Витоки зародження культурно-освітніх товариств та організацій сягають передодня та періоду “Весни народів”, коли галицькі українці разом з іншими поневоленими слов'янськими народами Центрально-Східної Європи розгорнули боротьбу за національне відродження. У Східній Галичині, як уже відзначалося, це було засвідчено діяльністю “Руської Трійці” (М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький) - гуртка, котрий, як писав К. Левицький, постановив собі “працювати ціле життя для добра (руського) українського народу і відродження руської народної словесності" та публікацією альманаху “Русалка Дністровая”. На думку Костя Левицького, заслуга “Руської Трійці” і насамперед М. Шашкевича та його творчої спадщини полягала у тому, що він “кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуття однонаціональности всього українського народу” [1] (підкреслення К. Левицького); створенням Головної Руської Ради - першої політичної структури, якій підпорядковувалися окружні ради; діяльністю культурного товариства Галицько-Руська Матиця, що почала видавати підручники для шкіл з рідною мовою навчання, загалом стала вогнищем письменства і освіти. Активну участь у цьому патріотичному процесі брала інтелігенція, насамперед греко-католицьке духовенство.

У подальшому утвердженню національної ідентичності галицьких українців і була підпорядкована культурно-освітня діяльність інтелігенції. Уже 19 квітня 1848 р. “Русини Львівські" звернулися до губернатора та цісаря з петицією-вимогою: а) “щоби у всіх народних школах, то є сільських, парафіяльних, головних і окружних (училищах), тих округів Галичини, в котрих населення цілком або далеко більшою частю є руське, наука шкільна подавалася в руськім язиці;

б) щоби в округах Галичини, що є поселені русинами, також у вищих школах подавано науку в руськім язиці для руського населення;

в) щоби всі краєві права, цісарські прикази і постанови всіх інших урядів руському народові в руській мові оголошувалися, бо ж теперішній спосіб, що права і прикази в німецькій, а навіть також у польській мові обвіщуються, не є придатний, бо оголошення в згаданих мовах руському народові не є зрозумілі;

г) щоби урядники, поставлені в сій, русинами заселеній часті Галичини, народну руську мову добре розуміли;

д) щоби греко-католицьке духовенство так виучувалось, щоб могло своїм парохіянам науки віри і моралі в руськім народнім язиці викладати, а не так, як дотепер при виключенню утворення в руськім народнім язиці супроти свого народу словом зневажати;

є) щоби зрівняння духовенства всіх трьох обрядів, то є греко-католицького, латинського і вірменського у всіх правах, привілеях і достоїнствах на ділі було, та

з) щоби русинам, як таким, всі народні уряди, а також всі і міські служби були приступні" [2].

9 травня 1848 р. цісар надіслав Головній Руській Раді загалом позитивну відповідь.

Найперше своє завдання ГУР вбачала у тому, щоб “розвивати і взносити народність нашу в усіх її частинах, вдосконаленням язика нашого, запровадженням його в школах нижчих і вищих, виданням писем часових" [3].

Із метою збереження і утвердження культурно-освітніх прав і свобод галицьких українців, Головна Руська Рада ініціювала створення “Народного Дому” - “огнище для життя і національно-культурного розвитку галицьких українців”. “Плекання рідної мови, - йшлося у заяві ГУР, та розвиток власної писемності, питомої науки і штуки - от се були змагання перших ініціаторів і основателів “Народного Дому””. Уже на початку 1850 р. Головна Руська Рада звернулася до всього руського народу із закликом “збирати складки в краю на здвигнення “Народного Дому”" [4], щоби створити захист і огнище для життя національно-культурного галицьких українців.

