Гендерні ролі у справі розпорядження нерухомістю у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. (на прикладі міст Катеринославщини)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ҐЕНДЕРНІ РОЛІ У СПРАВІ РОЗПОРЯДЖЕННЯ НЕРУХОМІСТЮ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ ст. (НА ПРИКЛАДІ МІСТ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ)

О.Г. Бублик

Розглянуто систему володіння-розпорядження нерухомістю подружжям. Звернено увагу на специфіку отримання майна сімейної пари разом та кожного з них окремо (до вступу у шлюб та під час його). Прослідковано причини купівлі та продажу нерухомості одним із подружжя та разом. Проаналізовано властивості застосування довіреності з боку чоловіка по відношенню до його дружини і навпаки. Закцетовано увагу на випадках взяття позики у майнових відносинах. Особлива увага приділена розподілу гендерних обов'язків під час їх обопільного володіння та розпорядженням забудовою. Досліджено втручання одного з подружжя у справи розпорядження обійстям іншого.

Ключові слова: гендерні ролі, нерухомість, Катеринославщина

Bublick O. G. Gender roles in the case of superintendence of the real estate in the second half of the XIX - in the early of the XX centuries. (on example of cities of Katerinoslavshchina)

System of ownership, disposal of property of the marrieds was considered in this article. Attention is paid to particularity of obtaining of the couples possession together and each individually (prior to entry into the wedlock, and during it). Reasons for buying and selling real estate and one of the couple together were investigated. Essence of the application of the power of attorney on the part of the husband towards his wife and contrariwise was analyzed. The cases of taking out a loan in the property relations were payed attention. The gender distribution of duties during their joint ownership and disposal of buildings was payed attention particularly. the intervention of one of the spouses in the case of another order of housing was studied.

Key words: gendered roles, real estate, Katerinoslavshchina

Бублик О. Г. Гендерные роли в деле распоряжения недвижимостью во второй половине ХІХ - начале ХХ вв. (на примере городов Екатеринославщины)

В данной статье рассмотренa система владения-распоряжения недвижимостью супругов. Обращено внимание на специфіку получения владения семейной пары вместе и каждого по отдельности (до вступления в брак и во время него). Прослежены причины покупки и продажи недвижимости одним из четы и вместе. Проанализирована сущность применения доверенности со стороны мужа по отношению к его жене и наоборот. Акцентировано внимание на случаях взятия кредита в имущественных отношениях. Особенное внимание уделено распределению гендерних обязанностей во время их совместного владения и распоряжения застройкой. Исследовано вмешательство одного из супругов в дело распоряжения жильем другого.

Ключевые слова: гендерные роли, недвижимость, Екатеринославщина

Канонічне уявлення про жінку ХІХ ст. змальовує портрет слабкої, безініціативної та віддаленої персони від сфери бізнесу. Не виняток у цих судженнях є теза про володіння та розпорядження нерухомістю. Безумовно, що головну роль у справах, пов'язаних з нерухомості відігравали чоловіки. Але й жінка мала право успадкувати нерухомість. Однак, такий спрощений розподіл гендерних ролей, на перший погляд, є більш партикулярним.

Метою даної роботи є визначити гендерні ролі у володінні нерухомістю, прослідкувати обмін ролями на етапах життєдіяльності та проаналізувати причину зарахування тих чи інших обов'язків для кожного з гендерів. Завданням дослідження було виявити можливість маніпулювання нерухомістю, не порушуючи питання законодавства. Тому законодавчий аспект не розкрито у роботі.

Гендерні дослідження тільки-но почали набувати популярності серед українських науковців. Західноєвропейські дослідники розглядають гендер щонайменш півстоліття, однак, нерухомість і, тим паче, розпорядження нею залишається поза увагою. Краєзнавчі доробки закцентовують увагу лише на праві володіння нерухомістю та процесі зміни її власника. До того ж, участь жінки у цій сфері досі не мало розвитку .

Наявність нерухомості надає власнику здійснювати дві важливі правоздатності - володіти та розпоряджатися нею. Початковий щабель у правоздатності нерухомістю є володіння. Володіння нерухомістю набуває чинності у двох випадках - купівлі та спадку, з яких переважає другий. Безумовно, першість у спадку з нерухомості посідали чоловіки. Однак, у справі з продажу нерухомості спостерігаємо власниць жінок. Так, в матеріалах з нерухомості зазначалися сусіди, майже третину з яких складали жінки. Наприклад, сусідки катеринославського лікаря К. Ерліха були Пархоменкова та Івановичева [1], сусідки павлоградського купця А. Магазинера - Корецька та Кобзарева [2], сусідка нікопольського міщанина А. Манусова - А. Властовська [3] та ін. Така ситуація є зрозумілою, оскілки за спадком донька чи якась родичка отримувала майно чи не останньою.

