Б. Хмельницький та оцінка його особи в історичній літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство культури України

Харківська державна академія культури

Кафедра історії України та всесвітньої історії

Контрольна робота з історії України:

«Б. Хмельницький та оцінка його особи в історичній літературі»

Підготувала:

студентка 1-го курсу

факультету культурології заочного відділення

Гладиш С.С.

Перевірила:

доцент, кандидат історичних наук

Воронова Л.М.

Харків - 2015



Зміст

хмельницький дипломат полководець гетьман

Вступ

Молоді літа Богдана Хмельницького

Богдан Хмельницький як людина

Хмельницький - визначний державний діяч, дипломат, полководець

Останні роки життя та смерть гетьмана Богдана

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

В історії України постать Богдана (Зиновія) Хмельницького невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов'язане становлення Української держави, формування української нації.

Його діяльність мала надзвичайно важливе значення для історичної долі сучасних українського і російського народів.

Високі громадянські ідеали, в ім`я яких невтомно боровся з ворогами свого народу Богдан, благородна мета висвітила йому історичний шлях у віки. Особливим періодом цього сподвижницького життя стала Визвольна війна українського народу (1648 - 1654 рр.), яку історична доля сподобила йому організувати й очолити.

Й раніше Хмельницький користувався особливим авторитетом серед козацтва як низового, так і реєстрового. Визначний політичний діяч і полководець Англії, сучасник Хмельницького Олівер Кромвель у своєму листі звертався до нього: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста...»

У цьому, можна сказати, історичному визначенні гетьмана розкривається краса героїзму і величі подвигу славного сина України, легендарного воїна і патріота. Ніхто, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ увічнив його образ у невмирущих думах і піснях.

Ой спасибі тобі, Хмелю,

Й превелика шана,

Що врятував Україну

Від польського пана.

І саме на народні маси, козацькі низи спирався Хмельницький у здійсненні своєї мети -- визволення українського народу від поневолення, утвердження Української держави. Він говорив послам королів і царів, що народ, ним очолюваний, «є народ волелюбний і завжди готовий умерти до єдиного за свою волю». Таким був і сам Хмельницький, готовий вмерти за свій народ.

Ой чи бач, ляше як пан Хмельницький

На Жовтім Піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні од ляшок не скивився!

До того часу, коли на історичну арену вийшов Богдан Хмельницький, українські землі знемагали під владою магнатів і шляхти Речі Посполитої--держави, що 1569 р. об'єднала Польське королівство й Велике князівство Литовське. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити її людей. У колонізації України, окатоличенні українців бачила вона свій шлях до цього. Тому католицька церква й особисто папа іменем Христа благословляли будь-які бузувірства і розправи над непокірними "хлопами-схизматами". Злочини шляхти проти українського народу, як свідчила «Історія Русів», були страшними. Чинили різні грабіжництва, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». До того ж все це поєднувалося з образою національної гідності і віри.

Таким було життя в Україні. І не міг народ терпіти наруги однімався проти гнобителів. В Україні постійно вибухали повстання, які переростали у національно-визвольні війни, очолювані кращими представниками народу. То були справжні велетні волелюбного духу. Северин Наливайко і Тарас Трясило, Самійло Кішка і Петро Конащевич-Сагайдачний, Максим Кривоніс і Іван Богун та багато інших. Саме з козацтвом народ пов'язував свою надію на краще майбутнє, на волю. Образ козака протягом століть служив взірцем і запалюючим прикладом самовідданого служіння Батьківщині, мужності й відчайдушності у її захисті. Вони були взірцем бойової дружби, товариської вірності, воїнської честі й гідності. До козацької верстви належав і Хмельницький.

У наші часи багатьом політичним діячам не вистачає мудрості та досвідченості у державних справах. Особою Богдана Хмельницького можна пишатися, бо в роки усепоглинаючого безграмоття він зміг отримати гарну освіту, все завдяки власній роботі над собою. З цього можна зробити висновок, що які б не були часи, та розумні люди завжди ціняться на рівні з золотом.



Молоді літа Богдана Хмельницького

На жаль, джерела, виявлені науковцями, не містять точних відомостей про час і місце народження майбутнього героя українського народу. З цього питання існує велика література. Не зупиняючись на її характеристиці, зазначимо, що поділяємо думку про 1595 рік як найвірогідніший. Не викликає сумнівів з'ясований О.М. Максимовичем день народження - 27 грудня (день Теодора Начертаного). Хлопчики, народжені в цей день одержували ім'я Богдан ( народна форма церковного імені Теодор). І.П. Кріп'якевич звернув увагу на той факт, що духовенство і козацька старшина в урочистій обстановці називали Богдана Михайловича Зіновієм (у ті часи подвійне ім'я було звичайним явищем).Що ж до місця народження Богдана, то ним, найвірогідніше, був хутір Суботів під Чигирином, над річкою Тясмин.[10/стр.35]

Батько Богдана, чигиринський підстароста Михайло Хмельницький , був на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича, що держав великі староства на Україні: Корсунське й Чигиринське. Староства - то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з повіт або й більші. Король давав їх у державу великим панам: вони брали на себе з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не заглядали до них часом. Правили їх управителі (підстарости) й різні службовці. Михайло Хмельницький був таким службовцем в старостві Чигринськім, і за службу дозволив йому староста у 1616 році заснувати собі хутір на тім місці, де він собі обрав.

У 1620 році він брав участь в поході Жолкевського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою .[ 10/стр.40]

Історики мають надзвичайно мало відомостей про Михайла Хмельницького. І до цих пір не вдалося з'ясувати, з якого поселення - Хмельника, Хмелева, Хмеліва, Хмельницький чи Хмелівка - походив його рід. Припущення І. Крип'якевича, що він вийшов з с. Хмільника, розташованого в Перемишльської землі, вимагає переконливої аргументації. Наявні джерела дають лише підстави більш-менш упевнено твердити, що предки великого козацького гетьмана походили із західного регіону України (Руського, Белзького або Волинського воєводства).

