Шляхи формування сільської інтелігенції Волині впродовж 1960-1980 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ВОЛИНІ ВПРОДОВЖ 1960-1980 РР.

О.Л. Майборода

Розбудова молодої української держави актуалізувала таке завдання, як відродження села, творення його життєспроможного економічного й соціального потенціалу. Це вимагає критичного осмислення минулого та сучасності, історичного аналізу причин кризи, втрати селянином відчуття господаря землі, проблем міжнаціональних відносин, хронічного відставання села від міста, швидкої руйнації сільської поселенської мережі, його депопуляції. На особливу увагу заслуговує проблема культурно- освітнього розвитку, оскільки й донині можна чітко простежити деструктивні тенденції в культурній сфері села.

Історія українського села 1960 - 1980-хрр. доволі широко відображена в науковій літературі. Серед наукових досліджень, присвячених обраній нами тематиці, привертають увагу праці Г. Кривчика. У монографії «Українське село під владою номенклатури у 60-80-і рр. XX ст.» автор докладно описує політичні, виробничі, соціальні, культурні явища і процеси, що відбувалися в українському селі впродовж трьох останніх десятиліть існування тоталітарного режиму в СРСР [1, 192]. Певний інтерес у цьому контексті становить книга П. Панченка і В. Чишка «Українське село на шляхах науково- технічного прогресу: досягнення і прорахунки: 60- 80-ті роки» [2, 184]. Ґрунтовний аналіз демографічних чинників занепаду українського села здійснив В. Тимченко [3, 42]. У працях С. Падалки висвітлено проблеми розвитку українського села в історично- державному вимірі [4]. Низка аспектів обраної теми порушена в деяких кандидатських дисертаціях [5, 22]. Зокрема, А. Середа, досліджуючи проблему соціально-культурного розвитку українського села в 60-70 рр. XX ст., звертає увагу на зневажливе ставлення з боку всіх без винятку владних структур до сільських закладів освіти й культури. Подібного висновку дійшла й дослідниця М. Воронова. На її думку, партійні органи на словах постійно наголошували на важливому значенні культурно- освітніх установ, а на практиці - не приділяли їм достатньої уваги.

Особливе зацікавлення становить колективна праця «Історія українського селянства», другий том якої містить великий фактичний матеріал з історії села часів «застою» [6, 652]. У роботі доведено історичне значення селянства та його роль у збереженні традицій, культури, що дало змогу здобути незалежність у кінці XX ст. Проте більшість досліджень виконано в усеукраїнському контексті. Матеріал з історії волинського села має лише епізодичний та ілюстративний характер, специфіка й особливості розвитку цього регіону не відображені. Отже, автор ставить за мету з'ясувати проблеми кадрового потенціалу та шляхи й методи формування сільської інтелігенції волинського села в період так званого розвинутого соціалізму.

Проблему створення численної армії радянської інтелігенції, вихідців із селян і робітників, активно обговорювали в найвищих ешелонах влади. У звітній доповіді ЦК КПРС XXIV з'їздові партії зазначено, що «чисельність інтелігенції продовжує швидко зростати. Збільшується число наукових працівників, інженерів, техніків, агрономів, учителів і лікарів, а темпи зростання науково-технічної інтелігенції... перевищують темпи зростання всіх соціальних груп» [7, 2]. Однак збільшення чисельності радянської інтелігенції не могло приховати внутрішніх суперечностей і проблем у цьому соціальному середовищі.

Мережу вищих навчальних закладів, що готували майбутніх фахівців сільського господарства, уніфікували відповідно до організаційної структури аграрного виробництва. Незначні внутрішні реорганізації в чинних закладах загалом не стосувалися основ системи підготовки кадрів. Слід зауважити, що в цілому в республіці не була розроблена чітка стратегія підготовки кадрів, яка відповідала б назрілим вимогам суспільства, зокрема села. Одним із наслідків цього стала суперечність між загальним плануванням і конкретними потребами спеціалістів. Часто обласні й районні управління культури, зважаючи на високу потребу у випускниках культосвітніх училищ. відмовляли в пропозиції вищих навчальних закладів брати кращих із них до себе на навчання.