У 60-х рр. львівська громада заснувала товариство “Руська бесіда” та почала видавати науковий і літературний орган “Правда”, в якому “галицько-руська інтелігенція вишколювалася в культурі і політиці” [5]. Цим шляхом і розвивалося далі національне життя галицьких українців, наслідком чого стало заснування 2 вересня 1868 р. товариства “Просвіта”. На установчих зборах “Просвіти" студент М. Січинський визначив її головне завдання: “П'ятнадцяти мільйонова українсько-руська нація має незаперечне право до самостійності”, а шлях досягнення цієї мети у просвіті, щоб маса народу “відчула своє громадянське і національне достоїнство й зрозуміла потребу існування своєї нації як окремої народної індивідуальности” [6].

Статут товариства підготували К. Сушкевич, А. Вахнянин та О. Борковський. У першому його варіанті мета товариства звучала так: “Пізнаннє і просвіта народу, яко способи до тої ціли.

а) збираннє і видаваннє всіх плодів усної словесності народної, як пісень, казок, приповідок, історичних переказів і загалом всього, що до піднесення народу і його історії причинитися може;

б) видаваннє популярних писем в усіх галузях науки, відповідних поняттям і його потребам”. У параграфах 3, 4, 5, 6 йшлося про права і обов'язки членів товариства. “Членом кореспондуючим міг бути кожний Русин, хто яко такий до виділу товариства зголоситься і в цілях товариства матеріально або морально ділати зобов'яжеться”. Обов'язки звичайного члена: а) “заплатити 2 злотих ринських як вступну вкладку разом або в часі першого року. Платити 52 крейцари місячно згори, як вкладку звичайну.

б) Кожний звичайний член зобов'язаний відповідною духовною працею до спільної ціли товариства причинитися”, - пише І. Белей, - перший автор “Історії товариства Просвіти”, - “яке має справді характер наукового товариства для піднесення і освічування народу. Воно мало згорнути в собі всіх людей інтелігентних в краю, охочих пожертвуватись матеріально й духовно для піднесення просвіти люду на народній мові. Чолом ударити перед патріотизмом тодішньої нашої молодежи і трохи старших народовців” [7]. У першій відозві “Просвіти" до широкого загалу було сказано: “Нехай всякий, хто може, жертвує для рідного народу свою лепту”.

Провідна думка, яка прозвучала на установчих зборах “Просвіти”, полягала у твердженні про “одну п'ятнадцятимільнову українсько-руську націю, яка має незаперечне право до самостійності та, що шлях досягнення сього бачиться у “Просвіті”, щоб маса народу відчула своє громадянське і національне достоїнство і зрозуміла потребу існування своєї нації як окремішньої народної індивідуальності” [8].

У контексті статуту порушувалася проблема політичного чи понадполітичного, або понадпартійного спрямування діяльності товариства “Просвіта”. “І ми були і є за тим, - пише М. Творидло, щоби таке об'єднання наших сил і змагань зміцнювалося, тільки не можемо залишати оцей погляд на ріжні питання, котрі рубом стоять перед нами, тільки тому, що вони викликають ріжницю думок і поглядів й тому, що вони спірні. Ми хочемо в освітній роботі будити та формувати особистостей. Хочемо виживати творчі сили в душі людини, хочемо, щоби ця людина власними силами виробляла собі свій погляд на світ і справи, але мусимо боротися з усіми тими, що в освітніх установах творять свої партійні чи свої класові ячейки “освітніх робітників”. Тому такі засади мусимо поборювати і усувати від освітньої роботи у нашій установі, - саме в ім'я добра цієї роботи” [9].

Визначаючи у статуті “Просвіти" її головну мету - “освіта і піднесення культури українського народу у всіх його верствах і напрямах життя”, творці й керівники товариства виокремили ще одну важливу ділянку спільної роботи, “назва котрої - освіта дорослих”. Цей напрямок суспільно-виховної праці мав назву “позашкільна освіта”.

