Документи Державного архіву Одеської області як джерело вивчення матеріалів хлібозаготівельної кампанії 1932-1933 pp. та її трагічних наслідків для Одещини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОКУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ МАТЕРІАЛІВ ХЛІБОЗАГОТІВЕЛЬНОЇ КАМПАНІЇ 1932--1933 PP. ТА ЇЇ ТРАГІЧНИХ НАСЛІДКІВ ДЛЯ ОДЕЩИНИ

Н.В. Сафонова

Актуальність проблеми полягає в тому, що одним із найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. ЦК КП(б)У, РНК

УСРР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДПУ на території власної республіки стосовно власного народу діяли так, як нечасто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій країні. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, сала, м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Цим партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на смерть [1]. Щоб приборкати село, позбавити хліборобів самостійності, висунута ідея суцільної колективізації господарств та масового створення колгоспів -- «фабрик зерна» [15].

Постановка проблеми у загальному вигляді полягає в тому, що головним наслідком насильницьких методів організації колгоспів стали масове невдоволення та відкриті протести селян -- аж до антирадянських збройних виступів. Так, у Татарці натовп, оточивши сільраду, вимагав повернути зерно і коней. До чогось більшого, правда, справа не дійшла, оскільки міліція з Одеси заздалегідь взяла під варту найактивніших із невдоволених [9, с. 45-46].

Масова колективізація в Україні завершилася створенням 24 тисяч колгоспів з населенням близько 20 мільйонів осіб. Але у 1932-1933 роках колгоспи могли забезпечити роботою лише 6-6, 7 мільйонів осіб, тобто третину членів. Колгоспників, котрим вистачало робочих місць, «приписали» до постійних дільничих бригад, кожна з яких налічувала 40 працівників та обробляла в середньому 400-500 гектарів землі. Колгоспник не міг залишити бригаду без дозволу бригадира, не мав паспорта або посвідчення особи, тобто фактично ставав безправним кріпаком. Щоб виїхати за межі села, треба було отримати довідку сільради. Мізерна плата за примусову працю відзначалась низькою продуктивністю, тому приписані до них селяни були приречені на зубожіння та голод [1].

Історія Росії не пам'ятає такого голодомору. Південь України здавна міцно охоплюють суховії, а звідси неврожаї. На початку XIX століття в Росії були неврожаї, але царська влада не залишила селян з їх бідою наодинці, приходила на допомогу. На кожну людина була виділена грошова допомога -- 50 рублів сріблом. У ті часи це були великі гроші, якщо порівняти, то ходовими в цей час були 1/2 коп., 1/4 коп. і навіть 1/8 коп.

Люди були врятовані, але з умовою, що вони повернуть гроші державі після врожайного року [10, с. 32-33].

В Україні у 1933-1934 роках держава не прийшла на допомогу. Навпаки, з вже помираючих вимагали податки [15].

Для вилучення зерна до села відряджали війська і міліцію. Колгоспники збагнули, в яку потрапили пастку. Ніхто з них не бажав працювати безкоштовно; в громадському господарстві люди тільки вдавали, що працюють. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай 1932 року в України видався добрий, але він гниє на полях. Селяни ж заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть» [4]. Замість того, щоб налагодити чітку організацію і оплату праці, Сталін та його оточення обрали шлях репресій [15].

Наближення катастрофи відчувалося вже в середині 1932 р. Репресивна у своїй основі хлібозаготівельна кампанія 1932-- 1933 pp., організована і здійснена сталінською адміністративно-командною системою, породила голодомор, за своїми наслідками тотожний геноциду. Величезних людських втрат зазнала Одещина.

Поставлені у безвихідь, селяни Одещини кидали домівки й пробували дістатися міста. Не всім це вдавалося. Багато гинуло просто неба на дорогах. Інших зупиняли міліцейські кордони. До міста потрапляло порівняно мало людей. Але порятунку не було й тут. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх у лікарнях, державних установах, у під'їздах будинків і просто на вулицях. Лише з травня-червня 1933 р. держава стала надавати деяку допомогу українському селянству [15].