На право власності жінки на нерухомість вказує продаж нею майна. Так, у 1894 р. олександрійський купець Б. Левін придбав нерухомість у дружини олександрівського міщанина Просковьї Гавришевої, у 1898 р. катеринославський купець Ш. Шейн купив у дружини ризького міщанина Гітлі Берепової дворове місце із забудовою [4], у 1906 р. олександрівці брати Корсунські М. та К. купили забудову у Авдотьї Кравцун [5, арк 35]. Активно нерухомість продавала Антоніна Мовчановська, дружина міського голови Олександрівська. У 1911 р. вона продала свою нерухоміст І. Янкелевичу, Я. Гершевичу та І.Лавочкіну [6, арк. 25-27].

Можна спростувати наведені відомості тим, що перераховані жінки були вдовами. Однак, у такому випадку жінка традиційно позначала свій статус. Наприклад, вдова павлоградського міщанина Сура Денізонова продала нерухомість з публічних торгів К. Немировському у 1897 р.[7, акр 11], олександрівська вдова надвірного радника Наталя Волошина продала забудову М. Волошиній у 1906 р. [5, арк. 2 ]. До того ж ми точно знаємо, що наприклад, чоловік Просковьї Данилівни - купець Іван Якович Гавришев, помер у 1910-х роках, чоловік Антоніни Михайлівни - Фелікс Францевич Мовчановський, помер у 1921 р., тобто задовго до продажу цими жінками нерухомості.

Деякі заміжні жінки виконували операції з купівлі нерухомості самостійно. Наприклад, дружина олександрівського вчителя Марія Гаврикова викупила чоловікову нерухомість у Классена у 1903 р., яка була продана чоловіком останньому у 1902 р. [8, арк. 108]; дружина катеринославського міщанина Любов Толчинська придбала забудову у Юлії Левітіної, яке належало Лур'євій та Вірник [12, арк. 193]; дружина павлоградського міщанина Бройна Гіршман придбала нерухомість у купця А. Геккер у 1902 р. [10, арк. 33] та ін.

Однак, у списках з нерухомості превалюють власники чоловіки, тоді коли в операціях з купівлі-продажу нерухомості зазначаються переважно жінки. Якщо взяти до уваги, що власниками нерухомості були чоловіки, то можемо висунути думку, що дружини розпоряджалися нерухомістю за довіреністю. Такий варіант був можливий, у випадку, якщо чоловік був довго відсутній, був мобілізований, мав недуг тощо. Наприклад, у період проходження військової служби нікопольського колезького асесора М. Іванова, його іпотечні справи вела дружина. Через борги чоловіка їх нерухомість знаходилась у зоні постійного ризику - бути проданою з публічних торгів. На 5 березня 1915 р. з 7,5 тис. борг складав 658 крб. Однак, МВС не бажало переводити забудову на ім'я дружини. У такому разі, міністерство мало б виплатити її борги, як дружині держслужбовця, що апріорі було не вигідно для органу влади [11, арк. 54].

Можна припустити, що спроби інших жінок переоформити на себе нерухомість, була просто нелогічною. Особливо, якщо забудова була закладена у банку і містила за собою борги. У такому випадку, жінка мала б звернутися до банку із заявою про бажання придбати нерухомість чоловіка. Процесія передачі відбувалася б через публічні торги. Банк мав подати оголошення про день торгів та початкову ціну продажу нерухомості. Ця початкова ціна лавіювала у залежності від запропонованих цін інших потенційних покупців. Зокрема, після купівлі нерухомості дружина брала б на себе борги чоловіка перед банком.