Ще на почату 1960-х рр. у руслі виконання Закону про школу система трудових резервів України була перетворена в систему професійно-технічної освіти. Училища механізації сільського господарства реорганізували в сільські профтехучилища, де був затверджений новий, більш тривалий термін навчання з прийомом до училища випускників переважно восьмирічної загальноосвітньої школи. Із середини 1960-х досередини 1980-хрр. ця тенденція, пов'язана з розширенням професійної підготовки молоді, спричинила високі темпи розвитку системи професійно-технічної освіти. Якщо в 1966 р. в УРСР налічували 700 профтехучилищ, де навчалося 285, 9 тис. учнів, то в 1985 р. у республіці було 1037 середніх профтехучилищ, де здобували освіту і спеціальність 650 тис. осіб [8, 628].

У1969 р. ухвалено постанову Ради Міністрів УРСР про перетворення всіх профтехучилищ у навчальні заклади із середньою освітою. Затверджений у 1973 р. закон про народну освіту назвав профтехучилища основною школою професійного навчання молоді. Незважаючи на певні успіхи в цьому напряму, рівень кваліфікації молодих робітників - випускників профтехучилищ - відставав від вимог сучасного виробництва, від потреб суспільства.

Причина цього явища певною мірою полягала в слабкій матеріально-технічній базі багатьох училищ, недостатній кваліфікації викладацького складу та майстрів виробничого навчання. Не останню роль у цьому відіграли також методи комплектування училищ, куди загальноосвітня школа відправляла учнів із «важких» підлітків. Із 1969 р. у професійній школі розпочалася чергова перебудова, сутність якої полягала у створенні профтехосвітніх навчальних закладів для підготовки робітників із середньою освітою на базі повної, а здебільшого - неповної загальноосвітньої школи.

У справі комплектування училищ було багато недоліків, один із яких - так звана гонитва за «валом». Училища комплектували контингентом без урахування наявності матеріально-технічної бази, хоч це й не розв'язувало кадрової проблеми. Оскільки мережа училищ сільськогосподарського профілю була розгорнута недостатньо, колгоспи й радгоспи змушені були вдаватися до короткотермінових кустарних форм навчання та довіряти техніку мало підготовленим людям.

У 60-80 рр. XX ст. існували суттєві проблеми з набором необхідної кількості студентів та учнів до середніх спеціальних навчальних закладів. Це було пов'язане з тим, що випускники сільських шкіл мали гіршу підготовку, ніж випускники міських. Чинна система навчання сільських дітей призводила до того, що сільська молодь могла здобувати освіту переважно з непрестижних професій.

Статистичні показники якісного складу сільських культпрацівників поступово поліпшувалися, проте це не завжди позначалося на якості їхньої роботи. Частина спеціалістів, зокрема з вищою освітою, були в культурі випадковими людьми, ставилися нігілістично до історії свого народу, традицій, власне до культури. Подібно до Володьки Лободи з роману О. Гончара «Собор» вони не поширювали культуру серед людей, а, за словами цього персонажу, «сиділи на культурі».

Національно-культурні традиції для них були не більше ніж декорації «в козацькому стилі» [9, 62].

