У статті розкрита проблема конфесійно змішаних родин Північного Приазов'я. Головна увага була приділена питанню укладання конфесійно змішаних шлюбів та проблемі прозелітизму у таких родинах в межах Північного Приазов'я. Розглянуто особливості імперської законодавчої бази у регулюванні шлюбно-сімейних відносин та її застосування (чи ігнорування) на практиці.

Ключові слова: Північне Приазов'я, конфесійно змішані родини, прозелітизм, шлюбно-сімейні відносини, подружжя, церква, розлучення.

The article reveals the problem of confessionally mixed families in the Northern Priazov`ya. The chronology of our research is the last quarter of the 18th - the beginning of the 20th cnt. The focus is on the problem of concluding confessionally mixed marriages and the issue of proselytism in such families. Besides the main accent in our article on the features of the imperial legislation in settling marriage and family relations and its application (or ignoring) in practice.

Key words: Northern Priazov`ya, confessionally mixed families, proselytism, family relations, spouses, church, divorce.

В статье раскрывается проблема конфессионально смешанных семей Северного Приазовья. Хронологические рамки исследования - последняя четверть XVIII - начало ХХ вв. Основное внимание уделяется вопросу заключения конфессионально смешанных браков и проблеме прозелитизма в таких семьях. Кроме того, рассмотрены особенности имперской законодательной базы в урегулировании брачно-семейных отношений и ее применение (или игнорирование) на практике.

Ключевые слова: Северное Приазовье, конфессионально смешанные семьи, прозелитизм, брачносемейные отношения, супруги, церковь, развод.

Основний зміст дослідження

Північне Приазов'я сформувалось як поліетнічний та поліконфесійний підрегіон, і саме тому тут укладались змішані шлюби, які активно сприяли культурно-побутовим взаємовпливам. Окрім того, саме шлюбно-сімейні відносини часто були відправною точкою у міжконфесійних взаєминах представників різних сповідань. У межах комплексного дослідження з проблем міжконфесійних відносин у регіоні висвітлення цього питання наразі є актуальним і цілком необхідним.

Метою статті є висвітлення характеру конфесійно змішаних шлюбів у підрегіоні, особливостей їх укладання та функціонування в останній чверті XVIII - на початку ХХ ст.; розкриття основних внутрішньо сімейних мотивів зміни віри.

Серед останніх публікацій, дотичних до теми нашого дослідження, слід виділити роботи О. Тухватулліної [1], М. Бєлікової [2], С. Жук [3], Ю. Гончарова [4] тощо. Наявна історіографічна база доводить той факт, що дана проблематика наразі є малодослідженою та актуальною.

Під поняттям “сім'я" на той час зазвичай розумілась певна група осіб, пов'язаних між собою родичівством (у тому числі й шлюбом), що проживають разом [5, с. і]. Сам шлюб, юристи ХІХ століття визначали як пожиттєвий статевий союз чоловіка і жінки, який регулюється правовими нормами. Однак, шлюб у цей період був скоріше актом релігійним, ніж світським. За тогочасним російським законодавством Церква регулювала не лише укладання та розірвання шлюбу, а й внутрішні сімейні відносини. Такий підхід створив чимало труднощів під час укладання конфесійно змішаних шлюбів. Лише з середини XVIII ст., коли Російська імперія розпочала активно розширювати власні кордони і кількість інославного та іновірного населення суттєво зросла, було видано ряд законодавчих актів Синоду, які регламентували ці питання [6, с.41-42]. Відтепер можна було офіційно укладати шлюби між представниками різних конфесій.

Відповідно до нових законодавчих вимог “шлюб особи вірної з невірною правильним та законним є”, однак виключно у тому випадку, якщо він не призводить до зведення з православ'я. Кожному з подружжя дозволялось вільно сповідувати власну релігію, однак всі діти від такого шлюбу мали охреститися виключно у православ'я [7]. На практиці ця заборона часто порушувалась і батьки обирали для дітей віросповідання на власний розсуд. Зустрічались випадки подвійного хрещення - спочатку відбувався офіційний обряд в православному храмі, а потім таємний вдома [8].

Усі намагання укласти шлюб за правилами іншого сповідання відразу відкидалися, оскільки перебували під суворою забороною [9]. Однак, знову ж таки, на практиці ці заборони так само порушувались [10].

У метричних книгах можна знайти записи про факти, які яскраво відображають реалізацію усіх цих нормативно-правових актів. Наприклад, у с. Велика Янісоль були зафіксовані випадки хрещення дітей від конфесійно змішаних шлюбів у православ'я. Так 5 лютого 1879 р. була охрещена донька Анна від шлюбу лютеранина Юзефа Лелека та його православної дружини Матрони [11, арк.178], а 19 лютого 1889 р. у православ'я похрестили доньку Єлизавету від шлюбу католика Андрія Зеневського та його православної дружини Марії [12, арк.54]. У метричних книгах збереглися й записи про укладання шлюбів між прихильниками до різних конфесій. У Маріупольській Різвдо-Богородицькій церкві у 1883 р. було вінчано шлюб римо-католика Мартина Потоцького та православної “дівки” Анни Чернявської [13, арк.42] У метричній книзі с. Нова Карань Маріупольського повіту є запис від 27 липня 1903 р. про укладання шлюбу між Федором Мураєм (католиком з Гродненської губернії) та Катериною Талалаєвою (православною з Орловської губернії) [14, арк.39].

