті чого здійснює вичинку її шляхом вичищення від лика. Внаслідок чого шкіра ставала м'якою і білою. Подекуди після цього її за бажанням газди могли пофарбувати в ясно-жовті кольори.

За свою роботу кушнірі зазвичай провадили 6-8 злотих, а за фарбовані - і до 20 злотих [10, с.237].

Також кравці на Бойківщині займались виготовленням головних уборів. Так, зимою голову прикривали шапкою з чорного смушка (шкірок із молодих ягнят) і синього сукна. Дно шапки складалося з п'яти сукняних частин, зшитих волічкою і викінчених на вершку китицею. Смушкові обклади можна було спускати на вуха і потилицю. Улітку носили чорні "крисані" з твердої повсті, опоясані квітчастою атласовою стрічкою і затикані блискучими шпильками, павиними перами і "трясучками" [27, арк.1].

На Закарпатській Бойківщині місцеві господині самі кроїли і шили сорочки та іншу білизну для себе й домашньої "челяді". Жіночі сорочки "про цирьков" шили з біленого домотканого полотна, а для щоденного вжитку, "засвідні", - з небіленого. Крій і пошиття жіночих сорочок - "оплічат" обходилось без креслень і новітніх мір довжини. Виткану полосу полотна загинали навпіл по довжині, один кінець прикладали до шиї і простирали до зап'ястя - так вимірювали на рукави сорочки. Вирізавши потрібну смужку на "зарукавники" (манжети), вишивали рукави й зарукавники. Для самої сорочки відрізали по довжині полотна три "поли": дві - для передньої частини, а одну - для задньої. Зшивши дві передні поли вирізували на рукавах "на латиницю" (чотирикутник) і пришивали рукави до передньої поли, після чого вшивали задню полу, і сорочка готова. Навколо шиї сорочку збирали у дрібнесенькі "рями", на них пришивали із "прямого полотна" "обшивку" і робили проріз для голови. Місце прошивання "обшивки" прикривали "ланцками". На передніх полах "рями" продовжували на 15 см донизу, де потім робили візерунки. У "рями" збирали і нижню частину рукавів (на дві нитки), потім пришивали вишиті "зарукавники" і прикривали "ланцками". Сорочка - "опліччя" готова [8, с. 19-20].

Необхідно відзначити, що швидкі темпи розвитку ринкових відносин наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. зумовив значні зміни у народному костюмі. У село дедалі активніше почали надходити фабричні тканини вітчизняного виробництва: ситець, сатин, коленкор, кашемир, поплін, дешеві гатунки парчі, штофу, плису, а також готові вироби - пояси, стрічки, хустки. Фабричні тканини селяни називали крамом, оскільки їх продавали у сільських магазинах - крамницях [9, с.42].

Традиційне домашнє кравецтво бойків із примітивною технікою в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. природно не могло встояти перед інноваціями промислового фабричного виробництва. Воно поступово почало занепадати, а традиційний народний стрій почав витіснятися модерними впливами тогочасного урбанізованого одягу.

Таким чином, ткацтво, кравецтво і кушнірство на Бойківщині посідали одне з важливих місць з-поміж ремесел побутового вжитку. Їх розвиток в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. характеризувався швидким переходом від традиційних способів обробки сировини та вироблення напівфабрикатів до інноваційних змін, які торкнулися методів виготовлення полотна, одягу, взуття, їх оздоблення та застосування.

За цей час відбувалася часткова зміна засобів виробництва полотна, його використання у побуті, а у міжвоєнний період - послідовна заміна ручної праці механічною. Також у цей час були введені до вжитку бойків окремі елементи одягу і взуття.

бойківщина ткацтво кравецтво

Список використаних джерел

1. Банах М. Народні промисли і ремесла Бойківського краю / М. Банах // Бойківщина: минуле та сучасне. Збірник науково - теоретичних статей. - Долина, 2007. - С.98-101.

2. Бодник А. Бойківська прядильно-ткацька техніка і термінологія / А. Бодник // Народна творчість та етнографія. - 1969. - №4. - С.37-50.

3. Бодник А. Сукнарство Бойківщини / А. Бодник // Народна творчість та етнографія. - 1978. - №3. - С.59-62.

