Проблемні питання польсько-білоруського співробітництва (1995-2005 рр.)

польський білоруський політика незалежність

Польсько-білоруські міждержавні відносини за період 1995-2005 років як в контексті східної політики, так і в загальній системі міждержавних, білатеральних відносин Республіки Польща, можна визначити як найскладніші і найпроблематичніші. Виходячи з концептуальних основ східної політики Гедройца- Мерошевського та її сучасних видозмін, Польща розпочала розбудову своїх дружніх відносин із Республікою Білорусь - як із суверенним партнером, активно підтримуючи незалежність Білорусі.

Питанню польсько-білоруських зв'язків присвячені розвідки польських вчених: Й. Дракогруста, Й. Борковіча, Р. Сеніуча, В. Карбалевіча, А. Чодубскі [1], які висвітлюють польсько-білоруські відносини крізь призму питань міжнародних відносин та проблем безпеки, а також праці М. Зіяковского, Е. Уаховіча [2] щодо характеристики білатеральних зв'язків. Закордонні дослідження, головним чином розкривають питання загальної історії Білорусі з часів незалежності: Д. Марплес, Г. Санфорд [3]. На особливу увагу заслуговує порівняльне дослідження експерта із східної політики Польщі Снайдера Тімоти [4]. В контексті виокремлення саме проблемних питань у двосторонніх відносинах заслуговують на увагу наукові дослідження Т. Гавіна, Л. Адамскі, А. Еберхарда, К. Федоровича, П. Фоліговського [5].

Ступінь вивчення проблематики в українській історіографії є занадто низьким, польсько-білоруські відносини після 1991 року ще не стали предметом окремого узагальнюючого монографічного дослідження, отже, наявні лише поодинокі публікації О. К. Бориняка [6] присвячені зокрема, розвитку польсько- білоруських політичних взаємин. Тут також можна навести цілісну історичну роботу Л. Зашкільняка та М. Крикуна [7]. Статті та окремі підрозділи дисертаційного дослідження політолога І. Р. Гуцуляка [8], де білатеральні відносини Польщі та Білорусі презентовано в контексті політичних змін як в Польщі, так і в цілому у Центральній Європі.

З-поміж східних сусідів Польщі, розбудова добросусідських польсько-білоруських взаємини для Польщі здійснювалась найважче, це було викликано перш за все внутрішньополітичною ситуацією в Білорусі та традиційною пріоритетною орієнтацією, з часів набуття незалежності, на Росію. Російський чинник презентував широкомасштабну палітру: від ментального, суспільно рівня підтримки ідеології «єдності слов'ян», «історичної спільності слов'янських народів», «єдиного слов'янського коріння», до культурної, економічної співпраці слов'янських народів.

На нашу думку, проблематика сучасних польсько-білоруських взаємин і особливо у досліджуваний період 1995-2005 років визначається, по-перше, у відмінності історичного розвитку Білорусі від інших сусідніх східних країн Польщі, насамперед, у питанні одержання білоруським народом незалежності. У Білорусі не було опозиції, дисидентів, не було боротьби за незалежність, ані на рівні суспільства, ані на рівні політичної еліти. Більше того, 17 березня 1991 року було проведено референдум, на якому 82,6% білоруського народу проголосувало за збереження СРСР! Про слабку національну ідентичність білоруського народу свідчать і результати референдуму 1995 року, де на питання надання однакового з білоруською статусу російській мові, про економічну інтеграцію з Росією, оновлення символіки країни дещо за радянським зразком знайшли «широку підтримку» білоруського народу. По-друге, це наявність авторитарного режиму в Білорусі, зовшньополітично, зовнішньоекномічно і навіть культурно-цивілізаційно орієнтованого виключно і насамперед, на Росію. По-третє, нівеляція прозахідних альтернатив на рівні зовнішньої політики (міжнародному чи регіональному рівнях) апріорі нівелюються внаслідок потужного впливу російського фактору, його ідеологічного впливу в усіх сферах життєдіяльності країни. Це автоматично призводить до міжнародної ізоляції та поки що латентного розколу білоруського суспільства.

