Групове землевпорядкування на селянських надільних землях Чернігівщини в роки столипінської аграрної реформи (1906-1917 рр.)

Анотація

У статті висвітлюється процес реалізації столипінської аграрної реформи на Чернігівщині (1906-1917рр.), зокрема розглядається здійснення групового землевпорядкування на селянських надільних землях.

Ключові слова: Чернігівська губернія, аграрна реформа, община, надільні землі, групове землевпорядкування.

Аннотация

В статье освещается процесс реализации столыпинской аграрной реформы на Черниговщине (1906-1917 гг.), в частности рассматривается проведение группового землеустройства на крестьянских надельных землях.

Ключевые слова: Черниговская губерния, аграрная реформа, община, надельные земли, групповое землеустройство.

Annotation

In the article the process of realization of Stolypin's agrarian reforms on Chernihiv Region (1906-1917) is illuminated, namely realization of group land management works on the peasant allotment lands is examined.

One of the most important objects of research agrarian historians still the Stolypin's agrarian reform, which was carried out on the territory of the Russian Empire in 1906-1917.

Land transformations of the early XX c. touched Chernihiv region, for which were relevant problems such as shortage of land, overlapping, agrarian overpopulation, low level of agriculture in farms.

Lighting implementation of land management works during the agrarian reform period, researchers mainly focused on that aspect of the Stolypin's reforms as the individual land management, whose aim was creation of farms and land cuts. Researchers were deprived group land management works were carried out to create compact economic groups. Therefore, the aim of this article is to highlight the process and clarification of the results of the group land management works on allotted lands in Chernihiv province and determining the causes of non-uniformity of its implementation in different districts.

Management of land works and their implementation were assigned to land managemental commissions, which were created in 1906-1907 in all districts of Chernihiv province. According to the Order of land managemental commissions on September 19, 1906 all land works were divided into individual and group. Individual ones were works that were formed independent peasant farms, which were independent from the community. All other works treated group (collective) land management. Their aim was formation of possessions groups without distribution on individual plots.

According to the Order of the Government of the Senate on November 9, 1906, which marked the beginning of the Stolypin's agrarian reform, group land works on allotted lands was assumed to fulfill the following specific types of work: division of land between the villages and parts of villages; allotments of land to settlements; partition of community land for transition to multi-field management; separation of overlapping allotment lands from bordering ownerships; division of lands, which were used by farmers and private owners.

Results of the group land works on 1915 were the best in Oster (9 thousand dess.), Horodnia (5.2 thousand dess.), Surazh (5 thousand dess.) and Chernihiv (3.9 thousand dess.) districts. In other areas the extent of this type of land management works was insignificant, and in Borzna, Kozelets andKonotop districts they were not carried. During the Stolypin's agrarian reform period on Chernihiv region on allotted lands group land management works were carried out approximately 28,7 thousand dess. (on individual lands 86,8 thousand dess.).

Thus, we can conclude that in the Stolypin's agrarian reform period the scale of group land works in Chernihiv province was significantly less than individual works, which was caused by a complex of climatic, legal, socio-economic and psychological problems.

Key words: Chernihiv province, agrarian reform, community, allotment lands, group land management works

Труднощі, яких нині зазнає аграрна реформа в Україні, дуже схожі на ті, що хвилювали суспільство й зокрема селян на початку ХХ ст. Долати їх було б куди як легше, зваживши на минулий досвід, напрочуд повчальний і дотепер. У цьому відношенні важливим об'єктом дослідження істориків-аграрників є столипінська аграрна реформа, яка здійснювалася на теренах Російської імперії в 1906-1917 рр. Не оминули тодішні аграрні перетворення й Чернігівщину, для якої на рубежі ХІХ-ХХ ст. були актуальними такі проблеми як малоземелля, черезсмужжя, аграрне перенаселення, низький рівень агрокультури та агротехніки в селянських господарствах.