4. Бурачинська Л. Народне вбрання Бойківщини / Л. Бурачинська // Бойківщина. Монографічний збірник матеріалів про Бойківщину з географії, історії, етнографії і побуту. - Філядельфія - Нью-Йорк, 1980. - 347 с.

5. Герасименко М. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства / М. Герасименко. - К.: Видавництво АН УРСР, 1959. - 304 с.

6. Грибанич І. Народне вбрання закарпатських бойків / М. Грибанич. - Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/Zmi/101632 - Narodne-vbrannia-zakarpatskykh-boikiv-kintsia-KHIKH - %E2%80%93-pershoi-polovyny-KHKH-st.

7. Залізняк О. Народнє вбрання в селі Сенечолі, пов. Долина (спідня одіж) / О. Залізняк // Літопис Бойківщини. - 1971. - Ч.: 1-2 (20-21). - Березень-вересень. - С. 19-22.

8. Історія українського селянства. Нариси в 2-х т. - К.: Вид-во "Наукова думка", 2006. - Т.1. - 2006. - 630 с.; Т.2. - 2006. - 652 с.

9. Кирчів Р.Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини / Р. Кирчів. - К., 1978. - 173 с.

10. Кобільник В. Матеріяльна культура села Жукотина Турчанського повіту.Ч. ІІІ. / В. Кобільник // Літопис Бойківщини. - Самбір, 1937. - Ч.9. - С.228-253.

11. Коломиец И.Г. Социально-экономическое отношения и общественное движение на Закарпатье во 2-й половине ХІХ столетия / И. Коломиец. - Т.1. Сельское хозяйство и аграрные отношения. - Томск: Издательство Томского университета, 1961. - 404 с.

12. Кріль М. Старосамбірщина: історія і культура / М. Кріль. - Львів: Піраміда, 2009. - 600 с.

13. Михайлів Л. Рожнятів і околиці. Історико-краєзнавча книга / Л. Михайлів. - Снятин, 2000. - 168 с.

14. Сікора О. Убрання українців Бойківщини / О. Сікора // Бойки. - С.166-176.

15. Скворій Р. На Болехівських видноколах / Р. Скворій. - Брошнів: "Таля", 2004. - 110 с.

16. Стефанів В. Моє рідне село Сливки / В. Стефанів. - Коломия, 2008. - 160 с.

17. Ф.1 (Рукописні матеріали). - Оп.7 (Етнокультурні та етнополітичні процеси на Бойківщині). - Спр.186 (Льон та коноплі на Калущині). Свідчення Бойчук Стефанії Федорівни. Народилася 16 лютого 1931 року в с. Станькова, Калуського району, Івано - Франківської області; освіта середня, пенсіонерка. Проживає в смт. Брошнів-Осада Рожнятівського району Івано-Франківської області. Записано Андрейків Х. В.30.03.2013 р. - 2 арк.

18. Там само. - Спр.188 (Як колись робили полотно в с. Брошневі). Свідчення Хоптяк (Курташ) Оксани Миколаївни. Народилася 03 квітня 1933 р. в с. Брошнів Рожнятівського району, Івано-Франківської області; освіта вища, пенсіонерка. Проживає в смт. Брошнів-Осада Рожнятівського району Івано-Франківської області. Записано Андрейків Х. В.30.03.2013 р. - 2 арк.

19. Там само. - Спр.212 (Ткацтво в с. Верхні Ворота). Свідчення Єберкович Марії Павлівни. Народилася 30 листопада 1945 р. в с. Верхні Ворота Воловецького Закарпатської області; освіта 7 класів, не працює. Проживає в с. Верхні Ворота Воловецького району Закарпатської області. Записано Андрейків Х. В.23.07.2014 р. - 1 арк.

20. Там само. - Спр.213 (Ткацтво в присілку Веретичів). Свідчення Паниць Олени Михайлівни. Народилася 26 лютого 1942 р. в с. Гукливе Воловецького Закарпатської області; освіта 7 класів, не працює. Проживає в присілку Веретичів (Гукликівська с/р) Воловецького району Закарпатської області. Записано Андрейків Х. В.23.07.2014 р. - 1 арк.

