Соціально-економічний розвиток польського населення Півдня України в 20-30-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)«1920-1930»-054.57

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ В 20-30-х рр. ХХ ст

О.А. ТРЕТЯКОВА

м. Миколаїв

Різні аспекти життя польського населення України не одноразово ставали предметом вивчення науковців. Нажаль, відсутнє регіональне дослідження, в якому б розкривався процес соціально-економічного розвитку поляків Півдня України в період утвердження радянської влади. Наукових розвідок, спеціально присвячених цій проблемі поки що існує не багато. Матеріалом для написання статті слугували архівні джерела, дані Всеукраїнського перепису населення 1926 року та публікації істориків Т. Єременко, О. Калакури, М. Шитюка та ін. [7, 9, 14].

Соціальна структура та економічне становище польського населення Півдня УСРР на початку 20-х рр. ХХ ст. значною мірою визначалися результатами заселення та господарського освоєння цих земель. В містах проживало 60% польського населення, на селі - 40%. Хоча, треба відмітити, що по округах цей показник неоднорідний. Так, більшість міського польського населення проживало в Миколаївському, Одеському та Зінов'ївському окрузі, а сільського - в Херсонському та Пер- вомайському. Міське населення, головним чином, робітники і службовці, а сільське - бідняки і середняки, що займалися землеробством [3, 8].

Більшість поляків Півдня УСРР в 1920-ті рр. були міськими жителями і працювали пере- важно робітниками на промислових підприємствах, гірських рудниках та залізниці - флагманах не тільки місцевої економіки, але й усієї України: на Миколаївських суднобудівному і скляному заводах; Кам'янському (Дніпродзержинському) металургійному заводі; Одеських джутовому і двох скляних заводах; Амур-Нижньодніпровському металургійному заводі; на руднях Криворіжжя і південноукраїнській залізниці. Робітники польської національності найчастіше були високої кваліфікації, а тому їхній вклад у відродження економіки південних губерній УСРР був значним [2, 49].

Довголітнє перебування поляків на українських землях привело до його асиміляції, здебільшого, з українським або російським населенням. В результаті, молодь, яка ідентифікувала себе з польською національністю, рідною мовою для себе, найчастіше, вважала російську чи українську. Наприклад, в Вели- колепетихському районі Мелітопольського округу, згідно з Всеукраїнським переписом населення 1926 року, проживало 1949 осіб. польської національності, з яких лише 23 вважало польську мову рідною. Дещо краща ситуація в Нижньосірогозькому районі того ж округу. З 2027 осіб польської національності польську мову рідною вважали 1369 чол. В Снігурівському районі Херсонського округу, де більшість польського населення проживала в Киселівській польській сільській раді, згідно того ж перепису, нараховувалося 1366 поляків, рідною польську мову визнали 1026 чоловік. В Чаплинському районі того ж округу, де діяло п'ять змішаних польських сільрад, нараховувалося 1696 поляків, а рідною польську мову визнали лише 59 осіб [1, 182-183]. В Очаківському районі, де більшість польського сільського населення проживало на хуторі Жовтень Баланівської сільради, куди переселилися за 3 роки до перепису, проживало 138 поляків. Польську мову визнали рідною 129 осіб, тобто 94% населення [1, 178-179].

Згідно з Всеукраїнським переписом населення 1926 року, на Півдні України 45,7% польського населення визнало рідною польську мову, російську - 32,2%, українську - 19,5%. В місті нарівні з польською мовою визнали рідною і російську, відповідно 48,7% і 47,1%. На селі, навпаки, більшість польського населення назвали рідною українську мову - 42,1%, польську - 41,1% [1, 12-13, 22-24, 26-27, 30-32, 35-37].

Після проголошення політики коренізації важливим напрямом роботи стало сприяння економічному розвитку місцевостей з компактним проживанням національних меншин: проведення землевпорядкування, зміцнення індивідуальних господарств, розвиток кооперації, торгівлі, ремесел, створення системи кредитування та соціального забезпечення.

Особливе значення органами радянської влади надавалося проведенню землевпорядкування. Цьому передував процес розкурку- лення заможних польських господарств. Так в Киселівці одразу після революції розкуркуле- но 24 господарства [12, 82]. У 1921 році проведено землеустрій села. На 300 дворів в кількості 1508 осіб відведено землі по нормі 2 г/4 десятин на їдця.

