Наукова розробка джерел з історії хрестових походів ведеться щонайменше впродовж останніх чотирьох століть. Ураховуючи цей факт, з упевненістю констатуємо, що за цей час була здійснена по-справжньому титанічна науково-дослідницька робота - створені самостійні та компілятивні зведені праці, що підсумовували результати, отримані при вивченні найбільш значних текстів з історії хрестоносних війн. Однак більша частина історіографічних і джерелознавчих досліджень з теми в основному ґрунтується на латинських писемних джерелах, автори яких намагались відобразити історію "священних війн" на Сході з урахуванням інтересів римо-католицької церкви та західноєвропейських правителів. Саме через це існуючий на сьогодні масив дослідницької, коментаторської та оглядової літератури, незалежно від того, наскільки істотний внесок був зроблений у наукову розробку конкретної джерелознавчої проблематики авторами монографій, дисертацій, статей і коментарів, страждає певними вадами, зокрема однобокістю.

Приймаючи факт існування вельми інформативного масиву латинських джерел з історії хрестових походів, не можна не помічати факт наявності групи східних наративів, зокрема вірменських творів, що тим або іншим чином висвітлюють причини, основний хід, наслідки християнсько-мусульманських війн, суспільно-політичний та економічний устрої східних держав хрестоносців тощо. Аналіз свідчень середньовічних вірменських авторів, що відносяться до східного корпусу писемних джерел з історії хрестових походів, дозволяє простежити еволюцію поглядів істориків, які жили та працювали протягом зазначеного джерелознавчого періоду; дає можливість порівняти ступінь достовірності та рівень інформативності вірменських і латинських творів, з'ясувати протиріччя, взаємовплив і взаємозалежність у концепціях авторів, яким були притаманні кардинально різні традиції історіописання.

Стан вивченості окресленої проблематики обмежується майже винятково одними перекладами вищевказаних творів та авторськими коментарями до них. У такому разі слід перш за все відзначити фундаментальне франкомовне зібрання документів з історії хрестових походів "Recueil des historiens des croisades", два томи якого мають загальну назву "Documents armeniens" (Т І., 1869 р.; Т ІІ, 1906 р.) і повністю присвячені середньовічним вірменським творам, а також містять відомості про їхніх авторів [13].

Цікавими для нас є й російськомовні переклади, виконані М. Еміном [1], К. Паткановим [12], А. Галстяном [11] і Л. Ханларяном [10].

Свого часу певні аспекти окресленої нами теми були порушені на сторінках "Історико-філологічного журналу" радянськими істориками М. Заборовим [6] і Г Дмитрієвим [2-4]. Так, наприкінці 1960-х - на початку 1970-х рр. між цими фахівцями розгорнулася дискусія навколо питання щодо значущості східних писемних джерел у контексті відображення ними історії хрестових походів.

На жаль, ґрунтовні джерелознавчі та історіографічні дослідження, доступні російською мовою - праці М. Стасюлевича [9] та М. Заборова [5; 7; 8], маючи великий інтерес і наукову актуальність, зовсім не торкаються зазначеної теми.

Загалом же питання, що нами розглядається, не ставало предметом спеціальних наукових досліджень, тому ця розвідка є однією з перших спроб інтерпретації історії Другого та Третього хрестових походів крізь призму вірменських наративів указаного періоду.

Метою статті є джерелознавчий аналіз свідчень вірменських хроністів ХІІІ - початку XIV ст., що відображають події хрестових походів 1147-1149 рр. і 1189-1192 рр. Крім того, пропонується з'ясувати рівень їхньої достовірності, ступінь об'єктивності та інформативності.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в самій постановці складної та малодослідженої проблеми, через що ця робота є чи не першою спробою комплексного наукового дослідження поглядів середньовічних вірменських істориків, що писали про Другий і Третій хрестові походи. Було виявлено репрезентативний комплекс джерел для вирішення поставленої мети дослідження. Для вирішення зазначеної наукової проблеми були залучені наративи, які майже не використовувалися фахівцями як джерела з історії другої та третьої хрестоносних війн.