21. Там само. - Спр.214 (Вирощування льону в с. Орява). Свідчення Романиць (Гошовської) Варвари Василівни. Народилася 03 червня 1939 р. в с. Орява Сколівського району Львівської області; освіта 7 класів, не працює. Проживає в с. Верхні Ворота Воловецького району Закарпатської області. Записано Андрейків Х. В.24.07.2014 р. - 1 арк.

22. Там само. - Спр.217 (Ткацтво в с. Любинці). Свідчення Машталєр (Вовчиної) Віри Теодорівни. Народилася 12 вересня 1939 р. в с. Любинці Стрийського району Львівської області; освіта середня, пенсіонер. Проживає в с. Любинці Стрийського району Львівської області. Записано Андрейків Х. В.24.07.2014 р. - 1 арк.

23. Там само. - Спр.218 (Ткацтво полотна в с. Гірне). Свідчення Левкович Марії Паньківни. Народилася 11 лютого 1934 р. в с. Гірне Стрийського району Львівської області; освіта 4 класи, пенсіонерка. Проживає в с. Гірне Стрийського району Львівської області. Записано Андрейків Х. В.24.07.2014 р. - 1 арк.

24. Там само. - Спр.219 (Ткацтво в с. Тяпче). Свідчення Гошимек Анни Марківни. Народилася 17 квітня 1924 р. в с. Тяпче Долинського району Івано-Франківської області; освіта 3 класи, пенсіонерка. Проживає в с. Тяпче Долинського району Івано-Франківської області. Записано Андрейків Х. В.07.08.2014 р. - 1 арк.

25. Там само. - Спр.220 (Полотно в с. Тяпче). Свідчення Тріщ Ірини Василівни. Народилася 06 грудня 1942 р. в с. Тяпче Долинського району Івано-Франківської області; освіта 3 класи, пенсіонерка. Проживає в с. Тяпче Долинського району Івано - Франківської області. Записано Андрейків Х. В.07.08.2014 р. - 1 арк.

26. Там само. - Спр.243 (Прядіння в м. Самбір). Свідчення Чуквінської Ганни Іванівни. Народилася 18 грудня 1924 р. в м. Самбір Самбірського району Львівської області; без освіти, пенсіонерка. Проживає в м. Самбір, вул. Чорновола, 1в/4, Самбірського району Львівської області. Записано Андрейків Х. В.11.10.2014 р. - 1 арк.

27. Там само. - Спр.244 (Ткацтво Самбірщини). Свідчення Черевко Розалії Михайлівни. Народилася 04 травня 1925 р. в м. Самбір Самбірського району Львівської області; без освіти, пенсіонерка. Проживає в м. Самбір, вул. Рівна, 23, Самбірського району Львівської області. Записано Андрейків Х. В.11.10.2014 р. - 1 арк.

28. Там само. - Спр.245 (Полотно та вишивка в с. Липовиця). Свідчення Бубнюк Стефанії Миколаївни. Народилася 21 листопада 1937 р. в с. Липовиця, Рожнятівського району, Івано-Франківської області; освіта середня, пенсіонерка. Проживає в с. Липовиця Рожнятівського району, Івано-Франківської області. Записано Андрейків Х.В. 20.03.2015 р. - 6 арк.

29. Там само. - Спр.249 (Вирощування льону в с. Липовиця). Свідчення Савчин Парасковії Василівни. Народилася 1934 р. (дати і місяця не пам'ятає) в с. Липовиця, Рожнятівського району, Івано - Франківської області; освіта середня, пенсіонерка. Проживає в с. Липовиця Рожнятівського району, Івано-Франківської області. Записано Андрейків Х. В.22.03.2015 р. - 1 арк.

30. Ф.2 Станіславське воєводське управління. - Оп.1. - Спр.583 Політико-економічний огляд Сколівського повіту Станіславського воєводства.13 травня 1928 р. - 22 арк.

31. Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину / Іван Франко // Жовтень. - 1972. - №9. - С.137-143.

32. Ossendowski F. A. Karpaty i Podkarpacie / F. Ossendowski. - Poznan, 1933. - 257 s.

Размещено на Allbest.ru