Землевпорядні завдання в столипінській програмі спочатку стояли не на першому місці. Кінцева мета реформи знаходилася в сфері політики (перетворення селянської маси із загрози в опертя існуючого режиму), а не в сфері права, економіки чи адміністрації. Лише в ході реалізації земельної програми з'ясувалося, що саме загальне землевпорядкування, а не руйнування общини чи «хуторизація всієї країни» є необхідною умовою її успіху й стержнем нового аграрного курсу [1, с. 40].

Столипінська аграрна реформа постійно перебувала у сфері наукових інтересів численних дослідників земельних відносин. Зокрема, в останні роки до проблем селянського землеоблаштування на початку століття зверталися як вітчизняні [2], так і російські [3] дослідники. Одноосібне землевпорядкування в роки аграрної реформи на теренах Чернігівщини також уже розглядалося автором у одній з попередніх публікацій [4]. Однак столипінська земельна реформа, хоч і не є білою плямою в історії, усе ж продовжує залишатися недостатньо вивченою. Зокрема, висвітлюючи процес здійснення землевпорядних робіт у роки реформи, вчені переважно зосереджувалися на такому аспекті столипінських перетворень як одноосібне землевпорядкування, метою якого було створення хуторів і відрубів. Водночас, групове землевпорядкування, яке мало на меті створення компактних господарчих груп і не було спрямоване на створення ділянкових господарств, увагою дослідників було обділене. Тому метою даної статті є висвітлення перебігу процесу й показ результатів групового землевпорядкування в Чернігівській губернії на надільних землях, а також визначення причин нерівномірності його проведення в різних повітах.

Після реформи 1861 р. в Чернігівській губернії надільною землею (тобто наділеною селянам поміщиком) селянські громади володіли або на основі общинного права, або подвірно. В общинному землеволодінні на Чернігівщині перебувало 189 350 селянських дворів на 1247432 дес. землі (53,1 % усіх надільних земель, 28,5 % від загальної площі земель), решта домогосподарств володіли надільною землею на подвірному праві. Общинне землеволодіння на Чернігівщині переважало в тих повітах, які знаходилися на півночі регіону Новозибківському, Суразькому, Мглинському, Глухівському, Сосницькому й Новгород-Сіверському. У центральних і південних повітах переважало подвірне або ділянкове (хутірське) землеволодіння. За подвірної форми землеволодіння домогосподар одержував раз і назавжди земельну ділянку, яка потім передавалася по спадковості. Така земля носила обмежено приватний характер, оскільки не могла бути продана нікому, окрім селян, її не можна було віддати в заставу. Подвірне землеволодіння подібно до общинного могло поєднуватися зі спільним користуванням неорними землями (луками, пасовищами, лісом, «незручними» землями) [5, с. 68].

Першочерговим завданням своєї реформи П. Столипін зробив руйнування общини, яка, на думку реформатора, стримувала ініціативу селян і заважала впровадженню прогресивних технологій обробітку землі. На першому етапі аграрного реформування планувалася приватизація індивідуальних наділів окремими господарями. Селянин після закріплення землі в приватній власності ставав подвірником. Після цього передбачалося розпочати проведення другого етапу землеоблаштування розверстання (розмежування) землі, тобто зведення численних ділянок докупи («в одному місці») й розподілу надільної землі сільського товариства на відруби й хутори [6, с. 64]. столипінський аграрний реформа селянський

Результати приватизації общинних земель на Чернігівщині були більше ніж скромними. На Чернігівщині за 1907-1916 рр. землю приватизували 16414 дворів (8,68 % селян-общинників), а з общинної в індивідуальну власність перейшло 89667 дес. землі (7,77 %) [7, с. 575-577; 8, с. 1]. Паралельно з руйнуванням общини шляхом приватизації відбувався процес проведення землевпорядних робіт для усунення черезсмужжя й створення ділянкових господарств, утворення яких уряд вважав головною метою аграрної реформи. Якщо до 1906 р. основним видом землевпорядних робіт було межування, тобто встановлення або відновлення кордонів землеволодінь, то з початком столипінської аграрної реформи землемірні роботи стали доповнюватися інженерними діями та економічними розрахунками щодо раціонального облаштування всієї території, охопленої земельним переділом [9, с. 73].

