До питання про кількісний склад української інтелігенції часів "розвинутого соціалізму"

Питання про кількість представників інтелігенції в 1960-х -- на початку 1980-х років з повного підставою можна вважати проблемою 30-річноп давнини, оскільки у 80-х вона доволі широко досліджувалася в Україні. Та ситуація ускладнювалася тим, що розробка статистичних даних про кількісний склад інтелігенції за професійними групами не передбачалась планом радянських статистичних спостережень і не проводилася до 1998 року. Про це було офіційно повідомлено авторці статті у Головному управлінні статистики в Одеській області. Радянські історики та соціологи, використовуючи дані офіційної статистики, ігнорували реальність класифікації населення. До того ж радянські публікації, написані в межах марксистської парадигми. Спробуємо внести свій внесок у розробку проблеми, проаналізувавши статистичні довідники та наукові публікації.

Чи не найбільшу проблему у з'ясуванні кількісного складу інтелігенції становить виділення груп населення, які ототожнювалися з поняттям «інтелігенція». В даній статті термін «радянська інтелігенція» вживається стосовно різних груп працівників розумової праці в СРСР. Така трактовка в цілому відповідає офіційному «номенклатурному» визначенню інтелігенції як розряду людей, професійно зайнятих розумовою працею, при тому, що «розум» підтверджується документом, який виданий у встановленому порядку. Інтелігенція розглядалася у тісному зв'язку зі службовцями, в наукових колах вважалося, що «кожен інтелігент -- службовець, але не навпаки» [1, с. 16].

Радянські науковці Ю. О. Курносов, В. С. Семенов, Ю. І. Ширяев та інші фахівці звертали увагу на те, що до інтелігенції слід відносити не всіх осіб розумової праці, а лише спеціалістів народного господарства і культури, виключаючи ту частину службовців, праця яких не вимагала високої кваліфікації і була працею обслуговування. Однак офіційна радянська статистика включала до осіб, які зайняті переважно розумовою працею, працівників обслуговування -- продавців, завідуючих базами і складами, експедиторів та ін. [2, с. 71]. В статистичних довідниках всі службовці належать до працівників розумової праці. Ними є висококваліфіковані спеціалісти, включаючи академіків, а також продавці, провідники, перукарі, кур'єри та інші категорії службовців.

Офіційна теза про зміцнення соціальної однорідності у СРСР знайшла своє підкріплення у статистиці, зокрема, у тому, що попит і пропозиція робочої сили на ринку праці за професійними групами не вивчалися, як не здійснювалися збір та обробка такої інформації. Все зайняте населення розподілялося за видами економічної діяльності (промисловість; сільське та лісове господарства; будівництво; транспорт і зв'язок; торгівля; громадське харчування, матеріально-технічне постачання та збут, заготівлі; житлово-комунальне господарство та невиробничі види побутового обслуговування населення; охорона здоров'я, фізкультура та соціальне забезпечення; освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування; фінансування, кредитування та страхування; апарат органів державного та господарського управління, кооперативних і громадських організацій, інші галузі). У статистичних щорічниках Держкомстату УРСР, де фігурують основні показники економічного та соціального розвитку України, наведена загальна чисельність робітників і службовців. Так само і в інформації про кадри агропромислового комплексу кількість службовців, які працювали у радгоспах, на міжгосподарських та інших виробничих підприємствах, вказана разом із робітниками. В цьому відношенні мав рацію історик Ю. О. Курносов, коли зазначав, що наявні статистичні дані не дають можливості абсолютно точно визначити кількість дипломованих спеціалістів, зайнятих у різних сферах діяльності [3, с. 35]. Загальну картину розвитку інтелігенції відображають видання, опубліковані за часів перебудови, вони певною мірою проливають світло на сукупні кількісні й якісні характеристики радянського суспільства.

У контексті розвитку соціально-класової структури населення УРСР розглядали кількісне зростання інтелігенції історики А. В. Лихолат, І. М. Маковейчук, Ю. О. Курносов [4]. За редакцією А. В. Лихолата в 1985 році вийшов окремий том десятитомної історії Української РСР, присвячений періоду 1960-х -- початку 80-х років. Там представлена загальна інформація про чисельність дипломованих спеціалістів в апараті органів державного та господарського управління, органів управління кооперативними та громадськими організаціями [5].