Виклад основного матеріалу

Переходячи до висвітлення вказаного питання, варто наголосити на тому, що вірменські історики, як й інші східні автори (наприклад, візантійські, арабські, сирійські тощо), приступаючи до написання своїх творів, не ставили перед собою в якості основної мети панегіричний опис хрестоносного руху, а розглядали його суто в межах рідної, вірменської історії. При висвітленні хрестоносних заходів 1147 - 1149 рр. і 1189 - 1192 рр. вони застосовували відмінний від латинської хронографії психологічний підхід, інший тон викладу матеріалу та зовсім інші оцінки описуваних подій. Ураховуючи ці факти, не дивно, що канва другої та третьої військових кампаній західноєвропейського лицарства на Сході висвітлена середньовічними вірменськими авторами фрагментарно, а багато епізодів цих військово-релігійних акцій мають стислий, компілятивний, обмежений фактичною сухістю характер.

Розглядаючи таке явище, як хрестоносний рух, вірменські хроністи ХІІІ - початку XIV ст. не могли не торкнутися його причин. Так, причини Другого та Третього хрестових походів вони, подібно до католицьких авторів, вбачали, по-перше, в утисках, яких зазнавали східні християни від мусульман [12, c.410; с.412]; і, по-друге, у захопленні міст Едесси та Єрусалиму військами Зангі та Саладіна в 1144 р. та в 1187 р. відповідно - подіях, що стали каталізаторами до проголошень чергових хрестових походів [1, c.153; с.165], [10, с.113], [11, c.90; с.109]. Деякі з них (наприклад, Смбат Спарапет - вірменський воєначальник, державний діяч та історик, автор "Історії Вірменії"), згадуючи про падіння Едесси, надають доволі детальні описи військових технологій, що використовували мусульмани під час облоги міст [11, с.90]. На наш погляд, ці свідчення є унікальними, адже мало хто з вірменських хроністів окресленого нами історичного періоду писав про хрестові походи настільки повно.

Звертаємо увагу на те, що виклад історії хрестових походів у вірменських творах є тенденційним і супроводжується зображенням вкрай негативних портретів візантійських імператорів Мануїла І Комніна та Ісаака ІІ Ангела, а також певною авторською симпатією до хрестоносців, які вважалися західними братами-християнами. Наприклад, автор "Історії Вірменії" Кіракос Гандзакеци, пишучи про початковий етап Другого хрестового походу, зазначає:". ось в 598 [1149 - Л. В.] році вірменського літочислення римляни, зібравши силу - силенну військ, перейшли на цю сторону Океану, через ту ж Фракію, [.] забувши невимовні гоніння, яким син Веліара Алекс піддав там тих, хто так і не дізнався про підступну брехливість [Алекса], вважаючи його одновірцем і [вірним] слугою христовим. Тому і ці тут, оскільки не згадали про ті злощасні події, були ще більш обмануті та спокушені онуком його; і подібно до того як спокусника звали антихристом, так і цього звали Манілом (і неспівзвучно, і різниться у всьому: як на ділі, так і у вірі еммануїловій), і він підступно обдурив римлян, [піднісши їм] смертоносні їжу і питво" [10, с.112-113]. При цьому хроніст припустився помилки (не першої у своєму творі) під час датування початку другої військової експедиції франків на Схід, наводячи дату 1149 р., а не 1147 р.