Традиційно, як і до інших східних сусідів, з часів набуття незалежності, Польща у східній політиці використовувала концепцію політики так званої «двоколійності» чи «двотуровості» (polityka dwutorowosci) міністра закордонних справ Республіки Польщі К. Скубішевського [9]. Так звана перехідна політика «двотуровості» діяла лише до розпаду СРСР - як розбудова рівнобіжних стосунків як з СРСР (Росією), так і налагодження партнерських відносин із окремими бажаючими стати незалежними державами чи вже незалежними, зокрема із Білоруссю також. Фактично, це була не тільки декларація намірів Республіки Польщі до своїх нових-старих східних сусідів, але і презентація доволі обережної східної політики країни ще за умов існування СРСР.

Перші прагматичні кроки польської дипломатії щодо Білорусі були здійснені після ухвалення 27 липня 1990 року декларації «Про державний суверенітет Білорусі». Доленосною подією став візит міністра закордонних справ РП К. Скубішевского до Мінську 15 жовтня 1990 року з метою підписання політичної декларації про добросусідські відносини та розвиток двосторонніх відносин, втім, білоруська сторона відмовилась підписати документ [10]. З-поміж основних причин визначалися: неврегульованість питання польсько-білоруського кордону із 1945 року та питання юридичної підпорядкованості району Білостока, де проживає також і білоруська меншина і вимога білоруської сторони щодо створення білоруського етнічного округу [11]. К. Скубішевський відмовився взагалі вести подальші переговори, аргументуючи тим, що питання кордонів вже вирішені, тобто кордони непорушні і незмінні [12].

На нашу думку, цей історичний екскурс дипломатичного «непорозуміння» визначає основні принципи і подальші механізми дії зовнішньої політики Білорусі до Польщі і на перспективу 1995-2005 років, а саме: проросійську зовнішньополітичну орієнтацію за умов потужного російського впливу; проросійську зорієнтованість вищого керівництва Білорусії; життєздатність негативних стереотипів радянських часів, тобто старі-нові ідеологеми недовіри і підозри до поляків щодо їх бажання розширити свою територію на схід, а отже і зміну своїх кордонів; страх щодо територіальних претензій повоєнного періоду з боку Польщі стосовно «втрачених земель» (ziemie stracone); недовіра до римо-католицького духовенства, насамперед, щодо їх так званих намірів полонізації та католизації православного населення Білорусі.

Реально, зміни у двосторонніх польсько- білоруських дипломатичних зв'язках відбулися після оголошення 25 серпня 1991 року Білоруссю державної незалежності. Сейм РП офіційно підтримав незалежність сусідньої республіки 31 серпня 1991 року і наступного, 1992 року сторони вже налагодили дипломатичні відносини. З точки зору формування договірно-правової основи двосторонніх польсько-білоруських відносин важливо відзначити, що вже згадувана Декларація «Про добросусідство, взаєморозуміння та співробітництво» все ж таки була підписана головою Ради Міністрів Білорусі В. Кебічем та прем'єр- міністром Польщі К. Білецьким у Варшаві 10 жовтня 1991 року, де підкреслювались визнання суверенітету країн, принципи рівноправності, не втручання у внутрішні справи сторін, і зокрема (стаття друга) наголошувалося про непорушність кордонів, а саме, що кожна зі сторін відмовляється від будь-яких територіальних претензій і обіцяє не висувати їх у майбутньому. В цей день також було підписано і білатеральну угоду «Про економічно-торгівельні взаємини», де з-поміж іншого передбачалися розвиток взаємних зовнішньоекономічних стосунків, створення найсприятливіших умов імпортної та експортної політики двох країн, утворення товариств і компаній зі змішаним капіталовкладенням, впорядкування інфраструктури, заснування торговельних палат тощо.

Таким чином, статус Білорусі із 25 серпня 1991 року змінився щодо можливості проведення нею незалежної зовнішньої політики і розбудови нової системи білатеральних легітимних та рівноправних відносин, в контексті усвідомлення необхідності пошуку нових партнерів у міжнародних відносинах, але реально, принципово це не внесло якісних змін у загальну зовнішньополітичну доктрину Білорусі.