Назва освіта, писав М. Творидло, містить у собі подвійне значення: “добування знання і виховання. Освіта дорослих ставить великі вимоги до тих, які присвячують їй свої сили й свою працю!" У всіх народів світу - “вона поважна і планова, суспільно - виховна акція, яка своїм обсягом прагне обняти все дозріле громадянство без різниці віку, полу, професії та попередкової освіти”. Охоплення освітою дорослого населення мало особливо важливе значення для галицьких українців, бо багато їх поколінь із різних причин не змогли здобути освіти в юності, чи у шкільному віці. “Освіта дорослих, - пише далі М. Творидло, ставить своїм завданням творити розумних, відповідальних громадян - членів народу. Цей громадянин має стати новою людиною, в нових часах, вповні достроєною до нових умов, вірною в свойому посланництві людському й національному, що свідомо хоче взяти в свої руки ковання своєї долі, що потребує погодити особистий інтерес з інтересом загальним, підпорядковуючи перший під домагання другого, що розведе розумну боротьбу проти всякої анархії і розбіжности, яка випливає по найбільшій частині з продажництва, що противиться всякому руйнівництву, поступаючи тільки під прапор творчости і будівництва".

На переконання М. Творидла, освіта дорослих має ще особливі завдання. Вона повинна “в'язати всі пороздріблювані частини народу в одно духовне ціле, себто дбати про вироблення спільного почуття національної єдності' [10]. Він пише, що освіта “повинна дбати про взаємний обмін культурного дорібку та його впливу на душу поодиноких частин народу, вона має оберігати народ “перед заником" національного почування серед чужого моря і переважаючого впливу пануючої культури.

Підсумовуючи роздуми, пише далі Творидло, освіта мусить стати охоронним засобом у щоденній розвойовій праці і боротьбі за існування національного організму" [11].

Стратегічно окреслені масштаби відродження українського народу та розбудови його держави, які на превеликий жаль тією чи іншою мірою присутні і залишаються ще винятково актуальними і важливими уже за умов відновлення державної незалежності України на зламі ХХ - ХХІ ст.

Не даремно М. Творидло вважав, що “моральна сторінка освітньої роботи є головна справа, найважливіший шлях, який має довести перетворення душі народу й створення нового свіжого типу ГРОМАДЯНИНА - УКРАЇНЦЯ” [12].

Аналізуючи різні аспекти діяльності “Просвіти”, М. Творидло відтворив її узагальнюючий образ розгалужених структур місцевих організацій. “Кожний із нас має вироблений погляд на “Просвіту" та її роботу. Погляд цей створився не на основі наукових студій і життєвої практики, а радше оснований на певному, традиційному переданню, у зміст якого входили: формальне освоювання читалень, видавництво членських щомісячних книжечок, їждження з рефератами по сільських читальнях, принагідного побуту в них з нагоди загальних зборів, тощо. Менш відомою була систематична праця у виді викладів, улагоджуваних мандрівними учителями, або підсилювання читальняних бібліотек даровими книжечками у виді поборювання неграмотности та курсів вищої освіти. Певно не один із нас знає ще й про такі форми освітньої роботи, як господарсько - садівнича школа в Милованю, школа жіночого господарства в Угерцях і торговельна школа у Львові. Все це разом були форми добродійної праці, сплачення довгу інтелігентним громадянством для “менших" братів, що не мали нагоди зіткнутися з певними культурними здобутками, стосовно участі в культурно-освітній широкомасштабній роботі - тут і був ентузіазм, звичай, обов'язок, диктований почуттям патріотизму" [13].

Окрім суто культурно-освітньої діяльності, “Просвіта" чимало зробила для становлення сільськогосподарських, фінансово-кредитних спілок і кооперативів та піднесення їх продуктивності. Ми, - пише М. Творидло, - “привели наші маєтки до загосподарювання, вложили в те багато засобів, немаючи навіть можливості частинно повернути вкладів, бо нинішній стан сільського господарства не дає просто змоги це зробити. А освітяни не тільки відбудували господарства, але й упродовж десятиліть створили поважні школи і підготували кілька десятків інтелігентів-селян, котрі стали у своїх місцевостях розсадниками правдивої культури” [14].