Виклад основного матеріалу засновується на тому, що зима 1933 року в Одеській області була найтяжчою. Одеський обком КП(б)У шукає будь-які можливості, щоб врятувати помираючих людей від голоду. Поряд з голодом йде в ногу тиф в різновидах. Знову, як і в 1921-1922 роках, в кожній родині тифом хворіють 2-3 людини. Смертність досягає 70 % і більше. Особливе поширення тиф мав в сільській місцевості. За архівними матеріалами особливих папок Одеського обкому ВКП(б)У за 1933 р. доводиться констатувати норми видачі хліба та муки населенню Одещини [3]: «Норма хлеба для важнейших предприятий Одесской области -- 500 г в день, остальным -- 200 г. Закрытые учреждения: муки: ГПУ -- 2, 1 т, главмилиция -- 19, 8 т, руководительский состав районов -- 49, 3 т.

Кроме городов отпустить хлеб за первую половину марта сего года следующим организациям:

1. Академикам -- 0, 3 т

2. Арестованым милицией -- 1, 2 т

3. ГПУ -- 0, 8 т

4. Галаганским разработкам -- 1 т

5. Для каменных разработок -- 5 т

6. Графитному заводу -- 2, 5 т

7. Детским домам -- 10 т

8. Больницам -- 17 т

9. ГПУ-милиция -- 100 т».

Доводиться констатувати, що для Державного політичного управління (ДПУ), що проводило каральні акції щодо українського населення і боролося з українським національно-визвольним рухом, та міліції Одещини виділялося хліба та борошна більше, ніж для потреб населення міста Херсона.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даного питання, свідчить, що голодомор 19321933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму. Села обезлюділи. Живі не мали сил ховати померлих. У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це означало, що жителів тут уже немає. Непростою виявилася проблема охорони від голодуючих дозріваючого врожаю. В архівах є багато судових справ по звинуваченню тих, хто хотів знайти їстівне на колгоспних полях, а також тих, хто намагався захистити голодуючих від сталінського закону про охорону колгоспного майна. Наприклад, у с. Козирка Очаківського району мати, яка посилала свою одинадцятирічну дитину зрізати колоски, була ув'язнена на два з половиною роки. І все це відбувалося під егідою партійних органів [8].

За невиконання річних планів хлібозаготівельної кампанії колгоспи Одещини записували на «чорні дошки» -- переліки колгоспів-«зривників» плану із хлібозаготівлі -- та вдавалися до жорстоких репресивних заходів у вигляді натуральних штрафів їх керівництва та селянства, що до них входило. Оновлені списки колгоспів додавалися до чорної дошки під гаслом «ще жоден з колгоспів чорної дошки не довів своєї відданості пролетарській державі» [11].

У врожайному 1933 р. під час косовиці хлібів знаходили в посівах мерців. Ці люди, гнані голодом, добиралися до поля, м'яли колоски, їли зерно молочної стиглості і тут же помирали. Пухлі від голоду люди, не шкодуючи себе, працювали до безтями, багато навіть ночувало у степу. У записах актів про смерть причина смерті вказувалася як виснаження [3]. Тоді на кожен трудодень давали по 13 кг зерна. Всі, хто залишилися живими, мали змогу їсти хліб. Пролетарські газети висвітлювали ці події в іншому ракурсі, звинувачуючи місцеве населення у безгосподарності та недбалості [12]. «Винні не кліматичні умови, а недбахи та безгосподарники», -- такими словами найчастіше списували недовиконання планів заготівель зерна та хліба виїзні бригади, які вели хроніку рейдів з перевірок колгоспів. Сконструйована більшовиками система експлуатації села, по суті, була відродженням кріпосного права.

Рейдами виїзних бригад, що проводили перевірку колгоспів Одещини, складалися листівки, скеровані до колгоспників, які агітували та закликали всіх і кожного боротися за виконання планів заготівель хлібу та виключення свого колгоспу із списку «чорної дошки» [11].