Значний інтерес становлять вимоги стосовно укладання шлюбів між іноземцями інославних сповідань та російськими підданими: якщо наречена була іноземкою та ще й інославного сповідання, а наречений російським підданим православного сповідання, то такі шлюби були дозволені. У випадку ж коли наречений був неправославним іноземцем, а наречена православною російською підданою, шлюб був заборонений до моменту прийняття нареченим російського підданства [15]. Сам факт запровадження такої постанови можна пояснити патріархальним типом родин тогочасного суспільства.

Для того, щоб укласти шлюб православної особи з представником іншої конфесії, слід було дотримуватись наступних умов:

- неправославні до шлюбу мали скласти розписку про відмову від прозелітизму в родині та про зобов'язання охрестити та виховати дітей у дусі православ'я;

- при укладанні міжконфесійного шлюбу необхідно було дотримуватись усіх вимог, які діяли для шлюбів між православними;

- всі міжконфесійні шлюби обов'язково мали укладатися у православній церкві за православним обрядом [16].

Імперське законодавство регламентувало й укладання шлюбів між представниками різних інославних та іновірних конфесій. Так, за Сенатським наказом від 12 листопада 1792 р., якщо один з майбутнього подружжя був римо-католиком, а інший протестантом, то шлюб мав укладатися в тій Церкві, до якої належала наречена [17]. У тому випадку, коли один з подружжя був християнином, а інший іновірцем (іудеєм чи мусульманином), то такий шлюб дозволено було укладати виключно у межах християнського сповідання. Окрім того, від іновірця вимагалась традиційна для подібних випадків розписка у відмові від прозелітизму, вихованні дітей у християнських звичаях та у відмові від багатоженства [18]. Якщо такий шлюб розпадався, то справа про розлучення підпадала під юрисдикцію інославного духовного керівництва [19].

Шлюби старообрядців регулювала ціла низка спеціальних нормативних актів. До другої половини ХІХ ст. уряд їх взагалі не визнавав і лише Указом від 19 квітня 1874 р. було дозволено укладати громадянські шлюби (з реєстрацією у світських органах влади, в спеціальних метричних книгах). Така практика поширювалась лише на тих, хто офіційно знаходився у “розколі” [20, с.49]. Законними держава визнавала шлюби тих розкольників, які у Х ревізії вказувались як подружжя [21]. Для решти існувала низка правил, серед яких обов'язкова розписка від бажаючих побратися про те, що у “розколі” вони перебувають від самого народження [22]. До моменту законодавчого врегулювання проблеми укладання розкольницьких шлюбів, останні класифікувались як “перелюб” і підпадали під юрисдикцію цивільного суду [23]. Не зважаючи на це, старообрядці регулярно укладали між собою шлюби у власних молитовнях. Наприклад, у м. Ногайськ, Бердянського повіту, за свідченнями місцевого священика Іоана Волошенкова, місцеві безпоповці спокійно хрестили своїх дітей та вінчали шлюби. Як зауважив Волошенков, раніше вони це робили таємно, а тепер вже не ховаються зовсім. Так, у лютому 1830 р. вінчалися шлюбом Онісім Антонов та Наталія Безсонова, й Лукіан Безсонов та “привезена з російських місць невідомого стану дівка”. Перший шлюб вінчав “простий мужик" Микола Антонов, а другий батько Наталі Безсонової та дядько Лукіана Безсонова купець третьої гільдії Косьма. Обидва шлюби було укладено в оселі батька Лукіана Гаврили Безсонова [24, арк.3].

Відповідно до наказу духовної консисторії від 1836 р. шлюби розкольників з православними були дозволені виключно за умови, що розкольник перейде до православ'я [25, арк.1-2]. У випадку укладання такого шлюбу у розкольницькій церкві розкольницьким священиком, його класифікували як зведення і під карну відповідальність підпадали як особа, яка вінчала шлюб так і саме подружжя [26, арк.309].

У м. Ногайськ було відкрито таку карну справу по факту вінчання бердянського купецького сина, старообрядця Нікіфора Безсонова та православної Анни Воробйової. Справа була передана у повітовий суд 5 квітня 1834 р. Під час слідства Анна розкаялась і виявила бажання повернутися до православ'я, на відміну від чоловіка, який залишився старообрядцем [27, арк. бзв]. Однак з Нікіфором було проведено численні “духовні” бесіди, за результатом яких він прийняв хрещення і підписався про невідпадіння у майбутньому [28, арк. 20].