Гіпотетично, договори з купівлі-продажу вимагали часу з пошуку продавця / покупця, ведення договірних зносин та оформлення документів. Тому, чоловіки делегували повноваження розпорядження нерухомістю не тільки дружинам. Наприкінці ХІХ ст. такі послуги виконували маклери. Так, наприклад, у 1903 р. катеринославський міський голова І.І. Верніковський скористався послугами маклера. Голова намагався придбати нерухомість через М. Стасюкова, яку згодом придбала Марія Певзнер [12, арк. 166]. Брати Гольдштейни довірили свою нерухомість московському адвокату М. Соколову [13]. Однак, якщо чоловік мав можливість делегувати свої повноваження з володіння нерухомості третій особі, тоді чому у попередніх випадках чоловіки зверталися за допомогою до дружини. Припустімо, що маклерські послуги були дорогими і тому через завантаженість чоловіка, він наділяв повноваженнями свою дружину. Якщо у випадку з маклерами, останній міг надати юридичну консультацію чи якусь пораду, то дружина не мала таких навиків. А відтак, чоловік мав керувати процесом, а його дружина виконувала його розпорядження.

Жінки також делегували свої повноваження з розпорядження нерухомістю чоловікам. Наприклад, за довіреністю дружини чоловік: Євдокії Фьодорової - Матвій Іванович, продав забудову катеринославським купцям Іофе та Солодусі у травні 1899 р.[14, арк. 13], ародонської міщанки Марії Чернишової - Олексій Петрович, продав нерухомість олександрівському лікарю Б. Беру у 1908 р.[15, арк. 34], дворянки Анни Муравьової - Михайло Михайлович, продав дворове місце дружині павлоградського купця Рухле-Голде Барц у 1895 р.[16, арк. 15], маріупольчанки Марії Мілкової чоловік здав в оренду крамницю під кондитерську таганрозькому міщанину Ф.Ф. Чемірасову у 1910 р.[17, арк. 14], олександрівок Леї Лур'євої - Абрам-Герша Мовшович, та чоловік Ципи Вірник - Лузер Зейлікович, здали в оренду будівлю Л.О. Друяну у 1910 р.[9, арк. 45], павлоградської міщанки Софії Волтянської - Ісаак Соломонович, здав в оренду верхній поверх забудови дружині статського радника Машкевич у 1910 р.[18, арк. 19] та ін.

Хоча, зустрічаються випадки, коли жінка зверталася за допомогою до третьої особи, з якою вона не перебувала у родинних зв'язках. Зазвичай це були юристи або агенти банків, у банках яких бралися іпотеки. Ці особи мали право розпоряджатися нерухомістю за довіреністю. Наприклад, за довіреністю Марфи Хелмської іпотечні питання вирішував нотаріус П. Карбоньєр [19, арк. 12], Клари Островської адвокат Немировський [20, арк. 276], Бройни Гіршман П. Трояносвський [10] тощо. Ми проаналізували шлюбні стосунки жінок і отримали наступні результати. Чоловік Марфи Павлівни дворянин Павло Васильович покинув її та трьох дітей, утік за кордон, програвши великі статки тестя. Чоловік Клари Максимівни - Петро

Унру, помер. Хоча точна дата смерті не встановлена, але можемо зазначити, що павлоградець помер між березнем та груднем 1916 р. Тож, ці жінки були вдовами або розірвали шлюбні стосунки. З іншого боку, ці представниці наділяли своїх довірителів обов'язками на незначний строк. Наприклад, справи Острянської велися довірителем, поки вона перебувала у Парижі, а справи Гіршман - поки та була в Одесі.

Отже, по-перше, оформлення довіреності на чоловіка / дружину означало те, що подружжя не були співвласниками нерухомості. Певна річ, що цивільне право Російської імперії дозволяло обом з подружжя мати, придбати або продати нерухомість під час шлюбу. Тож, спробуємо пояснити чому зрештою жінки делегували розпорядження житлом своєму супутнику. Випадок, Лур'є та Вірник має певну розв'язку. Обидві жінки були міщанками інших міст - перша Оріхова та друга Крутянська. Обидві мали сплачувати податки за нерухомість, але не за всю, яку мали, а лише за міську, у місті якого прописані. їх чоловіки займалися комерцією в Олександрівську (технічна та агентурна комісійна контора). А відтак, якщо жінки знаходилися за місцем прописки, їх чоловіки мали змогу наглядати за їх нерухомістю. По-друге, стає незрозумілим чому жінка надавали своєму чоловіку довіреність, коли у попередніх випадках чудово справлялася з такого роду обов'язками самостійно. На нашу думку, причиною тому була необізнаність жінки у бізнесовому світі чоловіків, відсутність досвіду вести ділові зносини або, навіть, дискомфорт.