Навіть якщо прийняти, що Михайло Хмельницький був шляхтичем герба «Абданк», треба ще відповісти на питання, чи був шляхтичем сам Богдан. У повідомленнях венеціанця Альберто Віміна і шведського посла Самуїла Грондського, які відповідно в 1650 і 1656 рр. зустрічалися з Богданом і могли одержати від нього або когось іншого в Чигирині інформацію, що Михайло був засуджений судом чи то по «баніції», чи то «інфамії». Такі вироки суди виносили шляхтичам за напади на маєтки сусідів, свавілля, відмову підкорятися судовим рішенням, за борги та ін. Не виключено, що Михайло Хмельницький скоїв щось подібне і, рятуючись від в'язниці, а то й смерті, втік поближче до Дикого Полю, де вироки судів ставали примарними. Можливо, бігти йому допоміг сам Жолкевський або хтось із його кола. [10/стр.33-35]

Отак і ріс Богдан серед такого життя бурхливого та небезпечного. Та Михайло, батько його, не хотів залишити сина без науки. Помітивши в сина великі здібності до навчання, Михайло Хмельницький вирішив дати йому освіту. В.О. Землинський у своїй книжці «Богдан Хмельницький» (у серії «ЖЗЛ») висловив міркування, що Богдан спочатку навчався вдома, а згодом в одній з приходських шкіл у Києві. Справді, першим учителем сина міг бути сам батько або ж котрийсь з православних священиків Чигирина. Десь у 1605-1607рр. Богдан очевидно, продовжив навчання, наймовірніше, у школі при якомусь із київських монастирів, де оволодів літературною українською мовою, дістав відомості з історичного минулого українських («руських») земель, довідався про гоніння православної віри з боку католицької та уніатської церков, польських та ополячених українських панів. Задоволений шкільними успіхами сина, чигиринський підстароста вирішив навчити Богдана польської та латинської мов, без знання яких у Речі Посполитій годі було й сподіватись на життєву кар'єру. Для цього батько обрав єзуїтську колегію, засновану в 1608 році у Львові Станіславом Жулкєвським. Богдан навчався в цій колегії десь із 1609 по 1615 р., успішно пройшовши класи граматики, поетики та риторики, опанувавши польську й латинську мови. Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі.[10/стор.37]

Після закінчення навчання повернувся в Чигирин. Освідчений, вправний у військовій справі юнак не міг бути осторонь подій, що творилися навколо. А події ці були дійсно історичними. Після придушення у 1596 р. повстання Северина Наливайка козацькі нетяги не втихомирилися, а почали нові виступи, основою яких стала відмова виконання повинностей, ухід на Запорожжя. Все це знаходило відгук в душі Богдана, зароджуючи зерна справедливості й жалю до свого народу. Не полишала його в спокої і слава запорожців, що ходили походами по Чорному морю, повертаючись звідтіля сповненими багатств та вдячності людей, яких визволяли з неволі. Проводирем їх був славний Петро Конашевич-Сагайдачннй. Не раз бував він у Чигирині. Знав і поважав Михайла Хмельницького. Відзначав і його освіченого сина. І, може, тому, коли довелося Сагайдачному йти 1618 р. на Москву, взяв він з собою і Богдана. Є згадки, що виявив Богдан себе у цьому поході не боязким і вправним воїном. І навіть у скрутну хвилину врятував королевича Владислава. З того часу і запам'ятав королевич козацького сина і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.

Цілком слушно писав з цього приводу відомий український історик і фольклорист Михайло Максимович: «Зоря Хмельницького зійшла на Чорному морі, у той час, як на Хотинському полі западала зоря старого Сагайдачного. Життя цього достопам'ятного гетьмана, який, служачи з славою Польській короні і всій Речі Посполитій, зробив для блага України все, що тільки міг він зробити тоді, не підіймаючи зброї на поляків, -- те життя служило прикладом для Богдана Хмельницького; його шляхом проходив він поприще свого до-гетьманства, мужньо і довготерпляче, як хоробрий воїн і чесний громадянин республіки Польської, як добрий і надійний син своєї козацької матері, України. Але йому суджено було пройти ще своїм шляхом -- поприщем гетьманського життя, і безприкладно звершити ту справу, на яку безуспішно поривалися інші українці впродовж піввіку».

Після повернення в Україну Богдан Хмельницький служить у кінній сотні батька й разом з ним 1620 р. бере участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю поліг Михайло Хмельницький, а його син потрапив у турецький полон.

Як згадував потім Богдан, він терпів «два роки суворого ув'язнення». Є підстави твердити, що протягом цього часу він опанував основами турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому в пригоді. Яким чином йому поталанило вирватися на волю, сказати напевне не можна. За одними даними, він був викуплений матір'ю, за іншими - козаки обміняли Богдана , «вдячно згадуючи його батька», на турецьких бранців. Я.Качмарчик звернув увагу, що, згадуючи в листі від 5 серпня 1649 р. до короля Яна Казимира про своє перебування в полоні, український гетьман нічого не говорить про свій викуп: «Після того, як мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив, я завжди був при вірному війську Речі Посполитої…». Тому Качмарчик припускає, що бранець утік із турецького полону. [10/стр.40]

Повернувшись десь наприкінці 1622 р. з полону до рідної домівки, Богдан у першу чергу зайнявся господарством. Він поновив свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, хоча, будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, мав можливість обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства.

Знову ставши козаком, Богдан не міг не відчувати наростання невдоволення козацьких мас політикою правлячих кіл Речі Посполитої, намаганням магнатів і шляхти звести нанівець козацькі права та вільності. Не міг він також не помітити зростання самоусвідомлення козацтвом своїх сил, своєї ролі в житті Польщі.

