Становлення російсько-китайського кордону та територіальні врегулювання між двома країнами протягом XIX-XX століть

Загострення сучасних російсько- українських зносин, в якому, безумовно, домінував суб'єктивний чинник (великодержавні амбіції керівництва Російської Федерації), що призвело до тимчасової окупації території півострова Крим (25,5 тис. км²) [1], підштовхнули автора статті до аналізу історії становлення російсько-китайського кордону, бо «кримський сценарій» та методи «визволителів» можуть обернутися з часом для російської сторони прямою ланцюговою територіальною реакцією з боку США, Німеччини, Китаю, Норвегії, Фінляндії, Японії...

Враховуючи, що територіальні претензії лише Китайської Народної Республіки до правонаступниці СРСР - Росії становлять (за російською версією) біле 33 тис. км² [2], а сам Китай займає провідну позицію у сьогоденному світовому співтоваристві (перше місце в світі за чисельністю населення - 1 млрд 339 млн станом на 2010 рік [3]; друге місце у світі, після США, за економічною могутністю; третє - за площею території; є членом ядерного клубу та постійним членом Ради Безпеки ООН [4]), домовлятися з китайцями представникам російської дипломатії буде дуже важко і, з усіх боків, небезпечно.

Цими обставинами пояснюються й актуальність обраної проблематики, й новизна піднятих питань.

Зрозуміло, що проблема російсько- китайських територіальних сперечань була предметом дослідження істориків, міжнародників, політологів, наприклад, таких як В. С. Мясніков, П. О. Скачков, С. Л. Тіхвінський, М. В. Давидова, В. М. Хвостов, Л. Г. Бескровний (Росія), Л. О. Лещенко, С. О. Шергін (Україна), Вольфганг Зеуберліх (Німеччина), Лі Даньхуей, Го Можо (Китай), Джон Фербенк (США), але з позиції такої історичної аргументації підіймається вперше.

Існує ще один важливий, в першу чергу, для китайської сторони, морально-політично- психологічний чинник, що вперше у КНР територіальні претензії до Росії публічно висловив особисто Мао Цзедун під час бесіди з делегацією соціалістичної партії Японії 10 липня 1964 р., але ним була названа цифра - 1,5 млн км² [5]. Поскільки для переважної більшості населення Китаю Мао Цзедун залишається «поважним, почесним, високообдарованим національним героєм»[6], помилковість його стверджень щодо «власних китайських територій» російським дипломатам і політикам довести буде майже неможливо.

Хронологічні межі статті пояснюються підписанням між Росією та цінським Китаєм достатньо протирічних Айгунського договору і Тяньцзинського трактату 1858 р., низки русько-китайських домовленостей 1858-1881 років та останнім раундом переговорів червня 1978 р. у Пекіні відносно радянсько- китайського прикордонного врегулювання.

Айгунський договір про русько- китайський кордон був підписаний 16 (28) травня 1858 року в Айгуні (на правому березі Амура) з боку Росії - М. М. Муравйовим; зі сторони Китаю - І Шанем. Русько-китайський кордон був визначений наступним чином: лівій берег Амура від злиття рік Аргуні та Шилки до морського гирла визнавався володінням Росії, а правий берез, вниз по течії до річки Уссурі - володінням Китаю. Питання про Уссурійські землі, від Уссурі до моря, залишалося відкритим: «... до визнання по цих місцях кордону між двома державами» ці землі знаходилися «у загальному володінні» [7]. Таким чином, Айгунський договір юридично закріплював за Росією територію, з якої вона змушена бува піти у 1689 році (Нерчинський договір); за Китаєм залишалися російські землі по правому березі річки Аргунь.

У зв'язку з цим є необхідність стисло торкнутись змісту першого договору між Росією і Китаєм про кордон, торгівлю та іншим питанням, укладеним 29.08 (8.09) 1689 року в Нерчинські (сучасна Чітинська область) графом Федором Олексійовичем Головіним та І.О. Власовим з представниками цінського уряду - Сонготою, Дунгувеганом і Лантанем. Переговори почалися 12 серпня й велися у складній ситуації: 1500 стрільців і козаків знаходилися в оточенні багатотисячної маньчжурської армії з достатньою кількістю бойових річкових суден і артилерією. На боці цін- ської влади у переговорах приймали участь місіонери-ієзуїти португалець Т. Перейра і француз Ж. Жербійон, які були проти укладання російсько-китайської угоди.