У такому разі, виходом із ситуації було б придбати нерухомість дружини. Купівля забудови жінки примножувала б масштабність нерухомості чоловіка, що відкривало для останнього перспективи доступу до політичної кар'єр в органи міської влади згідно майнового цензу. Однак, таких операцій нами було віднайдено небагато. Наприклад, італійський підданий Ангелін Калканіо придбав у 1897 р. пустопорожнє місце Єлізавети Калканіо у Маріуполі (ймовірно дружини)[14, арк. 31] та випадок з викупом нерухомості дружини павлоградця Миколи Бельгольського з публічних торгів, що фактично врятувало від втрати дворянського родинного майна [22, арк. 14].

Навпаки, у стосунках подружжя з продажу один одному нерухомості, перевищує випадки купівлі забудови дружини у чоловіка. Так наприклад, олександрівський купець Менька Щедрович продав своїй дружині Хані дворове місце у 1895 р.[23, арк. 17], олександрівській купець Іван Гавришев продав частину своєї забудови дружині Просковьї [6, арк. 36] та ін. Можна висунути версію, що необхідність продажу частини забудови від чоловіка дружині була потрібна у випадку, якщо чоловік намагався взяти кредит. В незалежності від банківської установи чи лихваря, гарантом виплати кредиту була нерухомість. Це означало, що під іпотеку потрапляла лише частина нерухомості чоловіка, що дозволяло залишити частину нерухомості дружини, як запасний варіант. Відомо, що купець Іван Куржупов успадкував нерухомість дружини Євдокії Григорівни по вул. Олександріській у 1903 р.,тобто після її смерті. Однак, купець закладав свою нерухомість під кредит задовго до її смерті.

Втім, маємо відомості про осіб одного прізвища не встановлених за родинними зв'язками. Це такі особи, у випадку яких чоловік и жінка одного прізвища по окремості мали нерухомість у місті. Так, наприклад, в Олександрівську у 1853 р. Ульяна та чоловіки - Микита, Ігнат, Михайло, Герасим та Макар Крамаренки [24], у 1865 р. володіли нерухомістю Меланія та Павло, Іван Ловягіни [25, арк. 27, 38], Фекла та Михайло Сукаленки, Аріана та Федір, Гордей Куліки, Параска та Іван Хмирові [26, арк. 18].

Гіпотетично, такі випадки володіння нерухомістю траплялися тоді, коли вірогідно подружжя мали наміри відхопити більше майна. З іншого боку, кожний з подружжя мав право придбати майно, яке належало б потім тільки йому.

Аналогічна схема була у відкритті крамничок. Наприклад, у 1891 р. у Катеринославі дозвіл на оренду торгівельних приміщень просили міщани Марія та Аарон Шуткіни [27, арк. 18, 20], турецькі піддані Єлизавета та Артем Колусти [27, арк. 31,33], міщани Марія та Максим Пономареві [27, арк. 34, 56], міщани Катерина та Яків Доброхатові [27, арк. 70, 80] та ін. Окремий торгівельний бізнес у 1860-х мали олександрівські купці Ривка та Абрам Волинські [28, арк. 8].

Тепер розглянемо володіння подружжям на правах співвласності. Зрозуміло, що третину володінь між подружжями складає спільне володіння. Так, наприклад, спільною нерухомістю володіли подружжя: катеринославських міщан Кричевських Зіся та Софія, нерухомість яких була продана з публічних торгів у 1909 р.[29], нікопольські дворяни Якубовські Клеменсон та Гоноратья, які продали своє майно М. Мілявському у 1910 р.[30, арк. 20 ], маріупольське подружжя Готвальд Павло та Марія, які купили нерухомість у З. Гідінського у 1916 р.[31, арк. 89], катеринославське подружжя Іофе Лейба та Сара придбали у подружжя Ашеберг Володимира та Наталі нерухомість у 1911 р.[32, арк. 95], на 1880-ті роки спільно розпоряджалися нерухомістю олександрівське подружжя Регірових Ілля та Софія[33, арк151]та ін. Хоча, були помічені випадки, коли чоловік намагався купити частину власності дружини та стати співвласником. Наприклад, олександровець Семен Приходько став співвласником нерухомості своєї дружини Наталі у 1906 р.[5, арк. 156].