Керівництво землевпорядними роботами та їхнє здійснення було покладено на землевпорядні комісії, які були створені впродовж 1906-1907 рр. у всіх повітах Чернігівської губернії [10, арк. 26 зв.]. Уже згідно з Наказом землевпорядним комісіям від 19 вересня 1906 р. всі землевпорядні роботи поділялися на одноосібні й групові. До одноосібних відносилися роботи, в результаті здійснення яких утворювалися самостійні селянські господарства, які діяли відокремлено від общинних. Усі інші роботи відносилися до групового (колективного) землевпорядкування, яке не ставило за мету створення індивідуальних господарств [11, с. 63-64]. Здійсненням групових землевпорядних робіт облаштовувалися цілі групи володінь без їх розподілу на одноосібні господарства. Групове землевпорядкування дрібнило общину й було підготовчим етапом до одноосібного землевпорядкування [12, с. 23-24].

Згідно з указом Урядового Сенату від 9 листопада 1906 р., який поклав початок реалізації столипінської аграрної реформи, землевпорядні роботи на надільних землях передбачали виконання наступних конкретних видів робіт: 1) розподіл на хутори й відруби общинних земель; 2) розподіл на хутори й відруби подвірно-спадкових земель; 3) виділ до одного місця окремих ділянок з общинних земель (одноосібні виділи); 4) розподіл земель між селищами й частинами селищ; 5) виділи земель висілкам; 6) розподіл общинних земель для переходу до багатопільного господарювання: 7) розверстання черезсмужжя надільних земель із прилеглими володіннями; 8) розподіл угідь, які знаходилися в загальному користуванні селян і приватних власників [13, с. 72].

Роботи, перераховані вище в п. п. 1-3, відносилися до одноосібних. Ці види робіт, згідно з метою столипінської аграрної реформи, можна було називати «остаточною» формою фермерського землевпорядкування. Проте проводити одноосібне землевпорядкування, тобто створювати хутори і відруби, можна було лише після ліквідації внутрішньонадільного черезсмужжя й тільки в поселеннях, які мали точні межі. Іншими словами, одноосібне землевпорядкування було можливе там, де земельні угіддя були юридично відмежовані від сусідніх володінь селянських, поміщицьких, державних чи церковних. Однак значна кількість земельних одиниць в Європейській Росії таких кордонів не мала (так звані «однопланові» поселення) [11, с. 63-64]. Наявність цих «однопланових» поселень і визначала масштаби групового землевпорядкування в кожному конкретному регіоні. Однопланові або багатоселищні громади утворилися після реформи 1861 р., коли при наділенні землею селянам відводився один спільний наділ за одним планом і одному спільному акту наділення для двох і більше сусідніх сіл, які до цього належали одному поміщику [12, с. 18]. У цих випадках, перш ніж розпочати одноосібне землевпорядкування, необхідно було відмежувати землі даного товариства від суміжних з ним володінь. Цю проблему й вирішувало групове землевпорядкування, у процесі здійснення якого поліпшувався порядок землекористування селян і ліквідовувалася його юридична невизначеність незалежно від того, виходили потім селяни з общини чи ні [11, с. 63-64]. До групових відносилися роботи, названі в п. п. 4-8, метою яких було облаштування груп володінь без їхнього розподілу на одноосібні господарства. Різниця між вищеназваними категоріями землевпорядних робіт була досить істотна, однак їхнє здійснення часто об'єднувалося в одну операцію й відбувалося спільно [12, с. 23-24].