Цінські уповноважені відмовилися прийняти пропозицію Головіна - визначити русько- китайський кордон по Амуру. Вони вимагали усе Албазінське воєводство і Забайкал'є, а коли ознайомилися з руськими мапами - всі землі на схід від річки Лєна. Головін виступив проти. Погрожуючи захопити Нерчинськ штурмом, китайці примусили Головіна погодитись на залишення росіянами Верхнього та Середнього Амура. В наслідок різночитання в текстах, що були складені кожною із сторін, це не отримало юридичного закріплення в договорі. Територія на схід від Горбіци опинилася нерозмежованою та фактично перетворилася у буферну зону між двома країнами.

Російське місто Албазін, яке було побудоване на лівому березі Верхнього Амуру, підлягало знищенню, а його мешканці разом із майном - переселялися на землі Росії.

Цінська сторона зобов'язувалася не заселяти «Албазінські землі» воно в основному виконувалося, бо на лівобережжі Амура маньчжурські поселення з'явилися в районі гирла Зеї - 64 села, а китайцям до середини ХІХ століття заборонялося мешкати навіть в Маньчурп.

Цікавим, насиченим і конкретним для обох сторін - Росії та Китаю, був Тяньцзиньський трактат, підписаний 1 (13) червня 1858 р. графом, адміралом Єфімом Васильовичем Путятіним; з боку Китаю - Хуа Шаною та Гуй Ляном. Договір містив 12 статей. У статті № 3, наприклад, йшлося про те, що російські кораблі могли заходити у порти Шанхай, Нінбо, Фучжоуфу, Сяминь, Гуанчжоу (Кантон), Тайваньфу (сучасний Тайвань), Цюнчжоу та «інші відкриті місця для іноземної торгівлі». Стаття № 9 констатувала, що «не визначені ще частини кордону між Росією і Китаєм повинні бути дослідженими довіреними особами... За визначенням кордонів, зроблено буде детальне описування та мапи ... будуть обом урядам на майбутній час беззаперечними документами про кордони» [9].

Щоправда, 2 (14 листопада) 1860 р. у Пекіні було підписано Додатковий до Тяньцзиньського договір (13 статей) З боку Росії його підписав М. П. Ігнат'єв, від Китаю - принц Гун (І Сін). Договір визначив східну і в головному зорієнтовував західну частину кондону між володіннями Росії та Китаю. Східний кордон встановлювався по річках Амур, Уссурі, Сунгача, озеру Ханка та далі по горах до річки Туминьцзян (стаття № 1). Для кордону на заході було з'ясовано його загальний напрямок відносно озер Зайсан та Іссик-Куль (стаття № 2). До договору додавалася договірна мапа лише східного кордону (у масштабі 25 верст у дюймі), бо для західної частини кордону тоді ще не було надійної картографічної основи і достовірних даних про місцевість.

Договір передбачав, що розмежувальні роботи продовжать спеціальні комісари, а укладені ними протоколи і додатки до них будуть «вважатися додатковою статею цього договору» (стаття № 3). У майбутньому таких протоколов було заключено два: Ханкайський протокол 4 (16) червня 1861 р. про розмін мапами та описом кордону, визначеному в Уссурійському краї (підписаний у районі впадіння річки Беленхе) [сучасний Тур] в озеро Ханка; Чугучакський протокол 25 вересня (7 жовтня) 1864 р. у Чугучакі (Тачен, Тарбагатай) [10].

Чугучакський протокол 1864 р. про розмежування між Росією та цінським Китаєм у Центральній Азії з російської сторони підписали генеральний консул у Кульджі І. І. Захаров і полковник І. Ф. Бабков; з китайської сторони - Мін І, Сі Лін, Болгосу.

Протокол було заключено на виконання Пекінського (Додаткового до Тяньцзиньського) договору 1860 р. «про розмежування земель... між двома державами, починаючи від Шабін-Дабага до хребта Цун-Лін, що знаходився на кокандському просторі» (стаття Х) [11], але встановлення кордону на основі Чугачакського протоколу затяглося у зв'язку з розпочавшимся повстанням 1864 р. некитайських народів Джунгарії та Східного Туркестану проти маньчжурсько-китайських колонізаторів.

У 1869-1870 роках російсько-китайський кордон був все ж таки встановлений від перевала Шабін-Дабага (хребет Західні Саяни) до перевала Хабар-асу (хребет Тарбагатай) трьома протоколами:

1. Актюбейський протокол від 1 серпня 1860 р. - «Опис державного кордону між імперіями Російською і Дацінською від перевала Богосук у Сайлюгемському прикордонному хребті до гори Ак-Тюбе..;»

2. Чінгістайський протокол від 23 серпня р. - «Опис державного кордону між імперіями Російською і Дацінською від перевала Богосук... до перевала Шабін-Дабага..;»

3. Хабарасуйський протокол від 31 липня р. - «Опис державного кордону... від гори Ак-Тюбе... до проходу Хабар-асу... в Тарбага- тайському хребті».