Якщо у попередньому випадку розпорядження здійснювалося на основі укладання довіреності, то у даному випадку, розпорядження здійснювалося правом співвласності. На противагу, від довіреності, співвласник мав рівноцінні права з розпорядження нерухомістю поряд із іншим власником і також мав виконувати фінансові зобов'язання. Наприклад, у 1911 р. з подружжям Гаєвих Григорія та Ірини , а також з подружжям Стасюкових Михайла та Катерини було стягнуто гроші на користь Товариства взаємного кредиту Катеринославського губернського земства [34]. Тож, співвласник (ця) успадковував (ла) нерухомість у випадку смерті одного з власників, що було неможливо за умови поручництва. Виняток, складає духовний заповіт, за яким довірений (на) могли отримати нерухомість, але не виняток, що без боргів. Можливо, таким чином, жінка була гарантом збереження сімейної нерухомості.

Зокрема, був віднайдений приклад участі дружини у ділових зносинах нерухомості. У 1899 р. заяву про бажання придбати нерухомість подали подружжя Кирило та Анастасія Теплостанські. Проте, купчу видали на ім'я Кирила Нікіфоровича [35]. Тобто при купівлі нерухомості придбану власність записували на чоловіка. Ймовірно, залучення жінки надавало можливість ведення нею процесу купівлі нерухомості за відсутності чоловіка. Таку саму тенденцію вбачаємо у випадку кредитування Хани Щедрович подружжям Єрьоменко у 1897 р.[23, арк. 32]. Нам невідомо, чи помер до того моменту Михайло Ерьоменко, але гроші були виплачені його дружині Олені у 1912 р. Подружжя Кононових - Єлизавета та Андрій, взяли позику у Харківському земельному банку, але у зносинах переважно фігурує Андрій Олександрович [36].

Після смерті одного з подружжів, якщо вони не були співвласниками, на нерухомість сиріт до виповнення їх повноліття оформлювали опікунство. Опікун не був власником нерухомості, але міг розпоряджається забудовою за власним розсудом. Проте, опікуни певної нерухомості могли змінюватися в залежності від рішення Сирітського суду. Якщо оформлення опікунства на чоловіка є беззаперечним і не викликає запитань, то зарахування жінки до інституту опіки мало свою специфіку.

Так, опікункою над нерухомістю олександрівців стала: чоловіка Хацкеля дружина Ревекка Щедрович[37, арк. 1], чоловіка Ісаака - друга дружина Ципа Щедрович[38, арк23], чоловіка Герши - дружина Сара Островська [39]. Однак, жінки отримували не повне опікунське право, а зазвичай виступали співопікунами. Так, наприклад, спів-наглядачами Ревекки Щедрович були призначені Яків Щедрович та Марк Кранцфельд (згодом С.Ф. Леженко)[37, арк. 3]. Такий статус мав значні переваги. Патрування вдови мало властивість переходити від статусу опікуна до опікаємої. Це було можливо за умови, якщо жінка від'їздила з міста і полишала нерухомість на другого опікуна. Наприклад, Ревекка Щедрович поїхала до Одеси [40, арк. 74], Сара Островська до Катеринославу [39, арк. 25]. В обох випадках від'їзд співпав з першим етапом виконання обов'язків опікунами - наведення довідок щодо боргів та виплата їх. У цей час, наприклад, донька Щедровича Зінаїда просила у своїх наглядачів (окрім, матері) вислати гроші[40, арк. 95]. Зокрема, за цей період у житті обох відбулися зміни у приватному житті. Ревекка видала заміж доньку Зінаїду, Сара вийшла заміж удруге, вже за Беркова. Можна висунути таку думку, що обзаведення у родині новими чоловіками, які перебували у близькій спорідненості, надавали опікункам впевненості у ділових зносинах.

Проте, сирітський суд не завжди призначав опікуном нерухомості дружину. Наприклад, олександрівський міщанин Мовша (Моісей) Карпелов Біленький помер у 1897 р. Міщанин був одружений на Кларі та мав четверо дітей [40, арк. 55]. Тим не менш, у 1899 р. опікункою над нерухомістю племінників була призначена тітка, рідна сестра Моісея - Халма Біленька, яка до того ж проживала у Мелітополі [41, арк. 28]. Приблизно у 1892 р. помер олександровець Янкель Бродський. Він мав дружину Рахіль Іосифну та трьох дітей. Опікуном забудови був призначений двоюрідний брат Бродського - Ізраіль Хаст [42, арк. 1]. Те що вдова не була опікуном, надавало їй можливість вимагати від утримувачів гроші. Та сама Рахіль Іосифівна прохала від наглядача виплатити кошти у сумі 500 руб. Фактично вдова могла бути спокійною, що за нерухомістю дітей наглянуть і що фінансове забезпечення їй гарантоване. Зокрема, діти-сироти юнацького віку мали право на особистого опікуна. Нами було віднайдено приклади, за якими діти прохали про призначення для них певних опікунів. Наприклад, Нохаім Бродський прохав про призначення для нього міщанина Д. Бофмана [42, арк. 19]. У такому разі сирітами переслідувалися матеріальні вигоди, адже прохання про опікуна тягнуло за собою виплату коштів.