Загалом, із самого початку створення “Просвіта" діяла не тільки в культурно - освітніх, але й кооперативно-позичкових структурах і спілках, мала вплив на все життя галичан, окрім політичного. Власне господарський аспект діяльності “Просвіти" заслуговує особливого аналізу, адже у цій ділянці їй належала першорядна роль.

В. Мудрий, узагальнюючи роздуми із цього приводу, писав: “ще задовго до Першої світової війни почали виростати з посіяних “Просвітою” зерен щедрі врожаї. На економічно-господарській ділянці виникли окремі, незалежні від “Просвіти”, установи, які надміру обтяжували її обов'язки. Так створюється Краєвий Союз Господарських Спілок, що перебрав на себе всі крамниці при читальнях, Краєвий Союз Ревізійний опікувався касами при читальнях, а “Сільський Господар” - господарськими справами (кількість його гуртків зросла з 317 до 1325, а членів у них з 12,5 тис. до 32,3 тис.). Краєвий Союз Молочарських Спілок очолив всі молочарські спілки, які створювалися під орудою філій “Просвіти" при читальнях Стрийського повіту. І, нарешті, продовжує Василь

Мудрий, виникло ще одне дуже важливе і благородне в житті галичан Товариство, а саме “Руське Товариство Педагогічне”, яке з 1912 р. назване “Українське педагогічне товариство”, а згодом “Крайовий Союз Шкільний”, тодішня “Рідна Школа" теж істотно зменшили навантаження на “Просвіту”. Адже “Рідна Школа" очолила педагогічно - виховну працю над молоддю шкільного віку, а “Просвіта" - позашкільну. Засноване 1881р., товариство “Рідна Школа" мало 54 філії та 4800 членів” [15]. За 1909 - 1933 рр. кількість гуртків “Рідної Школи" зросла з 45 до 2074, а членів з 34,3 тис. до 106 тис.

“Просвіта" послідовно відстоювала національну ідентичність 20-ти міліонового українського народу, рішуче виступала проти намагань довести польськими політичними партіями та москвофільським товариством ім.М. Качковського, ніби “нема окремого від російського і польського” українського народу.17 січня 1871 р., коли з ініціативи митрополита Греко-католицької Церкви, голова “Просвіти" М. Сушкевич підготував “пропам'ятний лист” митрополиту, в якому виклав перегляд розвитку української народности і політичних ідей та партій з часу національного відродження 1848 р., відколи й досі Народна партія “тримається народної програми”, схваленої Головною Руською Радою 1848 р. [16].

Титанічна праця просвітян робила українців Східної Галичини культурнішими і свідомішими. Підсумовуючи десятилітню громадську діяльність “Просвіти" В. Мудрий писав, що вона “ширила освіту, видавала всякого роду і корисного змісту книжки, закладала не тільки читальні, але й крамниці при них, поширювала господарську культуру, прилучаючи мандрівних учителів господарства і садівництва, закладаючи дослідні поля. Попри всі ті справи, виховувала народ у національному і патріотичному дусі, за допомогою своїх видавництв вчила його історії, відвойовувала національно-історичні традиції, героїчну бувальщину предків, і, таким чином, підготовляла народ до великої історичної доби, що почалася для нас у 1917 і 1918-х роках. Уже наприкінці ХІХ - початку ХХ століття популярність “Просвіти" була безмежною" [17].

І далі, пише В. Мудрий: “на галицькій українській землі не було ні одного селянина, ні робітника, який не знав би, що таке “Просвіта”, а між усіма грамотними українцями не було такого, який не читав би бодай одної якоїсь книжечки “Просвіти”. Але й неграмотні, ті, що не вміли читати, теж знали “Просвіту" з читалень і користалися з її видань, прислухаючись до читання її книжок. На початку ХХ ст. “Просвіта" мала 85 філій і 2713 читалень, 37 філіальних бібліотек з кількістю 13332 книжок, 32 філіальні мандрівні бібліотеки з 1369 книжками, 1779 бібліотек з 208050 книжками коло 1500 аматорських гуртків, понад 500 хорів, близько 100 самоосвітніх гуртків і стільки ж жіночих секцій, 25 дитячих садків, понад 50 оркестрів, понад 1000 читальних будинків і 500 ще незавершеного спорудження. Хто розпоряджається такою знаменитою організацією як “Просвіта”, - узагальнює В. Мудрий, - що об'єднує в собі майже весь народ, а вже без сумніву, весь свідомий його елемент, той не тільки може бути свого роду репрезентантом того народу на зовні, але й має на це повне право" [18].

