Протистояння радянської та української національної ідентичності в період створення і впровадження нової радянської обрядовості (1960-1970 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Протистояння радянської та української національної ідентичності в період створення і впровадження нової радянської обрядовості (1960-1970 роки)

Протягом багатьох віків особливе місце в культурно-духовному житті українців посідали звичаї, традиції та обряди. Саме в них найяскравіше відображалася історія, моральні цінності й культурні надбання українського народу, його боротьба проти національного гніту, прагнення до волі та незалежності. Українська обрядовість завжди мала велике суспільне, пізнавальне, виховне та патріотичне значення, формувала національний світогляд українців. Однак, у добу атеїзму вона зазнала нищівних руйнувань. Протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст. розпочалося інтенсивне витіснення споконвічних церковно-релігійних і традиційно народних звичаїв та обрядів титульної нації України. Натомість штучно розроблялася та активно запроваджувалася нова радянська обрядовість головною метою якої стало комуністичне виховання радянської людини, позбавленої релігійних переконань. Сповідування комуністичною ідеологією атеїзму “підривало” соціально-психологічну стійкість українського народу, порушувало традиційні засади національної культури, послаблювало національну ідентичність та колорит. Це була ще одна цеглинка закладена у твердиню денаціоналізації, русифікації, національного нівелювання українців [1, арк. 92, 94].

Зі здобуттям незалежності України, демократизацією суспільно-політичного життя суспільства, відкриттям доступу до багатьох архівних джерел були створені сприятливі умови для вільного, неупередженого вивчення радянського минулого українського народу та подолання духовної кризи, яка гостро постала в період існування СРСР. З огляду на це, всебічне дослідження протистояння радянської та української національної ідентичності протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст. постійно зберігає свою актуальність і потребує нових наукових досліджень.

Питання становища культурно-релігійного життя українців, формування їх національної свідомості протягом другої пол. ХХ ст. частково висвітлено в працях таких авторів, як: А. Аль-Анні та Н. Кузіна [2], І. Андрухів [3], Ю. Каганов [4], В. Марчук [5], О. Михальчук [6], К. Онуфрійчук [7] та ін. В поле зору науковців потрапляли тільки окремі аспекти зазначеної теми, зокрема дослідження еволюції української обрядовості в контексті історії, осмислення повсякденного виміру життя за допомогою вивчення духовної культури суспільства, з'ясування сутності релігійної політики радянської влади, аналіз радянських свят і обрядів у контексті ідеологічної політики в УРСР тощо. Однак, в науковій літературі досліджувана тема досі залишається недостатньо вивченою. Це дає нам можливість продовжити роботу у цьому перспективному напрямку.

Отже, в центрі уваги даної статті - дослідження протистояння радянської та української національної ідентичності в період створення і впровадження нової радянської обрядовості, висвітлення нищівної руйнації традиційних для титульної нації України суспільно-побутових звичаїв, обрядів, церковних свят протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст.

В окреслений період, пануюча адміністративно-командна система взялась за створення та штучне насадження своєї нової радянської обрядовості, яка мала на меті виховати з кожного українця зрусифікованого громадянина радянського типу без національної ідентичності. Українські споконвічні церковно-релігійні і традиційно народні звичаї трактувалися як “пережитки” минулого, архаїчні, навіть реакційні елементи побуту. “...Україна стала плацдармом найжорстокішої так званої інтернаціоналізації: шельмування й заборони наших звичаїв та обрядів, мови, пісень, релігії, побуту, моралі, звичаєвого права - всього того, чим традиційно жив і пишався український народ” [8, с. 14].

З початку 60-х рр. ХХ ст. з ініціативи ЦК КПУ все частіше стали проводитися конференції, семінари та наради на яких обговорювали заходи щодо впровадження в життя радянських обрядових нововведень. На кінець 1964 р., з метою їх популяризації, в переважній більшості областей УРСР, були створені спеціальні комісії, а 24 грудня 1969 р. при Президії ВР УРСР - Республіканську комісію по вивченню і впровадженню в побут нових громадянських свят і обрядів [2, с. 42].