Богдан Хмельницький як людина

Богдан Михайлович одружився десь у 30-річному віці. Причин його такого тривалого парубкування ми не знаємо. Це тим паче викликає подив, бо відомо: Богдан ніколи не був байдужим до жіночої вроди, якраз навпаки. А може, він уже одружувався та поривав шлюб, а документи про цей факт не збереглися… Гадати не будемо. З історичних джерел достеменно відомо лише про його подружнє життя з Ганною Сомківною з родини заможного переяславського козака. Вони побралися, ймовірно, близько 1625 р.

Разом із тим про ці часи його життя ми знаємо дуже мало, хоча ще за життя Богдана Хмельницького почали виходити різноманітні праці, які з тих чи інших позицій висвітлювали діяльність цієї видатної історичної особи. Однак більшість учених звертала свою пильну увагу переважно на зображенні українського гетьмана як державного, політичного та військового діяча. При цьому з поля зору дослідників випадало багато деталей, що складають повноцінний образ людини. Якими були характер та зовнішність Б. Хмельницького, чи мав він якісь захоплення та як поводив себе в повсякденному житті, який одяг носив, яким напоям і стравам віддавав перевагу, чи потрапляв він у «цікаві історії» -- ці питання і до сьогодні залишаються маловивченими, а отже, такими, що хвилюють усіх, кому небайдуже минуле нашої країни. Отож спробуємо охарактеризувати Богдана Хмельницького саме як людину з усіма її позитивами та вадами.

Зважаючи на те, що до сьогоднішнього дня збереглося понад півсотні портретів гетьмана Богдана, інколи важко зрозуміти, якою ж насправді була його зовнішність. Однак можна стверджувати, що найточніше її відтворив на своїй гравюрі гданський майстер Гондіус, адже створив він її ще за життя Богдана Хмельницького. Таким чином, можемо уявити собі зовнішній вигляд нашого видатного співвітчизника. Тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, неважке, але круто зрізане підборіддя. До цього можна додати свідчення сучасників, які відзначали, що Хмельницький був вище середнього зросту, мав міцну будову тіла -- був «широкий у кістках».

Поведінка гетьмана засвідчувала, як ми вже відмічали, холеричний темперамент, який досить часто проявлявся в рисах його характеру, так чи інакше впливав на його вчинки та дії. Ті, кому пощастило спілкуватися з ним, звертали увагу на тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю гетьмана. Сучасні історики зазначають, що Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалися з м'якістю і привітністю, дотепність -- із мовчазністю, простота і щирість -- з лукавством і мстивістю, доброта -- із суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. У його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з упертістю, й готовність до компромісу. Можна сказати, що це була цільна, але водночас суперечлива натура.

Про темпераментний, але разом з тим і поступливий характер гетьмана свідчить такий факт. Коли в серпні 1648 р. до нього прибули польські посли, то спочатку він погрожував їм смертною карою за те, що вони перед тим писали до нього «неучтиві» листи. Однак уже наступного дня він вибачився за свої дії і спокійно розпочав переговори. Холеричність Богдана також засвідчували російські посли В. Бутурлін і В. Михайлов. Вони повідомляли царю в 1657 p., що гетьман дуже невдоволений міжнародною політикою Московії: «А гетьман Богдан Хмельницький як шалений, який з розуму зійшов, заволав і мовив: «…уже діти, про те не печальтеся! Я то відаю по тому вчинити -- треба відступитися від руки царської величності». І запалився так, як не годиться православним християнам поступати».

Джерела засвідчують, що в жовтні 1653 р. у Чигирині Хмельницький власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська» за неповагу, виявлену до гетьмана. Цікаво, що відразу після прикрого випадку «гетьман до козаків поклонився тричі до землі й велів їм дати бочку меду». Отже, як бачимо, жорстокість (хоч і необхідна) межувала в даному випадку з деякою м'якістю характеру володаря України. У повсякденному житті гетьман був дуже скромною людиною. Він носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигирині не відрізнявся якоюсь особливою пишністю. Хмельницький вживав ту саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від міцних напоїв.

Ось як про побут гетьмана писав шведський посол Гетгард фон Велінг, який був на прийомі в гетьманському палаці в січні 1657 p., звітуючись своєму королю Карлу X: «Другого дня по тім призначив мені аудієнцію гетьман і, обмінявшись чемностями, запросив мене до столу, як се у них прийнято. По тім обіді було спом'януте з похвалами ім'я і діла Вашої Королівської Величності. Оскільки гетьман живе просто і скромно, так, що у тім же покою, де він давав аудієнцію, їсть, спить і всю свою родину при собі тримає». В іншому документі, залишеному сучасником, зазначалося: «Якщо траплялося, що хтось приходив до нього із скаргою під час обіду або звертався до нього з промовою, то він звичайно говорив потихеньку, щоб ніхто не чув». Венеціанський посол Віміна після перебування в Чигирині писав, що вино до гетьманського столу подавалося лише по прибуттю іноземних гостей, але навіть у присутності поважних представників інших держав «за столом і при випивці не бракувало веселості й дотепних жартів».

Як більшість людей того часу, Хмельницький не мислив свого життя поза Богом. «Усе на світі, і добре, і лихе, діється з волі Божої», -- говорив гетьман.



Хмельницький - визначний державний діяч, дипломат, полководець

Та, очевидно, спокійне життя господаря було не для нього. Він прагне на Низ. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали запорозькому козацтву в нагоді. Хмельницький бере участь, а потім і сам очолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. І коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили 1630 р. Тарас Федорович, а 1637-го й 1638 рр. Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького поставлено військовим писарем, а згодом чигиринським сотником. У цих повстаннях він бере саму активну участь. Польський історик В. Коховський писав у своїх «Щорічниках» про Хмельницького: «Він був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, яке самі призвідці покутували смертю, -- а він уникнув заслуженої кари».