Складовою частиною культурно-освітньої діяльності “Просвіти" було становлення середніх освітніх закладів у Східній Г аличині, яке відбувалося в процесі реалізації освітніх реформ в Австрії. При Львівському університеті було відкрито підготовчий факультет для українських студентів “Студіум Рутенум”. Єзуїтські колегії, які утримувалися релігійними орденами ліквідовувалися, решта переведені на державне утримання. Саме у цих школах навчалися діти греко-католицького духовенства і частково українського міщанства. Вихованці цих шкіл глибше сприймали ідею самобутності українського народу, що стимулювало потребу відкрити селянству ширший доступ до освіти. 1832 р. “Руська Трійця” поставила собі за мету поставити українську на рівень літературної мови і зробити її засобом набуття знань.

На вимогу Головної Руської Ради у середніх школах Східної Галичини запроваджено обов'язковий навчальний предмет - українську мову. У 1849 р. Міністерство Віросповідань і Освіти у Відні схвалило програму, якою уніфіковано устрій середніх шкіл. Гімназії з 6-ти ставали 8-ми річними. Особливим в Організаційному нарисі Міністерства Освіти був дозвіл на відкриття приватних середніх шкіл та викладання у них рідною мовою. 1867 року польська сеймова більшість ухвалила закон про мову викладання у галицьких школах, за яким мовою навчання у всіх державних школах була польська, а як виняток, викладання українською мовою у чотирьох нижчих класах. У Львівській Академічній гімназії вивчалась українська мова. Після реформи 1869 р. управління шкільництвом перейшло від державної до місцевої влади, що означало переведення середнього шкільництва краю з-під компетенції австрійського міністерства у розпорядження полонізованого Галицького Сейму. Це означало втрату Міністерством Освіти Австрії права на дозвіл відкривати українські середні школи у Східній Галичині. Відтак 1867р. у Східній Галичині було 10 польських, 2 німецькі і лише одна українська гімназія і то неповна.

Заснування у 1868 р. “Просвіти" прискорило “народження" українського середнього шкільництва. Культурно-освітні та економічно-господарські кооперативи сприяли фінансуванню приватних середніх шкіл, вирішальна роль у цьому належала створеному 1881 р. у Львові Руському Педагогічному Товариству, згодом - Українське педагогічне товариство, а потім “Рідна Школа”. Все це і зумовило створення у Східній Галичині 14 українських приватних і 7 державних гімназій у Львові, Перемишлі, Коломиї, Ярославі, Бережанах, Тернополі, Станіславові, Яворові, Городенці, Рогатині, Долині, Чорткові та інших містах, що сприяло поступовому перетворенню галицьких українських земель у плацдарм національного відродження [19].

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. ще досить впливовими залишалися культурно - освітні москвофільські товариства імені Качковського. У статуті товариства зазначалося, що його члени працюють задля “австрійського патріотизму”, дбають про поширення науки, звичаїв та тверезості, публікувало літературу наукового, господарського та релігійного змісту і, таким чином, впливало на галицьке суспільство. Товариство мало філії у повітових містечках і селах та читальні. На початку ХХ ст. товариство нараховувало понад 1000 читалень та 8000 членів, а впродовж 1874 - 1907 рр. - понад 17 тис. членів. За соціальним складом товариство було переважно селянським. Його діяльність фінансували галицькі кредитові товариства Лемківський Банк, а також Самопоміч у Коломиї та російські урядові структури. Мова видань товариства переважно російська та язичіє.