Для ефективності даної роботи радянським керівництвом паралельно здійснювався відповідний тиск на духовенство. За проведення релігійних обрядів переслідувалися священики, руйнувались культові

споруди, закривались церкви, за самочинне відкриття яких передбачалося ув'язнення строком до 10 років [5, с. 247]. Це насамперед стосувалося греко-католицької церкви, яка протягом декількох століть залишалася опорою для національної консолідації українців, особливо західного регіону, в боротьбі за відродження державної незалежності України. У ЗМІ та в окремих наукових виданнях поширювалися ідеологічні штампи про “злочинну антинародну діяльність уніатів”, “їх зв'язки з українськими буржуазними націоналістами та німецько-фашистськими каральними органами” [3, с. 25]. Вбачаючи у пробудженні національної свідомості пряму загрозу існуванню тоталітарному комуністичному режимові, радянська влада вдалася до арештів та інших репресивних акцій [5, с. 248]. Така релігійна дискримінація українців викликала потік скарг і заяв на адресу центральних партійних й державних установ, під якими, в більшості, стояли десятки, сотні, а то й тисячі підписів обурених віруючих [9].

З острахом українці все ж таки наважувалися активно відвідувати храми по всій території України, навіть там, де церкви були закриті чи навіть зняті з реєстрації. Всупереч атеїстичній пануючій ідеології вони продовжували відзначати великі релігійні свята - Вербну неділю, Великдень, Різдво, Водохрещення, Трійцю та ін. З огляду на це, у постанові “Про завдання партійної пропаганди у сучасних умовах” від 9 січня і9б1 р. відзначалося, що партійні організації на місцях не реагують належним чином на прояви націоналізму, космополітизму, “іноді займають пасивну позицію по відношенню до ворожої марксизму-ленінізму ідеалістичної, релігійної ідеології”, тому від партійних органів на місцях вимагалося посилити боротьбу з релігійними пережитками” [10, с. 19]. До прикладу, в українських колядках та щедрівках радянське керівництво вбачало прояви “буржуазного націоналізму”. Так, 20 грудня 1972 р. КДБ при РМ УРСР “цілком таємно” доповідав ЦК КПУ про те, що “окремі націоналістично налаштовані особи, в основному з числа колишніх учасників хору “Гомін”, вживають заходів щодо проведення т. зв. “колядок” і “щедрівок”... як однієї з легальних форм залучення нових людей в “український рух.””, адже в тексті однієї з колядок звучала фраза: “Боже, волю Україні дай!” [11, с. 344]. З огляду на це, Комітет держбезпеки при РМ УРСР вважав за необхідне вжити заходи по попередженню можливих спроб використовувати колядки українськими націоналістами у ворожих цілях [11, с. 345].

Релігійним святам офіційно протиставлялися нові радянські свята: ювілеї колгоспів, радгоспів, свята праці, урожаю, річниці жовтневої революції, День народження В. Леніна, День Радянської Армії та ін. Потрібно наголосити на тому, що під час проведення радянської обрядовості дуже рідко лунала українська мова, а самі святкування в УРСР і в інших республіках були аналогічними і зводилися до встановлення державних прапорів, урочистих клятв на вірність комуністичним ідеям та справі комуністичної партії [7, с. 92].

Великою популярністю в той час користувалися урочисті реєстрації шлюбів в “Палаці щастя”, де представники РАГСу вручали молодим шлюбне посвідчення. Молодята, які підтримували нові радянські обряди, одержували доступ до дефіцитних товарів - весільних суконь, обручок, дитячого одягу, колясок тощо [4, с. 188]. До осіб, що дотримувалися християнських засад створення сім'ї, ставлення збоку владних органів не було прихильним, адже обряд укладання шлюбу в церкві вважався явищем ганебним і таким, що підлягає громадському осудові. Однак, наприкінці 70-х рр. ХХ ст. по Україні укладення церковного шлюбу після офіційної реєстрації все ж таки здійснювала майже третина молодят [12, арк. 7].

В умовах будівництва атеїстичного суспільства таїнство хрещення також виявилося ідеологічно шкідливим. Активна антирелігійна робота проводилася навіть в жіночих консультаціях та пологових будинках. До прикладу, у 1970 р. у пологовому будинку м. Рівне було обладнано радіовузол, який 2-3 рази на тиждень транслював лекції на атеїстичні теми [13, арк. 7]. У жіночих консультаціях проводилися індивідуальні бесіди із вагітними жінками про шкоду хрещень. Проте, не зважаючи на потужні релігійні переслідування, українці таємно, часто в нічну пору, подекуди в інших районах і навіть областях продовжували охрещувати своїх дітей. Так, якщо в 1962 р. в церквах було охрещено 341 тис. дітей, що становило 41,2 % від загальної кількості новонароджених у республіці, то вже через два роки таїнство хрещення пройшло більше 370 тис. немовлят [14, арк. 61]. Станом на 1972 р. частка охрещених дітей в УРСР зросла до 45 %, зокрема у Волинській області цей показник становив - 66,8 %, Ровенській - 53,9 %, Київській - 53,5 %, Львівській - 53,1 %, Сумській - 52,1 %, Донецькій - 46,8 %, Харківській - 46,7 %, Вінницькій - 45,1 % [6, с. 325 ].