Кордон на південь від перевала Хабар-асу було встановлено лише після укладання Петербурзького договору 1881 року, який був підписаний 12 (24) лютого з боку Росії М. К. Гірсом і Є. К. Бюцовим, а з боку Китаю - Цзен Цзіцзе (маркізом Цзеном). Договір, який складався з 20-ти статей, передбачав повернення Росією Китаю Ілійського краю (був зайтятий російськими військами 1871 року), за виключенням невеликої його західної частини «для поселення... тих мешканців.., які приймуть російське підданство і в наслідок цього змушені будуть залишити землі, якими володіли там» (стаття № 7).

Новий російсько-китайський кордон у районі Ілійського краю встановлювався по горах Беджинтау, за течеєю р. Хоргос до її впадіння у р. Ілі, потім далі на південь, де він зтикався з прикордонною лінією, передбаченою Чугучакським протоколом 1864 року. Передбачалося також виправлення прикордонної лінії в районі озера Зайсан і річки Чорний Іртиш; встановлення прикордонних знаків впродовж нового кордону й на тих участках, де їх ще не було встановлено; проведення представниками сторін «огляду кордону й встановлення кордонних знаків» між Ферганською областю Росії та західною частиною Кашгарської області Китаю (стаття № 9). Протокол про передачу Ілійського краю Китаю був підписаний 10 (22) березня 1882 р.

Баратолінський протокол (річка Баратоле в урочищі Гулімту) було підписано 16 (28) жовтня 1882 року; він визначив кордон на ділянці від верхів'я р. Наринкол до перевалу Карадабан (східна кінцівка хребта Джунгарський Алатау). На цій ділянці були встановлені 33 прикордонні знаки, позначивших лінію кордону в долинах Текес, Ілі та на горних перевалах.

Кашгарський протокол (м. Кашгар) було підписано 25 листопада (7 грудня) 1882 р.: ним визначався кордон від зверхів'я р. Наринкол до перевалу Бедель (хребет Кокшаал-Тау).

Кабінський протокол (річка Кабе в урочищі Сари-Улен-Чібар) підписано 31 липня (12 серпня) 1883 р., який фіксував новий кордон на ділянці між горними хребтами Саур на півдні та Південний Алтай на півночі замість старого кордону, що проходив західніше, встановленому Актюбейським 1869 р. і Хабарасуйським 1870 р. протоколами. До Кабінського протоколу додавалася договірна мапа масштабу 20 верст у дюймі (1:840 000). Західніше від гори Муз-Тау, у хребті Саур, і на схід від джерел р. Каби, у хребті Південний Алтай, залишався незмінним попередній кордон, що визначався вищезазначеними протоколоми (стаття № 1).

Новий кордон був встановлений на північ від р. Чорний Іртиш Алкабекським, а на південь від цієї ж річки - Майкапчагайським протоколами 1883 р. В цілому він відповідав лінії, зазначеної Кабінським протоколом, з невеликим відхилом від нього на ділянці р. Куутал.

Новомаргеланським протоколом (м. Новий Маргелан) від 22 травня (3 червня) 1884 р. кордон був визначений на ділянці від перевала Бедель (хребет Кокшаал-Тау) до перевала Уз-бель (Північний Памір, Сарикольський хребет) й на південь від цього перевалу не встановлювався. Лінія статус-кво по Сарикольському хребту від перевала Уз-бель на півночі та до піка Повало-Швейковського на півдні з 1894 р. (Петербурзька угода) є фактичним кордоном між двома країнами; «ніякого іншого кордону тут немає, ніколи не було й не встановлювалося» [12].

Починаючи з угоди між СРСР і Китаєм 31 травня 1924 р. (Пекін), договору 1937 р. про ненапад (21 серпня, Нанкін), договору 1945 р. про дружбу і союз (14 серпня, Москва), договору 1950 р. про дружбу, союз і взаємну допомогу (14 лютого, Москва) й до радянсько- китайських переговорів з прикордонного врегулювання, які почалися 20 жовтня 1969 р., суттєвих змін і зрушень з територіально- кордонних суперечливих проблем між Радянським Союзом і Китайською Народною Республікою не відбулося. Звертає на себе лише той факт, що на першій стадії переговорів урядову делегацію СРСР очолив В. В. Кузнєцов, з серпня 1970 р. - Л. Ф. Іл'їчов. Китайську делегацію - спочатку Цяо Гуань-хуа, з листопада 1971 р. Хань Няньлун, а з травня 1972 р. - Юй Чжань. До червня 1978 р. всі переговори проходили в Пекіні; було проведено 40 пленарних засідань.