Хельницький, як писар Війська Запорозького бере участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої.

Так виростав і формувався майбутній гетьман козацького війська. А поки що доля відкрила перед ним ще одну цікаву сторінку. Очевидно, її можна було б почати з депеші, яку надіслав 21 вересня 1644 р. кардиналові Мазаріні до Парижа французький посол при польському королі граф де Брежі: «Цими днями у Варшаві був один із старшин козацької нації, полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові. Що стосується служби козаків у його величності, то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі». І не лише допоміг, а сам був у чолі загону козаків разом з Іваном Сірком взяв активну участь у війні на боці Франції з Іспанією.

Після повернення він дізнається про те, що чигиринський староста О. Конецпольський заявив свої права на Суботів і у відсутність Богдана тероризував сім'ю -- наїжджав на хутір, громив його. Забив найменшого сина. Інших -- найстаршого Тимоша та середнього Юрія, дочок Катерину та Стефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того смертельно захворіла і скоро померла. Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не міг йому зарадити. «Так вони відносяться не тільки до мене,-- говорив він однодумцям,-- так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками... Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів...».

Облаштувавши родину в Чигирині, Богдан Хмельницький розпочав енергійну боротьбу за повернення Суботова. Він звернувся до великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, відомого в Речі Посполитій як людина лицарська і шляхетна, з таким листом: «Не знати, звідки взявся сей порушник мого спокійного життя Чаплинський -- литовський заволока, польський п'яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім'ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п'яниця Чаплинський».

Зваживши ризики, до яких може привести свавільство чигиринського підстарости за підтримки коронного хорунжого, М. Потоцький звернувся з листом до останнього, вмовляючи його дозволити сотникові «згідно з наданням його королівської милості… назавжди залишитися на своїй убогій батьківщині».

Не дочекавшись від коронного хорунжого позитивного вирішення питання, Хмельницький вирішив звернутися безпосередньо до короля, щоб оскаржити дії Конєцпольського, повернути собі хутір, повідомити про переслідування козаків з боку магнатів, шляхти та урядовців. Проте місія до короля, яка відбулася наприкінці травня -- на початку червня 1647 p., завершилася тим, що Володислав обмежився особистим співчуттям і листом до Олександра Конєцпольського, в якому було висловлене побажання до коронного хорунжого стримувати свавілля польської шляхти проти козаків («бо вони добре служать вітчизні»), ні словом не згадавши про Богдана Хмельницького. Наприкінці ж аудієнції король як типовий польський гоноровий магнат заявив Хмельницькому: «Пан полковник Хмельницький -- шляхтич, має шаблю при боці. Тож нехай боронить свою честь!» Нічого не принесло й апелювання до сенаторського суду у Варшаві, крім глузування суддів з приводу нещасливого кохання козака.

Повернувшись додому, Хмельницький ще раз спробував вплинути на О. Конєцпольського, апелюючи до М. Потоцького, проте успіху не мав. Більше того, довідавшись про поїздку непокірного сотника до Варшави, коронний хорунжий О. Конєцпольський вирішив продемонструвати безсилля королівської влади на місцях. Зять Чаплинського -- Коморовський -- взагалі вів себе зухвало, погрожуючи вбити сотника: «Як ми нічого не можемо вдіяти судом з цим Хмельницьким, то присягаю, що одного дня ви почуєте, що його вже нема, бо є в нас такі спритні люди, які, будь-де зустрівшись з ним, вб'ють його». А що реалізація таких погроз мала під собою підґрунтя, засвідчує той факт, що ще, як вважається, наприкінці 1646 p., коли під час сутички з татарами в околицях Чигирина якийсь жовнір Дашевський, за словами самого Богдана, «заїхавши ззаду, навмисно рубанув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що я був у мишурці, яку він розтяв на ширину долоні, так що тільки два кільця затримали шаблю. Він виправдовувався: «Я, каже думав, що це татарин». А я ж їхав із військом, поруч з панами. Хіба це не чиясь навмисна намова?». Цей замах на життя Б. Хмельницького викликав гостру реакцію з боку кума Богдана -- чигиринського полковника Станіслава Міхаля Кричевського та козаків полку.

Скориставшись приїздом наприкінці літа 1647 р. канцлера Є. Оссолінського та наданням ним привілею для організації морського походу козаків, підтвердженням рішення короля призначити старшим у цьому поході Б. Хмельницького, останній активізує підготовку до повстання. Навколо нього гуртується коло завзятих однодумців -- «людей, схильних розпочати повстання, яким припадала до душі старанність Богдана» і які заявляли: «Якщо вже шанованого чигиринського сотника, полковника Богдана Хмельницького так безкарно дозволяє кривдити і принижувати польська шляхта, то що вже казати про простого козака і селянина».

Восени 1647 р. Хмельницький проводить низку рад для обговорення ходу підготовки повстання, на яких він зазначав, що «останнім часом козакам уже немає терпцю зносити нечувані знущання з боку польських урядовців, магнатів, шляхти, євреїв-орендарів; за свою вірну службу козаки одержують від ляхів лише палі, гаки, шибениці й муки». Богдан закликав «захищати спільну справу всього козацького народу, доводив необхідність узяти шаблі в руки для захисту Вітчизни й збереження давніх завойованих привілеїв, бо лише таким чином можна скинути ярмо польської шляхти». І ці його слова діставали палкий відгук у всіх учасників таємних нарад («Гаразд говорить наш Хмельничанко, що скаже -- все буде!»), бо, як зауважував тогочасний анонімний автор, «умів хитрий вуж ловити козацькі серця».