Землеустрій проведено і в інших селах з польським населенням Півдня УСРР. Цікаво, що сталої для всіх кількості десятин на двір, визначено не було. Наприклад, до складу Ко- саківської сільської ради Нижньосірогозького району в 1925 році входило п'ять населених пунктів: села - Косаківка та Новопетрівка, хутори - Вікторівка, Воронцовка та Манчжу- рія. Польське населення компактно проживало в перших трьох. Після проведення землевпорядкування селяни Косаківки отримали по 2,13 десятин на їдця, а селяни інших селищ - від 12 до 21 десятини на двір [11, 143]. Селяни хутору Вікторівка отримали від 16 до 18 десятин на двір, а всього нараховувалося 120 дворів [11, 154]. Жителі села Миколаївка Велико- лепетихського району отримали по 13 десятин на двір, де нараховувалося 491 господарство, з яких 121 - польських [11, 130].

Судячи з архівних документів, польські господарства можна назвати досить заможними, незважаючи на досить примітивні знаряддя праці. Станом на 1 січня 1926 року в Киси- лівці нараховувалося 340 господарств, з яких лише одного коня мали 12 господарств, а одну корову - 50; дві корови мали - 150 господарств, а 2-х коней - 144; трьох коней - 33 господарства, а 3-х корів - 34; 10 господарств мало більше 4-х корів, а коней - 61 [6, 132].

Після проголошення політики коренізації владні структури всіляко сприяли створенню «класових» селянських спілок в особі комітетів незаможних селян, профспілки сільськогосподарських робітників та комітету взаємодопомоги. Використовуючи їх як соціальну опору, комуністи мали за мету поставити село під державний контроль, розколоти селянську масу і підпорядкувати своїй ідеології [8, 137].

Перші національні КНС, маючи під собою певне соціальне підґрунтя, створювалися одночасно з українськими, однак вони не набули значного поширення в середовищі національних меншин. У 1925 році в Україні і з 1164038 членів КНС росіян було 35548, поляків - 22892, євреїв - 13992, німців - 13374, болгар - 1709 [13, 70]. Комнезами для більшості селянства залишалися штучними, чужорідними утвореннями. Частина їх була бездіяльною, а ряд інших уже на середину 20-х років перетворилися в уніфіковано-бюрокра- тичні структури, слабо пов'язані з життям національного села.

У селах з польським населенням Чаплин- ського району Херсонського округу прослід- ковується наступна тенденція зменшення членів КНС: в Григорівській сільраді в 1924/1925 рр. нараховувалося 660 членів КНС, а в 1925-1926 рр. - 136, в Новокиївській сільраді - 137 і 65 членів, в Білоцерківській сільраді - відповідно 57 і 28 членів КНС [6, 123, 129, 134]. Таким чином, на прикладі трьох населених пунктів ми спостерігаємо зменшення членів КНС за один рік на 73%. Станом на 1 січня 1927 року по УСРР нараховувалося 6286 поляків членів КНС, тобто в порівняні з 1925 роком їх кількість зменшилася на 72% [13, 70].

Відродженням продуктивних сил села став кооперативний рух, в центрі якого в силу історичних обставин опинились класові селянські спілки. Більшовицький уряд України спершу орієнтувався на створення кооперативних осередків при комнезамах, а комітети взаємодопомоги провідний напрям діяльності вбачали в підтримці маломіцних господарств шляхом залучення їх до кооперації [14, 75].

Польські сільськогосподарські кредитні кооперації Півдня УСРР були здебільшого змішані, оскільки села українсько-польські. Найбільшою популярністю серед польського населення користувалися споживчі кооперації. В 1924-1925 рр. в селі Преображенка організовано два скотарських товариства, з яких одне - конярське, до якого увійшло 10 членів та скотарське з кількістю членів 28 [6, 50].

Селяни польського переселенського хутора Жовтень Миколаївського округу в 1925 році заснували сільськогосподарське товариство для вирощування, насамперед, інтенсивних культур - винограду, хмелю, цукрового буряку та ін. Цій організації за розпорядженням керівників окрвиконкому був наданий значний на той час довгостроковий кредит - 11 тис. крб. [4, 12].

Таким чином, в 20-х рр. ХХ ст. розпочався процес перетворень у сільському господарстві, в тому числі і національних меншин. Створювалися умови для всебічного розвитку як індивідуальних господарств фермерського типу, так і різних форм кооперування на добровільній основі. Ідея створення сільськогосподарських виробничих кооперативів сама по собі була досить позитивною. Дрібні індивідуальні селянські господарства не могли бути ефективними. Проблема полягала не в тому, щоб просто механічно об'єднати дрібні господарства в великі, а в тому, щоб зацікавити широкі маси селян можливістю виготовляти в колективних господарствах більше продукції, ніж в індивідуальних господарствах, і отримувати при її реалізації більший прибуток, ніж вони отримували раніше [14, 90-91].