Товариство займалося культурно-освітньою та господарською діяльністю та опікувалося кооперативним рухом [20].

В Українській Академічній гімназії у Львові працювали відомі вчені та педагоги:

І. Верхратський, П. Огоновський, М. Кордуба, Г. Человський, І. Кукурудз, В. Білецький, отець Л. Лужицький, І. Копчак, М. Галущинський, О. Янів, О. Макарушка, М. Тершаковець, Я. Вітошинський, С. Федів, І. Брик та інші.

Окрім “Просвіти”, “Рідної Школи" та інших культурно-освітніх інституцій, у 1873 р. було створено Наукове Товариство імені Т. Шевченка. Це стало видатною подією вітчизняної історії ХІХ - ХХ ст., особливо для консолідації українських національно - патріотичних сил всієї України. Першим головою НТШ був Олександр Барвінський, який перебував на цій посаді з 1877 р., а в 1897 - 1913 рр. став видатний історик та державний діяч М. Грушевський, який на запрошення австрійського уряду очолив у Львівському університеті кафедру історії з українською мовою викладання. В НТШ діяли історико-філософська, філологічна, природничо-математична секції. Очолювали їх видатні науковці: В. Антонович, Ф. Вовк, М. Грушевський, К. Левицький, О. Терлецький, С. Томашівський, О. Кониський, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, В. Гнатюк, О. Колесса, К. Студинський, І. Верхратський, І. Горбачевський, І. Пулюй та інші. Почесними членами НТШ були видатні вчені світового рівня: Макс Планк, Альберт Енштейн та інші [21].

НТШ публікувало “Наукові записки" і було, фактично, академією наук України, відіграючи винятково важливу роль у формуванні та становленні громадянського суспільства по всіх землях України, насамперед у Східній Галичині.

На зламі ХІХ - ХХ ст. у Східній Галичині розпочався масовий рух за створення українського університету у Львові.17 червня 1912 р. видатні громадсько-політичні діячі - М. Павлик, В. Бачинський, О. Стефанович - від Української Радикальної партії, М. Ганкевич, В. Старосольський, Ю. Бачинський - за Українську Соціал-Демократичну партію та К. Заклинський і О. Навроцький - від академічної молоді звернулися з відозвою до українського народу “За український університет”, в якій заявили, що створення українського університету у Львові є не тільки справою австрійської України, але й “цілої України від Карпат аж до Дону”, що “се змагання новочасного народу, котрий хоче на своїй землі мати свій храм життя”, що боротьба за його створення є складовою частиною національного відродження й “невідривно в'яжеться з політичним визволенням України”. Тому автори відозви вважали, що “на цей клич українського народу треба однодушно відповісти: український університет мусить стати у Львові” [22].

З того часу проблема створення українського університету у Львові упродовж багатьох років була в центрі національно-визвольного руху Західної України.

Проблему національно-культурного і духовного розвитку українців в Австро - Угорській імперії 28 червня 1910 р. порушив і митрополит А. Шептицький у Палаті Послів, ствердивши, що хоч в Австро-Угорській монархії, “Ми, русини, знайшли толеранцію свободу, все ж наші культурні і духовні потреби в національному сенсі не забезпечуються”, що “ми не знаходимо доказу на те, що уряд змагається дійсно енергійно взяти до уваги бажання і намагання русинів”. Саме у цьому контексті й порушувалась справа “створення самостійного університету у Львові”, що упродовж років “є предметом переговорів і найбільш наполегливих бажань та намагань руської нації.