На цих же нарадах Б. Хмельницький посилався на одержаний від короля привілей, який дозволяв відновити козацькі вольності, збільшити реєстр до 12 тис. чоловік і зробити похід на море. Наявність такого королівського привілею робила заклики Хмельницького до виступу проти шляхетського свавілля законним в очах козаків. У цій боротьбі було вирішено заручитись союзом з боку кримського хана. Підняти повстання передбачалося під час запланованого походу Конєцпольського проти татар наприкінці жовтня 1647р. Але задуму не поталанило бути реалізованим. Польські можновладці отримали інформацію про підготовку повстання. Хмельницького було заарештовано. Конєцпольський наказав чигиринському полковнику Станіславу Кричевському відтяти голову бунтівнику, та кум чигиринського сотника С. Кричевський не поспішав виконувати наказ коронного хорунжого, чекаючи на це згоди коронного гетьмана М. Потоцького та комісара Яцека Шемберка. Богданові соратники, прагнучи врятувати свого проводиря, стали переконувати Богданового кума у безпідставності звинувачень у зраді Хмельницького і наполягали відпустити його на поруки. Вирвавшись за допомогою друзів на волю, Богдан Хмельницький з декількома десятками своїх найбільших прихильників, у тому числі з сином Тимошем (інші діти були відправлені «в добрі люде, хто мене шанував»), узявши «харчі на вози», наприкінці грудня 1647 р. швидко вирушив на Запорожжя.

З'явившись на Січі, Хмельницький у присутності кошового отамана, старшин та козаків звернувся до товариства: «До вас приніс душу і тіло, сховайте мене, старого товариша, бороніть самих себе! З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині…» Січове товариство відповіло йому: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!

І розпочав батько Хмель знову організовувати повстання. Іскра, запалена ним на Січі, умить розповсюдилася по Україні й запалила полум'я Хмельниччини--Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

На жаль, із джерел не зрозуміло, коли саме обрали Богдана Хмельницького гетьманом Війська Запорозького. Г.Я.Сергієнко вважає, що Хмельницького обрали на січового гетьмана 30 січня 1648 р., однак ми не виявили переконливих підтверджень цієї думки. Не полемізуючи із згаданим дослідником, скажемо, що, на наш погляд, ця подія відбулася в період другої половини 20-х чисел січня-початку лютого 1648 р., а найімовірніше, на початку лютого, коли після здобутої перемоги на Січі була скликана козацька рада. Недвозначний натяк на це знаходимо в уже цитованому листі Хмельницького до Потоцького: «А вся чернь, дивлячись на них, старшин своїх, віддала нам прапори та бубни і, порадившись з нами, вирішила, впоравшись у своїх господарствах, прийти до нас». В одній із копій іншого листа, надісланого коронному гетьману від імені Війська Запорізького є згадка, що козаки обрали Богдана Хмельницького своїм вождем, тобто гетьманом.[10/стр.71]

Утвердившись на Запорожжі, Хмельницький розгорнув надзвичайно енергійну діяльність у таких напрямах: приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності табору повстанців на о. Томаківка, створюючи міцну систему укріплень та налагоджуючи виробництво пороху; вживав заходів для придбання зброї та військових припасів; розсилав козацьких агітаторів по всіх куточках України агітувати населення до повстання (як зауважував коронний гетьман М. Потоцький: «Не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів»); наполегливо добивався воєнного союзу з Кримським ханством проти Речі Посполитої.

Будучи стратегом і дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду з кримським ханом, який пообіцяв допомогу. З цього часу протягом всієї Визвольної війни татари будуть союзниками Хмельницького--зрадливими, непевними, які принесуть немало горя й біди, але союзниками, без яких обійтись було неможливо хоча б тому, щоб не стали вони союзниками інших і не вдарили у спину.

Вже на початку травня повстанське військо під Жовтими Водами і Корсунем вщент розгромило коронну армію, очолювану гетьманами М. Потоцьким і М. Калиновським,-- головні сили польського війська в Україні.

В деяких наративних джерелах ми натрапляємо на згадки, що козаки, полонивши Миколая Потоцького, який до цього завжди ставився до них з погордою та зневагою, перетворили його на об'єкт глузування та моральних знущань. «О, мій боже,-бідкався польський анонім кінця ХУІІ ст..,-яке посміховисько чинило козацтво, хлопство з коронного гетьмана, як соромили, вигукуючи: «Що, пане гетьмане ляцький, що ж ти, великий боярин, ти знаєш, як воювати, ах, пане гетьмане, милостивий пане, чи ж то накажеш гетьмана Хмельницького на палю вбивати…ах, найясніший гетьмане ляцький, іди до Криму, дурню…»» .

За повідомленням українського літописця М.Грушевського, після битви відбулася зустріч Хмельницького з Потоцьким. Щоб дошкулити переможцеві, коронний гетьман зі злою іронією запитав: «Хлопе…чим же так зацному рицарству орд татарських (котрим і звитяг приписовали) заплатиш?» На що одержав вичерпну відповідь: «Тобою…й іншими з тобою». [10/стор.88]

Ці перші перемоги засвідчили не лише полководницький талант Богдана Хмельницького і енергію, з якою він вів підготовку повстання, а й те, що для Визвольної війни був готовий грунт: вся козацько-селянська Україна сприйняла якого заклик як давно очікуваний і бажаний. І гетьман Потоцький був правий, коли писав королю перед повстанням про те, що Хмельницький і йога сподвижники були, по суті, «у змові зі всіма козацькими полками і зі всією Україною».