У процесі підготовки вчителів для села в навчальних закладах використовували низку методичних прийомів, що повинні були наблизити теорію до практики, готувати майбутніх педагогів до роботи в сільських школах. Часописи поширювали досвід роботи факультетів громадських професій, умішували методичні рекомендації щодо наближення викладання окремих тем до проблем сільського господарства та сприяли формуванню образу передового вчителя-агітатора. Своєрідною формою підвищення кваліфікації сільських учителів, які вже працювали, були так звані естафети, основне завдання яких полягало в організації самоосвіти. У Положенні про естафету під назвою «Організація самоосвіти вчителів» подано графік проведення шкільних педагогічних читань, конференцій тощо, покликаних сприяти фаховому зростанню педагогів. Ківерцівський районний методкабінет для вивчення, узагальнення й поширення найкращого досвіду шкіл у цій сфері в 1970 рр. випускав журнал-естафету, на сторінках якого розміщували зразки планів із самоосвіти, звіти про виставки, диспути, конференції та їхні результати, пропагували досвід учителів і колективів сільських шкіл [10, 2]. Слід зазначити, що формально кількість педагогічних інститутів зростала, чисельність педагогів з вищою освітою збільшувалася. Проте потреби сільських шкіл у вчительських кадрах не були задоволені.

У сільських школах Волині в зазначений період особливо гостро відчувався брак спеціалістів з іноземних мов, історії, хімії, музики, а також із фізичного виховання. Це можна пояснити низкою чинників, серед яких слід назвати насамперед неприбуття вчителів до сільських шкіл за призначенням, навіть незважаючи на жорсткий розподіл молодих спеціалістів; надто високий рівень навчального навантаження сільських учителів; незабезпеченість необхідними побутовими умовами.

Одним із напрямів поліпшення якісного складу сільських учительських кадрів була перепідготовка. Учителі періодично навчалися на курсах при вищих навчальних закладах, причому нерідко в інших областях. Вагому роботу проводили на курсах і семінарах при Інституті вдосконалення кваліфікації вчителів, що діяв у Луцьку, За 1964-1970 рр. на курсах перепідготовлено 2311 осіб, на семінарах - 4520 осіб. У1968/69 н. р. на місячних курсах при цьому інституті пройшли перепідготовку 583 особи, на двотижневих курсах - 795, на очно-заочних курсах - 102, на постійнодіючих курсах-831 особа [11, 164].

Варто уточнити, що місцеві органи влади дбали про підвищення кваліфікації не лише вчителів, а й бібліотекарів та інших працівників культурно-освітніх закладів. Таку ж роботу проводили з іншими групами сільської інтелігенції, серед керівних працівників колгоспів і радгоспів. Осіб із вищою освітою на керівних посадах у сільських і селищних Радах області було дуже мало. У1971 р. із 333 голів виконкомів лише 27 осіб мали вищу освіту, а 306 - середню спеціальну; серед секретарів виконкомів із 329 осіб вищу освіту Здобули тільки 4 особи. Серед цих працівників заочно навчалися у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах 56 осіб [12, 150].

У 1975 р. бюро Волинського обкому Компартії України й облвиконком ухвалили спільну постанову про заходи щодо поліпшення організації перепідготовки й підвищення кваліфікації керівних кадрів і спеціалістів колгоспів та радгоспів області. Для підвищення рівня знань та керівників колгоспів при сільськогосподарських технікумах області відкрито чотири заочні відділення. При Горохівському сільськогосподарському технікумі випускники одержували кваліфікацію молодшого агронома й бухгалтера сільськогосподарського обліку, при Володимир-Волинському технікумі механізації сільського господарства - техніка-механіка та техніка- механіка з механізації й електрифікації тваринницьких ферм, при Рожищенському зооветеринарному - ветеринарного фельдшера, при Берестечківському зоотехнікумі - молодшого зоотехніка.

У досліджуваний період в області працювала низка середніх спеціальних закладів, зокрема технікуми: сільськогосподарський, зооветеринарний, гідромеліорації й механізації сільського господарства, гірничо-будівельний, радянської торгівлі, лісовий, а також училища: два педагогічні, медичні, культосвітнє й музичне. У цей час в обласному центрі працювали також вищі навчальні заклади - педагогічний і політехнічний інститути. Для підготовки спеціалістів вищої кваліфікації серед працівників сільського господарства, які мали середню освіту, в області та районах організовували набір на заочні відділення у ВНЗ, зокрема у Львівський, Житомирський, Білоцерківський та Уманський сільськогосподарські інститути, Львівський зооветеринарний інститут, Українську сільськогосподарську академію та інші навчальні заклади.