У випадку Білорусі наявною була палітра чинників внутрішнього характеру, яка активно проецирувалась на зовнішню політику. Зокрема, відзначимо так званий фактор «радянізації» який присутній як на рівні свідомості суспільства, так і на рівні політичних еліт Білорусі. В основному білоруське суспільство і його політична еліта, включно і на сьогодні, ідейно знаходиться в СРСР, презентуючи соціально-психологічний тип радянської людини. Політична еліта і білоруське суспільство найбільш ментально радянізовані, а самовизначення та культурно-етнічнічна ідентичність нації за умов відсутності національної ідеї, щирої підтримки домінування російської мови - все ще знаходяться на стадії розвитку. Пріоритет мають ностальгійний консерватизм за СРСР, домінуючим елементом світогляду є міфологізація реальності на кшталт радянських/російських ідеологем, більше того, білоруський патріотизм це радянський патріотизм. Тож, подібний психологічно- ментальний аспект має місце і у білоруській зовнішньополітичній риториці, наприклад, до Польщі.

Концептуально із здобуттям незалежності Білоруссю, польська східна політика «двотуровості» стала анахронічною і зусилля польської дипломатії у подальшому не визначались якоюсь особливою специфікою до Білорусі аж до 1996 року і були зосереджені на розбудові рівноправних міждержавних польсько-білоруських взаємин.

Конструктивний діалог між Польщею та Білоруссю на білатеральному рівні розпочався із 1992 року: 2 березня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини через підписання договору «Про встановлення дипломатичних відносин» та «Консульську конвенцію». 23 червня 1992 року президентом РП Лехом Валенсою і головою парламенту РБ Станіславом Шушкевичем у Варшаві була підписана базова угода «Про добросусідство та приязну співпрацю»; відкрили консульства та активізувались зустрічі на рівні дипломатів та міністерств, політичного істеблішменту протягом 1992-1994 років [13].

Зміна парадигми у польсько- білоруському співробітництві відбулась після 1994 року із зміною політичного ландшафту в країні, тобто після президентських виборів у Білорусі, коли до влади прийшов Олександр Лукашенко. Відсутність ринкових механізмів економіки, плюралістичної демократії та національної ідентичності білорусів в цілому зумовили корегування польсько-білоруського співробітництва. Метою східної політики Польщі у відношенні до Білорусі з 19951996 років стає підтримка демократичного розвитку Білорусі та бажання допомогти в розбудові її громадянського суспільства, зокрема, крізь підтримку білоруської опозиції, а також саме в цей період спостерігається, так звана, стагнація двосторонніх польсько- білоруських зустрічей.

Новий підхід польської дипломатії у відносинах з Білоруссю, дістав назву «критичного діалогу», по суті, до досліджуваного нами періоду - до 2005 року, цей підхід і був домінуючим у білатеральних польсько- білоруських зв'язках.

Зустріч президентів двох сусідніх країн 30 березня 1996 року Олександра Кваснєвського та Олександра Лукашенко, польська сторона трактувала як робочій візит. Політики обговорили міждержавні питання, а особливо про зміцнення та активізацію білорусько- російської інтеграційної співпраці, що викликала занепокоєння польської сторони [14].

Міждержавний скандал спостерігався у подіях травня 1996 року, коли був депортований із Білорусі голова профспілки «Солідарність» М. Кшаклевський із-за зустрічі із білоруською опозицією [15]. Повне розходження пріоритетів польсько-білоруської співпраці визначилося вже у листопаді 1996 року. 24 листопада 1996 року в Білорусі було проведено референдум щодо змін в конституції в контексті концентрації усієї реальної влади в одних руках - президента О. Лукашенко. Конституційна криза та арешти опозиційних діячів Білорусі викликали занепокоєння польської сторони щодо демократії в країні і за ініціативою О. Кваснєвського та за підтримки президентів Литви і України, видали Ухвалу щодо ситуації в Білорусі. Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу «Про ситуацію в Білорусі». Цей жест білоруське керівництво осудило і розцінило як втручання у внутрішні справи [16].

Польська дипломатія саме після цих подій у Білорусі, а також і у зв'язку із посиленням білорусько-російського інтеграційного співробітництва, насамперед, у сфері економіки, енергетики, безпеки в форматі підписанням російсько-білоруської угоди від 2 квітня 1996 року, сформулювала нове концептуальне уявлення у форматі так званого «критичного діалогу». Нова зовнішньополітична стратегія Польщі до Білорусі означала перш за все об'єктивну критику порушення прав людини, громадян. Логічно, що внаслідок цих подій польсько-білоруські відносини у 19962005 роках набули стагнаційного характеру.