Окремий розділ, присвячений дослідженню проблем інтелігенції у зазначений період, містить монографія вчених Інституту історії АН УРСР Г. С. Бреги, М. М. Варварцева, Н. В. Ко- маренко, Ю. О. Курносова, Л. І. Ткачової та В. Н. Шейко [6]. Автори зосередилися на методологічних та історіографічних питаннях і підсумували результати попередніх досліджень. їхні висновки щодо динаміки кількісних змін заслуговують на увагу. Зокрема, йдеться про випереджаючі темпи зростання науково-технічної інтелігенції під впливом технічного прогресу, про нераціональне використання інженерних кадрів.

Тенденції соціального розвитку радянської інтелігенції відбивають матеріали видань, підготовлених працівниками

Інституту соціологічних досліджень АН СРСР. Серед них представлені і ґрунтовні праці [7; 8]. Проте в дослідженнях соціологів майже немає інформації про українську інтелігенцію.

За даними Всесоюзного перепису населення 1979 р. чисельність населення Української РСР, зайнятого розумовою працею, в 1979 р. складала 7 043 890 чол. у порівнянні з 5 540 987 чол. в 1970 р. При тому загальна кількість зайнятого у народному господарстві населення в 1970 р. становила 23 270 653 чол. і 25 838 840 в 1979 р. [9, с. 181].

Як зазначали радянські науковці, характерною особливістю соціального розвитку інтелігенції в 1960-х -- на початку 1980-х років були значні темпи її кількісного зростання у порівнянні з іншими соціальними групами. Поповнення радянської інтелігенції передусім формувалося у системі вищої та середньої спеціальної освіти. Відміна плати за навчання в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах з 1 вересня 1956 року забезпечила зростання рівня освіти населення та збільшення кількості працівників розумової праці. Особливо високі темпи зростання чисельності інтелігенції спостерігалися у 1960-1970-ті роки, коли в країні «розгорнулося будівництво розвинутого соціалістичного суспільства». В 1983 р. чисельність спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою в СРСР складала 31,6 млн чоловік (для порівняння: у 1941 р. цей показник складав 2,4 млн чол.). Чисельність інженерно- технічних робітників в цілому в крапні зросла за 1960-1970- ті роки з 619 тисяч до 14,1 млн чол., вчителів і бібліотечних працівників -- з 336,8 тис. до 6,1 млн, лікарів -- з 155 тис. до 1,1 млн [8, с. 109-110].

В УРСР впродовж 1960-1981 років чисельність фахівців із вищою та середньою спеціальною освітою, зайнятих у народному господарстві, збільшилася з 1661 тис. до 5650 тис., або в 3,4 раза [5, с. 626].

Хоча більшість радянських дослідників дотримувалася тієї точки зору, що в зазначений період був тільки один шлях поповнення лав інтелігенції -- через вищу та спеціальну середню школу [6, с. 105], продовжувало існувати висуванство як явище, яке характеризувалося висуванням кадрових робітників і селян -- членів партії на керівну роботу в промисловості, радянських установах, громадських організаціях. Щоправда, висуванство набуло дещо інших виявів.

Як і за попередніх часів, активно впроваджувався політичний курс на створення нової, «робітничо-селянської інтелігенції», який реалізувався у підготовці кадрів інтелігенції за рахунок представників робітничого класу та колгоспного селянства. З цією метою для робітничої та колгоспної молоді створювалися пільгові умови при вступі у вищі навчальні заклади, при вузах наприкінці 1960-х років були створені підготовчі відділення, організовувалися довгострокові та короткотермінові підготовчі курси для працюючої молоді, відбувався прискорений розвиток вечірньої та заочної освіти.

Про те, що висуванців було багато, можна судити за даними перепису населення 1970 р.: тільки 53 % інженерів (за посадою) мали вищу освіту, 37,4 % -- середню спеціальну освіту або вчилися і мали незакінчену вищу освіту, а 9,1 % інженерів взагалі не мали спеціальної освіти. При тому, що частина інженерів за посадою мала вищу (або середню спеціальну) освіту не за профілем [10, с. 37].