Були випадки, коли опікункою нерухомості призначали жінку. Наприклад, деякий час опікункою власності Олександри Захаріної була призначена купчиня Боброва [43, арк. 36], деякий час опікункою нерухомості нащадків павлоградців Мангус була Анна Громова [44] та ін. Перш за все, це означало, що жінка могла самостійно проводити фінансові операції.

Розбудова нерухомості потребувала інвестування. Тому власники забудови вдавалися до взяття кредитів. Умовно, нами було виділено дві групи жінок-дебіторок. До першої групи ми зарахували: катеринославську міщанку Лею Богдановську, яка взяла гроші у почесного громадянина Адама Ріхтера у 1900 р., катеринославську міщанку Рохлю Нохимовську - у купця Федора Лисака у 1902 р.[45], катеринославську міщанку Сіму Камінову - у відставного полковника Георгія Бутовича у 1905 р.[4б], олександрівську міщанку Сімху (Софія) Меерсон-Котович - у Арона Леві та Миколи Спозіто [29], олександрівську міщанку Ксенію Щеглову - у купця Івана Куржупова у 1906 р.[54], дружину лікаря Ірина Анжельсон - у дворянина Сергія Кузьмицького у 1902 р.[45], Анну Товбич - у почесного громадянина Леоніда Білоусова [46], дружину ротмістра Глафіру Лукашевич - у купця Гамсея Берліна у 1911 р. [48] тощо. Констатуємо, що усі зазначені жінки не були вдовами. Деякі з них, можливо, не були заміжні. Проте, ці жінки брали кредит без зовнішньої допомоги з боку рідних, знайомих чи спеціальних агентів. Це, безумовно, вказує на її самостійність у фінансових зносинах.

Другу групу складають заміжні боржниці, статус який безсумнівний. Так, нікопольська міщанка Марія Мілкова ще у 1907 р. зайняла гроші у купця Василя Ксенофонтьєва. Вона була заміжня щонайменш до 1910 р., бо нам відомо, що у цьому році її чоловік уклав угоду про здачу в оренду крамниці Марії [17, арк. 30]. У 1906 р. дружина купецького сина Рохля-Лея взяла кредит у лихваря Резніка, у якого незадовго до цього взяв кредит її чоловік - Лейба Хононович [49, арк. 34]. У 1913 р. дружина маріупольського священника Аделаіда Арнаутова взяла позику у дружини статського радника Олени Феодосьєвої [50, арк. 15]. Важливою умовою такого ґатунку угоди було закладення нерухомості. Не дивно, що Хана Щедрович купила у свого чоловіка - Меньки Ісааковича, нерухомість у 1895 р., а вже у 1897 р. вона заклала цю забудову до Таврійсько-Бессарабського земельного банку[23, арк. 19]. Ми не можемо стверджувати, однак, можливо, жінка брала кредит для інвестування спільного сімейного бізнесу. Другий варіант - жінка намагалася сплатити борги чоловіка.

Наприклад, дружина Льва Щедровича - Сара Наумівна взяла позику у дружини Міхельсона, оскільки на нерухомість чоловіка була накладена заборона Харківським земельним банком [51, арк. 48].