Разом із тим незабаром перед Хмельницьким постала проблема, розв'язання якої, на жаль, не завжди залежало особисто від нього. Йдеться про стосунки козаків із татарським союзником. Збереглися дані, що Тугай-бей почав виявляти прихильність до Польщі. Мабудь, саме тому він не бажав без дозволу хана продовжувати похід. До того ж татари захоплювали собі більшу частину здобутих воєнних трофеїв, а також грабували українські міста й села, що супеперечило умовам союзу з Кримом. Гостро невдоволені цим козаки скликали раду, на якій Максим Кривоніс засудив укладений із ханом союз.

Існував ще один серйозний чинник, який коригував дії Богдана - позиція заможного козацтва та козацької старшини. Якщо на початковому етапі боротьби (січень-квітень) соціальний вклад повстанців був більш-менш однорідним (нереєстрові козаки, втікачі з числа селян і міщан), то з переходом на їхній бік реєстровців у війську Хмельницького помітно зріс вплив заможного козацтва, а воно завжди відзначалося поміркованішими, ніж у «низів», вимогами. Заможні козаки та старшина приставали до повстанців із великими ваганнями, нерішуче, побоюючись утратити свої землі, угіддя, промисли. На даному етапі Визвольної війни вони ще не бажали поривати з Річчю Посполитою, вважали за доцільне припинити воєнні дії та вступити в переговори.

Щоб уникнути можливого розколу повстанської армії, Богдан Хмельницький повсякчас змушений був догоджати заможним козакам і старшині, маневрувати, йти на компроміси і водночас, з одного боку, погоджуватися на переговори з Річчю Посполитою, а з іншого - організовувати боротьбу проти неї.

У формуванні основ своєї політики Богданові Хмельницькому доводилося рахуватися ще з одним важливим чинником - надзвичайно стрімким розвитком національно-визвольної та антифеодальної боротьби селян і міщан.

Велику увагу Хмельницький приділяв налагодженню розвідки. Його люди розійшлися по всій Україні. Вони стежили за діями польсько-шляхетської адміністрації, вивчали обороноздатність міст-фортець, спостерігали за пересуванням польських підрозділів тощо.

Жовтоводська і Корсунська перемоги Хмельницького стали поштовхом до всенародного повстання, яке охопило невдовзі всю Україну. Уже в цих перших битвах були поряд з ним його побратими, з якими і у майбутньому досягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, і Іван Ганжа, і Михайло Крнчевський, і інші його соратники. З ними були виграні битви і під Пилявцями (1648), і під Зборовом (1649), і під Батогом (1652), і під Жванцем (1653).

Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військової справи. Головною його стратегічною рисою була рішучість наступальних дії з метою розгрому ворога по частинах у відкритому бою. Хмельницький виступив як новатор і носій передових ідей у воєнному мистецтві, його знамениті засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми далися взнаки не одному польсько-шляхетському воєначальникові.

Таким же новатором Хмельницький виступив і в організації козацького війська, в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління в ній. Як визначний політик, він немало сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Очевидно, ніхто ні до, ні після нього не вмів так майстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.

Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на його намагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні та збільшити козацький реєстр, Хмельницький, одначе, рішуче придушував всілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділяв земельними маєтностями монастирі, зобов'язував селян виконувати феодальні повинності тощо.

Говорячи про велич діянь Хмельницького, ми не можемо не зупинитись й на такій історичній події, як Переяславська рада 1654 р., що урочисто підтвердила рішення Земського собору у Москві від 1 жовтня 1653 р. про приєднання України до Росії.

Гетьман за дуже складних обставин неодноразово показав себе видатним дипломатом. Захоплення можуть, наприклад, викликати його дії по залученню на свій бік Кримського ханства. Провідник повсталих навіть пішов на те, аби залишити заложником у Криму свого улюбленого сина. Одначе гетьман не спокушався досягнутою угодою. Він знав її переваги, та разом з тим передбачав і ускладнення, які міг викликати союз з татарами. Та все ж тил повстанців був більш-менш забезпечений і в розпорядження Б. Хмельницького надана мобільна татарська кіннота.

Намагаючись створити впродовж 1648-1653 pp. антипольську коаліцію, Богдан Хмельницький прагнув заручитися й підтримкою Османської імперії.

Дещо інакше складалися відносини Б. Хмельницького з молдавським господарем Лупулом. Адже зрада Лупула, який інтригами прагнув ускладнити відносини Польщі й України, викликала відверте невдоволення гетьмана. У вересні 1650 р. козацьке військо здійснило стрімкий похід у Молдавію і змусило господаря капітулювати. Більше того, як уже говорилося, у 1652 р. після другого походу Лупул погодився на шлюб своєї дочки Розанди із сином гетьмана Тимошем. Так було встановлено союз між Україною і Молдавією.

Цим далеко не обмежується коло країн, з якими підтримував зв'язки Б. Хмельницький. Спади і піднесення спостерігались у його стосунках із правителями Трансільванії та Валахії. Гетьман робив кроки, щоб увести Україну, відому лише героїчними походами запорожців, у коло інших європейських держав. Він прагнув налагодити зв'язки з Венеційською республікою, маємо відомості про його дипломатичні контакти з Бранденбургом. Листа до Б. Хмельницького надіслав керівник англійської буржуазної революції Олівер Кромвель, який назвав гетьмана «генералісимусом війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володарем усіх запорозьких козаків, страхом і винищувачем польської шляхти, завойовником фортець, викорінювачем римських священиків, переслідувачем язичників, Антихриста й іудеїв».

Джерела свідчать, що керівник Національно-визвольної війни був добре інформований про всі події у Польщі та інших країнах. При гетьманській канцелярії існувала дипломатична служба, яка розробляла інструкції, готувала посольства, оформляла листи і т. п. У резиденції гетьмана склався навіть церемоніал прийому послів, ведення з ними переговорів, підготовки прощальних аудієнцій тощо.

Останні роки життя та смерть гетьмана Богдана

Після 1654 р. становище України залишалося складним. У наступні десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації її суспільно-політичних органів влади.