Проте ця справа, - мовив далі митрополит, - є з багатьох причин важливішою - як це могло б видатися у першому моменті”. Адже український університет може “стати для русинів могутнім фактором піднесення культури й найважливішим центром національного розвитку”. Тому, на переконання митрополита, народ, який посідає за кількістю населення четверте місце серед націй імперії, котрий для національно - культурного розвитку потребує священиків, учителів середніх шкіл, урядовців, суддів та інших академічно освічених фахівців, не може обійтися без університету і мусить відчути це як пекучу потребу, щоб такий університет був закладений. З огляду на це, “коли ж хтось хоче мотивувати брак причиною ощадності, тоді він знову ж стоїть на зовсім фальшивій позиції. Бо питання університету є передовсім постулатом культури й науки, а віддавна в людстві панує переконання, що Фонди, віддані на піднесення культурного життя й науки, є, точно говорячи, не видатками, а радше інвестиціями, які приносять велику користь. Так як у сільському господарстві або в якому будь іншому підприємстві переборщення та ощадність приносять фатальні наслідки не тільки, коли йдеться про абсолютно потрібні вклади, але також тоді, коли береться до уваги такі, що їх можна означити як реально корисні. Так само справа мається також з культурним життям нації”. І далі: “Русини відчувають як добродійство Божого провидіння, що вони знайшлися в Австрії: правдиву релігійну толеранція і запевнення свободи розвитку їхньої культури”. Тому “брак допомоги зі сторони держави, точніше нехтування культурних потреб нації є раною, яка мусить принести болючу шкоду організмові нації і у висліді також організмові імперії, до складу якої вона належить” [23].

Література

1. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914 рр. На підставі споминів [Текст] / К. Левицький. - Львів: [б. в.], 1926. - [Перша часть]. - 736 с.

2. Там само. - С.17.

3. Там само. - С.17.

4. Там само. - С.67, 68.

5. Там само. - С.6-10; 101, 102.

6. Савчук Б. Просвітницька та соціально-економічна діяльність українських громадських товариств у Галичині (остання третина ХІХ - кінець 30-х років ХХ ст.) [Текст] / Б. Савчук; Прикарпатський ун-т ім.В. Стефаника. - Івано-Франківськ: Плай, 1999. - 138 с.

7. Белей І.25 літ історії товариства “Просвіта" [Текст] / І. Белей. - Львів: Вид-во тов-ва ім.Т. Шевченка, 1894. - 27 с.

8. Савчук Б. Просвітницька та соціально-економічна діяльність українських громадських товариств у Галичині. - 138 с.

9. Творидло М. Завдання “Просвіти" й обов'язки громадянства: до всіх членів і приятелів товариства [Текст] / М. Творидло. - Львів: Вид-во “Просвіта”, 1931. - 24 с.

10. Там само. - С.5, 6.

11. Там само. - С.6, 7.

12. Там само. - С.6, 7.

13. Там само. - С.7.

14. Там само. - С.10.

15. Мудрий М. Галицьке русофільство в сучасній історіографії / М. Мудрий // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність [Текст]. - Вип.9. - Львів: Інститут Українознавства ім.І. Крип'якевича НАН України, 2001. - С.244-280.

16. Там само. - С.6-8.

17. Там само. - С.8-10.

18. Там само. - С.13, 14.

19. Курляк І. Є. Українська гімназійна освіта у Галичині 1864 - 1918 рр. [Текст] / І. Є. Курляк. - Львів: [б. в.], 1997. - 221 с.

20. Сухий О. Товариство імені Михайла Качковського. Організаційні засади та напрями діяльності / О. Сухий // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність [Текст]: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. - Вип.9. - Львів: Інститут Українознавства ім.І. Крип'якевича НАН України, 2001. - С.393-401.

21. Сапеляк О. Етнографічні студії в Науковому товаристві ім. Т Шевченка 1898 - 1939 [Текст] / О. Сапеляк. - Львів: [б. в.], 2000. - 195 с.

22. Діло [Текст]. - 1912. - 17 черв.

23. Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1899-1944 рр. [Текст]. - Т 2.: Церква і суспільне питання; Кн.2.: Листування. - Львів: Місіонер, 1999. - 1096 с.

Размещено на Allbest.ru