З огляду на той факт, що певне принижене положення старовірів зберігалось і на початку ХХ ст., у 1903 р. вони надіслали міністру внутрішніх справ В.К. Плеве “Прохання старообрядців, які сприймають священство”. Зміст його було схвалено на П'ятому всеросійському старовірському з'їзді. У “Проханні" йшлося про те, що “шлюбне законодавство прирівнює старообрядців, “розкольників" та “єретиків" взагалі до мусульман, язичників та євреїв”, що старообрядці не можуть укладати шлюби з православними, що “неможна ставити істино віруючого та переконаного старообрядця в таке положення, щоб він відмовився від шлюбу з коханою ним дівчиною лише тому, що вона належить до пануючого сповідання, якому протегує державна влада, а він до старовірства, якого ця влада лише терпить" [29, с.53].

Певні правила діяли і при укладанні шлюбів на єдиновірських засадах. У “Правилах впровадження єдиновір'я" від 1800 р. йшлося, що у тому випадку, коли один з подружжя був православним, а інший старообрядцем, то за обопільною згодою можна було обрати спільну віру для майбутньої родини [30].

Багато проблем виникало у офіційної влади при вирішенні проблем з укладанням міжконфесійних шлюбів, у яких один з подружжя був сектантом. Яскравим прикладом подібних непорозумінь на законодавчому рівні став офіційний запит лютеранського пастора колонії Йозефсталь Катеринославської губернії Карла Біллера. Він хотів отримати пояснення від Державної юстиц-колегії щодо того, чи можна укласти шлюб між лютеранкою та прихильником духоборської секти і, якщо можна, то до якого сповідання слід зарахувати дітей від такого шлюбу. Самотужки дати відповідь Колегія не спромоглася і перепитала у Синода. Відповідь Синоду була доволі специфічною: оскільки духоборська секта знаходиться поза законом, то Синод не може відповідати на подібні запити [31].

З огляду на значну кількість сектантів у Північному Приазов'ї, православні укладали з ними шлюби, незважаючи на тотальну заборону Церкви. Все ще діючим залишалось Правило 72 Шостого Вселенського Собору: “не слід чоловікові православному з дружиною єретичкою шлюбом совокуплятися, ні православної дружині з чоловіком єретиком сочетатися” [32, с.216]. Однак, ця заборона у повсякденному житті нерідко ігнорувалась і змішані шлюби укладались [33].

Саме міжконфесійні шлюби часто ставали провідниками зміни віросповідання. Було зафіксовано випадки як відпадіння від православ'я, так і повернення до його лав. Штундист-удівець Ісідор Шкворцов (с. Богданівка, Мелітопольского повіту) вирішив одружитися на православній і, заради цього шлюбу, у І892 р. прийняв православ'я. Щоправда вже за рік він повернувся до штунди і почав схиляти до переходу дружину. Зокрема, Шкворцов суворо заборонив їй ходити до церкви, знищив всі ікони у хаті, а на додачу ще й лупцював її, примушуючи зректися віри. Дружина разом з донькою Шкворцова Ганною потай ходили на служби, не зважаючи на систематичні побиття та загрози позбавити утримання. Аналогічна історія відбувалась і в родині штундиста Головіна, який також постійно бив дружину, вимагаючи її переходу до штунди. Після того, як дружина категорично йому відмовила, Головін вигнав її з малою дитиною на руках на вулицю [34, с.728].

Подібне насильство доволі часто зустрічалось у конфесійно змішаних православно-сектантських родинах підрегіону. В одному зі своїх звітів про діяльність православної місії у Катеринославській єпархії

І. Айвазов зазначав: “Штундист Юхим З-ченко з метою завадити молитві своєї православної дружини свистів і лаявся. і він же з лайкою кинув хрест на підлогу й почав топтати його ногами. Він починає навертати в секту свою дружину Марію та сина Олександра. Останні не піддаються, і тоді Юхим б'є їх удень, б'є вночі, погрожує вбити." [35, с.216, 220-221].

конфесійно змішаний шлюб

Частіше за все, для зведення дружин чоловіки-сектанти використовували саме фінансові важелі. Наприклад, просто припиняли забезпечувати родину, поки всі не перейдуть до секти [36, с.101]. Коли дружина вже перейшла до секти, її починали примушувати пропагувати сектантське вчення серед решти населення, зокрема робити це на ярмарках та базарах [37, с.100].

Однак, у деяких родинах жінки давали значну фору чоловікам у питаннях розповсюдження сектантства. Так, у с. Волковка Мелітопольского повіту родина Чайковських не лише відпала до штунди, а й стала її активно пропагувати. Феодосія Чайковська повикидала всі ікони з хати, разом із чоловіком почала заволікати до секти всіх родичів та знайомих. Молодь швидко підхопила ці ідеї і почала відпадати від православ'я. Від єпархіального місіонера Чайковський сховався і на бесіду прийшла його дружина разом зі своєю сестрою [38, с.35-36].