На початку 20-х років колективні господарства об'єднували не більше одного відсотка селянських господарств, практично не давали товарної продукції і існували завдяки матеріальній підтримці з боку держави. Вони відігравали певну позитивну роль для «виживання» економічно малоспроможної селянської бідноти. Як правило, створювалися дрібні колгоспи з незначною кількістю робочої худоби та сільськогосподарського інвентарю. Ці об'єднання існували недовго під впливом господарських труднощів та негараздів, швидко розпадались.

Перше польське колективне господарство на Півдні УСРР створене в Киселівці. Там в серпні 1921 року виникла артіль імені Раков- ського. Держава допомогла посівним матеріалом, виділивши 150 пудів жита на посів; відкрито їдальню «Ара» на 100 дитячих пайків. В наступні роки створювалися нові колективні об'єднання [5, 167].

Протягом 1928 року в Чаплинському районі створено вісім польських колгоспів, які об'єднали 712 осіб, тобто 42% польського населення району [5, 142-143].

У Миколаївській сільраді Великолепетих- ського району в 1929 році діяло три товариства спільної обробки землі (ТСОЗ), які об'єднували 75 чоловік та 208 десятин землі. В Ново- петрівці Нижньосірогозького району створене одне ТСОЗ, до якого входило 56 осіб та 126,89 десятин землі [12, 88]. трудовий асиміляційний землевпорядкування кооперація

У цілому польське селянство негативно ставилось до проведення колективізації. Це пов'язано з історичною прив'язаністю польського селянства до землі та культом приватної власності. Тому процес створення колгоспів в польських селах йшов досить повільно. На цю особливість партійні органи звернули увагу під час проведення Другої наради по роботі серед національних меншин, що проходила 27-30 листопада 1930 року. На ній, в першу чергу, йшла мова про колективізацію і відмі- малося відставання в цьому процесі сіл з польським населенням. В 1930 році в Україні існував 21 польський колгосп. Вони об'єднували тільки бідняків, селяни-середняки до колгоспів не вступали. Виходячи з цього, на нараді прийнято рішення до весни 1931 року завершити суцільну колективізацію польського села і розгорнути наступ соціалізму по всьому фронту, проводячи політику ліквідації куркуля як класу [7, 42].

Примусове укрупнення господарств супроводжувалося жорсткими кампаніями державної хлібозаготівлі. Тих селян, які виступали проти цих заходів, звинувачували в анти- радянській агітації та пропаганді і засуджували за статтею 54-10 КК УСРР до виселення в північні регіони. «Методи» здійснення хлібозаготівель (погрози, шантаж, незаконне утримання під вартою, знущання над жінками, побиття селян і таке інше) повністю ідентичні як в українських селах, так і в місцях проживання національних меншин. Найгрубіше порушення законності, попрання елементарних прав людини повсюдно здійснювалося в Південній Україні по відношенню до українських, німецьких, польських, єврейських, грецьких, болгарських, а також інших національних сіл [14, 94]. Від колективізації постраждало кожне селянське господарство в Україні, колгоспи стали своєрідною формою масового вилучення зерна, а продрозкладка, яку вони виконували, призвела до голодомору 19321933 рр.

Оскільки основна маса поляків проживала в сільській місцевості, яка найбільше страждала від недоїдання і голоду, то можна зробити деякі припущення щодо масштабів їх жертв унаслідок голодомору. Наявна джерельна база і методика розрахунків не дають змоги встановити повну і реальну картину демографічних втрат польської громади. І все ж, якщо взяти навіть один з найменших розрахункових показників людських жертв України від голодомору 1932-1933 pp. за 5 млн, зважити, що поляки становили 1,6% серед всього населення України, то з доволі великою впевненістю можна припустити, що голод забрав життя не менше як 80 тис. представників польської національної меншини [9, 59].

За даними, що наводить дослідник С. В. Кульчицький, в 1933 році в Україні зареєстровано 1909 тис. смертей, з них 20,7 тис. серед польського населення (2,8 тис. у містах та 17,9 тис. на селі) [10, 78].

Таким чином, радянська політика колективізації призвела до ліквідації ринкового господарства на селі. Селянин перестав бути господарем на землі та втратив почуття власника, а насильницьке насадження колгоспів та хлібозаготівлі стали причиною національної трагедії - голодомору 1932-1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

Отже, політика коренізації в економічній сфері, що проводилася в 20-х роках ХХ ст., створила сприятливі умови для організації та розвитку господарств на принципах ринкової економіки, що сприяло пожвавленню та швидкій відбудові народного господарства.