Перспектива східного розширення НАТО офіційно була оголошена керівництвом Північноатлантичного Альянсу у січні 1994 року і відповідно нове керівництво в особі О. Лукашенко стверджувало, що розширення НАТО становить безпосередню загрозу як для безпеки Білорусі, так і для «слов'янської єдності» з Росією [17]. У 1995 році Лукашенко заявив, що з точки зору створення воєнної рівноваги і як спротив щодо розширення НАТО, Білорусь припиняє виконання «Договору про звичайні збройні сили в Європі» і призупиняє ліквідацію своїх танків. У 1996 році за ініціативи Білорусі із Росією було підписано більше десяти угод про військову співпрацю різного роду військ та стосовно регіональної безпеки [18].

Дистанціювання Білорусі від Польщі і чітке спрямування зовнішньої політики у сторону Росії було також викликано власне євроатлантичним позиціюванням Республіки Польщі за цей період. Хоча, слід зазначити, що Білорусь і набагато раніше негативно оцінювала східне розширення НАТО, і особливо вступ до нього Польщі. Активізація дій Мінська у сторону Росії набуває характеру альтернативи. Активізація дій Варшави щодо співпраці з НАТО на завершальному етапі її приєднання до Північноатлантичного альянсу не сприяла в цілому і активізації польсько-білоруським зв'язкам. Як наслідок - критичне розходження пріоритетів обох сторін і активна інтеграція Польщі до НАТО та ЄС, а Білорусь активізувала співробітництво із Росією. Перспектива вже у найближчому часі приєднання Польщі до НАТО лише загострила і так проблематичні польсько-білоруські міждержавні відносини.

Фактично, можемо констатувати погіршення та загострення польсько-білоруських відносин і це із всією яскравістю визначилося у вкрай критичних чи навіть агресивних висловлюваннях білоруського політичного істеблішменту, де Польща фігурувала як «мілітаризована країна», що «загрожує безпеці Білорусі», і внаслідок приєднання якої до НАТО «Білорусь буде вимушена збільшити частку витрат з ВВП на захист країни та її кордонів» [19].

Не зважаючи на «охолодження» польсько- білоруських відносин, протягом 19951996 років, двосторонні відносини підтримувались, що знайшло своє втілення у співпраці міністерств, насамперед, пріоритет мали розвиток економічної співпраці і транскордонного єврорегіонального розвитку, а також відбулись дві зустрічі президентів Польщі та Білорусі. Конкретне невдоволення станом демократії у Білорусії та авторитарним політичним режимом О. Лукашенко, дипломатія Польської Республіки протягом 1996-1997 років здійснювала лише у білатеральному форматі, адже все ще сподівалася, що лобіюванням інтересів Білорусі у європейських структурах сприятиме зміні внутрішньополітичної ситуації у Білорусі. Втім, ці дії були безуспішними і міжнародна ізоляція Білорусі у 19982000 роках ще більш посилилась: запровадження санкцій до Білорусі, введення візового режиму для посадовців вищого рангу і відозва послів європейських країн тощо [20].

Протистояння у польсько-білоруських відносинах досягло свого специфічного апогею у 1999 році у зв'язку із вступом Польщі до Північноатлантичного Альянсу. Гальмування відносин проявилося і у категоричності виступів, так, наприклад, О. Лукашенко назвав подію розширення НАТО «історичною помилкою» [21]. Хоча політика Польщі принесла успіх у Литві та Україні, такого не можна сказати про Білорусь і Росію. Автократичне урядування А. Лукашенко в поєднанні з його виразною ностальгією за радянським періодом становить головну перешкоду для серйозної зовнішньополітичної активності Польщі в цій країні. Таке саме виправдання не можна однак пояснити для російсько-польських відносин, що погіршуються. Постійна відсутність довіри в російсько-польських відносинах істотно впливає на роздуми про безпеку Польщі [22].