У 1903 р. у м. Бердянськ від православ'я відпали дві жінки. Однак офіційно вони відійшли від розколу ще двадцять років тому. Одна з них стала православною лише формально, щоб укласти шлюб з православним і в реальності весь цей час до церкви не ходила і обрядів не виконувала. Друга ж захопилась православ'ям і прийняла його потай від свого чоловіка безпоповця. Однак, відкритися чоловікові вона боялася, а поки дочекалась його смерті, вже втратила інтерес до православ'я і проголосила себе знову розкольницею [39, с.807]

Подекуди люди переходили у православ'я під тиском сімейних обставин. Так, перший штундистський проповідник с. Богданівка Мелітопольського повіту Микола Шкворцов у 1886 р. разом зі своїм братом Павлом відійшов від штунди до православ'я. До офіційної Церкви він ставився індиферентно до того моменту, поки в нього не померли здоровими 16-річний син та онук. Ці події Микола сприйняв як покарання Боже, полишив штунду і почав ревносно виконувати всі православні обов'язки [40, с.727].

Навесні 1884 р. у с. Нововасилівка Бердянського повіту проходила конференція баптистів, на якій були прийняті правила укладання шлюбів між баптистами та православними чи молоканами. Так, з молоканином можна було укласти шлюб після надання останнім письмового зобов'язання про те, що він особисто прагне до укладання шлюбу, зобов'язується відвідувати всі релігійні збори та підкорятися общині. Така підписка укладалася у присутності двох свідків, засвідчувалась пресвітером та зберігалась у церковному архіві. Укладання ж шлюбів баптистів з православними не дозволялось. Виняток міг бути зроблений лише за умови, що вся церква давала свій дозвіл [41, с. 19].

У контексті міжконфесійної взаємодії на шлюбно-сімейному рівні цікавою є сповідь штундиста Софрона Головніченка, який у свій час очолював Софіївську общину. Народився він у православній родині у 1843 р. і до 35 років був православним (щоправда останні п'ять років лише формально, бо втратив бажання відвідувати церкву). Одинадцять років він пильно стежив за новоменонітами. У 1874 р. разом з дружиною оселився у колонії Ейнлаге, де дізнався, що один з тамошніх жителів Купріян Кіслічнік став шалапутом (під шалапутами у даному випадку малась на увазі штунда) [42, с.358-359]. Головніченко вирішив також приєднатись до штунди та почав переконувати у цьому дружину (приносив пропагандистські брошури, намагався затягнути її на проповіді приїжджого місіонера Олександра Сторожева, турецького підданого тощо). Дружина до штунди не збиралась і навіть загрожувала Головніченку, що буде гнати його кочергою, якщо хоч раз побачить на проповідях. Незважаючи на постійні сімейні чвари, Головніченко став штундистом та відкрився у цьому (навіть прийняв хрещення від Сторожева по новому баптистському обряду) [43, с.329 - 330].

Жорсткі законодавчі норми, які впорядковували шлюбно-сімейні відносини сектантів, на практиці часто порушувались. Під час одруження штундисти зазвичай складали розписку про зобов'язання виховувати своїх дітей (охрещених у православ'я) у межах власного віросповідання. Так, селянин Підгора (с. Волонтеровка, Маріупольського повіту) не дозволив охрестити доньку, а згодом сам і поховав її. Своїм синам Георгію (12 років) та Захарію (10 років) під загрозою побиття суворо заборонив ходити до церкви та виконувати будь-які православні обряди. Діти настільки перелякалися, що втекли до своєї бабусі Євгенії Ткачової та сховалися у неї на горищі. Таких випадків у конфесійно змішаних шлюбах було багато [44, с.221 - 222].

У своїх родинах штундисти часто запроваджували демократичний лад на зміну патріархальному. В першу чергу, мова йде про те, що штундист-батько поводився з дружиною та дітьми як з рівними, натомість в православних родинах “образ батька був пострахом для кожного" [45, с.187]. Звісно, що тут мова йде не про конфесійно-змішані родини, а про суто штундові. Також дружини штундистів (на відміну від православних), були свідомими учасниками релігійних спільнот [46, с.187]. У штундистських родинах факти побиття батьком дітей та дружини фіксувались дуже рідко [47, с.63-64].

Державна влада активно намагалась сприяти переходу дітей та дружин сектантів, зокрема молокан, у православ'я [48]. Дружинам навіть дозволялось укладати нові шлюби з православними, після того, як вони полишать секту [49, с.78]. Деякі дружини молокан цим активно користувались і легко змінювали собі чоловіків [50]. На теренах Північного Приазов'я були зафіксовані випадки маніпулювання такими пільгами. Селянка Ревтова (с. Веселе, Мелітопольського повіту) розробила цілу схему, яка мала позбавити її від першого чоловіка. Вона проголосила себе молоканкою, а потім привселюдно погодилась знову перейти в православ'я. Прийнявши хрещення, вона одружилася вдруге. Однак, прихований зміст було викрито і Ревтова потрапила під суд [51].