Тенденція ігнорування групового землевпорядкування й відношення до нього як до другорядного в порівнянні з одноосібним заважає адекватному сприйняттю аграрної реформи П. Столипіна. Проте часто селяни просто не в змозі були вийти з общини через так зване позанадільне черезсмужжя із землями сусідніх сіл. Так, в «Огляді землевпорядкування в Ніжинському повіті» за 1917 р. читаємо: «Необхідно взяти до уваги й ту обставину, що населення ще не зовсім усвідомило завдання й вигоди землевпорядкування, хоча не можна й оминути те, що багато селян усвідомлюють користь землевпорядкування, проте їх бажання здійснити не можна, оскільки останні або володіють землею на корінному подвірному праві, або ж їх володіння знаходяться в загальнозмінних дачах з подвірним володінням» [14, арк. 5].

Бажаючи форсувати процес створення якомога більшої кількості хуторів та відрубів, на початковому етапі реалізації аграрної реформи першочергового значення уряд надавав одноосібному землевпорядкуванню. Недостатньо швидкий перебіг здійснення аграрних перетворень у деяких регіонах (а до них сміливо можна було віднести й Чернігівщину) змусив чиновників унести певні новації в зміст указу від 9 листопада 1906 р. З їхніх владних кабінетів 14 червня 1910 р. вийшов новий законодавчий акт закон «Про зміни й доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння». Якщо за попереднім Указом єдиною підставою закріплення земельних ділянок у власність селян-общинників була особиста заява селянина, то закон 1910 р. вже в ст. 1 закріплював норму про автоматичний перехід усіх сільських общин, утворених до 1887 р. й у яких не здійснювався загальний внутрішній переділ земельних ділянок, до приватного ділянкового чи подвірного володіння незалежно від бажання членів общини. У Чернігівській губернії таких неподільних товариств налічувалося 1 950 і в них перебувало 88644 домогосподарства на площі 565 тис. дес. У всіх інших общинах порядок закріплення земельних ділянок у власності селян залишався незмінним [15, с. 68; 16, с. 746].

Новим законом було спрощено процедуру розпаду селянської общини на відрубні й хутірські володіння. Указ 1906 р. (розд. IV) виходив з необхідності прийняття подібних рішень на сільському сході більшістю в дві третини від загальної кількості селян, які мали право голосу. Такий порядок було збережено законом 1910 р. лише для общин, в яких ще залишалися селяни, що не закріпили земельні ділянки в приватну власність (ст. 46) [16, с. 750]. У випадку, якщо всі селяни автоматично за новим законом переходили на статус приватних власників, то для виділення на хутір чи відруб було достатньо на сході одержати просту більшість голосів. Якщо дозвіл не давався впродовж 30 днів, виділ здійснювався розпорядженням земського начальника [17, с. 87]. Закон 14 червня 1910 р. не застосовувався до козацького землеволодіння, оскільки, згідно з урядовими роз'ясненнями, «до розряду земель надільних не відносяться спадкові землі малоросійських козаків», а таких земель у Чернігівській губернії було немало, особливо в південних повітах [18, арк. 25 зв.]. У зв'язку з прийняттям нового законодавства остаточно втратило своє значення дореформене Положення про земельний устрій 1902 р. З моменту його заміни згідно з новим законом від 29 травня 1911 р. новим Положенням про землеустрій, формування законодавчої бази нових аграрних відносин в Російській імперії було завершене [19, с. 91-92]. Отже, у столипінському земельному законодавстві чітко відбився пріоритет відрубного (хутірського) землеволодіння. Сам П. Столипін не приховував, що видання закону 14 червня 1910 р. мало на меті вирішення політичних, а не соціально-економічних проблем. Із цього приводу газета «Черниговское слово» в 1910 р. писала: «Деякі частини закону мають не стільки навіть політичну, скільки більш вузьку поліцейську тенденцію, як наприклад, наполегливе прагнення до розселення сіл окремими хуторами на відрубні ділянки. Очевидно, цим заходом передбачалося за можливості утруднити в майбутньому повторення бурхливих стихійних виступів сільського натовпу» [20, с. 1].