Одеське консульство Німеччини у своєму річному звіті від 6 грудня 1933 року зазначало наступне: «Українська частина округу найбільше постраждала від голоду, особливо у зимовий період. Цей голод був здебільшого викликаний, власне, самими органами влади, які з кінця 1932 року систематично кон- фісковували весь урожай і запаси, оскільки Одеська область не виконала своїх зобов'язань щодо поставки зерна. Тому все зерно було вивезене, і села справді наприкінці 1932 -- на початку 1933 року залишилися без хліба. У лютому надійшли перші повідомлення про численні смерті від голоду і про людоїдство. Найгірше становище було на півночі округу. Але й в Одесі можна було бачити на вулицях виснажених людей, які вмирали від голоду» [6, с. 18-19]. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, у елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба. Для вільного продажу у Одесі щодня виділялося 70 т хліба, тоді як для завантаження пароплавів, що прямували за кордон, на елеватор завозилося в листопаді 1933 р. по 6000 т зерна на добу [15].

Під час голоду в Одесі городяни отримували по фунту чорного хліба на одного працівника, півтора фунта пшона на місяць і три-чотири сухі тарані. В Одесі говорили: «Іж тараньку, пий водичку та виконуй п'ятирічку». У той час, коли мільйони людей в Україні голодували, до Одеського порту день і ніч везли зерно і гнали худобу; кожного дня від пристаней відходили по три- чотири іноземні пароплави з мороженим м'ясом, маслом, битою птицею. Згодом у місті замість тарані стали видавати на місяць півтора фунта синьо-зеленої конини. Дітлахи співали: «Телятинку, курятинку буржуям віддамо, а кінноту Будьонного ми самі поїмо». В той час в Німеччині й Англії дешевим зерном з України годували коней і худобу [4]. Архівні документи свідчать про активну діяльність РК міліції в Одеській області, що вела боротьбу проти «спекуляції» зерно-хлібом, та репресивні заходи у випадку звинувачення [13]. Лише з 20 по 31 липня 1933 р. в ході таких операцій було вилучено та перенаправлено понад 7 т продукції у вісімнадцяти районах Одеської області [13].

Голодомор 1932-1933 років знайшов відображення у матеріалах Державного архіву Одеської області. Це близько 1 тис. фондів різних установ, перш за все органів влади і управління. Виконкоми рад усіх рівнів (обласний, міський, районний та сільський) залишили документацію про економічне, політичне, соціальне становище Одеської області в ті роки, які висвітлюють механізми виконання державних планів, партійних постанов [15]. Серед документів з грифом «цілком таємно» -- доповідні записки та рапорти контролюючих органів про надзвичайне становище на селі, відомості про канібалізм та протести селян проти нелюдської політики комуністичної влади [14]. Далі одна з них:

«Совершенно секретно Председателю облисполкома, 01.VIII.1933 г.

28 июля с. г. в 11 часов утра застрелился директор зерносовхоза «Красный перекоп», Каховского района, Шварц. Причиной самоубийства, как установлено, явилось то, что Совхоз в данное время находится в глубоком провале. На площади посева 38.126 га убрано всего лишь 6.404 га.

Шварц оставил записку.

«Не выполнил директивы партии Сталина -- значит не жить. Прошу не обижать семью. Похороните как хотите. Только в июле» [14].

Документація 1930-х років не є вичерпною і повною, значна кількість матеріалів за цей період не надійшла на державне зберігання через початок Великої Вітчизняної війни і втрачена для історії назавжди. Відомості про жахи Голодомору можна віднайти в обмежених донедавна для пересічного громадянина фондах контрольних комісій Робітничо-селянської інспекції, партійних органів, судових установ. Так, фонд Одеської обласної контори «Експортхліб» (Ф. Р-1690, 19231940 рр., 543 справи) включає кон'юнктурні огляди про стан світового хлібного ринку, відомості про ціни на зернові, про концентрацію хлібоекспортних вантажів у портах СРСР. В діловодстві контори відклалися розпорядження Одеського обкому КП(б)У та листування з конторою «Експортхліб» з питань якості екпортованих вантажів; листування контори з іноземними торговими представництвами, доповідні записки і зведення про кількість, асортимент та якість зерна, цукру, соняшнику та кормових трав, що відправлялися у Грецію, Німеччину, Італію, США та інші країни через порти України та Росії; відомості про обстеження уповноваженими «Експортхліб» машино-тракторних станцій та радгоспів Одещини, пам'ятки по обстеженню якості врожаю; відомості про пропускну здатність Одеського порту щодо хлібоекспортних товарів та вантажообіг елеватора, зведення про виконання планів експорту, рекламації на продукцію «Експортхліба», графіки і плани роботи суден по експорту хліба; доповідні записки про охорону зерна та боротьбу з розкраданням експортних вантажів з портових складів; річні звіти контори «Експортхліб» за всіма напрямками діяльності; матеріали про організацію і проведення Всесоюзного конкурсу на кращу портову контору «Експортхліба» (1933) [15].