Для формування кадрів сільських клубних установ активних учасників художньої самодіяльності, культпрацівників, талановиту сільську молодь направляли на стаціонарне й заочне навчання до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Зазвичай, набір таких абітурієнтів (особливо з поліських районів) проходив на пільгових умовах. Під час вступу до культосвітнього училища перевагу надавали абітурієнтам, які мали цільове направлення та для яких були заплановані 30 % місць. Проте не всі випускники поверталися на роботу до села.

Отже, у другій половині 1960-х - першій половині 1980-х рр. політичний курс радянського керівництва вирізнявся очевидним консерватизмом, попри деякі спроби реалізації назрілих перетворень. У країні зберігалася жорстка тоталітарна система, за якої держава намагалася контролювати всіх і все. У1960- 1980-х рр. влада докладала певних зусиль для формування сільської інтелігенції, однак поліпшення її якісного складу відбувалося повільно й не відповідало суспільним потребам. Бракувати держави до духовних запитів сільського населення, залишкове фінансування сфери культури, недооцінювання ролі зміцнення її матеріальної бази, недоліки в роботі з кадрами породжували суттєві проблеми в культурно- освітньому розвитку села.

кваліфікований волинський село інтелігенція

Література

1. Кривчик Г. Українське село під владою номенклатури (60 80-ті рр. XX cm.) / Г. Кривчик. --Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. - 192 с.

2. Тимченко С. М. Етносоціальні процеси в українському селі (60 80-тірр. XX cm.).автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня д-ра іст. наук: спец. 07.00.02 «Всесвітня історія» / С. М. Тимченко ; Чернівецький держ. ун-т ім. Ю. Федьковича -- Чернівці, 1995. -- 42 с.; Тимченко С. М. Українське село: Проблеми етносоціальних змін. 1959 1989 / С. М. Тимченко. -- Запоріжжя: Запорізький держ. ун-т, 1995. 529 с.

3. Падалка С. С. Україна 60--90-х років XX століття. Державність в історичній площині тоталітаризму, незалежності/ С. С. Падалка. --К.: Ін-т історії України, 2001. 390 с.

4. Воронова Л. М. Установи культури України у 70--80-ті роки: історико-політичний аспект: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України»/Л. М. Воронова ; Дніпропетровський ун-т. --Дніпропетровськ, 1994. -- 18 с.; Середа А. М. Проблеми соціально-культурного розвитку українського села: (60 70-ті рр. XX cm.): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук: 07.00.02 «Всесвітня історія» / Л. М. Воронова ; Запорізький ун-т. -- Запоріжжя, 1994. -- 22 с.

5. Історія українського селянства: Нариси: в 2 т. / [О. В. Андрощук, В. К. Баран, О. М. Веселова та ін.] ; В. А. Смолій (відп. ред.) ; ПАН України; Інститут історії України. -- К.: Наукова думка, 2006. -- 652 с.: іл. -- Бібліогр.: С. 621 650; Т. 2 -- 652 с.: іл.

6. Зоря комунізму, 4 січня 1973 р. -- С. 2.

7. Калініченко В. В. Історія України. Частина III: 1917-- 2003 рр.: підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів / В. В. Калініченко, І. К. Рибалка. Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. -- 628 с.

8. Гончар О. Т. Собор. - К, 1989. - С. 62, 78.

9. Державний архів Волинської області. -- Ф. 3097. -- On. 1. - Спр. 275.

10. Центральний державний архів вищих органів влади та управління. -- Ф. 166. -- On. 15. -- Спр. 7419.

11. Центральний державний архів громадських об 'єднань України. -- Ф. 1. -- On. 8. -- Спр. 23.

Размещено на Allbest.ru