Залишалася ще значна кількість працівників, які займали посади фахівців і виконували належні функції, не маючи відповідної освіти та диплому. Це так звані «практики». За 19591970 рр. в цілому в країні скоротилася питома вага «практиків», які не мали неповної середньої освіти: серед керівників органів державного управління -- в 4 рази, серед керівників підприємств -- в 3,4 раза, серед інженерно-технічних працівників -- в 2,6 раза. Як свідчили дані заводської статистики та вибіркових соціологічних досліджень, проведених на Харківському тракторному заводі, за 10 років (1962-1972) питома вага «практиків» у складі ІТР знизилася з 47,9 до 30,9 %. Кількість «практиків» у різних галузях різнилася, більше їх було у будівництві, сільському господарстві, на транспорті, у торгівлі. Серед лікарів (за посадою) осіб без вищої освіти нараховувалося до 10 %, але серед медсестер не мали середньої спеціальної освіти 22,9 % [10, с. 40-41].

Більш менш чітке уявлення про кількість представників інтелігенції дають статистичні дані про чисельність випускників вузів і середніх спеціальних навчальних закладів. Не випадково, що радянські історики апелюють саме до цих даних.

На кінець 1985 р. кількість наукових працівників, включаючи науково-педагогічні кадри вузів, становила 210,3 тис. чол.; учителів (включаючи керівників шкіл) -- 428,6 тис. чол.; лікарів усіх спеціальностей -- 210,6 тис. чол.; середнього медичного персоналу -- 566,6 тис. чол. [11, с. 26, 322, 365].

Разом із тим наукова інтелектуальність праці у СРСР впродовж 1970-1988 рр. поступово зменшувалася. Питома вага наукових робітників у загальному числі спеціалістів із вищою і середньою спеціальною освітою скоротилася з 5,5 % у 1970 р. до 4,1 % у 1988 р. [12, с. 126].

Незважаючи на зменшення кількості сільського населення за 1960-1980-ті роки у ньому відбулося зростання чисельності службовців (адміністративно-управлінських кадрів, інженерно- технічних спеціалістів, торговельних, конторських робітників та ін.) з 7,3 до 11,4 % [4, с. 144].

Інженерну-технічну інтелігенцію складали інженери та техніки, зайняті переважно у промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті та у зв'язку. Їхня загальна частка від усього зайнятого населення республіки у 1980 році -- 69,9 %. Оскільки відповідно даним перепису населення 1979 року все зайняте населення УРСР складало 25 838 840 осіб, можна визначити чисельність виробничо-технічної інтелігенції, зайнятої у вказаних галузях у 18 061 349 чол. Та все-таки загальна кількість представників інженерно-технічної інтелігенції в УРСР була ще більшою, враховуючи, що інженери працювали і в апараті органів державного управління, і в житлово-комунальному господарстві. За даними центрального партійного архіву, станом на 1 січня 1985 року інженерів серед працівників апарату ЦК КПУ було 45,8 %, серед працівників номенклатури ЦК КПУ -- 48,4 %, серед радянської номенклатури (керівні працівники Радміну УРСР, ВР УРСР, Президії ВР УРСР, обл-, міськ- та райвиконкомів) -- 46 % [13].

Чисельність дипломованих фахівців в апараті органів державного та господарського управління, органів управління кооперативними та громадськими організаціями в країні впродовж 1960-1980 рр. збільшилася з 571 тис. до 1,6 млн чоловік, у тому числі в УРСР -- з 108 тис. до 293 тис. [5, с. 632].

Паралельно збільшувалася кількість представників інтелігенції в лавах Комуністичної партії. З 1966 по 1980 р. чисельність комуністів -- фахівців із вищою та середньою спеціальною освітою збільшилася в республіці в 2,3 раза -- з 716,2 тис. до 1 632,8 тис. чол. Найбільш високими темпами збільшувалася чисельність комуністів серед вчених Української РСР. У зазначений період чисельність комуністів -- докторів і кандидатів наук збільшилася у 3,2 раза. Серед комуністів республіки найбільше було інженерно-технічних працівників: у 1978 р. 43,3 % осіб із вищою освітою складали інженери і 56,4 % із середньою спеціальною -- техніки [5, с. 629-630].

Інформацію про динаміку зростання чисельності спеціалістів різного профілю надають дані про розвиток системи вищої та середньої спеціальної освіти [11, с. 332]:

Таблиця. Кількість студентів та учнів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів по галузевих групах навчальних закладів (на початок навчального року; тис. чол.)