У 2000 році Польща розробили нову Стратегію безпеки, де зокрема, зазначалось, що Польща і надалі співпрацюватиме з Білоруссю і Росією у питаннях безпеки (ст. 3.4.2.). «Хоча дві сусідні держави - Білорусь і Україна - відмовилися від ядерної зброї, поблизу кордонів все ще розміщено великі конвенційні озброєння (звичайні сили озброєння). За несприятливого розвитку подій вони можуть становити, хоч не обов'язково в формі організованої агресії, загрозу безпеці Польщі. Отже, Польща повинна особливо піклуватися про те, щоб держави з великим військовим потенціалом діяли в межах демократичних інституцій, зберігали внутрішню політичну, економічну і суспільну стабільність, дотримувалися міжнародних зобов'язань щодо контролю озброєнь і будови засобів довіри. Політична нестабільність чи економічний спад і пов'язані з ними внутрішні кризи ускладнюють дотримання таких постанов угод» [ст. 2.3] [23].

На думку, Ярополка Тимківа, експерта з питань безпеки, потрібно відзначити, що особливістю політики безпеки РП в постбіполярний період є багатостороння активність. Важливі для безпеки Польщі заходи здійснювали одночасно в декількох площинах. Особливе місце серед них посідали заходи, підкріплені прагненням до нових відносин з безпосередніми сусідами та державами регіону; заходи щодо визначення нових відносин Польщі з європейськими та міжнародними інституціями що діють у сфері безпеки, особливо з ОВД, НАТО, ЄС (ЗЄС) та ОБСЄ (НБСЄ); заходи щодо створення нової загальноєвропейської системи безпеки. Ці три базові зовнішньополітичні напрямки політики національної безпеки розглядалися як три її елементи, що виконували різні функції і взаємно доповнювали одна одну. Разом зі всіма трансформаціями змінювалось міжнародне становище РП. У 1992 році вона була змушена опиратися на самостійну оборону. Після 1999 року постала потреба пристосування стратегії до умов колективної безпеки. Після подій 2001 року та трансформації міжнародних відносин назріла необхідність перегляду основних положень політики безпеки Польщі [24]. Окремо необхідно зазначити, що після перегляду американцями своїх стратегічних цілей та опублікування в березні 2006 року нової Стратегії національної безпеки США. Республіка Польща у подальшому 13 листопада 2007 року, також актуалізувала свою стратегію безпеки і врахувала ті зміни, які відбулися на європейському континенті та у світі після 2003 року.

За період 2000-2002 років міждержавне польсько-білоруське співробітництво відбувалось в межах контактів на так званому нижчому рівні і в більшій мірі пріоритетом були торгово-економічні зв'язки і транскордонне співробітництво в межах діяльності єврорегіону, насамперед, єврорегіону «Буг». 29 вересня 1995 року у м. Луцьк було підписано Угоду про створення Транскордонного Об'єднання «Єврорегіон Буг», а Білорусь приєдналась до нього лише у травні 1998 року. Метою співпраці Люблінського воєводства, Волинської області, Львівської області та Брестської області є активізація розвитку соціально- економічних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших зв'язків між його учасниками в рамках розробки та реалізації спільних проектів, спрямованих на розвиток бізнесу, гуманітарної сфери, розбудову кордону та створення прикордонної інфраструктури, охорону навколишнього середовища, розвиток місцевого самоврядування.

Тенденцію позитивних досягнень протягом 1995-2005 років демонструвало польсько- білоруське співробітництво у сфері торгово- економічних відносин. Згідно статистичних даних, польсько-білоруський товарообіг у 2005 році становив 1,4 млрд доларів (зокрема, експорт - 847 млн, а імпорт - 578 млн. доларів), що порівняно із 2002-2004 роками визначав зріст у 2-2,5 рази. Зазначимо, що ця тенденція і у подальших роках простежується і показники зростають. Обсяг польських інвестицій у економіку Білорусії становив 19 млн дол. [25].

Активізація польської дипломатії у напрямку Білорусі відбулась з 2002 року, із-за причин білорусько-російського конфлікту, коли Республіка Білорусь об'явила про багатовекторність своєї зовнішньої політики і поступово розпочала віддалятися із-під впливу Москви. Адже новий президент Росії Володимир Путін розпочав розбудову суто прагматичних взаємовигідних російсько-білоруських відносин із Білоруссю. Пошуки зовнішньополітичних альтернатив Білорусі сконцентрувалися переважно у напрямку Венесуели, Ірану, і навіть своїх сусідів - України та Литви. Більше то, агресивний російський енергетичний тиск змусив до активізації Білорусь щодо диверсифікації поставок енергетичних ресурсів, зокрема, поставок нафти з альтернативних (неросійських) джерел, а саме з «братньої» Венесуели та арабських країн. Ці досить обережні, але наполегливі поступові кроки у зовнішній політиці Білорусі можна відзначити як відхід від само-ізоляціонізму і російського впливу у зовнішній політиці. Втім, польська дипломатія не змогла досягти своєї мети, адже Білорусь не бажала серйозних переговорів із західними сусідами [26].