Потрібно відзначити й те, що похорони за радянською обрядовістю повинні були також проводитися без участі духівництва. Однак, серед українців відсоток прихильників церковних поховань все ж таки залишався досить високим. Загалом, наприкінці 1960-х - на початку 70-х рр. ХХ ст. за церковним обрядом хоронили 69-72 % осіб [6, с. 325]. Все частішими ставали випадки, коли людину хоронили за радянським поховальним звичаєм, а потім брали землю з могили і несли до церкви, де священик проводив над нею службу, як над покійником [15, с. 124-125].

Усвідомлюючи пасивність українців до радянської обрядовості комуністична правляча верхівка розгорнула масштабну атеїстичну роботу з молоддю. Підліткам було заборонено брати участь в церковному житті та навчатися релігії. Так, наприклад, Кримський обком комсомолу під час проведення релігійних свят виставляв на підходах до церков комсомольські патрулі, які мали перехоплювати дітей, що йшли до храму з батьками [16, арк. 52], а директор школи с. Грузьке Баришівського району Київської області спробував залишити й закрити на цілу ніч дітей у школі тільки за те, що вони з родичами відвідали сільську церкву [17, арк. 278]. Вчителі активно організовували атеїстичні екскурсії, працювали з віруючими батьками, проводили із ними бесіди на антирелігійні теми. У вищих навчальних закладах для студентів було введено спеціальний курс “основи атеїзму”. Серед молоді активно розповсюджували брошури, які містили практичні матеріали та рекомендації щодо проведення радянської обрядовості. 1 вересня 1974 р. Республіканська комісія по вивченню і впровадженню в побут нових громадянських свят і обрядів затвердила удосконалені варіанти сценаріїв “Урочистої реєстрації шлюбу” та “Урочистої реєстрації новонародженого” [18, с. 68]. Дані факти підтверджують існування цілої системи дій, спрямованих на знищення релігійного світогляду молодого покоління українців. Однак, “офіційні форми, матеріально та ідейно заохочувані владою, являли собою мовби безжиттєвий наріст на живому дереві духовного життя українців” [19, с.714].

Отже, протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст. партійні ідеологи тоталітарної держави штучно розробляли та активно запроваджували в життя титульної нації України нову радянську обрядовість, яка мала виховати з кожного українця справжнього будівника комунізму з атеїстичною мораллю. Розпочалося насильницьке витіснення із масової свідомості українського народу споконвічних звичаїв та традицій, що носили релігійний характер та викликали історико-культурні асоціації, відчуття історичного коріння. Натомість насаджувалися радянські догмати та цінності тодішнього політичного режиму, який ігнорував національні та релігійні питання та кваліфікував їх як злочин проти “соціалістичної і комуністичної ідейності”. Радянські обрядові нововведення стали засобом здійснення політики денаціоналізації, асиміляції українців, ведення рішучої боротьби з проявами “українського буржуазного націоналізму”.

Антирелігійна, антиукраїнська політика партійно-радянських органів, що ґрунтувалася на масовому закритті релігійних громад, руйнуванні культових споруд, переслідуванні духівництва, викликала активну протидію з боку українського народу. Опозиційно налаштовані до комуністичної ідеології та адміністративної системи представники титульної нації України писали численні петиції і скарги у найвищі державні інстанції, організовували цілодобові чергування біля ще не відібраних монастирів і храмів, продовжували зберігати свої багатовікові національні звичаї, традиції та залишалися вірними християнським цінностям. Протистояння радянської та української національної ідентичності в 60-х - 70-х рр. ХХ ст. в черговий раз продемонструвало нескореність, силу і могутність української нації, її прагнення до волі та незалежності та підготувало міцний фундамент для наступного етапу боротьби українського народу за демократизацію суспільства.