У той же час жінки були кредиторами. Наприклад, Анна Журавицька взяла позику у дружини дворянина Агафії Плакси [52, арк. 59], дружина купця Марія Гербільська взяла позику у дружини статського радника Віри Майбороди [50], Лея Лур'єва та Ципа Вірник зайняли у Бейли Гурович [9, арк. 145] та ін. Відповідно, більшість жінок брали позики у жінок, а не в чоловіків. До того ж, усі зазначені кредитувальниці заміжні (під сумнів можна поставити лише статус Гурович). З цього приводу маємо два варіанти. Перший - зносини між жінками були більш комфортні і дозволяли спілкуватися на рівних. Другий - дружина надавала позику за дорученням чоловіка. Тобто, жінка фактично була виконувачем та посередником у цих стосунках. Зокрема, звернемо увагу на те ким були чоловіки кредиторок. їх чоловіки - статські радники, колезькі асесори, поручики, полковники тощо. Тобто, чоловіки цих жінок знаходилися на державній службі. Оскільки держслужбовець був обличчям влади, можемо висунути наступну думку. Гіпотетично, чоловіки- держслужбовці намагалися уникнути тіньових прибутків. Тому, позику надавали їх жінки. Можливо, деякі з них займалися кредитуванням за власним бажанням без настанови чоловіка, але тоді вона мала мати свої заощадження. Однак, дружина держслужбовця не могла мати своєї комерційної справи, бо це суперечило її соціальному образу. Якщо ж це дійсно ініціатива чоловіка-держслужбовця, то щоб уникнути небажаних операцій, він міг обмежитися розпискою. Однак, розписка не гарантувала повернення грошей, а у кращому випадку закінчилося б перемогою у судових тяганинах. Кредитування через нотаріуса надавало право отримати усі кошти, якщо не від дебітора, то від земельного банку.

Зокрема, чоловіки брали позики у жінок. Наприклад, катеринославський купець Хаім Розенберг взяв позику у Кравцової [53], Павло Махно взяв позику у своєї сестри, дружина селянина - Віри Леценек [54, арк. 26], катеринославський поселянин власник Іоган Фаст у дружини поручика Лідії Новохацької [29] та ін. Однак переважна більшість кредитувальниць були вдовами. Наприклад, Ілля Гурьєв взяв позику у вдови катеринославського купця Надії Алексеєнко у 1908 р.[55, арк. 53], маріупольський міщанин Федор Данілов взяв позику у вдови селянина Анни Найдьонової у 1912 р.[56], подружжя Заславських - Абрам та Бася, взяли позику у вдови катеринославського міщанина Марії Карлюкової у 1899 р. [57, арк. 23], катеринославська міщанка Рона Грамберг взала позику у вдови колезького асесора Олександри Василевської [58] тощо.

Однак, участь у кредитній справі вдови важко перевірити, оскільки, на нашу думку, жінка могла зазначити статус “вдови” у 3-х випадках. У першому випадку, чоловік міг надати позику особі. Після смерті чоловіка його жінка мала право вимагати повернення грошей від дебітора. Наприклад, Анна Горбункова зайняла у надвірного радника Мальчевського 4 тис., а після його смерті мала гроші повернути його дружині - Софії Георгівні [59]. Часто-густо такі уточнення не фіксувалися, бо у банк потрапляли лише заява від позичальника без попередньої історії позики. А відтак, ми не можемо ідентифікувати, хто з подружжя був кредитором. У другому випадку, жінка давала позику ще у сімейному стані, а на момент закінчення строку виплат стала вдовою. І лише у третьому випадку, жінка позичала гроші, будучі у стані вдови.

Слід зазначити, що зазначені кредитувальниці не були лихварками, як наприклад катеринославець Резнік чи павлоградець Бру. Це було б дійсно так, якщо б жінка кредитувала декілька осіб, але нами не було помічено такої кредитної активності з боку цих жінок. Можливо, більшість жінок таким чином намагалися підзаробити. У будь-якому разі жінка отримувала винагороду, оскільки позики надавалися під закладення нерухомості. Якщо боржник справно виплачував гроші, жінка отримувала відсотки. Якщо боржник довго не платив, жінка могла подати заяву до суду1 про матеріальну компенсацію чи вимагати передачу нерухомості у її власність. Хоча такого прикладу щодо жінок нами не віднайдено, однак маємо приклад, який би дозволяв вбачити аналогію. Так наприклад, титулярний радник А.П. Плакса взяв позику у колезького асесора

І.П. Іванова 2 тис.крб., які не повернув. Після його смерті, Іванов вимагав передати нерухомість йому, оскільки дітей у Плакси не було. Дружині - Варварі Павлівні, мали перейти лише старі книги та залізне ліжко [60].

Таким чином, чоловіки залучали своїх дружин до системи володіння-розпорядження нерухомістю. Чоловік делегував повноваження своїй дружині на відповідальних етапах розпорядження майном. Однак, жінка у цьому ланцюжку займала місце посередника або виконувача. Причина такого положення полягала не тільки у дискомфорті у чоловічому світі, а, у першу чергу, обмеження її статусом “заміжньої”. Коли ж жінка ставала вдовою, її самостійність та дієвість збільшувалася в рази. Якщо ж власницею нерухомості була дружина, то зазвичай вона передавала владу над нею чоловікові.