1. MEMETOV, V S. (2008) O nekotoryih metodologicheskih podhodah v izuchenii ponyatiya «intelligentsiya» v otechestvennoy istoriografii -- On some methodo- logic approaches to the study of the term ``intelligentsia” in domestic historiography. Intelligentsiya i mir. Intelligentsia and the world. No. 2. p. 7-26. Available from: http://ivanovo.ac.ru/jdownloads/zhumal/intelligentziya %20i %20mir /intel- ligen _2008_2.pdf. [Accessed: 10th December 2014]. (in Russian).

2. KURNOSOV, Y O. (1969) Do pitannya pro viznachennya ponyattya «radyanska intelligentsiya» -- On the problem of definition of the term “Soviet intelligentsiya”. Ukrain- skij istorichnijzhurnal -- Ukrainian historical journal. 5. pp. 68-74. (in Ukrainian).

3. KURNOSOV, Y. O. (1975) Intelligentsiya Ukrainskoi RSR i naukovo-tehnichnyj progress (1959-1970) -- Intelligentsia Ukrainian SSR and the scientific progress (1959-1970). Kyiv: Naukova dumka. (in Ukrainian).

4. LIHOLAT, A. V. et al. (1988) Razvitie cotsialno-klassovoj strukturi naselenia Ukrainskoj SSR v 60-80-е godi -- The development of the social-class structure of the population of the Ukrainian SSR in the 60-80. Kyiv: Naukova dumka (in Russian).

5. LIHOlAt, A. V et al. (1985) Istoriya Ukrainskoj SSR: v 10 t. Ukrainskaya SSR v usloviyah razvitogo cotsializma (60-e -- nachalo 80-h godov) -- History of Ukrainian SSR: in ten volumes. The Ukrainian SSR under developed socialism (60s -- early 80s). Vol. 10. Kyiv: Naukova dumka. (in Russian).

6. BREGA, G. S. et al. (1988) Intelligentsiya Sovetskoj Ukrayiny (nekotorie voprosi istoriographii I metodologii issledovaniya) -- Intelligentsia of Soviet Ukraine (some questions of historiography and methodology of the study). Kyiv: Naukova dumka. (in Russian).

7. YANOVSKIY, R. G. et al. (1986) Sotsialnoe razvitie sovetskoy intelligentsii -- Social development of the Soviet intelligentsia. Moscow: Nauka. (in Russian).

8. IVANOV, V N. et al. (1985) Razvitie sotsialnoj strukturi obschestva v SSSR: Ak- tualnie problemi sotsiologicheskih issledovaniy -- The development of the social structure of society in the USSR: Actual problems of Social Research. Moscow: Nauka. (in Russian).

9. ANON (1984) Chislennost i sostav naseleniya SSSR: Po dannim Vsesoyuznoj perepisi naseleniya 1979 g. Statisticheskij sbornik -- The number and composition of the population of the USSR: According to the All-Union Population Census of 1979. Statistical Yearbook.. Moscow: Finansi i statistika. (in Russian).

10. RUTKEVICH, M. N. (1977) Intelligentsiya v razvitom sotsialisticheskom ob- schestve -- Intelligentsia in the developed socialist society. Moscow: Politizdat. (in Russian).

11. ANON (1987) Narodne gospodarstvo Ukrainskoi RSR u 1986 rotsi: Yuvilejnij statistichnij schorichnik Derghkomstatu URSR -- The economy of the Ukrainian SSR in 1986: Statistical Yearbook Anniversary of USSR State Statistics Committee. Kyiv: Technika. (in Ukrainian).

12. MANSUROV, V A. et al. (1991) Intelligentsiya iperestroika -- Intelligentsia and perestroika. Moscow: Nauka. (in Russian).

13. KUZMENKO Y. V (n.d.) «Sichneva vesna» 1987 roku ta ii rol u kadrovih trans- formatsiyah Ukrainskoi RSR -- «The January Spring» and its role in human transformation of the Ukrainian SSR. Available from: http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Ltkp/2009_56/Statti/24.html. [Accessed: 10th December 2014].

14. KURNOSOV, Y. O. et al. (1994) Narisi istorii ukrainskoi intelligentsii (persha polovina XX st.): v 3 t. -- Studies in the History of the Ukrainian intelligentsia (the first half of the twentieth century): in three volumes. Kyiv. Vol. 1 (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ru