Протягом 2003 року активізувались двосторонні зустрічі на рівні президентів О. Лукашенко і О. Кваснєвського, прем'єр-міністрів, міністрів іноземних справ, міністрів економіки та інших державних керівників, відбулось відродження парламентської взаємодії 19 вересня 2003 року.

На заході, включно і у Польщі, так зване «білоруське питання» актуалізувалося після 1 травня 2004 року, східного розширення Євросоюзу, адже три нові її країни стали і безпосередніми сусідами Білорусі і Брюссель все в більшій мірі почав намагатися розвивати стосунки із Білоруссю, насамперед, що стосується нових спільних проблемах транспарентності кордонів, транскордонному співробітництві, питаннях екології в контексті відкриття свого представництва у Мінську, хоча питання безпеки та демократії у Білорусі залишалися найважливішими питаннями для Європи [27].

Знаковими були події 2005 року, коли у польсько-білоруських взаєминах відбувся фактично дипломатичний скандал із стратегічно негативними наслідками. Причиною міждержавного конфлікту стало втручання влади у діяльність громадської організації польської меншини у Білорусі «Союз поляків Білорусі» на що польська сторона (Міністерство закордонних справ Польщі навіть видало звернення) дуже критично реагувала, звинувативши Білорусь у неповазі загальних прав людини і національних меншин, недотриманні вимог щодо захисту прав національних меншин, порушенні міжнародних угод, а також відізвали мінського посла для консультацій та об'явили persona non grata білоруських дипломатів. З білоруської сторони, почалися переслідування активістів польської меншини тощо. По суті, внаслідок цієї політичної кризи «паралізувалися» двосторонні відносини Польщі та Білорусі [28].

Польська стратегія у міждержавних білатеральних польсько-білоруських відносинах в форматі «критичного діалогу» у 2005 році набула ще більш конфронтаційного характеру. На думку радника посольства Польщі у Білорусі Буцко Марека, якого теж у 2005 році вислали з Білорусі, було п'ять причин невдачі польської зовнішньої політики у Білорусі. По- перше, помилковою була оцінка характеру режиму у Білорусі як м'якої форми авторитаризму режиму Лукашенко, який можна змінити у сторону демократії, адже істеблішмент відкритий до співпраці з Європою. М. Буцко стверджує що цей режим ніколи не розвернеться у 180 градусів і не зацікавлений у ринкових реформах, а інституціалізація двосторонніх відносин на найвищих рівнях за умов відсутності демократії лише сприяла спротиву білоруської влади проти польської національної меншини і латентно проти Польщі. По-друге, уряд Польщі недооцінив реалії та засоби польської меншини у Білорусі. По- третє, на думку дипломата, помилкою була уява щодо не підтримки білоруської опозиції. Четвертою помилкою було судження про те, що «старі» члени Євросоюзу впораються із білоруськими проблемами, а роль Польща у зовнішній східній політиці ЄС переоцінила свої можливості. По-п'яте, це критика стосовно стратегічного виміру економічного польсько-білоруського співробітництва. Із-за відсутності світових ринкових механізмів Польща на державному і приватному рівнях у майбутньому не може збільшити частку своїх інвестицій у Білорусі, мається на увазі конкуренція Польщі із Росією у приватизації, у впливу на білоруський ринок [29].

Таким чином, східна політика Польщі щодо Білорусі була найпроблематичнішою порівняно із євро-інтеграційною політикою Литви та багатовекторною зовнішньо-політично орієнтованою Україною, із-за причин специфічного внутрішньополітичного розвитку Білорусі та наявного потужного впливу Росії на білоруську внутрішню і зовнішню політику. Як позитив, слід зазначити, спрямованість зовнішньої політики Польщі до Білорусі як до суб'єкта міжнародних відносин, хоча загальноєвропейська думка схилялась до пріоритетності відносин з Білоруссю через Росію, і не вбачала у Білорусі рівноправного партнера.

Список використаних джерел