У зв'язку з цим достатньо цікавою є проблема існування «реєстру» російських територій, на які претендував Китай та який нібито Мао Цзедун спробував пред'явити Радянському Союзу. Про це достатньо аргументовано й переконливо свого часу писали провідні радянські сінологи академіки В. М. Хвостов, С. Л. Тіхвінський, д.і.н. Л. Г. Бескровний [13], але, відкинувши «політичну забарвленість» обох держав (тотальна диктатура КПРС, «культурна китайська революція» 1966-1976 рр.), запитаємо, чому СРСР «спішно спрямовує величезні кошти на укріплення кордону з Китаєм й на посилення дислокованих у прикордонних районах своїх збройних сил»[14]?

Академік С. Л. Тіхвінський, аналізуючи статтю С. Гончарова і Лі Даньхуея «Про територіальні претензії та «нерівноправних договорах» у російсько-китайських відносинах: міфи і реальність», пише: «У статті наведені нещодавно розсекречені у Китаї свідоцтва самого Мао Цзедуна і Чжоу Еньлая про те, що такого «реєстра» взагалі не існувало, й що, просто кажучи, Мао Цзедун блефував»[15]. Але добре відомо чим для національної (німецької, італійської, іспанської, радянської) зокрема та світової спільноти в цілому, закінчилися «блефування» свого часу Гітлера, Муссоліні, Франко, Сталіна...

Навіть сьогодні занадто важко коментувати дії Мао щодо його «довготривалої акції» залякати СРСР в особі Хрущова та таким чином відкрити дорогу для переорієнтації Китаю на співробітництво зі США. Не хотілося б, торкаючись політичної складової, нагадати чого для сучасної України коштує зміна її «російсько-радянського» вектора на європейський.

Підсумовуючи достатньо суперечливі територіально-кордонні проблеми у російсько- китайських відносинах, зосереджу увагу лише на двох моментах:

1. Угоди 1999-о року, підписані Китаєм з колишніми радянськими республіками-Киргізією і Таджикістаном, є всього лише документами, які підтверджують русько-китайську домовленість 1894 р. про збереження статус- кво в районі Памірів, ані трохи не просуваючи вперед питання про проходження кордону до врегулювання.

2. На російсько-китайському кордоні (загальна довжина більше 4300 км) [16] (хоча відомий російський китаєзнавець М. Й. Сладковський «суміжний сухопутний кордон СРСР з Китаєм» вважає біля 7,5 тис. км [17], враховуючи, мабуть, й радянсько-монгольський кордон[18]), залишаються на східній ділянці, принаймні, два неврегульованих сектори на річках Амур і Уссурі (біля 60 км) [19] й на чисельних консультаціях сторони, на жаль, не можуть прийти до взаємопорозуміння.

Правий був китайський публіцист, літературознавець та державний діяч кінця ХІХ - початку ХХ століття Цюй Цюбо, коли писав: «Чи дасть відповідь далекоглядний скільки терпіти народу? Сам спочатку вільним стань, щоб нести свободу іншим...»

Якщо російсько-китайський територіальний нарив ще «визріває», що пояснюється, насамперед, вичікуваною позицією Китаю; то європейські кордонні питання ніколи остаточно не знімалися з порядку денного післявоєнної системи безпеки (польсько-німецькі врегулювання, Кьонігсберг, територіальні «обмеження» для Румунії, Болгарії, Угорщини, Греції, Італії...) [20].

Адольф Гітлер у 1938-1945 роках намагався, не без допомоги Великобританії, Італії, Франції, («мюнхенська змова»), перекроїни на свій лад мапу Європи; Сталін був майстром «зіштовхувати лобами своїх безпосередніх і потенційних супротивників» [21] і теж вніс свою частку 1939-1940 рр. у перерозподіл європейських територій (Західна Україна, Західна Білорусія, Прибалтика, Фінляндія). Поки сучасна цивілізована й модернова Європа буде, як і в другій половині 1930-их років, очікувати, дискутувати, розмірковувати під миротворчі обіцянки географічно далеких, військово могутніх, захищених США, російське керівництво, поєднавши сталінсько-гітлерівські методи зовнішньої політики, використає болючі територіально-кордонні суперечливі питання Ялтинсько-Потсдамського світового порядку. Маю великий сумнів, що ці методи будуть мирними і дипломатичними...

радянський китайський прикордонний договір

Список використаних джерел