Подібні свідчення містить і хроніка іншого історика, автора однойменного твору - Мхітара Айріванеци [12, с.410]. Образи візантійських самодержців представлені читачу як такі, через яких хрестоносці зазнали невдач у своїх заходах. Ця ідея проходить червоною ниткою майже через усі вірменські твори. Це не дивно, адже вірмени та Вірменська церква зазнавали значних утисків від басилевсів і Константинопольського патріархату. І про це нам відкрито повідомляє Вардан Великий, автор "Загальної історії". Описуючи просування хрестоносців у 1189 - 1190 рр. у землі Леванту через терени Візантії, автор малює негативний образ візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела, який, за словами хроніста, піддав гонінням і "заподіяв багато спустошень" вірменам [1, с.166].

Власне, відображенням цих аспектів у вірменських наративах ХІІІ - початку XIV ст. обмежується історія хрестового походу 1147 - 1149 рр., який, завершившись безславно, продемонстрував повне непорозуміння між французькими та німецькими хрестоносцями; підірвав авторитет французького проповідника хрестового походу Бернарда Клервоського, Папи Римського Євгена ІІІ та римо-католицької церкви загалом; розчарування в хрестоносному русі та падіння рівня релігійної наснаги серед західноєвропейських правителів тощо.

Історія Третього хрестового походу, як й історія Другого, не знайшла інформативного висвітлення на сторінках середньовічних вірменських творів. Так, не беручи до уваги такі аспекти, як встановлення причин хрестового походу 1189 - 1192 рр. і зображення негативного образу постаті візантійського імператора, які ми вже проаналізували, авторські свідчення у своїй більшості обмежуються майже тільки компілятивними повідомленнями щодо військових зіткнень хрестоносців із мусульманами. Лише повідомлення Вардана Великого та Смбата Спарапета на загальному тлі творів, що розглядаються нами, мають більш-менш оригінальний характер, адже торкаються подій, що стосуються періоду після битви при Хаттіні в 1187 р. та захоплення мусульманами Граду Господнього. Основна увага першого хроніста повністю прив'язана до облоги міста Акри та битв, що відбувалися під її стінами; увага ж другого сконцентрована на розповідях про хрестовий похід німецького імператора Фрідріха І Барбаросси та його раптову смерть у 1190 р., а також про маршрути королів Філіпа ІІ Августа та Річарда І Левове Серце та об'єднання їхніх армій під стінами Акри в 1191 р.

вірменський історик хрестовий похід

Як повідомляє Вардан Великий, дізнавшись про те, що християнське військо тримає облогу Акри, французький і англійський королі "поквапились йому на допомогу взяли місто й винищили 10 тисяч обраного війська Салахадіна, а самого Салахадіна, який прийшов до своїх на зустріч, гнали перед собою, завдаючи йому поразки, до самого Асхалона; узяли в полон багатьох емірів і відвезли за море" [1, с.167-168]. Смбат Спарапет, перебільшуючи, додає, що, захопивши місто, хрестоносці "винищили там 36 тисяч осіб" [11, с.110].

Хрестовий похід 1189 - 1192 рр., як і хрестовий похід 1147 - 1149 рр., незважаючи на свою перспективність, виявився безрезультатним, адже не досяг своєї мети. Як свідчить Вардан Великий: "Вони [християни - Л. В.] знову відняли у Турок усе, крім Єрусалиму день відвідин якого, говорили, ще не настав" [1, с.168]. На цьому завершуються оповіді вірменських хроністів ХІІІ - початку XIV ст. про Третій хрестовий похід, який викликав розпач серед християн Західної Європи та Близького Сходу майже повністю звівши нанівець інтерес до ідеї хрестових походів. Надалі, виступаючи під покровом хреста, європейські правителі у своїй більшості керувалися суто меркантильними почуттями - жагою до легкої на живи, а прагнення римської курії до включення східно-християнських земель у сферу свого впливу стали все більш очевидними. Урешті-решт виникла криза хрестоносного руху, що яскраво проявилася під час Четвертого хрестового походу Саме його підсумки зірвали ореол благочестя з "божественних діянь" латинян, які так довго приховувалися під релігійною маскою римо-католицькою церквою.

Висновки