Державна влада часто використовувала інститут опікунства і передавала на виховання православним дітей з сектантських родин [52]. Причиною таких дій з боку уряду була відмова сектантів виховувати дітей у православ'ї. Подекуди діти починали свідчити проти батьків-сектантів. Так, під час слідства по справі про зведення у молоканство державних селян м. Мелітополя (1866-1868 рр.) було зафіксовано свідчення 16 - річної державної селянки Устінії Петрик про факт її зведення батьком Григорієм та мачухою Меланією до молоканства. Окрім Устінії, Петрики звели і трьох молодших дітей. Під тиском батьків Устінія провела у секті дев'ять місяців, після чого втекла до свого дядька Івана Петрика та остаточно повернулась у православ'я [53, с.79].

Окремо варто згадати про скопців, які зовсім не визнавали шлюб. Жінку, яка народила дитину, вони називали джерелом скверни, а дітей “щенятами" чи “осколками”. Створення родини у скопецькому середовищі вважалось провідним фактором зубожіння. Однак шлюби скопці подекуди укладали і тому світська влада змушена була регламентувати це питання. Жінкам-скопчихам, які перебували на засланні у Сибіру, було дозволено вступати до шлюбу, однак лише у випадку переходу до православ'я [54].

Однак, до скопецької єресі, як і до інших сект, часто відпадали вже після створення родини і народження дітей [55]. У 1846 р. у с. Великий Токмак Бердянського повіту було викрито так зване “зібрання Апостольської Церкви”, яке виявилось сектою скопців [56, арк.4зв]. Священик Великотокмацької Успенської церкви доповідав, що деякі з державних селян відпали в “якийсь невідомий для них розкол. скопців”, а саме: удова Софія Лиснячка з дітьми Ігнатієм та Андрієм, дружина Ігнатія Ольга, Захарій Пуйд, Діонісій Киць та дружина йoгo Уляна, Степан Недід та дружина йoгo Катерина, удова Варвара Пуйдиха з дoчками Агрипіною та Вассою, Симеoн Марченко з дружинoю Євдoкиєю [57, арк.1]. Ігнат (40 р.) та йoгo дружина Oльга (30 р.) засвідчили, щo не мають статевих знoсин, хoча зoвнішньo виглядали здoрoвими і пoвітoвий лікар Пассовер засвідчив це [58, арк.4зв]. Згoдoм Семен Марченкo з дружинoю відпали від секти та почали свідчити проти колишніх “братів по вірі” [59, арк.6].

У тих випадках, коли до секти відпадав лише один з подружжя, інший часто сам доносив на свою другу половину. У 1874 р. у секту скакунів було зведено православну селянку с. Астраханка Бердянського повіту Варвару Болотіну. По цьому факту було відкрито карну справу, винуватцем по якій проходив селянин Колосков [60, арк.2-3]. У цьому ж селищі на власну дружину доніс селянин Пагімо, який свідчив, що вона також відпала до скакунів [61]. З огляду на вищенаведені факти, можна простежити певну закономірність: якщо до секти відпадав чоловік, то жінка часто переходила за ним, а якщо першою полишала православ'я жінка, то чоловік доносив на неї владі.

Якщо для сектантів та розкольників прозелітизм через шлюбно-сімейні зв'язки був нормою, то для деяких конфесійних спільнот у Північному Приазов'ї такий розвиток подій був неприпустимим. Зокрема, для менонітів, які активно пропагували ендогамію для протидії маргіналізації представників своєї спільноти. Цьому сприяла компактність та певна закритість менонітських поселень. Однак змішані шлюби все ж укладались [62, с.210].

Прибічники конфесійно змішаних шлюбів поділялись на дві категорії: перші продовжували вважати себе менонітами, а друга розривала всі стосунки з громадою і ставала маргіналами [63]. Були зафіксовані конфесійно змішані шлюби менонітів з духоборами та православними, з німцями-лютеранами тощо [64, с.135-136]. Племінниця Джона Грієвза, англійка Емі Евелін Грієвз, у 1899 р. приїхала до м. Бердянська щоб бути дружкою на весіллі своєї двоюрідної сестри Емілії Вікторії Грієвз з менонітом Пітером Ісааком Зудерманом (клан Зудерманів був одним з найбільших та найзаможніших менонітських кланів в Російській імперії). Тут Емі познайомилась зі старшим братом жениха, менонітом Яковом Зудерманом, з яким 16 квітня 1900 р. одружилась [65, с.16-32].

Зазвичай, подібні змішані шлюби у німців переслідувались. Саме тому, особи, які укладали їх намагались приховати факт відмінності у вірі. Зокрема. змінювали власні імена. Акуліна Крючкова (православна росіянка) після шлюбу перетворилась на Кароліну. Дітей від змішаних шлюбів називали відповідно - Емілія, Балтазар, Іоганн тощо. Дослідник початку ХХ ст.С. Шелухін вважав таку національну замкненість та ізольованість свідченням низького рівня німецької культури [66, с.48].