Проведення землевпорядкування дало можливість польському населенню стати господарями на власній землі, а документи архівів свідчать про заможність польських господарств. Створення на селі радянських організацій КНС та кооперацій, вступ до яких був на добровільній основі, не впливав на позитивний стан сільського господарства. Навіть більше, до кооперації польське населення ставилося досить позитивно, адже сільськогосподарська кооперація не вимагала відчуження селянської власності, а ефект колективної праці в кооперативах виникав через взаємопо- в'язання інтересів селян на ринковій основі.

Проголошена наприкінці 20-х років політика суцільної колективізації привела до занепаду індивідуальних господарств та стала причиною голоду, який став лише початком широкомасштабної акції радянської влади направленої на масове знищення польського населення, викорінення його самобутності та ідентичності.

Список використаних джерел

1. Всесоюзний перепис населення 1926 року. -- Т. ХІІІ. --М. : ЦСУ СРСР, 1929. -- 464 с.

2. Городецький О. В. Національна політика радянської держави щодо польського населення Півдня України (1921-1929 рр.) : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. Городецький. -- Дніпропетровськ, 2007. -- 185 с.

3. Державний архів Миколаївської області. -- Ф. П-1. -- Оп. 1. -- Спр. 403. -- 23 арк.

4. Державний архів Одеської області. -- Ф. П-7. -- Оп. 1. -- Спр. 941. -- 28 арк.

5. Єременко Т. І. Польська національна меншина в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст. / Таїсія Іванівна Єременко. -- К. : Ін-т історії України НАНУ, 1994. -- 74 с.

6. Журба М. А. Етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності громадських об'єднань українського села (20-30 рр. ХХ ст.) / М. А. Журба. -- К. : Науковий світ, 2002. -- 499 с.

7. Калакура О. Трагедія поляків УСРР у контексті політики суцільної колективізації та геноциду українського народу / О. Калакура // Наук. зап. Інс-ту політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. -- К., 2008. -- Вип. 37. -- С. 50--61.

8. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВОУ). -- Ф. 413. -- Оп. 1. -- Спр. 132. -- 157 арк.

9. Центральний державний архів громадських об'єднань України. -- Ф. П-1. -- Оп. 20. -- Спр. 2496. -- 105 арк.

10. Шитюк М. М. Національні меншини Півдня УСРР в 20-30-ті рр. ХХ ст. / М. М. Шитюк, Т. Ю. Іванова. -- Миколаїв : Інститут історії України НАН України, 2010. -- 176 с.

Анотація

У статті на основі архівних та інших джерел розглядається процес соціально-економічного розвитку польського населення Півдня України в означений період. Зокрема, на основі даних Всеукраїнського перепису населення 1926 року, аналізується соціальна структура польського населення, визначається його трудова приналежність, розглядаються асиміляційні процеси в його середовищі.

Крім того, досліджуються процеси економічного розвитку польських господарств: проведення землевпорядкування, розвиток кооперації, утворення колективних господарств. Доведено, що економічні перетворення 1920-х років позитивно вплинули на розвиток польських господарств, які були досить заможними. Однак, політика суцільної колективізації привела до занепаду індивідуальних господарств та стала причиною голоду.

Ключові слова: кооперація, колективізація, землевпорядкування, Всеукраїнський перепис населення, польська національна меншина.

On the basis of archival and other sources considered process of socio-economic development of the Polish population in the South of Ukraine appointed period. In particular, based on Census 1926, analyzed the social structure of the Polish population, defined by its labor affiliation, assimilation processes considered in its environment.

In addition, the investigated processes of economic development of the Polish economy: holding land management, development cooperation, formation of collective farms.

Key words: cooperation, collectivization, land management, population census, the Polish national minority.

В статье на основе архивных и других источников рассматривается процесс социальноэкономического развития польского населения Юга Украины в указанный период. В частности, на основе данных Всеукраинской переписи населения 1926 года, анализируется социальная структура польского населения, определяется его трудовая принадлежность, рассматриваются ассимиляционные процессы в его среде.

Кроме того, исследуются процессы экономического развития польских хозяйств: проведение землеустройства, развитие кооперации, создание коллективных хозяйств.

Ключевые слова: кооперация, коллективизация, землеустройство, Всеукраинская перепись населения, польское национальное меньшинство.