національний ідентичність народний

Література

1.Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі ЦДАВОУ). - Ф. 511. Радіотелеграфне агентство України РАТАУ при Раді Міністрів РСР. - Оп. 1. - Спр. 354. Інформація РАТАУ про республіканську нараду з впровадження в побут нових громадянських обрядів. - 1964 р. - 137 арк.

2.Аль-Анні А. Державна політика по впровадженню радянської обрядовості в Українській РСР / А. Аль-Анні, Н. Кузіна // Етнічна історія народів Європи : зб. наук. праць. - К., 2012. - № 38. - С. 40-44.

3.Андрухів І.О. Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40-80-х роках ХХ ст. Історико-правовий аналіз : автореф. дис. ... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Андрухів Ігор Олексійович; Ужгород. нац. ун-т. - Ужгород, 2006. - 36 с.

4.Каганов Ю. Радянські свята та обряди в контексті ідеологічної політики в Україні другої половини ХХ ст. / Ю. Каганов // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2013. - Вип. 26. - С.186-194.

5.Марчук В.В. Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. / В.В. Марчук. - Івано-Франківськ: Плай, 2004. - 464 с.

6.Михальчук О.Л. Волинське село: культура, освіта, релігійне життя (1964-1985 рр.): дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Михальчук Оксана Леонтіївна; Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки. - Луцьк, 2010. - 242 с.

7.Онуфрійчук К. Історіографія вивчення міської весільної обрядовості в Україні (50-80-ті роки ХХ століття) / К. Онуфрійчук // Народна творчість та етнологія. - К., 2015. - № 2. - С. 93-103.

8.Кривчик Г. Запровадження нових свят і обрядів в українському селі в 1960-1980-і роки: здобутки та перекручення / Г. Кривчик, О. Щербакова, Ю. Яворський // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського : зб. наук. праць. - Серія: Історія. - Вінниця, 2003. - Вип. VL - С. 86-93.

9.ЦДАВОУ. - Ф. 4648. Уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР. - Оп. 1. - Спр. 443. Журнал реєстрації скарг і заяв віруючих за 1964-1965 рр. - 285 арк.

10.Андрухів І. Політика радянської влади у сфері релігії у західній України у першій половині 60-х рр. ХХ ст. / І. Андрухів, Р. Калюжний, А. Шевченко // Юридичний вісник. - Київ, 2011. - № 3. - С.19-23.

11.Політичні протести й інакодумство в Україні (1960-1990): документи і матеріали / [упор. В. М. Даниленко]. - К. : Смолоскип, 2013. - 736 с.

12.ЦДАВОУ. - Ф. 2. Рада міністрів Української РСР. - Оп. 14. - Спр. 2649. Документи про впровадження нових радянських обрядів і традицій в побут населення УРСР. - 1978. - 78 арк.

13.Галамай О. Радянські традиції чи релігійні обряди? / О. Галамай. - [Електронний ресурс]. - режим доступу: гсІіІу.ге.иа/ІпСех.рІ'ір/агкІ'іІуу-и-2тІ/риЬІІкаІ8ІІ-у-рге8І/131-о-галамай-радянські-традиції,-чи-релігійні-обряди.ЩтІ.

14.Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГОУ). - Ф 1. Центральний Комітет Комуністичної партії України. - Оп. 24. - Спр. 5663. Довідки, ідеологічного відділу ЦК КПУ, листи, звіти, інформації обкомів партії, уповноваженого Ради у справах російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по УРСР, уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР, звіти про релігійну обстановку в республіці, про стан і заходи покращення науково-атеїстичного виховання трудящих УРСР, про Почаївську лавру, про громадянські обряди на території УРСР та інші питання за 1963 р. - 228 арк.

15.Келембетова В. Побут і релігійні пережитки: етнографічно-соціологічне дослідження / В. Келембетова. - К.: Наукова думка. 1974. - 191 с.

16.ЦДАВОУ. - Ф. 4648. Уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР. - Оп. 1. - Спр. 324. Інформації і доповідні записки про процеси і явища які проходили в релігійних організаціях УРСР за 1962 р. - 82 арк.

17.Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф. 1. Центральний Комітет Комуністичної партії України. - Оп. 24. - Спр. 12. Питання віросповідань. Церкви і молитовні будинки. - 317 арк.

18.Матлин М.Г. Свадебный обряд / М.Г. Матлин // Современный городской фольклор. - М.: Российск. гос. гуманит. ун-т, 2003. - С. 370-390.

19.Попович М. В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. - К.: АртЕк, 1998. - 728 с.

Размещено на Allbest.ru