Варто зазначити, що конфесійно змішані шлюби частіше зустрічалися в містах ніж в селах. Дослідник початку ХХ ст.Я. Штах, стверджував, що з 60 родин менонітів м. Мелітополь, 28 родин були мішаними. З цих 28 родин, 23 були напівправославними [67, с.112].

Серед конфесійно змішаних міських шлюбів зустрічались і такі, у яких конфесійна приналежність одного з подружжя залишалась нез'ясованою. Так, 12 липня 1865 р. у м. Бердянськ було укладено шлюб православної доньки вчителя Т. Карпенка з купцем Олександром Фотом, якому “ще охреститися треба було”. Вже за рік Фот помер від холери і був похований на цвинтарі без священика (“просто віднесли і поховали” оскільки “ніхто не знав якої він віри”). Шлюб цей укладав православний священик і первістка було охрещено у православ'я [68, с.117].

Перехід до іншої конфесії міг стати офіційним приводом до розлучення. Так, можна було визнати шлюб розірваним, якщо один з подружжя не бажав переходити до православ'я і не збирався виховувати дітей в офіційній вірі, а інший не хотів з ним через це жити [69]. Так само розірвати шлюб можна було з сектантом, якого було засуджено на покарання. У 1891-1892 рр. Святіший Синод визначив, що євреї-вихрести можуть укладати нові шлюби з особами православного сповідання, якщо їх шлюбний партнер залишається в іудействі та не хоче продовжувати подружнє життя [70, с.162].

Причини існування конфесійно змішаних родин подекуди були доволі курйозними. Так, у 1844 р. духоборка Акуліна Власова повернулась з кавказького заслання разом зі своїми синами, які прийняли православ'я. Сама ж Власова залишилась духоборкою. З'ясувати чому вона не перейшла до православ'я, і як їй дозволили повернутися з заслання місцевий священик не зміг з тієї причини, що вона була вже “занадто стара та глуха" [71, арк.24]. За офіційними даними на 1846 р. їй було 59 років [72, арк.16].

Отже, можемо зазначити, що влада (як духовна так і світська) робила все можливе для тотального контролю за шлюбно-сімейним життям громадян. Регламентувалось все - укладання та розірвання шлюбів, шлюбно-сімейні відносини тощо. За умови етнорелігійної строкатості Північного Приазов'я конфесійно змішані шлюби були доволі розповсюдженим явищем. Через логіку розвитку тогочасного суспільства вони частіше зустрічались у містах ніж у селах. З огляду на повсякденну практику укладання подібних шлюбів, влада змушена була видати цілу низку нормативних актів регуляторного характеру. Найголовнішим постулатом у них було те, що укладати конфесійно змішані шлюби, в яких один з майбутнього подружжя належав до православ'я, можна було виключно у православних церквах та за певними правилами. Шлюби, що було укладено всупереч правил, вважались недійсними.

Шлюбно-сімейні відносини у Північному Приазов'ї часто були основним провідником прозелітизму неправославних сповідань. Розповсюдженими були випадки сімейного насильства по відношенню до дружин та дітей на релігійному підґрунті. Це спонукало появу певних міжконфесійних конфліктів на побутовому рівні, які часто завершувались зверненням до відповідних установ та подальшим свідченням у суді ображеної сторони. Такі “протизаконні" випадки насильства і прозелітизму в конфесійно змішаних родинах були цілком логічною та передбачуваною реакцією на обмежувально-заборонні заходи імперського центру. Не зважаючи на те, що держава намагалась усіляко захищати носіїв православ'я в конфесійно змішаних сім'ях, нерідкими були випадки, коли під впливом різних факторів звернення все ж таки відбувалось і фіксувались випадки відпадіння у розкол цілими родинами. Паралельно з цим, існували конфесійно змішані родини, у яких кожен з подружжя залишався у своїй вірі і спільне життя відбувалось у мирному ключі.

Наприкінці відзначимо, що висвітлення проблеми існування конфесійно змішаних родин у Північному Приазов'ї є лише окремим акцентом і потребує детального вивчення для впорядкування ґрунтовного дослідження з історії міжконфесійних відносин у підрегіоні.

Джерела та література

1. Тухватулліна О.С. Релігійне життя єврейських колоній Північного Приазов'я (ХІХ - початок ХХ ст.) / О.С. Тухватулліна // Наукові праці ДГУ ім.П. Могили: Історія. - 2011. - № 154. - С.102-107.

2. Бєлікова (Романюк) М.В. Меноніти: “свої" або “чужі" на Півдні України (1789-1917)? / М.В. Бєлікова (Романюк) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск ХІХ. - Запоріжжя: ЗНУ, 2005. - С.119-124.