У відповідністю з новим Положенням про землеустрій для проведення землевпорядних робіт не вимагалося попереднього закріплення землі за домогосподарями. Землевпорядні комісії були наділені широкими правами, які вони застосовували, щоб якомога більше створити хуторів і відрубів [17, с. 87]. Нове законодавство надавало землевпорядним комісіям судові функції щодо вирішення суперечок і претензій, які виникали в процесі землевпорядкування [11, с. 66]. Закон 29 травня 1911 р. в порівнянні з Указом 9 листопада 1906 р. значно збільшив кількість видів землевпорядкування й розширив повноваження землевпорядних комісій [12, с. 23-24]. За новим законом на землевпорядні комісії покладався обов'язок виконувати наступні види робіт: 1) виділи земель окремим селищам сільських товариств; 2) виділи земель висілкам і частинам селищ; 3) виділи відрубних ділянок окремим членам сільських товариств і селищам, що мають окремі володіння (розподіл на хутори й відруби общинних земель); 4) повне по сільських товариствах і селищах, що мають окремі володіння, розверстання угідь між членами товариства або селища на відрубні ділянки (одноосібні виділи); 5) знищення черезсмужжя володінь селянського типу з прилеглими землями; 6) розверстання на відрубні ділянки земель різного володіння, зведених в одну дачу розверстання («дачею розверстання» за новим законом стали називати ділянку, яку утворювали, коли не всі власники давали згоду на розподіл землі). Такі роботи проводилися тоді, коли в селян, які виділялися з общини, уже були як надільні, так і власні землі, які потрібно було звести в одну ділянку. До 1912 р. такі роботи в окрему категорію не виділялися; 7) розподіл угідь, які знаходилися в загальному користуванні селян і приватних власників; 8) відмежування надільних земель, які підлягали землевпорядкуванню, від суміжних володінь у випадках, якщо попереднє встановлення зовнішніх меж було необхідне для виконання вищеперерахованих землевпорядних дій. Дані роботи були спрямовані на створення простих, компактних кордонів сільських товариств із суміжними землями (до 1912 р. цих робіт не було) [21, с. 456].

Усі названі роботи повинні були здійснюватися з урахуванням якості й розміщення земель, складу угідь і їхньої придатності для оранки, вигону, сінокосу, садівництва, а також вимог створення компактних землеволодінь, ліквідації черезсмужжя, віддаленості земель, їхнє вклинювання, вкраплення та інших недоліків. Метою землевпорядних робіт було створення стійких селянських господарств із сівозмінами, осушеними й зрошеними землями, науково здійсненими агротехнічними заходами. У практику межових робіт стали впроваджуватися проекти землевпорядкування, на підставі яких після їхнього узгодження й затвердження проводився поділ общинних земель і облаштування хуторів і відрубів [9, с. 70].

Після змін у законодавстві 1910-1911 рр. проведення землевпорядкування на Чернігівщині нарешті зрушило з мертвої точки. Якщо указ від 9 листопада стосувався лише надільних земель, то закон від 29 травня дозволяв землевпорядним комісіям за потреби оперувати й суміжними позанадільними землями. А. Кофод уважав, що ця новація мала величезне значення, оскільки вперше з'явилася можливість надавати зручної форми тим землям, до яких входили, крім надільних, також і куплені [11, с. 65]. До цього виконання таких операцій землевпорядними комісіями стикалося з такими юридичними труднощами, що від них доводилося або відмовлятися, або виконувати окремо, виділяючи ділянки з різним юридичним статусом одним власникам у різних місцях, що суперечило ідеї столипінського землевпорядкування. Закон 29 травня, який урівняв статус земель, надав можливість ліквідовувати навіть найскладніші випадки черезсмужжя. Було полегшено розділ однопланових поселень. Раніше для цього необхідна була згода 2/3 домогосподарів усіх сіл або рішення суду, або навіть дозвіл самого царя. Згідно з новим законодавством, відтепер було достатньо заяви простої більшості домогосподарів. Спростилася й процедура виділу землі частинам сіл і висілкам. Віднині для цього було достатньо бажання 1/5 домогосподарів (у селах з населенням близько 250 мешканців), а у великих селах не менше 50 жителів. У подвірних селах для розверстання на хутори й відруби вистачало бажання більшості, а не 2/3 як раніше (у селах з общинною формою все залишалося як і раніше) [21, с. 459-461].