Попереду передбачалася важка війна з Польщею, боротьба за возз'єднання всіх українських земель в єдиній державі. Врешті Росія оголосила війну Польщі. Воєнні дії розпочалися одночасно в Білорусії і в Україні. Проте точилися вони досить мляво. Спільний похід російських ратних людей і козацьких полків під Львів (літо-осінь 1655 р.) закінчився безрезультатно -- вони повернули назад. Невдоволений політикою царського уряду та його військовими задумами (основна увага Олексія Михайловича зверталася на білоруський театр війни), Б. Хмельницький шукав союзників серед інших держав. Він зумів поліпшити взаємини з Кримом і Туреччиною, налагодити зв'язки з Трансільванією, укласти важливий союз із Швецією. Адже необхідно було створити коаліцію в боротьбі проти Польщі.

Тим часом козацькі полки під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка здобули в Білорусії цілий ряд міст і сіл. Тут запроваджувався козацький устрій, тисячі білоруських селян вступали в полки і вели вперту боротьбу з ворогом. Влада польських і литовських панів була ліквідована в районі Мінська, Могильова, Гомеля, Полоцька. Це була відчутна допомога з боку України білоруському народові в його визвольній боротьбі.

Напруженість у взаєминах між Б. Хмельницьким і російським царем особливо посилилась після того, як стало відомо, що Олексій Михайлович, охоплений жадобою польської корони, уклав у серпні 1656 р. з Річчю Посполитою Віленське перемир'я і розпочав воєнні дії проти Швеції (на переговори у Вільно українські представники не були навіть допущені). На пропозицію росіян розірвати союз із шведським королем Карлом X Б.Хмельницький відповів категоричною відмовою. Гетьман був невдоволений тими заходами царського уряду, яких він вживав, щоб обмежити автономію України (зокрема, призначення в ряді міст російських воєвод), а також змінами в зовнішньополітичній орієнтації Москви.

З часом здоров'я гетьмана стало погіршуватися. Хвороба загострилася навесні 1656 р. Незважаючи на всі заходи, її перебіг ускладнювався. Тепер важко встановити характер захворювання гетьмана. Літописна традиція (Г. Граб'янка) пов'язує хворобу з можливим отруєнням якимось молодим шляхтичем, що начебто підсипав під час вечері отруту в його склянку. Проте, на нашу думку, трапився крововилив (відомо, що гетьман протягом тривалого часу неодноразово скаржився на головний біль, бо ще наприкінці 1656 р. пережив перший удар інсульту, який згодом прикував його до ліжка).

Смерть Богдана Хмельницького настала вранці (за деякими джерелами -- опівдні) у понеділок 27 липня 1657 р. в Чигирині. Одначе, згідно з волею гетьмана, поховання відбулося в його рідному хуторі Суботові 25 серпня 1657 p., тобто через чотири тижні після кончини (це було зроблено для того, щоб на похороні могли бути присутніми представники всього Війська Запорозького). При величезному напливі народу відбулося офіційне поховання тіла Б. Хмельницького у місцевій Ільїнській церкві.

Подальша доля цього захоронення не зовсім ясна. Єдине джерело, яке відхиляє завісу над цими давно минулими подіями, -- це так званий Чернігівський літопис XVIII ст., де сказано, що в 1664 р. польські війська під керівництвом Стефана Чарнецького сплюндрували ряд міст і сіл України. Тоді ж «Черницкий Бужин и Субботов спалил, и там в Субботове тело старого Хмельницкого и Тимоша, сына его, забитого под Сачавою, казал з гробов в ринки выкинута на попелище. Субботов тогда был пуст; а псов з Чигирина, з Субботова и от инших пустых мест украинских великое множество было, которые, чередамя ходячи, не только мертвых трупы ели, але и живым людям шкодили».

На жаль, пошук нових документів не додав нічого нового. По сьогодні це літописне повідомлення залишається єдиним і далеко не надійним джерелом, яке дозволило б повністю реконструювати ці події. У 1969-1973 pp. експедицією Інституту археології АН УРСР було проведено архітектурно-археологічне обстеження, під час якого було остаточно з'ясовано, що труна з прахом гетьмана в церкві відсутня. У народі до цього часу ходять легенди про те, що труну гетьмана напередодні нападу польських військ у 1664 р. було врятовано й перепоховано в підземних ходах Суботівського замку.

Так пішов із життя великий воїн, дипломат і політик. Безумовно, Богдан Хмельницький був людиною суперечливою. Траплялися хвилини розчарувань, спалахів гніву, сімейні чвари, були любов і зрада коханої жінки, загибель улюбленого сина. Усе це залишало свій слід на образі гетьмана, на його характері, визначало настрій, а часом і практичну діяльність. Богдан Хмельницький був сином своєї епохи і представником свого стану. Немає потреби канонізувати гетьмана. У разі необхідності він розправлявся із своїми політичними противниками, придушував повстання селянської і козацької голоти, роздавав універсалами землі феодалам. Поряд із видатними полководцями і дипломатами біля гетьмана знаходилися нікчемні люди, які ще за його життя вели подвійну політику, нехтували національними інтересами українського народу. Одначе на всіх етапах життя і діяльності Б. Хмельницького переважала послідовна лінія на визволення рідної землі від іноземного панування. І весь свій талант полководця і політичного діяча він спрямував на розв'язання цієї доконечної життєвої проблеми.



Висновки

Українська революція XVII ст. та ім'я її керманича Богдана Хмельницького залишились навіки в історичній пам'яті українського народу, бо за її здобутки він заплатив чи не найвищу ціну: від воєнних дій, голоду, епідемій, міграцій на російські та молдавські терени було втрачено щонайменше 65-70% населення, загальна чисельність якого на 1648 р. становила 4-5 млн осіб). Буквально етноцидом обернулися для українців присутність та дії на українських землях польсько-татарських військ, коли відбувалося його винищення та захоплення в ясир.