3. Жук С. “Наслідувачі німців”: виникнення євангелічного руху серед українських селян і російська національна ідентичність (1862-1916) / С. Жук // Ковчег. Науковий збірник з церковної історії / за ред. . о. Бориса Гудзяка, Ігоря Скочиляса, Олега Турія. - Число 5. - Львів: видавництво “Місіонер”, 2007. - С.167-196.

4. Гончаров Ю.М. Городская семья второй половины XIX - начала XX в. / Ю.М. Гончаров. - Барнаул: Издательство Алтайского университета, 2002. - 384 с.

5. Загоровский А.И. Курс семейного права. / А.И. Загоровский. - Одесса: Типография Акционернаго Южно-Русскаго Общества Печатнаго Дела, 1909. - 564 с.

6. Семенова Л.Н. Очерки истории быта и культурной жизни России. Первая половина XVI11 в. / Л.Н. Семенова - Ленинград: Наука, Ленинградское отделение, 1982. - 279 с.

7. Повне зібрання законів Російської імперії (далі - ПЗЗРІ). - Зібр.І. - Т.6. - № 3814

8. Державний архів Автономної Республіки Крим (далі - ДААРК). - Ф.15. - Оп.1. - Спр.860.

9. ПЗЗРІ. - Зібр. ІІ. - Т.8 - № 5660.

10. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.611; ДААРК. - Ф.118. - Оп.1. - Спр.916.

11. Державний архів Донецької області (далі - ДАДонО). - Ф.422. - Оп.1. - Спр.4.

12. ДАДонО. - Ф.422. - Оп 1. - Спр.7.

13. ДАДонО. - Ф.214. - Оп.1. - Спр.6.

14. ДАДонО. - Ф.359. - Оп.1. - Спр.3.

15. ПЗЗРІ. - Зібр.2. - Т.8. - № 6406.

16. Звід законів Російської імперії / [упорядкув.М. М. Сперанський] [Електроний ресурс]. - Т.Х. - Стаття 67. - Режим доступу: http://civil. cGnsultant.ru/ccde/

17. ПЗЗРІ. - Зібр.І. - Т.23. - № 17081.

18. ПЗЗРІ. - Зібр. ІІ. - Т.1. - № 410.

19. ПЗЗРІ - Зібр. ІІ. - Т.17. - № 15685.

20. Загоровский А.И. Курс семейного права. / А.И. Загоровский. - Одесса: Типография Акционернаго Южно-Русскаго Общества Печатнаго Дела, 1909. - 564 с.

21. ПЗЗРІ - Зібр. ІІ. - Т.49. - № 55391.

22. Звід законів Російської імперії / [упорядкув.М. М. Сперанський] [Електроний ресурс]. - Т. ІХ. - Стаття 1039. - Режим доступу: http://civil. cGnsultant.ru/cGde/

23. ПЗЗРІ. - Зібр. ІІ. - Т.2. - № 1257.

24. ДААРК. - Ф.26. - Оп 4. - Спр.349.

25. ДАДонО. - Ф.69. - Оп.1. - Спр.70.

26. Центральний державний історичний архів України у м. Київ (далі - ЦДІАК). - Ф.442. - Оп.770. - Спр.10.

27. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.611.

28. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.611.

29. Гончаров Ю.М. Городская семья второй половины XIX - начала XX в. / Ю.М. Гончаров. - Барнаул: Издательство Алтайского университета, 2002. - 384 с.

30. Правила учреждения единоверия 1800 года [Електроний ресурс]. - Режим доступу: http://krotov. info/acts/18/3/18001027.html

31. ПЗЗРІ. - Зібр.І. - Т.32. - № 25610.

32. Отношение сельского населения к местным сектантам // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1886. - № 8. - С. 203-220.

33. ДААРК. - Ф.118. - Оп.1. - Спр.916.

34. Станиславский В. Рапорт Его Преосвященству, Преосвященнейшему Николаю, Епископу Таврическому и Симферопольскому, епархиального миссионера священика Владимира Станиславского. / В. Станиславский // Таврические епархиальные ведомости. - 1901. - № 13. - С.718-737.

35. Айвазов И. Состояние сектантства и раскола и деятельность православной миссии в Екатеринославской епархии за 1903 г. / И. Айвазов // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1904. - № 7. - С.216-221.

36. Попов Г. Еще одно слово о спасении с. Томаковки от штунды / Г. Попов // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1911. - № 4. - С.100-107.

37. Попов Г. Еще одно слово о спасении с. Томаковки от штунды / Г. Попов // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1911. - № 4. - С.100-107.

38. Станиславский В. Из дневника Таврическаго Епархиальнаго миссионера / В. Станиславский // Таврические епархиальные ведомости. - 1903. - № 1. - С.32-38.

39. Бортовский Н. Из дневника епархиального миссионера / Н. Бортовский // Таврические епархиальные ведомости. - 1903. - № 13. - С 804-807.