Як уже зазначалося, до групових видів землевпорядкування відносилися роботи, які проводилися для групи землеволодінь без розподілу їх на хутори й відруби. Це були свого роду передпроектні землевпорядні операції для майбутнього одноосібного землевпорядкування, які дозволяли створити територіальні умови для наступного виходу на хутори та відруби. Зупинимося детальніше на суті цих робіт. Зокрема, виділ земель висілкам проводився тоді, коли в общину входило кілька сіл і більшість селян не бажали руйнувати общину. Тоді групі охочих виділялася земля, куди вони переносили свої житла. Утворювалося нове поселення чи нова община, проте значно меншого розміру, ніж община материнська. Розверстання цілої общини на села відрізнялося від попереднього типу землеоблаштування тим, що община повністю, а не частково розділялася на поселення. На нове місце переносилися й усі будівлі. Виділ земель частинам селищ полягав у тому, що частині дворів з общини відводилася окрема земельна ділянка. Цей вид робіт відрізнявся від виділу окремим висілкам тим, що виділялася лише земля, а садиби залишалися на старому місці. Розверстання сіл на частини відбувалося тоді, коли земля села подрібнювалася на кілька менших частин, які утворювали самостійні общини. Від розверстання цілої общини на села ці роботи відрізнялися тим, що в тому випадку село ліквідовувалося, а в цьому залишалося, змінювався лише статус землі. Виділ земель окремим селам відбувався в тому випадку, коли в общину входило кілька сіл. Наділяючи окремо кожне село землею, землевпорядкування руйнувало стару крупну земельну общину, створюючи низку нових, однак меншого розміру.

Розподіл угідь, що перебували в спільному користуванні селян і приватних власників, відбувався наступним чином. Під час реформи 1861 р. землеволодіння селян виявилося цілковито в руках поміщиків, які облаштовували землі, виходячи з власних інтересів, не турбуючись про зручності землекористування селян. У результаті такого «землеоблаштування» землі поміщиків і селян виявилися не лише черезсмужними, а й ціла низка земельних ділянок опинилася в спільному володінні селян і поміщиків. Даний вид робіт був спрямований на розподіл ділянок спільного користування й розірвання колишньої взаємозалежності власників. Ліквідація черезсмужжя, багатосмужжя, вузькосмужжя й далекоземелля здійснювалася з метою усунення недоліків землеволодіння й зведення великої кількості дрібних ділянок, які належали окремим власникам, у крупні ділянки, розміщені за можливості в одному місці. Ці роботи також мали назву «комасації земель», а в деяких зарубіжних країнах називалися «консолідацією земель» [9, с. 72-73].

Як же відбувалося групове землевпорядкування в Чернігівській губернії? Через специфічність цього виду землевпорядкування воно розтягувалося на тривалий час. До 1910 р. на Чернігівщині через невизначеність у законодавстві й повільність реалізації аграрної реформи групове землевпорядкування майже не проводилося. На початок 1910 р. в рамках групового землевпорядкування в усій губернії було задоволено клопотання лише 58 домогосподарств на 221 дес. землі [22, с. 2]. У 1910 р. було заплановано провести розподіл між селами в Ніжинському (1535 домогосподарів на 7313 дес.) і Суразькому повітах (25 домогосподарств на 125 дес.), проте, тоді цей план через неузгодженості між мешканцями й юридичною невизначеністю земель реалізований не був [23, арк. 12]. Стан групового землевпорядкування в українських губерніях за 1907-1910 рр. покажемо в табл. 1 [24, с. 22-31].

Таблиця 1 Групове землевпорядкування в українських губерніях станом на 01.01.1911