Проте традиції тієї звитяжної пори стали живильним джерелом для наступного розвитку визвольних змагань українців -- діяльності П. Дорошенка, І. Мазепи, руху козацьких полків, очолюваних Семеном Палієм, гайдамацьких виступів, Коліївщини 1768 p., національно-культурницької діяльності титанів духу Українського відродження XIX ст., Української національно-демократичної революції 1917-1921 pp. За умов, коли продовжувався наступ царизму на автономні права України, козацтво дедалі частіше згадувало не дуже тривалу, але яскраву пору «вольниці», часи без феодала і ненависної панщини, коли його ж руками творилися підвалини незалежної Української держави.

Жодний з історичних діячів давніх століть нашого народу не може зрівнятися з Богданом Хмельницьким за кількістю створених праць про нього. Важко навіть перелічити види наукових розвідок і творів художньої літератури й мистецтва, в яких описується, досліджується, змальовується, згадується його постать. Народ у своїй творчості -- історичних піснях, думах, легендах, переказах, прикладному мистецтві -- приділяє особливу увагу славетному козацькому гетьманові. Про нього написано романи, повісті, оповідання, поеми, драми, створено кінострічки, картини і скульптури.

Коли б хто-небудь спробував зробити карту місць, де виникали всі ці наукові, літературні та мистецькі твори про Богдана Хмельницького, то довелося б включити до неї багато країн світу. Цей загальнолюдський доробок свідчить про глобальний інтерес до нашого славного предка і визначається загальноєвропейським характером подій, у центрі яких він перебував.

Історія піднесла на своїх хвилях українського гетьмана тому, що він втілив історичні сподівання свого народу на власне державне життя. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світу в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітнішими талантами. Люди великих пристрастей і могутнього інтелекту, вони піднялися до найвищих щаблів тодішньої освіченості і виявляли себе водночас в кількох галузях і сферах людської діяльності (Ян Гус, Томас Мюнцер, Олівер Кромвель та багато інших).

В Україні така людина виявляла себе передусім у національно-визвольній боротьбі. Ця боротьба в XVI-XVII ст. набула значення найважливішої проблеми, від вирішення якої залежала доля всього народу. Постало питання: бути чи не бути українському народові? Турецько-татарські загарбники загрожували йому фізичним винищенням. Панування шляхетської Польщі загрожувало духовним знищенням. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула колонізувати Україну, окатоличити українців. Тому злочини шляхти проти українського народу, як свідчила «Історія Русів», були страшними. Чинили різні грабіжництва, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». До того ж усе це поєднувалося з образою національної гідності і віри.

Таким було життя в Україні. І не міг народ терпіти наруги, піднімався на боротьбу. В Україні постійно вибухали повстання, які переростали в національно-визвольні війни. Провідником цієї боротьби з кінця XVI та у першій половині XVII ст. було козацтво.

І тому, зрозуміло, чому саме на цьому історичному діячеві, немов у фокусі, зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього українського суспільства XVII ст. Одночасно Богдан Хмельницький сам був породженням цієї доби. Українське життя XVI-XVII ст. виховало його саме таким, яким він став.

В особі Богдана Хмельницького український народ дістав такого вождя, який, як ніхто інший, розумів його потреби і бачив мету своєї діяльності у їх здійсненні. І саме на народні маси, козацтво спирався він у боротьбі за визволення українського народу від поневолення, за утвердження української держави.

Велич людини і пам'ять про неї визначаються її ділами. Життя і справи Богдана Хмельницького були віддані боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце не лише у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам'яті нащадків.

Незважаючи на значні промахи й помилки, Хмельницький належить до найбільших рушіїв руської історії. У багатовіковій боротьбі Русі з Польщею він зробив рішучий поворот у бік Русі і завдав аристократичному ладові Польщі такий удар, після якого цей лад не міг вже утримуватись у моральній силі. Хмельницький у другій половині ХVІІ століття намітив те звільнення руського народу від панства, яке остаточно відбулося в наш час.

Цього мало: його стараннями Західна і Південня Русь були вже фактично під єдиною владою із Східною Руссю. Не його вина, що короткозора, невігласна політика боярська не зрозуміла його, звела передчасно в могилу, змарнувала плоди його десятирічної діяльності і на багато поколінь відклала справу, на завершення якої було б затрачено значно менше зусиль, якби в Москві розуміли суть устремлінь Хмельницького і слухали його поради.



Список використаної літератури

1. Бойко О. Д Історія України:/К.: Видавничий центр «Академія», 1999.

2. Бойко О. Д. Історія України / 0. Д. Бойко, 2002 , ВИД. «Академія», Оригінал-МакеТ, 2002.

3. Гнат Хоткевич. Богдан Хмельницький, гетьман України. (Передрук з “Альбома історичних портретів. - [Львів, 1909-1910]).-Друкарня Уділова. Львів.

4. Грушевський М.С. Про батька козацького Богдана Хмельницького.- Дніпропетровськ: Січ, 1993.- 55 с.

5. Замлинський В. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети/К.: «Варта», 1994.

6. Замлинський В. Історія України в особах: /К.: Україна, 1993.

7. Коляда І. Богдан Хмельницький:/К.: Фоліо, 2010.-65 с.

8. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Іст. Нарис: Для серед. Та ст. шк. Віку / [Упоряд. І передм. В.О. Замлинського]; Худож. Л.А. Кацнельсон. - К.: Веселка, 1992. - 93 с.

9. Костомаров М. І. Галерея портретів: Біограф. нариси:/К.: Веселка, 1993.

10. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет).-К.:Либідь,1993.-504с.

Размещено на Allbest.ru

...