40. Станиславский В. Рапорт Его Преосвященству, Преосвященнейшему Николаю, Епископу Таврическому и Симферопольскому, епархиального миссионера священика Владимира Станиславского. / В. Станиславский // Таврические епархиальные ведомости. - 1901. - № 13. - С.718-737.

41. Конференция баптистов в с. Ново-Васильевка (Таврической губернии) // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1896. - № 1. - С.8-19.

42. Дородницын А. Десятилетнее странствование вне Православной церви (исповедь штундиста) / А. Дородницын // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1898. - № 15. - С.328-379.

43. Дородницын А. Десятилетнее странствование вне Православной церви (исповедь штундиста) / А. Дородницын // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1898. - № 15. - С.328-379.

44. Айвазов И. Состояние сектантства и раскола и деятельность православной миссии в Екатеринославской епархии за 1903 г. / И. Айвазов // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1904. - № 7. - С.216-221.

45. Жук С. “Наслідувачі німців”: виникнення євангелічного руху серед українських селян і російська національна ідентичність (1862-1916) / С. Жук // Ковчег. Науковий збірник з церковної історії / за ред. . о. Бориса Гудзяка, Ігоря Скочиляса, Олега Турія. - Число 5. - Львів: видавництво “Місіонер”, 2007. - С.167-196.

46. Жук С. “Наслідувачі німців”: виникнення євангелічного руху серед українських селян і російська національна ідентичність (1862-1916) / С. Жук // Ковчег. Науковий збірник з церковної історії / за ред. . о. Бориса Гудзяка, Ігоря Скочиляса, Олега Турія. - Число 5. - Львів: видавництво “Місіонер”, 2007. - С.167-196.

47. Brown J. The Stundists. The Story of a Great Religious Revolt / J. Brown. - London, 1893. - 80 p.

48. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.682.

49. ЦЦІАК. - Ф.442. - Оп.770. - Спр. 19.

50. ДААРК. - Ф.118. - Оп.1. - Спр.2602-129.

51. ДААРК. - Ф.15. - Оп.1. - Спр.930.

52. ДААРК. - Ф.118. - Оп.1. - Спр.2412-26; ДААРК. - Ф.118. - Оп.1. - Спр.1076.

53. ДААРК. - Ф.26. - Оп.2. - Спр. 192.

54. ПЗЗРІ. - Зібр. ІІІ. - Т.6. - № 3718.

55. ДААРК. - Ф.118 - Оп.1. - Спр.116; ДААРК. - Ф.118. - Оп.1. - Спр.137; ДААРК. - Ф.118. - Оп.1. - Спр.295; ДААРК. - Ф.118. - Оп.1 - Спр.767.

56. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.1058.

57. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.1058.

58. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.1058.

59. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.1058.

60. ДААРК. - Ф.26. - Оп.2. - Спр.779.

61. ДААРК. - Ф.118. - Оп.1 - Спр.1203.

62. Велицын А. Немцы в России: Очерки истории развития и настоящее положение немецких колоний на Юге и Востоке России. / А. Велицын. - СПб.: Общественная польза, 1893. - 286 с.

63. Бєлікова (Романюк) М.В. Меноніти: “свої" або “чужі" на Півдні України (1789-1917)? / М.В. Бєлікова (Романюк) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск ХІХ. - Запоріжжя: ЗНУ, 2005. - С.119-124.

64. Афанасьев-Чужбинский А.С. Собрание сочинений / А. Афанасьев-Чужбинский; ред. П.В. Быков. - т VII: Поездка в южную Россию. - С. - Пб.: Герман Гоппе, 1891. - 454 с.

65. Suderman David. Sound and Silence: The Autobiographical Writings of Amy Suderman Enns // Mennonite life. - Vol.52. - No.3. - September, 1997. - P.16-32.

66. Шелухин С.П. Немецкая колонизация [Доклад, прочитанный 8 ноября 1914 г. в Собрании Киевского юридического общества при Императорском Университете Св. владимира и 22 ноября 1914 г. в заседании Историкофилологического общества при Императорском Новороссийском университете] / С.П. Шелухин. - Одесса: Издание Акционерного Южно-Русского Общества Печатного дела, 1915. - 83 с.

67. Штах Я. Очерки из истории и современной жизни южнорусских колонистов / Я. Штах. - Москва: Товарищество Типографии А.И. Мамонтова, 1916. - 266 с.

68. Баханов К.А., Лыман И.И. Бердянск в дневниках титулярного советника В.К. Крыжановского; Крыжановский В.К. Дневники. / К.А. Баханов, И.И. Лыман. - Запорожье: Просвіта, 2002. - 194 с.

69. Звід законів Російської імперії / [упорядкув.М. М. Сперанський] [Електроний ресурс]. - Т.Х. - Стаття 80-83. - Режим доступу: http://civil. consultant.ru/code/

70. Митрополит Игнатий (из дел консисторскаго архива) // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1872. - № 10. - С.160-171.

71. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.1063.

72. ДААРК. - Ф.26. - Оп.4. - Спр.1063.

Размещено на Allbest.ru