Слід зазначити, що документи охоплюють події на території, значно більшій від сучасної Одеської області. У розпал голоду, у лютому 1932 року в Україні розпочалася нова адміністративно- територіальна реформа. Були утворені 5 областей, в т.ч. Одеська область у складі 4 міст (Одеса, Кіровоград, Миколаїв і Херсон) і 46 районів, які територіально охоплювали 4 сучасні області -- Одеську, Миколаївську, Херсонську і Кіровоградську [4].

В цілому у Державному архіві Одеської області складено список понад 370 фондів, виявлено і складено переліки на 24880 документів, які висвітлюють перебіг та наслідки Голодомору на Одещині.

15 квітня 1934 року всім міським і районним виконкомам Одеської області було розіслано таємну вказівку терміново організувати перевірку сільських РАЦСів з метою очистити їх від класово-ворожих елементів, упорядкувати діловодство і зберігання книг як поточної реєстрації, так і архіву.

Для проведення перевірки призначено інспектора і двох особливо довірених працівників зі складу районного активу. Вони мали наказ вилучити книги смертей за 1933 рік по всіх без винятку сільрадах, а за 1932 рік -- за спеціальним списком; вилучені книги передати на зберігання в таємному порядку до райвиконкомів [6, с. 18-19].

На сьогоднішній день остаточно не встановлена кількість жертв голоду. Сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах інформації. У січні 1933 р., коли від голоду щоденно гинули десятки тисяч селян, Сталін на об'єднаному пленумі ЦК і ЦК ВКП(б) заявляв, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується і в цьому можуть сумніватися лише затяті вороги радянської влади [7].

Понад тисячі сторінок Національної книги пам'яті голодомору 1932-1933 років в Україні (Одеська область) -- це імена загиблих людей Причорноморського краю, які стали жертвами геноциду українського народу, що призвів до знищення численного прошарку землеробських поколінь. Переважна більшість причин смерті у 1932-1933 роках -- це розлади кишково-шлункового тракту («кривавий понос», «перитоніт», «рак шлунку», «цироз печінки») та серцево-судинні захвороювання (особливо багато інфарктів), також «гостре малокрів'я». Дуже високим був рівень дитячої смертності (в т. ч. через такі причини як «нежиттєздатність», «диспепсія», «інтоксикація організму», «понос», «конвульсії»), а також самогубств молодих людей («самоповішання», самоотруєння» та ін.). Все це може вважатися наслідком тривалого недоїдання і негативного морального стану, в якому знаходилося суспільство в цілому [8].

У переліку населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932-1933 років, за документами Державного архіву Одеської області, книгами РАЦС та свідченнями очевидців встановлено: населених пунктів -- 471; жертв Голодомору -- 37961 [8].

Сьогодні ми прагнемо правдиво висвітлити цю трагічну сторінку історії українського народу, визначити міру вини тодішнього керівництва країни, керівництва республіки. Цього вимагає наш час. Лише з врахуванням минулого, в тому числі й драматичних подій 1933 p., ми можемо йти у майбутнє [4].

У перспективі подальших розвідок даного напрямку необхідно і надалі глибше вивчати вітчизняну історію через використання та осмислення джерел архівних фондів, достовірних матеріалів. Адже лише знання історичної правди стане запорукою того, що ми знатимемо, що з нами трапилося і що слід зробити, щоб доля суверенного народу і країни була значно кращою, ніж за умов підлеглого становища.

голодомор державний архів одеський

Література та джерела