розпорядження нерухомість подружжя гендерний

Джерела та література

1. Державний архів Одеської області (далі ДАОО). - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 1412. - 169 арк.

2. Державний архів Харківської області (далі ДАХО). - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 2505. - 131 арк.

3. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 2577. - 84 арк.

4. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 1409. - 507 арк.

5. Державний архів Запорізької області (далі ДАЗО). - Ф. 24, Оп. 1, Спр. 1647. - 267 арк.

6. ДАЗО.- Ф. 24, Оп. 1, Спр. 1826. - 83 арк.

7. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 2645. - 134 арк.

8. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. - 1236. - 139 арк.

1 Проаналізовані матеріали свідчать про те, що більшість оскаржень подавалися до банку. Як правило, боржники згодом брали кредит у банку. Перевага таких дій полягала у тому, що боржник або банк апріорі мали виплатити борги до початку кредитування банком. У цьому випадку, кредитувальник не міг розраховувати отримати кредит за нерухомість.

9. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 2196. - 220 арк.

10. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 1025. - 66 арк.

11. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5,Спр. 1498. - 82 арк.

12. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 1387. - 393 арк.

13. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 2069. - 205 арк.

14. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 2282. - 536 арк.

15. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 6, Спр. 208. - 40 арк.

16. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 397. - 91 арк.

17. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 2495. - 71 арк.

18. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 652. - 113 арк.

19. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 298. - 123 арк.

20. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 1898. - 310 арк.

21. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 1015. - 112 арк.

22. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 264. - 137 арк.

23. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. - 4427. - 136 арк.

24. ДАЗО. - Ф. 1, Оп. 1, Спр. 612. - 23 арк.

25. ДАЗО. - Ф 1, Оп. 1, Спр. 894. - 60 арк.

26. ДАЗО. - Ф. 21, Оп. 1, Спр. 27. - 291 арк.

27. Державний архів Дніпропетровської області. - Ф. 469, Оп. 1, Спр. 14. - 214 арк.

28. ДАЗО. - Ф. 21, Оп. 1, Спр. 55. - 21 арк.

29. О публичной и аукционной продаже // Сенатские объявления. - Санкт-Петербург: Сенатская типография, 1909. - №34.

30. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 2595. - 103 арк.

31. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 1003. - 115 арк.

32. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 3700. - 151 арк.

33. ДАЗО. - Ф. 24, Оп. 1, Спр. 1330. - 279 арк.

34. О публичной и аукционной продаже // Сенатские объявления. - Санкт-Петербург: Сенатская типография, 1911. - №74.

35. ДАЗО. - Ф. 24, Оп. 1, Спр. 1456. - 288 арк.

36. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 1849. - 53 арк.

37. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 284. - 23 акр.

38. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 277. - 122 арк.

39. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 78. - 31 арк.

40. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 271. - 192 арк.

41. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 216. - 110 арк.

42. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 231. - 21 арк.

43. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 116. - 39 арк.

44. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 1201. - 346 арк.

45. О публичной и аукционной продаже // Сенатские объявления. - Санкт-Петербург: Сенатская типография, 1902. - №51.

46. О публичной и аукционной продаже // Сенатские объявления. - Санкт-Петербург: Сенатская типография, 1907. - №60.

47. О публичной и аукционной продаже // Сенатские объявления. - Санкт-Петербург: Сенатская типография, 1913. - №15.

48. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 1038. - 79 арк.

49. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 172. - 60 арк.

50. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 4413. - 12 арк.

51. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 1326. - 88 арк.

52. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 1222. - 238 арк.

53. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 2443. - 83 арк.

54. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 972. - 98 арк.

55. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 1215. - 74 арк.

56. ДАОО. - Ф. 305, Оп. 1, Спр. 2152. - 207 арк.

57. О публичной и аукционной продаже // Сенатские объявления. - Санкт-Петербург: Сенатская типография, 1901. - №74.

58. ДАХО. - Ф. 71, Оп. 5, Спр. 966. - 255 арк.

59. ДАЗО. - Ф. 20, Оп. 1, Спр. 239. - 9 арк.

Размещено на Allbest.ru